Текст книги "Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим"

Автор книги: Іван Багмут

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

– Кат! Кат! – крикнув я йому і стрибув на підвіконня, щоб в разі чого вистрибнути у вікно.

– А хто садовив коропа у ставок? – спитав Пуголовиця, щоб «допомогти» директорові.

– Я! – сказав Кость зло.

– Треба за шоферами дивитися, – порадив Пуголовиця. Директор мовчав, опустивши голову, потім оглянув кожного з присутніх вивчаючим поглядом і... наказав бути пильнішими. А що йому залишалось робити?

Я збагнув, що мій лист – єдиний засіб боротьби проти Пуголовиці, і після обіду писав, аж поки не повернулась Леночка з дитячого садка.

ЖАХЛИВА НЕСПОДІВАНКА

Вночі я поїхав до ставка і став на варту. Коли зовсім смерклось, Пуголовиця пустив коропа у воду і прив'язав мотузок до двох паличок. Короп був неживий і сплив, але надворі було темно. Я вирішив не чекати Ракші і піти додому виспатись, щоб завтра з новими силами взятися до писання.

Доручивши Сіренькому стежити за Пуголовицею, я три дні не виходив на ставки. Тільки коли залишилась остання фраза, яку я поклав закінчити за три дні, я дозволив собі провітритись.

Боже! Як гарно стало скрізь! На берегах піднялась травичка, в старих ставках зазеленіли осока, лепеха, очерет, задзвеніли пташині голоси.

Раптом я і почув страшне «Бу-у! Бу-у-у!» В моїй уяві виникли джунглі і череда слонів, що бутять, попідіймавши вгору свої хоботи. Але ж тут не було слонів!

– Водяний бугай з'явився! – промовив хтось із рибалок.– Мало браконьєрів-людей, так ще й бугай!

З літератури я знав, що бугай – це бик. Биків я навіть бачив, але не водяних. Почувши ще раз бутіння, я вирішив задовільнити свою цікавість і поповз на звук. Мені дуже хотілося побачити бика, який їсть не сіно й траву, а рибу. Яке ж було моє здивування, коли замість бугая я побачив великого, довгошийого, жовтуватого на колір птаха, що стояв на одній нозі і, піднявши вгору ніс, час од часу сурмив. У мене прокинувся мисливський запал, але птах стояв на мокрому...

Зненацька я побачив, як щось руде метнулося з осоки і, промайнувши у повітрі, упало недалеко від бугая. Зляканий птах рвонувся в небо, але я на нього вже надивився. Вкрай здивований, я спостерігав, як з багна, раз у раз обтріпуючи лапки, вибиралося руде кошеня. Щось знайоме було в його кволій постаті. Раптом я витріщив очі. Та це ж кошеня-стиляга.

– Едик! – гукнув я і побіг йому назустріч. (Днями воно перейменувало себе на Едуарда і вимагало, щоб усі його так називали). За хвилину я був уже біля нього.

– Втік, жалюгідний боягуз! – кивнув Едик угору.– Але почекай! Я таки спіймаю тебе!

Дивлячись на його безсиле тіло, на шерсть, що стирчала в усі боки, на заляпані багнюкою черевце і лапки, я величезним зусиллям приховав посмішку і промовив якомога добродушніше:

– Полюємо?

Та Едик, очевидно, угадав мій справжній настрій.

– Так, полюємо! – відповів він зухвало. – Не дають їсти – буду полювати! Але не на мишей! Ні! Я спіймаю водяного бугая і доведу всім, що я здатний на більше, ніж звичайне кошеня! Скоро про мене заговорить весь світ і його околиці!

Я подумав, що краще, коли ти не добиваєшся слави спеціально, а вона приходить до тебе сама, як наслідок твоєї самовідданої праці, відданості справі. Та нехай...

– А чи не здається тобі,– сказав я без тіні глузування,– що в тебе не досить фізичної сили для такого полювання?

– Звідки ж буде сила, коли тобі не дають їсти?! Голодний, от і не доскочив півметра до бугая!

– Крім їжі, потрібно ще й тренування м'язів,– вів я далі. – А чому б тобі не пополювати на мишей? Це дає добрий гарт для тіла.

Кошеня задумливо почухалось:

– Коли так поставити питання, то, може, дійсно є рація половити мишей? – сказало воно само до себе.

– В усякому разі, коли ти почнеш із звичайної праці, то в тебе буде більше шансів потрапити на якусь видатну роботу, ніж коли ти байдикуватимеш, чекаючи, що хтось запропонує тобі високу посаду. Тепер немає фей-чарівниць...

Мені здалося, що я його переконав.

Едик пішов, а я сидів і, насолоджуючись свіжим запашним повітрям, аналізував за звичкою свої вчинки. Добре я тоді зробив, що порадив кішці не давати стилязі їсти. Як швидко такі типи приходять до правильного розуміння речей, коли до них практично застосувати формулу «хто не працює – той не їсть».

Я продовжував сидіти на березі ставка, поглядаючи з осоки на різних птахів-браконьєрів. Особливо приваблювали мене чаплі, але вони стояли зовсім у воді. Звичайно, коли б не лист, я висидів би добу і дочекався, поки чапля вийде на сухе, але обов'язок насамперед! Тим більше, що вартові, як тільки помічали чаплю, зразу ж стріляли по ній з рушниці. Після обіду я ще пописав, а на другий день пішов на ставки вранці, щоб подивитися, як годують коропів. У прозорій воді зграї риби накидалися на столик, куди клали мішанку з макухи, пророслого зерна, крейди. Це були три– і чотирилітні коропи, які на той рік перейдуть у число племінних. Меткі і дужі, вони враз кидалися од столика, помітивше якусь небезпеку, а потім знову підпливали, хапали корм, бавились, каламутили воду.

Я дивився на них, і в мене боліло серце – невже цих красунів схоплять злодії?

– Додому! Додому! – скрикнув я.– Писати! Писати!

Але попутної автомашини не було. Щоб не гаяти марно часу, я пішов глянути на нерестові ставочки.

Я став біля самої води і побачив ікринки на стеблах лисохвоста. Старих коропів уже не було тут, їх зразу ж половили і вкинули в спеціальний ставок – у племінний, як тльки закінчився нерест. З ікринок через два-три дні вилупляться коропенята, і для них тут приготували їжу – червонуваті дафнії шастали туди й сюди по ставочку.

Загурчала автомашина, і я поспішив до гурту, щоб їхати додому. Благополучно доїхавши, я сів писати. Робота посувалась добре, і до вечора я виконав подвійну норму. Тепер лишалося написати останні два слова «...великих коропів».

В прекрасному настрої я вийшов надвір. Свідомість того, що я виконав свій обов'язок, наповнювала мене радістю. А коли я дивився на курей, що бездумно греблися в смітті, дбаючи лише про свій шлунок, на горобців, що безтурботно цвірінькали, на Ничипора, що ліниво грівся проти сонечка, нарешті, на заспаного Пуголовицю, – в мені підіймалося почуття зверхності над цими створіннями.

«Я допомагаю прогресові, а ви?». На думку мені спали слова класика: «І казки про вас не розкажуть, і пісні про вас не складуть». Я продекламував ці рядки і враз спохватився.

– Е! – сказав я собі,– е, Лапченку, ти що ж? Мрієш, що про тебе складуть пісню? Починаєш зазнаватися? Так, ти дещо зробив, але ж тобі й дано більше від природи, ніж іншим!

Я попрямував до контори. Грей зустрів мене на порозі.

– Я збирався йти до вас,– сказав він з властивим йому значущим виглядом.

– Був би вельми радий прийняти вас у себе, містер Грей,– відповів я йому з підкресленою ввічливістю.

– Маю новини!

– Я слухаю вас.

– Лист.

– Чекаю подробиць.

– «Тітка приїздить завтра о дванадцятій нуль-нуль».

– Що-о-о? – здивувався я. – О дванадцятій дня? Ви хотіли сказати – о двадцять четвертій нуль-нуль?

Сіренький глянув на мене поблажливо і сказав байдужим тоном, хоч насправді від ледве не танцював з радощів:

– Мені здається, що за Петренком стежать, тому Ракша призначив побачення на денні години. Адже вдень, коли по шосе проходять сотні автомашин, їхнього побачення ніхто не помітить. Пуголовиця став дуже обережний.

– Ніщо не врятує його! – сказав я. – План «Вибух» буде виконано завтра.

Ми умовились, що завтра вранці я закінчу листа, а покажу його Костеві після того, як побуваємо з Сіреньким на побаченні Ракші з Пуголовицею. Умовившись про місце і час зустрічі, ми вирішили заглянути до лабораторії Довготелеса, побачивши нас, сердито зиркнула одним оком, другим вона дивилася в лупу.

Мені хотілося подивитися, що вона там розглядає, і я вдався до хитрощів. Набравшись сміливості, я стрибнув їй на руки і почав свою улюблену колискову пісеньку в надії, що довготелесу лаборантку, як і кожну жінку, зворушить ніжність. Так і сталося. Вона почала гладити мене, а я тим часом дивився в лупу.

Через скло було видно луску коропа, тільки в збільшеному вигляді.

Лаборантка, помітивши, що я з великим інтересом спостерігаю в лупу, пояснила мені:

– Ми за допомогою луски визначаємо вік коропа. Дивись, на лусочці наче намальовані круглі смужечки, то широкі, то вузькі. Щороку на кожній лусочці відкладається дві пари таких кілець – восени і взимку вузенькі, а навесні і літом – широкі. Скільки років було тому коропові, що його луску ти зараз бачиш?

– Три, – відповів я, порахувавши кільця. Але оскільки я не вимовляв звук «р», вона не зрозуміла мене і сказала:

– Ні, три.

Раптом я згадав, що вона приймала подарунки від Пуголовиці, що взагалі поводилася безпринципно, і в мене прокинулась до неї гостра зненависть. Я блискавично зіскочив з її рук і сів біля Сіренького.

– Іди, іди на руки, дурненький! – промовила вона ніжно і смикнула бровами.

– Ні! Ні! Ні! – категорично відмовився я і вибіг надвір. Ми трохи погуляли з Сіреньким, розмовляючи про літературу.

Його цікавила психологія творчості письменника, і я, що певний час перебував у літературних колах, скільки міг, задовольнив його цікавість.

– А що потрібно письменникові, щоб написати хороший твір? – спитав він мене.

– Щоб написати хороший твір, письменник повинен правильно бачити життя. А щоб правильно бачити життя, письменник повинен багато думати.

Сіренький витріщив очі, вражений глибиною думки.

– Ви – геніальний! – скрикнув він.

– Це не мої слова. Так сказав Мопассан. Взагалі майже все щодо теорії і психології творчості сказано до нас. На жаль, ніколи вибрати ці перли людської думки з пустопорожньої балаканини літературних заробітчан. Візьми хоча б висловлювання Олександра Пушкіна. Це ж глибина...

Я не докінчив, бо в цю мить прибиральниця вимітала з контори сміття і без усякого приводу вдарила мене мітлою по спині. Обурений, я стрибнув геть, кинувши на хуліганку презирливий погляд.

– Ви почали про Пушкіна, – сказав Сіренький, який знову став самим собою, забувши, що він детектив містер Грей.

Але вчинок прибиральниці нагадав мені, що не всі люди хороші, що є Пуголовиці і Ракші, що треба боротися проти них.

– Ні,– зітхнув я. – Про Пушкіна ми поговоримо згодом, а зараз піду докінчувати план «Вибух», бо завтра буде пізно. Тим більше, що вже час обіду.

Ми попрощалися, і я пішов додому.

У сінях я почув приємний аромат борщу, до якого примішувався якийсь чужорідний, некухонний запах. «Нафталін»,– пригадав я і, не надаючи появі цього аромату ніякого значення, кинувся до кухні, де в блюдечку вже лежали риб'ячі тельбухи і охолоджена капуста з борщу. Заспокоївши голод, я зайшов до їдальні і одержав шматок м'яса.

Коли Кость з дружиною по обіді пішли на роботу, я поліз під ліжко і... закам'янів од неприємної несподіванки. Валянків на місці не було. Я кинувся під дитяче ліжко, під буфет, під шифоньєр, до кухні, до комірчини. Марно. Валянки зникли, і разом з ними зникла моя праця, на яку я витратив більше часу, енергії і терпіння, ніж на спіймання тисячі мишей!

Спустошений духовно, я розпростерся серед кімнати.

Де шукати валянки? Я намагався дихати спокійно, щоб повернути собі рівновагу.

Втягши носом повітря, я знову звернув увагу на запах нафталіну і раптом зрозумів усе.

Кінець квітня. Всі вовняні речі засипають нафталіном, зашивають у мішки і ховають до зими. Валянки – повстяні, повсть – з вовни.

Я звівся на ноги і простежив, звідки йде запах нафталіну.

Серце мені впало. Центром, звідки випромінювався цей огидний сморід, була дерев'яна скриня, замкнута на великий висячий замок. Поки я розмовляв з Сіреньким про психологію творчості, Кость з дружиною сховали валянки з моїм рукописом у скриню. План «Вибух» загинув. Завтра Пуголовиця домовиться з Ракшею, і, може, вже вночі вони пограбують кращих коропів.

Я сів і спокійно проаналізував становище. Шляхів, як дістати листа з скрині, я не бачив. Тільки випадок міг допомогти мені, але надіятись на випадок я не мав права.

Мене пойняв такий розпач, що я не спав цілу ніч, але нічого придумати не міг. Єдиний вихід – їхати на ставки, простежити за злодіями під час їхнього побачення.

І ось ми з Сіреньким подалися на «об'єкти».

Саме почалося виловлювання мальків коропа з нерестових ставочків. Я дивився, як спускали воду, і коли коропенята залишалися всі в маленькій канавці, їх виловлювали сачками з тонесенької матерії, яку називають газом. Коропенят, або ще – сьоголітків, рахували стаканами. Мені цікаво було дізнатися, яке потомство залишила одна коропиха... Сто тисяч штук! Чудово!

Сіренький смикнув мене за бік:

– Скоро дванадцята година!

Я нервово бив себе хвостом по ребрах, часто облизувався, важко дихав.

– Заспокойтесь, прошу вас,– благав мене Сіренький.

– А чим ми допоможемо, чим ми запобіжимо лихові? – сказав я і поплентався за Сіреньким до місця зустрічі злодіїв.

Ми сіли в траві і чекали, поглядаючи на сонце. Коли воно стало на обід, з'явився Пуголовиця. Він прийшов сюди не од ставків, а прямо з висілка, щоб робітники не побачили, що він ходив на шосе. Незабаром з'явився і Ракша, без машини.

– Сьогодні вночі,– пошепки промовив Ракша.

– Давай! – згодився Пуголовиця.– Я думаю, що найкраще буде о другій ночі.

– Згода. Ось тобі те, що ти просив.– І Ракша дав Пуголовиці дві пляшки горілки.

– Оце добре! Я вже сказав своїм, що у мене сьогодні іменини... – зареготав той.

Я слухав цю змову в якомусь заціпенінні, але раптом мене осяяла думка.

– Еврика! – вигукнув я.– Я викрию їх! Мій план затягне мотузок на шиї злодіїв! Іди, Сіренький, додому і не спускай очей з Пуголовиці, а я... У мене виник план «Блискавка»...

Я кинувся слідом за Ракшею, який простував по шосе. Коли він сідав у свою автомашину, я плигнув у кузов і поїхав з ним.

В дорозі, хоча й їхали ми з півгодини, я не хотів марно гаяти час і віддався філософським роздумам.

Навіщо людина п'є горілку?

Виявилося, що знайти відповідь на це питання було дуже трудно, бо я не бачив ніяких логічних мотивів, що спонукають вживати алкоголь.

Випивши горілки, людина робиться дурнішою. Ця істина настільки очевидна, що доводити її нічого. Але ж людство в цілому і кожна людина окремо прагнуть стати розумнішими! Як розв'язати цю суперечність?

Дехто каже, що, випивши, людина веселішає. Але ж це веселощі дурня! Хто не бачив усмішки п'яного? Він сміється без усякої причини, як сміються лише дурні!

Дехто каже, що людина інколи п'є з горя, щоб забути горе. Але це – лазівка для п'яниць, бо ж, перше ніж випити «з горя», людина має звикнути до горілки...

Розмірковуючи отак, я не міг знайти ніяких поважних причин до вживаная горілки.

ПЛАН «БЛИСКАВКА»

План «Блискавка»! Він з'явився зовсім несподівано. Але це тільки так здається. Коли весь час думаєш, шукаєш, б'єшся над розв'язанням складного завдання, то часто-густо рішення приходить тоді, коли ти вже втратив всяку надію. Очевидно, й план «Блискавка» був наслідком безсонної ночі.

Ми приїхали на околицю міста і спинилися біля маленького будиночка, в якому жив Ракша. Я попростував за ним у двір і, озираючись на всі боки, причаївся коло паркана. В кімнату я спочатку боявся заходити, але, побачивши, що вікно відчинене, зайшов і сховався під ліжко.

Ракша обідав, а я, хоч як мені хотілося їсти, анічичирк. Після обіду він відпочив годин зо дві і нарешті зібрався їхати.

– Сьогодні вночі – сказав він жінці на порозі.

– Ой, кинув би ти це... Навіщо воно тобі? – сумно промовила дружина, і я враз відчув до неї симпатію.

– Годі! – суворо сказав чоловік.– Гляди ж, якщо не вернусь, кинь листа у поштову скриньку.

– Та знаю... – зітхнула жінка.

Я простежив за її поглядом і побачив краєчок конверта, що виглядав з-за дзеркала на комоді.

– Фу-у-у! – зітхнув я на повні груди.– План «Блискавка» буде виконано!

Мій лист запакували в скриню. Я візьму Ракшин лист і вкину його до поштової скриньки. Як я не додумався зробити це раніше? Не довелось би мучитись з писанням. Та, як слід порозмисливши, я прийшов до висновку, що добре зробив, що написав листа, адже я навчився писати, а це ще знадобиться в житті! Правда, я не збирався займатися літературою, таж уміти писати треба не лише письменникові.

Я зайшов під ліжко непомітно і тепер боявся налякати хазяйку своєю несподіваною появою. Скориставшись з того, що вона забігалась, проводжаючи хазяїна, я вислизнув надвір.

За будиночком цвіли яблуні і груші. Ніжний аромат наповнював усе навколо, гули бджоли, зеленіла трава, цвірінькали птахи, собаки у дворі не було... Мене так тішила святкова природа, що на очах виступили сльози зворушення.

«Як гарно навколо!» – подумав я і в цю мить почув шепіт Ракші:

– Дурна! Гроші! Гроші – це все!

– Боже! Який примітив! – похитав я головою.– І це людина!

Настрій мені було остаточно зіпсовано.

Коли клацнула клямка хвіртки, я сміливо попростував до хати.

– Господи! Яке страховище! – сплеснула руками жінка, побачивши мене, але я прошмигнув біля її ніг і сховайся під ліжко. Сидячи тут минулого разу, я помітив нору, але не полював, щоб не звернути на себе увагу. Тепер я сів біля нори, і за десять хвилин в моїх пазурах була миша.

Я виліз з-під ліжка, кинув здобич на підлогу і глянув на хазяйку. Все! Стосунки між нами були налагоджені.

Через півгодини я спіймав ще одну мишу, а через годину третю. Захопленню хазяйки не були меж, а я тільки поблажливо посміхався.

Увечері, скориставшись з того, що хазяйка вийшла з хати, я витяг листа із-за дзеркала і поклав під ліжко. Хвилину я прислухався, стримуючи внутрішнє тремтіння. Ні, хазяйки не чути. Тоді я схопив листа в зуби і виніс його надвір. Тут я побачив цеглину і засунув під неї листа. Серце мені несамовито калатало. І це зрозуміло. Коли б жінка побачила мене з листом, план «Блискавка» зазнав би такої ж долі, що й план «Вибух».

Віддихавшись, я сховався у бур'яні. В кімнату я вже не рискнув заходити, бо боявся, що замкнуть двері і зачинять вікна на ніч. Тим більше, Ракша, від'їжджаючи, наказував:

– Гляди, щоб не забула зачинити вікно на ніч!

Тривога не покидала мене. Щоб заспокоїтись, я виліз на дах, тут повітря було більше, і я відчув себе краще. Конверт синів з-під цеглини, і, хоч я знав, що люди у темряві не бачать, мені весь час здавалось, що жінка помітить конверт. Тільки тоді, коли вона замкнула двері, я став дихати рівніше.

Швидше б кинути листа в поштову скриньку! Але ще рано, по вулиці ходили люди, проїздили автомашини. Я сидів, прислухаючись до звуків. Минали години. Місто поволі засинало...

Пора! Я зстрибнув з даху, взяв листа в зуби, переплигнув через паркан і подався до поштової скриньки. Вулиці передмістя тихі. Але ці тихі вулиці мають свої мінуси – тут можна натрапити на собаку, на п'яного або на закохану пару. Сторожко прислухаючись до кожного шереху, я біг вулицею, а серце, здавалось, ось-ось вискочить з грудей. На моє щастя, поштова скринька була недалеко. Я всунув листа в щілину і зітхнув на повні груди. Нарешті! Останню кнопку плану «Блискавка» ввімкнуто!

Я повільно попростував до Ракші, щоб простежити, куди він везтиме крадену рибу. Я знову зліз на дах і, вмощуючись спати, з задоволенням подумав: «Дорого ж ви заплатите за цю рибу!»

Але сон не йшов. Я уявляв ставок, чудових красунів коропів, яких так уважно відбирали на розплід, уявляв пики браконьєрів – вдоволені, хижі, огидні, і мені так ставало погано на душі, що хотілось плакати. Тоді я згадував про лист, вкинутий у поштову скриньку, і настрій мені трохи кращав.

Десь перед світанком загурчала автомашина, але не спинилась біля Ракшиного двору. Через якийсь час машини пішли одна за одною, а Ракші все не було. Нарешті а зметикував: «Навіщо йому завозити рибу додому? Щоб хтось побачив?» Мене вихором змело з даху. Я вибіг на вулицю і, стрибнувши на першу автомашину, що йшла в напрямку нашого висілка, поїхав додому.

Що там діється? Чи не придумав чогось Грей?

Коли ми проїздили біля ставка, я сплигнув на землю і подався до садиби нашого рибгоспу.

ПЛАН «ЛЕГЕНДА»? HІ!

У рибгоспі щось сталося. Серед двору стояла чужа «Побєда», біля контори товпилися люди, коло дверей комори стояв вартовий з рушницею. Серце мені радісно закалатало. Мій лист уже надійшов!

Я пошукав очима Сіренького і, не знайшовши, попростував до кабінету директора, де теж стояв вартовий з рушницею. Мені захопило дух. За столом сидів старшина міліції, перед ним – Ракша.

Директор, старший вартовий і Сіренький сиділи біля старшини і допомагали йому допитувати злодія.

– Наслідки мого плану «Легенда»,– промовив Сіренький, показуючи на спійманого Ракшу.

– Що?! – витріщився я.

– Коли ви поїхали, кинувши мені незрозумілі слова про свій план «Блискавку», у мене виник план «Легенда». Як бачите, він спрацював непогано!

– Це наслідок мого плану «Блискавка»!

– Слідство починається. Послухаємо. Я певен, що це результат мого плану.

– В чому ж він полягав? – холодно спитав я. – Просто, як все геніальне! Ми забули про одну річ. Існує легенда, за якою, коли кіт або кішка перейде дорогу людині, то тій не пощастить. Я вирішив скористатися з цієї легенди і перебіг дорогу Пуголовиці, а потім – Ракші. Зробивши це, я спокійно пішов спати. І от наслідки!

На якусь мить у мене ворухнулась заздрість, що Сіренький так легко і так дотепно знайшов засіб боротьби з ворогами, але тільки на мить. Уже через секунду, закликавши на допомогу свою свідомість, я сказав Сіренькому:

– Ой, Грей! Який же ти наївний! Це звичайний забобон, якому вірять лише старі бабусі і шофери. Послухай, що я зробив, – І я стисло розповів про всі нічні події.

Та Сіренький затявся. Ми трохи посперечалися і вирішили послухати допит, щоб з'ясувати, чий же план спрацював. Тим часом міліціонер допитував Ракшу.

– Звідки ви знаєте Петренка?

– Я підвозив його якось на автомашині і познайомився...

– І ви йому запропонували покрасти коропів? Покрасти державне майно?

– Ні, це він мені запропонував. Сіренький штовхнув мене під бік:

– Чуєш?!

– Ви знаєте, що риба, яку ви намірялися покрасти, племінна, призначена для розведення і зариблення Дніпровського моря?

– Ні, не знав.

– Може, й Петренко не знав? – вкинув слово старший вартовий.

– За Петренка не скажу,– ніби не помічаючи глузування, відповів Ракша.

– Ага, не знали... – промовив міліціонер і, допитливо глянувши на Ракшу, несподівано спитав: – Ракша, вас уже раз спіймали на крадіжці державного майна?

Я чекав, що злодій знітиться, але він відповів цілком спокійно, навіть зухвало:

– То інша річ. Я своє відсидів.

– Але нічому не навчилися. Знову схотілося в тюрму?

– Це мене проклятий Петренко спокусив. Каже, розбагатіємо.

Я уявив собі, як клепатиме на Ракшу Петренко-Пуголовиця, коли допитуватимуть його, і злорадно всміхнувся. Одначе дивно! Чому Петренка міліціонер називає Петренком?

– Де ви думали продати крадену рибу?

– Не знаю. Це все Петренко.

– Ти що? Дурником прикидаєшся? Де ви думали збути рибу? Ракша засовався.

– Збиралися відправити в Харків машиною.

– Отак і казав би! А на чиїй машині ви приїхали грабувати? Хто був з вами ще? Хто ті, що втекли з машиною?

– Найняв на шосе. Не спитав – хто.

– Вони ж знали, що риба крадена?

– Вони не спитали, а я не сказав.

– Признавайся, Ракшо! Краще признавайся!

– Мені нічого признаватися. Я все сказав.

– Дивись, коли чесно признаєшся, покарання буде легше.

– Я все сказав.

– Ну, що ж! Тобі видніше...– Старшина записав усе до протоколу, дав розписатися Ракші і наказав відвести його, щоб почати допит Пуголовиці.

– Попався, катюго! – промовив я замість привітання, коли його ввели.

Він похмуро озирнувся і похнюпився.

– Ваше прізвище? – почав старшина.

– Хіба ви не знаєте? – зиркнув спідлоба злодій.

«Ось коли міліціонер назве його справжнє прізвище! Ось коли в тебе полізуть рогом очі!» – зловтішався я.

– Ваше прізвище! – твердо повторив міліціонер.

– Петренко Сидір Петрович.

Я чекав глузливого погляду старшини, але він схвально кивнув і провадив:

– Звідки ви знаєте Ракшу?

– Він підвозив мене якось до міста...

– І він підбив вас на крадіжку?

«Ось зараз почне топити друга!» – подумав я, але те, що сказав Пуголовиця, примусило мене широко розкрити очі.

– Ні, – сказав злодій. – Це я його підбив на злочин. Каюсь, винен! Мене спокусили.

– Хто?

– Шофер Веремієнко.

Директор, старший вартовий і Сіренький чмихнули, але міліціонер суворо глянув на них.

– Як же він вас спокушав?

– Каже, давай покрадемо коропів, відвеземо на базар, а гроші – пополам.

Старшина моргнув вартовому, той вийшов і через хвилину повернувся з Веремієнком.

– Він запропонував вам пограбувати ставок? – спитав старшина.

Оцей самий,– зухвало дивлячись на хлопця, твердо відповів Пуголовиця.

Веремієнко на мить остовпів, потім його лице розпливлось у посмішці, і він промовив до Пуголовиці:

– Скажи, а тебе били коли-небудь коропом по пиці?

Всі зареготали, а Пуголовиця буряково почервонів.

– Ви наполягатимете на своєму свідченні, що Веремієнко спокушав вас на крадіжку? – спитав міліціонер.

Пуголовиця мовчав.

– А ти знаєш, Петренку, хто тебе вистежив і спіймав? – озвався старший вартовий.– Веремієнко.

Пуголовиця метнув на Веремієнка повний зненависті погляд.

– План «Легенда»? – кинув я Сіренькому.

– План «Блискавка»? – відповів він мені в тон.

– Ще хто вас спокушав? – допитувався міліціонер.

– Рабурденко.

– Хто? – перепитав слідчий, а директор і вартовий здивовано глянули па Пуголовицю.

– Лаборантка. Вона заставляла мене носити їй коропів зверх того, що потрібно було для аналізів.

– Скільки ж ви їй принесли?

– Та, може, центнерів зо три переносив. Щодня три, а то й чотири добрих коропи...

Міліціонер наказав викликати лаборантку. Вона з'явилася бліда, злякана, захекавшись і без угаву смикаючи бровима. Коли їй прочитали свідчення Петренка, вона мало не знепритомніла.

– Це брехня! У мене не було тенденції замовляти собі коропів! Він сам приносив мені.

– Приносив сам. А за що? За те, що ви переховували у себе в лабораторії мою рибу.

– У мене не було такої тенденції! – скрикнула лаборантка.

– Я за тенденцію нічого не кажу, – вів своє Пуголовиця.– А великого коропа де я ховав? Хіба не в вашому холодильнику?

Рабурденко раптом охнула і впала непритомна. В кімнаті стало гамірно. Хтось гукав, щоб принесли води лаборантці, директор гнівався і махав кулаками на Пуголовицю, старший вартовий картав себе за неспостережливість, а ми з Сіреньким сумно хитали головами, бачачи, до чого довела лаборантку її непринциповість.

Нарешті принесли води, і Рабурденко опритомніла...

– Як же ви могли так зробити? – з докором спитав директор.

– Він залякав мене. Ви ж знаєте, що в мене ніколи не було такої тенденції! – нервово смикала бровами лаборантка.

– Ви переховували крадене,– сказав міліціонер, – Я змушений взяти вас під варту.

Рабурденко знову ахнула і знову знепритомніла. Поки Веремієнко та прибиральниця, що вбігла на крик, приводили її до пам'яті, директор і старший вартовий умовили міліціонера не заарештовувати Рабурденко, бо вони ручаться, що вона нікуди не втече. Лаборантку привели до свідомості, заспокоїли і відпустили.

– На чиїй автомашині приїхав Ракша?

– Не знаю.

– А хто був ще з вами? Хто ті, що втекли на машині?

– Не знаю. Випадкові люди, на шосе домовились...

– Що ви мелете? Ракша вже сказав, хто вони такі, – вдався до хитрощів міліціонер, але Пуголовиця був досвідчений злодій.

– Не знаю. Ракша сказав мені, що спинив машину на шосе і домовився.

– А хто вас ще спокушав тут, у рибгоспі?

Більше ні на кого Пуголовиця не вказав. Слідство закінчувалось. Годинник показував другу дня. Старшина, звелівши відвести Петренка до комори, з'ясовував у директора і старшого вартового різні подробиці нічної пригоди.

– О! – згадав директор,– Якось Ракша приходив до нас просити бензину, і ми записали номер його машини. Може, це допоможе вам? – І він, витягши записну книжечку, повідомив міліціонеру номер автомашини.

Старшина витріщив очі:

– Прошу вас, повторіть номер.

Директор повторив.

– Це була вантажна машина чи легкова?

– Півторатонка.

Міліціонер з полегшенням зітхнув:

– От мерзотники! Ви знаєте, номер чиєї автомашини вони дали? Голови райвиконкому! Це номер його легкової машини!

Поки старшина записував нові дані до протоколу, я зрозумів з розмови директора, Веремієнка та старшого вартового: Веремієнко про все вчасно розповів директорові, і після того за злодієм стежили. «Іменини» Петренка викликали підозру, і минулої ночі всі були напоготові. Грабіжників схопили в той момент, коли вони витягли волок, повний риби.

– Так! – промовив я з нотками самокритики в голосі. – Виходить, все це не наслідки мого плану «Блискавка»... Сіренький був розчарований:

– Виходить, і не наслідок плану «Легенда»...

Міліціонер уже склав свої папери, як у дворі загурчала автомашина, і за хвилину до кабінету ввійшов військовий.

– Капітан міліції Білокінь,– відрекомендувався приїжджий. Старшина міліції витягся в струнку, директор і старший вартовий назвали свої прізвища.

– Ось мій план «Блискавка»! – скрикнув я й схопив Сіренького в обійми.

– Який чудовий кіт! – вигукнув капітан і погладив мене по спині, потім звернувся до міліціонера: – Приведіть мені Ракшу.

Я нетерпляче чекав допиту, і ті хвилини, поки ходили по Ракшу, здалися мені вічністю. Нарешті його ввели.

– Ви писали нам листа? – спитав капітан.

Той мовчав, не знаючи, очевидно, що краще – сказати правду чи одмовитись від свого доносу. Капітан гидливо скривився:

– Ви хочете, щоб і вашу жінку запросили у свідки? – і показав Ракші конверт.

Я витріщив очі і відчув, що моє серце близьке до інфаркту. Конверт був жовтого кольору! Виходить, я вкинув до поштової скриньки інший конверт! Тепер я пригадав, що за дзеркалом було два конверти – синій, якого добре було видно, і жовтий – засунутий за дзеркало далі.

Раптом охлялий, я ледве слухав допит.

– Я писав,– нарешті відповів Ракша.

– Розповідайте все, що знаєте про Пуголовицю-Петренка. Ракша зітхнув і почав свою розповідь. Я прослухав уже знайому мені історію.

Потім ввели Пуголовицю.

– Ваше прізвище? – спитав капітан.

– Та я уже казав...

– Ще раз скажіть, – усміхнувся капітан.– Невже це так важко?

– Петренко.

– А як було прізвище вашого батька?

Пуголовиця незрозуміло подивився на капітана і мовив таким щирим голосом, що я здивувався:

– Петренко. А як же?

– Так. Тепер скажіть, де ви познайомились з Ракшею. Пуголовиця повторив свої попередні свідчення.

– А раніше ви його не знали?

– Ні.

– Так. – Капітан замовк і задумливо дивився на заарештованого, потім спитав раптом:

– А прізвище Пуголовиця вам знайоме?

Того враз пересмикнуло. Він так зблід, що стало видно бруд на обличчі, досі непомітний.

– Це наклеп, – видавив він.

– Що? Що саме наклеп? Пуголовиця почав викручуватися:

– То Ракша на мене наговорив.