Текст книги "Перелетні птахи"

Автор книги: Іван Керницький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

Жду на Тебе, на мідяну рурку і на порожні бляшанки!

НЕДОРУЧЕНИЙ ДАРУНОК

В кімнаті ч. З дев’ятого бльоку, за словами поета, „з журбою радість обнялась”: один із мешканців кімнати, пан Микита Посмітюх, від’їздив завтрішнім транспортом на дроворубні роботи в Канаду, а решта співпроживаючих прощали його на від’їздному невибагливим, але гідним бенкетом.

Після вступного „полоскання зубів” ароматичною „овочівкою” забрала слово пані Варвара Підпенька, що виступала на бенкеті в характері господині – завідуючої їстивною частиною імпрези і з тієї нагоди займала за столом почесне місце, розсівшись достойно і широко аж на двох табуретках.

– Так-то, так, пане Микитуню! – сказала вона, просльозившись. – Ви, молоді, сильні, здорові, їдете за ріки-моря, у світ заочі, а що ж буде з нами старими, кволими та немічними?

– Всіх до крематорія! – безапеляційно вирішив складне питання залишенців Семен Іванович Фуфайка, колишній в’язень німецьких концтаборів, якому ще й досі не затерлися в уяві жахливі привиди крематоріїв. До речі – Семен Іванович не був мешканцем 3-ої кімнати і, взагалі, дев’ятого бльоку, за те ж, як головний доставець гарячих трунків, був прошений, сказати б – з уряду на всі весілля, хрестини і тому подібні трактаменти, так, що згодом придбав собі навіть ім’я „таборового кума”.

– Ваша правда, пане Фуфайка! – вела річ пані Варвара. – Молодих собі повибирали, як родзинки з

колача, а нас, немічних, на шмельц! Отак з нами зробили, як з тою, перепрошуючи вас, консервою: все смачне з середини вижолобили та з’їли, а порожню шабатурку – на сміття! А так хотілося б мені побачити тую Америку! І не повірили б ви, саме, для чого? Звісно – не для розкошів та маєтків, куди там уже мені до розкошів на старості літ! Та хотілося б мені конче поладнати там, в Америці, один важний справунок. Хотілося б мені побачити на власні очі оту… як її…, Влодзю, як називається тая з двома зубами спереду?..

– Пані Рузвелт! – відповів із кутка приймачок Влодзьо-сирітка, учень 2-ої кляси гімназії і пластун-учасник після першої проби. Влодзьо-сирітка, як і личить пластунові, не брав активної участи в п’яному бенкетуванні, а сидів собі осторонь, гриз „канапки” і клеїв поштові марки до альбому. Лише час до часу відгукувався на питання, які ставила йому в сумнівних квестіях пані Варвара.

– Отож то, пані Рузвелтиха. Вздріти на власні очі тую шляхетну особу – це моя сон-мрія! Як би так мені Бог дозволив її побачити, то я по руках її цілувала б та все дякувала б їй за те, що вона нас, бідних дипістих. не видала на поталу і так мужньо обороняла перед ворогами. Ге-ге, то не штука, що тепер світ розкусив большевиків, що то вони за зіленько, і нам уже обух над головою не висить, але був такий час, що не один демократ радий був нас продати за ЗО срібняків, як Юда Ісуса Христа, – а вона вперлася на своєму і сказала: ні! Не дам їх тому кальвінові на люті тортури, бо це мої діти, бо я їх люблю і за ними в огонь скочу. А коли ви їх прогандлюєте, то я сама влізу до худоб’ячого вагону і поїду з ними на Сибір! І що ви подумали б: американи налякалися і загальмували примусову репатрацію!

– Репатріацію, поправив із кутка Влодзьо-сирітка.

– Я довго думала-міркувала, як би то віддячитись їй за її людяність та золоте серце, і, врешті, ось що придумала, подивіться: вишила гладдю, на льняному полотні нашу українську сорочку, з надтичкою, сам раз буде на її зріст, та й оцю хвартушину з крайкою, та й ще до того всього вимережила хустинку… Все те хотілося б менi власними руками скласти їй в подарунок, так що ж, коли нас до Америки не беруть!

Пані Варвара з побожністю витягнула з куфра призначені в дар пані Елеонорi витвори народнього мистецтва та порозкладала їх на столі, а присутні гості зосереджено оглядали цю принагідну виставку народнього промислу і не шкодували вишивальниці похвал. Навіть мовчазний Семен Іванович, що не звик був багато варнякати, а зате ретельно надолужував свою маломовність тим, що посилено відживлявся, отож навіть і він признав із повною об'єктивністю, що ці речі зроблені,очень іскусно".

– Ба, та то ще не все! – метушилась далі розпломеніла від хвальби пані Варвара. Оце ще торік я почала була нанизувати з кольорових кораликів, жовтих і синіх, такий ґерданець з тризубом, що то їх колись наше славне парубоцтво пришпилювало собі на груди і так парадувало. Оцей ґерданець я хотіла була дарувати тому, як його…, Влодзю, як називається той сухий, в окулярах?

– Президент Труман, – відповів із кутка Влодзьо-сирітка.

– Отож то, власне, для нього я робила цей ґерданець, щоб мав чим причепуритись, як вийде в неділю до церкви. Але потім той Труман сильно мені попсувався: ще коли обіцяв, що нас всіх прийме до Америки за своїх, а що з тої обіцянки вийшло?

В обороні президента Трумана забрав слово сам пан Микита Посмітюх, зайнятий у міжчасі розкорковуванням довгої батерії пляшок із пивом.

– Щодо тої точки вашої, то я дав би вам контра, пані Варваро, – сказав Микита. – Вiн, то значить хоч би і той Труман, ані мені брат, ані сват, і, взагалі, я навіть не ліміґрую до Прилучених Держав, лише до Канади, і мені його притехція непотрібна. Але скажу вам так, по справедливості: надаремне ви його псьочите! Чи ви хоч маєте понятіє, яка то тяжка служба бути президентом? Та ж до того треба мати голову, як бочка! Ви дивіться хоч би наш бльоковий, пан магістер Булька, вчений чоловік, школи скінчив, а прийде розподіляти жилетки, чи туалетний папір, то самий густо-часто збаламутиться! А що ж допіру такий президент… Ви гадаєте, що він одних нас дипістів має на карку? А Японія – що? А Франція що? А турок, що пес?… А до війни шикуватися треба, чи не треба? А головне мус пантрувати за продукцією антонівки, щоб накотити цього вдосталь, поки Ванька свого дідька зліпить! А ниньки такий час, що на обслугу не можна здатися, такий окей" аби вам свої години відкалатав і в п'ятницю пейду взяв, а ти, як господар, мусиш сам про все подбати. І хоч він і президент, а не раз мусить закотити рукави, взяти шуфлю в руки та підсипати під баняк коксу, щоб робота йшла справно і бомба за бомбою з-під праси вискакувала. А ви кажете:,Забув про нас", чи як там… Як тут не забути, коли тобі клопоти обсіли голову, як струпи?

– Говоріть своє! – зневажливо закопилила губи пані Варвара. Я знаю, що хлоп за хлопом завжди тягне, але скажу вам тiльки одне: i вiн колись інакший був, а теперечки попсувся. З того часу, як тая проклята Мокрина закрутила йому голову…

– Що за Мокрина? Чия Мокрина? допитувались гості.

– Iгi! А ви, хіба, що, не чули? Газет не читаете, радія не слухаєте? Та ж тепер цілий світ шумить про Мокрину Трумана!

– Не Мокрину, а доктрину, – поправив із кутка Влодзьо-сирітка.

– Мокрина, чи Дарина, все одно шельма-баба, опутала неборака так, що він уже сам не знає, що творить і що робить!..

….Отак, то за сим, то за тим, і прощальний бенкет на честь пана Микити Посмітюха, переплітаний культурною гутіркою, а далі щиро-патріотичними піснями, протягнувся далеко поза північ. І це справді якийсь фатальний збіг обставин, що вечірка, яка ввесь час стояла на такому товариському ступені, на другий день вранці знайшла свій епілог на станиці таборової поліції…

Бо, власне, на другий день вранці, коли пані Варвара ліквідувала рештки вчорашнього прийняття й приводила до порядку кімнату, виявилося, що з куфра канув, як камінь у воду, комплект народної ноші, призначений в дарунок пані Рузвелт, а на додаток пропав зі стола будильник марки „Докса”…

– Харцизи! Недолюдки! – ремствувала пані Варвара, а її голосок розходився по всіх залях і коридорах. – Зроби їм баль, дай їм їсти-пити, а вони за те останню вереньку з-під тебе витягнуть! Та коли б хоч знаття котрий гаспид так важко мене скривдив: цей Посмітюх чи тая Фуфайка?..

Як у всіх сумнівних випадках, так і тепер став пані Варварі в пригоді неоцінений Влодзьо-сирітка. Вийшло на яву, що, завжди кмітливий і бистрий пластун не лише гриз „канапки” та ліпив поштові марки, але вряди-годи – позирав на деякі підозрілі рухи гостей, і в одному моменті запримітив, як наш свіжоспечений канадієць в самому розгарі політичної дискусії, всунув щось крадьки за пазуху, яка потім сильно була „віддулася”…

– Так, це він бухнув стрій і будильник! – загомоніла пані Варвара і, не гаючи часу, підняла відповідні кроки.

Зміцнена стежа таборової поліції, очолена самим паном командантом, затримала пана Посмітюха саме в той зворушливий момент, коли він, із сльозами в очах, розціловувався з друзями та знайомими і вантажив на самохід свої скромні, скитальські статки.

– Хвилинка! – службово підняв руку пан командант. – Ану, дозвольте нам, пане Посмітюх, ще раз, на прощання, заглянути до ваших валізок.

Очевидно на таке діктум пан Посмітюх спалахнув святим обуренням:

– Панове, ніби що це за гранда? Звідки на мене впало таке погане підозріння?! Справді, так тільки може зробити українська поліція! Неповинно напастувати чоловіка, в такій драматичній хвилині, коли він на віки вічні покидає рідний табір, їде в світ заочі, далеко від неньки-України…

Та тоді, серед такої напруженої ситуації, раптом в одній валізі так щось затріщало, що налякані поліцаї повідскакували на боки!

– Прошу пані! Наш будильник дзвонить! – тріюмфально зарепетував Влодзьо-сирітка, а пані Варвара з радости трохи не обімліла.

– Еге ж, не мала, зараза, коли задзвонити, аж тепер… – зрезиґновано махнув рукою пан Микита Посмітюх і вже навіть не пробував протестувати, коли поліцисти вивантажили з авта його баґаж і понесли на станицю…

А там, звичайна річ, в одній з валізок знайшовся не тільки будильник, але й сорочка з надтичкою, і хвартушок з крайкою, і мережана хусточка. Пан Посмітюх притомно тлумачився під час переслухання, що він хотів зробити прислугу пані Варварі і взяв ці речі з собою до Канади, щоб їх потім по-сусідству передати в дарунок пані Рузвелт. Не вмів лише якось пояснити, кому був призначений в подарунок будильник марки „Докса”…

РЕВНИЙ ЛИСТОНОША

Пан начальник Уряду Праці ще раз прочитав заяву, ще раз подивився на прохача, потер долонею бороду і спитав:

– Гм!.. То ви, шановний добродію, бажаєте посаду таборового листоноші?

– Еге, еге, як би так можна просити.

– А можна знати, чим ви займалися раніше?

– Ну…, так, переважно, я працював у купецтві і трохи в кооперації… Зразу, правда, мав свою власну крамницю, потім перейшов до кооперації, опісля знову мав свій бизнес і ще раз перейшов до кооперації…

– Гм!.. То, може, згідно законові чергування, попробуєте ще раз взятися до власного бизнесу?.. Гадаю – це, навіть, буде значно поплатніше зайняття і більше для вас відповідне, бо ж ви старша віком людина, а знаєте, як то є з поштарським ремеслом? Поштар мусить бути завжди в русі, вічно на ногах…

– Ні, ні, пане начальнику, мене нічого не відстрашить, – ні утяжлива праця, ні низька заробітна платня, я – на все рішений, на все готовий! Бо треба вам знати, пане начальнику, що я посвятив себе поштарському фахові, я склав собі обітницю, що як довго вистане мені сил та здоров’я, я нічим іншим не буду займатися, лише розношенням листів!

– Гм!.. Цікаво…

– Еге, еге! Якщо ласкаво зволите вислухати мене, я вам розкажу в яких обставинах це трапилось.

– Ну, прошу, розказуйте. —

– Пане начальнику, це було зараз після Гітлєрової капітуляції. Ми з дружиною сиділи в одній місцевості на пограниччі Австрії й Баварії, а гніздилися ген, високо, на полонині, в такій кошарі, чи колибі, яку нам „бавор” піднаймав за одну місячну „раухеркарту”. Жили ми дуже бідно і майже примірали голодом, бо хоч і сяка-така копійчина коло мене колотилася, то це був час, коли марка втратила свою вартість і німаки за гроші нічого не продавали. Що нас тоді врятувало від голодної смерти – це „штамґеріхти” і конина.

Сидимо так раз у нашій колибі і догризаємо останню цілушку хліба, а тут прибігає землячок, що жив у сусідстві та й гукає:

– Що ж це ви, кохані панство, так сидите і нікуди носа не висуваєте? Ви не бачите, що на світі діється?

– А що ж воно там діється? – питаємо.

– Як то – що?.. Кругом настала демократія! Вся служба втекла, жадної влади немає, а на станції – зарваниця! Німаки вкупі з нашими авслєндерами розбили два поїзди і розтаскують добро міхами! Тютюн, консерви, риж, коняки – чого душа забажає! Раджу вам, кохані панство, йдіть за добрим прикладом і покваптеся, щоб не було запізно.

…Гм!.. Що тут можна радити, чи не радити, це ж очевидна справа, що таку оказію гріх прогавити! Заметушились ми з дружиною, позичили в господаря візок і три мішки з картоплі і давай перти навперейми до села! Так що ж!.. Ми обоє вже люди в літах, куди нам до такого спорту, а то ще було напровесні, під ногами потопа, а тут – усе згори, все стрімко, ну, поки ми скотилися з нашої полонини, поки приволіклися в село, то попріли, як руді миші й язики на бороду повивалювали. Прибігаємо на станцію, – а там тихо, пусто, якби мітлою вимів! На рейках – порозбивані вагони, скрізь валяються поломані скриньки й коробки, подерті міхи – але людей ні живого духа. Кидаюся до одного вагону, – ага! – і слід застиг по всьому, скрізь порожнісінько, все вичистили й розхапали вражі душі, лише розтрушена мука, риж і горох та порожні бляшанки по консервах показують, де була яка хапатня.

– Ну, скажіть, пане начальнику, як би ви так були на нашому місці, чи і вам не краялося б серце з гор’я і розпуки, що інші, ось, наликалися та нятягали всього досхочу, а ви фатиґувалися такий далекий світ, перли останками сил – і надаремне!.. Кажу вам, пане начальнику, ми обоє з дружиною, рахувати, старші люди, а тоді заплакали, як малі діти над нашою недолею…А посідали ми плакати якраз під розбитий поштовий вагон, шо з нього хтось повикидав усю пошту. Так то я плачу, пане начальнику, проливаю ревні сльози, аж бачу – а мої сльози капають на розірваний лист, з якого наставилась стрічка „райземарок”… І в той момент наступило в моїй голові немов би якесь прояснення, якби саме Провидіння осінило мій розум! Я вхопив другий лист, розпечатав – а з нього знову висунулись „райземарки”, ще й десять марок грішми!.. Те саме з третім, п’ятим, десятим!..

– Михайлинко! – гукаю тоді моїй дружині, – пакуймо пошту в міхи і то раз-два!

– Ну, моя дружина вмить зміркувала що, куди і до чого, довго ми тоді часу не гаяли, напакували акуратно три міхи листів, навантажили на візок і – вйо! – до дому. А ввечері – замкнулися в нашій колибі, прислонили вікно, засвітили каганчик і давай ліквідувати пошту… Пане начальнику, може ви колись бували по наших селах і мали нагоду приглянутися, як то хлопці та дівчата сходяться вечорами лущити кукурудзу?.. Отакі „вечерниці” влаштували ми собі з дружиною. Щось три вечорі підряд лущили й теребили нашу пошту, а що я людина практична і звик жити з олівцем в руці, то ще потрудився настільки, що докладно порахував, що ми тоді випатрошили 3.549 листів! А майже в кожному щось було, як не „райземарки” на хліб, масло, чи цукор, то хоч пару „райхсмарок”, бо ця пошта їхала (і вже не доїхала) на східний фронт, а в німачні до кінця війни був такий звичай, що коли рідня писала до вояка листа, то завжди щось до нього втикала. Деякі листи були навіть дуже зворушливі, ми собі їх потім перечитували, бо і так нудились смертельно і не мали нічого до роботи. Пригадую, як нині, якась жінка писала до чоловіка, що служив при „штурмґешіцах”: „Посилаю Тоді, Дорогий Гансе, картки на хліб і ковбасу зашпаровані з нашого місячного пайка, віднімаю з уст собі і дітям, а Тобі шлю, бо Ти напевно в гіршій біді від нас, вони Тобі придадуться…” Ну, що ж, годі, вони вже йому не придалися, тільки нам, о! – на тих листах, пане начальнику, ми тоді добре поживилися! Про гроші – і не згадую, гроші – пустяки, та найважніше були ці дорогоцінні „райземарки”, за які ви могли тоді все купити і які ще були дійсні два місяці часу. Ми жили на ці картки, як бомки аж до приходу американців та й ще поробили запаси харчів на пів-року!.. І тому я щиро та з рукою на серці можу сьогодні сказати, що це був – чудесний випадок, що це, відай, вищі сили простягнули нам тоді помічну руку і не дали пропасти. І тоді, саме, я склав цей урочистий обіт: доки мого життя і сил, не дивлячись на зиск, чи заплату, єдиним моїм званням буде звання листоноші, і то не так для заробітку, як за покуту, за те, що я тоді розпечатав і спорожнив 3.549 чужих листів!.. Як досі – я чесно і совісно виконував свій обіт: до цих пір я вже побував у 12-ти таборах і всюди сповняв службу листоноші. І коли мене тепер призначили мешканцем вашого табору, я вже заздалегідь леліяв у серці надію, що і тут ця служба опиниться в моїх руках!

Ревний листоноша скінчив свою розповідь, витягнув зелену, комісьну хустинку та повтирав скроплене потом чоло і вологі від зворушення очі.

Пан начальник в задумі потер бороду:

– Гм!.. Ну, гаразд. Напевно обіцяти вам не можу, що вона справді опиниться в ваших руках, але загляньте так за пару днів.

– Сердечно дякую, пане начальнику, і глибоко зобов’язаний! – -

… А коли прохач, згинаючись в поклонах, щез поза дверима, пан начальник подиктував секретарці:

– Панно Неллі, допишіть там, на заяві: „Прохачеві відмовлено”.

– Тааак? – здивувалася панна Неллі і високо підняла підмальовані брови.

– А так, так!.. Бо то ніколи не можна бути певним, що людину, яка розпечатала 3.549 чужих листів, не скортить колись розпечатати 3.550-ий.

МАЙЖЕ КРИМІНАЛЬНА ІСТОРІЯ

Поліцист Іван Нерухливий виструнився перед паном командантом Таборової Поліції, вп’ялив у нього визвірені очі, якби хотів проковтнути свойого зверхника і службово звітував:

– Пане команданте, голошу слухняно жи маю вам щось дуже важне сказати!

– Ну?

– Пан радник Шишка – злодій!

– Що, що?..

– Кажу, жи пан радник Шишка злодій. Вони крадуть!

– Що крадуть?

– Зеленину друть на грядках… Салату, редьківцю, ци там різнородну тримбульку, на що попадуть.

Пан командант схопився з крісла, звичним рухом підтягнув ремінь, якого й так не обтяжувала жадна пальна зброя і зразу накрив поліциста мокрим рядном:

– Нерухливий, чи ви з дуба впали? Пан радник Шишка, така висока фіґура – голова Таборового Суду – обкрадає грядки? Говорите кат-зна що! Спочинь!

Поліцист відставив копито на „спочинь” і безрадно розложив руки:

– Пане команданте, жи вони фіґура, це я дуже добре знаю, але що злодій то я теж можу присягнути. Я їх спіймав на гарячому.

– Справді?

– А бим сконав!

– Подайте факти!

– Вже даю, пане команданте!.. Отож стою вчора на варті біля магазину Суспільної Опіки та й так, зразу, нічого собі, ніби – все в порядку. Десь так, по одинадцятій, Пилипко, що мав службу при вході, замкнув браму, потім ще гімназистки трохи ґзилися з студентами, потім театральники верталися з проби, а під сороківкою грали на патефоні, а далі все втишилося. Коло півночі, стало мене гей би злегенька морити на сон, та я зараз припімнув собі, що я в службі, скурив одну цигарку з „динаміту” і зразу дрімота відпала!

– Ну, ну, – перебив його на тому слові командант. – Не дуже то я хочу вірити, щоб вона так зразу від вас відступила. Вже я вас знаю, сонні лицарі, вам не першина на службі спати!

– А бим сконав, щом не спав! – заклинався ревний сторож публічної безпеки.. – А коли, навіть, непричком, і задрімав, то хіба так, гей той комар, на чверть секунди. – Аж чую – коло третьої брами першого бльоку немов би хтось чалапнув! Потім якесь куце, грубе, в довгій опанчі, висунулось з брами, звітрило повітря, як той дик, зиркнуло сюди-туди і назад сховалося… Ов, міркую, справа підозріла, треба бути в поготові!.. Причаївся я за муром та й вобсервую, що буде далі. Бачу – підозрілий тип знову виткнув лепетину, звітрив, що люфт є фрай, набрався відваги і суне попри мур просто на мене!

– І ви докладно пізнали, що це був радник Шишка?

– Мається розуміти! Та й то не жадна штука було їх розпізнати, коли вони, отак, трохи не обтерлися біля мене, тільки, що вони мене не бачили, бо я був замаскований, а вони стояли на фронті. Мали на собі тую мантлину, що в ній завжди йдуть до уряду, ковнір підняли високо на шторц, так, що твару не було видно лише боса голова світилася до місяця як таріль, виглянсований „Сідолем”. А під пахою тримали тую торбу, що з нею пані радничиха що п’ятниці їде на мінянку…

– Ну, ну, і що далі?

– Пересунулись, гей той дух попід перший бльок, коло паки з сміттям пристановились за потребою, а, потім, як той партизан під скорострільним вогнем, – як дадуть нурка з першого під другий, а там попри кухню, ґараж і стайні – як шурнуть в городи, аж луна за ними пішла! Вони вперед, а я крок-у-крок слідом за ними так, щом усе точнісінько завважив: як карабкалися через пліт, чув’ям, навіть, як сопіли, потім бачив, як сиділи на грядках, дерли зеленину та складали на купки, і, як, опісля, верталися додому з повною торбою… А рано-вранці, самі знаєте, була зголошена поважна крадіж: пані Мальованій видер хтось пів-грядки цибулі, а пані Питльованій знівечив салату!

В канцелярії залягла глибока тиша. Поліцист Нерухливий уже давно скінчив своє звітування, а пан командант ще далі сидів за бюрком у мовчазній задумі, стиснувши обіруч обважніле від дум чоло, немов би саме, в цій хвилині розплутував якусь, страшенно замотану кримінальну аферу, достойну того, щоб нею поцікавився сам Пінкертон, або й навіть Шерлок Голмс.

Врешті пан командант підвівся і довірливо поклав долоню поліцистові на плече:

– Друже Нерухливий, справа є дуже серйозна! Радник Шишка – це не перший з краю хлоп-перевесло, а перзона ґрата, до того ж він очолює супротивну партію і я не бажав би собі, щоб опозиція гавкала на мене, що я використовую свою владу для поборювання політичних противників. Покищо мусимо зберегти в цій справі абсолютну мовчанку! Службова таємниця, зрозуміло?

– Так єсть, пане команданте!

– Ви старого далі обсервуйте та слідкуйте за кожним його кивком, і як лише запримітете щонебудь підозріле, негайно, в любій порі дня, чи ночі, дайте мені знати. Зрозуміло?

– Так єсть, пане команданте!

– Розхід!

Не минуло від тієї довірочної розмови три, або й чотири ночі, як на п’яту, десь саме опівночі, до дверей мешкання пана команданта загрюкали чиїсь тверді п’ястуки. Пан командант миттю проснувся, вискочив із постелі.

– Хто там?

– Голошу слухняно, жи то я! Поліцист Іван Нерухливий!..

– Що сталося?

– Знов їх маю, пане команданте!

– Кого?

– Пана радника Шишку. Вже сидять на грядках.

Пан командант як скоро проснувся, так ще скоріше вскочив у штани, потім у чоботи і через яку хвилину вже був у повному службовому поготівлі. Зразу кожний зміркував би, що тут мається до діла з досвідченим військовиком, привичним до нічних алярмів, хоч і пан командант при всіх скинінґах сумлінно запевнював аліянтську владу, що він пороху ніде і не нюхав, а в часі війни працював у бавора.

Не минуло п’яти хвилин, а двоє представників публічної безпеки прокрадались нічними сутінками в напрямі таборових городів. Щоб не переполохати пташка, від стаєнь до огорожі сунулись на черевах, при чому геть захарастили собі мундіри, бо було саме після дощу і скрізь стояли баюри з водою. Врешті спостерегли злодія.

– О, о, маєш його! – шептав поліцист Нерухливий. – Бачите лису маківку? Один місяць світить на небі, другий на землі.

Справді з-поміж грядок блиснула лисина пана радника Шишки, що, ввесь облитий місячним посрібленням, виконував там якісь дивовижні чари, достоменно, як той мольфар із „Тіней забутих предків”, що вийшов чарувати хмару.

– То що тепер зробимо із старим злодієм? – спитав поліцист.

– Підождемо, поки доконає крадіжі, щоб мати докази в руках! – упав приказ верховного командування.

Не встиг пан радник Шишка переступити порога, закрити за собою двері і перекрутити у замку ключ, як різкий, енергійний стукіт до дверей вже не дозволив перекрутити ключа вдруге.

– Хто там?..

– Поліція! Відчиняйте!

– Чого вам? Що це за напасть поночі?.. – бунтувався пан радник, але якось не надто самовпевнено.

– Ну, ну, пане раднику, прошу без зайвих дискусій. Тут командант Давимуха! Відчиняйте двері!

Ключ тривожно заскреготав, двері відчинилися… Не треба було бути поліцистом, та ще й до того командантом, щоб ув одну мить чітко собі усвідомити, що жертву застукано на гарячому. Вже самий погляд осоловілих радникових очей, що перестрашено ховались за окулярами, промовляв сам за себе, а що ж допіру казати про незаперечені річеві докази: мокрі, обталапані поли шинелі, розмокла глинка на пантофлях, а що найголовніше – навантажена чимось торба, яку пан радник передбачливо намагався заступити спиною.

– Не ховайте, не ховайте, – посміхнувся пан командант. – Перед зорким поліційним оком нічого не скриєте. Краще вам признатись до всього, бо ми вже і так все знаємо.

– Га, що ж, попався, – зідхнув пан радник і розгублено потер долонею лисину.

– Ви були на грядках?

– Був.

– Чи сьогодні вперше?..

– Ба ні… Ходив уже декілька разів…

– Пане раднику! Пане раднику! – хвилювався виведений з рівноваги представник влади. – Чи ж вам не сором, пане раднику? Як ви могли так низько скотитися! Ви, голова Таборового Суду, людина з громадським і політичним стажем, замість світити чеснотами іншим таборянам, ви даєте їм такий приклад?..

– Та стривайте! – боронився пан радник. – В тому то й сук, що я нікому не світив прикладом, я все робив потайки, щоб ніхто не бачив. Го, го, як би так мої компаньйони впали на мій слід та й рушили за мною, то столочили б грядки наніщо!

– Доволі! Про це ви зізнаєте до протоколу під час переслухання. А тепер – віддайте мені торбу з краденою городовиною!

Пан радник зняв окуляри і видивився на пана команданта.

– Як, прошу?..

– Так, прошу! Давайте торбу!

І, не чекаючи дозволу, пан командант раптовим рухом сягнув по торбу, розгорнув її та витягнув із неї – бляшану пушку по м’ясній консерві. Глипнув до середини й остовпів… На дні пушки копичилась купа черв’яків і хробів…

– А це що таке? – прошептав.

– Хробачки, – всміхнувся привітно пан радник. – Примана для пстружків на нинішню рибальську виправу.

ОСТАННІЙ РОМАНТИК

Цю нерозгадану загадку ніяк не могли розгадати: ні Таборова Управа, ні Мешканевий Відділ, ні навіть найпроворніші таборові спліткарки, як пані добродійка Язичинська, не в силі були збагнути – з якої речі Пантелеймон Смичок покинув свою кватиру в 4-ому бльоці та перейшов жити на прославлену „Підальпейську Січ”.

Та й нам, найближчим друзям Пантелеймона Смичка, талановитого скрипаля й дириґента церковного мішаного хору, важко було зглибити цю заплутану ломи-головку. Бо що не кажіть, але ніяк таки не можна рівняти Смичкове мешкання в 4-ому бльоці до тієї вічної гамарні й закали табору, що скривається під шумною назвою – „Підальпейська Січ”!

Смичкове мешкання в 4-ому бльоці, під „Десяткою”, урядовці Мешканевого Відділу зачисляли до найбільше вибагливих у таборі. В привітній, соняшній кімнаті, розрахованій на п’ятеро душ, жило собі зовсім вигідно восьмеро люда – в тому числі сім’я пана начальника Коробки – семеро душ, і як восьмий закріпився тут на правах автономної одиниці наш сердешний побратим, Пантелеймон Смичок. Там він займав окрему каютку, відгороджену від решти території перегородкою з непромокального брезенту, де міг справді почуватись як хазяїн домовитий, необмежений жодними посторонніми чинниками, домовласник. А в припливах божеської екстази, коли Терпсихора з Полігімнією на зміну заторкали чарівними пальцями найніжніші струни артистичної Смичкової душі, в таких хвилинах наш сердечний побратим міг сміло брати скрипку в руки і безконечно вигравати всякі скерца, чи інші віртуозні мадриґали, і в гадці не маючи, що хтось його за те вкаменує, злінчує, чи в найкращому разі, викине через вікно надвір.

Там, під „Десяткою”, все йому прощали й вибачали і на всі його дивоглядні витівки дивилися крізь пальці, ба навіть ще й підпомагали і безкоштовно прали білля. Всіми тими благами наш сердечний побратим користувався з тієї самозрозумілої причини, що він не на жарт, а насправжки, сватався до доньки пана начальника Коробки, пані Лялі, молодої воєнної вдовички.

Отут уже ввесь здоровий глузд стояв ув обличчі нероз’ясненої темряви! Бо що це таке, справді, люди добрі? Має хлоп мешкання з комфортом і всіми вигодами включно з нареченою і, ні-сіло, ні-пало, кидає все те, виписується з реєстру городового козацтва і пристає до січовиків!..

Ну, про ту „Січ”, чи то пак – 15-ий бльок, краще і не згадувати… Правда, цей 15-ий бльок і не скидався на бльок, як усі інші; колись, кажуть, за німців, була там овеча кошара, або свинюшник… В усякому разі – коли табір уже залюднився по саме нікуди, а переміщеного народу все прибувало й прибувало, тоді Мешканевий Відділ перегнав з інших бльоків усе чесне парубоцтво, не спутане досі сімейними посторонками, зігнав до 15-го бльоку і влаштував там такий гуртожиток, щось на 200 душ, на одній, довжелезній залі!.. А публіка там завелася така завадіяцька і бурлакувата, що, просто, втинай поли і тікай!

Ну, й куди ж тут притулитися і за що зачепитися непорочній артистичній натурі? Бо й чого шукати шовкокрилому метеликові в гнізді шершенів, та й чи знайде спільну мову з тічнею вовкулаків лірична, розжемчужена душа, над якою вітають Музи?..

– Збожеволів! – така була загальна опінія мешканців табору.

Та тут неофіційне таборове радіомовлення в особі всевідущої пані добродійки Язичинської висунуло свіжу концепцію: розійшовся з Лялею!

– Я зразу знала, що так буде! – гомоніла пані добродійка в неділю під каплицею. – Такий заржавілий, старий корінь, п’ятдесятка на шиї, зідіотів – куди йому до молодої вдовички! Розлетілося!.. Все розлетілося! Знаю з певного джерела, що Лялька ще в п’ятницю взяла від нього перстень, а в суботу проміняла його на три метри „крипдишини”, бо більше не був вартий. За те голову можу дати!

Одначе дальший розвиток подій повністю перекреслив сміливу концепцію пані добродійки… Наш дорогий Смичок, як раніше, так і тепер був у найкращих взаєминах із своєю „Коробочкою”, ходив з нею до театру і щовечора проводив її на проби мішаного церковного хору. Мало того: незабаром розійшлася чутка, що в найближчу неділю молодята несуть на оповіді!

Творилося щось несамовите! Що є?! Що сталося? – аж гуло, аж клекотіло скрізь по таборі. – От тоді то ми, гурток близьких Смичкових друзів, вирішили розплутати цей гордійський вузол.

Одного разу влаштували ми товариську вечірку з „варенухопитієм”, на яку, розуміється, запросили також Смичка. А коли вже кожному з учасників злегка зашуміло в голові і всім розв’язалися язики, тоді ми гурмою насіли на нашого побратима й приперли до стіни:

– Ну, брате, тепер – признавайся! Чому ти втік від нареченої?