Текст книги "Баранкін, будь людиною!"

Автор книги: Валерий Медведев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)

Валерій Медведєв
БАРАНКІН, БУДЬ ЛЮДИНОЮ!

_{Малюнки АМБРОЗА ЖУКОВСЬКОГО}

_{Перекладено за виданням: Валерий Медведев, Баранкин, будь человеком! Издательство «Детская литература». Москва, 1967.}

Частина перша
БАРАНКІН, ДО ДОШКИ!

ПОДІЯ ПЕРША
Ганьба на всю школу!

Коли б я і Кость Малинін не примудрились схопити двійки з геометрії на самому початку учбового року, то, можливо, нічого такого неймовірного і фантастичного в нашому житті не приключилося б, але двійки ми схопили, а тому наступного дня з нами сталося щось неймовірне, фантастичне і, можна сказати, надприродне!..

На перерві, одразу ж після цієї прикрої події, Зінка Фокіна, староста нашого класу, підійшла до нас і сказала: «Ой Баранкін і Малинін! Ой, яка ганьба! На всю школу ганьба!» Потім вона зібрала круг себе дівчат і почала з ними, судячи з усього, готувати проти нас з Костем якусь змову. Нарада точилася впродовж усієї перерви, поки продзвонив дзвоник на урок.

Тим часом Алик Новиков, спеціальний кореспондент нашої стіннівки, сфотографував нас з Костем і зі словами: «Двійка скаче! Двійка мчить!» – приліпив наші фізіономії на газету, у розділ «Гумор і сатира».

Після того Ера Кузякіна, головний редактор стіннівки, кинула на нас свій нищівний погляд і просичала: «Ех, ви! Таку гарну газету зіпсували!»

Стіннівка, яку, за словами Кузякіної, зіпсували ми з Костем, мала справді дуже гарний вигляд. Вона була вся розмальована кольоровими фарбами, а на самому видному місці від краю до краю виведено яскравими літерами гасло: «Вчитися тільки на «добре» і «відмінно»!»

Чесно кажучи, наші похмурі. фізіономії типових двієчників таки не пасували до її святкового вигляду. Я навіть не витримав і послав Ерці записку: «Кузякіна! Пропоную зняти наші карточки, щоб газета стала знову гарною! Або, в крайньому випадку, закреслити гасло!»

Слово «гарною» я підкреслив двома жирними лініями, а «закреслити гасло» – трьома, проте Ерка лише стенула плечима й навіть не подивилася в мій бік… Подумаєш!..

ПОДІЯ ДРУГА
Не дають навіть опам'ятатися…

Тільки-но продзвонив дзвоник з останнього уроку, хлопці гуртом рвонули до дверей. Я вже збирався штовхнути двері плечем, але Ерка Кузякіна якимось чином встигла стати на моєму шляху.

– Не розходитися! Не розходитися! Будуть загальні збори! – закричала вона і єхидно додала: – Присвячені Баранкіну й Малиніну!

– І ніякі не збори, – крикнула Зінка Фокіна, – а розмова! Дуже серйозна розмова!.. Сідайте на місце!..

Що тут зчинилося! Всі хлопці почали обурюватись, грюкати партами, лаяти нас з Костем і кричати, що вони нізащо не залишаться. Ми з Костем репетували, звичайно, більше за всіх. Що це за порядки? Не встигли, можна сказати, отримати двійки, і маєш одразу ж загальні збори, ну, не збори, так «серйозна розмова»… Ще не відомо, що гірше. В минулому учбовому році такого не було. Тобто двійки у нас з Костем і в минулому році були, проте ніхто не влаштовував із цього ніякої пожежі. Проробляли, звичайно, але не так, не одразу… Давали, як кажуть, опам'ятатися. Поки такі думки роїлися в мене в голові, староста нашого класу Фокіна і головний редактор стіннівки Кузякіна встигли «придушити бунт» і примусили всіх хлопців сісти на свої місця. Коли гамір потроху ущух і в класі настала відносна тиша, Зінка Фокіна одразу ж почала збори, тобто «серйозну розмову», присвячену мені і моєму найкращому другові.

Мені, звісно, дуже неприємно згадувати, що говорили про нас з Костем Зінка Фокіна і решта наших товаришів на тих зборах, але попри все це, я розкажу все, як було насправді, не перекручуючи жодного слова й нічого не додаючи від себе…

ПОДІЯ ТРЕТЯ
Як в опері, виходить…

Коли всі повсідалися і в класі настало тимчасове затишшя, Зінка Фокіна почала:

– Ой люди! Це просто якесь лихо! Новий учбовий рік тільки-но розпочався, а Баранкін і Малинін уже встигли отримати по двійці!..

У класі знову зчинився страшенний галас, але окремі вигуки, звичайно, можна було розібрати.

– У таких умовах я відмовляюсь бути головним редактором стінної газети! (Це сказала Ерка Кузякіна.)

– А ще слово давали, що виправляться! (Мишко Яковлєв.)

– Трутні нещасні! Торік з ними панькалися, і знову все спочатку! (Алик Новиков.)

– Вирішили всі вчитися на «добре» і «відмінно» і от вам, маєте! (Елла Синицина.)

– Викликати батьків! (Ніна Семенова.)

– Тільки клас наш ганьблять! (Ірка Пухова.)

– Ганьба Баранкіну й Малиніну!! (Нінка і Ірка разом.)

– Та вигнати їх із нашої школи, і край!!! (Ерка Кузякіна.) «Гаразд, Ерко, я тобі пригадаю цю фразу».

Після цих слів усі заверещали в один голос, та так, що нам з Костею годі було добрати, хто й що про нас думає, хоча із окремих слів можна було вловити, що ми з Костем Малиніним – бовдури, тунеядці, трутні! Ще раз трутні, бовдури, телепні, егоїсти! І таке далі! І таке інше!..

Мене й Костя понад усе розгнівило, що голосніше від усіх горлав Венька Смирнов. Уже чия б корова, як кажуть, мукала, а його б мовчала. У цього Веньки успішність у минулому році була ще гіршою, ніж у нас з Костем. Тому я не втримався і теж закричав.

– Рудий, – гримнув я на Веньку Смирнова, – а ти чого репетуєш голосніше за всіх? Коли б першим викликали тебе до дошки, то ти б не двійку, а одиницю схопив! Тож помовч!

– Ех ти, Баранкін, – загорлав на мене Венька Смирнов, – я ж не проти тебе, я за тебе кричу! Я що хочу сказати!.. Я кажу: не можна після канікул одразу викликати до дошки. Треба, щоб ми спочатку оклигали після канікул…

– Смирнов! – гримнула на Веньку Зінка Фокіна.

– І взагалі, – кричав далі на весь клас Венька, – пропоную, щоб протягом першого місяця нікому не ставили ніяких запитань і взагалі не викликали до дошки!..

– То ти ці слова кричи окремо, – порадив я Смирнову, – а не з усіма вкупі!..

Тут знову всі заверещали в один голос, так, що вже не можна було дібрати жодного слова і взагалі не було змоги зрозуміти, хто з Веньчиною пропозицією згоден, а хто ні.

– Ой, тихіше, хлопці, – сказала Фокіна, – замовкніть! Хай скаже Баранкін!

– А що казати? Ми з Костем не винні, що Михайло Михайлович у цьому навчальному році викликав нас до дошки першими. Спитав би когось із відмінників, наприклад, Мишка Яковлєва, і все почалося б з п'ятірки…

Всі почали галасувати і сміятись, а Фокіна сказала:

– Ти, Баранкін, краще облишив би дотепи і брав приклад з Яковлєва.

– Ач, який прем'єр-міністр! – сказав я не дуже голосно, але так, щоб усі чули.

Хлопці знову засміялися. Зінка Фокіна зойкнула, а Ерка похитала головою, як доросла, і сказала:

– Баранкін! Ти краще скажи, коли ви з Малиніним виправите свої двійки?

– Малинін, – сказав я Костю. – Поясни…

– От причепилися! – сказав Малинін. – Та виправимо ми ваші двійки… тобто наші двійки…

– Коли?

– Юрко, коли ми виправимо двійки? – спитав мене Кость.

– А ти, Малинін, своєї голови на плечах не маєш? – закричала Кузякіна.

– У чверті виправимо, – пообіцяв я твердо, щоб внести остаточну ясність у це питання.

– Це що ж виходить? Виходить, наш клас повинен цілу чверть переживати ці злощасні двійки! – сполошилась Кузякіна.

– Баранкін! – сказала Зінка Фокіна. – Клас ухвалив, щоб ви виправили ці двійки завтра!

– Вибачте, будь ласка! – обурився я. – Завтра неділя!

– Байдуже, повчите! (Мишко Яковлєв.)

– Так їм і треба! (Алик Новиков.)

– Прив'язати їх вірьовками до парт! (Ерка Кузякіна.)

– А якщо ми не розуміємо з Костем рішення задачі? (Це сказав уже я.)

– А я вам поясню! (Мишко Яковлєв.)

Ми з Костем перезирнулись, але нічого не сказали.

– Мовчання – знак згоди! – сказала Зінка Фокіна. – Отже, домовились на неділю! Вранці попрацюєте з Яковлєвим, а потім прийдете у шкільний сад – будемо садити дерева!

– Що? – зарепетували ми з Костем в один голос. – Ще й дерева садити? Та ми ж… ми ж потомимось після занять!

– Фізичний труд, – сказала головний редактор нашої стіннівки, – кращий відпочинок після розумової праці.

– Це що ж виходить, – сказав я, – значить, як в опері, виходить… «Ні сну, ні спокою знеможеній душі!..»

– Алику, – сказала староста нашого класу. – Дивись, щоб вони не повтікали!..

– Не втечуть! – сказав Алик. – Зробіть веселе обличчя! У мене розмова коротка! На випадок чого… – Алик навів фотоапарат на нас з Костем. – І підпис…

ПОДІЯ ЧЕТВЕРТА
А якщо я втомився бути людиною?!

Учні, перемовляючись, виходили з класу, а ми з Костем усе ще сиділи за партою і мовчали. Одверто кажучи, просто отетеріли. Я вже казав, що і раніше нам доводилося хапати двійки, і не раз, проте ніколи ще клас не брав нас з Костем у таку роботу на самому початку року.

Я гадав, що ми з Костем залишились у класі зовсім самі, і хотів уже був поділитися з ним своїми невеселими думками, але в цей час до мене підійшла раптом Зінка Фокіна.

– Юрку, – сказала Зінка Фокіна. (От дивно! Досі вона завжди називала мене тільки на прізвище.) Юрку! Ну, будь людиною!.. Ну, виправ завтра двійку! Виправиш?

Вона говорила зі мною так, ніби ми були в класі зовсім самі. Ніби поруч зі мною не сидів мій найкращий друг Кость Малинін.

– Фокіна! – сказав я офіційним голосом. – Коли б не був я вихованим, то сказав би тобі: «Од-че-пись!»

Фокіна( обурено). З тобою зовсім неможливо розмовляти по-людському!

Я( холодно). Ну і не розмовляй!

Фокіна( ще більш обурено). І не буду!

Я( ще холодніше). А сама розмовляєш!..

Фокіна( в тисячу разів обуреніше). Бо я хочу, щоб ти став лю-ди-но-ю!

– А я не людина, чи що?

– Ні, Юрку! – сказала Фокіна серйозно. – Я хочу, щоб ти став людиною у повному розумінні цього слова!

– А коли я стомився… Стомився бути людиною! Тоді що?

– Як це стомився? – спитала Фокіна здивовано.

– А так! – обурено закричав я на Фокіну. – Стомився й годі! Стомився бути людиною! Стомився! У повному розумінні цього слова!

Зінка так розгубилася, що просто не знала, що мені сказати. Вона стояла мовчки і тільки часто-часто кліпала очима. Я боявся, раптом вона рознюняється. Проте Зінка не рознюнялась, а якось уся змінилась і сказала:

– Ну, Баранкін!.. Знаєш, Баранкін!.. Годі, Баранкін!.. – і вийшла з класу.

А я знову залишився сидіти за партою, мовчки сидіти і думати про те, як дійсно я стомився бути людиною… Уже стомився, а попереду ще ціле людське життя і такий важкий учбовий рік… А завтра ще така важка неділя!..

ПОДІЯ П'ЯТА
Заступи все-таки вручають… І Мишко от-от з'явиться

І ось ця неділя настала! На батьковому календарі число і букви розмальовані веселою рожевою фарбою. У всіх хлопців з нашого будинку свято. Ідуть хто в кіно, хто на футбол, хто у своїх особистих справах, а ми сидимо у дворі на лавочці й чекаємо на Мишка Яковлєва, щоб почати з ним вчитися розв'язувати задачі.

В будні дні вчитися теж невелика радість, але навчатися у вихідний день, коли всі відпочивають, справжня мука. Надворі, як на зло, чудова погода. На небі ні хмаринки, і сонце гріє вже по-літньому.

Вранці, коли я прокинувся і виглянув на вулицю, все небо було у хмарах. За вікном свистів вітер і зривав з дерев пожовкле листя.

Я зрадів. Сподівався, випаде град з голубине яйце, Мишко побоїться вийти на вулицю, і наше заняття не відбудеться. Якщо не град, то, може, вітер надує снігу або дощу. Мишко з його вдачею, звичайно, і в сніг, і в дощ припхається, зате у сльоту не так прикро сидіти дома й скніти над підручниками. Поки я складав у голові всілякі плани, все вийшло навпаки. Хмари спочатку перетворились на хмарки, а потім і зовсім зникли. А перед тим, як мав прийти Кость Малинін, випогодилося, і тепер надворі небо чисте-чисте. І повітря не ворухнеться. Тихо. Так тихо, що з берези, під якою ми сидимо з Костем, навіть перестало падати жовте листя.

– Гей, ви, підберезовики! – почувся з вікна нашої квартири мамин голос. – Ви підете, нарешті, вчити уроки чи ні?

Це питання вона ставила нам вп'яте чи вшосте.

– Ми чекаємо Яковлєва!

– А хіба без Яковлєва починати не можна?

– Не можна! – сказали ми з Костем в один голос, відвернулись од вікна і втупилися крізь кущі акації на хвіртку, з якої мав з'явитися Мишко.

Але Мишка все не було. Замість нього за хвірткою маячив, раз по раз виглядаючи з-за дерева, Алик Новиков. Він був, як завжди, геть обвішаний фотоапаратами і всіляким фотопричандаллям. Я, звичайно, не міг дивитися спокійно на цього шпигуна, а тому одвів погляд убік.

– Неділя називається! – сказав я, зціплюючи зуби.

В цей час до Алика підійшла Зінка Фокіна; на плечі вона несла чотири заступи, під пахвою – якусь картонну коробочку, а в лівій руці – сачок, яким ловлять метеликів.

Алик сфотографував Зінку з заступами на плечі, і обоє вони попрямували до нас. Я гадав, що Алик тепер понесе заступи сам, проте цього чомусь не сталося. Всі чотири заступи несла Зінка Фокіна, а Алик, як і досі, тримав обома руками фотоапарат, що висів у нього на шиї.

– Гей, Ви, Фото-Графе, – сказав я Аликові, коли вони разом із Зінкою підійшли до лавочки. – Здається, ці заступи вам не по плечу, Ваше Проявительство!

– Зате вони будуть по плечу вам з Костем, – сказав, анітрохи не збентежившись, Алик Новиков, націлюючи апарат на нас з Костем. – І підпис: староста класу З. Фокіна урочисто вручає госпінвентар своїм співвітчизникам…

Зінка Фокіна прихилила заступи до спинки лавочки, а Алик Новиков клацнув фотоапаратом.

– Так, – сказав я, уважно розглядаючи заступи. – Як у журналі «Костер» виходить…

– Що виходить? – спитала мене Зінка Фокіна.

– Загадкова картинка, – пояснив я.

– Розумію, – сказав Алик, – де в цього заступа руків'я?

– Немає, – сказав я Алику. – А де хлопчик, що буде працювати цим заступом?..

– Баранкін! – спалахнула Зінка Фокіна. – Ти хіба не збираєшся сьогодні озеленяти школу?..

– Чому не збираюсь? – відповів я Зінці. – Збираюсь… Тільки невідомо, скільки часу я буду збиратися….

– Баранкін, будь людиною! – сказала Фокіна.

Вона хотіла сказати нам з Костем ще щось, та роздумала, повернулась і з заступом на плечі подалася до школи.

Алик Новиков знову став на свій пост біля хвіртки за деревом. Кость спохмурнів ще більше і втупився в заступи; він дивився на них, немов загіпнотизований, а я навпаки: я намагався на цей «інвентар» не звертати ніякої уваги. Вдаючи з себе веселого, я дивився на дерева, навіть не здогадуючись, що до неймовірних, фантастичних і, можна сказати, надзвичайних подій, котрі мали розгорнутися у нашому дворі, залишається зовсім небагато часу…

ПОДІЯ ШОСТА
Сім вихідних днів на тиждень – ось що вразило мою уяву!

В кущах цвірінчали горобці. Веселими зграйками вони час від часу спурхували з гілок, перелітаючи з дерева на дерево, на льоту їх зграйки то скупчувались, то розтягувались, неначе горобці були зв'язані між собою гумовими нитками.

Перед самим моїм носом у повітрі безтурботно літала якась мошка. Над квітниками кружляли метелики. На лавочці, де ми сиділи з Костем, бігали чорненькі мурашки. Один мурашка навіть виліз мені на коліно і пригрівся на сонечку.

«Ось у кого, певне, щодня неділя!» – подумав я, заздрісно дивлячись на горобців. Не спускаючи очей з акації, я почав, мабуть, у двісті п'ятдесятий раз порівнювати своє життя з життям горобців і дійшов дуже сумного висновку. Досить було один раз поглянути, щоб переконатися: життя птахів і всяких там комашок було безтурботним і чудовим: ніхто з них нікого не чекав, ніхто нічого не вчився, нікого нікуди не посилали, нікому не читали нотацій, нікому не давали до рук заступа… Кожен жив сам по собі і робив усе, що йому заманеться. І так усе життя! Всі дні розмальовані рожевою фарбою! Щодня свято! Сім днів на тиждень – усі неділі! А у нас з Малиніним один вихідний на сім днів, і то хіба це вихідний? Так, сама лиш назва. А добре було б пожити хоч один деньок отак, як живуть ці щасливі мурашки, або горобці, або метелики, тільки б не чути цих дієслів, що з ранку до вечора так і падають на твою нещасну голову: просинайся, одягайся, піди, принеси, однеси, купи, підмети, допоможи, вивчи! У школі теж не легше. Тільки і чуєш од Фокіної:

«Ой Баранкін, будь людиною! Не крутись, не списуй, не кажи грубощів, не запізнюйся!..» І так далі, і тому подібне…

У школі будь людиною!

На вулиці будь людиною!

Дома будь людиною!

А відпочивати коли?

І де взяти час для відпочинку? Трохи вільного часу ще, звичайно, можна викроїти, а от де знайти таке місце для відпочинку, щоб тобі геть ніхто не заважав робити все, що твоїй душі забагнеться?! І тут мені сяйнула та неймовірна думка, котру я вже давно, таємно виношував у своїй голові. А що коли взяти й спробувати її здій-сни-ти! Здійснити сьогодні ж! Зараз! Більш підходящої хвилини, може, ніколи і не буде, і більш підходящих обставин і настрою теж, може статись, ніколи не буде!.. Спочатку треба про все розповісти Костю Малиніну. А може, не треба?.. Ні, треба! Розкажу! А там хай буде, що буде!.

– Малинін! – сказав я пошепки. – Слухай мене, Малинін!.. – Од хвилювання я мало не задихнувся. – Слухай!

Звичайно, коли б мені не треба було в цей вихідний день робити уроки, а потім ще й працювати у шкільному саду, то я, може, ніколи й не поділився б з Костем своїм неймовірним, нечуваним задумом, однак двійка, що красувалася в моєму щоденнику, і заступ, що прихилився до мене своїм руків'ям, переповнили, як кажуть, чашу мого терпіння, і я вирішив діяти.

ПОДІЯ СЬОМА
Єдина в світі інструкція

Я ще раз поглянув на вікна нашої квартири, на небо, на горобців, на хвіртку, з якої от-от мав з'явитися Мишко Яковлєв, і мовив справді схвильованим голосом:

– Костю! А ти знаєш, що каже моя мама?!

– Що? – спитав Кость.

– Моя мама каже, – повідомив я, – що коли по-справжньому захотіти, то навіть кирпатий ніс може перетворитися на орлиний!

– На орлиний? – перепитав Кость Малинін і, не розуміючи, до чого я веду, втупився у стіну нашого будинку, на якій написано крейдою:

БАРАНКІН ФАНТАЗЕР НЕЩАСНИЙ!!!

– На орлиний, – підтвердив я. – Але тільки, якщо захотіти по-справжньому.

Малинін відвів погляд од стіни і недовірливо подивився на мій ніс. Мій профіль був цілковитою протилежністю орлиному. Я був кирпатим. За словами моєї мами, я. був такий кирпатий, що через дірочки мого задертого догори носа можна було розгледіти, про що я думаю.

– То чого ж ти ходиш з таким носом, коли він може перетворитись на орлиний? – спитав Кость Малинін.

– Та я не про ніс, дурню!

– А про що? – все ще не розумів Кость.

– А про те, що, коли по-справжньому захотіти, то з людини можна перетворитись на горобця…

– Це навіщо ж нам, наприклад, перетворюватись на горобців? – спитав Кость Малинін, дивлячись на мене, як на божевільного.

– Як – навіщо? Перетворимось на горобців і хоч один вихідний проведемо по-людськи!

– А як це – по-людськи? – спитав приголомшено Малинін.

– По-людськи – значить, по-справжньому, – пояснив я. – Влаштуємо собі справжній вихідний день і відпочинемо як годиться від цієї арифметики, од Мишка Яковлєва… Від усього на світі відпочинемо. Звичайно, коли ти не стомився бути людиною, то можеш не перетворюватись – сиди й чекай Мишка…

– Я не стомився? Я навіть дуже стомився бути людиною! – сказав Кость. – Може, більше від тебе стомився!..

– Ну, от! Оце по-товариському!

І я ще з більшим захопленням почав розписувати Костю Малиніну те життя без усяких клопотів і турбот, яке, на мою думку, чекало нас, коли б нам пощастило якимось чином перетворитися на горобців.

– От здорово! – сказав Кость.

– Звичайно, здорово, – сказав я.

– Стривай! – сказав Кость. – А як же ми з тобою будемо перетворюватись? За якою системою?

– Не читав, чи що, в казках: «Вдарився об землю й перетворився Іванушка на орла сизокрилого… Вдарився ще раз об землю і перетворився…»

– Слухай, Юрко, – сказав мені Кость Малинін, – а це обов'язково вдарятися об землю?..

– Можна й не вдарятись, – сказав я, – можна й за допомогою справжнього бажання та чарівних слів…

– А де ж ми з тобою візьмемо чарівні слова? Із старої казки, чи що?

– Навіщо – з казки? Я сам придумав. Ось… – Я подав Костю зошит, зошит, якого ще ніхто не бачив на світі, окрім мене.

– «Як перетворитися з людини на горобця за системою Баранкіна. Інструкція», – прочитав Кость пошепки, з присвистом, напис на обкладинці зошита й перегорнув першу сторінку…

ПОДІЯ ВОСЬМА
«Не хочу вчитися, хочу бути птахом!..»

– «Не хочу вчитися, хочу бути птахом!..» А це що, вірші, чи що? – спитав Кость.

– Не вірші, а заклинання. В риму… – пояснив я. – У казках так завжди буває. Читав у «Сніжній королеві»? Снип-снап-снур-ре-пурре-ба-зелюрре…

– «Я певен, без турбот живе горобець! Гоця! Молодця!..» А далі не можна розібрати…

– Що не можна розібрати? – сказав я. – «Гоця! Молодця! Перетворююсь на горобця!..»

– До ладу виходить! – сказав Кость.

– Цілу ніч не спав, – сказав я пошепки, щоб нас з Костем хто-небудь не підслухав.

– То чого ж ми з тобою гайнуємо час? – крикнув Малинін. – Давай швидше перетворюватись, поки Мишко Яковлєв не прийшов!

– Ти якийсь дивак, Малинін! Як це швидше? Може, у нас з тобою нічого не вийде, а ти вже радієш та ще горлаєш на весь двір!

– Ну то й що?

– Як це – ну то й що? Справа таємна, можна сказати, неперевірена. Хтось підслухає – потім кепкуватимуть, коли у нас нічого не вийде.

– Ти ж сам казав, що коли є чарівні слова, та ще коли захотіти по-справжньому, то обов'язково вийде! – сказав Кость пошепки.

– Звичайно, вийде, коли захотіти по-справжньому! Але як захотіти по-справжньому? Ось у чому загадка! – прошепотів і я. – Ти, Костю, чого-небудь хотів у житті по-справжньому?

– Не знаю, – тихо відповів Кость.

– Ну от! А кажеш – швидше! Це тобі не двійку на трійку перетворювати. Тут, брат, треба двох людей перетворити на горобців. От яка задача!

– А навіщо на горобців? На метеликів, я гадаю, легше.

– Навіщо ж на метеликів? Метелики – комахи, а горобці – як-не-як птахи! На минулому уроці ми якраз проходили горобців. Ти в цей час, правда, якусь веселу книжку читав.

– Ага. Я про горобців не слухав.

– Ну от, а я слухав. Ніна Миколаївна цілу годину розповідала про горобців. Знаєш, яке у них чудове життя?

– На горобців то на горобців! – здався Кость Малинін. – Я у драмгуртку в «Сніжній королеві» ворона грав. Мені на горобця навіть легше перетворитись. Давай швидше!

– Тобі аби тільки швидше! Спочатку треба хоч трохи потренуватись, – сказав я, вилазячи з ногами на лавочку.

Присівши навпочіпки, як горобець, я втягнув голову в плечі й заклав руки за спину, мов крила.

– Схоже, – сказав Кость, повторюючи за мною всі рухи. – Цвірінь-цвірінь!

– Ну, от що! – сказав я. – Тренуватись то тренуватись, а завчасно цвірінчати нічого. Давай краще освоїмо горобину ходу.

Сидячи навпочіпки, ми застрибали по лавці й мало не попадали на землю.

– Важко! – признався Кость, для рівноваги розмахуючи руками, немов крилами.

– Пусте, – заспокоїв я Малиніна, – коли ми станемо справжніми горобцями, стрибати буде легше.

Кость хотів ще трохи поплигати, але я йому сказав, що тренування закінчилось і що тепер переходимо до найголовнішого – до перетворення людини Малиніна і людини Баранкіна на горобців.

– Замри! – скомандував я Костю Малиніну.

– Завмер!

– Зосередься!

– Зосередився! – відповів Кость.

– А тепер по команді, подумки, себто у власній уяві, починай перетворюватися на горобця! Зрозуміло?

– Зрозуміло!

– Коли зрозуміло, тоді до перетворення з людини на горобця приготувались!

– Приготувались!

– Почали!

– Почали!

Я заплющив очі, надувся і, повторюючи подумки слова заклинання, почав, у власній уяві, з усієї сили перетворюватись на горобця, сумніваючись, однак, чи вистачить у мене справжнього бажання й справжньої сили для такого нечуваного й небаченого і, можна сказати, надзвичайного завдання…