Текст книги "Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим"

Автор книги: Іван Багмут

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

– А звідки людям відомо, що світ створений богом?

– Як звідки?

– Та так! Чим ви можете довести, що його створив бог?

– Ну… Але... Розумієте... Аудиторія засміялася.

Я вирішив допомогти опонентові:

– Ви, може, маєте на увазі біблію?

– Не я, а люди.

– Але чи можна вірити біблії? В біблії, наприклад, сказано, що людину створив бог з глини, але ж ви всі знаєте, що це не так. Чарлз Дарвін довів, що людина виникла внаслідок розвитку з одноклітинного організму, що «творення» людини тривало не один день, а сотні мільйонів років. Так?

– Дарвін, безперечно, правий,– погодився кіт-підлабузник!.– Але все ж таки звідки з'явився світ?

– Він існував вічно,– сказав я.

– Як це?

Всі притихли, чекаючи, що я відповім. Питання справді було важке тому, що треба було відповісти популярно, так, щоб зрозуміли найнеписьменніші коти і навіть кошенята.

– Так, припустімо, що бог створив світ. Тоді скажіть, а що було до того, як він почав творити? – запитав я.

– Що було? Нічого не було!

– А як уявити собі оте «нічого»?

– Дуже просто. Ото стоїть комора. Уявіть собі, що комори немає. Оце і буде «нічого»! – Підлабузник зареготав, вдоволений своєю відповіддю.

– Пробачте, шановний друже,– урвав я його регіт,– Але ж комора займає певний простір. Якщо комору знищити, то залишиться місце, яке вона займала, залишиться простір. Так?

– Тільки простір! – погодився кіт.

– Значить, простір існував до того, як ваш бог почав творити світ?

Мій опонент мовчав...

– Ну, кажіть, чого ж ви мовчите?

– Існував.

– Завжди існував?

– Завжди.

– Оце й є вічно! – засміявся я. – Зрозуміли, що таке «вічно»?

– Зрозуміли! Зрозуміли! – загукали всі, в тому числі й кошенята.

– Виходить, що простір міг існувати вічно, а решту всесвіту треба були творити комусь? Де ж логіка? – Я чекав відповіді., але, звісно, не дочекався.– Ні, дорогий колего, бог тут ні до чого. Бог тут зайвий. Всесвіт існував вічно. Бог – це вигадка. Бог – це ваша темнота, ваша неосвіченість!

Злам у настрої присутніх був безперечний. Навіть старий Ничипір дивився на мене з повагою, а стара кішка незрозуміло розводила лапами. Коли я й не зробив її атеїсткою, то віру в бога похитнув неабияк!

Було помітно, що всі дуже стомилися від незвичайного розумового напруження, і я вирішив не читати другої лекції, а звернувся з закликом стежити за Пуголовицею. Коротко розповівши, в чому справа, я запропонував таку резолюцію: «Всім котам, кішкам і кошенятам об'єднатися для боротьби проти браконьєрів. Звернути особливу увагу на Пуголовицю-Петренко, встановивши за ним неослабний нагляд».

– У мене невелика поправка! – підняв лапу кіт-підлабузник. Я пропоную першу фразу резолюції подати в такому вигляді: «відзначаючи заслуги особисто товариша Лапченка, всім котам...» і далі, як було запропоновано.

– Правильно! Правильно! – загули всі.

Якусь мить я внутрішню боровся. Лестощі вершковою сметаною вливалися в душу, але я встояв.

– Ні! – сказав я твердо,– Не особиста слава, а діло найдорожче мені! Я проти такого додатку до резолюції! Що сталося з аудиторією, не можна описати: всі нявкали, кричали, аплодували з таким захопленням, що я мало не заплакав. Але найбільшу радість подарував мені Ничипір. Він підійшов до мене і подав мені лапу:

– Друже Лапченку! Пробач мені. Я був неправий. Потім він швидко повернувся і всією тушею насів на кота-підлабузника. У повітря полетіла шерсть, а на землю закапала кров. Хтось крикнув котові-дворушникові, коли той, вирвавшись з пазурів Ничипора, дременув з лекції:

– Не забудь помолитися богу!

Ця репліка потонула в реготі.

Коли галас стих, я оголосив про закінчення лекції. Дехто побіг додому, дехто пішов ловити мишей, а частина публіки залишилася тут. Між нами зав'язалася розмова на літературні теми. Той котик, що скликав на лекцію (його звали Сіренький), підсів до мене ближче.

– Чому ви так мало спинилися в своїй лекції ка сучасній літературі? – спитав він мене і, не чекаючи відповіді, зробив стислий огляд художніх творів для дошкільнят, де героєм був кіт.

– Звідки ви так чудово знаєте літературу? – здивувався я,– Чи не збираєтесь ви захищати кандидатську дисертацію на цю тему?

– Ні. Я просто працюю в дитячому садочку,– скромно відповів Сіренький, почервонівши від моєі похвали.

– А ще що ви читали? – поцікавився я.

– Я хотів почитати «І один у полі воїн», але вона весь час на руках. Сьогодні її нарешті дочитала мадам Рабурденко, і сьогодні ж почну читати я. Власне, ми читатимемо вдвох з вихователькою дитячого садка,– уточнив він.

– А хто ця мадам?

– Наша лаборантка.

– Добре, коли б організувати нагляд і за нею,– сказав я. Сіренький відповів слухняно:

– Буде зроблено.

Вечоріло, і професор, можливо, турбувався, що мене так довго немає. Я попрощався і пішов додому.

ЯК ОДЕРЖАТИ ЗАЙВІ 10 000 КІЛО РИБИ

Увечері, сидячи з професором і директором господарства за чаєм, я дізнався про цікаву річ. Виявляється, що можна викликати нерест коропів майже на цілий місяць раніше, ніж це буває звичайно. Спочатку я не надавав цьому ніякого значення. Ну й нехай на місяць раніше, так що?

Аж ні. Коли короп виметає ікру на місяць раніше, то його потомство ростиме до початку зими не 5, а 6 місяців! Якщо годувати коропенят, кожне збільшить свою вагу за цей місяць на 100, а то й більше грамів. А коропеня ж не одно! Полічіть, скільки буде прибавки на один мільйон?

Десять тисяч кілограмів прибавки! Десять тисяч кілограмів риби!

– Організуймо ранній нерест! – скрикнув я, але, як і звичайно, професор не зрозумів мого вигуку.

– Привабливо, але ж... – тяг професор.

– Наше господарство вирощує не лише мальків для Дніпровського моря. Воно має завдання вирощувати і рибу на продаж!– доводив директор.

– Так, так... – знову тяг професор.

– Так у чому ж річ? – знову не витерпів я.

Виявляється, що ранній нерест відбувається тоді, колі в ставку тримають разом і коропів, і коропих. Нерест відбувається за несприятливих умов, багато ікри гине, встановити якийсь контроль неможливо.

– Боже! – нявкнув я,– Одна коропиха мече в середньому 450 тисяч ікринок! У нас у господарстві понад тисячу дорослих коропів, або, як ви кажете, маточного поголів'я риби. Пустіть 50 коропих та 100 коропів в один ставок, а нерест решти контролюйте. 50 коропих дадуть 23 з половиною мільйонів ікринок. Коли з цієї маси виживе лише двадцята частина, то матимемо понад мільйон коропенят, які важитимуть на 10 тисяч кілограмів більше, ніж коропенята пізнього нересту.

Треба віддати належне людям: хоч вони довго балакають, але зрештою приходять до правильних висновків. Після годинної розмови Кость, зробив ті ж самі підрахунки, що й я.

– У нас план – 40 тисяч кілограмів товарної риби, Щоб його виконати, ми запланували поставити на відгодівлю один мільйон мальків. А ми дамо не сорок, а п'ятдесят тисяч кілограмів риби! Перевиконаємо план! Завтра ж посадимо півтори сотні коропів – коропих і самців в один із ставків.

Давно вже впала ніч, надворі посвіжіло, почав накрапати дощ. У кімнаті було затишно і тепло. Професор і Кость допили чай і вели далі свою неквапну бесіду. Леночка спала, Костева дружина щось кроїла, а я сидів і мучився. Зараз Пуголовиця «вартує» рибу і, може, домовляється з Ракшею, як пограбувати ставки, а я гріюсь у теплій кімнаті замість того, щоб бути там, куди кличе мене обов'язок.

«Треба йти!» – казав я собі і щоразу зволікав. Нарешті я загадав собі: як тільки дома всі полягають спати, я зразу ж помчу на свій пост. Тепер можна було спокійно подрімати, не мучаючи себе щохвилини докорами совісті. Та не минуло й півгодини, як професор позіхнув, а Кость зараз же запропонував йому відпочити. Я аж муркнув, уявивши себе під холодною мжичкою.

– Прошу лягати, відпочивайте,– звернувся Кость до професора,– А я проїдусь по ставках: погода така, що варта сидітиме в куренях, а браконьєри шастатимуть.

– Чудово! Ти такий милий!– скрикнув я і вибіг за Костем надвір.

Ми сіли з ним у «Москвича» і поїхали, як тут кажуть, на об'єкти. Вартові справді сиділи в будці, за винятком Пуголовиці. Директор нагримав на них, і вони поплентались вартувати.

Ми поїхали вздовж каналу і аж біля останнього ставка здибали Пуголовицю.

– Чекаєш напарника, злодію? – промовив я і тут же гірко посміхнувся: директор хвалив Пуголовицю за відданість справі.

Чи був тут Ракша? Я вислизнув а машини і, переборюючи огиду до мокрого грунту, пройшовся біля ставка, принюхуючись до повітря. Ні, Ракші тут не було.

Незабаром Кость поїхав додому, а я пішов далі обстежити місцевість. Вологість заважала мені, але все ж я вловлював сліди у повітрі. Відійшовши метрів за сто вбік од ставка, я раптом впіймав знайомий запах.

Ракша був тут!

Я лаяв себе в думці за лінощі, за те, що сидів у теплій хаті в той час, коли тут відбувалася змова.

Повернувшись до Пуголовиці, я сів оддаля, спостерігаючи, що буде далі. Мабуть, Ракша дав йому важке завдання, бо він нервував, раз у раз випльовуючи з свого гидкого рота гидку лайку. Мені противно слухати брутальності, але в надії, що Пуголовиця скаже ще що-небудь, крім лайки, я наблизився до нього. Мої сподівання справдились.

Після непристойного він додав:

_ Чортяка! Де ж він забарився?

«Еге! – зрадів я.– Значить, я не спізнився!»

Пуголовиця ходив побіля ставка, прислухався, лаявся:

– Може, дощу злякався? Чорти б його взяли! Чи, може, щось перешкодило? Бодай тобі він здох! Де він ходить, каналія?!

Минали години, а Ракші не було. Я вмостився під снопом очерету, що його, на моє щастя, хтось тут кинув. Це мене рятувало від дощу, але не від вологи і холоду. Я змерз, як цуцик, але терпляче чекав.

Нарешті почало світати, Пуголовиця втратив надію на появу Ракші і, як мені здалося, повеселішав. Коли зовсім розвиднілось, стало ясно, що браконьєр не прийде. Раптом я згадав, що натрапив на слід Ракші ще на початку ночі. Очевидно, він прийшов на побачення зарано і, не дочекавшись Пуголовиці, пішов.

ЗМОВА ЗЛОДІЇВ

Напружений день і безсонна ніч давала мені повне право на відпочинок, але я відчував, що не можу кинути свого поста. Я не пішов додому, а залишився біля того ставка, з якого мали сьогодні виловлювати рибу. Воду вже спущено, реманент для роботи був на місці, скоро мали прийти рибалки. Примостившись під перекинутим шапликом для купання риби, я примружив очі, стежачи за Пуголовицею.

– Чи витримаю я без сну дві доби? – запитав я себе, бо твердо вирішив не спускати з Пуголовиці очей весь день і наступну ніч. Та мої побоювання були марні: Пуголовиця чергував ніч і тепер мав відпочивати півдня. Я зрозумів це, коли він витяг пару коропів, що на мотузку були спущені в воду, і почвалав додому.

Склепавши повіки, я лежав під шапликом, коли раптом почув оклик:

– Ей, ви! Добродію!

Неприємно вражений тим, що мене розбудили, і підкреслено іронічним зверненням, я незадоволено муркнув і розплющив очі. Переді мною стояла худа, з нервовим блиском в очах, ще досить молода кішка. Хвилину я вагався – вилаяти нахабу чи, навпаки, убити її ввічливістю, вірніше ввічливим презирством, і спинився на останньому.

– Я слухаю вас,– промовив я байдужим тоном.

– Що вам зробив мій син?! Навіщо ви ошельмували його?! – почала вона на високій ноті, з кожною новою фразою все більше й більше підвищуючи голос.– Яке ви маєте право втручатися в життя сина?! Виховуйте своїх дітей! Своїх дітей!

– В чому справа? Я нічогісінько не розумію,– промовив я стримано, хоч істеричне вищання незнайомої кішки мене нервувало.

– Ах, ви нічого не розумієте! А хто глузував з мого сина? Хто називав його стилягою? Хто називав його кислооким?

Я не міг стримати усмішки:

– То ви он про що? Ви – мати того кошеняти?.. Цікаво...

– Ах, вам цікаво! – перекривила вона мене,– Вам цікаво! Так, я мати того кошеняти! Мати! І не дозволю, щоб з моєї дитини знущалися! Не дозволю, щоб ображали мою єдину дитину!

– Прошу Вас не кричати,– скривився я.– Ви виховали паразита і тепер лаєте мене за те, що я називав ваше кошеня так, як воно того заслуговує,– стилягою-паразитом.

– Тю на вас! Я виховала паразита! То воно ж ще дитина. Я люблю своє дитя і хочу, щоб воно бачило в житті тільки радість! Так, я не дозволяю своїй дитині працювати! Досить того, що я мучусь, не вилажу з роботи, то нехай хоч дитина поживе як слід, не знаючи турбот, не знаючи праці!

– Дитина? – засміявся я – Та всі ровесники вашої дитини прекрасно ловлять уже мишей!

– Для матері дитина – завжди дитина, якого віку вона не була б.

Я з жалем дивився на цю дурну істоту. А скільки є матерів, що отак по-дурному люблять своїх дітей, псують їх, завдають їм непоправної шкоди.

Кішка продовжувала істерично кричати, доводячи свою любов до сина, а я шукав слова, які найболючіше вдарили б її і водночас показали б її глупоту. Почекавши, поки вона видихалась, я спитав:

– А ви задумувались, чого ваше кошеня таке шолудиве? Ви порівнювали його з іншими кошенятами? Чому в нього такий жалюгідний вигляд?

Кішка враз зів'яла.

– Здоров'я у нього слабе. Це таке мені горе! І чому в нього слабе здоров'я? – промовила вона таким голосом, що мені стало її жалко.

– М'язи слабі, бо не ловить мишей, а мишей не ловить, бо м'язи слабі,– сказав я з сарказмом.– Невже вам приємно дивитися, що всі кошенята як кошенята, а ваше таке кволе...

Кішка раптом заплакала.

«Чорт їх носить тут, цих істеричок!» – вилаявся я в думці і похмуро чекав, що буде далі. Та моє мужське серце довго не витримало, вже через хвилину я, хоч і холодно, але озвався до неї.

– Ну, чого ви?..

– Допоможіть мені...– простогнала вона. – Я не знаю, що з ним робити… Як мені виховати його?

– Виховувати дітей треба тоді, коли впоперек лави лежать, а коли вздовж,– то вже пізно...– проказав я прислів’я, яке чув од людей.

– Молю вас, порадьте, що мені робити?

– Що я можу вам порадити? – знизав я плечима.

– Ви такий освічений! Ви так багато бачили в житті! Ви буваєте в товаристві вчених. – В її очах блиснула надія.– Скажіть, що ви зробили б на моєму місці?

– Я?.. Гм... Справді, що я зробив би?..– Хвилину я думав, що треба було б зробити на місці цієї нещасної, і раптом відповідь знайшлася.– Не дав би йому їсти!

– Як?! – скрикнула вона.

– А отак! Не дав би та й усе!

Кішка хвилину дивилася на мене, потім зітхнула і пішла геть.

«Сама винна»,– подумав я і, добре вмостившись, ліг спати.

Незабаром мене розбудив гомін – прибули робітники на чолі з директором і професором. Хоч як хотілося мені спати, але я не втерпів, щоб не подивитись на перший улов.

У цьому ставку були здебільшого дорослі коропи, віком п'ять і шість років, які цієї весни мали дати потмство. Я люблю дивитися на таку рибу.

Перш ніж затягти волок, директор наказав дістати чотирьох дохлих коропів, що геть усі – у виразках, з червоними черевами – плавали на поверхні води. Тим часом два робітники викопали на пагорбку яму і вкинули в неї спіймані трупи, обливши їх спочатку гасом.

І ось витягли перший волок. Приємно було слухати, як дужо тріпотять пірцями коропи в неводі, в носилках, у ванні. Сидячи під шапликом, я не міг одірвати очей од цих красунів, та шаплик був потрібен для ванни, і мене прогнали. Перш ніж перекинути коропів до карантинного ставка, їх уважно оглядали і ретельно вимірювали. Якщо короп був криворотий, кривошиїй чи кривоспинний – його зразу ж відкидали геть. Звичайно, не геть, а до окремого садка, щоб потім відвезти на продаж. До цього ж садка потрапляли дуже вузькі і дуже тонкі коропи...

Поснідавши, я заснув і прокинувся в обід, коли прийшов Пуголовиця, заспаний, червонопикий, ще огидніший, ніж завжди. Роботи було багато, і всі вартові потроху допомагали вдень, хоч і не спали вночі. А Пуголовиці ж треба було завоювати цілковите довір’я.

Я байдуже стежив за розвантажуванням ставка, коли раптом на доріжці почулися кроки. Я озирнувся і аж скрикнув від несподіванки. До нас простував Ракша.

– В чім річ? Що вам тут треба? – сердито крикнув йому Кость.

– Пробачте,– відповів той прихильно.– Бензин у мене ось-ось вийде, чи не дали б трохи? Я шофер, машина на соші.

Несподівано в розмову втрутився Пуголовиця:

– Давай! Давай звідси!

Він три дні побув вартовим, а вже навчився кричати «Давай!».

– Давай! А то матимеш бензин! Товаришу директоре, дозвольте, я піду запишу номер його машини. Тоді він затямить, де береться пальне!

Ракша враз чкурнув од ставка, а Пуголовиця кинувся за ним.

– Правильно, Петренку! – крикнув навздогін директор.

«Що сталося? – здивувався я. – Чому змінилися відносини у злодіїв?» На хвилину я замислився і враз ляснув себе по лобі.

– Вай! – скрикнув я.– Це ж він навмисне, щоб побачитись і поговорити з своїм спільником.

Не гаючи і секунди, я подався за Пуголовицею і наздогнав його раніше, ніж він порівнявся з Ракшею.

– Я тебе вчора цілу ніч ждав, – почав Пуголовиця, – Змок, як хлющ.

– А я трохи раніше приїхав, почекав, тебе немає... А тут пішов дощ!

– Ну, добре, кажи – чого? Ракша похмуро посміхнувся:

– По рибу.

– А як ти її візьмеш?

– От я тебе й питаю – як?

Пуголовиця подумав: – Волок маєш?

– Наче не знаєш...

– Позич у кого-небудь, – порадив Пуголовиця.

– Небезпечно. Як піде чутка, що рибу покрадено, зразу ж почнуть допитуватися, хто в кого брав волок. Ти краще мій передай.

– Та я жду нагоди,– кивнув головою Пуголовиця і додав:– А рибу ми візьмемо…

Я весь перетворився на слух.

– Як потепліє, почнуть підгодовувати рибу, короп звикне до певного місця, от ми там і затягнемо!

– Це було б добре! А коли ж почнуть годувати?

– Та як погода, може, й через тиждень-два, а може, й через місяць.

– Довго ждати,– похитав головою Ракша.– А давай у розсадному затягнемо! Великих! Тих, що на розплід! З ікрою!

– Страшно! – заперечив Пуголовиця.– Про це зразу ж дізнаються, адже незабаром нерест, а коропи там лічені.– Він раптом посміхнувся.– Ми їх заберемо пізніше! Після нересту. Хто тоді знатиме, скільки їх у ставку?

Але ця пропозиція не викликала захоплення у Ракші.

– Коли це буде, а мені хочеться юшки зараз!

У Пуголовиці рот розтягся в посмішці аж до вух.

– А я про тебе подумав... – Вони підійшли до крайнього ставка, і Пуголовиця вказав на дві хворостинки, ввіткнуті в землю на самому березі, – Он бачиш – дві палички стирчать? Копни пальцем біля тієї, що ближче до води...

Ракша копнув і підняв шнур, що був схований у землі.

– Це ти добре придумав,– повеселішав він, витягаючи з води добрий десяток двокілограмових Коропів.– Спасибі!

– Можу щодня залишати тобі на обід...

– А що! Це – діло! – зрадів злодій, але через мить він дивився на Пуголовицю вже підозріло.– Тільки гляди! Може, ти думаєш віддати мене отак охороні? Лист у жінки! І піде він, куди треба, на другий день!

– От дурний! – невесело засміявся Пуголовиця. – Що ти вигадуєш? Нам потрібна дружба! Міцна дружба!

– Мерзотники! Не смійте бруднити своїм язиком цього святого слова! – вирвалось у мене, але, захоплені розмовою, вони не почули мого вигуку.

– Я сповіщатиму тебе про час і місце побачення листами,– сказав Ракша.

– А як прочитає хто?

– А ми теж не дурні. Я писатиму, що такого ось числа о такій ось годині чекаю приїзду тітки. Це означатиме, що я чекатиму тебе.

– Ага, зрозумів. Тепер скажи мені якийсь номер машини,– засміявся Пуголовиця.

– Пиши.– І він назвав номер.– Сміху буде...

– А чий же це номер?

– Потім узнаєш...

Ракша сів у свою півторатонку і рушив по шосе. Пуголовиця довго стояв, задоволено всміхаючись, мабуть, підраховував майбутні прибутки. Я ледве стримав себе, щоб не видерти його безсоромні очі. А це здорово! Коли не матиму ніяких засобів боротьби, я зроблю це! Піду на таран!

По дорозі до рибалок я склав собі план дій. Перше – негайно організувати стеження за поштою. У листоноші була досить освічена кішка, яка могла б легко перевіряти всю кореспонденцію, що йде у наш виселок. Друге – я повинен негайно навчитися писати і розповісти всім, хто такий Петренко, хто такий Ракша і яку підлість вони задумали. Швиденько я добрався до рибалок. Не гаючи часу, скочив иа машину, що саме йшла до висілка, і за кілька хвилин був дома.

Я БЕРУ ОЛІВЕЦЬ

Не молода, але симпатична кішка листоноші сказала мені, що нічим допомогти не може. Катя, яка розносить листи, одержує їх у конторі і несе по квартирах, не заходячи додому.

– А що в сумці, я не бачу,– кокетуючи, промовила вона.

– А хто працює в конторі?

– Ничипір.

– А, старий заводій! Ну, ми, з ним домовимось,– впевнено сказав я.

– Але ж він неграмотний,– підрізала мої надії кішка. І, бачачи мою розгубленість, додала: – Ничипір не хотів працювати над собою, а в нього були неабиякі здібності. Я знала його замолоду. Все йому легко давалося, і він одніж працювати, розлінився. А яким авторитетним котом міг би він бути!

Для годиться я співчутливо зітхнув, але мене зараз цікавив не життєвий шлях Ничипора, а викриття Пуголовиці. – То що ж робити? – з відчаєм у голосі промовив я.

– Я вам допоможу, дам Ничипорові помічника, який, я певна, вам сподобається і виконає ваше завдання. Я пошлю в контору свого сина – Сіренького, який зараз працює у дитячому садочку.

– О! Отого літературознавця? – зрадів я.

– Так.

Це була блискуча кандидатура, і я наговорив матері стільки компліментів, що вона аж засоромилась.

Закінчивши цю справу, я пішов додому і з незнаним досі хвилюванням почав готуватися до навчання. Олівець лежав на столі, тут же лежав блокнот. Я взяв у зуби олівець і відчув, що внутрішнє тремтіння досягло такої сили, що перейшло в фізичне. А справді, хіба це не найважливіший момент в моєму житті.?. Писане слово! Я навчуся писати і передам тим, хто не розуміє моєї мови, свої думки, свої знання!

Усвідомивши, що моє хвилювання йде від величності моменту, я заспокоївся.

– Будемо починати! – промовив я урочисто і, тримаючи олівець у зубах, провів першу риску для літери «П», бо я поставив собі за мету написати сьогодні два слова: «Пуголовиця – злодій».

Перша риска вийшла дуже гарна, друга теж була непогана, але щодо першої не зовсім рівнобіжна. Коли ж я з'єднував обидві риски перекладиною, нехотя махнув хвостом, і вийшло ось що.

Я знав, що це літера «П», але можна подумати, що це «Н». Моя біда полягала в тому, що я неприродно тримав голову і дивився лише одним оком, через те літера виходила недосконала. Я ще кілька разів спробував написати першу літеру прізвища Пуголовиці, але щоразу зазнавав невдачі.

Мене пойняв розпач. Виходить, мої надії марні. Та й справді – невже я найрозумніший кіт з усього нашого царства? Я кинув олівець і сидів, як у летаргічному сні.

Нараз блиснула думка:

«Ану, спробую тримати олівець у лапі!»

Надія повернулась до мене. Я схопив олівець обома лапами. Тепер мені було добре видно, як і куди йде риска, але папір рухався, бо лапи були зайняті, придавити його було нічим, і риска знову полізла навкоси. Вийшло щось схоже на літеру «у» з перекладинкою вгорі.

«Спробую тримати олівець в одній лапі!» – не здавався я, і – о радість! – я написав би чудову літеру, якби в останню секунду не вдарив себе хвостом по ребрах. До того ж так заболіла од цієї праці лапа, що я лише через півгодини заходився писати другу літеру. Написавши, нарешті, аж три літери, я зненацька глянув на годинник і скрикнув од здивування: минуло чотири години відтоді, як я взяв олівець, а мені здавалось, що я писав лише кілька хвилин.

Перепочивши, я написав ще одну літеру. Вже й повечоріло. Незабаром загуркотіла машина, і в кімнату ввійшли професор, Кость і його дружина. Скоро прийшла з садочка і Лена. Я сів на вікні і чекав, поки хтось прочитає мій перший твір. Ждати довелось недовго.

– Пуго,– прочитав Кость.– Хто це написав? Невже Леночка? Костева дружина здивовано розглядала написане.

– Більше нікому було написати. Леночко! – гукнула вона.– Це ти писала?

– Я!

– Це я написав! – скрикнув я нервово, ображений брехнею дівчинки.

– А може, не ти? – перепитав батько Леночку.

– Може, не я,– погодилась вона.

– То хто ж написав? – дивувалися всі, бо в кімнаті цілий день не було нікого, крім мене, звичайно.

– Кицька написала! – раптом догадалась Леночка.

Це мене так обрадувало, що я, знаючи, що вона схопить мене за хвіст, підбіг до неї і потерся об її ніжку.

– Кицька, кицька, розкажи, як ти писала? – запищала дівчинка.

Мене завжди ображало, коли мене вважали за кішку, але на цей раз я не звернув уваги на слова Леночки і хотів уже розповісти, аж раптом Кость запитав дівчинку:

– А що таке «пуго»? Що ти хотіла написати?

– Не знаю,– сказала вона.

– Вай! – скрикнув я.– Це ж тільки я знаю, хто такий Пуголовиця! Треба було писати: «Петренко – злодій».

В цю мить у двері хтось постукав.

– Телеграма професору Нетязі,– сповістила Катя ще на порозі.

– Може, щось трапилося дома з його дружиною? – стурбувався я. Хоч вона зичила мені смерті, але я не відчував до неї зла.

– Просять виїхати до Херсона,– сказав професор, прочитавши телеграму. – Починається нерест судака, треба подивитися, як там використовуються гнізда професора Білого.

Я зрозумів ці слова так, що професор Білий не читає лекції, а робить якісь гнізда, і голосно засміявся.

– Хочеш поїхати зі мною? – як завжди, не зрозумів мене наш професор.– Будь ласка!