Текст книги "Перелетні птахи"

Автор книги: Іван Керницький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)

Наш, український, каже:

– Так, так, пане капітане! Нема що казати – гарний обходимо юбілєуш!

– Та який юбілєуш? – питає поляк.

– А ви що, не пам’ятаєте?.. Та ж вчора минуло десять років, як ваша Польща виповіла Гітлерові війну!

– Гм, то у вас, панє посьлє, щось, ніби, пам’ять шванкує– То не Польща видала Гітлєрові войну, лише ця каналія напала на нас!

– А чого ви з ним задиралися? Хотів коритаж – хай би був брав. А тепер не маєте ні хати, ні коритаря, ні сіней, ні пивниці…

– Ой, так, так… – зідхнув поляк і замовк. Видно, що не був задиркуватий і не хотів починати суперечки, але наш присилився до нього, як та оса та й все – дюґ! – його, та й дюґ!

– Ото вас, каже, вирихтували ваші аліянти! Вже нам, українцям немає жалю, бо нам і так зробили рекляму, що ми „фашисти”, але ж ви – такі були вірні союзники, і свій уряд мали в Лондоні, і воювали дідько не знає де, – і до чого дослужилися? До тачок та лопати?..

– Ой, так, так, – застогнав поляк. – А наш далі ріже його без ножа:

– Таке було моцарство і трісло, гей булька на воді! Вже нам, українцям, немає жалю, бо ми не посідали держави та й нічого не втратили, але ж ви хвалилися, що ні одного ґузика не позволите собі відпороти!..

Відай згадка про ті ґузики трохи вколола поляка, бо почав відгризатися:

– Ну, каже, ми, поляки, тим не журимось, ми мали державу довгі роки, мали своїх королів, президентів, – і знову будемо мати, а ви, українці, нічого не мали, не маєте і мати не будете. Одне, що ви знаєте, це проголосити державність, але втримати її вже не дасьте ради!

Ну, така бесіда, то вже нашому не припала до смаку, але не показує по собі злости, а починає собі кпити:

– Так, це правда, ви мали королів, але їх миші з’їли —

Велл, як поляк це почув, то такий жаль взяв його за серце, що трохи не розплакався!..

– То ви нам, каже, Польщу завалили! Ми билися на фронті, кров свою проливали, а ви нам ніж у плечі встромили!

А тоді наш, як його присяде та давай йому цабанити:

– Що ви, каже, з глузду з’їхали?.. Ми вам Польщу завалили?.. А звідки взялося в німецькому полоні 45 тисяч наших, українських бойсів? Ваші штабові офіцери поховали за пазуху штаби золота і повтікали до Румунії, а наші хлопці боронили Львів доостатку перед рускими і німаками! І так – як довга ваша і наша історія ми завжди наставляємо за вас дурні голови. Хто вам зробив „Цуд над Віслою?” Ми!.. Хто зробив „Цуд під Ґрунвальдом? Ми!.. Тільки й того діла, що ми вам робимо „цуда”, а ви нам – пацифікацію!

Тепер поляк трохи змітиґувався і почав з іншої бочки:

– Пане после, каже, я знаю, що в нас, в Польщі, не все було в порядку. В Польщі панувала диктатура, це правда, але, признайте самі, при такій диктатурі ще якось люди клигали. Як вас польський поліцай взолив по зубах, то щось трохи вилетіло, а решта лишилася, та коли вас ґештапівець замалював, то вже ґуд-бай! Так, була Береза Картузька, але з Берези ще люди виходили живі, а вже, скажім, з такого Катиня, чи Осьвєнціма, чи Майданка, то пиши пропало!.. Та й вам самим, пане после, не діялась завелика кривда: щомісяця йшла вам гарна пенсія – тисяча злотих на руку, трен і трамвай ви мали задурно, і з канцелярії щось капнуло – якось в’язалися кінці, ну, ні?

Видно, що поляк промовив нашому до серця, бо тепер пан посол зідхнув і каже:

– Та, коли вже вибирати між холєрою, чумою і шкарлятиною, то хай би там була шкарлятина…

Так і стало на цій шкарлятині, бо, власне, прийшов час на полуденок і Волтер сказав їм:

– Ол райт, бойси, коман їсти.

Посідали вони їсти оба вкупі, а цей третій, що возив цемент, присів трохи подальше. Видно, що мав добру гімнастику коло тих тачок і змахався неякбудь, бо накинувся на сендвічі, як вовк! А нашому і польському – нічого не смакує, тільки воду п’ють, а стогнуть, а нарікають… Очевидно – на стару еміграцію. „Пане после, каже поляк, те вшистке моє родакі, то саме ковбоє!” „Гм, а мої що, ліпші? – говорить наш. – То ж самі хомути!” А потім скритикували цілу Америку: що в Ню Йорку вулиці не позамітані і п’яні боми тиняються по тротуарах, що дівчата сидять в корчмі разом з парубками, а жінки носять ногавиці… Так вони собі нарікають, а цей третій далі закладає за драбини: вже три сендвічі споров, батлю молока випив та й ще кейка витягає… Аж нашому і польському досадно стало:

– О, такому, то добре, – каже поляк. – Моцний як мула, нічим не журиться, має апетит, то що йому біда зробить? Цікаве – чим такий чоловік міг бути вдома?

– Певно каміння товк на гостинці, або бочки з оселедцями вантажив на трока – додумувався наш, українець.

А той чоловічина наївся, закурив файку та й приступає до наших:

– Пробачте, каже, панове, чи ви не будете скитальники?

– Є, ми скитальники, – помахали тамті головами.

– Де-цо? Бо я також скиталець!.. Буду дуже радий познайомитись з вами.

Рад-не-рад встає поляк перший, подає руку і представляється:

– Єстем Мостовіч, капітан Войска Польскєґо! Встає і наш, каже своє ім’я, а наприкінці додає: – Адвокат і бувший посол.

А тамтой сказав лише як називається – Рачкіс-Пачкіс, чи як там, а про титули нічого не згадує. Але тим двом цікавість не дала спокою і самі спиталися.

– А чим ви, пане, були в Краю?

– Міністр праці Естонської республіки – спокійно відповів Рачкіс-Пачкіс, а тоді нашим якби замурувало.

ЗЛИЙ ДУХ ПІД БОЖИМ ДОМОМ

Це безсумнівний факт і його, здається, не треба скріплювати доказами, що нова еміграція поволі завойовує Америку. Досі завоювала вже сходи під церквою св. Юра, а також сумежний клапоть 7-ої вулиці, через цілу її ширину. Не знаю, може за декілька років завоює ще Народний Союз, але, покищо, треба вдоволитися „степсами” та хідником.

Кожна богомільна душа, що в неділю терпеливо тупцює по тому хіднику, напевно пригадує собі особу пана Крука. Та й то невелика штука затямити пана Крука, бо він щонеділі службово стирчить на сходах „Самопомочі” і то на найвищому їх ступні. Правда, декого може збити з пантелику ця обставина, що пан Крук приходить під церкву кожної неділі в іншому, моднішому, краще скроєному гарнітурі. Ця зміна декорації чи не буде зв’язана з тим, що достойна постать пана Крука прибирає з кожним тижнем все кругліші, випукліші форми. Як би там не було – пана Крука нарід знає, не тільки під церквою, але й поза нею, а його ім’я відоме навіть тим, що приїхали до Ню Йорку вчоршнім транспортом.

Хто ж такий пан Крук, старий, чи новий еміґрант? Ні, бачите, такий середній. Три роки тому назад, коли забирали до Америки сиріт, панові Крукові пощастило переконати комісію, що він теж сирота безрідний і на тій основі пан Крук мав щастя бути одним з перших скитальців, що ступили на вільну американську землю.

А тут, на цій вільній землі, вже його дожидало інше щастя: як то кажуть – вон-ту-трі знайшов собі жінку, родовиту американку! Правда, вона була так з десять років старша за нього, вдова і мати двох синів, та це зовсім не перешкодило панові Крукові незабаром стати батьком ще й третього її „бойса”. Вдова пригорнула сироту, відгодувала і приодягла, хоч і не в кармазини, як співається в народній пісні, але теж цілком пристойно. Далі навчила сироту п’яте через десяте по-англійськи балакати, втовкмачила йому в голову основні положення конституції ЗДА і на тій основі пана Крука постигла ще одна щаслива нагода – його, оце, недавно кликали по „другі папери”.

Де ж пан Крук робить? – спитаєте. Чим займається, яка його спеціяльність? Ну, на ці питання годі дати задовільну відповідь. Де робить, чи там робив, і чи він, взагалі, щонебудь коли робив – те все оповите серпанком таємниці. Знаю тільки, що пан Крук довго, дуже довго шукав роботи, а його дружина за той час працювала. Аж в останньому півріччі, коли почався масовий приплив нової еміграції, пан Крук посвятив себе беззастережно і з повною самопосвятою народнім інтересам. То значить – став працювати для загального добра.

Що ж пан Крук робить для загального добра і як він ущасливлює народ?.. Власне, точніше кажучи, пан Крук є самоохотником-аґентом від розшуків за мешканнями. А це сьогодні важлива суспільна функція! Всякому відомо, як тепер тісно з мешканнями і як важко всім новоприбуваючим знайти дах над головою. А тут, у такій скрутній ситуації, виходить вам назустріч такий ось милосердний самаританин, ні ваш брат, ні сват, а цілком чужий чоловік, простягає помічну руку та веде до вимріяних „румів”! Правда, неоцінений пан Крук простягав помічну руку в той спосіб, що кожний, навіть недоумковатий, здогадався б, що в цю руку треба щось встромити, як не сотку, то дві. Та це вже така самозрозуміла річ, що про неї і згадувати зайво.

Кожної неділі, в 11-ій годині ранку, ще перед закінченням „Великої” Служби Божої, пан Крук уже займає свій пост на сходах „Самопомочі”, завжди гладенько поголений, напахчений, обов’язково у взористо-яскравій краватці, на якій майстерно вигаптований – як не краєвид з Каліфорнії, то погоня за індіянами, або якась інша інтригуюча історія. З старими емігрантами дружньо здоровкається окликом „Гелов”, на сіру масу нових споглядає співчутливо і з деяким призирством із висот найвищого ступня сходів. Тільки декому з колишніх друзів з еміграції ласкаво кивне головою, а, в вийнятковому випадку, подасть кінчики пальців пухкої, завжди споченої руки.

Сіра скитальська маса, переважно з двох-трьох останніх транспортів, задирає голови і з шанобою глядить на визначну особистість, шушукаючи одні до одних: „Бачите, пане раднику, то є, власне, пан Крук! Ага, це він!.. ” Коли вже довкола назбирається достатня кількість „грінорів”, пан Крук витягає з задньої кишені штанів хустинку, втирає зрошене потом чоло і м’ясисту потилицю і починає промовляти до народу:

– А я, каже, не знаю, чого той наш бідний Ді-Пі сюди їде?.. Жиди до Палестини так не пхаються, як русини до Америки! Лисен, ви ще не знаєте Америки, бо ви тут свіжі, грінори. Але того, що я тут витерпів і зазнав за три роки часу, – того і на воловій шкурі не списав би. Слово чести даю, деколи бувало, що чоловік думав: краще було дати себе репатріювати додому, а там – піти з хлопцями в ліс і чесно згинути в бою, в однострою українського повстанця, як бути тут погноєм, попихачем, робучою худобою!

Вступ із виразно замаркованими патріотичними нотками робить належне враження на слухачів, що як ті овечки збилися в купку довкола пастиря, задивлені в пана Крука, неначе в якого пророка.

А пан Крук далі пророчить:

– Люди, каже, це вже не тая Америка з часів добробуту, коли все було дешеве, коли бос шукав робітника, а не робітник боса. Нині все змінилося. Настала дорожнеча, податки скакають догори, а наш чоловік не має права дістати доброго джабу, бо юнія вас не прийме, юнія має вас усіх за непотрібів, які приїхали сюди відбирати хліб американському робітникові!.. А з мешканнями, то вже цілком погано! – перескакує пан Крук на свого улюбленого коника. Нема гавзів, нема румів, нема даху над головою, хоч сідай на вулиці і плач у гіркі кулаки. А чому так є?.. Бачите, ви цього не розумієте, бо ви ще свіжі-зелені, отож я хочу вам все об'яснити. Під час війни всі будови були припинені, бо продукція йшла на воєнні потреби. Тарах! – скінчилася війна, військо прийшло додому, почалася еміґрація – наїхало багато свіжого народу, а мешкати немає де! Ви собі гадаєте, що тільки ви, скитальники, не маєте де голови приклонити?.. Тепер так є, що й деякі наші, американські бойси, хоч і справжні громадяни і кров свою на фронті проливали, проте і вони, деколи, не годні дістати румів! А ви ж не можете себе з ними рівняти? Що ви тут є?.. Ніщо, полова, зайві люди, де-цо!

Чим довше пророкує новітній Єремія, тим тісніше стискаються в громадку збаранілі овечки, залякані, пригноблені, прибиті горем. Кожне слово пана Крука гатить їх, немов обухом по голові, підриває ґрунт під ногами, який ще в декого не вспів і добре встоятися після морської хвороби.

Хтось з відважніших пробує вхопитись за якусь дошку рятунку:

– Може вибухне війна та й поїдемо додому, – каже несміливо.

– Ба, коби вибухла! – декламує пан Крук схвильований, з полум’ям в очах. – Ви гадаєте, що в такому випадку я сидів би тут довше, як годину? Та ніколи!.. Я не дбав би про це, що маю громадянські папери, кинув би жінку-діти і перший поїхав на Батьківщину! Бо наше місце не тут, а там– там! – гукає патетично пророк і показує пальцем ніби на книгарню „Сурма”, ніби на поблизький ресторан-музей містера МекСорлі. – На жаль, мої дорогі, наші мрії-сподівання залишаться нездійснені. Цей воєнний галас, що його роблять газети, це все „страхи на ляхи”, це така політична грачка. Війни не буде ні за десять, ні за двадцять років. Америка не хоче війни! Немає для нас рятунку: розпорошимось по світі і погинемо, як руді миші!..

– Та є ще стара еміграція, може вона нас порятує – хтось інший чіпляється за цю останню шансу, як по-тапаючий за бритву.

Пан Крук бистро кидає оком, чи не маячить, десь на горизонті, який „старий”, а потім сходить між народ, два-три ступні нижче і каже притишеним голосом:

– Люди, постукайте себе пальцем в чоло! Вибийте собі це з голови! Старі не поможуть вам ні стільки, що чорного за пазуром. Та вони раді б втопити вас у ложці води!.. За що?.. Га, га! За те, що ви вчені, а вони простюхи, де-цо! Чуєте, що вони балакають: „Колись, був порядок, кажуть. Як приїхала з краю дівка, то знала, що має йти мапувати, або діти бавити. Як приїхав хлоп – ішов до шапи, або мити начиння. А тепер поприїздили якісь доктори, професори, кожний сидів би на офісі, а робити не хоче”! А попробуйте впроситися до них на мешкання! – пан Крук знову перескочив зручно на свого коника. – Ані мови нема!.. Сидить вам пара таких старих куйонів, займає апартмент з п’яти кімнат, кімнати стоять порожні і плісніють, а вони не відступлять тобі куточка, хоч ти хрестом перед ними падай!

В гішпана, таліяна скоріше випросиш, як у свого чоловіка!

Це останній цвях забитий у віко домовини, що в ній лежать погребані сподівання скитальців на поправу їх незавидної долі. В кого ще тліла хоч маленька іскорка надії, що, мовляв, „якось то буде”, то тепер і вона погасла. Люди, понуривши голови розходяться в такому настрою, немов би їм тількищо прочитали приказ примусової репатріяції.

Пан Крук уважно всіх обсервує, з нікого не спускає ока. Звичайно – як першого бере на мушку такого бідолаху, що попав у крайню розпуку і якби одною ногою вже наставився скакати до ріки. Пан Крук швиденько приступає до нього, бере під руку та веде подальше від церкви. А по-дорозі каже:

– Слухайте, добродію, це правда, що тепер важко за руми, але від біди можна лихові зарадити… Я, навіть, маю на приміті одне мешкання на Першій вулиці. Є дві кімнати з форнічами, тойлет, тепла вода… правда, треба зараз заплатити відступне, але без цього нині не обійдеться!..

Нема, за якийсь час, ви бачите, що пан Крук веде вже під руку іншого скитальника, потім ще одного, і ще одного… Коли так собі їх поводить, хоч з-пів тузина, тоді з моральним задоволенням – що подав руку потребуючому братові, сідає в ресторанчику МекСорлі, попиває пивце та вичікує на другу „шихту”, що вийде з церкви коло 1-ої години.

Один із новоприбулих сказав мені недавно:

– Знаєте, коли так стою під церквою і дивлюся на цього пана Крука, то маю таке враження, що то злий дух загніздився під Божим Домом. Може треба попросити о.о. Василіян, щоб покропили це місце свяченою водою?..

ЖИТТЯ, НЕНАЧЕ СОН…

Кабінет „менаджера” якоїсь-там компанії на котромусь-там поверсі якогось-там хмародера. Пізній вечір. У кабінеті відбувається чищення: крісла поскладані на письмовий стіл, килими лежать скручені під стіною, блищить свіжонаваксована долівка. Одне вікно створене настіж, а за ним бовваніє глибінь ночі. Вистрілюють в небо чорні башти хмародерів, а на них, немов тисячі котячих очей, мерехтять вогники вікон. Іздалеку – шум повільно засинаючої Метрополії.

Пані Ольга, в робочому хвартусі, чистить шматиною вікно і, навіть, не звернула уваги, коли увійшов Меценас, в „оверолях” і фантазійно перекривленій кашкетці на голові, з в’язанкою ключів на ланцюжку. Не помітивши пані Ольги, машерує хвацьким кроком посвистуючи арію Тореадора і щезає в сусідніх дверях.

На вежі найближчої церкви дзиґар видзвонює котрусь-там довгу годину. Пані Ольга випрямила згорблені плечі, чорна хустка сковзнулась з голови на рамена: в неї коси вже припорошені сивиною, але ще важкі та буйні. Лице колишньої красуні, що втратило принаду молодости, але ніколи не втратить шляхетної краси рисунку. Вигляд у неї притомлений, чоло спітніле. Пані Ольга стоїть отак з ганчіркою в руці, заслухана в гомін дзвонів…

Із прилеглих дверей виходить Меценас, вже без „оверолів”, перебраний в звичайний одяг, тільки призабута кашкетка ще бакириться на чубку голови. Курить. Мимоволі помітивши біля вікна сильветку пані Ольги, спинився наче вкопаний, недовірливо їй приглядається—

– Не хочеться мені вірити власним очам, але… —

Пані Ольга стрепенулась:

– Хто це?! Ні, неможливо!.. То ви, пане меценасе?..

– Ну, а хто ж би, ну, а хто ж би, золотко моє?.. Господи Боже, Ти направду часом твориш чудеса!.. Звідки ви тут взялися?

– Тут, на роботі, чи тут, в Америці?

– І на роботі, і в Америці.

– Тут, на роботі, я перший раз, а в Америці лише три тижні…

– Вітайте ж, вітайте, на цій вільній землі… в цьому місці всі кажуть – Вашінґтона, а я кажу – Авраама і поквапно додаю – Лінколна! (бере її за руку, хоче поцілувати).

– На цій вільній землі, кажуть, не вільно цілувати в руку?

– То лише на Давнтавні не вільно. Там панує інша етикета. А ми тепер на горішній частині міста!

– Ой, справді, на горішній: на якому-там сімдесятому поверсі! (Відтягаючи руку). Годі, годі, в мене руки забрукані.

– Не забрукані, тільки ушляхетнені брудною працею. Такі руки міг би цілувати сам пан цісар, як би жив донині…

– Ви завжди були великий джентелмен. Ще в Европі…

Меценас роблено-драматично:

– Не згадуйте, не дозволяю! Категорично забороняю! Ніяких споминів, ніяких сантиментів! Спомини тягнуть людей до вікна, до Іст-Рівер, під колеса самоходів…

Пані Ольга мимовільно глянула з вікна в пропасть ночі…

– Ой, тягнуть, тягнуть…

– До речі! Що ви тут робите?

– А що ми всі тут робимо?.. Клінуємо.

– Но, но, золотко моє, не узагальнюйте, прошу я вас! Наприклад – стоячий перед вами Майкел (маю честь представитися!) є вже нині старшим помічником молодшого формана і має під своїм берлом оцей цілий поверх!

– Ох, вибачте, а я й не знала, що ви тут начальство! А я так стою дурно і не працюю!

– Не шкодить, можете собі сісти і не працювати. Медам!.. (Подає їй крісло).

– Ні, ні, дякую. Краще я закінчу свою роботу…

– Сідайте! Хто тут бос?

Пані Ольга нерішуче сідає. І в цій хвилині на столі дзвонить телефон. Меценас притьмом припадає до нього:

– Галов! Хто?.. А, містер Джонс! Єз. Ол райт. Окей. Ґуд бай!.. (відложив трубку). Кажу вам – що англійське, це прекрасна мова! Не треба вам великого запасу слів, принаймні в нашій клінерській професії: єз, окей, ґуд-бай, де-цо!

Пані Ольга встає з крісла:

– Пане меценасе, може я таки піду… Знаєте, я, просто, боюся: на протязі двох тижнів мене вже три рази звільняли з праці… Не хочу, щоб завтра звільнили четвертий раз.

Меценас саджає її назад:

– Золотко моє, ви знаєте хто це дзвонив? Містер Джонс! А ви знаєте, хто такий містер Джонс?.. Супер-супер-інтендент цього будиночку, пан, бог і володар, що має під своєю владою 148 клінуючих живих автоматів! А ви знаєте, що він мені сказав?.. „Майкел, я віддаю під твою руку всіх людей і всю роботу, бо мушу вийти на годину в пильній справі”. Як він сказав – на годину, то прийде за три, бо шануючий себе айриш так швидко не вертається з корчми. А ми за той час можемо свобідно погуторити.

Пані Ольга в задумі:

– Як колись… у Глибічку…

– Великім?

– Великім.

– А ви собі пригадуєте?..

– Пригадую… тільки ви категорично заборонили викликати тіні минулого. Що ж, може так і краще…

– А ви знаєте, що я нераз думав, що з вами діється…

– Так, я знаю, що ви, навіть, писали до… нас, але ми тоді переїхали з бритійської зони до французької й одинокий ваш лист я одержала з дворічним запізненням. Щиро дякую вам, що ви, все ж таки, цікавилися…

– Ну, ще б ні, золотко моє! Та ж ви моя перша і друга любов!

– О, чи справді?.. А між першою і другою нікого не було?

– Може там щось і було, золотко моє, може щось замішалося, але це не входить в рахунок. Моє серце залишилося назавжди в Глибічку!

– Великім?..

– Так єсть! (Цілує її руку). Пані Олю, я не можу дивитися на цей ваш офіціяльний стрій!

– На який стрій?

– А на цей хвартух. Давайте його сюди, ваша служба на нині вже скінчилася.

– Але ж – вагається пані Ольга.

– Слухайте, хто тут бос?!

Меценас бере від неї хвартушок і хустину, заносить до сусідньої кімнати. В тому часі пані Ольга, з деяким схвилюванням, стає перед дзеркалом, попровляє волосся…

Входить розпромінений Меценас, несе китицю квітів:

– Думаю, що наша секретарка, місс Бетсі, чи Пепсі, не буде сердитись на мене за те, що я позичив ці квіточки з її столика, для вшанування такої оказії… (задивився на пані Ольгу). Що це – якісь чари-мари?.. Золотко, та ж ви зовсім не змінилися від тих часів, коли один страшний лицар, в однострою усусуса, стояв із гітарою перед вашим ґаночком і співав:

За твої, дівчино, чорнії брови

За твою, дівчино, каплю любови —

Віддав би дівчино, моя голубчино,

Всі свої любі розмови…

Пані Ольга похилила голову:

– Так, так… А за тою дівчиною „з чорними бровами” ходять вже три отакі потіхи, що лепечуть: „Бабцю”!

– Но, но, золотко моє, не гнівіть ви Господа Бога! З такою бабцею ще можна сміло і з приємністю забавитися в „манастир”. (Ставить на на столі квіти). Тепер подивимося, чи мій бос не залишив нам чогось такого, що підкреслило б ще більше урочистий характер нашого свята… Є! (Витягає з бюрка пляшку вина). „Мартіні”, – хай буде „Мартіні”. Як ви його „лайкуєте”?

– Бійтеся Бога, що ви робите?..

– А що?.. Позичаю собі вина в мого боса. Зрештою, це наше спільне санктуаріюм, звідки ми нераз потягаємо. Бо ми з ним за пані-брат. А хто ж він такий?

Такий самий лоєр, як і я, з тією тільки різницею, що він ґенґстер, а я – порядний чоловік, або – дурень, іншими словами. Ну, він, нічого собі, симпатичний таліянчик, молодий джус, має всього тридцять років. Нераз посідаємо собі, закуримо, я розповідаю йому про нашу європейську, ще ц. к. віденську палестру, про адвокатські традиції, професійний кодекс чести, а він іржить, як дикий кінь, так йому з того всього смішно. А вчора сам мені признався, що він тепер ходить, як той цирковий штукар по линві над берегом пропасти: або заробить десять тисяч долярів, або десять літ криміналу… Ну, де ж, до дідька, той коркотяг?

Пані Ольга сумно похитала головою:

– То страшне…

– Що, саме?

– До чого докотилася наша політична еміграція в цій… вільній країні! Ну, наприклад, ви, слава нашої адвокатури, блискучий оборонець і громадський діяч, мусите так понижуватися і на старші роки витирати бруди за таким смаркачем, та й ще до того якимсь напівкримінальним типом!

– Любко дорога та й золота, тут минуле не рахується. Кожний новоприбулий – це „табуля раза” і чи він бувший президент держави, чи бувший шевський челядник – мусить починати все „да капо”.

– Коли, тепер?.. З шостим хрестиком на шиї?

– Саррі… Вам треба насамперед вивчити три головні заповіді ґрінора: перше – не думай в Америці європейськими категоріями, друге – не пробуй розбивати головою муру, а третє – привикай до того, що є, бо іншої ради не маєш. Будь усміхнений, щади гроші і люби Америку. Ґад блес Амеріка!

З пляшки з лоскотом вискочив корок —

– Де-цо!

– А, знаєте, це трохи прикро…

– Ну, наприклад?

– Прикро дивитися, коли наші люди, гарні люди, вартісні, яких ви знали віддавна і на яких звикли дивитися трохи інакшими очима, тут, в Америці, так якось швидко і безболісно пристосовуються до нового життя…

– Коли ця тирада стосується до мене, то не так дуже швидко. Любко, я вже тут три роки!

– А я і за тридцять років не буду інакша, як є тепер!

Меценас цілує її руку:

– За те вас шаную.

– За що?.. – посміхнулася пані Ольга.

– За характер. (Подає їй вино). Пані Олю… випиймо ж цю крадену чару, як, взагалі, крадені бувають хвилини людського щастя, випиймо її за нашу несподівану й щасливу зустріч на цьому новому континенті! Не згадуймо про минуле і не думаймо про майбутнє, живімо, прошу я вас, одним тільки моментом, моментом зустрічі двох добрих старих друзів… —

– Що були колись молоді?..

– Так, що були колись молоді…

Пані Ольга помовчала, подивилася на Меценаса:

– Дивлюся на вас і подивляю вас… як завжди, зрештою…

– Ого!

– Еге ж… Та цим разом подивляю вас за вашу подивугідну відпорність проти такої страшної недуги, яка називається – старість… Та ж у вас всього декілька сивих волосків!

Меценас присідається ближче неї:

– Так?.. Ану, придивіться краще.

Пані Ольга схилила голову на його рам’я, ніби мріє…

– А, знаєте, що деколи наше життя видається, як сон… Бо тільки часом у сні можна переживати такі хвилини, як, ось, тепер… Ви уявіть собі, що ще перед годиною я входила до цієї кімнати в такому поганому настрою, з такими чорними думками, знеохочена до життя і світа, до людей. А тепер у мене на душі немов би яке свято! І сама себе питаю: що трапилось?.. Невже один привітний погляд, одне ласкаве слово близької тобі людини може робити такі чуда? Перетворювати дійсність?..

– Стривайте, золотко моє, ви тут вдарили об філософію, а наше крадене вино, на дні якого лежить, саме, істина-істин, за той час нам стигне і процент з нього втікає…

– Ох, мені вже голова пішла ходором… То страшне, що ми тут робимо: прийдуть американці і скажуть нас… депортувати!

– Поперше, золотко моє, ми, покищо, нічого страшного не робимо, а подруге – ви занадто все драматизуєте, ось що я вам скажу!

– Невже?

– Еге! Не робіть ви з життя, прошу я вас, клясичної грецької трагедії з прологом і епілогом. Скажіть собі, що теперішній світ – це ярмаркова мелодрама і що в нашому житті відбувається все, приблизно, так, як у ляльковому театрі. Десь, там, за небесними лаштунками, сидить собі Той Найвищий Режисер і тримає, намотані на палець, ниточки химерної нашої долі… Мільйони, більйони таких ниток, прошу я вас! От, і була собі, між іншими, така одна кукла, яка тридцять років носила чорну тоґу і нічого більше не робила тільки пискувала в суді. І називалася – пан меценас! А одного красного поранку Той Великий Режисер стягнув із неї тоґу, одягнув ув „оверолі”, дав „мапу” до руки і сказав: „Стан! Доволі того пискування! Тепер починається клінування!” Ну, і що сталося?.. Наступив заколот атомів? Завалилася соняшна система?.. Нічого подібного! Кукла – лишилася куклою, тільки виконує інші рухи, скажім – інакше подриґує. (Випив чарку до дна).

Пані Ольга ніжно кладе руку на його рам’я:

– Хтось, колись, в цій кімнаті, сказав, що не варто вертатися думками в минуле…

– Маєте рацію„… А те, що минуло, не згадуйте, пане-брате!..” Колись прекрасно співав цю арію Михайло Волинський!.. Кажуть, тепер, десь на фармі сидить…

– Скажіть дещо про себе, пане Михайле. Ви – сам?..

– Сам, як палець, золотко моє. Можна пустити легеньку музику?

– Будь ласка.

Меценас пускає радіо притишеним ходом…

– Так… Все пішло шкереберть і лягло в руїнах… Дружина, як знаєте, померла ще на першій еміграції. Один син пропав у Дивізії, другий загинув при УПА… А щоб картина нашої дійсности була доповнена, то недавно написали мені через Польщу, що невістку з дітьми вивезли червоні на Схід… (Помовчавши:) А ви?..

– Я – навпаки, приїхала сюди з численною родиною. Ми тягнулися всі разом, як цигани: брат, братова, дві заміжні дочки з чоловіками і внуками. Та й взяли собі, на додаток, такий непотрібний багаж, як бабцю…

– Агій, стільки їх, і пустили вас працювати?

– Та в цьому випадку я сама винна. Вони, власне, не пускали, відраджували, а я таки пішла. Відразу заразилася духом цієї країни. Тут бо кожний здається на власні сили і старається тягнути до кінця, рештками віддиху. А, поза тим, старим з молодими не подорозі. Вони мають свої клопоти, свої проблеми, яких ми вже не розуміємо, бо ми люди старої дати, пане Михайле– Перед ними, молодими, життя, майбутнє, а що перед нами?..

– Що перед нами?.. Один легенький вальчик! Чуєте?.. Якби спеціально для нас! Мадам!

Пані Ольга стягаючись:

– Пане Михасю, ну, що ви?.. Танцювати? Тут?..

– А хто тут бос?

Пішли в танець, закрутилися довкола стола під звуки „блакитного вальчика”. Пані Ольга з рум’янцями на обличчі:

– Ні… дякую, я вже задихалася… я вже ні до чого…

Меценас шармантно цілує її руку:

– Ну, що ви, золотко моє, та ж ви так легко ходите, як та мала Заклинська! Пізнати добру школу – Перемиський Інститут! Всі інститутки танцювали, як богині.

– Пригадалися давні часи…

– Красні часи, прошу я вас, красні часи! Гей… інакше було життя, інший дух, інша епоха. Пригадуєте собі, тоді, в Глубічку Великім, коли я перший з вояків попросив вас до танцю?..

– Це було тоді, як зажурились Стрільці Січовії, бо… Збруч-річку проходили…

– І за тиждень перейшли, прошу я вас! Тиждень після того, як наша штабова сотня робила прощальні вечерниці в гостинних покоях о. декана Білинського…

– Не забувайте, що того пам’ятного вечора сталася ще одна важлива подія!

– Ну, ну?

– Один молодий хорунжий освідчився наймолодшій панні Білинській.

– От, іменно, що хорунжий, золотко моє! Точно, як стоїть в стрілецькій творчості: або хорунжий, або поручник, інших ранг ці пани з Пресової Квартири не признавали. Але, подумайте, що за фантазія була в такого джуса: з помпою, з квітами, з серенадою освідчатися такій малій… —

– Перепрошую вас, я вже була тоді велика панна: скінчила дванадцять років!

– О, пардон! Як так, то вибачте, велика панно!.. І справді – ви були тоді, як на ваш вік, дуже поважна особа!

– А найцікавіше, що ви робили собі з того забаву, а я потрактувала тоді ваші освідчини зовсім поважно… По-дитячому поважно, розуміється… І дуже, потім, переживала це перше „розчарування” мойого життя.

– Гай-гай!.. Дивні діла Твої, Господи! Як воно, все ж таки, чудно якось складається: тоді, коли я освідчався вам на жарт, то ви потрактували мої освідчини серйозно, а коли, десять літ пізніше, я освідчився вам насправді… —

Пані Ольга тихим голосом:

– Пане Михайле, ви знову викликаєте тіні минулого…

– Рація, не треба. Пардон, золотко моє. Більше не буду. (Встав, закурив).

– Я хотіла б тільки сказати, що і другі ваші освідчини я трактувала поважно, навіть дуже поважно… але тоді була змінена ситуація… Ви розумієте – я вже була тоді по слові з моїм чоловіком, коли, ви, несподівано, вернулися з-за кордону, зі студій, і…