Текст книги "Перелетні птахи"

Автор книги: Іван Керницький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

– Друзі! Ви мусите рятувати добру славу і світлі спортові традиції села Димайміхів! Ви – гордощі і надія нашого села. На вас задивлені очі всіх громадян, від грудної дитини до беззубої, сивої бабусі. Друзі! Ви мусите виграти ці вирішні змагання і здобути першенство округа. Приобіцяйте мені отут, покляніться кістками наших дідів і прадідів, що заграєте в цих змаганнях із серцем.

– А може б так, про всякий випадок, взяти з собою в кишеню щось із тяжкої промисловости? – спитав, заклопотано почухавши потилицю, правий оборонець, Гриць Довбня.

Капітан команди, Кирило Варениця, рішуче потряс головою.

– Ні, друзі! Нічого в кишеню, за пазуху, а вже, тим більше, за халяву, ми брати не будемо! Минулися – забулися ті, сумної слави часи, коли то парубки з одного села вибиралися в друге обов’язково з багнетами, боксерами, чи залізними, скажемо, штабами. Тії прокляті часи темряви та безкультурносте не повернуться вже ніколи! Сьогодні, коли кується новий порядок на світі, ми і голіруч дамо собі раду, якщо цього вимагатимуть добра слава і світлі спортові традиції нашого села.

Ось так, підклавши як слід за драбини вареників із сметаною, в самий празник Чесного Хреста, репрезентативна одинадцятка села Димайміхів вирушила на відплатні змагання з селом Закамарки. Хлопці зразу поправцювали навпростець, лугами та сіножаттями, щоб з’явитися на полі бою в приписану пору – точно в 2-гій годині за старим, а в 3-тій за новим часом, а точніше – поки ще панотець розпічнуть в церкві Вечірню.

Йдуть ото хлопці, перескакують комасаційні рівчаки, підспівують патріотичних підпільних пісень, аж тут, де приходить давня границя – річка впоперек собі плюскоче, не так річка, як потічок, гаморить поміж очеретами. А потічок оцей, дарма що невеличкий, так сердитий і норовистий, а вже не дай-біг дощу, повіддя, так вам усі містки і кладочки позмиває та у безвісті позаносить.

Поставали хлопці в тому місці, де споконвіку повинен би лежати місток, а з містка, очевидно, ні сліду. Тільки жовті гриви-хвилі піняться, плесо каламутять. Задумались хлопці, задивились у воду, а капітан команди, Кирило Варениця, каже:

– Нічого, каже, не вдієш: місток, каже, гарбуз його бабі горбатій, напевно вже під Одесу затаскало. Прийдеться нам, друзі, вбрід через річку лізти.

І подав команду:

– Струнко! Скидай штани!

Хлопці слухняно поскидали штани, сорочки і що там ще в кого було, кожний змотав свої достатки в клуночок, несе отой клуночок понад головою, а сам по пояс бреде через річку, до того берега дрейфує. Так щасливо пробилися на той берег напад, поміч і оборона. А ззаду – один тільки Омелько Хрущик, воротар, остався. Йде оце останнім Омелько Хрущик, воротар, і несе в одній руці власні черевики, а в другій – м’яч, п’ятий нумер. Йде оце Омелько Хрущик, воротар, і чує, що нога йому на камені посковзнулася і що він неодмінно летить у воду. Летить оце Омелько Хрущик стрімголов у воду і знай міркує: котрою його в біса рукою вхопитись за берег? Чи цею в якій тримає м’яч, п’ятий нумер, чи тою, що в ній несе черевики? А черевики в нього майже нові, підбиті ґумою з большевицького танка, щойно тиждень тому, як заміняв їх за мішок картоплі та мірку пшеничної муки. Отак роздумуючи, пускає Омелько Хрущик м’яч п’ятий нумер, хапається за берег, берег обривається, а Омелько – бебех у воду!

Робиться, звичайно, маленьке замішання. Омелькові подають хабину, витягають його з води, Омелько чхає, випльовує намул і жабуриння і трохи не плаче:

– Тримайте, – кричить, – бальон! Бальон, каже, друзі, вода мені вихопила!

А м’яч отой, тимчасом, як поплив собі, так поплив… Ну, репрезентативна одинадцята села Димайміхів, очолена капітаном Кирилом Вареницею, залишає свої манатки на березі та кидається навздогін за втікачем. Біжать ото хлопці підтюпцем, а кожний приблизно в такому наївно-роззброюючому вигляді, як його мати привела на світ. Біжать собі хлопці вздовж берега в такому, можна сказати, олімпійському одязі, брикають, мов жеребці, вигукують, хабиною м’яч дістають, а тут їм назустріч – богомільні молодиці з Красної Пущі з відпусту вертаються.

Постає знову невеличка метушня. Богомільні молодиці побачивши чортову спокусу, відхрещуються і щодуху завертають назад на відпуст. Хлопці, задивившись на молодиць, на смерть забули за м’яч. А м’яч отой, як поплив, як поплив, так і опинився за кілометрів може з-півтори, аж біля заплотівського млина, до греблі причалив. Тут його, остаточно, хлопці спіймали та тріюмфально витягли з води.

Ну, та воно зрозуміло: поки репрезентативна одинадцятка села Димайміхів вернулася до своїх штанів та сорочок, поки хлопці одяглися, поки, співаючи патріотичних підпільних пісень, притюпали нарешті до Закамарків, то було вже грубо по 3-тій годині за новим, за старим, і за всякими іншими часами. Іншими словами димайміхівські спортсмени припізнились небагацько – на дві години з гаком.

ІІ

На спортовому стадіоні села Закамарки бурно кипіло життя. Корівки примірно травичку гризли, спутані коники підскакували на задніх ногах, телятка мукали і лошатка весело гарцювали. Квіт нації – діти всяких розмірів та калібрів у „пекаря” гралися, або в „гуску”. Стариня на дубах порозсідалася, гуторила, всілякі війни та континґенти згадувала, а січова молодь привчалась на воєнний лад маршувати.

Димайміхівських спортсменів на місці сердечно вітають, у читальню їх запрошують, дівчата, чарівно всміхаючись, гниличками їх частують, – але про відплатні змагання, розуміється, ніхто і слухати не хоче.

Голова „Січі” Пилип Крогулець витягає з привітною усмішкою дебелий будильник, який придбала йому жінка за макітру яєць, прикладає оцей самий будильник до вуха, прислухається, а далі тиче пальцем на годину і каже:

– Нічого, каже, друзі, не порадимо. Або є якісь приписи Окружного Спортового Союзу, або їх зовсім немає. Запізнились ви, друзі, акуратно на дві години, значить – змагання ми виграли „воковером” і мистецтво, очевидно, в наших руках.

– То добре, – каже капітан Кирило Варениця, – що є на світі такі премудрі приписи. Але я вас тепер запитаю: існує для нас, панове, вища сила, чи не існує? Існує для вас, панове, стихійне нещастя, чи воно для вас взагалі не існує?

Спортові кола села Закамарків попали в заклопотання:

– Вищу силу, як таку, кажуть оці кола, ми засадничо признаємо. От, кажуть, тільки вчора гарячий симпатик нашого клюбу, дядько Охрім, віз до Львова пів-свині і по дорозі поліція сконфіскувала м’ясо… Нам тільки цікаво знати, яке, на марґінесі кажучи, стихійне нещастя вам трапилось?

– Нещастя? – скрикнув Кирило Варениця. – Ви це називаєте „нещастям?” Це ж була, просто, катастрофа! Місток на потоці вода чорт зна куди занесла і нам прийшлося брести через воду, як жидам через Червоне море. Мало цього: наш воротар Омелько Хрущик посковзнувся на камені, а річка поцупила в нього м’яч і затягла під державний млин у Заплотові! А тут ще, по дорозі, молодиць із Краснопущі наднесло, а ми, очевидно, голі?! Ну?.. Що ви скажете на такі багатомовні факти?

Голова „Січі”, Пилип Крогулець, поник головою…

– Так, тепер нам ясно: справді вам став на перешкоді великий катаклізм… Місток, молодиці і все інше. Звичайно, нема про що балакати: йдіть у гардеробу і роздягайтеся. А м’яч отой добре, що наздогнали, бо наш власний – симпатик нашого клюбу, дядько Охрім, як учора на тренінґу копнув, так і душа в ньому трісла на амінь!

Тут ще висунено деякі застереження з кіл Гуртка Християнської Молоді.

– Не знати, – кажуть оці кола, – як панотець будуть задивлятися на цілість цих справ. Бо наш панотець, сьогодні і не пообідавши, ще з полудня принесли собі на грище фотель та часослов і дожидали змагань, та ось тепер вони, неначе б то, збиралися йти правити Вечірню.

– Коли річ іде про мене, – вмішався в розмову о. Григорій, місцевий парох, – то обідати я справді не обідав і оце власне, правду кажучи, я хотів посилати дяка, щоб дзвонив на Вечірню. Та з Вечірнею можемо почекати до вечора, Я, каже, спеціяльно інтересуюся копаним м’ячем. Колись, у гімназії, сам грав на центрі, та потім пацифікація перебила мені спину і тепер я в тій ділянці значно відстав.

Тут теж навинувся принагідно під руки представник Окружного Спортового Союзу, пан Рогалик, що приїхав на село з наплечником – міняти старий плащ за масло.

– Я, – каже цей представник, – являюсь на цьому терені в напівофіційному характері. Я міняю зовсім ще добрий, хоч і приношений плащ, за масло, можу теж, евентуально, заміняти за інший рід товщу, але в оцих фінальних змаганнях я дуже радо буду за арбітра. Тільки, може хтось з присутніх позичить мені свистало, бо своє власне я вдома забув.

Цьому представникові вищої спортової влади позичають пастухи свистало, що його згубив один політрук, як доблесно втікав через село, а змагуни йдуть до гардероби роздягатися. Спорожняється також місцевий стадіон від корів, коней, телят, лошат та квіту нації – дітей всякого калібру.

Та зараз таки, в гардеробі, як змагуни переодягались, трапився інцидент. Виявилося, що перший воротар футбольної команди села Закамарків, Стецько Полукіпок, поїхав до Львова з молоком, а при цій нагоді хоче заміняти собі шафу, пару крісел, а коли б вдалася штука, то також психу, або канапу. А до запасного воротаря Клима Цигарнички спортивні кола села Закамарків не мають довір’я.

– Він, кажуть, незабаром жениться, акурат до Димайміхів, двоюрідну сестру Кирила Варениці бере за жінку. Вже, навіть, оповіді вийшли. Ану ж, кажуть, захочеться йому, падлюці, зробити великодушний жест і яких три-чотири зайвих „баняків” на наш рахунок пропустити?

Клим Цигарничка клянеться на чому світ стоїть, по руках і по ногах своїх односельчан цілує:

– Будь я, каже, як той Юда Іскаріотський, що Ісуса Христа продав, коли я зломлю наш спільний фронт боротьби, або, взагалі, через гадку мені перейде, щоб схрунити в такій переломовій хвилині. Весілля, каже, весіллям, це моя суто особиста справа, а честь рідного села стоїть в мене на першому пляні. А поза тим – ворота це для мене святиня і я не дам нікому її збезчестити.

Ледве-ледве вдалося йому ублагати своїх односельчан.

– Коли вже так клянеться хлопець всіми святощами, – каже симпатик клюбу, дядько Охрім, – то можна йому дати віру. Все ж, про всякий випадок, я можу стати біля воріт з доброю кавулею і за кожний пропущений ґоль опережу його раз по хребті. Цього, думаю, буде досить.

– Згода! – радісно крикнув Клим Цигарничка. – Можна оперезати! Будь ласка!

Гарячий симпатик клюбу, дядько Охрім, подався зараз до жидівського плота, виломив собі здоровенний кілок і зайняв обсерваційну точку збоку, біля воріт. Тимчасом змагуни вибігли на грище, стадо гусей і качок затріпало крильми і з криком пішло на „авт”, змагуни гукнули тричі „Слава!”, суддя, пан Рогалик, засюрчав у свисток і дерби почалися.

Гості, звичайно, під’ївши собі гнилиць, окрилились бажанням перемоги, з місця починають грати з серцем і натискають гурмою на ворота місцевих. Бомбардують ото гості Климові ворота, як німці Мальту, і спуску не дають.

Воротар Клим Цигарничка доказує чудес, виловлює м’яч за м’ячем, кидається на м’яч, як лев, а все скоса на дядькову кавулю споглядає. Врешті, в 20-тій хвилині, втирає Клим Цигарничка краплистий піт із чола та каже:

– Нічого, каже, не вдієш, наближаються мої Термопілі. Прийдеться мені сьогодні принаймні п’ять дядькивих кавуль скоштувати! Противник злопав полунецок гнилиць і землю дере під собою. Накинув вистему „В” у повному маштабі, а наші, іроди, паталашать просто скандально. Бийте, каже, дядьку Охріме, відразу, все-одно мені тут помирати, не діждавшись короваю.

Бачить дядько Охрім, симпатик клюбу, що воно справді не переливки та й каже:

– Я, каже, як сторонній глядач, зразу і не думав, щоб втручатися в фізкультуру, але таки доведеться. Скажену оце противник накинув систему, мотлошить наших, аж пір’я летить. Подай-но мені, сину, оцей бальон, ніби то на корнер, а я вже з ним справлюся. Не будь я Охрім, коли він не лопне, як тільки я торкну його моїм чоботом. А без м’яча – змагання не змагання, а просто сміх один.

А симпатик клюбу, дядько Охрім, чолов’яга коренистий, однією рукою бочку пива аж до стелі піднімає… От, як розмахнеться дядько Охрім, симпатик клюбу, як копне м’яч своїм „шпіцом”, а м’яч отой, п’ятий нумер, як вистрелить в повітр’я, як засвище та зашумить, як закреслить у повітрі дугу – і ген-ген! – на самий чубок старезної, трьохсотлітньої, височенної липи вилетів і там зачепився. Зачепився за вороняче гніздо, і взагалі, думки не має, щоб приземлитися на грище, де його, річ ясна, конечно потрібно.

Ну, гості, немов замотеличені, бігають попід липу, голови вгору позадирали та все кукають за м’ячем, чи не падає. А місцеві змагуни тільки в кулак сміються:

– Молодець, кажуть, дядько Охрім, симпатик клюбу! Неабияку собі „свічку” стрілив!

Між публікою вже дехто і об заклад б’ється. Дехто каже, що м’яч впаде з липи, а дехто, навпаки, впирається, що він, взагалі, не впаде, хіба, щоб із парашутом його спустити. Пастушки назбирали собі камінців, з долу камінцями приціляються, галок полошать, воронячі гнізда валять. А дядько Охрім, симпатик клюбу, водне поміж людей снується, руками розкладає і, просто, з дива не виходить.

– Оце ж, каже, харцизяки, сталевий якийсь бальон собі пошили! Тьху, тьху, нечиста сило!.. Не лопнув! Далебі – не лопнув!..

Врешті капітан команди гостей Кирило Варениця каже:

– Отак, каже, друзі, задравши голови, можемо і до мая стояти і нічого не вистоїмо. І війна з плютократією скінчиться, а ми м’яча не дістанемо. Треба, каже, скочити кудинебудь по сусідах і позичити драбину.

Радо-не-радо скочили місцеві до тітки Павлихи і принесли драбину. Тоді то вже і вдалося спустити м’яча на землю.

Отак, то за тим, то за сим, минуло 45 хвилин і суддя п. Рогалик, відсвистав перерву. Після перерви гра ще більше пожвавилась, прибрала на динаміці. Гостям немов би хто перцю насипав, просто двояться і трояться на грищі, а Климові ворота обстрілюють вже без милосердя.

В 15-тій хвилині другої половини Клим Цигарничка заплакав, як дитина і каже:

– Пропали ми, дядьку Охріме! Ворог б’є нас на нашій власній території!

А тут, саме, капітан команди противника, Кирило Варениця, пробився крізь місцеву оборону і тягне з усієї сили на Климові ворота.

– Ого! – махнув рукою Клим Цигарничка. – Мій швагерко сольо-балянсе їде до мене в гості! Валіть мене, дядьку Охріме, колом через плечі, бо мій швагерко – перший стрілець району, ногу має певну! Ґоль сидить мурований!

– Нога – ногою, – каже дядько Охрім, симпатик клюбу. – Нога ще півбіди. Ти дивись, небоже, щоб він тобі головою чого не затіяв, а нога, то вже моя річ. Не хотів оце я, як сторонній глядач, втручатися в фізкультуру, але таки прийдеться. М’яч, харцизяки, пошили собі сталевий, на це і муха не сяде, але не будь я Охрім, коли я не пущу оцього колика твойому швагрові під ноги!

…Та в тій хвилині трапилось щось несподіване, щось неймовірне… Це, власне, правду кажучи, був найбільш драматичний момент цілих змагань, вершок емоції! Бо не встиг Кирило Варениця під’їхати під Климові ворота, а дядько Охрім не вспів розмахнутися, щоб пустити йому колика під ноги, як, нагло, на городі тітки Павлихи затріщав перелаз, зашуміла кукурудза, між публікою зчинився крик і вереск, дітиська запищали, гуси заґеґали, – і расовий, дволітній бичок тітки Павлихи, красої масти, симентальської породи, грізно і коротко порикуючи, влетів на грище – без попереднього зголошення в судді, і, зі звішеним лобом, блиснувши заїло сліпаками, копнувся просто на Кирила Вареницю.

Капітан Кирило Варениця, побачивши перед собою такого чотироногого бека із звішеним лобом, з піною на храпі, із зачервонілими, сердитими очима – просто, можна сказати, спантеличився, не знаючи яке, супроти цього дикого факту, зайняти становище.

Тимчасом бичок тітки Павлихи зручним дриблінґом, послугуючись всіми чотирма ратицями, відібрав Кирилові м’яч з-під ніг, але при цьому так небезпечно зфавлював Кирила, що він, неборак, підлетів на півтори метра догори, а, опісля, посковзнувшись на коров’ячій купині (а ними місцевий стадіон був густо засіяний), запоров носом у кротовиння і вже більше не піднявся аж до кінця гри. Суддя, пан Рогалик, очевидно, відсвистав фавль та вільний стріл для гостей; надбігає лівий лучник димайміхівців і гостро б’є на ворота. Бичок тітки Павлихи, симентальської породи, відбиває м’яч прекрасною головкою, перекидає догори ногами лівого лучника, центру і ліве крило гостей, вибиває рогами м’яч на поле та подає до середини нападу місцевих. Місцеві, не в тім’я биті, швидко збагнувши положення, переводять блискучу комбінацію, „переїздять” поміч та оборону противника, їхній правий криловий гостро стріляє до середини, лівий криловий прецизійно подає до центри, центра прецизійно подає лівому лучникові, лівий лучник прецизійно стріляє, м’яч прецизійно летить, воротар Омелько Хрущик прецизійно боронить, а ґоль прецизійно сидить, як риба в сітці!..

Бурхливі оплески рясним гомоном залили ввесь стадіон: 1:0 для місцевих! Добігає 45 хвилин. Суддя, п. Рогалик, дивиться на годинник і відсвистує кінець змагань. Перемога! Перемога!

ІІІ

На тому, що вгорі сказано, можна б, очевидно, цей скромний наш репортаж із дебрів у с. Закамарках за футбольне мистецтво Реп’яхівського району закінчити. Гості виграли заслужено, без усяких там „махльойків”, не при зеленому столику, а на грищі, по завзятій боротьбі, і про їхню перемогу не може бути жодних „але”…

Але, власне, гості, позбиравшись з важким трудом докупи, розтираючи потовчені боки, на превелике зчудування місцевих спортових кіл, були зовсім протилежного погляду. Вони зараз таки зложили формальний протест на руки представника Окружного Спортового Союзу п. Рогалика домагаючись не більше, не менше, як уневажнення змагань.

Ми одержали відпис протоколу з тих бурхливих змагань і можемо запізнати наших читачів і з тим протестом.

1. Гості взагалі протестують і засадничо виступають проти включення до складу дружини 12-го змагуна, що противиться міжнародній футбольній конвенції; зокрема гості протестують проти включення до складу дружини противника змагуна заграничної породи, який грає чотирма ногами, а рогами так сильно розбиває, що „най го ясний шляк трафить”! (цитуємо дослівно).

2. Як би навіть погодитися з тим, щоб у барвах команди с. Закамарки виступав на „беку” бичок тітки Павлихи, то, власне, в цих фінальних змаганнях він ще не міг брати участи, бо не був формально затверджений Окружним Спортовим Союзом. (Принаймні не було цього проголошено в пресі).

3. Вимагається на майбутнє, щоб господарі перед змаганнями прочистили стадіон від коров’ячих залишків, бо в противному випадку, поминаючи всяку естетику, спортовий майдан переміняється в совганку, змагуни раз-у-раз падають і пламлять собі штанята, на які, чей-же, ввесь народ складає національний податок.

Особливо пристрасно (вже не письмово, а усно) накинулись були гості на героя тих змагань і найкращого змагуна на грищі – бичка тітки Павлихи. Капітан команди Кирило Варениця заявив просто без обиняків, що другим разом принесе з дому фльоберт і застрілить цього красого бика, як руду суку.

Але в обороні бичка виступила зараз правна його посідачка, тітка Павлиха, дуже поважна в селі ґаздиня, член Братства Доброї Смерти.

– Зась вам до мого бичка! – заявила рішуче тітка Павлиха. – Самисте собі, каже, напитали біди, а тепер на бичка спихаєте. Повдягалися в червоні светри, гей опирі, та й гонять по оболоні! А мій бичок, аби здоровий, на Покрови буде йому два роки, страшенно не любить червоного, бо то червоні хотіли на континґент його взяти. І з того часу він не терпить на прохід всього, що закрашене на червоно.

Представник Окружного Спортового Союзу, пан Рогалик, ледве-ледве втихомирив розгарячковані уми.

– Я, панове, сказав цей представник, являюся на цьому терені, в півофіційному характері. Я, каже, міняю свій старий, але ще добрий плащ за масло, хоч можу теж, евентуально, заміняти за інший рід товщу, от, скажім, наприклад, за такий смалець. Я зроблю все можливе, щоб вияснити справу на черговому засіданні. Хоч, з другого боку, справа комплікується тим, що тут входять в гру ідеологічні моменти: бичок тітки Павлихи стоїть принципіяльно на ворожому становищі до ІІІ-го Інтернаціоналу, а його нинішній шляхетний відрух був спонуканий тим, що команда села Димайміхи виступила в зненавиджених населенням червоних кольорах. Все ж, як би до цього факту не підходити, я, каже, можу заміняти плащ і за солонину.

…Отак, покищо, заіснував такий факт, що футбольне мистецтво Реп’яхівського району ще остаточно не вирішене. Можливо відбудуться треті змагання без участи публіки і бичка-принципіяліста.

ПРОПАҐАНДИВНА ПОЇЗДКА

І

Підготовчу роботу розгорнено кольосальну:

Влаштовано низку засідань, що мали наскрізь діловий характер.

Схвалено низку резолюцій, що мали наскрізь діловий характер.

Надруковано низку відозв, що мали наскрізь діловий характер.

Ухвалено:

„…відбути пропаґандивну поїздку з нагоди „Свята Української Книжки” до села Закамарки, з відповідними рефератами і зразковою виставою книг”.

Доповідачі: завідувач культурно-освітнього відділу, проф. Смішний та секретар цього ж відділу, мґр. Барабан, пріли й умлівали п’ять тижнів студіюючи літературу і матеріяли. – Врешті налягли на перо і вкресали дві основно-вичерпні доповіді:

Проф. Смішний – на тему: „Книжка в ретроспективно-історичному нарисі її розвитку від найдавніших часів по сьогодні”.

Мґр. Барабан – на тему: – „Книжка та активне сприймання нашої дійсності”.

…Гей, заграли „Мерцедеси”, зацокотали „Ундер-вуди”! Минає день, ба й минає другий, а машиністки все пишуть та й пишуть! Столярі, склярі, не їдять, не п’ють, а все штудерні шафи з перегородками для зразкової виставки майструють! Панночки-гімназистки по-мистецьки оформлені книги з золотими відтисками на хребтах для зразкової виставки підбирають! – Мистці-малярі на всіх кольорах веселки пропаґандивні афіші розмальовують:

…Учітеся, брати мої!

…Книги – морська глибина!

…Любіть книжку!

…Шануйте книжку!

…Читайте книжку!

…Купуйте книжку!

Осінь була золота.

Журавлі кричали: кру, кру…

ІІ

Приїхали.

Посідали.

Порозкладали папери.

Доповідали довго і речево.

Проф. Смішний доповідав дві з половиною години на тему: „Книжка в ретроспективно-історичному нарисі її розвитку від найдавніших часів по сьогодні”.

Всебічно промовляв професор:

Про єгипетські гієроґліфи і про династію Габсбурґів…

Про „Остромирове Євангеліє” і про свої студентські часи.

Про „Енеїду” Котляревського і про Відень, місто вальчика, кохання та мрій…

Про те, скільки книг стеребили миші в підваллях „Просвіти” і про воєнні дії на східньому фронті…

Про 42-рядкову Біблію Ґуттенберґа і про рефлекси носових звуків в українській мові…

Мовляв – „Учітеся, брати мої”, а „Книги – морська глибина”.

…Всебічно промовляв професор.

Мґр. Барабан барабанив півтори години на тему: „Книжка та активне сприймання нашої дійсності”.

Полум’яно і завзято барабанив маґістер! Запалювався!.. Вибухав!.. Горів!.. Палахкотів… Ми, мовляв, покажемо! Ми, мовляв, докажемо! Нас, мовляв, ніщо не спинить! Перед нами, мовляв, світле майбутнє!..

„Учітеся” – мовляв – брати мої”, а „Книги – морська глибина”…

…Полум’яно та завзято барабанив маґістер!..

Люди сиділи і слухали.

Три з половиною години люди сиділи і слухали.

Врешті-решт люди порозходилися по хатах – за мішками. (Звичайно – деякі, що жили віддалік, на присілку, поприїздили підводами з великими драбинами та полукішками). Тісним вінцем оплів народ доповідачів. Проходу не дає. До автомашини не підпускає…

Доповідачі отетеріли!..

– В чому справа? – розпитують.

– А ми, рахувати, за книжками, – ввічливо пояснюють з гурту.

Доповідачі видивились один на одного. Остовпіли з дива…

– За якими книжками?..

– А то вже там, як ласка ваша… Може бути „Остромирове Євангеліє”, а може бути і „Пересопницьке”… І гієроґліфами не погордимо. Відомо ж перебирати годі. Не такі тепер часи, щоб перебирати!.. Великий оце в нас, нікуди правди діти, переднівок на книжки. Не переднівок, а просто голод. А ще тепер, після ваших рефератів, то, Господи, Твоя сила! Страшенне нарід розохотився читати! Бачите – он, люди возами позаїздили… Дайте хоч вагон книжок, – розхапають!

Доповідачі зніяковіли, розгублено потупили очі в землю…

– Книжок немає, – промимрили стиха.

– Немає книжок! – застогнав народ навколо. – Людоньки, чуєте, книжок немає! Панове, а це ж як?!

– А так, що немає. Передвоєнні запаси вичерпалися, а нові книжки друкуються в обмеженій скількості. Що появиться, зараз щезає. Паперу недостає… Та й всякі інші труднощі… Це ж війна, панове!

– Ми самі, от, їдучи сюди, думали у вас хоч декілька книжок для повітової бібліотеки дістати, – з відвертою щирістю з’ясував професор.

Люди збилися в купу, загомоніли, зашушукали, видимо – нараджувалися. Врешті вибрано окрему делеґацію для переговорів, а саме: місцевого о. пароха, мужа довір’я і громадського старшину. Делеґати повели доповідачів на бік, під повітку, і почали пертрактації:

– Панове, кажуть, ми розуміємо ваше становище. Поторгуватися завжди можна, це сьогодні річ щоденного порядку. Ми знаємо, як там, у вас, у місті… Тіснувато з продуктами… Ми за гроші не хочемо… Ми вам, кажуть, натураліями… – Відпустіть, майте милість, хоч піввагона книжок за продукти!

Тут уже доповідачам і терпець увірвався.

– Громадяни, гукають, чого це ви пристали? Немає книжок і край! Ви, хіба, що не розумієте?.. – По-турецьки ж не говоримо!

Ну, звичайно, народ захвилювався, зайняв ворожу поставу. Почулись вигуки, погрози. Врешті кремезний юнак у вишиванці, – виліз на передок автомашини і каже:

– Друзі, каже, а це ж як? Провокація яка, чи що?.. Панове кажуть – книжок немає… А тут, на самоході, хіба що? Полова?.. Вісім новісіньких шаф із книгами, аж тріщать, а вони – книжок немає!.. Не підведете, панове! Не на таких натрапили! Якусь „зразкову виставку” вигадали… Що це за дикі, большевицькі методи? З книжками возяться, як баба з парастасом, а тут народ без друкованого слова в’яне, як осінний лист! На очах нидіє. – Друзі, я висуваю конкретну пропозицію: спорожнити всі шафи! Не пустити ні одної книжки з нашого села! Література – це скарб народу, а книги – морська глибина! За мною, друзі! До світла! До сонця!..

…Гей, як заворушеться народ! Як заклекоче грізним дев’ятим валом!.. Гей, як потиснуть хлопці, як припруть грудьми автомашину… Шах-шарах, трах-тарах! – затріщали дошки, забряжчало скло, і за хвилину зразкова виставка книжок припинила своє коротке існування…

Розлетілася на тріски!

…І в тую ж хвилину одне жалісне зідхання вихопилось з грудей юрби, один плач, одне ридання потрясло повітрям…

„Зразкова виставка” виявилась великим „блефом”…

Виявилось, що в шафах, за скляними перегородками, замість книжок – лежали пустопорожні палітурки, з золотими відтисками на хребтах…

А книжки вам не було ні на лік!

ІІІ

В мрячному, чорному настрою верталися доповідачі з пропаґандивної поїздки в обломаній автомашині…

Сумно скрипіли колеса:

…Учітеся, брати мої!

…– книги морська глибина…

Осінь була золота.

Журавлі кричали: кру, кру…

ЗЛОЩАСНИЙ РУКОПИС

Головний редактор Видавництва попросив до свого кабінету знаменитого літературознавця, д-ра Головенка, поклав перед ним на столі дебелий сувій пожовклого паперу, записаний густо дрібним мачком по обох сторінках та перев’язаний шпагатом, і сказав:

– Дорогий докторе, наспіла оце до нас нова історична повість із старокняжої доби, під назвою „Ратищем просто в серце”. Приблизна вага цього скрипту два з половиною кілограми. Та, на жаль, це покищо тільки перший том повісти. Дальших шість томів обіцяє невтомний автор надсилати нам безперебійно у піврічних відступах часу, впродовж трьох років. Чи ви почуваєте себе на силах, без шкоди для ваших очей, ваших нервів і взагалі для вашого здоров’я, взяти цей перший томище на рецензію?

Щире і добродушне обличчя знаменитого літературознавця прояснила весняна усмішка.

– Давайте, голубчику, давайте! Історична повість із старокняжої доби?! Прекрасно! Давайте нам таких повістей якнайбільше! Такі повісті йдуть у нас на вагу золота! Давайте! Я з радістю й повним задоволенням прочитаю… А хто ж автор, голубчику? Можна б знати, хто такий автор?

– Ім’я автора, покищо, не дуже відоме в нашій літературі, відповів головний редактор: це – Влас Хлібо-їденко, колишній управитель державного маєтку в Цап’ячому Хуторі… Напевно – якийсь графоман…

– Гріх вам таке казати, голубчику! – палко перебив знаменитий літературознавець. – Ми іноді й не уявляємо собі, які блискучі таланти криються в нашій глухій провінції. Оця повість може стати дуже цінним вкладом у наше письменство, а її автор – може виявитись небуденним талантом. Давайте, голубчику, давайте!

І знаменитий літературознавець поквапно, немов би лякаючись, що хтось другий може вхопити в нього з-під носа дорогоцінний рукопис, – взяв із стола сувій пожовклого паперу, побіг до своєї кімнати, замкнувся на ключ і зараз же почав читати.

**

*

Доктор Головенко читав безперервно згаданий рукопис від 8-ої години ранку до 11-ої. Коли ж десь біля 11-ої години дівчина, що розносила чай із сахариною, після довгих зусиль добилася, врешті, до кімнати доктора, – знаменитий літературознавець був ще живий та здоровий і майже притомний, хоч уже всі зовнішні ознаки вказували на те, що з ним твориться щось погане. Завжди лагідне, усміхнене і привітне обличчя доктора було насуплене і захмарене, на щоках виступили хворобливі рум’янці, розгарячковані очі якось дивно й неспокійно перескакували з предмету на предмет, кидаючи навколо лиховісні вогні. Одна рука доктора нервово смикала короткого чуба, друга злісно термосила скрипт повісти „Ратищем просто в серце”.

– Чого? За чим? – сердито пробурчав знаменитий літературознавець, помітивши на дверях дівчину.

– Та я чай панові докторові принесла, – сказала дівчина.

– Що?! Чай? – заревів не своїм голосом доктор і зірвався з крісла. – Ти мені чай принесла?.. Тут, на 101-ій сторінці, дивись… читай – тут цілого вепра на рожні… на повільному вогні… ти розумієш?.. цілого вепра смажать… а сало з нього кап-кап! – так і капає, а смажене м’ясо шкварчить… і приємний, соковитий запах лоскоче ніздрі. А ти мені – голий чай з сахариною?! Геть! Геть!

І знаменитий літературознавець вишкірив зуби, як первісна людина, підскочив до дівчини і вкусив її в руку, повище ліктя. Далі вхопив з підносу склянку з чаєм і тріпнув нею об долівку з такою силою, що скло розбризкалося і приліпилось до стелі.

На смерть перелякана дівчина з плачем і лементом побігла до кабінету головного редактора.