Текст книги "Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим"

Автор книги: Іван Багмут

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

СКІЛЬКИ РИБИ!

Я встав рано-вранці, коли всі ще спали, і виліз на дах, щоб познайомитись з місцевим населенням. Два коти – один молоденький, сірий, другий – старий, рябий, з слідами бурхливо проведеної молодості, про що свідчили покусані вуха і шрами на морді, зустріли мене досить стримано. Вони, звичайно, бачили, що я приїхав на «Волзі», і приховували свою заздрість, удаючи байдужість.

– Ну, як вам тут живеться? – спитав я ввічливо.

– Побачиш сам! – грубо відповів старий кіт, і я вирішив урвати розмову.

З даху будинку, що стояв на узвишші, відкривався чудовий краєвид: велика долина, перерізана вузькими смужками землі, була залита водою, а далі, за дамбою, зливалося з обрієм Дніпровське море. Чотирикутники ставків тьмяно біліли в передранковому присмерку, і я, знаючи з розмов, які є тут ставки, пробував відрізнити маленькі зимувальні та нерестові від великих виросних та нагульних, де виховуються мальки та нагулює жир і вагу так звана товарова риба. В одному з ставків води було зовсім мало, і я зрозумів, що це той зимувальний ставок, який ми будемо сьогодні розвантажувати, з нього спускають воду.

Я згадав про хворобу коропів.

– Друзі,– звернувся я до котів.– як у вас тут вважають – краснуха заразлива для нас?

– А ти спробуй поцупити рибину, то й узнаєш! – знову грубо відповів старий.

– Навіщо цупити? Хіба вам не дають їсти риби? – з підкресленою ввічливістю промовив я.

– Глянь на нього! – зухвало підморгнув старий кіт до молодого.

Я ледве стримався, щоб не сказати йому гостре слово, і звернувся до молодого котика.

– Може, ви поінформуєте мене про краснуху?

– На жаль, я нічого не знаю,– сказав той. – Я чув, що минулого літа було багато хворої риби, але я тоді був зовсім ще маленький. А як я можу розповісти про то, про що я знаю лише з переказів?

– Це дуже похвально, що ви так суворо і вимогливо ставитесь до своїх слів, але все ж, що ви чули про краснуху?

– Я знаю,– сказав котик,– що одного дуже поважного кота знайшли мертвим, але ніхто не відає, чи він умер, наївшись хворої риби, чи його просто вбили за те, що він поцупив рибину...

– А ти перевір на собі,– саркастично промовив рябий кіт.– Потягни рибину, і ми конче дізнаємося, від чого ти вмреш... Ха-ха-ха!

– Але ж хвору рибу викидають геть!

Та старий грубіян навіть не відповів мені, а лише презирливо позіхнув.

Тим часом прокинулись наші, і я зліз з даху. Підійшла професорова «Волга», я сів у машину, і ми поїхали до ставка.

Хоч як я не люблю води, але не міг не милуватись, коли ми вузенькими гребельками проїжджали поміж ставками. Не спускаючи очей, дивився я на тьмяне срібло води, на якій не було жодної зморшечки. Тільки коли скидалася рибина, по воді розбігалися повільні кола, що все ширшали й ширшали, аж поки не завмирали, і тоді дзеркало ставка знову застигало непорушно.

Ми спинилися саме біля того ставочка, що я його бачив з даху. Вода в ньому лишилася тільки в канаві, викопаній по краях. Такі канави зроблені тут в усіх ставках: коли спускають воду, сюди збирається вся риба, і тут її легко ловлять.

На березі стояло кілька чоловіків у брезентових комбінезонах і в довгих гумових чоботях з волоком у руках. Серед них я пізнав і нашого Петровича. Тут же стояли плетені корзини, брезентові ящики, залізні відра, дерев'яні шаплики, столик з аптечним приладдям, а трохи далі – автоцистерна з написом «Живорибна». Всі – і я, і професор, і директор рибгоспу,– явно хвилювались. Професор голосно видихав повітря, директор тривожно поглядав на канаву, я – нервово облизувався.

– Будемо починати? – спитав чоловік у комбінезоні – симпатичний дядько з довгими козацькими вусами, який теж, видно, хвилювався.

Професор запитливо глянув на директора.

– Все готово, – промовив той і з острахом метнув погляд на канаву. – Починайте, Федоре Тарасовичу...

Дядько з козацькими вусами кивнув Петровичу і ще двом робітникам, і вона полізли з волоком у канаву. Коли вони протягли метрів з півсотні, директор рибгоспу, якого професор звав просто Кость (дружина, мабуть, для того, щоб піднімати його. авторитет, величала Костянтин Іванович), наказав витягати.

Всі, хто був на березі, застигли в напруженому чеканні, тільки я бігав то туди, то сюди, не маючи сили стримати хвилювання. Ось витягли на берег крила волока, показався з води куль, що напнувся, паче надутий. Федір Тарасович підтяг низ неводка, щоб риба не пройшла попід ним, і, взявши велику підсаку, занурив її в каламутну воду. Він зразу витяг її, і всі ахнули.

Але ахнули не тому, що підсака була повна риби. Ні, цього сподівалися. Ахнули, бо риба в підсаці була криваво-червона.

Професор взяв у руки рибину, вкриту виразками і червоними плямами.

– Краснуха! – сказав він.– Звичайнісінька краснуха...

Всі мовчали.

Костянтин Іванович опам'ятався перший. Він скорботно зітхнув і звелів вибирати рибу з невода. Вусатий рибалка раз за разом черпав підсакою, а решта робітників відокремлювала здорову рибу від хворої, розподіляла її за розміром. Майже половина риби була хвора. Час від часу чулися зітхання професора, директора, вусатого рибалки, дружини Костянтина Івановича і навіть Петровича.

Я поїхав сьогодні не поснідавши, і мушу признатися, в мене текла слина навіть тоді, коли я дивився на хвору рибу. Я все ждав, що хто-небудь згадає про мене, але всі, засмучені лихом, що насунулось на ставки, не звертали на мене ніякої уваги. Нарешті я не витримав. Коли Іван Іванович взяв у руки величезного коропа, спотвореного виразками і червоними пухлинами, голод так затьмарив мені свідомість, що я крикнув.

– Дайте його мені! Я з'їм!

– Тпру-тмрус! – в ту ж мить вилаявся Петрович і замірився на мене мокрою ганчіркою.

– Хам! – відпарирував я, не приховуючи зневаги до нього.

– Дайте йому коропчука, Петровичу,– промовив професор, не спускаючи очей з хворого велетня.

Тому нічого було робити, він вибрав рибину грамів на п'ятсот, але ледве живу, і кинув її мені:

– На! Може, здохнеш!

– Краснуха не заразна для кішок,– відказав професор, і я, метнувши на Петровича саркастичний погляд, почав снідати.

На смак хвора риба аж нічим не відрізнялась від здорової, і я подумав (хоч це, безперечно, було егоїстично, і Письменник не похвалив би мене за це), що, зрештою, не так уже й погано, що риба хворіє – тепер мені вистачить харчів на ціле літо...

МИ БОРЕМОСЯ З ХВОРОБОЮ

– Ну що ж, Катерино Остапівно,– звернувся професор до директорової дружини,– проситиму вас бути асистенткою.

Та почервоніла, засоромившись, що професор просить її, хоч вона і без прохання зобов'язана виконувати роботу асистентки.

– У мене все готове,– відповіла вона, і її вушко, що виглядало з-під білої хустки, стало червоне, як макова квітка.

Професор, хоч як був поглинутий хворим коропом, помітив, що Катерина Остапівна, засоромившись, погарнішала, і затримав на ній погляд довше, ніж цього вимагали обставини.

– Кого ж ми ще попросимо нам допомогти? – усміхнувся він до неї.– Мабуть, Костя?

– Костянтине Івановичу, будеш нам допомагати! – гукнула вона чоловікові, і той підійшов до столика з медичним приладдям.

– Товариші, – сказав професор, – прошу уваги.

Робітники-рибалки на хвилину повернулися од волока, а Федір Тарасович занурив підсаку і лишив її у воді.

– Товариші! Ми знали, що краснуха поширилась на ваш район, і я привіз з собою ліки од цієї страшної хвороби. Ці ліки – лівоміцетин. Лівоміцетин дає чудові наслідки при лікуванні людей. Лівоміцетином лікується черевний і висипний тиф, дизентерія, холера, туляремія, і багато інших хвороб. Доведено, що вірус краснухи теж боїться лівоміцетину. Вводячи лівоміцетин коропові, ми допомагаємо йому боротися з хворобою. Зараз почнемо лікування. Давайте хворого на операційний стіл! – звернувся професор до Костя.– Зонд!

Кость витяг з шаплика трикілограмового коропа, Катерина Остапівна подала зонд, а довготелеса лаборантка – ампулу з лівоміцетином. Професор наповнив зонд ліками, всунув його в рот рибині і, спорожнивши, витяг.

– Другого! Зонд! Ампулу! – командував він і, швидко закінчивши нескладну операцію, знову повторював: – Далі! Зонд! Ампулу!

Федір Тарасович підняв руку, як школяр, і промовив:

– Товаришу професор, дозвольте запитати.

– Прошу.

– У нас у ставках не менше мільйона річняка, тобто однорічних коропенят, десять тисяч штук дворічних коропів, чотири тисячі трирічних та шістсот ще старших. Коли хвора тільки четверта частина риби, то й то скільки її буде! І як же ото кожній рибині розкривати рота і вливати ліки?

Професор припинив роботу.

– На жаль, ввести лівоміцетин кожній хворій рибині ми не маємо змоги. Це дуже дорогі ліки. Ми будемо лікувати лише тих коропів, які призначені на нерест, від яких ждемо потомство...

– А решта?

– А решта?.. – професор зітхнув. – Прошу продовжувати вашу роботу.– І сам взявся до своєї.

Він знову заходився вводити лівоміцетин, рибалки розвантажували волок, кидаючи рибу, окремо хвору, окремо здорову, у садки. Не подумайте, що садок – це те, де ростуть дерева. Це також і не той садок, що для маленьких дітей. Це великий мішок з сітки. Його занурюють у воду і тримають у ньому спійману рибу.

– А навіщо ми пускаємо в садок хвору рибу? – спитав хтось з робітників.– Однаково ж її доведеться закопувати. Всі, в тому числі й професор, глянули на Костя, бо це він наказав хвору рибу також тримати в садку.

– Іване Івановичу, вчора ввечері ви сказали, що краснуха поширена в ставках, а коропи, що живуть у річках, на краснуху не хворіють,– промовив Кость.

– Так, я це казав,– відповів професор, не розуміючи, куди хилить директор господарства.

– Я хочу зробити експеримент... – Кость замислився, і всі з цікавістю чекали, що він скаже далі,– Для мене ясно, що хворих мальків коропа буде у нас не менше одного мільйона штук. На осінь це був би один мільйон кілограмів риби, вартість її майже мільйон карбованців. За інструкцією я повинен негайно закопати, знищити оцей мільйон карбованців… Знищити мільйон, щоб зберегти десятки мільйонів! Якщо не знищувати хворої риби, то краснуха пошириться на всі водоймища, знищить усіх коропів! Тому я пропоную експеримент. Ось поряд, – він показав на дамбу вздовж долини,– канал, що ним відводять воду з річки в Дніпровське море. В ньому вода тече весь час. Вкинемо в цей канал хворих коропенят. Може, вони одужають у проточній воді?

Професор замислився на хвилину, потім усміхнувся і підняв угору палець:

– А це, знаєте, ідея! – сказав він. – Тільки... Тільки ж...– він опустив палець.– Тільки ж ми забруднимо канал хворобою.

– Вода з каналу йде в Дніпровське море, а воно вже заражене краснухою.

– Та так... Але... Ми знаємо, що в проточній воді риба на краснуху не хворіє, та наука не має доказів, що хворий короп видужує, коли перенести його в проточну воду. Отже, шановний Костянтине Івановичу, я не можу ручатися, що наш експеримент буде вдалий...

– От ми й з'ясуємо це, пустивши хвору рибу в проточну воду.

Я не розумію, чому, власне, завагався професор. Адже справа була цілком ясна – оскільки хвора риба підлягає знищенню, то чому не вдатися, нехай і до ненадійного засобу, щоб урятувати її. Я висловив свою думку вголос, і всі глянули на мене.

– От ненажера! – вигукнув кат, думаючи, що я прошу ще риби.

– Чи не заболів у нього живіт? – стурбувалась директорова дружина.

– О, ви ще на знаєте цього кота! – з гордістю промовив професор, і я аж затанцював, що мене зрозуміли – Він може вмолоти два кілограми смаженої шинки і не захворіти, а тут якесь жалюгідне півкіло...

«Оце зрозумів! А ще професор...» – образився я і сумно опустив хвоста.

Тільки Кость нічого не відповів на мої слова і, напружено думаючи, мовчки дивився на мене, та так уважно, що мені стало ніяково. І раптом він сказав:

– Іване Івановичу, а чому, власне, ви вагаєтесь? – І далі він слово в слово повторив усе те, що я казав. Я застрибав з радості. Кость, Костянтин Іванович, шановний товариш директор зрозумів мене! Який він хороший, цей Кость,– розумний, сміливий, вродливий. Я дав собі слово допомагати йому на кожному кроці, завжди і скрізь, коли це буде в моїх силах.

А професор, вислухавши Костя, стиснув плечима і промовив ніби до себе:

– А справді, чому? Чому? Хвору на краснуху рибу завжди знищували, закопуючи в яму, а з заражених ставків спускали воду і робили дезінфекцію дна. Я звик до цього. А ви раптом пропонуєте новий спосіб... І ви знаєте,– тут професор враз пожвавішав,– ми маємо нині надзвичайні, винятково сприятливі умови для проведення експерименту! Поряд – проточна вода! Проточна вода, яку не страшно забруднити краснухою! Дорогий Костянтине Івановичу, у вас чудова голова! Ви – молодець, Костянтине Івановичу! Дозвольте називати вас просто Костем.

– Здрастуйте! – втрутився в розмову я.– Ви ж його й так називали Костем!

Але директор засоромився і промовив:

– Прошу вас. Я дуже радий...

Та професор, видно, не слухав його.

– Ви розумієте, які перспективи відкриваються? Коли наш експеримент вдасться, ми матимемо величезне стадо імунних коропів! – Професор глянув на вусатого Федора Тарасовича і, за звичкою все зразу пояснювати, провадив: – Короп, який хворів на краснуху і видужав. вдруге не захворіє на цю хворобу. Він має імунітет проти неї! Більше того, потомство такого коропа теж не хворіє на краснуху! Теж імунне! Коли хоч десята частина наших коропчат видужає, ми матимемо величезне племінне стадо стійких до краснухи коропів! Ми дамо мальків од цих коропів в усі ставки Радянського Союзу і заселимо всі ставки рибою, яка не боїться цієї страшної хвороби. До праці! До праці, дорогий Костю!

Я був дуже зворушений промовою професора і почав аплодувати, але мене не підтримали.

– Почнемо з ванни? – вже спокійніше промовив Іван Іванович.

– Ванну професорові! – наказав Кость.

– Божевільні! – скрикнув я.– Надворі початок квітня! Ви простудите нашого професора! – Але на мене не звернули ніякої уваги, і робітники почали наливати воду у великий брезентовий шаплик.

Тоді я підбіг до професора і почав умовляти його не робити дурниць, але він навіть не глянув на мене, стежачи, як розчиняють у шаплику сіль. Дома професор купався у ванні без солі. Навіщо ж тут йому сіль? Це питання примусило мене замислитись, і я, заспокоївшись, став чекати. Яке все ж таки багатогранне і різноманітне життя! Я живу на світі вже два роки, а майже щодня потрапляю на якусь несподіванку. Навіщо сіль?

Але моєму здивуванню не було меж, коли в ванну (це був звичайний шаплик), замість професора, посадили... коропів! Купали рибу!

– Вай! – скрикнув я. – Та вона ж і так весь час у воді! Навіщо ж її купати?

Але рибалки, незважаючи на мої вигуки, продовжували накидати в зроблені з сітей носилки коропенят і коропів. Потім носилки опускали в шаплик і, побовтавши там рибу, витягали її, полоскали, висипали в цистерну з написом «Живорибна» і купали нову партію коропів. Коли вода забруднилась, її обережно вилили.

Чому так обережно вилили воду? Це мене теж цікавило. Еге! Он воно що! На дні шаплика, коли вилили з нього воду, дещо залишилось. Це були п"явки і ще якісь огидні створіння, яких професор називав риб'ячими вошами. Виявляється, ці паразити, присмоктавшись до коропів, пили їхню кров. У солоній воді вони поодпадали від риби і тепер ворушилися, підіймаючи свої бридкі щупальця.

Мене інколи нападали блохи, і я знаю, яка то неприємність, коли з тебе смокчуть кров. Але я міг спіймати блоху або принаймні почухатись, коли вона вкусить! А бідолашні коропи не мають ні лап, ні рук, ні кігтів, ні зубів. Вони не можуть не лише прогнати чи вбити паразита, а навіть почухатись!

Робітники знову наповнили шаплик водою, розчинили сіль, скупали нові партії риби, аж поки не вибрали весь волок. Купану рибу цистерна відвозила до інших ставків, великих коропів – до розсадників, мальків – до моря, в яке їх впускали, хворих вкидали в канал.

Сонце піднялось уже височенько, стало добре-таки припікати. І мені схотілося спати.

ТАЄМНИЦЯ ПЕТРЕНКА

Я вже був умостився на професоровій куртці, яку він скинув, коли стало жарко, аж на греблі, що одділяла ставок від каналу, з'явився незнайомий чоловік.

– Чого вам тут треба? – суворо запитав його директор господарства.

– А що, хіба тут не можна ходити? – відповів той зухвало. Так, ходити тут не заборонялося, і наш директор тільки неприязно кинув:

– А чого ходити?

– Подивитися...

Незнайомий зажерливо позирав на рибу, що блищала золотавою лускою на сонці, хвилююче тріпотіла у волоці або раптом підстрибувала на півметра над шапликом-ванною. Це був явно підозрілий тип, і я цілком розумів неприязнь до нього нашого директора.

Зненацька я помітив, як очі незнайомця широко розплющились. Я простежив за його поглядом і побачив, що він спинився на нашому Петровичі. Той ненароком глянув теж на нього, хвилину дивився, раптом зблід і потім злякано опустив очі. Незнайомий ледь усміхнувся і відвів свій погляд убік.

«Еге! – сказав я сам собі.– Тут щось є!»

Несподівані вигуки захоплення одвернули мого увагу від незнайомого. Я кинувся до волока і остовпів. Рибалки тримали в підсаці велетенського коропа. Я не знаю, з чим можна порівняти цього велетня, бо життєві враження в мене дуже обмежені, як і в кожного, хто провів майже все своє життя в чотирьох стінах квартири.

– Оце короп!

– Не короп, а цілий кабан!!!

– Акула!

– Теля!

Ці вигуки лунали з усіх боків і розширили мої уявлення про світ. Я ж ніколи ще не бачив ні живого кабана, ні живого теляти, ні акули. Тепер я міг уявити, які вони є,– такі, як оцей коропище.

Рибину зважили, викупали і посадили в окремий садок. Ненароком я глянув на незнайомого типа. Він не зводив очей з коропа, а почувши, що його вага – шістнадцять кілограмів, аж затанцював на місці. «Еге!»– знову сказав я собі і на всякий випадок підійшов до нього ближче, щоб понюхати і запам'ятати його запах. Як я потім хвалив себе за цю обачливість!

Незнайомий весь час поглядав на Петренка, а той ховав очі та хмурнішав. Тепер я був певен, що вони знають один одного і в них є якась таємниця. Раптом я згадав, що під час моєї першої зустрічі з Петровичем у мене виникла підозра, що він щось приховує. З свого невеликого життєвого досвіду я переконався, що людина здебільшого приховує погане, і в цьому люди вельми схожі на котів, які, зробивши шкоду, удають, що це зробили не вони. Може, це нескромно, але мушу сказати, що я особисто завжди чесно признаюсь, коли зроблю щось не так. Зрештою, значно легше один раз відбути заслужену кару, ніж мучитися, що тебе викриють і покарають подвійно – за злочин і за те, що його приховував.

З такими думками я сидів на професоровій куртці і уважно стежив за незнайомцем. Нарешті він спіймав-таки погляд Петровича і, моргнувши йому, пішов геть. Петрович не міг зразу ж відлучитися і лише поглядав у той бік, куди подався невідомий. Від хвилювання я вже не міг сидіти на місці. Навіщо незнайомий кликав Петровича? Що приховує в своїй чорній душі (я був певен, що душа в нього чорна) Петрович?

– Що з ним? – стурбовано сказала дружина директора, побачивши, що очі мої позеленіли, а хвіст заметлявся.

Заполонений тривожними почуттями, я забув про ввічливість, про те, що ця жінка гостинно приймала нас з професором у себе дома, і так зашипів на неї, настовбурчивши шерсть, що вона злякано відстрибнула.

– Він сказився! – скрикнув Петрович.– Убити його негайно!

– Ха-ха-ха!—внутрішньо зареготав я і на всякий випадок одбіг від мерзотника.– Перш ніж ти мене вб'єш, я викрию тебе, негідника і злочинця!

Адже я був певен, що він приховує злочин, бо такі люди, як він, зробивши щось добре, кричали б про це на весь світ! Нервове напруження раптом спало, і я потихеньку пішов по сліду, що його залишив у повітрі незнайомий. Коли ставок, що його розвантажували, залишився далеко ззаду і вже не чути було голосів рибалок, я побачив його. Він сидів за горбком і палив цигарку. Причаївшись у торішньому бур'яні, я став чекати.

Хвилини збігали страшенно повільно.

Аж ось почулися кроки, і показався Петрович. У мене солодко забилося серце. Зараз я дізнаюся про все!

– Виходить, ти воскрес? – глузливо спитав Петренка незнайомий.

– Прости мене.., – глухим голосом промовив Петрович і похилив голову.

– Простити? А за що тебе прощати, мій дорогий? – уїдливо усміхнувся той.– Хіба ти чимсь завинив проти мене, мій любий друже Пуголовице?

Петрович ураз злякано замахав руками:

– Тихше! Благаю тебе, тихше! У мене тепер... Я тепер той... Тепер моє прізвище не Пуголовиця, а Петренко...

Я весь перетворився на увагу, «Пуголовиця! Що ж ти зробила, Пуголовице, коли довелось міняти прізвище?»

– Благаю тебе, товаришу Ракша, не виказуй мене!

– Ага, тепер уже «товариш Ракша»? Тепер «благаю тебе»! А пам'ятаєш свого «передсмертного» листа до карного розшуку?

– Сумління загризло...

– Сумління! – витріщився Ракша.– Кому ти брешеш? Якщо сумління загризло, то я зараз піду і скажу, хто ти такий.

– Не буду! Не буду! – скрикнув Пуголовиця. – Я сам не знаю, що зі мною тоді сталося. Мабуть, у голові замакітрилось.

– Ох і стерво ж ти! – похитав головою Ракша.– Замакітрилось! Коли ж саме тобі замакітрилось? Я тобі нагадаю все... Пам'ятаєш, як ми вдвох,– я і ти, відвезли машину мануфактури «наліво»? Тоді тобі ще не замакітрилось? Мовчиш? Ти одержав сто тисяч карбованців і сказав, що віддаси мені мою частину, коли повернемось на базу. Пам'ятаєш?

– Пам'ятаю...

«Мерзотник! – ледь не скрикнув я,– Ось кого пригріли ми з професором! Ну, стривай же!»

– На базі ти вийшов з кабіни і сказав, що зараз повернешся. І отут тобі, мабуть, і замакітрилось?.. Бо ти не повернувся... Пригадуєш?

– Не знущайся з мене, товаришу Ракша, так негарно...

– Негарно! Заговорив, падлюка, про чесність! – вигукнув Ракша.– А мені було гарно, коли наступного дня мене заарештували? І завбази заарештували, і бухгалтера, і комірника, і того директора магазину, що ми йому «здали продукцію». А чому нас заарештували? Мовчиш? То я нагадаю тобі. Ти написав до карного розшуку листа, що не можеш жити з таким злочином на душі і вирішив накласти на себе руки – втопитися, а своїх спільників запроторити в тюрму... Тут тобі, мабуть, і замакітрилось, бо здати гроші в карний розшук ти забув... – Ракша зареготав і чекав, що скаже Пуголовиця.

– У мене гроші вкрали,– видавив з себе Пуголовиця.– Украли всі гроші, я боявся, що ви мені не повірите, вб’єте мене...

– Вкрали! – похитав головою Ракша.– У тебе вкрадуть...

– Та хіба ж я працював би прибиральником, коли б мав ті гроші?

Мені здалось, що в словах мерзотника є логіка. Справді, навіщо йому працювати на такій чорній роботі, коли він мав аж сто тисяч карбованців? Але Ракша не поступався.

– Ти гадав, що нас за таку велику крадіжку розстріляють, а ти тоді спокійно житимеш без свідків свого злочину? Вгадав? Не вийшло! Усіх не розстріляли. Але десять років відсидів! І своєї частини грошей не одержав, і десять років відсидів! А ти? Ти не сидів і дня, але одержав усі грошенята! Тож як тепер? Відсидиш удвоє більше?

– Прости мене... – прошепотів Пуголовиця і скривився, щоб заплакати,– Я за свій гріх усе зроблю для тебе... – І захлипав.

– Тільки не скигли! – гидливо махнув рукою Ракша.– Поки що платитимеш мені рибою. Сьогодні вночі я під'їду сюди машиною та наберу з десяток центнерів коропчуків.

Я думав, що Пуголовиця злякається, але його обличчя засяяло:

– Оце діло! Ти знаєш, тут можна великі гроші взяти! Тільки як же ти набереш? Ставки вночі охороняють.

– То пусте! Зараз тут така гаряча пора, що всі: і робітники, і службовці, і вартові – на розвантажуванні ставка. Напрацюються за день, а вночі на варті спатимуть.

– А чим же я допомагатиму тобі? Я ж хочу, щоб і мені з риби якийсь процент ішов.

«Ех ти, процент! – зло засміявся я.– Почекай, одержиш усі сто процентів за свої злочини.»

– Процент?! – раптом визвірився Ракша. – Тобі процент? Загарбав мої сто тисяч карбованців та ще й процент просиш?!

– Тихше, ради бога, тихше! Які сто тисяч? У мене ж тоді відняли всі гроші! Чи я б посмів узяти твою частину? – А то й не посмів? – удавши здивування, глузливо спитав Ракша.

– От люди! – скорботно промовив Пуголовиця. – Тому й про процент просю тебе, що за душею не маю й копійки. Не віриш? Як вийшов я ото з кабіни тоді, на мене накинулося двоє, руки скрутили, в рот рукавицю заткнули, я й ойкнути не встиг. Забрали гроші й ходу... Мабуть, хтось із нашої компанії... Коли б не той директор магазину.

– Ну, чорт з тобою, платитиму тобі двадцять процентів, хоч міг би й нічого не платити. Та я не такий, як ти... – глянув недобрим оком Ракша.– Він, бач, совість згадує.

– Та годі тобі про це! Про діло давай! – вже добродушно відмахнувся Пуголовиця. – Ти кажи, що мені робити?

– Я вже подумав про це. Ти станеш на нічну варту. Скажи: хочу всі свої сили віддати на благо батьківщини, хочу працювати і вдень і вночі! – Ракша зареготав.– Зарекомендуй себе передовиком!

– О! Оце ти правильно порадив! – погодився Пуголовиця, але ж зразу злякано додав: – А як дізнаються, що взято рибу?

– Напишеш на мене донос, а сам утопишся,– хмикнув Ракша і додав: – Хто дізнається? Хіба відомо, скільки риби перезимувало! На краснуху спишуть.

Але обличчя Пуголовиці лишалося заклопотаним.

– Я ж не сам вартуватиму. Вони ж ще когось пошлють.

Ракша засміявся:

– Їй-бо, не пізнаю тебе, Хомо...

«Хомо? Отже, він і ім'я змінив! А професор зве його Сидір Петрович!»

– Невже тєбе треба вчити, як знешкодити варту?

– Придушити? – таким тоном, наче йшлося не про людину, а про блошицю, запитав Пуголовиця.

– Дурень!

– Зрозумів! Щось придумаю,– запобігливо промовив Хома.– Я вже придумав!

Вони домовились, що машина прийде увечері, а грабувати ставок почнуть десь о третій годині ночі, коли люди найміцніше сплять.

– Та гляди, щоб бува, не вирішив виявити пильність, – недобре засміявся Ракша,– бо одне моє слово, і ти знову станеш Пуголовицею.

– Та хіба я такий дурний! – полегшено відповів Пуголовиця, який уже, мабуть, лічив у думці гроші, виручені за вкрадену рибу.

Вони розійшлися, а я з метою конспірації ще трохи посидів у бур'яні і потім повагом пішов до рибалок, милуючись краєвидами, обмірковуючи свій план та радіючи, що вночі спіймаю Петренка.