Текст книги "Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим"

Автор книги: Іван Багмут

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

ПОДОРОЖ МОРЕМ

Мене роздирала внутрішня боротьба. Почуття дружби, зрештою, звичайної вдячності вимагало, щоб я поїхав з професором, почуття ж відповідальності (адже я мушу стежити за Пуголовицею) наказувало: залишайся тут! Я полегшено зітхнув, коли виявилося, що Пуголовиця їде з нами.

Ми сіли в «Волгу» і поїхали понад чорними нивами, серед яких де-не-де зеленіли шматки озимини. Мене дивувало, що ми їдемо на північ. Наскільки я пам'ятаю з географії, Херсон лежав на південь од нас. Дивували мене й слова Пуголовиці, який давав поради професорові берегтися і не застуджуватися. Та все незабаром з'ясувалося. Ми, виявляється, їхали не до Херсона, а до пристані, звідки «Волга» з Пуголовицею пішла назад, а ми з професором, взявши квитки першого класу, сіли на пароплав.

Я вже казав, що не люблю води. Але мені було цікаво подивитися на це «море», створене руками і розумом людини. Щиро кажучи, воно не справило на мене сподіваного враження. Вода мене не вабила, а береги майже скрізь голі, без заростей лози та розлогих верб, що так прикрашають річки й ставки і, безперечно, прикрасили б і море. Не видно було біля берегів навіть очерету чи хоча б осоки. Чорніла самісінька рілля, яку ще не вкрила зелень сходів. Тільки там, де до води підходили масиви озимої пшениці, краєвид ураз оживав, лагіднішав.

Та справа не лише в красі. Мене як іхтіолога турбували обривісті береги моря, підмивані хвилями, вони обвалювалися і височіли всюди жовтою прямовисною стіною.

Ще рік тому я не надавав би цьому ніякого значення, але тепер не міг дивитися на такі береги спокійно. Біля такого берега не можуть нереститися короп, судак, лящ. А що це означає? Це означає, що не будуть збільшуватися природним способом запаси риби у водоймищі.

Короп може метати ікру на зеленому лузі, залитому повіддю. Не буде такого лугу – ікра в рибині перетвориться на місиво, і організм всмокче його в кров.

Судак викидає ікру на коріння верби, лози та інших дерев та чагарників, що ростуть біля берега, або на зелену траву на дні водоймища. Він може нереститися і на піскуватому або гравійному дні, пробивши в грунті гніздо-ямку. Але судак не відкладе свою ікру в мул. На замуленому дні він нереститися не хоче!

Не буде нереститися біля голого берега й лящ!

Є й такі породи риб, що, коли немає умов для нересту, здихають!

Так уже зробила природа, що кішка може окотитися хоч на горищі, хоч у підвалі, курка знести яйце де завгодно, хоч посеред двору, а риба – тільки в цілком певних умовах...

Зараз ми їхали з професором не лише подивитися на організований нерест судака, а й простежити за відправкою судакової ікри до нашого господарства.

Пливли ми довго. Мені обридло дивитися з віконця на сіру воду і жовті береги, і я пішов прогулятися. Я заглянув до комірника і спіймав там мишу, потім – до камбуза, де своєю пухнастою шерстю справив на кока таке враження, що він дав мені шматок сирого м'яса.

Тиша, повний шлунок і відсутність турбот настроювали мене на філософський лад. «Чому до мене скрізь таке добре ставлення?» – спитав я себе і зразу ж знайшов відповідь. «А тому, що ти, Лапченку, порядний кіт, ти чесний кіт, ти доброзичливий, працьовитий і принципіальний кіт». Розв'язавши це не таке вже складне питання, я по асоціації згадав своїх, так би мовити, антиподів – кошеня-стилягу і того товстого кота-підлабузника, що з ним дискутував на лекції.

Я зустрівся з цим гладким лицеміром за кілька днів до свого від'їзду в Херсон.

– А, Лапченкко! Привіт! – почав він фамільярно, – Знаєте, Лапченку, ви дали мені тоді цікаву ідею.

– Коли «тоді»? – промовив я, не приховуючи глузування, – Тоді, коли Ничипір учив вас принципіальності?

– Ой, товаришу Лапченко, який же ви злопам’ятний, – улесливо замуркотів він замість того, щоб образитись або дати відкоша, вчепившись у мене кігтями.– Я з вами хочу порадитись, а ви…

– Кажіть, що таке? – нахилив я голову і опустив очі, як кожен, хто хоче показати, що розмова йому неприємна.

– Хочу, товаришу Лапчеико, зробити доповідь на тему, яка повинна вас теж зацікавити.

Я мовчки ледь кивнув головою, що мало означати: «Продовжуйте, не тягніть!»

– На тему виховання нашої молоді.

– Як виховувати підлабузників? – не витримав я. Він проковтнув образу і продовжував:

– Це буде лекція на тему «Проблема перевиховання матусиних синків, як основна проблема котячої молоді».

Я витріщив очі.

– Я готую її на матеріалі про те кошеня-стилягу, яке ви так справедливо критикували на тих пам'ятних зборах, а також у бесіді з його матір'ю.

– Як же ви думаєте його перевиховувати?

– Ну, як? Організувати громадськість, напружити зусилля, вжити заходів, ну, взагалі...

Я дивився на нього з жалем...

– А чому ви вважаєте цю проблему основною для нашої молоді, адже ж у нас лише одне таке кошеня?

– А чому у людей ця проблема посідає таке місце в художній літературі? Адже у них теж матусиних синочків не так багато. А скільки творів про них! Навіть є пісенька, в якій співається:

                   Биография начинается

                   С двадцати четырёх лет

– Отже, ви бачите, що люди помиляються.

– Звичайно!

– То навіщо ж вам повторювати помилки людей?

Він незрозуміло дивився на мене кілька хвилин, потім з відчаєм хитнув головою:

– Ех, коли б я був людиною!

– І що б було?

– Що було 6? Ого! Я написав би кандидатську дисертацію на тему: «Проблема матусиного синка – основна проблема нашої чудової молоді».

Я уявив цього кота в образі людини – кандидата наук. Огрядна постать в сірому коверкотовому макінтоші і фетровому капелюсі, поважна хода, властива лише директорам підприємств і керівникам установ, і самовдоволене обличчя, від якого настільки безпідставно пре зверхністю, що хочеться схопити цього типа за в'язи і товкти носом об підлогу, як звичайного кота, коли він поводиться не так, як йому належить...

– О, будь я людиною, я далеко пішов би... – мрійно примовив кіт-підлабузник.

Раптом зі мною сталося щось незрозуміле. Якась невідома сила підкинула мене вгору і посадила майбутньому кандидату наук на спину, а мої кігті і зуби вчепились йому в карк.

– Пристосованець! Негідник! Бездара! – вигукнув я, роздираючи йому шкіру кігтями, аж поки він не вирвався з моїх лабет.

– Це ще не все! – гукнув я йому навздогін.– Я ще прийду на твою лекцію! Начувайся!

Зараз, згадавши цей інцидент, я покартав себе за невитриманість і, давши слово надалі завжди тримати себе в руках, спокійно заснув.

У Херсоні ми з головою поринули в роботу. Але спочатку про Херсон. Оце справді місто! Отут справді краєвиди! Широченний Дніпро в жовтавій зелені весняних верб, зелені острови з золотим піском берегів, а навколо блакить води, а над головою блакить неба, а на обрії м'які, ласкаві, теплі обриси зелених заростей. Це оспівані поетами славнозвісні дніпровські плавні!

Ні я, ні професор не могли втриматися, щоб не висловити свого захоплення краєвидами Херсона.

– Тепер наше завдання,– сказав представник раднаргоспу,– зробити такими ж прекрасними і береги нашого нового моря.

Ми з професором страшенно зраділи, почувши це, бо ж од берегів залежать рибні запаси водоймища.

– Які плани риборозведення у нашій частині нового моря? – спитали ми з професором.

Херсонець зневажливо махнув рукою:

– З нашої частини в 1965 році ми повинні взяти всього 7 тисяч центнерів риби.

– Це не так мало,– сказали ми. – Це – 700 тисяч кілограмів!

– А ви знаєте,– засміявся раднаргоспівець,– що один тільки риболовецький пароплав, який ловить сардини в Гвінейській затоці, за один рейс привозить нам 7 тисяч центнерів сардини. Або, як ви кажете, 700 тисяч кілограмів риби! За один тільки рейс! А він робить на рік шість таких рейсів! А в 1965 році у нас буде понад тридцять таких риболовецьких сейнерів! Ну?..

– Ну-ну... – зітхнули ми з професором і, поговоривши ще про краєвиди, подалися до місцевого рибопромислового управління.

Тут була гаряча пора, і нас гаряче зустріли.

– Показуйте! – сказав професор.

– Просимо! – відповів рибовод.

Ми залишили плавні і знову поїхали до «моря». Тут, на глинястому березі, робітники закінчували робити гнізда, в які судак мав виметати ікру.

– Так он які гнізда професора Білого! Так он для чого їх роблять! – скрикнув я, побачивши зігнуті з дюзи обручі, до яких було понав'язувано жмутки рослинних корінців. До гнізда прикріпляли цеглину замість грузила, а на капроновому шнурі – поплавок і обережно опускали у воду.

"Вчора поставили п'ятсот гнізд, – сказав рибовод.– Сьогодні ставимо ще п'ятсот, а всього запланували п'ять тисяч гнізд. За мінімальним підрахунком, сподіваємось одержати понад триста мільйонів ікринок.

Ми сіли в човен і поїхали перевірити, чи подобаються судакам гнізда професора Білого.

Рибовод потяг за шнур, до якого був прив'язаний поплавок.

– Вай! – скрикнув я, коли за шнуром спливло гніздо, на якому жмути коріння перетворилися на жовті грона.

Витягли ще кілька гнізд. Всі вони були повні ікри, і професор раз у раз повторював :

– Чудово! Чудово!

Одне гніздо ми взяли з собою, щоб підрахувати, скільки до нього поприліпало ікри.

Потім ми підняли одне гніздо з тих, що поставили сьогодні. Воно було порожнє.

– Гадаю, що завтра на світанку й тут буде ікра,– промовив рибовод.

Одна судачиха випускає в середньому 600 тисяч ікринок! Скільки риби було б, коли б уся ця ікра розвинулась на судаченят. Але ж не кожна ікринка буде запліднена, не кожна прилипне до трави чи до коріння, не кожна перетвориться на рибинку.

На ікру нападатиме риба-хижак, нападатиме жаба-хижак, нападатимуть хижаки-птахи, раки, різні жуки... Ікру заноситиме мулом, її вкриватиме цвіль, до неї чіплятиметься пошесний мікроб... Добре, коли з 600 тисяч ікринок вилупиться 20 тисяч мальків.

А у мальків ворогів ще більше, ніж у ікри. Тут і щука, і окунь, і сом, і чайка, і чапля, і водяний бугай! Та що казати, коли й дорослий судак не від того, щоб проковтнути маленьке судаченя, якщо воно загавиться... Важко боротися крихітному судаченяткові проти великої риби... Та що боротися – хоч би втекти від хижака...

Гинуть величезними масами новонароджені рибинки, гинуть річні і дворічні, і зовсім мало їх залишається, коли вони стають дорослі.

Учені підрахували, що в деяких риб з кожних 100 тисяч ікринок виростає лише 3 – 7 рибин «промислового» віку, тобто таких рибин, що їх дозволяється ловити. Сім рибин з ста тисяч ікринок!

Це, звичайно, в природних умовах. Ось чому люди й організовують риборозводні господарства. Ось чому й ми приїхали сюди з професором. Ми почекаємо, поки закінчиться нерест, і повеземо ікру в наше господарство. У нас є спеціальні ставки, де в ікри та в мальків не буде стільки ворогів, як у морі. У нас її не занесе мулом, не поклює птах, не пожеруть окуні та бички.

Нереститься судак рано-вранці або навіть уночі, і ми з професором лягли раніше спати, щоб встати удосвіта. Але поспати до світанку мені не пощастило. Серед ночі я прокинувся од шерехів і навшпиньках виліз з намету. Невідомий мені птах сидів на торбині з продуктами, що висіла на кілочку біля входу в палатку, і намагався проклювати дірочку. Приглянувшись, я стрибнув і спіймав злодія. Хто ж він був? Я й досі жалкую, що не роздивився як слід, а по залишках пір'я вже не зміг визначити його породу...

Після такого несподіваного сніданку я пішов до моря.

БУДЬМО ЗНАЙОМІ. СУДАК!

Вода! Яка вона одноманітна, коли тече з-під крана, і яка різна у ставку, в річці, в морі (я маю на увазі штучне море, бо справжнього не доводилось бачити).

Надворі вітер, високо в небі білі хмарки, не оті пухнасті, як молоденькі ягнята-ярки, а сухі, холодні, такі, що при них навіть сонце не гріє, і тоді вода в синіх, холодних хвилях незатишна, непривітна, ворожа, як і все навколо. А коли небо у важких чорних хмарах, періщить, дощ, вологий вітер рве воду, закручує на ставку баранці, тоді вода олов'яно-сіра, холодна, неласкава, і хочеться бути від неї далі, хочеться в хату, на теплу лежанку.

А вода вночі! Чорна, глибока, страшна. Найменший струмочок здається бездонним проваллям, непевний крок – і воно поглине тебе, затягне на мулке дно, заселене жабами і гадюками...

Зате, коли надворі тихо, коли пече сонце, а від очеретів і осоки плине невимовний аромат, тоді вода лежить, як тьмяне срібло, спокійна, тепла, привітна.

Небо ледь-ледь порожевіло на сході. Німувала тиша. Безкраїй водяний простір світився сріблом, і жодна брижа, жодна зморшка не порушували цього величного спокою. Я спинився біля берега і застиг, зачарований цим первозданним мовчанням. Мабуть, отака тиша стояла на землі, коли природа творила свої перші живі клітини, коли ще не було жодної живої істоти, яка могла б подати голос чи викликати звук своїм рухом.

Не знаю, скільки часу простояв я замислений. І раптом – сплеск! Все ширшаючи і ширшаючи, йшло по поверхні води коло і не встигло розійтися, як почувся новий сплеск. Я глянув у напрямку звуку і побачив... хвіст. Так, риб'ячий хвіст, що висунувся з води. Він коливався з боку в бік, наче махав мені.

«Та рибина ж вітається зі мною!» – второпав я, нарешті, і відповів їй лапкою. Нараз висунулися ще кілька десятків хвостів і привітно памахали мені, вкриваючи воду хвилями.

– Здрастуйте! Здрастуйте! – кричав я рибі, а хвости все висувалися і висувалися цілою смугою біля берега.

«Звідки знає риба, що я прийшов сюди? Чим я заслужив таку увагу? – питав я себе і раптом згадав книгу Сабанеєва.– Та це ж почався нерест судаків! Це самиці судака мечуть ікру, ставши у воді сторч і висунувши хвіст аж на поверхню!» Я кинувся до намету, щоб розбудити професора.

За хвилину він, протираючи заспані очі, з щасливим, як у дитини, лицем стояв біля берега і дивився на хвости. Мій настрій з піднесено-споглядального змінився на гарячково-мисливський. Я бачив рибу, яку можна було спіймати, і весь палав мисливською пристрастю. Була хвилина, коли я мало не стрибнув у воду, побачивши судаків хвіст біля самого берега. Та міцна воля, свідомість того, що у воді я безсилий проти найслабшої рибини, спинили мене од цього легковажного вчинку.

Професор скоро пішов до майстрів, що робили гнізда і занурювали їх у воду, а я сидів, як заворожений, дивився на хвости і нервово облизувався.

Сонце вже зійшло, а нерест тривав. Вода біля берега побіліла від молока судака, я уявив риб'ячі тельбухи, які мені частенько давали на сніданок, і відчув страшенний напад голоду. Я глянув на годинника (на руці професора, який знову підійшов до берега полюбуватися тим неповторним видовищем) і скрикнув:

– Боже! Я стою тут уже чотири години! Недаром мені так схотілося їсти!

Та одійти від берега я не міг. Мене гіпнотизував рух риби, як гіпнотизує мишача нора, біля якої я можу просидіти півдоби.

Професор знову пішов геть, а я, поклавши голову на лапи, не спускав очей з води. І раптом: бац! Величезний судак в екстазі вистрибнув з води і впав на землю.

Забувши про найсуворішу заборону ловити рибу під час нересту, я блискавично стрибнув на судака і вмить прокусив йому в'язи. Тільки після цього я замурчав і, відтягши здобич далі від води, почав їсти. Заспокоївши трохи голод, я відчув муки сумління, але швидко знайшов виправдання своїх дій. Прагнення до пізнання дійсності штовхнуло мене поласувати судаком, м'ясо якого, як сказано у «Довіднику рибовода», «відзначається високими гастрономічними якостями». Так, друзі мої, це було чудове блюдо! Гастрономічні якості судака надзвичайні! Та, переконавшись у цьому, я знову відчув докори совісті, як і кожний свідомий кіт, якого обставини примусили нашкодити. А що, коли ця судачиха ще не виметала ікри? Скільком майбутнім судаченятам я загубив життя! Адже ж судачиха несе в собі 600 тисяч ікринок у середньому, а є й такі, які дають понад мільйон ікринок!

Ці гризоти так мене схвилювали, що я, не доївши голови (я завжди починаю рибу з голови), перейшов до черева. Ікри там не було.

– Ура! – скрикнув я, радий, що і друга половина обвинувачення відпадає.

Хоч після цього мій апетит і виріс, але я не міг з'їсти і третини судака! За звичкою я покусав рибу в кількох місцях. Упорався я з цим вчасно. Хтось з майстрів, що робили гнізда, побачив мою здобич і відібрав її, але зараз же й кипув мені назад:

– От стерво! Пообгризав кругом!

– І завжди обгризатиму! – відповів я зі злістю. Мене образило, що в моєму вчинкові людина помітила не злочин проти суспільства і держави, а порушення її особистих шкурних інтересів. Хотіли чужими руками жар загребти? Не вийде!

Прийшов професор і, побачивши, що судак без ікри, не сказав мені й слова.

– Зрештою, судак сам вистрибнув, – знайшов я собі ще одне виправдання, але ж зразу внутрішньо почервонів, згадавши кінофільм, який я бачив по телевізору, де кіт-гуманіст вкинув рибинку в акваріум. Хіба я не міг цього зробити? Невже краще мати повнісіньке черево і нечисту совість? Ой Лапченко, Лапченко! Негаразд ти зробив. Знесилений муками сумління, я незабаром міцно заснув.

СІРЕНЬКИЙ У РОЛІ ДЕТЕКТИВА

Наше перебування у Херсоні вже перейшло за тиждень. Сонце припікало, вода нагрівалася, і ми з професором почали хвилюватися, що ось-ось настане час нересту коропів. Не хотілося, щоб це почалося в рибгоспі без нас.

У професора були ще якісь справи у відділенні Академії наук, у різних риборозводних станціях, в інспекції, в лабораторії та інших установах, що займаються розведенням різних порід риби.

Але мої думки все частіше й частіше линули до нашого риборозводного господарства. Що там робить Пуголовиця? Затримка так мене нервувала, що я боявся захворіти на неврастенію. Спасибі лікарям, які знайшли засіб од усіх хвороб – сон. Щоб запобігти хворобі, я спав вісімнадцять годин на добу.

Страшенно дратувало мене, що тут я не міг вправлятися в письмі. Професор ховав свій папір у портфель, якого я не міг відімкнути, та, правда, й олівця не було, а ручкою я писати не міг, бо в готелях існує правило ставити на письмовий стіл чорнильницю без чорнила.

Нарешті настав довгожданний час!. Ми поїхали. Замість пароплава ми сіли на спеціальний катер, бо їхали не самі, а з двадцятьма п'ятьма мільйонами майбутніх судаченят. Іншими словами – ми везли з собою 50 мільйонів ікринок, з яких сподівалися одержати 25 мільйонів рибенят.

Перевозити живу ікру, звичайно, не так легко, як ту, що для їжі. Головне, щоб вона залишилась живою, а для цього треба, щоб вона, по-перше, не висохла і, по-друге, щоб не зіпсувалась від тепла. Живу ікру не можна перевозити в бочках! Ікра дихає, і їй потрібне повітря. Перевозять ікру в кошиках.

Я спостерігав, як готували ікру в дорогу, і робітники, не знаючи, який я високосвідомий, дивувалися, що я не пробую вкрасти ікри. Урок з судаком не минув для мене даром!

Ми наставили повний трюм кошиків з ікрою і, як кажуть моряки, віддали кінці і кранці.

За той тиждень з хвостиком, що ми пробули в Херсоні, береги моря повеселішали – зазеленіла ярина, піднявся соняшник, а озимина була така, що в ній могла сховатися гава.

Ікру ми довезли благополучно. Частину її ми поставили в ставок прямо в кошиках.

Хоч мені не терпілося побачитися з своїми друзями і дізнатися про новини, та я не покинув ікри, поки її не поставили на місце. Я можу потерпіти, а ікра – продукт, що швидко псується. Простеживши, що вся ікра у воді, я попростував додому. Приємно було усвідомлювати таке моральне зростання. Боже мій, а який я був раніше!

Та ось і виселок. Тільки тепер я зрозумів, як я скучив за домівкою. Стоячи серед двору, я мало не заплакав з радощів. Та ці почуття потьмарив Пуголовиця, що перший потрапив мені на очі. Він глянув на мене з ненавистю.

– Приїхав? – прогугнявив він.

– Приїхав! І ти скоро відчуєш це! – нявкнув я і сховався за паркан.

Побачення з Костем і його родиною я відкладав, бо була неділя і Леночка сиділа дома. У дітей кепська звички виявляти свою прихильність до кота, хапаючи його за хвіст. Отож спочатку я подався до Сіренького.

Я здибав його біля контори і, привітавшись, з тривогою ждав, що він мені розповість. Раніше Сіренький за хвилину наторохтів би мені цілу купу новин, а тепер лише кинув:

– Готується диверсія.

– Докладніше,– попросив я.

– Волок Ракші викрадено.

– Ну, ну – підганяв я його.

– Волок передано Ракші вчора о 23 нуль-нуль.

Я, здається, почав розуміти, в чому річ, і, засміявшись, спитав:

– Сіренький, чи ти часом не захопився пригодницькою літературою?

– Так! Я прочитав роман Юрія Дольд-Михайлика «І один у полі воїн» і не вбачаю в цьому нічого поганого.

– А те, що тобі було доручено, ти читав? Ти читав листи до Пуголовиці?

– Безперечно. «Тітка» вже приїздила один раз.

Я задумливо почухав себе за вухом.

– Блохи? – без усякого співчуття, що личило б до такого запитання промовив він.

– Ні, це звичка чухати за вухом, коли збираєшся з думками. Сіренький, що задумали Пуголовиця і Ракша?

– Що можуть задумати два злодії? – відповів запитанням на запитання Сіренький.

– То які ж новини?

– Є новини про Пуголовицю.

– Та не тягни ти! – розсердився я.– Що сталося? Розповідай швидше! Мені ніколи!

Та мій тон не вплинув на Сіренького.

– Веремієнко! – промовив він таємничим тоном.

– Що?

Веремієнко був молодий шофер, що водив живорибну цистерну.

– Він потяг двох коропчуків.

Я скорботно скривився. Я вірю в людину, і кожен вчинок, який принижує її, мене глибоко ображає. Тим більше, що Веремієнко – комсомолець. Мабуть, скорботний вираз моїх очей вплинув-таки на Сіренького, і він почав розповідати швидше:

– Це побачив Пуголовиця-Петренко і настрахав його, що заявить дирекції і в комсомол. Веремієнко почав виправдуватись.

Він сказав, що не думав красти, що взяв бракованих коропів і збирався заплатити за них комірникові завтра, бо сьогодні той вихідний.

«Думав», «збирався», «хотів»... А зробив, як паразит! Таке буває в житті! Я навіть зітхнув, подумавши про це.

– І що ж сказав Пуголовиця на виправдання Веремієнка? Як ви думаєте? – тоном героя пригодницького роману спитав мене Сіренький.– Ви знаєте?

– Знаю,– відповів я спокійно.

– Ви знаєте, що сказав Пуголовиця Веремієнкові? – перепитав він, витріщивши очі, які враз втратили холодність і стали такими наївними, як раніше.

– Так, я знаю, що сказав Пуголовиця Веремієнкові,– відповів я теж тоном героя пригодницького роману. Вражений моїми словами, Сіренький перестав грати роль і спитав мене, як звичайний кіт.

– Що ж він сказав?

– Пуголовиця-Петренко запропонував Веремієнкові возити крадену рибу до міста, там продавати, а гроші ділити навпіл. Ось що сказав Пуголовиця.

Сіренький закляв на місці і з побожним жахом дивився на мене.

– Як ви взнали про це?

– Я знаю Пуголовицю, і для мене так само легко сказати наперед про його вчинки, як спіймати мишу, яка вискочила з нори.

Коли здатність говорити повернулася до Сіренького, він знову вигукнув тоном героя пригодницького роману: – Але ви не знаєте, що відповів йому Веремієнко!

Сіренький вірив у добро. По його голосу я відчув, що Веремієнко одмовився від мерзотної пропозиції. Я мовчав, зважуючи свою відповідь.

– Що сказав Веремієнко? – підганяв мене юнак.

– Він сказав, що не піде на злочин!

– Ні! – підсік мене Сіренький.

– Ні? – болісно скривився я.

– Ні! – Сіренький витримав паузу і, навтішавшись з мого розгубленого вигляду, розповів: – Він нічого не сказав. Він мовчав, тримаючи в руці двокілограмового коропа. Потім розмахнувся і дав цим коропом Пуголовиці по пиці!

Сіренький реготав, задоволений з мого остовпіння, а я, отямившись, ледь не заплакав з радощів.

Можна вірити в людину! Треба вірити в людину!

Мені так схотілося до людей, що я, не чекаючи ночі, побіг додому. Тут мене гладили, м'яли, тягали за хвоста, перекривляли, але радість побачення і гарний настрій після розмовн з Сіреньким перемогли все.