Текст книги "Дебілка (збірник)"

Автор книги: Вікторія Андрусів

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Від несподіванки я розгубилася. А він, уважно вдивляючись просто мені до обличчя, терпляче очікував відповіді…

– Що означає – по келиху?.. Чи не гадаєте ви, що я отак запросто навідаюсь до вас у гості, не знаючи, хто ви й що ви?.. Чи статус розлученої жінки передбачає певну невиваженість вчинків?.. Знаєте, я мабуть піду пішки… Благо, вже недалеко… П’ятнадцять-двадцять хвилин і буду вдома…

– Боже збав, аби ви подумали щось зле, – він всміхався якось загадково… Втім, у тій посмішці не було й долі глузування. – Чи не гадаєте ви, що отаким примітивним шляхом я намагатимусь вас звабити?.. Та й додому, на жаль, я вас закликати не можу – там дружина й діти вже, ймовірно, сплять… Я мав зовсім інше на увазі… Пригадаймо молодість, старі добрі часи, коли шампанське розливалося у копійчані пластикові горнятка десь на даху хмарочосу, чи на лавиці міського парку, а чи просто в занедбаному закапелку чужого подвір’я… Наразі ми можемо порозкошувати, адже у нас є автівка, а коли на вулиці -12°, то погодьтеся, що дах над головою, хоч тісний і старенький, але це таки розкіш… Ну то як?.. Згода?

І вже за мить він повертався з «вечірки», притискаючи до грудей пляшку з шампанським, одноразові горнятка і плитку чорного шоколаду. Пригальмував поруч дверцят, аби не поковзнутись часом і не випустити з рук звабливу ношу, і, помітивши блаженний вираз на моєму обличчі, щиро розсміявся:

– Ну от… Бачу, ви думками вже поринули у старі часи, варто лишень було нагадати про дахи хмарочосів і міський парк… Підозрюю, що ви романтик, як і я…

Ще б пак… Я принишкла на сидінні стареньких «жигулів», поринувши в інший світ, далекий від учнівських зошитів, щоденної суєти, прискіпливих маминих повчань… Ну то й що, що він одружений?.. Додому не поспішає, отже, мабуть, там не все гаразд… Жінки рідко можуть оцінити по-справжньому достойного чоловіка, та ще коли той – романтик… Обростають домашніми турботами, баняками, побутовими суперечками, що й не встигають спохопитися, як чоловікові не хочеться повертатися до рідної хати, радше випити у морозяну ніч не менш льодяного (!!!)шампанського з незнайомою жінкою, котра не прискіпуватиметься з найдрібнішого приводу… Отак і рушаться непомітно сімейні постулати неторканості… До біса їх…

Автівка тим часом звертала у напрямку моєї вулиці, і, пригадавши, що ми, як з’ясувалося, сусіди, я спохопилася:

– А в якому будинку ви мешкаєте?.. Мабуть, недавно в цьому районі?..

– Та ні… Я тут виріс… Пам’ятаю часи, коли сусідні новобудови зводились… Ми гасали з хлопчаками по будівництву, уникаючи батьківського пильного ока і не усвідомлюючи небезпеки випасти з незаскленого вікна недобудованого поверху… Чудові роки були… Безтурботні, відчайдушні… Сумую за ними… – він вправно відкоркував пляшку і, вручивши мені два пластикові горнятка, повільно, гамуючи цівкою піну, розливав шампанське у імпровізовані «келихи».

– Ну от, готово… За знайомство?

– За знайомство, – повторила я за ним, і шипучий смачний напій приємно обволік нутро… Коли ж це я пила востаннє шампанське?.. І з ким?.. Мабуть, на святі останнього дзвоника, обговорюючи на традиційному фуршеті переваги шкільної реформи, нових правил вступу до ВИШів та рівень тогорічних випускників… Ох, як же це все нудно… Проте сьогодні… Я могла передбачити будь-що, але таку кінцівку вечора… А мій новий знайомий якось так дивно вдивляється до мене… Як бач, впала йому до ока… Та що втаювати, він мені теж… І я простягала порожнє горнятко, що означало «повторити», у той час, коли на моєму обличчі виразно, наче тверда п’ятірка в учнівському зошиті, намалювалося блаженство і спокій… Бачила б мене мама… Уявляла собі її бурхливий напад гніву й презирства, довідавшись про те, що її й без того безталанна «недовчена» донька розпиває алкогольні напої з незнайомим малоосвіченим таксистом у автівці просто під під’їздом… Я мимоволі всміхнулася.

– От бачите, вже й настрій покращився!!! Вибачте за настирливість, проте ви так і не розповіли, що трапилось з чоловіком, – він ненав’язливо, наче мимохідь, підливав ще і ще, і я м’якла, мов той пластилін у тепленьких руках учнів-первачків, розуміючи, що ще трохи і ладна буду вилити йому душу, розповівши всю свою невтішну біографію.

– А що чоловік?.. Не витримав натиску економічної кризи і в’їдливої тещі… Можна сказати, утік… Не від мене, ні… Боронь Боже… Від труднощів, якими супроводжувалось наше сімейне життя…

– Значить, не любив по-справжньому… Якби любив, знайшов би вихід зі становища… У мене теж диплом бакалавра на полиці пилюжиться… То й що?.. Тисненою палітуркою сім’ю не прогодуєш… А дружина нарікає, мовляв, для чого треба було роками студентську лавицю прочухувати, аби опісля за баранку сісти… Не розуміє, глупа, що розумовою працею сьогодні навіть на панчохи не заробиш, – він відкинувся на спинку сидіння, замислившись про труднощі сімейного співіснування, і мені стало чомусь невимовно його шкода… Може тому, що уявила собі домашню горгону, що повсякчас вичитує чоловікові за непрестижність обраної професії, і його, куняючого від перевтоми, в очікуванні поруч еліт-клубу чи на вокзалі нічного клієнта… А може просто тому, що давно не пила шампанського, і пригода була до вподоби… Від нього пахло чоловіком: не парфумами, не цигарками, не пальним, котре часом потрапляє на пальці, коли похапцем заливаєш у залізне черево бензин… Від нього пахло дужим, виваженим і водночас невимовно романтичним чоловіком, котрий так само, як і я, прагнув тепла… Спало на думку, що якби він забажав мене поцілувати, я б не пручалася… Годі й пригадати, коли востаннє мене бодай хтось цілував… Одна рука тримала недопитий «келих», а інша неконтрольовано ковзнула по пальті і несподівано для мене самої лягла йому на плече… (Боже милосердний, невже я й справді напилася?!!) Він не зняв мою руку, лишень тужно й трохи здивовано глянув, бо хотів, без сумніву, того самого!..

– Я б такого чоловіка ні на крок не відпустила, – подумалося, і я перелякано стріпонулася – ота думка, вихопившись неконтрольовано зі свідомості, мимоліт, наче папужка, випадково вилетівши за гратки клітки і розгубившись, вирвалася назовні, і, пролунавши уголос, зависла між нами незручним мовчанням…

А він, начебто не розчувши, нібито й нічого не трапилось, сказав:

– На жаль, про хибність життєвого вибору ми дізнаємось тоді, коли змінити щось практично неможливо…

– Давайте не будемо про сумне, – аби розрядити гнітючість ситуації, я вдавано грайливо підставляла спорожнілий келишок під пляшку, а він розливав залишки шипучого дурману. – Ми ж навіть не познайомились з вами, що б годилося, коли розпиваєте з дамою шампанське… І взагалі, можна було б перейти на «ти», випивши на брудершафт…

– Ого, пані вчителько… А ви ще та пташка… – він загадково всміхався, і мені було від цього чомусь невимовно тепло й радісно…

– Ну то що, будемо нарешті знайомі? – мої очі випромінювали лукаві бісики, як колись давно, коли була ще школяркою і, підбурюючи хлопчаків на втечу з уроків, верховодила на заздрість всій дівочій половині класу, обурюючи не на жарт учителів… «То є справжній розбишака у спідниці, – жалілися батькам, – шкода, що дівчиськом народилася…» Де вже ті часи, і де та розбишака?.. – То як вас звати, благородний рятівнику?..

Задумливо і трохи сумно дивився на мене власник стареньких «жигулів», допоки я, урочисто піднявши «келих», очікувала відповіді…

– Тоня, Тоня… А ти, як бач, зовсім не змінилася… Якою була «зірвиголовою», такою й залишилася, лишень життя тебе трохи приструнило… У таку в тебе були закохані усі пацани в класі, і я в тім числі… Пригадай но… Андрій… Андрій Яровий… Худорлявий незграбний хлопчисько, що готовий був за тебе і у вогонь, і у воду… Та де там… Ти на мене й уваги не звертала – я ж ледь сягав тобі до плеча…

Я вклякла на місці… Шампанське випаровувалось кудись із карколомною швидкістю, і неначе у прискореному перегляді відеофільму у моїй голові проносилися обличчя однокласників… Андрій Яровий… Андрій… Яровий… І лишень тоді, коли пам’ять спромоглася відновлювати знимки з випускного альбому, де на останній сторінці чорно-біліло невиразне, розгублене, ба, навіть трохи перелякане обличчя хлопчака, чиї обриси тепер ледь вгадувались у мужніх і виразних рисах, я полегшено ляснула себе по чолі:

– Ну звісно!!! Андрій Яровий!!! Як же я відразу не здогадалася!!! Це ж ти мені підсовував у кишеню курточки записки з зізнанням у коханні!!! А я врешті вирахувала, хто є автором, за почерком у зошиті з української!!! А ти опісля тиждень в школі не з’являвся, соромлячись, і лишень я знала таємну причину твого «занедужання»!!! Чому ж ти відразу не зізнався, щойно я в машину сіла?!! Ну ти даєш!!! Диваком був, диваком і залишився!!!

– Я відразу тебе впізнав, хотів пересвідчитись… А от коли про шампанське натякнув (пригадай но, як на випускний ти дременула з хлопцями на дах шістнадцятиповерхівки!!! Тебе серед всіх дівчат одну взяли, бо довіряли – знали, що не «здаш»), оченята заблищали, голос заграв… Тоді останній сумнів розвіявся… Що й казати, я завжди тобою захоплювався, шкода, що ти мене не помічала…

Моя рука досі лежала у нього на плечі, і я густо почервоніла. (Що це мені в голову гримнуло – залицятися до одруженого чоловіка… Тепла забажалося, ласки… Зовсім з глузду з’їхала – що він тепер думатиме про мене… Ото вже ганьби набралася…) Рука непомітно ковзнула назад на прикрите пальтом коліно…

– Ти, Андрію, той… вибач мене… аби не склалося у тебе враження…

– Тонь, облиш, ну що ти… Я відразу помітив, що ти чимось розчулена, а негаразди в особистому – це тимчасово, до них треба по-філософськи відноситись, як я, прикладом… Ти ж у нас – вояка, Тонь!!! То що, п’ємо на «брудершафт»?.. Якщо ти пригадуєш, там, на даху багатоповерхівки, до мене справа не дійшла – шампанське несподівано скінчилося, і хлопці, як завжди, з мене глузували – посміховисько, та й годі… А зараз ось ми з тобою наздогнали втрачене… Будьмо…

І ми, перечепивши одне одного через лікоть, сплівшись руками, мов щупальцями восьминога, що томився у шкільному тераріумі, перехилили у себе вмістиме пластикових горняток…

– А що, у тебе й справді дружина – отака горгона?

– Що тобі сказати… Я вже звик… Яка б не була, та все ж своє, рідне… Та й дітей двійко мені вродила – хлопчика й дівчинку… Славні такі… Завітаєш якось до нас у гості, сама побачиш… У нашому районі мало хто з однокашок залишився: хтось одружився і поміняв помешкання, а хтось взагалі виїхав з міста… Хотіли було влаштувати якось вечір випускників, та коли кинулись на пошуки, зрозуміли – годі зібрати усіх докупи… А ти не сумуй… Як мама остаточно допече і буде зовсім нестерпно – забігай до нас увечері на чай, і зовсім необов’язково у школі до ночі засиджуватись…

Я вдячно потиснула йому руку:

– Як все-таки класно, що ми зустрілися… Жити в одному районі і не бачитись роками – це злочин… І дякую, що ти мене підвіз… Адже, коли ти зупинився, ти ще не знав, кого підбираєш, і зробив це не тому, що ми разом по дахах вештали і з уроків утікали… Зробив це тому, що ти є просто хороша людина… І де мої очі дівочі були, Андрійку?

Ми розсміялися, а вже за мить він заводив двигун.

– Дружині привіт, – махала я йому вслід.

– А ти мамі обов’язково скажи, кого зустріла… Покажи їй у альбомі мою фотку… У людей її покоління зазвичай феноменальна пам’ять!!! Вона, без сумніву, мене пригадає!!!

…Я стояла поруч власного під’їзду не в змозі отямитись… Незбагненне тепло і задоволення розливалося тілом, і я напрочуд ясно усвідомлювала, що це не шампанське, а зовсім інше, щось таке незбагненне, чому немає назви, а лишень відчуття затишку, що вміють залишати по собі винятково рідкісні й позитивні люди… Навіть мамина в’їдливість і дошкуляння не здавались наразі нестерпними, треба ж бо по-філософськи ставитися до сімейних негараздів, як сказав Андрій… Крок за кроком я долала сходи догори, і єдине, що засмучувало і не змивало осад з душі, – це моя рука, начебто мимохідь, недбало, проте вульгарно й красномовно закинута на Андрієве плече – єдиний доказ злочинності моїх намірів, думок бо насправді прочитати він не міг… Рука по-зрадницьки пекла, немов у покарання за те, що наважилась посягнути на чуже, і лишень діставшись до потрібного поверху, я знайшлася, як її остудити – холодною металевою клямкою на дверях квартири… Ще ніколи не було мені так весело й безтурботно повертатися додому… сперлася на задвірок, шукаючи у сумочці ключі, а у голові гуляла за вітром глузлива розбишакувата думка: «Правду мама казала… Ну хіба ж я після цього не дебілка?..»

ВОНИ

…Вони нагадували двох змасакрованих псів, що прилягли, аби зализати рани… Їм не заважало навіть те, що кімната була цілком вистиглою, бо ж для того, аби підкинути древце у залізну пащеку грубки, треба було бодай комусь встати з ліжка, а, отже, відліпитися одне від одного… Це було нереально…

– Ти не змерзла?..

– Ні… – відповідала вона. – А ти?..

– Звісно, ні… Мені не звикати… – казав він, і щільніше тулився до неї.

Вони зналися всього дві години, проте ті години були для них важливішими за вічність…

– Мені здається, наче ми знаємось вже сто років… Здебільшого буває навпаки: знаєш людину сто років, а соромишся, наче побачив її вперше і вона тобі цілком чужа… Ти – зовсім інша… Рідна… Добре, що ми зустрілися…

– Справді добре, хоч світ такий великий, що знайтися спорідненим душам майже неможливо… Невже так буває?.. – вона обережно обвивала дрібною, майже невагомою ніжкою його нашрубовані залізом по операції ноги…

– Сама бачиш… Буває… Отже, не такий вже світ і великий, – йому було боляче від кожного тілесного поруху, проте туга за жіночим теплом гамувала біль… Півроку, згаяного на лікарняному ліжку, дало про себе знати…

– А що, якби не зустрілися?.. – вона гладила зашкарублі рубці на його грудях і дрібно їх виціловувала, свято вірячи в те, що від її доторку вони швидше загояться…

– А що, якби не зустрілися?.. Я б далі тебе шукав, – він згрібав докупи її волосся, що розсипалося житом йому по грудях… Навіть лоскіт той був до вподоби… Забув про те, що зап’ястя на руці нещодавно було роздроблене, і про те, що призвичаївся тримати руку в кишені, соромлячись за відсутність одного з пальців… Наразі йому це стало байдуже… Їй не заважала незугарність обрубку.

– У тебе дуже лагідні руки… Вони нагадують мені море, – вона заплющувала очі і уявляла собі терпкий дотик світанкової хвилі…

– ?..

– Я насправді ніколи не бачила моря, але напевне знаю, яке воно… Я бачила його увісні…

– Коли я одужаю, ми обов’язково поїдемо до моря… Лежатимемо на хвилях і розмовлятимемо з небом…

Мовчали… Він уявляв собі її делікатне голеньке тіло і золотаві бурштинки піску на найсокровенніших місцях, і його уста торкнула щаслива посмішка… Вона ледь втримувала сльози, не вірячи до кінця у правдивість його слів, адже він здогадався випадково про її найзаповітнішу мрію…

– …Ти віриш у Бога?..

– …Якби не він, мене вже не було б…

– … А як оте все трапилось з тобою?..

– …Звичайнісінька автомобільна пригода… Я надто захопився швидкістю… Пусте… Не варто про це говорити… Лікарі зібрали мене докупи і пообіцяли, що житиму, це – головне… А ти?..

– Що я?..

– Як ти живеш?.. Що наповнює твоє життя змістом?..

– …У мене зростає чудова донечка… Мій сенс життя – у ній…

– Ти сама її виховуєш?..

Вона мовчала – не звикла нарікати…

– Важко, мабуть, отак, самотужки?..

– Ні, не важко… Важко тій людині, котрій нема заради кого жити… А коли ти усвідомлюєш, що комусь потрібен на цім світі, то стає дуже світло на душі… І ладен зробити абищо, аби вберегти те життя, котре тобі довірилось…

– Знаєш… Мені здається, що якби я мав заради кого жити, зі мною те все не трапилось би… Тоді, на дорозі… Я не цінував себе… Я ніколи не беріг життя, бо не знав, для чого воно мені дане…

– А зараз?..

– Зараз… Здається, вже знаю…

– Це добре… Тепер вже з тобою нічого лихого не може трапитись…

Він підбирав ковдру, що сповзла на бік, і дбайливо підтикав їй під заголене гостре плече…

– Скільки донечці років?.. Він уявляв собі їх удвох – маленьку дівчинку і маму, котра ще сама нагадувала дитину…

– Шість… Вона дуже гарна і розумна не по роках… То що було б, якби ми випадково не зустрілися?

– Доля – хитра штука… Її не обведеш… А я маю величезний хист – терпіння… Я тебе обов’язково знайшов би – не тепер, то згодом… І нікуди-нікуди вже не відпустив би…

– А тепер… відпустиш?..

…Він притулив її міцно-міцно до себе, і тепло розливалося його зболеним тілом, омиваючи животворним бальзамом всі рани… Не нило вже ані залізо в переламаних ногах, не муляли покришені ребра, не дошкуляла у душі порожнеча… Вона прислухалась, як б’ється його серце…

В двері загрюкали…

– Пора… – він важко відривався від неї – той душевний біль був пронизливішим за всі, до цього пережиті, наче йому відтяли кавалок тіла… Так от, що таке справжній біль!.. Неймовірним зусиллям волі підводився з ліжка, а вона, зібгавшись клубочком, мов цуценя, під ковдрою, спостерігала, як вбрання поволі прикриває все його каліцтво…

Він поклав на шухляду гроші.

– Не треба, чуєш?!.. – вона наче аж злякалась, за мить до цього забувши, де, власне, знаходиться, і кому насправді належить. – Не треба, не ображай мене… Адже у нас не було навіть тілесної близькості!..

– Байдуже… Купиш малій сукеночки… Нарядні, барвисті… Аби вона виглядала справжньою принцесою…

…Він вийшов у ніч… Сльотаву ніч, ненависну для бездомних псів та пенсіонерів, у котрих о такій порі загострюється артрит… Озирнувся на червоний ліхтар, що висів над дверима, з яких щойно вийшов… Підвів голову догори… Тьмяніли крізь зливу вогники борделю…

У вікні стояла вона – роздягнена, худесенька, вузлувата, безпомічна, схожа на розгубленого хлопчика-підлітка… Тремтіла, бо ж ніхто так і не встиг підкинути древце в дотліваючу грубку… Притулила дитяче личко до скла, сподіваючись, що її сльози він сплутає з патьоками дощу, який залишав за собою кривулясті борозенки на шибі…

Вони довго дивилися одне на одного, аби запам’ятати все, до останнього подиху… У її очах бриніла туга… Його погляд випромінював вдячність…

Він кивнув їй на прощання і, кульгаючи, пішов у темряву… За мить ніч проковтнула його силует, залишивши лишень запах у розмитих калюжах… Вона не знала, чи ще колись його побачить. Проте він напевно знав, що незабаром повернеться…

ВИРОК

Лікар не належав до тактовних, і його вирок пролунав страшно і коротко, мов осудок на розстріл: «Безпліддя».

Медсестричка надміру шумно копошилася, брязкаючи нікельованими інструментами, наче зумисне підкреслюючи непричетність до щойно реченого… На її віку отой діагноз проголошувався не вперше, то навіщо перейматися… Краще думати про двійко власних дітлахів, котрих встигнути б вчасно забрати з садочку. А я не зводила з неї очей (чомусь саме з неї, а не з лікаря, начебто очікуючи заперечення, амністії, припущення, що безвиході не буває і все може трапитись у цьому житті, включно спасенного оперування, чарівного одужання, а чи Божого втручання; наразі було байдуже, що вона скаже, нехай навіть збреше, бо ж та брехня дуже необхідна, і лишень вона на це здатна, як особа однієї зі мною статі, адже лікар ніколи цього не зробить, усвідомлюючи відповідальність за наслідки надання утопічної надії)… Та вона вперто мовчала і голосно брязкала блискучими стерильними щипцями, розкладаючи їх у неправильних форм такі ж бездоганно напуцовані миски, і було зрозуміло, що втручання щодо слушності вироку з будь-чийого боку не буде.

– А штучне запліднення? – шукала порятунку, наче засуджений на смерть, сподіваючись, що за зразковий послух отой вирок вдасться замінити довічним ув’язненням, лишень би не усвідомити по-справжньому і водномить приреченість власного становища, бо ненароком можна з’їхати з глузду і накласти на себе руки ще до того, як настане час виконання згідно зі встановленим судом терміном.

Проте кат виявився нещадним і забирав останню надію, вибиваючи з-під ніг спасенний камінь рівноваги.

– Про що мова, шановна? Будьте мужньою і сприйміть ситуацію такою, як вона є (хто дозволив катові, садистові, прихованому нацистові, вилупку вочевидь колишніх есесівців чи якогось невідомого винищувального клану медичну практику?). – Ви вже давно не дівчинка і мали б набагато раніше замислитись над тим, чому не можете завагітніти, не очікуючи, допоки тридцятник стукне… У вас, шановна, вроджена патологія, і я дивуюся, куди дивилися лікарі, що за вами стежили увесь період від статевої зрілості і дотепер. – Його голомоза голова вилискувала як оті лискучі пристрої для катування у руках бездушної сестрички (вони, вочевидь, і спарувалися тому, що належать до однієї організації по винищуванню людських душ). – Зате ви маєте вагому перевагу над іншими жінками (я ладна була вчепитися йому у кирк)… Ви можете відмовитись від будь-яких протизародкових засобів, що неабияк впливає на статуру стрункого жіночого тіла, і жити у власне задоволення… Ви не можете собі уявити, скільки жінок про це мріють, клянучи, на чім світ стоїть, надмірну родючість і власних чоловіків, у котрих при черговій згадці про аборт починаються судомні конвульсії…

«Сволота», – висіло на язику… Ледь втрималась, аби не вимовити вголос, бо це вже скидалось би на відверте хуліганство… Зібрала докупи останні сили, підвелася, знесиленими руками згребла з вішака плащ…

Лікар полегшено зітхнув…

– Наступний…

Вулицю сповила весна… Як породілля сповиває новонароджену донечку у біло-рожеві кольори, так весна розцяцькувала щедро і полюбовно ніжними пастелями магнолієвого та сакурового цвіту дерева… Боже мій… Скільки разів бачила уві сні власні пологи і дитя, котре кладуть на груди, налиті материнством, і те, як жадно його виціловувала, приговорюючи «Ти моє крихітне, любе, найжаданіше у світі»… Прокидалася на подушці, мокрій від сліз і не могла збагнути, що то був лишень сон, бо ж сльози щастя були справжніми і надто солодкими…

Додому наразі не хотілося, проте й між людей стало якось незатишно… Наче хтось викарбував на розгубленому обличчі тавро жіночої неповноцінності, неспроможність зробити те, заради чого народжена, власне, кожнісінька жінка – виконати місію, накладену з часів виникнення людства самим Богом… Те, що так легенько, без зайвих болісних потуг тіла і душевних страждань осилює щоразу кожна загрубіла і затуркана працею селянка, десь у полі, під копицею сіна чи у стодолі, чи на городі – байдуже, де її заскочить… І не встигає в поспіху закликана повитуха відрізати й зав’язати породіллі пуповину, як та вже встає, аби незабаром знову пристати до роботи… Ще б пак – народження дитини – то не привід ледарювати, вдаючи з себе слабуху… Та й скільки часу ще мине, допоки те дитя витягнеться та окріпне, і аж тоді почнеться справжня радість, бо ж двійко молодих працьовитих рук у сільській родині на вагу золота… А тут… Все на світі віддала би за жадану мить…

Брела міським парком знесилена, порожня, копирсаючись у невеселих думках, мов оті жебраки, що скупчились поруч переповненого контейнеру зі сміттям, жадно вишуковуючи, чим би поживитись… Брудні, в лахмітті, лайливі чоловіки вкупі з жінками уважно перебирали весь непотріб, зосереджено і професійно відбираючи те, що може згодитися, ретельно обтираючи вцілілі пляшки брудною рядниною та складаючи у окремі коробки, наче скарб, за який у пункті прийому склотари можна отримати жменю мідяків… Навіть ті плодяться поміж собою, не зважаючи на злидні, і десь у підвалах, серед пацюків і помийного смороду підростають їхні голодні напіврозвинуті діти… Одна я не спроможна ні на що…

Опустилася на лавицю, бо зрозуміла, що далі йти бракує сили… Що ж це я?… Необхідно взяти себе в руки… Може, й правду казав той лікар-кат… «Все залежатиме від того, як ви особисто віднесетесь до проблеми… Безліч жінок добровільно приходять до лікарні з проханням завадити небажаній майбутній вагітності, аби, боронь Боже, не пошкодити фігуру і зостатися до старості привабливими для чоловіків»… Боже мій милосердний… Чи й насправді є такі жінки на світі?… Знала, що є, і що той лікар каже правду, та наразі ті ввижалися жахливими монстрами… Та ж від цього не легше!!! Просто треба змиритися… Зосередитись на своїй журналістській роботі, на громадській діяльності, розчинитися у людях, котрі мене оточують, пораз змінюючись, мов візерунки у дитячому калейдоскопі. На ремонті, якого щодалі настирніше вимагає квартира, на маминому здоров’ї, яке щороку гіршає… Врешті-решт, на особистому житті, що пішло шкереберть… Є безліч справ, на яких можна зосередитись, знати б лишень як… Усередині щось неприємно муляло, неначе копошився хробачок… Згадала, що від учора нічого не їла… Покопирсалась у сумці і, знайшовши загорнуту у фольгу канапку, яку щодня підкладала мама («…ти зі мною не сперечайся, гастрит заробити найлегше…»), подумки їй подякувала… Часом вона своєю безпомічністю і незахищеністю нагадувала мені дитину… Як же їй такій зізнатись, що жаданих внуків вона так ніколи й не побачить… Ні, краще нічого не казати… Просто піклуватись про неї до кінця життя, не позбавляючи надії…

– Дай!..

Я аж сіпонулася з несподіванки, та так, що розгорнута щойно канапка випала з рук. Це вже справжній нервовий розлад, так і до психушки недалеко… Ось вони – перші ознаки шизофренії… Підібравши хліб, перекладений ковбасою, вклякла, боячись обернутися назад… Причулося, чи що… Бо ж як ввижається, то це вже діагноз…

– Дай мені, – ні, не причулося, а цілком людським тоненьким голосом, наче десь з-під землі, озвалося знову… Полегшено зітхнувши (та ж ні, таки не мариться, отже, не все так запущено)обернулася назад. За спиною нікого не було, та попід лавкою щось завовтузилось. На світ Божий з’явилися заношені дитячі сандалики, а згодом і кругленький, ґудзичком, шмаркатий ніс.

– Ти що там робиш?.. Під спідницю мені заглядаєш, чи що?.. От я тобі… Ану вилізай!!!

– Нікуди я не заглядаю… Я тут ховаюся…

– Від кого ховаєшся?.. Від батьків, певно, дременув…

– Не твоє діло… Їсти дуже хочеться… Дай мені ковбаси, у тебе ж вдома її, мабуть, багато…

– Ага… Отже, ти до мене пискуєш, а я маю тобі ковбасу віддати… Ні, так не піде. Спочатку ти вилізеш з-під лавки, далі поясниш, хто тебе переслідує, і тільки тоді отримаєш ковбасу. Поміж нею, до речі, ще й шматочки сиру є…

Хвилина мовчання свідчила про глибокі роздуми. Та вже за мить вслід за обдертим сандаликом з-під лавиці випросталась ніжка у синій спортивній штанині, далі друга, за нею завелика, наче з братового плеча, курточка, з якої стирчав вже бачений мною ґудзичок-ніс із жовтавими засохлими патьоками і двійко зелених лукавих оченят. Озирнувшись навколо і переконавшись у відсутності небезпеки, хлопченя років шести вмостилося поруч і не зводило очей з канапки.

– То даш чи не даш?…

– Дам, але ти виконав лише перший пункт умови… Запитую ще раз: із дому втік?

– Ага… З дому… З дурдому… Хіба те, де я живу, можна назвати домом?… Де кожен над тобою знущається, лупцюють всі – і вихователі, і старші хлопці, ще й дідо-вартовий, коли помітить, що потай черешню з дерева зірвав… «Це, – каже, – кримінал, бо сад – то державна власність, а як кожен цупитиме черешні, то не буде з чого компоти варити на весь інтернат…»

– То ти інтернатівський!!! – ледь втамувавши здивування, я негайно простягнула йому канапку. Покопирсавшись знову у сумці, знайшла вологі серветки.

– Ось… Носа підітри, бо виглядаєш, як справжній замурза…

Та йому було ніколи – канапка поглинула всю увагу. І допоки остання крихта, злизана язиком, не зникла з брудної долоньки, він не промовив ані слова. А я тим часом встигла роздивитися знайду. Всіяне ластовинням дрібненьке личко було напрочуд зосередженим. Розкуйовджена русява чуприна прикривала відчепірені маленькі вушка. Тоненька шия, вигулькуючи стебельцем з-під комірця завеликої куртки, видавала крихкість статури… Таки й справді не пестять їх надмірно їжею у тому інтернаті…

– Хочеш я зганяю в гастроном неподалік, куплю тобі пиріжків і молока?..

Хлопченя здивовано вперлося у мене гострими котячими оченятами.

– Жартуєш, чи що?… – витерши рот рукавом куртки, він нарешті згадав про серветку і, дивуючись полуничному її запаху, ледь торкнувся шмарклів попід носом, аби не замастилося отаке диво, і, дбайливо склавши учетверо, поклав собі до кишені.

– По-людськи витри, – зауважила я. – У мене тут ціла пачка, ось, візьми. – Я простягнула йому майже повний пакетик, і він, дивуючись дедалі більше, ретельно підтирав ніс, вже не шкодуючи тієї першої.

– То як щодо молока?

– Ти це серйозно кажеш чи знущаєшся? – він до кінця не міг повірити у реальність всього, що відбувається, адже у жодній із казок, котрі він перечитував запоєм у інтернатівській бібліотеці, схожого чарівного персонажу не траплялося…

– Чому б це я знущалася, – вдавано байдуже потиснула плечима. – Я говорю з тобою цілком серйозно, майже як з дорослою людиною. Головне, аби ти не втік, допоки повернуся. Уяви собі, як безглуздо я виглядатиму з пиріжками і молоком на цій лавиці.

– А ти міліцію не приведеш? – ще жевріла недовіра, проте пропозиція була надто заманливою, і несподівано для себе він здався. – А можна замість молока кока-колу? І, раз ти вже така добра, – чупа-чупс… Хоч спробую, що воно таке…

Я подумки розсміялася, проте ще раз суворо перепитала:

– То, сподіваюсь, не втечеш?..

І вже незабаром ми сиділи удвох на лавиці, розмовляючи про різне, начебто знайомі сто років… Він, бовтаючи ногами, завзято смоктав чупа-чупс, запиваючи кока-колою, а я, піймавши себе на думці, що ота смертельна безвихідь, спричинена нещодавно почутим вироком, поволі випаровується невідь-куди…

– Ти знаєш, а я вмію читати, – хвалився він, начебто хотів реабілітуватися у моїх очах… – Я з п’яти років вже навчився… Тому мене так і ненавидять, і професором дражнять, даючи щоразу стусанів…

– Та ти й справді – професор!!! А скільки ж тобі зараз?

– Я вже дорослий – сьомий пішов… Та у нас дехто й до десяти не хоче вчитися ані писати, ані рахувати… Зрозуміло, що я їм, наче кістка у горлі… Тому я і втікаю… Третій раз вже… Двічі знайшли, але тепер не знайдуть… Вони все по підвалах нишпорять… Нікому й на думку не спаде, що я на видному місці опинюся, просто у міському парку…

– А ти – битий пес, бачу, – я спостерігала, як жадно він поглинає все, принесене з крамниці, без розбору й послідовності – солодкі сирки з родзинками, пиріжки з капустою та картоплею, йогурт, фруктові вафлі, не виймаючи при цьому омріяного льодяника, паличка від якого перекочовувала з одного кутика рота у інший, і незрозуміле тепло розливалося тілом. – А як же тобі вдалося вже тричі дременути?… Сам казав, що у вас там дідо-охоронець не згірш за міліціянта патрує…

Назад к карточке книги "Дебілка (збірник)"