Текст книги "Дім на горі"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Баба розплющилася, очі в неї були зовсім такі, як і в її кіз.

– Почому кози? – спитав Іван.

Баба подивилася на нього з підозрою, але за мить з її рота поплив велемовний потік. Вона почала розказувати йому про гірку свою долю, покивуючи при цьому головою, про старість-не-радість і про пропалу свою силу. Розказала з тремом у голосі про одну, другу й третю козу, одна з них Валентина Іванівна, друга Світлана Іванівна, а третя Людмила Іванівна, бо всі три вони єдинокровні сестри; оповіла вона про те, що цілий день і ніч проплакала, перш ніж зважитись вивести цих красунечок на базар. «Красунечки» совалися писками Івану в долоню, мекали, немов і собі навперебій розказували про свою долю. Стара тим часом оповіла Іванові, що вони спокійні й мирні кізочки, а молока дають стільки, що вона не знає, де його й дівать. Сметани з того молока не збереш, сказала йому стара, – це твар ніжна і, коли хочете, благородна, але який у тому молоці смак! Молоко, сир і кисляк чудові, сир не гірший коров’ячого, а може, й кращий, гордо сказала баба, і коли він їй не вірить, вона напише йому свою адресу, недалеко й живе, на Трипільській: там у неї хата, городець і сад. І городець, і сад вона ще опрятає, а от ходити за козами їй уже не під силу.

Знову заплющилася, але для того, щоб сховати сльози. Потекли з одного й другого ока і змочили за мить усе її широке й добродушне обличчя. Іван поклав старій у руку гроші, не торгуючись, і вона з дива аж за коліна взялася:

– То ви й торгуватися не будете?

Наступної хвилі вона побачила його обличчя і зустрілася з синіми, напрочуд добрими очима. Дивилася якийсь час, і неземне здивування охопило її. Він тим часом зняв з її кіз ошийники і поклав у поділ старої.

– Дякую, бабусю, – сказав тепло, повернувся й пішов. Кози слухняно побігли за ним, як собачата.

Стара аж заклякла. Зрештою, швидко отямилася, хутко піднесла до очей стиснуту руку з грішми і почала швидко їх рахувати перебираючи. Грошей було саме стільки, скільки просила, хоч готова була продати кіз і дешевше. Звела голову, щоб хоч поглядом провести того незвичайного покупця, але ніде його більше не побачила. На те вона ще більше здивувалася й перехрестилася.

Пізніше вона розкаже сусідам і знайомим неймовірну й чудову легенду, а що була вона богомільна і пильно ходила в церкву, ішлося в тій легенді про святих та нечистого і про те, що вона не розібрала до ладу, чи святий купив у неї кіз, чи нечистий.

– Як там не було, – резюмувала стара своїм недовірливим та захопленим слухачам, – а мене тішить, що поганих кіз я йому не продала. Були це чудо-кізочки, – плакала вона, – золотко-кізочки, такі душевно чисті, що аж серце мені за них болить!

– Я так і пойняла, – сказала другого разу стара. – Такого ти, Надєждо Филимонівно, не проведеш! Цього і ніззя було проводить, ще якогось лиха нашле на бідну мою голову, тьху-тьху, не на ніч згадуючи…

Він ішов по вулиці, кози слухняно й дружно бігли за ним слідом; коли перечікував машину чи воза, ставали вони всі три обіч нього: Валентина Іванівна при цьому мекала, в тон їй вторила Світлана Іванівна, а Людмила Іванівна дивилася на світ осмислено. Ішов Іван спокійним, розважним кроком і, здавалося, нічого не бачив довкола себе.

Так вийшов він на Київську, і коли проходив повз установу, в якій пропрацював вісім років, з її вікон висунулися всі працівники. Вони дружно пожаліли його й пробалакали на цю тему до вечора, зійшовшись на думці, що їхній завжди пунктуальний співтовариш по роботі зсунувся, бідолаха, з глузду. Вони однодушно поспівчували Марії, а бухгалтер Фаня Ісаківна розповіла при цьому досить повчальну історію про свою родичку, з якою трапилася така ж історія: якою страшною морокою виявилося це родині! На кінець робочого дня вони дружно забули про свого невдачливого колегу, і тільки молоденькій друкарці Раї він приснився був уночі: йшов по березі річки високий, випростуваний, з палицею-стільцем, а за ним статечно й гордо ступали кози. І здалося тоді вві сні молоденькій друкарці Раї, що вона закохалась у того чудного чолов’ягу і палить її через те невгасимий вогонь. Вранці вона неймовірно здивувалася на такий винятково дурний сон, не оповіла його нікому і тільки значно пізніше, років через сім, коли прийде вона з чоловіком та дитиною на річку, побачить раптом ту ж картину, що колись їй наснилася: ітиме берегом високий сивий і дуже гарний старий і за ним ступатимуть статечні й задоволені кози. Вона скаже щось веселе про того старого своєму чоловікові, аж той розрегочеться, але в серці в неї щось тенькне, наче обірветься тонка струна.

Того всього не дано буде знати Іванові. Він пройде повз вікна установи, де працював вісім років, і не помітить ні будинку, ні цікавих у вікнах. Вийде на Кафедральний майдан і спуститься Чуднівською вулицею вниз. На горі, ще перед тим як спуститися, ще раз зупиниться, стануть коло нього й кози, вони побачать один із найкращих краєвидів, які тільки може витворити природа. Побачать вони далекі горби і скелі, оброслі ліщиновими й берестяними кущами, поля, а на них густо золотого жита. Вітер гойдатиме хліб, і йому здасться, що ті гори дихатимуть. Здійматимуться їхні груди, завиті в синій тонкий газ, – сплять вони, наче велети. Іван відчує тоді неймовірний захват, який завжди пронизує мандрівника, коли той уперше ступає на шлях, а перед ним має простелитися дорога не в один місяць. Іван зрозуміє, що те, чого він шукав, знайдено і що п’ять синів, про яких мріяв, він народить, хай будуть це лише п’ять паперових зшитків (два із них уже списано). Вони замістять йому те, чого не досяг, і це має стати найвищим його щастям.

Відтак прийшов до Івана ранковий настрій, настрій свіжої роси, що обкропила трави й освітилася сонячним промінням. Весь простір побачився йому заповнений сонцем, синім небом, безліччю моторного птаства, жуків, метеликів, комах. Земля була повна коріння, хробаків, кротів, мурашви й козачків. Соковитий духмяний запах сіна йому почувся, відчув він у плечах солодкий ломець, наче й справді цілий день махав косою. Запах меду почув від білих та жовтих розсипів кашки, бджоли загули коло нього тисячами крил, і йому здалося, що він повернувся на галявину, на якій став чоловіком. Сонце грало на листі й пелюсті урочисту пісню, і під ту мелодію рушив він у свій упередній шлях, а за ним, статечно й мірно покивуючи, пішли три його вірні супровідниці.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Запах серпневого сонця

Спека! Крик цикад

Полум’ям піднявсь до хмар,

Нерухомих хмар.

Сарен, XVIII ст.

1

Шкільний двір було захаращено витягнутими партами й столами; Олександра Панасівна метнулася по вулиці і вже йшла в супроводі кількох молодиць – несли вони з собою горщики з білою глиною та квачі. Старший хлопець Олександри Панасівни ніс від річки повні відра, син підстарший сидів серед двору й рівняв на шматку рейки цвяхи. Марія Яківна снувала з віхтиком і обтирала з парт куряву, сторож Степан лагодив ті парти, голосно лупаючи по головках цвяхів молотком. З гори спускалася Галя в сірому старенькому платтячку й у білій хусточці, і Володимир, який розмішував фарбу, перш ніж почати фарбувати, мимоволі на неї задивився. Не мала зараз тої краси, яка так вразила його, коли піднявся був на гору, але лице її було таке кругле й таке здивовано-миловидне, що він знову відчув, як у нього закалатало серце. Поруч з нею ступав голий до пояса Хлопець, тримав у руках старе відро; старша дочка Олександри Панасівни почервоніла, дивлячись на Хлопця, і, щоб сховати зворушення, нахилилася й почала перев’язувати шнурок на балетці. Дочка підстарша ганялася за меншою, вони стрибали з парти на парту, аж доки сторож Степан нагримав на них.

Олександра Панасівна підійшла в супроводі молодиць до хвіртки водночас із Галею. Вони спинилися на мент: високо зазвучали їхні голоси. Хлопець покинув їх і пішов із відром до річки, там він спинився по коліна в воді і заслухався, як дзюрчить коло його литок вода. Зирнув угору й побачив синезне серпневе небо з величезними купчастими хмарами. Почув млосний запах бур’янів та води: ген далеко, з лівої руки, побачив високий зелений горб, на якому сидів на розкладному стільці сивий козопас Іван Шевчук, а довкола розбрелися білі, аж сліпучі здалеку кози.

Хлопець вибрів із води разом із наповненим відром і несамохіть зустрівся поглядом зі старшою дочкою Олександри Панасівни. Вони привіталися, а він схопив інше відро, щоб наповнити його для дівчинки.

Вона спитала його про щось дзвінким голоском, і він подумав, що дзенькіт швиду в річці і цей голос – один звук. Набрав води, а коли передавав відро дівчинці, їхні руки схрестилися. Тільки тепер він зрозумів, що оповідає вона йому: ледь-ледь не згубила вона скляної кулі, яку він їй подарував, власне, хотіла її присвоїти молодша сестра, але вона знайшла й відібрала. Сонце так яскраво освітлювало при цьому її обличчя, що воно здалося Хлопцеві майже білим і здалися дивовижно прозорими її очі – дві малі, сірі й надзвичайно світлі кринички.

Володимир у цей час поклав на парту перший мазок фарби; жінки повідчиняли у класах вікна, і в порожніх кімнатах їхні голоси звучали підсилено – жінки розчиняли в горнятах білу глину. Там порядкувала Олександра Панасівна, яка з’являлася чи в одному, чи другому вікні. Раз визирнуло з вікна й кругле Галине личко і ненароком зустрілося з Володимиром поглядом. Наче пролетіла поміж них зелена іскра, зв’язала їх і сполучила, а водночас і перелякала – Галя миттю сховалася, а Володимир ляпнув на парту стільки фарби, що та потекла по схилу тонкими брунатними струмками.

Сторож Степан показав йому на відламану спинку від парти, і вони заговорили, як би ліпше її приладнати. В цей час жінки загриміли в класах столами, підсовуючи, щоб легше було білити. На один із тих столів миттю скочила Олександра Панасівна і відразу замахала квачем, голосно розповідаючи жінкам якусь історію. Володимир задоволено дихнув запахом фарби і почав ретельно її розмазувати пензлем. Хлопець із старшою дочкою Олександри Панасівни знову приніс води, Марія Яківна взяла одне з відер і почала полоскати в ньому почорнілий від куряви віхтик. Сторож Степан гукнув на синів Олександри Панасівни: один став тримати дошку, а другий підставляв на те місце, куди мав зайти цвях, важкого молотка. Сторож сильно бив по головці, і дошка в хлоп’ячих руках стрибала.

Марія Яківна по-домонтарському обходила парти й ретельно їх обтирала, потім вона обітре дошки й столи; в цей час у порожніх класах знову задудніли лункі голоси, і четверо квачів дружно заходили по стінах. Стелі оббілювала Олександра Панасівна, як найвища: в класі запахло мокрою глиною, і Хлопець, удихнувши того запаху, відчув урочистий настрій, який запановує, коли білять хати.

З кутка двору захоплено цвірчали цвіркуни, сонце щедро освітлювало двір і людей у ньому, і всі вони в тому світлі здалися Хлопцеві спрозорілими. Пізніше він згадав цей день, сидячи самотньо на веранді Марії Яківни в тому-таки лозовому кріслі, що в ньому любив сидіти старий Іван, – буде він тоді дорослий і куритиме люльку. Одна із хмарок, які випустить з тої люльки, раптом освітить йому ту далеку картину, повернувши незрівнянне відчуття серпневого сонця, яке завжди свідчить про достояність, а водночас і про закінчення літа.

Тим часом по небі повільно пливли, наче велетенські білі кораблі, хмари, і старий козопас там, на горбі, стежачи за повільним та несхитним рухом тих хмар, побачить небо, вщерть заповнене велетенськими птахами, такими великими, що несила їм буде швидко летіти. Лежали вони завмерло на синьому полі неба, і, тільки пильно придивившись, можна було б спостерегти отой одноманітний рух. Тиха радість почала вливатись у серце старого – нагадало це йому всі три спалахи, які він пережив. Цього разу впадав у визір старого більше жовтий колір, чув він дух тлілих бур’янів, втомленої землі й першого осіннього листя – було теперішнє його світло й ота радість, як серпневе сонце зі своїм запахом; прочувалася в ньому важкота пригнутих під плодами гілок. Тонка й сумовита усмішка лягла на вуста старому, і він просидів із тою усмішкою аж надто довго, забувши наглядати й за козами. Через це, може, він, і не побачив того клопітного руху, що ним виповнився шкільний двір, не побачив дружини, що заклопотано обтирала куряву, не почув дзвінких жіночих голосів у порожнечі класів – все це існувало в той день поза ним. В той день відчув він, що сонце, хоч і гаряче, має вже в собі присмак тліну і що засноване воно легкою срібною мережкою, яку сплели довкола нього невгамовні павуки. Побачив він самотню білу шапку кульбаби, яка цвіла вдруге і вдруге народила свій легіон парашутиків. Теплий і повільний вітер повіяв на нього, і зірвав він та й поніс з тої шапки з десяток насінин – розбухли вони раптом у повітрі, розрослися і стали пір’ям для білих птахів, що їх уздрів Іван у небі. Тиха осінь ступала на землю золотими черевичками, поклавши собі на вуста пальця. Старий надто виразно побачив цю жовту постать, тож звівся, склав стільця і пішов додому.

Кози здивувалися на цей несподіваний учинок свого володаря, але перестали скубти траву й повільно поволоклися слідом.

Марія Яківна, яка уздріла була той похід зі шкільного подвір’я, змушена була підійти до Володимира й відпроситися додому. Володимир звів на неї прозорі від щедрого сонця очі і, звісна річ, дозволив, адже вони тут чудово вправляться й без неї. Марія Яківна покидала цей двір із жалем та тривогою, бо те, що її чоловік покинув гору передчасно, не могло її не стурбувати. Отож вона й поспішила до свого обійстя, щоб стати там на воротях, а коли вона вже стала і надчікувала чоловіка, зі шкільних вікон раптом полинув, вирвавшись із чотирьох жіночих грудей, чудовий спів. Може, через це старша дочка Олександри Панасівни рішуче перев’язала чоло косинкою і ступила й собі в шкільні двері, а сторож Степан зупинився з молотком у руці і аж рота розтулив, дрібно покліпуючи каправими очима.

Кілька парт уже сяяло фарбою, сонце грало на лискучих площинах, і старий козопас, який побачив ті ясно-брунатні плями, подумав, що то теж своєрідний призвісник осені. Володимир, однак, милувався на діло рук своїх, і коли до нього підійшов Хлопець і попросився в малярчуки, він радо на те пристав – вони запрацювали вже в дві руки, захоплено водячи пензлями по потрісканих, порізаних та залитих чорнилом дошках.

Галя визирнула у вікно й помітила цю несподівану ідилію, була вона з ніг до голови заляпана білими крапками, і Володимир, побачивши її отаку покрапковану, не втримався, щоб не всміхнутися. Проста й широка вийшла в нього усмішка, Галя не встигла на неї зреагувати, бо на її лиці мимовільно спливла така ж усмішка, і вони, ці два однакові усміхи, напрочуд злагоджено поєдналися. Хлопець устиг замастити фарбою щоку (стояв до вікна спиною), і Володимир сказав щось веселе про ту його замащену щоку. Вони водночас засміялися, Володимир і Хлопець, і на цей сміх визирнула вже так само заляпана глиною старша дочка Олександри Панасівни.

Сторож Степан сидів на парті й перепочивав, в бороді його стриміла самокрутка і блідо цвів вогник. Він почав розповідати довгу й не зовсім логічно збудовану історію – його низький голос погідно плив подвір’ям. Пихкав водночас і цигаркою: вряди-годи звивалася над його головою синя хмарка диму. Підстарший син Олександри Панасівни звівся від своєї залізяки, на якій вигинав цвяхи, і струсив із колін іржавий порох. Пішов неквапно до туалету, обмацуючи в кишені недбало викинутий Степаном недокурок, в туалеті він запалив сірника і з насолодою втягнув у себе міцний дим. Старший син Олександри Панасівни пішов до туалету й собі, і вони по-братському розкурили знайдене добро.

Старий Іван проходив у цей час зі своїми козами берегом, його голова, як і козяча шерсть, світилася білим перламутром, і на цей перламутр сумнувато зорила з свого обійстя Марія Яківна.

Велика сила повабила Володимира зайти в школу, де поралися жінки, – жив у ньому настрій серпневого сонця й тих усмішок, що обмінялися вони з Галею. Врешті кинув він квача у фарбу і обтер лопушиним листком замащені руки. З вікон неслася спокійна й лагідна пісня, і він пішов на ту пісню, як летить на вогонь нічний метелик. Четверо жіночих постатей завзято махали квачами, дівчинка розводила в горняті синьку; пахло глиною, стіни були мокрі й посмуговані, підлога вщерть заляпана вже підсохлими й мокрими плямками; він спинився на вступі до класу й раптом відчув, що його серце стисли залізні лещата, що він зовсім не належить собі, а радше тим очам, що глянули на нього із закрапкованого глиною обличчя.

– Ну, як тут діло? – гукнув він, скалячи зуби й намагаючись згасити зрадливий трем у пальцях.

Пісня обірвалася, і він почув у відповідь веселі, лункі голоси, – одна кинула до нього жартом, і всі гучно засміялися. Володимир знову вдихнув у себе чудового глиняного запаху, і йому захотілося по-парубоцькому завернути шапку на потилицю й безжурно позалицятися до всіх оцих веселих жіночок.

2

Над каштаном у дворі тріпотіло кілька білих метеликів, і Хлопець, фарбуючи парти, крайока стежив за їхньою грою. Були лискотливі на голубому тлі й виписували в польоті химерні зиґзаґи. Старша дочка Олександри Панасівни вийшла зі школи й зупинилася подивитися, як Хлопець фарбує.

– Слухай! – сказала вона й шмигнула заляпаним глиною носиком. – Дай трохи пофарбую.

Він дав їй пензля, і вона захоплено почала розмазувати фарбу. За покинутий Володимиром пензель узявся старший син Олександри Панасівни, підстарший у цей час чкурнув у сад сторожа Степана. Степан натхненно забивав здоровенного цвяха, залізши в парту, а його жінка перехилилася через паркан до сусідки і не менш натхненно молола з тою сусідкою язиком. Підстарший син Олександри Панасівни спокійно виліз на яблуню і почав накладати пазуху великими жовтими буравицями.

Володимир вийшов зі школи і засміявся, побачивши, як возяться коло фарби діти. Найменша дочка Олександри Панасівни сиділа на землі й натирала об камінь боки збитому каштанові. Каштан перетворювався відтак на брунатний волохатий м’ячик, а руки від соку, перемішаного з землею, ставали темні.

Іван важко підіймався під гору, за ним плелися кози. Марія Яківна стояла в воротях, бачила незвично бліде чоловікове обличчя, і воно мимохіть нагадало їй щось давнє, дороге, але й болюче. Зітхнула глибоко, а метелики, які нещодавно грали біля каштана, затанцювали над її головою.

Старий козопас побачив ті метелики, синє небо між деревами, повну літню жінку, яка стояла у воротях, і раптом не впізнав її. Здалося йому на мить, що там, у воротях, має стояти інша жінка, молода й струнка, з великими темними очима і з м’якою всмішкою на вустах. Ця ж, що стояла насправді, теж мала таку ж усмішку й такі ж очі, але була йому незнайома, як і цей двір, у який він збирався ввійти.

Він спинився, трохи занепокоєний, потер лоба, струснув волоссям – кози його тим часом дружно входили у ворота. Білі метелики зникли, цвіло тільки те ж таки неймовірно синє небо, яке знову вразило його бездоганно чистим кольором; почав натужно думати, чого повернувся він додому так зарані. Вже впізнавав оту жінку у воротях і вловив тривожний проблиск у її очах. Шукав пояснення, бо цей час, який минув відтоді, як рушив він додому, став наче глибока прірва, в якій уперше пропала його свідомість. Навіть озирнувся туди, назад, де мала б бути та прірва, – лежав довкола залитий сонцем простір, знайомий та звичний.

Чорна важка хвиля огорнула його на мент, і він захитався, заплеснутий незрозумілим вогнем. Побачив біля себе Марію, яка тримала його під лікоть і щось говорила чи запитувала. Чув неймовірно лагідні інтонації її голосу, але змісту не добирав. Тоді випливла йому на вуста всмішка, яку він знайшов сьогодні на тому просякнутому осінню горбі, – була вона тонка й сумовита.

– Тобі недобре? – перепитувала Марія, підтримуючи його.

– Та ні, – всміхнувся він, намагаючись вдавати із себе безтурботного. – Захотілося мені трохи пописати…

Підстарший син Олександри Панасівни набрав повну пазуху яблук і зістрибнув на траву. Степаниха повернулась у його бік, але не побачила шибеника, її окликнула співрозмовниця, щоб доказати почату вже кілька годин тому історію. Підстарший син Олександри Панасівни спокійно перейшов сад і вступив у шкільний двір. Він пригостив яблуками всіх дітей, які були в дворі, і дорослих, не виключаючи й самого Степана. Тоді всівся за щойно полагоджену Степаном парту і задоволено ввігнав міцні білі зуби в яблуко. В цей час визирнула вже зовсім забрьохана в глині Галя: в дворі всі сиділи і з хрумкотом їли.

– Хороші яблука, – сказав Степан, приміряючись, щоб забити нового цвяха. – Де це ти їх узяв?

Підстарший син Олександри Панасівни спокійно подивився на сторожа і вкусив яблуко так, що навсебіч бризнули краплі прозорого соку.

3

Серпень цього року видався багатий, повітря настільки погустіло й поважчало, що, коли пролітала бджола чи ґедзь, струшувалося, наче голубі драглі. Сади стояли обважнілі від щедрого плоду, аж хазяї змушені були ставити під кожну гілку підтичку. Срібні купчасті хмари починали повзти через небо з десятої ранку – доти небо було ясне, кришталеве й трепетне. Хмари, які з’являлися потім, було послано, здавалося, для того, щоб підкреслити його незвичайну, трохи виблідлу синяву і щоб посилати на землю срібне сяйво. В тому сяйві людські обличчя ставали м’якші й добріші й освітлювалися так, що навіть короткозорі починали добре бачити. Вітру майже не було, але той легіт, що ледве ворушив листя, ніс у собі перше відчуття осені та холодів. Можливо, від того у травах аж розривалися цвіркуни, не припиняючи своєї роботи, як женці, цілу добу. Далекі, лисі, недавно золоті горби потемніли – хліб із них уже звезли, і стерні надали їм землисто-жовтого кольору. На оброслих полином кручах снували туди-сюди, спускались і піднімалися, крутилися й танцювали метелики, – горби від того мерехтіли й начебто були вкриті танцюристими квітами. Річка вмерла в своєму ложі, вилискувала холоднувато і відчужіло: купальників уже не притягала її принадна вільга. Де-не-де тільки виднілися юрливі постаті, що блукали по воді з саками, береги відтак безлюдно світили, а на кущах з того боку річки було вже запалено по кілька ясно-жовтих, фосфоричних під цим сонцем листків.

Володимир дивився на ті листки, сидячи біля розчиненого вікна, і в серце йому наливалося тихої, трохи сумної, але напрочуд погідної музики. Під цю хвилю йому дивно ставало, що ще недавно чулися над цією землею вибухи і розрізали повітря кулеметні черги. Йому дивно було відчувати й легке зудіння в нозі – світ перед ним був такий прозірчастий і так гарно уладнований! Йому хотілося заплющитися, щоб перенестись у якусь іншу сферу: ця тиша і цей спокій по-своєму вражали його й бентежили. За спиною лежала порожня школа, стіни її було побілено, підлоги вимито, парти розставлено, в порожніх класах приємно пахло не до кінця просохлою фарбою та глиною. Він полюбив заходити туди щодня і вдихати цей запах: ще зовсім трохи – і в ці чисті, сонні й такі запашні кімнати ввірветься весела і завзята гурба.

Поки що він насолоджується цим настроєм, тим більше що побіч із цим живе в ньому й інше почуття, і він намагається затлумити його, але воно весь час виплескується з нього – погляд його нестримно тягся туди, на гору, куди він забрався тільки раз і де так незвичайно було пригощено його водою.

Думав про це, сидячи біля вікна й дивлячись на ті горби з першими жовтими листками. Незрима сила витручала його з дому, і він ішов на засипану камінням гору. Тонко пахтів тут полин, танцювали білі метелики, було їх так багато, що він мимоволі починав їх лічити. Збивався й покидав це заняття, очі його прикипали до холоднуватого синього плеса – відбивалось у ньому небо, а промені стріляли з ряботиння. Музика, яка навідувала його раніше, вдома, почала проявлятись і тут: почув її уперше, коли збагнув свою дивовижну залежність від дому на горі – можливо, мелодію підказало йому ранішнє радіо, а може, зродилася вона й самовільно. Так, це було те, що частково пояснювало його стан – настрій серпневого сонця. Кам’янів від того незвично сильного відчуття, що пробудилось у ньому, і це теж стало складником його музики. Здавалося, й та вода, що випив її на горі, також озвучувалася набором чудових і не зовсім владнованих тонів; відчував натомість тихе щастя від того, що воно вже є, а водночас і тихий смуток – те, про що мріяв, все-таки було далеке. На перший позір все було просто: тяглася на гору стежка, по якій він все-таки може зібратися, треба стати на неї й піднятися – мав незвідь-чому тверде переконання, що його звідти не прогонять. Але сидів отут, на полиновому горбі, і змушений був рахувати метеликів, які й досі мигали й мигали, злітали й присідали на бур’ян, танцюючи великий серпневий танок.

Вночі йому приснилося, що має там, на горі, свою кімнатку, заставлену вщерть книгами, а він ще до війни відчував до книг особливу охоту; ті книги напрочуд тонко підібрано під його смак – цілі вечори сидить він у тій кімнаті, захоплено гортаючи сторінки. Це стало продовженням іншого марення, яке побачив він у польовому шпиталі. Три стіни йому привиділися, густо обсаджені шкіряними корінцями, які тьмяно лискочуть золотом, і ці стіни раптом склали для нього коридор, по якому він пішов, важко налягаючи на костури.

Цей сон навідав його в один із найясніших ранків, які трапляються на цій землі. Прокинувшись, він побачив кімнату, залиту світлом, здалося, вона розширилася від того світла і засвітилася. Десь неподалік лопотіло листя, брязкали відрами біля колонки, а ще далі голосно балакали дві жінки. Він раптом збагнув, яка чудова й правильна вимова в тих жінок, які розкішні й переливні їхні голоси. Лежав, широко розплющившись, тоді вона знову заграла, ота повільна, але така незвичайна музика. Тяглася з глибини його нутра – співали там сонячні скрипки, ніжні й сторожкі, лопотіло й лопотіло листя, сонячні пальці вдаряли об нього, як об клавіші. Зорили на нього великі, знайомі, невимірно вабні очі; отам, де бурліє струмок, озвалося фортепіано, а де бджоли обсіли галявину, тихо заструміли віолончелі. Він слухав ту музику, і йому здавалося, що це тільки випадок, що грає її оте чорне клапасте радіо, – таку музику не може написати жива людина, складає її вся велика й багатоманітна природа. Ввійшла в його тіло, як вода, і він подумав, що це таки справді була вода, а кімната, де лежить він зараз, широко розплющивши очі, тільки проміжний пункт у його довгій мандрівці до справжнього острова тиші.

Встав, намагаючись не зруйнувати тонкої й такої ненадійної матерії свого настрою, і підійшов до вікна. Старша дочка Олександри Панасівни роздмухувала вогонь у літній печі, стулила губенята й заповзято дула. Вогник спалахнув, здавалося, з її вуст і пробіг по хмизу. Дівчинка встала, витерши зап’ястям сльози, – Володимир побачив, яка прозора й тоненька ця дитина. Здалося йому, що спурхне від землі й полетить у синюще повітря, як пташка. Дим рівно став від печі до неба, Володимир зирнув на вулицю й побачив, що таких димів стоїть над околицею з двадцять – вони, ті стовпи, підпирали небо, як Геркулесові, – виливались там у вишині у нестерпно білі клубасті хмари.

Старша дочка Олександри Панасівни взяла на своє утле клубеня миску з білизною і пішла росяною стежкою до річки. Поблискували босі й мокрі її ноги, світле волосся розсипалося по плечах і грало, а коли вона зігнулася біля води й розстелила по течії біле простирадло, він зрозумів, що музика полонила його до кінця, що вона охоплює цілий окрай, бо й грає її для нього весь оцей широкий, залитий сонцем світ. Покульгав чимдуж до дверей, відкинув защібку і спинився на порозі, примружившись від сонця.

Там, на горі, в сонячному диму пливала скеля, трохи далі топився дім, наполовину схований у зелені. Ясно світилася стежка, що спускалася з гори, і йшов по ній напівголий хлопчак, широко розмахуючи руками.

4

Хлопця покликало в той ранок те ж таки сонце, що розбудило й Володимира. Він устав і, ступаючи навшпиньки, щоб не розбудити матері й прабаби, вийшов на ґанок. Тихе світло огріло землю, розлившись навдокіл хиткою, марлевою мережею, тонко сплетеною із сонячного проміння. Стояв, і дивився, і відчував сон, який ще не відчепився від його повік: снилося йому, що він вирушив у далекі мандри, вдягши на себе чорний хітон мандрованця і взявши до рук високу, в людський зріст, палицю. Ясно-синю дорогу побачив у той ранок Хлопець – клалася вона мостом з їхньої гори на гору протилежну, перерізала Варваровий сад і тяглася туди далі, до лісу. Йому аж дихання заклало, так захотілося ступити на те синє полотно і рушити по ньому, не озираючись.

Зійшов із ґанку і біля хвіртки озирнувся. Дім ще спав, сонно заклепивши віконницями вікна. Спали там сотні книжок, що встиг він уже прочитати, і спали інші сотні книжок, які він прочитає значно пізніше. Хлопець не жалкував за тими непрочитаними книжками – знав, що рецепта на свій пошук там не відчитає. Відгадає його лише на цій ясно-синій дорозі, що стелиться перед ним, залита тремким ранішнім світлом, – покликала його могутнім голосом, і він, малий та нікчемний перед її величчю, відчув, що обливає його потом. Думка покинути цей дім пробудилась у ньому не вперше. Прийде час, неодноразово гадкував він, і йому таки доведеться піти в широкий світ. Хто зна, де носитиме його і чи повернеться він? Просто піде, а решта все виясниться.

Рушив по вогкій від ранкової роси стежці і біг, аж доки зупинився захекано на скелі. Глибока й далека долина розстелилася перед ним, і він спрагло й тужно вдивлявсь у неї. На її краю синів гребінь лісу – спала над ним спокійна біла хмарка. Вулиця, яка добігала до школи, була залита сріблистим серпанком – стояли там білі й рівні стовпи диму. Найближчий стовп виростав біля школи, від нього віддалялася з мискою, поставленою на бік, тоненька постать. Він миттю її упізнав і відчув, що на серці йому потепліло. Дорога перед його очима захиталася, поступово розчиняючись і розріджуючись. Відчув жаль, що так нагло вона пропадає, але то був легкий жаль. Там, у долині, полоскало білі, аж світилися, полотниська юне, ясне дівча. Хлопець зітхнув і рушив по стежці вниз. Каміння осипалося з-під ніг і котилося додолу. Він ішов, і тепло в серці розширялось у ньому й розросталось. Було кудлате й лагідне, і, поки дійшов він до тої надмір тонкої полоскальниці, стало воно, як та біла хмарка над синім гребенем лісу.

– Доброго ранку! – сказав Хлопець, стаючи коліньми в пісок.