Текст книги "Баранкін, будь людиною!"

Автор книги: Валерий Медведев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТА
Такий метелик, як я, у них в колекції є

– Несправедливо! – сказав Кость Семенов, виходячи із-за куща. – Ми тут усі працюємо, а Баранкін з Малиніним де-небудь у кіно сидять…

Усі загалдикали, а я подумав: «Вам би таку картину показати, яку ми з Костем бачили!..»

– Правильно говорить Семенов, – сказала Віра Большова. – Коли працювати, то всім, а не працювати, то теж усім…

– Баранкін з Малиніним завіялися, а Смирнов і Пенкін взагалі не з'явилися! – сказав Семенов.

«От ще невчасно приперлись сюди, – подумав я, ховаючись за кущик трави. – Цікаво, довго вони збираються тут стовбичити чи ні?..»

– Та вигнати цього Баранкіна із школи! – закричала Ерка не своїм голосом. – Годі з ним панькатись!

– Куди його виженеш? – сказала Фокіна. – На вулицю, чи що?

– Чому – на вулицю? – відповіла Кузякіна. – Перевести в триста п'ятнадцяту школу…

– А чому в триста п'ятнадцяту? – спитав Кость Семенов.

– Тому, що ми з цією школою змагаємось… От і нехай Баранкін там отримує двійки! Нам це буде навіть вигідно!..

– Значить, ти, Ера, пропонуєш перевести в іншу школу Юркові двійки? – сказала Фокіна. – А що з Баранкіним робити?

– Гаразд, ви тут розбирайтесь, а ми пішли газировку пити! – сказав Кость Семенов.

– Обридло про цього Баранкіна слухати, – додав Валя Череваткін. – Ходімо.

– Юннатів прошу залишитись! – сказала Фокіна.

Хлопці пішли, а дівчатка розсілися на галявинці навкруг Зіни Фокіної, хихикаючи і про щось перемовляючись між собою.

– Тихіше, дівчата! – сказала Зінка Фокіна, розкриваючи товсту книгу. – Не відволікайтесь, будь ласка! Темою нашого сьогоднішнього заняття є…

– Метелики! Метелики! – заверещали дівчата, розмахуючи сачками.

– Правильно! Метелики! – підтвердила Зінка і почала гортати книгу.

Метелики? Це що значить? Це значить… Я і Кость – тема сьогоднішнього заняття… Ну, знаєте! Я ледве не поперхнувся тією самою водою, якою збирався окропити Костя Малиніна. Оце так-так!.. Тепер мені зрозуміло, навіщо ці юннатички-лунатички з собою сачки прихопили: щоб ловити нас, метеликів! Мабуть, тепер будити Костя навіть небезпечно… Я вилив із хоботка воду. Прокинеться ще, крилами замахає спросоння, а дівчата його тут і цапнуть… Що ж з ним робити? От напасть! Сховати його, чи що?.. Ось клаптик газети. Взяти і прикрити його папірцем, щоб ніхто не побачив… Я вчепився у клаптик газети і потяг його до Костя Малиніна.

Зінка Фокіна поправила окуляри, прокашлялась і заходилася читати страшенно противним голосом:

– «Метелики – одне з найцікавіших явищ у світі комах…»

Я зупинився на мить, щоб перевести подих, і знову завзято потяг клаптик газети через стежку. (Найнебезпечніше місце! Хоч би не помітили!) Перетягнувши папірець через стежку, я пірнув у траву і озирнувся. Все ніби було гаразд. Кость, наче нічого й не сталося, хропів уві сні. Дівчата сиділи сумирно. Фокіна і далі бубоніла:

– «… Велике значення метелики мають і для господарської діяльності людини…»

– Ой Зіночка! Метелик! Метелик! – раптом закричала одна з юннаток нелюдським голосом.

Я так і завмер.

– Де? Де метелик? Який метелик? – заверещали разом усі дівчата.

– Та ось! Біля калюжки у траві! Невже не бачите?!

Зінка Фокіна загорнула книжку, втупилась очима у траву і насторожилась, немов міліцейська собака. Я від жаху аж упрів.

«Все пропало! – майнуло у мене в голові. – Котрогось із нас помітили! Але кого? Мене чи Костя?.. Тільки б не Костя, тільки б не Костя!..»

Запанувала тиша. Я стояв, як дурень, біля клаптя газети, витираючи лапою піт з чола, і дивився на дівчат. Мені здавалось, що вони всі дивилися на Костя Малиніна, а я стояв і дивився на них (а що я ще міг робити?).

– Так, – сказала Фокіна, поправляючи окуляри і дивлячись кудись у мій бік, – капусник з сімейства біланів. Не звертайте уваги, дівчата! Такий метелик у нашій колекції є!.. – Вона знову уткнула свого носа у книжку, а я на радощах навіть розізлився.

«У них в колекції є такий метелик, як я!.. Аякже? Тримайте ширше кишеню! Юннатики-лунатики!»

Я показав лапою «носа» дівчатам, котрі після слів Фокіної одразу ж втратили до мене будь-який інтерес. Зрештою, мені це було на руку, тепер я міг, не привертаючи на себе уваги, швиденько прикрити Костя від дівчачих очей клаптем газети.

На рахунок «раз» я підтягнув папірець до Костя, на рахунок «два» я почав піднімати той папірець на ребро.

Але вітер зненацька вирвав папір з моїх лап і поніс над травою.

– Ой Зіночка! – знову заверещала одна з юннаток так, ніби її ужалила змія. – Ви тільки гляньте, який метелик! По-моєму, у нашій колекції такого нема!

– Дівчата! Перестаньте відволікатись! – сказала невдоволено Фокіна. Вона відвела свій погляд од книги та так і закам'яніла з витріщеними очима. – Що таке?.. – зашепотіла вона перелякано. – Не може бути! Ой дівчата! Я, мабуть, сплю! Ущипніть мене!.. Ой подружки! Та це ж ма-ха-он! Справжній Мааков махаон із Уссурійського краю… Як же він тут опинився? Махаон у нашому місті? От диво! Разюче явище! Справжнє відкриття! Тема для наукової доповіді!

Бурмочучи ці слова, Фокіна встигла взяти у когось із дівчат сачок, підвестися, зробити крок уперед і закам'яніти на одній нозі.

І от сталося те, чого я боявся найбільш за все на світі: гурток юннаток на чолі з Зінкою Фокіною помітив сплячого махаона, тобто не махаона, а сплячого Костя Малиніна, і тепер моєму найкращому другові загрожувала, можливо, найсмертельніша із усіх небезпек, які ми зазнали з ним протягом усього цього часу…

– Дівчата! – скомандувала пошепки Зінка Фокіна отетерілим юннаткам. – Оточуйте, тільки тихо… Чур, ловити буду я сама!..

Мовчки, з сачками наготові, дівчата почали оточувати сплячого Малиніна, того самого Костя Малиніна котрого вони, дякуючи своїй недосвідченості, вважали Мааковим махаоном, що чудом залетів у наше місто із далекого Уссурійського краю!..

ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ШОСТА
В морилку, потім у сушилку… і в розпрямилку…

– Зараз ми його впіймаємо! – просичала Фокіна, хитаючись на одній нозі й боючись налякати Костя. – Спіймаємо і в морилку, потім у сушилку, потім у розпрямилку…

– Хр-р-ри… – долинув до мене голос Малиніна, що тим часом солодко спав…

Кость спав і навіть не підозрював, яку страшну загибель готувала йому староста нашого класу Зінка Фокіна. Не можна було гаяти жодної миті.

Бо, на нашу біду, повернулися хлопці і теж приєдналися до Зінки Фокіної, і теж висловили палке бажання піймати Костя Малиніна… тобто махаона, і посадити його в морилку. (От лобуряки нещасні! Що завгодно робитимуть, аби не працювати!)

Венька Смирнов і Генка Коромислов, що тільки-но з'явились на дільниці, теж вирішили взяти участь у цій жахливій справі. Венька розштовхав дівчат, глянув на Костя Малиніна і загорлав:

– Та ми ж цього типа недавно з Генкою на вулиці ловили!..

Зінка Фокіна, замість того, щоб зробити Смирнову і Коромислову зауваження з приводу того, що вони запізнилися на недільник, тільки засичала на Веньку, а дівчата, скориставшись плутаниною, відтіснили всіх хлопців у кущі і почали стискати навколо Костя Малиніна смертельне коло.

Що робити?

Я вилетів із трави, підлетів до Зінки Фокіної і, кружляючи біля її правого вуха, почав благати її, щоб вона залишила у спокої Костя Малиніна.

– Зіночко! – просив я. – Зупинись! Це ж не метелик! Не махаон це! Це Малинін!

Проте Зінка Фокіна відмахнулась од мене, як від надоїдливої мухи.

– Дівчата! Та що ж ви робите! – благав я відчайдушно.

Але вони всі ніби поглухли і посліпли: не бачили і не чули мене, ніби я взагалі не існував на світі. Смертельне коло дедалі вужчало.

Я заметався, потім злетів угору, залишилось тільки одне: збити сплюха з каменя – взяти його на таран! Можливо, він хоч від удару прокинеться. Склавши крила, я ринувся вниз, ковзнув над травою і щосили буцнув Костя головою в бік. Від сильного удару в голові у мене все пішло кругом і перед очима попливла веселка, а Кость зірвався з каменя, підскочив, злетів, прокинувся у повітрі і як очамрілий завертів очима.

– Костю! Роби свічку! Свічку роби! – закричав я не своїм голосом.

– Яку свічку? – сказав здивовано Кость Малинін, протираючи заспані очі.

Тоді я схопив його за лапу і потягнув за собою в небо стрімко вгору. І звідки в мене тільки сила взялась. В одну мить я підняв Костя Малиніна, як на ліфті, вище кущів.

Унизу, десь там, під нами, дико верещали.

– Це що, велика перерва? – спитав мене Кость сонним голосом і знову заплющив очі.

– Яка ще перерва? – сказав я, піддаючи Костю ззаду лапою, щоб він хоч трохи прийшов до тями. В очах у мене все ще мінилося північне сяйво. – Ти що, досі не прокинувся, чи як?

– Зараз, зараз! – сказав Малинін. – Зараз я наїмся нектару і сяду за геометрію… А цьому Мишкові треба крила обірвати…

– Якому Мишкові?

– Яковлєву… із сімейства відмінників. Щоб він знав, як погоджуватися підтягати нас у неділю…

Малинін хотів ще щось сказати, але раптом перестав махати крилами, голосно захропів і впав у кущі, в самісіньку гущавину.

– Костю! Не засинай! Пропадеш! – заволав я і пірнув слідом за своїм другом у бузок, чіпляючись на льоту крильми за сучки і листя.

Від удару об гілку Кость знову прокинувся. Гілкою назад і вперед повзали мурашки; вони снували у мене під ногами, і мені довелося двом з них дати гарного запотиличника, щоб вони не лізли не в своє діло у такий, можна сказати, критичний момент.

– Негайно перетворюйся з метелика на трутня, чуєш! – сказав я Костю, розганяючи мурашок.

– На якого трутня? З якого метелика? Ти що, Баранкін, з глузду з'їхав, чи що? – сказав Малинін і завалився на бік.

Певне, у сонного Малиніна так усе переплуталось у голові, що він уже нічого не тямив і взагалі ніс якусь ахінею. Тоді я підняв його на крила:

– Перетворюйся на трутня! Чуєш, Малинін?

– Як це може людина перетворитися на трутня? Ти, Баранкін, фантазей… із сімейства людовеїв… тобто людинаків… тобто… я спати хочу, – пробелькотів Малинін і перевернувся на другий бік.

Було чути, як по саду з виском і криком нишпорили дівчата. Якщо вони помітять у кущах барвисті крила Костя-махаона, ми пропали.

– Ти перетворишся на трутня чи ні? Останній раз тебе питаю! – я знову підняв Малиніна, при цьому я встиг фицнути задніми лапами двох нахабних мурашок, котрі намагалися заповзти мені під живіт.

– Гаразд, Баранкін! – промимрив Кость. – Коли вже тобі так хочеться… Тільки я спочатку посплю…

– Ні, спочатку ти перетворишся на трутня, а потім будеш спати! Слухай мою команду! – я схопив Костя за передні лапи, затряс що було сили, примовляючи: – Повторюй за мною! Повторюй за мною!

 
Ні вдень, ні вночі
Метеликом бути не хочу!
А хочу я бути трутнем
Веселим і безтурботним!
 

– Ось він де заховався! – писнула неподалеку Зінка Фокіна. – Я так і знала, він далеко не полетить! Дівчата, оточуйте кущ!

«Все, нас виявили! Ми пропали! – подумав я. – І Малинін знов заснув! І тепер я вже нічого не зможу вдіяти!»

У мене при одній тільки цій думці опустились крила, і я навіть махнув лапою на мурашок, котрі знову наповзали з усіх боків.

«Хай повзають, – промовив я подумки, – тепер все одно…»

І раптом саме в цю мить я почув сміх Костя Малиніна.

Я з жахом поглянув у його бік – чи не з'їхав він часом уві сні з розуму од усіх цих переживань – і бачу, як дві мурашки повзають біля його живота і лоскочуть Костя своїми вусиками. Вони його, «значить, лоскочуть, а він, значить, сміється, тихо, правда, сміється, але сміється, спить і сміється. От бовдур, і як же я забув, що Кость Малинін найбільш за все на світі лоскоту боїться. Я ще в таборі будив його з допомогою лоскоту. От спасибі мурахам, що нагадали. І, не гаючи більше часу, я всіма чотирма лапами почав лоскотати Костя. Тихий сміх Костя-махаона одразу ж перейшов на регіт, і він прокинувся. Враз прокинувся! І очі розплющив, і вмить сон куди й подівся…

Трясеться весь, регоче, заливається як недоумкуватий, лапами за живіт – хапається і промовляє, захлинаючись од сміху:

– Ой Баранкін! Ха! Ха! Навіщо ти мене лоскочеш? Ха! Ха! Ха!

– Ха! Ха! Ха! – відповідаю я Малиніну.

Мене теж у цю хвилину розібрав сміх – по-перше, на нервовому грунті, по-друге, дуже вже я зрадів, що Кость прокинувся від цього жахливого сну і остаточно прийшов до пам'яті. Я від цієї нервової радості навіть на деякий час забув про смертельну небезпеку, яка все ще загрожувала Костю Малиніну. А головне, хоч Кость і прокинувся, я все одно його лоскотав.

Хто його знає! Перестанеш лоскотати, він візьме й знову засне.

– Та ну вас! – сказав Кость Малинін, відштовхуючи мене і мурашок од себе. – Розлоскоталися тут! Ха-ха! А що то там за галас! Ха-ха-ха!

І тут я знову з жахом згадав про те, що загрожує моєму кращому другові, і не лише згадав, але й зрозумів, що, судячи по голосах, Зінка з дівчатами вже почали оточувати наш кущ.

– Малинін! – гримнув я. – Цієї ж миті зосереджуйся і починай перетворюватись на трутня!

– Чому – на трутня? На якого ще трутня? – спитав Кость, солодко потягаючись.

– Тому, що там Зінка Фокіна з юннатками. Вони тебе як махаона хочуть запроторити в морилку! Потім у сушилку! Потім у розпрямилку!

– Я в морилку? Навіщо в морилку?

– Для колекції! – заверещав я.

При слові «колекція» з Малиніна сон як рукою зняло, і він, очевидно, одразу все, все, все згадав, зрозумів все, все, все, зрозумів і збагнув увесь трагізм становища, в яке ми з ним потрапили. Ще б пак! Що таке колекція, Кость знав добре, адже він сам був колись юннатом і в нього самого колись була така колекція, в яку так хотіла зараз запакувати його Зінка Фокіна.

– Що ж ти мене одразу не розбудив?

– Я ще тебе не розбудив?! Скажи спасибі мурашкам. Це вони мене напоумили… Одне слово, швидше повторюй за мною!

Я кричав Малиніну заклинання в самісіньке вухо, а сам бачив, що він мене зовсім не чує, він, певне, при слові «колекція» від жаху отетерів і не міг второпати, що я від нього хочу.

 
І вночі, і серед дня
Кращого життя нема, як у трутня!
 

А Малинін мовчав, мовчав, а затим як заверещить:

 
Ой матінко миленька,
Я – мурашка маленька!
Добре бути мурашем!
Йому жити хороше!
 

Я спочатку навіть не збагнув, що на цей раз ми з Малиніним перетворюємось на зовсім різних комашок, і наші шляхи, як кажуть, розходяться. Я хочу стати трутнем, а Малинін хоче зв'язати своє життя з мурашками! Навіщо він це робить? Невже він не розуміє, що на нього там чекає? Та ні, він, по-моєму, зараз взагалі нічого не розуміє. Він зараз розуміє лише одне: краще бути живим трудягою-мурашкою, ніж метеликом.

Як ви гадаєте, міг я залишити Малиніна одного в такій ситуації? Міг я сам стати виплеканим трутнем, а Малиніну дозволити перетворитися на мураха? Звісно, не міг! Відповідаю я за Малиніна, чи не відповідаю? Відповідаю, та ще як відповідаю, головою своєю відповідаю! Адже це я втягнув його в цю історію, а не він мене.

В цю хвилину за кущами, на довершення всього, розлігся прямо-таки кінський тупіт, тріск сучків і гілок. За листям з усіх боків заметляли різнокольорові сачки, кілька дівчат вилізли з сачками аж на дерево і тим самим відрізали нам з Костем останній шлях до порятунку.

Все! Мені більше нічого не лишалось, як набрати в легені якомога більше повітря і вкласти всі свої останні сили у заклинання, яке в гарячці придумав цей псих Малинін.

 
Ой матінко миленька,
Я мурашка маленька! –
 

залопотів я слідом за Костем Малиніним. —

 
Добре бути мурашем!
Йому жити хороше!..
 

Ой, я був у цьому не переконаний, зовсім не переконаний! Малинін, що ми з тобою робимо? І навіщо тільки ми з тобою перетворюємось на мурашок?!

Це була остання думка, що майнула в моїй змученій метеликовій голові, що розривалася від турбот, тривог, жаху і хвилювань…

Частина четверта
КАРАУЛ! МИРМИКИ!
(Загибель Малиніна)

ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ СЬОМА,
неприємна для Зінки Фокіної і рятівна для нас з Костем

– Зіночко! – просичала котрась з дівчат за кущем. – А коли полетить капусник, що з ним робити?

Говорячи про капусника, дівчата, звісно, мали на увазі мене, Баранкіна. Для мене це запитання прозвучало так: «Зіночко, а коли полетить Юрко Баранкін, що з ним робити?»

– Теж у морилку! – відповіла Зінка Фокіна. – Махаон буде у нас експонатом, а на капусникові я вчитиму вас працювати з розпрямилкою.

«Діждався, Баранкін!» – подумав я, прислухаючись до звуків, що долітали з-за куща. З усього було видно, що там закінчувались останні приготування до штурму бузкового куща: брязкали флакони, шурхотіли коробки для пакування метеликів, долітали страшні запитання і ще страшніші відповіді.

– Зіночко, а, якщо махаон (тобто Кость Малинін) потрапить у сачок, можна його за крила брати?

– Ні в якому разі! Треба, щоб у метелика були не потерті крила… Приготуйте морилки! Ніно, у кого булавки для наколювання?..

– У мене.

– Приготуй булавки!

– Ой, я боюсь!

– Катю, візьми у неї булавки!.. Зою, веди спостереження!..

– Я й так веду!

– Всі готові?

– Вссссі! – засичали дівчата, неначе змії.

– Відкрити морилки!

Морилки були відкриті – в повітрі запахло тютюном. Хтось голосно чхнув. Хтось сказав: «Ой, я боюсь!» Одна дівчинка пожалилася кропивою і заойкала. На неї всі зацитькали. З тріском обережно розсунулись гілки.

– Де вони?.

– Ось!

– Де? Не бачу! На нижній гілці?

– Та ні! Вище!

– Вище?

– Нижче!

– Ще нижче! Праворуч! Тепер ліворуч! Он там біля сухого листка два метелики!..

– Ой дівчата! Справді!..

– Тихіше ви там!

Гілки розсовувались, шурхотіння посилювалось, і розчервоніле лице Фокіної, подряпане, у павутинні, з'явилось у гущавині бузку; очі, неначе у божевільної, забігали по листках.

– Ну, що там, що там, що там?.. – зацокали з усіх боків дівчата.

– Нічого… – сказала Зінка Фокіна розгублено. – Нікого!..

Звичайно, якби Зінка Фокіна уважніше придивилася до того місця, на якому вона сама, на власні очі, кілька хвилин тому бачила двох метеликів, то вона при бажанні могла б помітити двох маленьких чорненьких мурашок, що вчепилися всіма лапками у шорстку кору бузку, але Фокіній було не до мурашок.

Вона ще раз пробігла сумними очима по гілках і, глибоко зітхаючи, промовила:

– Як крізь землю провалились… Нікого!

– Як це – нікого?.. А ми хто такі? – прошепотів один мурашка іншому. Мурашка з голубими очима, розсміявся, поворушив вусиками й поплескав лапкою по плечу мураха з чорними очима.

Мурашка з чорними очима глянув на розгублене лице Зінки Фокіної, теж поворушив вусиками й нічого не сказав.

– Дивина! – прошепотіла Зінка Фокіна. – Я ж своїми очима бачила… Не могли ж вони крізь землю провалитися!.. – Вона ще раз обнишпорила весь кущ мокрими від сліз очищами й сказала: —Хай йому дідько! Хай йому дідько!

– Лається! – зрадів мурашка з голубими очима (це був, звичайно, Кость Малинін). – Лається! – сказав він, потираючи лапки. – Зін-зін-зінка Фокіна згадала дідька аж два рази! От здорово!

Кость підкрутив вусики, ляснув мурашку з чорними очима по спині (це був, звичайно, я, Баранкін!) і весь затрясся від беззвучного сміху. Зінка Фокіна ступила крок назад. Бузок із свистом зімкнувся, і ми з Костем залишилися одні на сучку, що гойдався, неначе у шторм.

– Урра! – зрадів Кость Малинін. – Небезпека повітряного нападу минула! Відбій!

Кость Малинін радів, радів, як людина, тобто він радів, як мурашка, що уникнув смертельної небезпеки, коли був ще метеликом. Його веселий голос нагадував сигнали електрозумера.

Хоч я теж, як і Кость, уникнув смертельної небезпеки і встиг вчасно перетворитися на мурашку, проте я не дуже радів: адже якщо ми встигли перетворитися на мурашок, то ми з таким же успіхом могли стати і трутнями. Від мурашиного життя я не чекав нічого хорошого, тому я не поділяв Костевого захоплення і насупившись сказав:

– Ех, Малинін! Що ти наробив, Малинін!

– А що я? – прозузнів весело Малинін. – Що я, за власним бажанням заснув, чи що? Це ж закон природи!

– Та я не про закон природи! Я кажу: «І навіщо ми тільки через тебе перетворилися на мурашок, а не на трутнів?»

– Якби тобі загрожу-жу-жувало потрапити до колекції, чи став би ти вибирати, на кого тобі перетворюватись…

Я на це нічого не сказав Малиніну, адже в його словах, безумовно, була правда.

– І взагалі, Баранкін, – вів далі Кость, – трутні – це щось на зразок мурашок, тільки з крилами, а нам з тобою крила ні до чого, ми з тобою досхочу налітались на цих крилах. Давай же краще заповзем-зем-зем від усього світу під землю, у мурашник. Там ми з тобою, сподіваюсь, нікого не зустрінемо – ні юннатів, ні відмінників, ні котів, ні горобців…

– Дуже ти заховаєшся у мурашнику, – налетів я на Малиніна: його дурні міркування мене просто розізлили… – «Завповзем-зем-зем»!.. Ти хіба не знаєш, що мурашки – це най… найпрацьовитіші комашки у всьому світі? І що їх щодня примушує працювати цей, як його, інстинкт?

– Чому не знаю? – почав виправдовуватись Малинін. – Дуже навіть знаю, що мурашки трудяги. Але сьогодні вихідний день!

Така заява Костя Малиніна була для мене зовсім несподіваною.

– Ну то й що, що вихідний? – стушувався я.

– А у вихідний вони, мабуть, не працюють!

– Значить, по-твоєму, у вихідний день інстинкт на мурашок не діє, так?

– Знаєш, Баранкін, – сказав Малинін переконано, – я взагалі вважаю, що ніякого інстинкту немає.

– Як – немає? – знову розгубився я. – Нам же його викладають у школі.

– Ну то й що, що викладають?.. Просто цей інстинкт усі вчителі навмисне вигадали, щоб нам запитання ставити на уроках! Кумекаєш?

Коли Малинін мені все це пояснив, я одразу ж почав «кумекать»: а може, справді, ніякого інстинкту у мурашок немає взагалі, а вихідний день, навпаки, є… А якщо вихідний день у мурашок є, тоді нема нічого страшного в тому, що ми перетворилися не на трутнів, а на мурашок… Авжеж, у них є вихідний день!.. А може, все-таки нема? Я спробував уявити собі життя без вихідних днів і не зміг. Ще я згадав бесіду, котру в школі проводив з нами лікар. Бесіда була про те, що треба обов'язково відпочивати кожного вихідного дня. Коли вже людям треба відпочивати кожного вихідного дня, то мурахам і поготів: адже вони такі маленькі й немічні. Ні! Звичайно, у мурашок повинен бути вихідний день, він у них, звичайно, є! А коли вихідний є, то, мабуть, усе гаразд! І можна не вішати носа, тобто вуса, і можна бігти в мурашник і зайняти там окрему кімнату, і починати там ходити на голові, і взагалі робити все, що тобі здумається. Здорово я розвеселився від цих думок.

– Малинін! – прозузнів я, стрибаючи з гілки на землю. – Зараз ми розшукаємо з тобою мурашник, займемо окрему кімнату, зачинимось, замкнемо двері і…

– У них же нема, напевне, дверей і замків у кімнатах, – засумнівався Кость.

– Байдуже, – сказав я, розвеселившись ще дужче. – Важливо, що кімнати є, а вже відгородитися чим-небудь од усього на світі ми зуміємо! Ми з тобою метелики вчені і горобці стріляні, нас тепер на полові не проведеш!

Я побіг по землі, на радощах футбольнув якесь сім'ячко, що нагадувало м'яч.

Кость Малинін прийняв мою передачу і відпасував сім'ячко назад. Тільки тут, на землі, я як слід роздивився Костя-мураха. Він увесь блищав так, ніби його начистили ваксою, як чоботи, і талія у нього була дуже кумедна – тонюсінька-претонюсінька, як у дівчиська, і лапок було одразу шість штук. «Це дуже здорово, що у мурашок по шість лапок, – подумав я, – У футбол зручно грати. А надто бити по воротях з усіх шести лап. І у воротях стояти теж зручно: на двох лапках стоїш, чотирма ловиш м'яч…»

На підтвердження своєї думки я підстрибнув у повітрі і ловко прийняв на груди сім'ячко-м'яч усіма чотирма лапками зразу. В обнімку з м'ячем я упав на землю і покотився, заливаючись сміхом від задоволення.

– Куча мала! – крикнув Кость Малинін і впав на мене.

Ми почали було борушкатися, але тут я помітив, що з лісу, тобто з трави, назустріч нам вийшло чоловік шість мурашок. Я, звичайно, дуже зрадів. Скочив на ноги.

– Привіт, хлопці! – крикнув я мурашкам, піднімаючи на знак вітання всі чотири лапки. Потім я вдарив по м'ячу лапкою і сказав: —Може, з нагоди вихідного у футбол зіграємо?.. Вас скільки чоловік? Шестеро? І нас двоє! Якраз! Розділимось на дві команди по чотири! Чур, я – центр нападу!

Справжні мурашки якось дивно поглянули на мене, поплескали одне одного вусиками, пошепталися між собою, позадкували й тихо зникли в заростях трави.

Ми з Костем побігли їх доганяти, але в сусідньому лісі, тобто в траві, вже нікого не було, зате зовсім поряд унизу, під гіркою, ми надибали стежку, якою безперервно снували мурашки туди й сюди.

Одні з них, що були менші на зріст, несли на собі грудочки землі, палички, листочки, соснові голки. Інші мурашки, широкоплечі, з великими головами й могутніми щелепами, тягли гусениць, мертвих мух і жуків…

– Що це вони, Малинін? – насторожившись, спитав я Костя. – Працюють, чи що?

– Та ти що, Баранкін, – відповів Малинін, – це вони гуляють уздовж своєї головної вулиці.

– Як – гуляють? – з сумнівом запитав я.

– А так. Сьогодні ж неділя!

– А навіщо ж вони тягнуть на собі всякі колоди й каміння, якщо сьогодні вихідний?..

Малинін промовчав.

– А як на мене, то вони не гуляють, а працюють…

– Та ти що, Баранкін, – обурився Малинін, – робота може бути у вихідний день?

– А колоди на плечах, а каміння? – спитав я Малиніна.

– А колоди… – відповів Малинін. – А дрючки… Це у них так заведено, гуляти з колодами на плечах!

– Заведено? – перепитав я, потім потер очі лапками, придивився пильніше до мурашок, і серце моє защеміло від лихого передчуття.

Це передчуття виникло в мене і від того, що я побачив, а ще від слів Малиніна, котрі він сказав, дивлячись на мурашник.

– Знаєш що, Баранкін, – сказав Кость, – давай краще не підемо до мурашника, давай краще гуляти самі, де-небудь там… – І Кость махнув у бік, зовсім протилежний тому, де знаходився мурашник.

Власне, я і сам хотів запропонувати це Костю, просто він трохи випередив мене з цією пропозицією, тому я, не вагаючись ані секунди, сказав:

– Давай, Малинін, давай! Включай, Малинін, задній хід. «Поки не пізно», – хотів додати я, але промовчав.

Ми хотіли позадкувати геть від мурашника, проте тут з нами обома трапилось щось незрозуміле: замість того, щоб задкувати назад, ми почали задкувати вперед, до мурашника. Я ясно відчував, що роблю це всупереч власному бажанню, відчував і розумів, однак нічого не міг з собою вдіяти, бо якась невідома сила поволі, крок за кроком, стала наближати нас з Костем до мурашника.