Текст книги "Перелетні птахи"

Автор книги: Іван Керницький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

…І ми тоді почули його сповідь… Сповідь закоханого, старого парубка.

… Друзі мої! Щоб заспокоїти вашу цікавість – я мусітиму геть чисто розкрити перед вами мою душу, а це мені важко приходиться, бо я не звик виставляти її на публічний показ. Та сьогодні, після не знаю котрої там чарки, світ мені здається, як банька, а люди – як мухи!.. Сьогодні скажу, немов Сократ, випивши цикуту: Друзі мої, це вже не я!.. Це не я до вас балакаю! Це не той Смичок, що буває звичайно і щодень!.. Це інша якась істота, безцеремонно-балакуча, що еманувала з справжньої Смичкової істоти внаслідок спіритуального діяння отої каламутної рідини, що її старовинні римляни охристили „водою життя”, а я назвав би її радше (не в обиду фундаторові!) „сирваткою життя”, такого низького вона тепер ґатунку!..

Друзі мої! Ну, що ж… Хочете – вірте, хочете – ні, дивуйтеся – не дивуйтеся, беріть мене на посміх, а проте я матиму відвагу признатись вам, що я – закохався!..

Ну, факт, що закохався, сам собою ще нічого не каже; річ, бачите, не в тому, що закохався, а – як закохався! Отож мої друзі, я закохався не на сьогоднішню спортову манеру, а так якось на старосвітський лад… Так, либонь, любились та кохались в старі, добрі часи наші поштиві дідусі й бабуні, в благословенній епосі, коли найполум’яніша любовна страсть виливалася в ідилічних строфах пісоньки о. Нижанківського:

…В саду зеленім раз зі мнов

Ягідки він збирав.

Святу мені відкрив любов —

Ягідкою назвав.

Солодкий чар любеньких слів

Він в серце влив моє!

Він перший раз сказав мені:

Люба – люблю тебе!..

… Егеж! Отак ще, може, потрохи, закохувались і ми, „стара война”, в той незабутній час, коли гордо парадували по Академічній в одностроях старших гімназистів, з золотими нашивками на комірах, та й ще тоді, коли нам прийшлося проміняти шкільні однострої й нашивки – на вояцькі та під свист куль і акорди гітари творити єдину-неповторну, а яку ж, їйбо, гарну, стрілецьку романтику!..

Ех, милі друзі, це не те, зовсім не те, що твориться тепер, на наших очах!.. Чесне слово – я не знаю навіщо жити, коли життя стало таке примітивне і спростачене, живцем обдерте з усякого чару й принади!.. Придивіться, будь ласка, до нашого таборового побуту… Де ж ви бачите в ньому якусь принаду? Купа різноманітного люду зібралося в отару, мов барани, та й сидять одне одному на головах; що робить одиниця – видне всій громаді. Ви чхнули в одному куті табору, а з другого вам гукають „на здоров’я!” Впали всі заслони, затратилось поміж людьми поняття відстані і меж дозволеного й недозволеного, пристойного і непристойного, розпалися стіни святинь, що ними колись були домашні вогнища, а під їхніми розвалинами – погребано все: традиції, добрі звичаї і товариські форми.

А що вже й казати про – кохання, що самою своєю природою аж проситься, щоб не виставляти його на людське позорище?.. Що завжди повинно бути окутане тендітним серпанком чогось солодко-таємничого, недосказаного, овіяне романтичним чаром?.. А в нас що робиться?.. Ну, скажіть, куди ви заховаєтесь з вашими почуваннями перед влізливою юрбою, тим тисячеголовим смоком, що безцеремонно слідкує за кожним вашим кивком і віддихом? Скажіть – що має з собою почати на такому публічному прогоні пара закоханих людей, чи, хочби, молоде подружжя по шлюбі, коли винахідливий пан бльоковий спрямує їх якраз на перелюднену гімнастичну залю, де залягли покотом чи не всі, насильно запроторені мешканці якогось там місточка?..

Милі друзі, простіть мені, чудакові, може я занадто, розгарячився, а може це так з похмілля мене вдарило, але, їйбо! – не можу без хвилювання про ці речі говорити. Не знаю, може дехто з вас і почувався б у сьомому небі, як би так, нехітьма, як, непричком, я, опинився на спільному мешканні з… власною нареченою! Де ж таки справді – бути в такому тісному сусідстві з об’єктом вашого серця, мати кожну мить його на очах, на кожному кроці відчувати доторкальну близькість дорогої вам істоти, щохвилини насолоджуватися її появою – і в ранішній, і в вечірній, і в нічній туалеті, словом – такі вигоди й нагоди в серцевій ділянці, про які нашим старосвітським предкам не снилося й не марилося!..

Але все те – не для мене… Пізнім, осіннім присмерком, як нежданий і незаслужений дар богів, як веселка з неба в глуху заснулу твань озера – впало це щастя в моє черстве, старопарубоцьке серце. Сколихнулися озерні води, заграли шумними передзвонами і на баговинні давновідцвілих дум, надій і сподівань, розквітла, забуяла свіжа, як недільна роса, лелія кохання. Навіщо ж, заради чого силоміць і зарання підтинати їй пишну гілку? Хай же, поки час, ще росте і буяє моя горда лілея, хай триває якнайдовше ця чарівна ілюзія – моя любов, що в цьому окруженні скоріше скидається на сон, як на живу дійсність… А втім – все наше буття, все існування – одна Грандіозна ілюзія… все воно – сон-мара, а зважте, дорогі друзі, як невимовно легко, як світло стає вам на душі, коли після ґраве важких, кошмарних марень, у вашій приспаній свідомості, чи пак – розбудженій підсвідомості – хоч на мить, на відламок секунди розітне прикру темінь і забринить сріблистим елеґретто – такий ясний, чудовий сон?

І ось для цього, хай і короткотривалого гарного сну, для збереження моєї ілюзії хоч на два-три тижні перед шлюбом – я втік із четвертого бльоку…—

Ну, розуміється, нічого й казати: я попав на „Січ” – як той біблійний пророк у печеру з левами… Так, воно, зразу, не легко було звикнути до нового середовища, та тепер уже, начеб то, наломився… А вони, ці новітні „січовики” – нічого собі хлопці. Правда – буйні, бо буйні, і деколи відштовхують вас трохи кострубатою поведінкою, та годі, воно й не дивниця: одні прийшли від баворів, інші від фабрик, ще інші з фронту, де їм було набратися сальонових манер? А так, взагалі, вони дружні побратими, а такі вже вам щирі симпатяги: і хліба можете в них прикупити по дешевій ціні, і каляфонію десь роздобули, а коли їх попросите – то й закурити дадуть і в черзі за вас постоять. Сердечні волокити!.. Якби лише трохи менше бешкетували… А то завжди або на роверах поміж ліжками перегони влаштовують, або навкулачки б’ються, або, як довга ніч, в карти грають.

Та… карти – ще не лихо, в карти хай би собі грали, а от, коли стануть вигравати на губних гармонійках – то вже біда! Тоді вам здіймуть таку какофонію, що не доведи Господи! Ну, хай би вже собі грали і на гармонійках, і на дримбах, хоч це таки дуже поганенькі інструменти, але могли б мати наді мною хоч дрібку милосердя і не співати, не ревіти вічно отих (змилуйся Господи!) патріотичних, вояцьких, чи партизанських співанок!

Гай!.. Пішла про нас по світу поголоска, що ми, мовляв, українці, народ обдарований самобутньою пісенною культурою… Брехня! Самообман!.. Нема в нас музикального чуття настільки, що чорного за нігтем… Милі друзі, скажіть самі, як же можна співати зранку до вечора таку жахливу диковину:

„… Напиши до батька, напиши до неньки,

Напиши до любої дівчини,

Що гостра куля грудь мою пробила

О пів до другої години…”

Ну, та лібретна сторінка тієї „могильної” творчости – не моє діло, хай за неї лупається лице від сорому нашим віршоробам, але бо ж з музичного боку це жах!.. Ні форми в цьому, ні образу, ні барви, ні мелодики, а безмежна вбогість, дешевизна і суцільна латанина. Один мотив взятий у поляків, чи в словаків, інший вирваний в москалів, в якогось орденоносця Лебедєва-Кумача, чи з іншої частушки – і з того всього склеєний до купи потворний амальґамат, що називається українською підпільною, чи вояцькою піснею! Даремне шукали б ви у них тих вальорів, що їх мала стрілецька пісенна творчість, з її щирим, непідробленим ліризмом, своєрідною настроєвістю та романтикою. Дарма, дарма!.. Пропала романтика, дорогі друзі. Вмерла на віки. Може її заглушили назавжди в людських душах несамовиті фуґи бомбовозів, або адська музика літаючих торпед? А може її закатували у всесвітніх камерах тортур, живцем розп’яли на електризованих огорожах кацетів або спалили в крематоріях?..—

Не знаю, не знаю, дорогі друзі. Знаю лише, що сольові та хорові продукції моїх симпатичних співмешканців так мене вибили з ладу, що я тепер не спроможний працювати. Почав був наново гармонізувати Службу Божу за Леонтовичем – де ж там! – не йде, поза чотири фрази, написані раніше, далі не пішов. Та й чи взагалі можливе будьяке зосередження в такому чортівському млині, як наш 15-тий бльок? Ах, як би я мав таку вдачу, як безсмертний Штравс! Кажуть – йому найкраще йшла праця, коли в кухні бряжчали тарілки, а сімейна черідка галасувала на всі лади. А я так не можу! Я прагну тиші, тиші! Я тужу за спокоєм, нехай це буде, кінець-кінцем, спокій манастирської келії, або тюремної одиночки, розуміється, в якійсь гуманній, демократичній в’язниці. .

Та нехай!.. Я всі свої муки й страждання добро-охітно складаю в дань на вівтарі мойого кохання!.. Милі друзі – не можна бути понад міру щасливим, не можна ж пити дорогого питва з кількох келихів відразу, бо тоді швидко сп’янієш і втратиш у всьому смак. Так і в мене: довгі години душевної поневірки розпливаються, мов лихий сон, на саму згадку, що вони будуть в сотеро мені винагороджені блаженними хвилинами щастя, хвилинами, які в любові тривають вічність!

І щоб легкодушно не міняти цього щастя на дрібну монету, я вмисно постановив собі тільки раз на день зустрічатися з моєю милою, хоч і кожну мить, проведену вкупі з нею, я не проміняв би за всі скарби наших таборових спекулянтів. Я навмисне не вештаюся по таборі, щоб не зустріти її денебдь, в якійсь черзі, чи на стартовому майдані, чи на таборовому „корзо”. Я каменію майже цілісінький день в бараці прикований до лежанки, як той арештант, я лежу, і – тужу! тужу! – і з великим нетерпінням дожидаю нашого щовечірнього побачення – в сьомій годині, біля четвертого бльоку!

Та вже з дві години перед умовленою зустріччю я страшенне хвилююся, я місця собі найти не можу! Як інститутка, що потайки вибірається вперше на баль – так і я, крадьки, денебудь в кутку, щоб не осмішитись перед хлопцями – причісуюсь та приглядаюся собі в прихованому дзеркалі… І, на моє горе, щодень знаходжу в ньому ту саму, до зануди знайому й осоружну, тільки щодень старшу маску закоханого дурня… Та вже невимовна розпач вкрадається в душу, коли стану оглядати мою, з дозволу сказавши, гардеробу!.. Ех, ви, панове елеґантики, таборові денді, вам, що парадуєте в модних костюмах і на трицалевих підошвах, і на думку ніколи не спаде, яку нестерпну муку переживає людина, що є закохана, а не має в що по-людськи одягнутися!.. Танталеві страждання ніщо в порівнянні до душевних тортур цього бідолахи, з його оскорбленням і почуттям меншевартости… Любов – це ж, взагалі, піднесене свято душ, а на весіллі душ повинно й тіло прибрати святкову подобу, як це, зрештою, чудово сказано в Євангелії, в притчі про гостей весільних…

Та чорта пухлого прибереш, а не святкову подобу, коли тебе з голови до п’ят обмундирували на діпівський лад! Черевики тобі дадуть не до пари, або й обидва на одну ногу, як куликівські холошні, штани з якогось кілометрового Фріца – завжди задовгі, сурдутина на американську манеру – завжди затісна і з короткими рукавами, плащ якийсь чудернацький, з воєнного шатра пошитий, османська шапка, – і те все ти маєш і про будень і про свято і в такому малп’ячому строю йдеш на стрічу з коханою дівчиною… Ех!..

А надобавок лиха, саме в той час, коли вже треба виходити, на твою бідну голову сипляться найстрашніші катастрофи! Тоді обов’язково рвуться шнурівки або шельки, відлітає ґумовий зап’яток, або відриваються ґудзики… І ти, небораче, метушишся, стікаєш рясним потом, шукаєш голки, ниток, шпаґату, цвяшків, молотка. І в поспіху зв’язуєш шнурівки, прибиваєш зап’яток, пришиваєш ґудзики… І, знечев’я, смертно-холодний піт обливає тебе цілого: Боже мій, а коли вже пізно?.. Котра година?! Хлопці, Христа ради, котра година?..

Розуміється – годинника в мене немає ще з того часу, як мене у Відні, на Пратері, визволили від нього доблесні бійці з армії маршала Конєва… Та за те мої співмешканці – меткі хлопці, запобігливі, в них у декого і по-два, і по-три годинники на одній руці! І ти, шарпаний тривогою, шарпаєш собі й термосиш Влодка, Петра, чи Олексу, цього стягаєш із лежанки, того відриваєш від карт: – хлопці, кажіть котра година! Що?.. Шоста?.. Справді не далі?.. А в тебе, Грицю, Романе, Андрію?.. Ну, слава ж Тобі Господи, ще тільки шоста!.. Та буває, я все ж таки не довіряю всім їхнім годинникам і чвалаю ще під адміністративний будинок – подивитися на стінний хронометер, а то й біжу до Радіостудії – перевірити, чи це справді так…

… Нарешті, після всіх мозольних приготувань, підтоптаний Ді-Пі Ромео готовий на стрічу з таборовою Джулієттою!.. Ще тільки, модерним лицарським звичаєм, замість втикати за пояс кинджал – тиче в кишеню коробку з „кавґуммі”, або табличку шоколяди, і все готово, і він іде, не йде – а лине, на крилах летить в обійми милої.

Він іде поміж бльоки неначе сонне видиво, його істота немов затратила зв’язок з реальним буттям: він уже не чує таборового гармідеру й тріскотіння захриплих гучномовців, не бачить обдряпаних бараків, скринь завалених сміттям і порожніми бляшанками, шнурків удекорованих мокрим біллям – все те набридле довкілля й надокучлива дійсність щезають з очей, затрачуються в свідомості, розпливаються в імлистому тумані…

… А з цього туману виринає, якби живцем викроєна з Бідермаєрівської картини, пречарівна візія: четвертий бльок… перший поверх… друге вікно праворуч… Одне крильце легко відхилене, грайливий вітерець фіранкою має… На підвіконні цвітуть настурції і чиясь рука підсипає пташкам кришки з хліба… Так!.. Це її кохана ручка, це її профіль майнув онтам, у вікні, це соняшнопромінний погляд її оченят блиснув з-поза фіранки й ошпарив тебе наскрізь!.. Блиснув! – і серце нашого Ромео заграло: форте-фортіссімо! – і ось воно вже гримить барабанно, як ваґнерівська оркестра, чи не хоче воно з надмірної втіхи заглушити спіжові контратони дзвона, що б’є сьому годину на вежі Готичної кірхи?

… Так! І сьогодні в неї буде та сама причіска, що вчора, яка їй так до лиця – гладка, з розділом посередині голови і з ясним, відкритим чолом, неначе соняшним прапором. І в русявому обрамуванні тієї причіски її личко, як у Леонардової Монни-Лізи, таке надхненне, сповнене вщерть мудрої жіночої ніжности і ласки… Так, і сьогодні вона одягне вишивану блюзку – мережану казку, таку легковійну, прозірчасту, з багатством пишних узорів, а на плечі накине жакетик, а до жакетика пришпилить букет запашних конвалій– І ти візьмеш її за руку, свіжу, запашну, як цей букет і ви вдвійку підете на пробу хору – Ти стоятимеш вгорі, за пультом диригента, а перед тобою – в першому ряді, між сопранами, третя з лівої руки, лицем в лице, віч-на-віч з тобою – вона, твоя наречена, твоя Монна-Ліза в українській блюзочці, з букетом свіжих конвалій. Ти диригуєш, а вона бере сопранове сольо з „Пісні перемоги”: „Благословен гряди во ім’я Господнє!” А тоді розпромінена й набреніла щастям душа закоханого диригента відгукнеться в одвіт могутнім, бадьорим маестозо: „Осанна! Осанна Богові і нашому коханню! Осанна во вишних!”

– Дорогі друзі, відкрити вам велику таємницю? Сказати вам – хто поет над поетами, мистець над мистцями і композитор над композиторами?.. Душа закоханого!.. Боже мій, коли б так винахідники всього світу перестали переганяти один одного в винахідництві засобів убивства, а зійшлися всі, в одну вчену раду і спільними зусиллями придумали такий чудесний фонограф, що записував би музику закоханого серця!.. І щоб перший такий апарат заінсталювали в моє стривожене серце!.. Друзі мої!.. Які пречудові, неповторні твори влилися б тоді в музичну скарбницю людства! Постали б симфонії, ораторії, гимни, що їм рівних геніяльности наснагою треба було б шукати хіба в космічному оркестрі, в отих „Соняшних клярнетах”, про які співав давній Тичина, або в хоралах Серафимів, що розлягаються довкола Престолу Всевишнього!..

– Мої друзі: ось вам моя сповідь і моя відповідь на ваше питання– Тепер уже знаєте – чому я втікав від нареченої? Щоб мати змогу приходити до неї щовечора на любовні зустрічі. Думайте собі, що хочете і судіть, як хочете. Я відкрив вам всю мою душу і в заміну за те не бажаю нічого, прошу вас тільки, скажіть мені, на милість Божу, котра тепер година?.. Що?! Чверть на сьому? А в вас, пане-товаришу? І в вас таксамо? Ну, тоді прощайте, дорогі друзі, мені пора: в мене в сьомій годині любовна зустріч під четвертим бльоком.

Після того, як наш друг Пантелеймон Смичок вийшов, чи то пак – вилетів з кімнати, ми добру хвилину були під враженням його хвилюючої розповіді і, розгублені, мовчали. Та згодом в кімнаті піднявся гамір і вслід за нашим другом посипались всякі з’їдливі завваги.

– А то мамалиґа! – глумились молодики. – То він сидить ввесь день у бараці і не висуне надвір носа, щоб не зустрітись з нареченою, а за той час його весела вдовичка водиться до ліса „на конвалії” щодень з іншими кавалерами!

– Ідійот!

– Оферма!

– А, може, ні одне, ні друге, – сказав хтось із старших. – Може це тільки – останній романтик?

НА ЗЕМЛІ ВАШІНҐТОНА

„ЗАСЕЙФУВАЛИ”

Фред і Джан, сердечні приятелі, що від непам’ятних часів робили разом в одній шапі, розпочали свій „вікенд”, розуміється, зараз в п’ятницю пополудні, як тільки взяли „пейду”. В такі, звичайно дні, завжди так бувало, що вони брали підземку і їхали просто на долину міста; та тоді, в п’ятницю, якби змовились оба – йти додому пішки.

– Гарна погода, перейдемося трохи по свіжому повітрю, – дораджував Джан.

– Та й зашпаруємо по шустці, – добавив Фред, нібито жартом.

Але Джан потрактував справу серйозно:

– А щоб ти знав: що в кишені, то засейфоване! Правда, в старому краю казали: „Фрайтер – не саржа, шустка – не гроші”, та це тільки так говориться. А шустка сюди, шустка туди та й доляр лопнув.

Джан витягнув в кишені „дайма”, що був призначений на їзду підземкою, хухнув на нього та переложив у другу кишеню.

– О! То вже є чистий зиск.

– Я ще не можу їхати собвеєм через тих п’яниць, – тлумачився Фред. – Біля кого не сядеш, до кого не нахилишся – від кожного їде брагою, аж тебе на воніти збирає! Ти мені скажи, на милий Біг, як це можливе, щоб чоловік так зараня міг бути п’яний? Ледве з роботи вийшов, а вже зачемеричився.

– Е, люди на все знайдуть спосіб, – похитав Джан головою.

Отак гуторячи, наші приятелі не пройшли, може, і три бльоки, як на вуглі четвертого застрягли неначе вкопані. Заскочені несподіванкою стояли та вдивлялися в яскравий шильд „Бар енд Ґріл”, що горів усіми барвами веселки, і не могли вийти з дива.

– Слухай, Джан, – промовив Фред розгублено, – ти собі пригадуєш, щоб на цьому корнері була коли-небудь коршма?

– Ніколи, як світ світом! Я ж переходив, чи переїздив туди не раз, чи два, а тисячі разів, але чогось подібного на коршму ніколи не завважив. Тут пральня була це так, але коршма?..

– Я ж кажу: тут льондра була споконвіку! – гарячкувався Фред. – Я знаю той квартал, як власну кишеню. Он там, під 145-им нумером живе мій кум!

Спантеличені приятелі зажурилися не на жарт, бо тут стануло руба питання довіря до їх власних змислів. Проте всі зовнішні признаки промовляли радше за тим, що установа на розі вулиці це таки не пральня, бо й випари, що бухали через двері, зовсім не тхнули содою, чи милом, а трохи іншими хемікаліями. Та й двійко джентелменів, що саме заживали солодкого, післяобідного сну, простягнувшись побіч на хіднику й дружньо обнявши один одного за шию, – теж не робили враження, що вони вийшли з пральні.

Врешті Джан відважився на рішучий крок:

– Знаєш, Фред, хоч і як я не люблю ходити по таких пляцах, то тут, просто з цікавости, вступлю подивитися, що воно за мара.

– Каман! Переконаємось, як воно є на ділі!

І дивне диво! Не встигли наші приятелі переступити поріг корчми, як їхні змисли зараз почали нормальну працю. Туман, що окутав їхні голови – розпорошився, зла омана щезла, а всі сумнівні квестії роз’яснилися в одному менті. Джан відразу пригадав собі, що як далеко в давнину сягає його пам’ять, на цьому місці завжди стояв бар, а Фред аж тепер освідомив собі цю незаперечну істину, що це в тому, саме, бизнесі його кум є партнером.

Задоволені, що їхні змисли в належному порядку, наші приятелі злегка замаркували охоту йти додому, але їх зараз обскочили друзі та попросили до бари подивитися на телевізію; а за барою стояв Фредів кум, як побачив Фреда, крикнув „Галов, Фред!”, а Фред крикнув: „Галов, Джов!” – поставив троє пив, потім три горілки, ну, а далі події покотилися втоптаною стежкою —

Може за три, або й чотири години часу наші приятелі вийшли з бару в такому прекрасному гуморі, що зараз на 3-ій Евню перепинив їх „кап” та попросив втаємничити і його в загадку їх галасливої радости. Наші приятелі, вимахуючи руками один наперед одного, довго та завзято толкували представникові публічного спокою, як то вони, несподівано, затратили були почуття пам’яти, і як потім, в чудотворний, просто, спосіб його відзискали.

Та ледве скінчили переговори з полісменом, як, раптом, Джан протер собі очі і шарпнув Фреда за рукав.

– Слухай, Фред, – шепнув тривожним голосом, – ти собі пригадуєш, щоб на тамтому корнері була коли-небудь коршма?

– Та ніколи в світі! – божився Фред. – Я присягнути можу, що нині рано там була ґросерня!

– Тьфу! – плюнув Джан із пересердям, – знову до нас щось приступає! Хіба що, треба йти, переконатися?..

І так вони вже „переконувалися”, як довго мандрували з долішньої на горішню частину міста. Куди на жарт не повернулися – завжди мусіли натрапити на шинок і то знаходили його в такому місці, в якому ніколи не сподівалися його надибати. Вони вже, потім, старалися оминати здалека кожну корчму, тікали щосили в ослаблених ногах від примарних, неонових „сайнів”, що як блудні вогні манили їх та вабили до себе, та все дарма, якась нечиста сила щораз пхала їх силоміць в самі двері „бару”.

А цікава річ, що ця нечиста сила втратила свою чортівську міць рівно з 3-ою годиною ночі, коли в цілому місті замикають шинки. Тоді вже нічого більше їм не „привиджувалося” та не тягнуло їх до себе. В тім наші приятелі були під кінець їхньої мандрівки такі зморені, що навіть не могли собі пригадати, чи вони одержали „пейду” за тиждень праці, чи ні. Все промовляло б за тим, що не одержали, бо й калитки світили пусткою і кишені пополотніли.

Аж коли розходилися додому і казали собі „надобраніч”, тоді Джан пощупав одну кишеню, пощупав другу, а з третьої витягнув тріюмфально відложеного „дайма”. Фред порився у своїх кишенях і також надибав „дайма”. Прижмурив око—

– Засейфували, що? – спитав Джана.

– Велл, – зідхнув Джан і махнув рукою.

ДОБРИЙ ЧОЛОВІК

Відбувалися збори членів Т-ва ім. Федя Триндика, 135-го Відділу Союзу „Добра Смерть”. Більшість учасників була з новоприбулих, лише в президії засідало кілька старих могіканів, з біленькими головами та з „пеліканами” в нагрудних кишенях. Правда, може ще дехто з „старих” чи „нових” засидівся унизу, в барі, звідки раз-у-раз долітав тріскіт телевізії та принагідні сольові виступи на нуту „Бодай ся когут знудив”.

Але й без їхньої участи збори проходили поділовому, згідно з денним порядком. Коли вичерпано першу частину денного порядку, голова встав, проголосив перерву, і вся президія та ще дехто з членства також подалися в „підпілля”, щоб там набратися сил і розмаху до дальшої діяльности.

Тоді, саме, з першого ряду підвівся якийсь лисавий чоловяга і, тримаючи в руці готовий до „колекти” капелюх, звернувся до приявних із таким словом:

– Велл, дорогі браття і сестри, тепер наступає такий пункт, жи має бути колекта. Пліз, не муфуйтеся з галі, а кожний сягніть рукою до кишені і дайте щось на народну ціль.

І пройшов з капелюхом по залі.

Люди з тупим самозреченням погодилися на це неминуче лихо, раді бодай тим, що промова була коротка. А що приявні були, в більшості, скитальці, то, розуміється в капелюх не летіли зараз п’ятки, а так, переважно, капали „бики” і „дайми”. Хіба що знайшовся якийсь вийнятковий патріот і кинув „кводра”.

Але збирач був, мабуть, задоволений вислідом „колекти”, бо нікого не лаяв і не відкликався до нашої національної чести. Не рахуючи зібраних дрібняків, сховав їх до кишені, натяг капелюх на голову та й пішов за президією.

Минула перерва і президія з новими силами та з рум’яними, як спілі помідори, обличчями, вернулися на свої місця. Тепер наради покотилися жвавіше, з більшим ентузіязмом. Після дискусії та вільних пропозицій, голова зборів поправив два своїх „пелікани” в кишенці, прибрав урочистий вигляд та почав жарити промову: про вікову трагедію української нації, про її муки, страждання, героїчну визвольну боротьбу…

Я торкнув у бік мого сусіда:

– Слухай, ця промова недобре віщує…

– Чому?

– Мабуть знов буде колекта…

– Чи ти здурів? Уже ж така була!

– Це так, але я знаю з гіркого досвіду, що коли мова сходить на страждання українського народу, то обов’язково мусить бути „колекта”.

– Ет, не крякай наперед! – буркнув мій сусід.

… Але до нещастя не дійшло відразу, бо шановний промовець тортурував нас ще биту годину, розкриваючи перед нами на всю широчінь картину мартирологи нашої нації – Аж у найдраматичнішому моменті, коли вже наше сумління було розпалене до червоного і всі, включно з промовцем, були зворушені до сліз, – у цей мент на столі з’явився пострах усіх наших зібрань, віч та маніфестацій, отой зловіщий капелюх, і впало страшне слово:

– Колекта!

Розуміється, на залі почався галас! Залунали голоси:

– А це що за порядки?! Два рази колекта? Вже раз була, ми вже давали!

Містер голова, а слідом за ним, вся президія не могли зразу збагнути, в чому справа. Аж устав мій сусід та пояснив білим головам, що під час того, коли вони вийшли скріпити свої надщерблені сили, якийсь добрий чоловік виручив їх і перевів збірку на народні потреби.

Тоді наша президія зовсім збараніла! Містер-голова з рум’яного – зробився синій, як базник:

– Велл, панство, то не може бути! Ми нікому не казали колектувати! Той чоловік не був з Управи!.. А як він виглядав?..

– Та як? Виглядав, як чоловік!.. Був лисий і мав зелений капелюх.

– Зелений капелюх! – скрикнув містер-секретар. – Я вже знаю!.. То мусів бути той бом Олекса з десятої вулиці! Я ж бачив його в барі і дивувався, звідки він набрав стільки ніклів!..

– Каман за мною! – кинув бойове гасло містер-голова і всі біленькі голови, а за ними купа членства кинулися сходами вниз.

Незабаром справа вияснилась: якийсь волоцюга з вулиці прийшов собі на наші збори і користаючи з нагоди, що в залі були „ґрінори”, які не знали що він за парсуна, зробив колекту на „рідну кишеню”. Знайшли його, потім, аж у третій корчмі, в солодко-блаженному настрої– Знайшли його і зелений капелюх, та не знайшли біля нього й зламаного цента.

„НАРІКАЙЛИ”

Розповідав мені Волтер, моєї сестри Теклі син, – він, значить, колись служив при Нейві, а тепер робить при будові гавзів на Лонґ Айланд, розповідав мені одну таку історію– Не присягну вам, чи вона правдива, бо наш Волтер коли щось розповідає, то любить трошки прибрехати– Але це вже не моя річ. Знаєте, як казали в Старому Краю: за що купив – за те продаю.

Велл, це було так:

Приїхав на будову Волтерів бос та й каже:

– Слухай, Владзю, тут зараз прийдуть до роботи три свіжі хлопи, такі – з переселенців, може, навіть, твої лянцмани?.. Таких робітників я недоконче люблю, але дуже просилися, то я взяв їх на спробунок. Я плачу їм тільки по 75 центів на годину… Що будуть годні, хай роблять, а ти надглядай над ними, я віддаю їх під твою руку.

Ол райт, нема, нема, – приходять. Ну, то зразу пізнати вчених людей: вбрані, підголені, в краватках, ну, джентелмени, де-цо! Один був наш, український, а другий поляк, та оба з Галичини, навіть з того самого повіту! Той польський мав на ім’я Мостовіч і служив колись за капітана при вуланах, а наш якось інакше називався, але також у Старому Краю це була грубша шишка: лоєр та й ще посол до сойму, або, по-нашому, конгресмен, чуєте?.. Оба були середніх років, так – поміж сорок і п’ятдесят, а третій може таксамо застарий, а може трохи молодший, але черствіший за тих двох, мускулистий і на твари загорілий, з вигляду – ніби грек, ніби мадяр, щось коло того.

Приступають ці два перші до Волтера, представляються, файно-красно подають руки, а той третій, що подобав на грека, тільки сказав як називається, „Рачкіс-Пачкіс”, чи як там, а потім поплював у жмені, вхопив тачки з цементом і попер, аж задудніло!

Ну, що ж, тоді Волтер каже, ніби до цього нашого і польського:

– Бачите, я розумію, що ви вчені люди і до такої роботи не звикли, але нічого вам на це не пораджу. Я стою тут за формана і мушу дати вам якесь зайняття. Але я не розказую вам – робіть се, чи те, пробуйте самі, що здужаєте.

Ол райт, взяв той, польський, тачки в руки – та й не рушить з місця– Взяв наш, посунув пару футів, а тачки – мах! – та й кинули ним на землю!

– Легко, легко! – кричить Волтер, – не позабивайтеся, до мари тяжкої, бо нащо мені того троблю? Не чіпайте тачок, це не для вас робота. Беріть по відрові і носіть воду до бочки.

А вода була трошки подальше, отак, як би два бльоки ходу. Яму на студню вже прокопано, тільки пайпи ще були сконектовані. А як машина молола цемент, тоді воду носилося руками.

Позабирали вони відра, пішли носити воду. Обернули, може, з-три рази туди і назад – ого, вже ґуд-бай!.. Попріли, позадихувались, стогнуть, обтираються хустинками.

– Що з вами, панове? – питає Волтер. – Вже’сте-ся помучили?

– Ой, помучились, пане форман, бідькаються сіромахи. Ми, кажуть, не годні так тяжко робити. Ми собі гадали, що в Америці індустрія стоїть високо і не треба води носити – Та й ще, кажуть, така сакраментська гарячка!.. Дайте нам, пане форман, таку роботу, щоб у холодку.

– Окей! – каже Волтер, дістанете роботу в холодку. Дивіться – там стоїть таке сито, що пісок пересіває. Ану, побавтеся трохи піском– Та не беріть, борони Боже, по повній шафлі, а так, по-половинці. Так робіть, аби вам було добре.

Позабирали вони шафлі, пішли сіяти пісок. А той третій, „Рачкіс-Пачкіс”, чи як там, ввесь час увихається коло тачок, і нічого не каже, не закладає жадної скарги, де ж там! – ще й собі посвистує!

Ну, Волтер стоїть з боку і вачує, як вони сіятимуть той пісок– Правда, зразу брали по-пів шафлі, як їм Волтер казав, але, потім, щось собі поміркували і нічого не беруть, тільки махають порожніми лопатами – А далі, видно, і це їм надокучило, бо цілком застапували роботу, поспиралися на держаки і балакають.