Текст книги "Баранкін, будь людиною!"

Автор книги: Валерий Медведев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

ПОДІЯ П'ЯТНАДЦЯТА
Що буває, коли сини відрікаються од своєї матері

Поглянувши вгору, я побачив гладку горобчиху, що звісилась з сусідньої гілки. Це вона назвала нас своїми синочками.

– А чому ви мовчите, чо-чо-чому ви не відповідаєте своїй матусі?.

– Ні-чо-чо-чого не розумію! – шепнув мені Кость. – Чому вона називає себе нашою матусею?

– А чо-чо-чого тут не розуміти? Певне, вона думає, що ми її горобенята.

– Хіба ми схожі?

– Звідки я знаю…

– Чо-чо-чому ви ховаєтесь од своєї матусі? – щебетала далі горобчиха. – Не бійтесь! Летіть сюди. Хай уже, цього разу я вам нічого не зроблю.

– А може, ми справді схожі на її синів?

– Може…

– Цього ще бракувало! Вибачте, громадянко! – сказав Кость. – Ми не від кого не ховаємося, а вас ми взагалі бачимо вперше!

– Це ще що за громадянка?! – заверещала горобчиха. – Горобці добрії, ви тільки послухайте, як він називає свою матінку!

Горобці, що сиділи цілою зграєю на сусідньому дереві, голосно обурились, а гладка горобчиха так розізлилась, що навіть дзьобнула Костя Малиніна по шиї.

Кость заойкав.

– Ті-ті-тіточко! – заступився я за свого друга. – Че-че-чесне слово, ми не ваші діти. Ну, че-че-чесне-пре-че-чесне!

– Ви тільки погляньте, горобці добрії, і цей не хоче визнавати свою матінку, – запричитала горобчиха, підстрибуючи на гілці і махаючи крильцями.

Горобці заходилися лаяти нас з Костем на всі заставки, а наша «матінка» дала нам такого прочухана, що з нас із Костем пух полетів, як з подушок. Довелося нам з Малиніним узяти свої слова назад і назвати горобчиху «матінкою».

– Отак би одразу! – вмить заспокоїлась горобчиха. – А тепер, синочки, летимо! Учіть-чіть-чіть-ся вити гніздо!

– Як – учить-чить-читься?! – закричали ми з Костем в один голос.

ПОДІЯ ШІСТНАДЦЯТА
Ми з Костем вчимося вити гніздо

– Ви що, все забули? – сказала горобчиха. – Вчора ваша матінка вчи-чи-чила вас, як треба вити гніздо, а сьогодні ви витимете самі!

– Оце попались! – цвірінькнув тихо Кость. – Чому ти мені не сказав, що горобці теж вчаться?

– А звідки я знав?

– А ти ж казав, що у горобців чудове життя?

– Це не я, це Ніна Миколаївна казала, – збрехав я. – От причепився!

– Зрештою, ти як хочеш, а я особисто не буду учить-чить-читься вити гніздо! – процвірінчав Кость.

– Хто сказав, що не хоче вить-вить гніздо? – грізно запитала горобчиха, підлітаючи до нас з Костем.

– Це не він сказав, це я сказав! – цвірінькнув я, заступаючи Костя, і додав: – А битися, на мою думку, непедаго-гі-чно!

– Що? Ти де таких слів нахапався?

Горобчиха з усієї сили. дзьобнула мене в спину і погнала нас з Костем на сусіднє дерево, де були заготовлені соломинки, кінські волосини та інші будматеріали.

– Значить-чить, гніздо в'ється так… – защебетала горобчиха. – В дзьобик береться соломинка і згинається в кілечко… Нумо, повторіть, синочки!

– У дзьоб береться соломинка, – процвірінчали ми з Костем хором, – і згинається в кілечко…

Урок розпочався. Ми з Костем, не дивлячись одне на одного, з огидою взяли до рота по соломинці.

«Цікаво, бувають у горобців між уроками перерви?..» – подумав я сумовито, згинаючи соломинку в кільце так, як вчила нас гладка горобчиха.

– По-тім значи-чить!.. – далі Щебетала горобчиха, спритно вкладаючи соломинки. – По-тім, значи-чить!..

Однак що робити «потім», ми так і не довідались, бо в цю мить до нас просто на голови впав з неба огрядний рудий горобець. Гілка, на котрій ми сиділи, так і загойдалася під його вагою.

– Таточко прилетів! Цвіконько наш! Цвіко! Цвіко! Цвіко! – зраділа горобчиха і заметушилася, розгойдуючи гілку ще дужче.

Ми роззявили з Костем від подиву дзьоби і дивилися на рудого Цвіку, котрий, якщо вірити гладкій горобчисі, був нам з Костем рідним таточком…

ПОДІЯ СІМНАДЦЯТА
Бійка за шпаківню

– Швидше, синочки! Швидше, горобенятка! – галасував руками дяденько-горобець, поляскуючи себе по товстих ніжках і боках. – Шпаки відлітають у вирій! Звільняється шпаків-ків-ня. Чудова шгіаків-ківня!

– Шпаків-ків-ківня! – радісно зацвірінчала горобчиха. – Моя мрія! Мрія! Мрія!

– Так-так! Шпаківня! Треба тільки встигнути її захопити. Боюсь, доведеться битися! Скоріше в путь-путь-путь! Летим-тим-тимо!

– Летим-тим-тимо! – підхопив я, вирішивши, що вже краще битись за шпаківню, ніж вчитись вити гніздо.

– А може, не варто битися… Може, повчимося краще вити гніздо! – вискнув Костя Малинін.

– Хвіст не доріс старших учити! Хотів би я бачити, якої ти заспіваєш взимку, коли настане холоднеча!

– Еге ж! – підтакнув я рудому горобцеві.

Горобець зірвався з гілки, зіпхнув крилом мене і Костя і, відчайдушно цвірінькаючи, ринувся вперед, показуючи нам напрямок. Горобчиха пристроїлась ззаду, і, тільки-но ми з Костем починали відставати, вона негайно своїм гострим дзьобом підганяла нас і піддавала нам жару.

– Чур-чур не відставати! Чур-чур! Уперед! Чур-чур! – квапив нас рудий горобець, весь час озираючись.

– Гаразд, Юрку, я тобі цього ніколи не забуду! – сказав мені на льоту Кость. – Коли ти на все життя вирішив лишитись горобцем, то залишайся і бийся за свою шпаківню. А я особисто не буду. От виберу момент і втечу! Втечу і годі!

– Тихше, дивак! Усе діло зіпсуєш! Зараз від цього рудого все одно по-хорошому не одчепишся!

– Що ж робити? У мене вже сили більше нема бути горобцем!

– Що робити? Втечемо по дорозі! Чекай сигналу! З Баранкіним не пропадеш!

– Не пропадеш? Якже! З тобою якраз і пропадеш! – простогнав Кость Малинін.

І він, виявилося, казав правду. Ми справді з ним мало не загинули, і все через мене. І навіщо я тільки зголосився битись за ту шпаківню?!

Втекти по дорозі нам, звичайно, не вдалося. Рудий горобець і горобчиха весь час уважно стежили за нами і не давали нам відставати ні на крок. Справа оберталася гірше, ніж я передбачав. Якщо ми встрянемо проти власного бажання в бійку, то я ще, можливо, і вислизну, а Костю напевне дістанеться на горіхи. Він і на землі не боєць, а тим більше з горобцями, та ще в повітрі.

Не встиг я про це подумати, як раптом несподівано поруч почулося відчайдушне цвірінчання, і ми всією «сім'єю» врізались у зграю горобців, що билися в якомусь незнайомому садку за ту саму шпаківню, що про неї мріяли наші «батьки».

Я навіть не знаю, як це вийшло, але ми з Костем раптом опинилися у самій гущі бійки, одразу ж загубивши з поля зору наших «батьків». Праворуч, ліворуч, зверху і знизу, відчайдушно цвірінькаючи, носилися зовсім чужі і незнайомі нам горобці.

Кость Малинін здогадався одразу вчепитися дзьобом у мій хвіст, а то ми напевне загубили б одне одного у цій метушні.

Тягти Костя на буксирі і водночас відбиватися було, звісно, важкувато, однак я досить спритно ухилявся від горобців, що налітали на мене, засипаючи їх всілякими погрозами і прокляттям. Добре, що недавно я прочитав книжку про фігури вищого пілотажу. В цьому горобиному бою все це мені дуже пригодилося…

Я злітав угору за всіма правилами, падав на крило, шугав свічкою, входив у штопор і врешті-решт на бриючому польоті мені вдалося вирватися з горобиного оточення. Кость, побачивши, що загроза минула, відчепився нарешті од мого хвоста, і ми разом з останніх сил пустилися навтьоки од цих проклятущих горобців.

– Бий їх чим-чим-чим попало! – почулися раптом за нашими спинами голоси.

Я озирнувся і побачив, як від птахів, що билися, одділилися чотири горобці і кинулися за нами…

ПОДІЯ ВІСІМНАДЦЯТА
Кость Малинін «нацвірінькався»

– Кін-читься це коли-небудь чи ні? – простогнав Малинін, наддаючи льоту.

– Ось ці голосніше за всіх цвірінчали! – крикнув хтось позаду.

Горобці, що гнались за ними, почали заходити нам у хвіст.

– Хлопці! Та ви що! Ми ж тільки цвірінькали! – виправдовувався я на льоту.

– А за чим-чим-чим прилітали?

– Ні за чим-чим-чим. Так просто подивитись!

– Подивитись? От ми зараз вам покажемо!.. Зараз з вас аж пух полетить!

Горобці почали наздоганяти нас, і, напевне, вони б дали нам доброго прочухана, якби я не застосував на льоту оригінальний, бойовий прийом, котрий у льотчиків називається «бочкою». Вибравши зручний момент, я підпустив переслідувачів ближче до себе, потім несподівано для них перевернувся у повітрі на спину і хвицнув ближчого до мене горобця Ногами – горобець відлетів убік і врізався в паркан.

– Ага! – закричав я страшним голосом. – Барр-ранкін у повітрі! Стережись!

Я хвицнув другого – і другий відлетів. Так я летів, і кричав, і хвицався, доки не розкидав у різні боки всіх переслідувачів. Противники, що, звичайно, не мали найменшого уявлення про вищий пілотаж, розгубилися, збилися з швидкості і почали поступово відставати…

Скориставшись з розгубленості горобців, ми наддали льоту і сховались за деревами, в знемозі попадавши на якийсь дах.

З мене клубами валила пара, а серце підскакувало, мов кришка на чайнику.

– Звичайно! – сказав Кость, ледве відсапуючись. – Ти як хочеш, а я особисто нацвірінькався, з мене досить! Годі!

Малинін стукнув дзьобом об дах і, важко дихаючи, заходився лаяти мене за те, ніби я все йому набрехав з три мішки вовни про розпрекрасне життя горобців.

– А ще цілий місяць спостерігав за ними… – сказав Малинін, передразнюючи мене: «У них життя без клопоту! У них життя без турбот!»

– Хіба я винен, – сказав я, – що мені так здавалось!..

А Кость Малинін сказав:

– Я ж казав, що нам треба було одразу на метеликів перетворюватись. Метелики й гнізд не в'ють, і коти їх не їдять, і харчуються вони не вівсом, а солодким нектаром. Ох і смакота, напевно.

Я промовчав. На житті метеликів Кость Малинін розумів більше, ніж я. У нього колись навіть була їх ціла колекція, тільки він проміняв її на марки. Мабуть, Кость мав рацію, і нам дійсно треба було перетворитися одразу на метеликів. Привабливо, звичайно, цілий день літати з квітки на квітку і весь час їсти солодке…

І все-таки, перш ніж почати перетворюватися на метеликів, я хотів розпитати Костя докладніше про їхнє життя. А то як би нам не ускочити вдруге…

– А пам'ятаєш, нам Ніна Миколаївна розповідала, – сказав я, – що метелики опилюють квіти…

– Ну й хай собі опилюють! – сказав Кость. – А ми з тобою не будемо! Нема дурних!

Хоч в Костиній відповіді була своя залізна логіка, я все-таки вирішив поставити йому ще одне запитання.

– А як у метеликів з навчанням? – спитав я. – Може, вони теж чому-небудь вчаться?

– Ти ще довго ставитимеш мені запитання? Он уже коти з'явилися! – закричав на мене, немов ошпарений, Кость Малинін.

Я думав, він мене на пушку бере. Дивлюсь – із вікна, що вело на горище, справді вилізли три коти, брудні, мов сажотруси, і почали придивлятися до нас з Костем. Два коти були мені зовсім незнайомі, а третім була наша Муська. Мабуть, вона таки вирішила мене з'їсти. Роздумувати більше було ніколи.

– До перетворення на метеликів приготуватись! – скомандував я свистячим шепотом.

– Приготувались! – одізвався Малинін.

– По-чали! – сказав я.

– Як по-чали? – сказав Кость Малинін. – А які слова казати?

Справді, я геть забув, що моє старе горобине заклинання не годиться для перетворення на метеликів.

– Зараз! – сказав я. – Зараз перероблю…

– Швидше переробляй! – закричав Кость.

– Готово! – сказав я. – Повторюй за мною! «Не хочу бути горобцем! Хочу бути метеликом! Тільки метеликом!..»

 
Метелики, метелики!.
Краще від усіх живуть!
Метелики, метелики!
Нектар солодкий п'ють!
Закружляю, заверчуся!
На метелика перетворюся!
 

– Нескладно виходить! – сказав Кость, з жахом дивлячись на котів, що невблаганно наближалися на нас.

– От опинишся в животі у Муськи, – сказав я, – тоді складно вийде! Повторюй скоріше!

І Кость Малинін, заплющивши від страху очі, чесонув скоромовкою слова мого нескладного чарівного заклинання, випереджаючи мене на кожному слові:

 
Метелики, метелики!
Краще від усіх живуть!
 

«Аби тільки встигнути! – подумав я. – Аби тільки встигнути перетворитися до того, як нас зцапають коти!..» Це була остання думка, що майнула в моїй змученій горобиній голові, яка розколювалась від турбот, тривог, жаху і хвилювань…

Частина третя
Я – КАПУСНИК, А КОСТЯ – МАХАОН

ПОДІЯ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТА
Шкідник, відомий населенню

Поки ми з Костем Малиніним наввипередки шептали слова заклинання і зосереджувались, коти на чолі з нашою Муською теж не гаяли часу. Обережно ступаючи лапами, вони підкрадались до нас чимраз ближче.

«Гаразд, Мусько, – майнуло в моїй голові, – якщо я лишуся живим, я з тобою дома розрахуюсь!»

Більше про котів я вирішив не думати, бо це заважало мені перетворюватись на метелика. Тепер я всю свою увагу зосередив на квітах, на житті, в якому не треба вити гнізд або битися за шпаківні, а треба тільки пурхати з квітки на квітку, грітися на сонечку і пити солодкий нектар, але замість цього мені, як на зло, в голову весь час ліз проклятий овес, а перед очима поставали горобці, кішки, Венька з рогаткою та інші дрібниці з мого горобиного життя.

Я рознервував, розплющив очі і побачив, що відстань між мною і проклятущими котами значно скоротилась, а я, як був нещасним горобцем, так ним і залишався. Тоді я занервував ще дужче і вирішив більше не заплющувати очі – будь що буде!

Ступивши ще кілька кроків, коти раптом зупинились і почали про щось між собою пирскати і нявчати.

«Радяться, кому кого їсти, – подумав я, – ділять двох горобців на трьох. І хай… Тепер я вже напевне не встигну перетворитися на метелика…» Про всяк випадок я ще кілька разів подумки промовив чарівне заклинання:

 
Метелики, метелики!
Краще від усіх живуть!
Метелики, метелики!
Нектар солодкий п'ють!
Закружляю, заверчуся!
На метелика перетворюся!
 

Тим часом коти розділились: один став підкрадатися до Костя, а Муська з дружком попрямували до мене. «От хитрюга! Знає, що одна зі мною не впорається… І що я їй такого зробив, – подумав я, не зводячи очей з Муськи, – тільки один раз чорнилом облив і то ненавмисне…»

За три кроки від мене Муська і її помічник зупинилися і завмерли. Вони присіли, вигнули спини трамвайними дугами і замуркотіли. Дряпали залізний дах кігтями, готувалися. «Збираються напасти! Виходить, ми з Костем не встигли перетворитися на метеликів, – подумав я. – Не встигли! Тепер все пропало!..» Мені стало холодно. Тілом забігали мурашки. І я вже подумав, що це останні мурашки в моєму житті… Я вже хотів крикнути: «Прощай, Малинін! Вибач, що я втягнув тебе у цю історію». Та в цю мить з котами трапилося щось незрозуміле: вони вирячили очі, пирснули і, замість того, щоб навально стрибнути вперед, відскочили назад. Шерсть у котів стала дибки; покрутивши зачумлено головами, вони всі разом ще раз підстрибнули на місці і рвонули у вікно на горище.

Коти зникли так несподівано, ніби позад нас з Костем раптом побачили велетенського собаку. Я озирнувся, ніякої собаки позад нас не було. Замість того я угледів крильця метелика, які стирчали за моєю спиною, неначе два вітрила.

То от чому коти так перелякалися: на очах у них із їстівного горобця я перетворився на неїстівного метелика! Встиг усе-таки! От здорово! Я в захваті поворушив маленькими трикутними крильцями і повернувся до Костя Малиніна, щоб поділитися з ним своєю радістю, але від несподіванки витріщив очі. Поруч зі мною, на тому самому місці, де кілька хвилин тому лежав напівживий і ледь чутно цвірінчав горобець Малинін, тепер сидів гарний метелик з величезними трикутними крилами якогось казкового чорно-зеленого кольору. Такого гарного метелика я ще зроду не бачив, навіть на картинках у книжці. Невже Малиніну Костю пощастило перетворитися на таку гарну комаху? Ні, цей метелик, безсумнівно, справжній метелик – одразу видно. А коли це справжній метелик, то де ж тоді мій кращий друг Малинін?.. Чи не впав він од жаху з даху на брук? Я подивився вниз. А раптом Костя в тій метушні непомітно для мене таки встиг зцапати якийсь котяра. Я подивився у вікно, що вело на горище. А може, він злякався котів і перелетів на сусіднє дерево? Я повернувся і почав роздивлятися тополю, яка росла поряд з будинком.

– Чого ти крутишся, як на уроці? – спитав мене раптом казково гарний метелик звичайнісіньким голосом Костя Малиніна.

Я глянув на метелика і не своїм від хвилювання голосом спитав:

– А ти хто такий?

– Та ти що, Баранкін, навмисне не впізнаєш мене, чи що?

– Малинін, це ти?

– А то хто ж! Не впізнав?!

– Спробуй упізнай тебе! Оце так перетворився! А я вже перелякався, думав, з тобою щось трапилося.

– Аякже! Тримай ширше кишеню! – сказав Малинін, розводячи крила й здіймаючи навколо себе вітер.

Я не міг одвести од Костя очей, такий він був незвичайний.

– Костю, – сказав я, – як же ти називаєшся?

– Як я називаюсь? Дуже просто… Зараз згадаю. Крила в мене зверху чорно-зелені?

– Чорно-зелені.

– А спідні?

– Коричнево-чорні.

– З золотими цятками?

– З цятками… І ще на кожному крилі по півмісяця і по цілій веселці.

– Все ясно! Я перетворився на махаона із сімейства вітрильників.

– А я?

– А ти перетворився в цього… Ану, повернись!

Я повернувся. Малинін критично оглянув мене з ніг до голови.

– Так… – сказав він. – Крильця в тебе маленькі, жовтенькі з чорними плямами. Зрозуміло. Ти перетворився на цього… на шкідника.

– На якого шкідника?

– На городнього. Відомого населенню під назвою капусниця із сімейства біланів…

– От тобі й маєш! – обурився я. – Чому це я перетворився на капусника, а ти – на махаона?

– «Чому, чому!» Звідки я знаю! Мабуть, тому, що махаони водяться на Далекому Сході, а я жив три роки в Хабаровську. А капусниці водяться в середній смузі Росії.

– А це точно?

– Точно! В мене ж колекція була! Я всі види метеликів знаю… Я – махаон, а ти – шкідник…

– «Шкідник!» Від тебе багато користі! Коли хочеш знати, то капусником бути навіть краще, ніж махаоном.

– А це чому ж?

– Тому що… тому що… у тебе крила розмальовані, як у дівчинки. Мені, наприклад, з такими крилами було б соромно з'явитися серед хлопців… тобто серед метеликів.

– Соромно – і з'являйся серед своїх!

– І з'явлюся!

Я злетів над дахом і зробив пробне коло над димарем. Крильця, звісно, були в мене не такі зручні й міцні, як у горобця, проте літати на них було на диво приємно. Летиш і весь час провалюєшся у якісь повітряні ями. Провалюєшся і летиш. І від цього в животі у тебе дух захоплює і таке відчуття, наче ти на льоту від радості помираєш. І тому тобі просто як дівчинці хочеться голосно казати чи «ух!», чи «ах!», чи «ох!» Чи просто завищати на радощах.

А попереду на тебе чекає солодкий нектар! Амброзія, можна сказати! І нові повітряні ями! І це дивовижне відчуття, від якого в животі дух-ух-ух перехоплює!.. І свідомість того, що все це, разом узяте, триватиме, скільки ми з Костем захочемо.

І яка різниця, хто ти такий – нешкідливий махаон чи шкідлива капусниця із сімейства біланів? Зрештою, це люди знають, хто з метеликів хто, а самі метелики на метеликах не розуміються. А коли це все так, то – ух! ах! ох! – і молодець Малинін, що напоумив мене стати метеликом.

В цей час до мене підлетів мій кращий друг Кость-махаон-Малинін, і ми почали гойдатися з ним у повітрі на якихось невидимих гойдалках.

– Ну, як? – запитав мене Кость, злітаючи донизу.

– Чудово! – відповів я, підносячись вгору. – Тільки їсти дуже хочеться.

– Ну, це діло поправиме, – сказав Кость. – Ух, зараз я тебе пригощу нектаром. Нектар пити – це тобі не овес дзьобати! Це, брат, знаєш, яка смакота!.. Лапки оближеш! Летімо швидше!

– Летімо! – сказав я. – Щодуху-уху-уху летімо!

– Летімо! – сказав Кость. – Щодуху-ух-уху! Крилом мах-ах-ах! Неначе пух-ух-ух! Щодуху-уху!..

ПОДІЯ ДВАДЦЯТА
«Спляча красуня»

Ми з Костем зробили ще одне прощальне коло над горищем і вже збиралися летіти по нектар, як раптом Кость Малинін помітив на стіні будинку маленького жовтенького метелика. Він сидів під залізним жолобом, вчепившись лапками за цегляну стіну і склавши крильця, мов прочитану книгу.

– Справжній! – сказав Кость Малинін. – Не те, що ми з тобою! Привіт метеликам! – крикнув він і помахав у повітрі лапкою. – Це крушинник.

– Ну і добре! – сказав я. – Швидше летімо по нектар!

– Почекай! Треба з ним познайомитись!

– Ото ще… Цей крушинник не він, а вона. А ти, Костю, дівчачур!

– День добрий! – привітався Кость Малинін, і собі чіпляючись лапками за стінку поруч з крушинницею.

– Кость-махаон-дівчачур! Кость-махаон-дівчачур! – дражнив я Малиніна, кружляючи над самою його головою.

– Привіт крушинницям! – сказав Кость, піднімаючи догори на знак вітання обидві лапки.

– Ганьба дівчачурам! – сказав я.

Кость ще раз привітався до крушинниці, однак вона сиділа мовчки і нерухомо, не звертаючи на Малиніна жодної уваги.

– Ну й носа дере! – сказав я. – Так тобі й треба.

– Та ні, вона не дере носа, – сказав Кость, уважно роздивляючись крушинницю. – Вона спить! Авжеж, спить!

– Спляча красуня! Зрозуміло. Прокиньтесь, спляча красуне! З вами хоче познайомитись сам Кость-махаон із сімейства вітрильників!

Я сів поруч з крушинницею і поторсав її лапкою.

– Марно! – сказав Кость. – Тепер її і з гармати не розбудиш. Вона вже на всю зиму заснула.

– Чому це – на всю зиму?

– Тому що у них, у метеликів, такий закон природи!

– Що ти брешеш, Малинін, який ще закон природи?

– Та чесне слово! Всі метелики осінню умирають або засинають до самої весни. У них навіть розклад є, коли кому засинати.

– Стривай, а як же ми з тобою? – стривожився я.

– Що – ми?

– Ми з тобою теж метелики, значить, ми теж заснемо за розкладом?

– Взагалі-то раз ми метелики, значить, теж, мабуть, повинні будемо заснути… коли-небудь.

Мене це «відкриття» просто приголомшило.

– То навіщо ж ми з тобою перетворювалися на метеликів? – загорлав я на Костя. – Якщо ми щомиті можемо заснути, та ще на всю зиму! Ми ж на один день тільки перетворилися, а заснемо раптом – і канікули зимові проспимо, і на ковзанах не покатаємось, і в хокей не пограємо. Ех, Малинін, Малинін!

– Чого ти розходився? – сказав Кость. – Тобі ж поки що спати не хочеться?

– Ні.

– Ну й летімо по нектар, а там видно буде.

– Що значить «там видно буде»? А якщо я засну на льоту і прокинусь аж весною, перетворюсь на людину, а на іспитах що робитиму? З усіх предметів двійок нахапаю через тебе.

– Подумаєш, – сказав Кость, – дома його спати не вкладеш, а тут він, бачите, боїться на льоту заснути. Не бійся, не заснеш. Я відповідаю!

– Не засну?

– Звичайно, не заснеш. Восени засинають які метелики? Звичайні. А ми з тобою метелики незвичайні.

– А які ж ми?

– Ми з тобою людиноподібні метелики, ось які! – закричав на мене Малинін.

– Ну то й що? – запитав я Костя.

– А те, що на людиноподібних метеликів цей закон природи, може статись, і не поширюється!

– Може, не поширюється, а може статись, і поширюється!

Я хотів ще трохи полаяти Костя Малиніна за його легковажність, а надто за те, що він, маючи колекцію, приховав від мене такий жахливий закон природи, але в цей час над нами пролетів галасливий горобець і одразу ж повернув назад. Побачивши горобця, Малинін чомусь ураз знітився і поліз ховатися під дах.

Горобець причепився до стіни недалеко від мене і прицілився в мене одним оком. Пика горобця здалася мені дуже знайомою. Коли він повернувся до мене боком, я помітив, що у горобця немає хвоста. Тепер я його впізнав одразу: це був той самий куций горобець, з котрим я побився на подвір'ї за овес.

– Привіт, чепчик! – крикнув я своєму давньому знайомому. – Ти на мене не сердишся?

– Баранкін, ховайся негайно! – почув я за спиною голос Малиніна. – Він тебе здзьобає!

– Хто це мене здзьобає? Баранкін перед горобцями ніколи… – Не встиг я закінчити фразу, як Кость вилетів з-під даху, схопив мене за лапку і потяг під залізний жолоб.

У ту ж мить безхвостий горобець опинився на тому місці, де я тільки-но сидів. Помітивши, що я зник, він покрутив на всі боки головою, підібрався до сплячої крушинниці, дзьобнув, умить проковтнув і полетів далі, ніби нічого й не сталося. Я подивився з-під даху услід горобцю, потім перевів погляд на Малиніна.

– Я тебе забув попередити, Баранкін, – сказав Кость винуватим голосом, – що справжні горобці дуже люблять їсти метеликів, так що ти не дуже попадайся їм на очі…

Мені, звичайно, дуже кортіло висловити Костю все, що я думав у цю мить і про нього, і про життя метеликів, проте я мовчки склав лапки на грудях і стримався. Зрештою, я не Малинін, це він розпхинькався, коли стомився бути горобцем. А я Баранкін! Коли вже я перетворився на метелика, то я всі труднощі і всілякі нелюдські муки зноситиму мовчки, як справжній мужчина. Окрім того, у мене і сили не було лаятися з Малиніним, так мені хотілося їсти.