Текст книги "Баранкін, будь людиною!"

Автор книги: Валерий Медведев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА
Ми ремонтуємо мурашник

Повільно, нехотя, всупереч власному бажанню ми наближалися з Костем до мурашок, що снували взад і вперед, і з кожним кроком мені ставало дедалі ясніше, що всі мурашки, всі до одного, зайняті ділом, тобто працюють, не дивлячись на те, що для всіх людей цей день був вихідний.

Мурашки працювали, працювали, трудилися, і заперечувати це було просто безглуздям. Непомітно ми опинилися в самісінькому центрі головної мурашкової вулиці, так близько до мурашок, що було чути, як вони голосно пихтять під своїми нелегкими ношами. Поряд з нами, наприклад, ціла бригада тягла додому здоровенну бабку. І хоч мурашки з цієї бригади метушилися, як дівчиська, заважали одне одному, а головне, тягли бабку в різні боки, не дивлячись на те, бабка якимось чудом усе ж посувалася в напрямку до мурашника.

– Працюють мурахи! – сказав я Костю. ^Мурашки працювали! Працювали всі без винятку!

Ніхто з них не огинався, ніхто не займався сторонніми справами або балачками, ніхто не грався, не лежав під кущем і не загорав на сонечку, а головне, ніхто ніким не командував і ніхто ні на кого не кричав, як наша Зінка Фокіна.

Ви б послухали, який вона галас зчиняє на кожному суботнику!

– Працюють! – сказав я Костю Малиніну.

– Ну і що, що працюють! – огризнувся Кость. – Темні, от і працюють. Неосвічені істоти! Мабуть, навіть не знають, що таке неділя. А ми з тобою освічені! Ми з тобою працювати не будемо!

– І інстинкт, значить, існує, – сказав я дуже серйозно. – Раз вони йому підкоряються, значить, ВІН існує!

– Ну і хай собі підкоряються! А ми не будемо нікому підкорятися! – сказав завзято Кость Малинін.

Я взагалі-то теж, як і Кость Малинін, був переконаний, що інстинктові можна і не підкорятися, навіть коли він і існує насправді… Яким же було моє здивування, коли мені ні з того ні з сього цілком несподівано страх як закортіло взятися до роботи разом з темними і неосвіченими мурашками. Це бажання було сильним і непереборним. Мені здавалось, що коли я цієї ж миті не візьмусь до роботи, не підніму на плече який-небудь вантаж і не почну працювати, як всі мурашки, то я просто помру на місці.

Підхопивши з землі суху гілку, я мовчки поклав її на плече і потяг до мурашника. І тут мені одразу стало легше, ніби гора з плечей впала! Стало навіть якось весело і приємно. Щось подібне трапилось і з Костем Малиніним, тобто коли спочатку я підняв на плече сучок, він подивився на мене, як на божевільного, а потім теж раптом з незвичайною енергією і бажанням підхопив гілку з другого кінця і став мовчки допомагати мені, падаючи і зашпортуючись на кожному кроці.

Сучок був важкий, як справжня колода, він знай чіплявся за траву, за каміння, зривався з плечей, проте ми, сопучи, тягли його з величезним задоволенням, поки не дотягли до підземного ходу, що вів до самого мурашника. Біля входу в мурашник двоє мурахів ухопили нашу колоду й потягли в темряву, а ми з Костем повернули назад і побігли по новий будівельний матеріал.

Ось так! Ось таким побитом приєдналися ми з Костем до мурашок, що «гуляли» по головній вулиці, і почали разом з ними.»гуляти» з усяким сміттям на плечах, то віддаляючись від мурашника, то знову повертаючись до нього. Взад і вперед! Взад і вперед! З гілками, з сосновими голками на плечах, з сухими листочками, з грудочками землі бігали ми, неначе заведені, і навіть перестали говорити один з одним, так захопилися ми цією роботою.

Чесно кажучи, працювати під керівництвом інстинкту – справа малоцікава і, я б сказав, дурна. Голову твою весь час ніби сверлить одна фраза: «Давай, Баранкін! Давай! Тягни! Волочи! Перетягай, Баранкін». Піднімай, Баранкін!..» А НАВІЩО «тягни»? ДЛЯ ЧОГО «тягни»? Ти нічого не розумієш, а розуміти тобі весь час щось не дає, заважає, а через це ти почуваєш себе просто дурнем і навіть кретином… Один раз лише на мене найшло просвітлення, це коли мені набридло тягати колоди на плечах і я швиденько змайстрував для нас з Костем ноші, проте тупість в голові не зникала, і фраза: «Давай, Баранкін! Давай! Тягни! Волочи! Перетягай, Баранкін! Піднімай, Баранкін!..» – гула в моїм мозку і надсадно свердлила його.

Вдруге на мене найшло просвітлення, коли я хотів спитати у Малиніна (якщо вже він втравив мене у цю мурашину історію), чи довго ще ганятиме нас цей проклятущий інстинкт, але потім я з великим трудом сам згадав недавно прочитану книгу «Пароль схрещених антен», де чорним по білому написано, що мурашок інстинкт примушує працювати доти, доки сонце не сяде за обрій…

Не знаю, можливо, ми б з Костем і звикли в цей день до мурашиного конвейєра і працювали б аж до заходу сонця, аби не одна пригода, яка трапилась, коли ми удвадцяте чи втридцяте поверталися з ношами до мурашника. Саме в цей час повз наш (наш!) мурашник проходив Венька Смирнов. Нічого доброго від нього, звісно, не могло бути. Не встиг я про це подумати, як Венька, насвистуючи, штурхонув двічі руків'ям заступа у мурашник і, насвистуючи, пішов геть.

Що тут з нами сталося! З «нами»… Це я маю на увазі не лише нас з Костем, а всіх мурахів. Що тут з нами усіма сталося! Ми одразу всі як один, як по команді, я-я-як запсихували, як занервували, як заметушилися і я-я-як кинулися всі перевиконувати норми по ремонту нашого спільного мурашника. Було таке враження, що інстинкт через цього дурноверхого Веньку взяв нас усіх і перевів з першої швидкості на третю, і тому ми всі запрацювали з у десять раз більшою силою.

Коли я все це відчув, мені так і закортіло влупити Малиніна ношами по спині, але при всьому, бажанні зробити цього я не зміг, бо ноші з другого кінця тримав Кость Малинін, а мою голову настійно свердлила фраза: «Давай, Баранкін! Скоріше давай! Тягни швидше! Волочи швидше! Давай, Баранкін! Давай швидше! Давай! Давай! Швидше! Швидше!..» І потім хоч би як я сердився на Костя, я б ніколи не зміг не те що ударити його, але навіть пальцем торкнути.

Адже він разом зі мною мчить зараз на третій швидкості, і його бідолашну голову в цю хвилину, мабуть, теж свердлить та проклятуща фраза: «Давай скоріше, Малинін! Давай! Тягни швидше! Волочи швидше! Давай, Малинін! Давай! Давай! Давай! Швидше! Швидше! Швидше!..»

ПОДІЯ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТА
Це був, мабуть, найсвоєрідніший «бунт» на землі

Все!

Все загинуло!!! Всі мої надії, всі мої мрії і фантазії – все загинуло! Я зрозумів, я остаточно утвердився в тому, що такого життя, про яке я мріяв, сидячи на лавочці й чекаючи на Мишка Яковлєва, такого життя нема і не може бути ніде – ні на землі, ні під землею… Ні в горобців, ні у метеликів, ні у мурашок!.. І у трутнів теж, певне, немає такого життя. І такого стану, коли можна нічого не робити, теж, напевне, не існує, бо, коли б ми з Костем навіть і були б зараз трутнями, а не мурахами, «ми б однак з ним намагались нічого не робити, а для того, щоб нічого не робити, як я переконався, треба було стільки робити, що вже краще щось робити, аніж намагатися нічого не робити…

… Немає такого життя! І не варто його шукати! І часу на те марнувати не варто! Вононе існує! А коли все це так, то навіщо ж тоді я і мій кращий друг Кость Малинін і досі ще мурахи? Чому це ми на третій швидкості все ще ремонтуємо мурашник, у котрому навіть не збираємось жити? Навіщо ми обливаємося потом і падаємо від знемоги?

Пора! Пора вертатися, поки не скоїлося якої-небудь жахливої несподіванки. У цих птахів і комашок кожної миті може трапитись таке, що потім і кісток не збереш. Я оглянувся на Костя Малиніна. Малинін мовчав, він ні про що мене не питав, він не сердився на мене за те, що втретє ускочив у таку халепу, він не лаяв і не проклинав мене, і це було найтяжче. Вже б краще він мене розніс за все в пух і прах.

Але Кость мовчав, ніби води в рот набрав. Він комашився, навантажувався, розвантажувався, знову навантажувався і знову розвантажувався, носив, тягав, перетягував, не відстаючи від мене ні на крок. Кость працював, як звичайнісінький роботяга-мурах.

«Треба зупинитись! – подумав я. – Негайно припинити роботу і зупинитися. Треба заощадити сили для нашого повернення. А то цей інстинкт до вечора заганяє нас з Костем до смерті, так, що не поворухнеш ні рукою, ні ногою… Зрештою, хай цьому інстинктові звичайні мурашки підкоряються бездумно, а ми ЙОМУдоведемо, що ми з Малиніним розумні істоти. Доведемо! А як ми йому доведемо, коли від мого цього самого розуму в голові уже майже нічого не залишилося! І думок ніяких, окрім: «Тягни! Неси! Піднімай!..» От я і тягну, несу, піднімаю, а сам собі тихенько наказую: «Думай, Баранкін, думай!.. На зло цьому самому інстинкту! Не підкоряйся йому! Не підкоряйся!..»

І ось тут-то в моїй голові при слові «не підкоряйся» раптом миттєво виник план змови, може, єдиної у своєму роді на всій земній кулі. Я вирішив проти інстинкту підняти справжній бунт і справжнє повстання!

Я зупинився на бігу з оберемком соснових голок! Я підвівся на задні лапи. Я випростав свою стомлену спину, і закричав голосно, на все поле бою, як Петро Перший під Полтавою.

– Малинін! – скомандував я. – Скидай з себе сміття! Буде!

– «Буде»? А що буде? – закліпав очима байдужий до всього Кость.

– Бунт буде! Ось що буде! Змова!

– Проти кого змова?

– Проти ІНСТИНКТУ!

– А що таке «змова»? – спитав Малинін.

От тобі й маєш! Видно, у Костя від цього мурашиного життя вже почав ум за розум заходити, коли він забув значення таких звичайних людських слів. Тоді я швиденько нагадав йому значення слова «змова» і пояснив йому, що це значить. Кость тупо вислухав мене і тупо спитав.

– А яка змова?

– Що значить – яка? Звичайна!.. Тобто не звичайна, а смертельна – он яка! Розумієш?

– А що значить смертельна? – знову поставив мені запитання Кость.

– Смертельна – це значить: ми краще з тобою помремо, але не підкоримось інстинкту!

– А що таке «не підкоримось»? Як це не підкоримось? – Малинін подивився на мене сумними очима і з недовірою зітхнув.

– Ну, дуже просто! Розумієш, він, інстинкт, буде нас, мене і тебе, навантажувати… Розумієш, навантажувати!

– Навантажувати – це я розумію, – сказав Кость.

– Ну, от! – зрадів я. – Він, інстинкт, буде нас навантажувати і примушувати працювати, а ми, я і ти, будемо йому не підкорятися… Не підкорятися – розумієш?..

– А як – не підкорятися?

– А ось так не підкорятися! Ось так! Дивись!

Я взяв і скинув оберемок соснових голок з плечей на землю. Кость Малинін спочатку поглянув на мене, як на збожеволілого мурашку, потім важко про щось подумав і тихенько опустив на землю березовий листочок. Потім ми разом збігли з мурашкової доріжки вбік. Інстинкт, звичайно, хотів тут же примусити мене підняти голки, але я йому не підкорився. Кость Малинін стояв, напружившись, поруч зі мною, потім враз закрутився на місці, як собака, що хоче піймати себе за хвіст.

– Чого ти крутишся? – спитав я Малиніна.

– Дуже хочеться повернутися і підняти листок, – прошепотів Малинін.

– Не підкоряйся нізащо! Переборюй!

– Я й так переборюю.

– Молодець! – похвалив я Малиніна. – Залазь під кущ трави. Йди сюди.

Важко дихаючи і переборюючи на кожному кроці опір інстинкту, Кость над силу дістався до мене і вчепився в мене всіма шістьма лапами. Я підтягнув до себе березовий листок і накрився ним з головою, наче ковдрою, щоб нас ніхто не побачив.

– А тепер, – сказав я гарячковим шепотом, – а тепер, Малинін, зосередься і повторюй за мною:

 
Присягаюся життям!
Першим і останнім днем!
Жодної миті не бажаю
Бути мурашем!
Присягаюся життям!
Першою і останньою хвилиною!
Хочу навіки бути людиною!
 

Голосно схлипнувши, Кость глибоко зітхнув і замість чарівних слів заклинання сказав:

– Ой мамочко!..

– Чого ти? – спитав я.

– Мене за ноги хтось смикає!..

Я був подумав, що то до Костя знову інстинкт причепився. Підняв березовий листок, виглянув назовні, дивлюся – ні, не інстинкт, а якийсь зовсім незнайомий мурашка схопив Костя за ногу (тобто за задню лапку) і тягне з усієї сили…

ПОДІЯ ТРИДЦЯТА,
небувала і нечувана на весь мурашник

Я думав, що мені легко вдасться відбитись од мураха, однак я помилився. Мурашка виявився дуже настирливим. Він і мене теж ухопив за одну лапку.

Я йому, звичайно, пригрозив: «Відчепись! А то гірше буде!», а він все тягне й тягне, потім смикати почав, потім узяв і стяг з нас ковдру, тобто березовий листок. Я, звісно, розізлився і скочив на ноги; старий мурашка обстукав нас з Костем з ніг до голови вусиками, немов лікар, і питає:

– Ви що, захворіли?

– Ні, – кажу, – я особисто здоровий…

– А чому ж ви лежите?

– А ми відпочиваємо!

– А чому ви відпочиваєте, коли всі працюють?

– А тому, що сьогодні неділя, – сказав я.

– Яка неділя? – не зрозумів мурашка.

– Вихідний день, – пояснив я.

– Який вихідний? Чому вихідний?

– Звичайний день відпочинку, – сказав я.

Звістка про те, що двоє мурахів під час роботи вклалися спати, одразу ж облетіла весь мурашник. Ця подія, мабуть, була настільки небувалою і нечуваною, що на нас прийшли подивитися всі мурашки. Одні оточили мене і Костя на галявинці щільним кільцем і повитріщали на нас очі, інші повилазили на квіти й траву і розглядали нас згори.

– Що таке вихідний день? – допитував мене прискіпливий мурашка.

– Вихідний день – це такий день, коли ніхто не працює, – пояснив я мурахам, і чим більше я їм пояснював, тим менше вони мене розуміли. – Взагалі, – сказав я, – коли ми жили там, ми в цей день ніколи не працювали.

– Де це « там»?

– Там! – я махнув лапкою у бік великого мурованого будинку. – Там… Он у тому мурашнику з цегли, тобто не в мурашнику, а в тому… людяшнику…

Я вкінець заплутався і замовк. У натовпі мурашок почулися голоси:

– Підозріло! Підозріло!

– Хто вони такі?

– Треба розібратися, розібратися!

– Не треба розбиратися, відірвати їм ноги, і кінець!

– Вони не ми, вони чужі! Вони і говорять не по-нашому!

– Треба розібратись, розібратись! Поки старі мурахи радилися між собою, що з нами робити, натовп галасував. Поки натовп галасував, а старі мурахи радилися, я встиг шепнути Костю:

– Малинін, повторюй за мною слова, поки не пізно:

 
Присягаюся життям!
Першим і останнім днем!
Жодної миті не бажаю
Бути мурашем!
 

Але Малинін Кость ніби оглух. Він з жахом дивився на старих мурашок, що радились між собою трохи оддалік, і нічого не чув.

Тоді я теж замовк. Не міг же я вчинити інакше, тим більше, що в цей час старі мурахи скінчили раду і один з них зі словами «слухайте всі!» знову підійшов до нас з Костем.

– Слухайте всі! – сказав він. – Ось ці двоє, – старий показав лапою у наш бік, – ці двоє ледацюг, не дочекавшись Місяця, припинили роботу в самий розпал Сонячного Світла!.. Не дочекавшись заходу Сонця, вони покинули працювати і вляглися спати, накрившись березовим листом. Я старий мураха, але я ніколи не чув від ще старіших мурах, щоб у нашому мурашнику коли-небудь стався такий небачений на власні очі, нечуваний на власні вуха злочин!

Натовп грізно загув.

– Слухайте всі! – повторив старий мурах. – Рада старійшин Мурахів засудила цих двох злочинців до смертної кари!..

Натовп мурашок схвально загув. Кость Малинін не встиг писнути, як до нього і до мене підскочило штук десять мурашок. Не кажучи ні слова, вони схопили нас з Костем за ноги, перевернули і понесли геть від мурашника.

ПОДІЯ ТРИДЦЯТЬ ПЕРША
Ось що таке мирмики і ось що таке Кость Малинін

Не знаю, чим би все це скінчилося (я навіть боюся здогадуватися, чим би все це могло скінчитися!), коли б мурашка, що сидів на високій квітці, не вигукнув:

– Мирмики ідуть! Мирмики! Мирмики!!!

При слові «мирмики» мурашки, що волокли мене і Костя, якось дивно задрижали з ніг до голови і кинули нас на землю. Потім вони заметалися у всі боки, замахали тремтячими вусиками й кумедно задриґали ногами. Все це було схоже на якийсь ритуальний танок воїнів-дикунів. Поплескуючи один одного вусиками, підводячись на задні лапки, пританцьовуючи і приймаючи час від часу страшні, загрозливі пози, мурашки повторювали один за одним дивне, незрозуміле слово, яке вимовив мурашка, що сидів на квітці: «Мирмики Мирмики!» Потім вони всі як один попадали з задніх лап на всі шість і чкурнули хто куди: в кущі трави, забувши про нас з Костем. Ще мить, і мурашки всі як один поховались за стовбурами травинок. Галявина спорожніла. Ми лишились самі.

Не знаю чому, але й мені передалося те тривожне передчуття, котре охопило всіх мурашок при слові «мирмики».

– Лізь за мною! Тільки тихо… Без галасу, – сказав я Костю Малиніну, видираючись на квітку, що росла поблизу, і оглядаючи все навкруг.

– Чому тихо? – запитав Малинін, поспішаючи слідом за мною.

– Так, про всяк випадок, – сказав я, не здогадуючись про те, що моя передбачливість рівно через хвилину врятує нам з Костем життя. – Лізь вище!

– А я хіба не лізу вище? – огризнувся Малинін.

Видершись на листок, я хотів було піднятися ще вище, як раптом помітив унизу, під нами, чорного кульгавого мураха і всіх інших наших «конвоїрів». Вони вийшли з густої трави, якось незвично задкуючи спинами. Розсипались ланцюжком і зупинилися. Звісивши голови з листка, ми з Костем стали спостерігати за дивною поведінкою чорних мурашок. Вони стояли нерухомо, ніби солдати, що приготувалися до бою, і в ту ж мить з трав'яного листка виповзло штук п'ятнадцятеро здоровенних червонясто-рудих мурахів. Виповзли і теж зупинилися. Те, що сталося далі, нагадувало коротенький кіножурнал про війну.

Руді мурахи, як хорти, накинулись на чорних, ляскаючи своїми здоровенними щелепами, неначе кліщами. Не встиг я кліпнути, як по землі покотилися, наче м'ячики, голови чорних мурашок. З усіх чорноголових солдатів уцілів лише один кульгавий. Певне, це був досвідчений вояка, так спритно відбивався він від двох рудих, що насідали на нього. Одному з них він навіть примудрився вчепитися у вусики, і той від болю завертівся дзигою по землі, але в цей час ще двоє рудих підбігли допомогти своїм і, схопивши кульгавого за задні лапи, розпластали його на землі.

Чорний стрепенувся, але тут ще один рудий мирмик плигнув йому на спину, і з чорними мурашками все було скінчено.

Руді з переможним виглядом огляділися на всі боки, поворушили вусиками й заходилися мовчки струшувати пил з боків і лап і опоряджатися.

Я відповз від краю листка, почуваючи, як інстинкт, той самий інстинкт, котрий ми нещодавно перемогли з Костем Малиніним, починає знову пробуджуватись в мені, і не тільки починає пробуджуватись, але, здається, посилає мене в бій на допомогу нашим чорноголовим мурашкам. Ще секунда, і я неодмінно плигнув би з квітки просто на спини рудим мирмикам, проте я не плигнув з квітки, я взяв і, як минулого разу, переборов у собі інстинкт, бо це було з його боку безперечною дурістю – посилати мене одного в бій проти цілого загону мирмиків. І потім я твердо знав: якщо я нападу на рудоголових, то інстинкт примусить, звичайно, і Костя устряти в бійку, а вже де-де, а в бійці з мирмиками Малиніну дістанеться, це напевне.

Поки я в думках боровся з інстинктом, мирмики встигли сховатися у гущавині трави, і галявина знову спорожніла. Обережно, навшпиньки, ми з Костем швидко видерлись на самісіньку маківку квітки і ледве не ахнули. Виявляється, руді мурашки встигли оточити мурашник з усіх боків. На галявинах і в траві вже точилося справжнє жорстоке бойовисько.

– Війна, Малинін! – сказав я.

– Війна, Баранкін! – сказав Кость Малинін.

Хоч рудих солдатів на полі бою було значно менше, зате вони були міцніші, дужчі й набагато досвідченіші за чорних мурашок. Поступово, крок за кроком, вони тіснили чорних мурашок, що відступали до мурашника. Галявини, взяті з бою рудими мирмиками, були геть усіяні чорними трупами. Вони лежали на землі в найрізноманітніших позах. Поранені дриґали ногами, ледь ворушили щелепами.

– Гади! – закричав раптом Малинін, зводячись на задні лапи. – От гади! Маленьких б'ють!

Я схопив Малиніна про всяк випадок за лапу і відтяг від краю спостережного пункту.

А бій тим часом розгорявся. Противники хапали один одного за ноги, робили підніжку, відкушували вусики і вгризалися в горло мертвою хваткою.

– Вперед, чорнопузі! Не бійтеся їх! Бий рудих! – верещав Кость, вириваючись у мене з рук. – Бий загарбників!

А чорнопузі справді були молодці. Вони дуже швидко зуміли пристосуватись до мирмиків і бились тепер як леви, користуючи свою чисельну перевагу. Вп'ятьох або вшістьох вони дружно кидалися на рудого здорованя, за ноги й за руки розпластували його на землі і вбивали.

– Так їх! Так їх! – загорлав і я.

– Вперед чорнопузі! – галасував Кость.

– Урра! – закричали ми разом з Костем. Руді почали відступати.

Я заклав лапку в рота і оглушливо свиснув. Кость застрибав на радощах по квітці, закружляв і раптом зупинився, неначе вкопаний.

– Дивись! – сказав він, показуючи у протилежний від мурашника бік.

Я глянув униз і побачив за горбом величезний загін мирмиків, що поспішали до своїх на підмогу. І це в ту хвилину, коли чорні примусили відступити рудих по всьому фронту. Якщо ця армія рудоголових встигне на допомогу, чорним прийдеться туго. Нам з Костем теж прийдеться не солодко: адже ми з ним теж чорні мурашки. Кругом війна, а ми розсілися, наче в кіно, і дивимось.

Якби зараз я і Кость були людьми, а не мурашками, ми могли б чорним допомогти як слід, а так яка від нас користь? А може, і буде користь? Якщо зараз узяти на себе командування чорними мурашками, може, і вийде інша картина. Воно, правда, чорні хотіли нас з Костем стратити, ну та хто старе згадає… Це вони не зі зла, а за діло. Взагалі-то вони славні хлопці!

І б'ються здорово, тільки дуже вже якось інстинктивно, не тямлять що й до чого, і головнокомандуючого у них нема, кожен сам за себе, а коли б їм зараз командира, отоді вони показали б цим рудим мирмикам, де раки зимують!

А що, коли нам взяти командування на себе? Я – головнокомандуючий, Кость – начальник штабу. Та ні, Кость Малинін, напевне, злякається – який з нього начальник штабу! Ні, вже краще швидше перетворитися на людей, перетворитись і відігнати цих рудоголових він мурашника.

– Малинін! – подав я команду, не одриваючи очей від бойовиська. – Повторюй Малинін!

 
Присягаюсь життям!
Першою і останньою хвилиною!
Хочу навіки бути людиною!
 

– Баранкін, за мною! Смерть мирмикам! – почув я за спиною відчайдушний крик Костя Малиніна.

Я оглянувся, але було вже пізно. Зі словами: «Баранкін, за мною! Смерть мирмикам!» – Кость плигнув з квітки і, підхопивши на льоту сучок-дрючок, ринувся напереріз загонові рудих мурахів-розбійників на з'єднання з чорними мурашками!