Текст книги "Дім на горі"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Стояла в прочілі з лампою, і навіть червоне світло не могло сховати: почервоніла незвичайно.

– А одружена ти з ним була? Його й справді звали Анатолієм?

– О так! Його звали Анатолем. Прізвище я тобі дала своє через оту ж таки нашу гордість. Зрештою, в мене теж прізвище материне, а не батькове. Навіщо триматися за прізвище чоловіка, який не хоче нас знати?

Кинула неспокійним поглядом туди, звідки дивилися на неї вивідчі й запалені очі. Їй стало неспокійно і млосно, так уже хотілося докінчити цю розмову. Але стовбичила на порозі, купалась у червоному вогні і спалювалася, наче на приску стояла.

– Вибач, мамо, – сказав із півтемряви Хлопець. – Може, я роблю тобі боляче цими розпитами, але я хочу знати ще одне, невеличке.

Звела брови й дивилася запитально.

– Прізвище, – видихнув він. – Скажи мені, будь ласка, його прізвище…

Відчула, як з-під ніг їй повільно вислизає підлога. Відчула в горлі печію, начебто зникла з рота слина. Очі її закліпали, а ніздрі роздулися, в грудях застряв сірий клубінь, бо стала зовсім безпорадна і знікчемніла перед нещадністю, що її прочитала в блискучих синових очах.

– Нащо питаєш? – спитала раптом роздратовано. – В нього було смішне й недоладне прізвище, і коли ти його взнаєш, що це тобі дасть?

– Скажи, мамо!

– Пугач було його прізвище! – кинула Галя і, різко повернувшись, війнула до сина подолом сірого плаття.

І повірила раптом у те сама. А чому б не Пугач, коли так любив ночі і коли мав за плечима сірі крила. Вдень вона рідко його й бачила, та й не бував він тоді такий чарівний. «Пугач!» – подумала вона злісно і раптом забула його остаточно. Неначе поділ ночі відгорнувся перед нею, побачила вона далеко-далеко шматок зарослого полином берега, по якому злітали й присідали, танцюючи, білі метелики, побачила заціпенілого чоловіка, який сидить на камені. Гаряча хвиля обпалила жінку, і вона незчулася, як затопило її щось незнайоме, пекуче й дивне. Здавалося, лампа, яку тримала в руках, розпалюється все яскравіше і розпалюється так само її серце. Майже бігла по коридору, щоб якнайшвидше сховатись у бібліотеці. За спиною в темряві губився весь дім, згубилася там бабця, що солодко й безтурботно зараз спала, згубився і Хлопець, який думав під цю хвилю гірку думу про своє не зовсім звичайне з’явлення на світ. Зараз був він уражений та опечалений, хоч пізніше, коли повернеться у цей дім після довгих блукань, він назве той свій біль смішним та марним. Тепер же він лежав без сну і думав, що таки покине цей дім, а коли це станеться, ніколи не відчуватиме за ним жалю.

Галя вскочила в бібліотеку і захекано спинилася. Так само тримала лампу в руках і подивилася не без остраху крізь ту лампу в дзеркало. Щось затремтіло в ньому й захиталося, і ось він, цей золотий момент! – вийшла з тої жовтуватої прірви богиня і легко ввійшла їй у очі й до серця. Щасливі сльози покотилися Галі по лицях, вона схлипнула по-дитячому і вирішила, що не повинна виганяти зі свого серця ту богиню, а раз так, хай воно станеться оте, що уже до неї прийшло…

Здається, відчув ту хвилю і старий Іван, який сьогодні також не міг заснути. Біля нього спала дружина, а йому уявилося, що серед ночі вже народжуються первні, котрі складатимуть завтрашній день. Він ще раз подумав, що вона все-таки існує на цій землі – любов, і поки вона є, доти можна не боятися за сонце: світитиме воно через мільярд років чи ні. Здається, досягло його і світло, пролите в ніч Галиною лампою, але він згадав при цьому тільки жовті листки, що їх побачив був на кущах. Був надто старий, цей козопас, мусив забагато думати про оте жовте листя і вже не міг як слід порадіти за щастя своєї онуки.

11

– Хочу показати тобі свої володіння, – сказав Хлопець Неонілі.

Вони зустрілися на жовтій, намитій водою, піщаній косі: вона полоскала білизну, а він стояв навколішки, брав у долоні пісок і, витягаючи кулаки перед собою, поволі його цідив. Від того відвіювалася прозора курява й провисала трикутником, дівчинка повернулася тоді до Хлопця й засвітила до нього всмішкою.

– Багато на це потрібно часу? – спитала вона.

– Годин із чотири, – сказав він, знову зачерпнувши піску.

– На так довго мені треба відпрошуватися, – сказала дівчинка.

– Ну, то скажи, що я показуватиму тобі свої володіння.

– Ой, що ти! – тихенько зойкнула дівчинка. – Хіба можна матері так сказати?

Позирнула на нього й раптом зацвіла густим рум’янцем. Хлопець дивився на неї й очей не міг відвести. Щось у ньому зрухнулося, і раптово усвідомив він: недаремно його так вабить до цієї дівчинки і недаремно, зустрічаючись із нею, відчуває гарний спокій.

– Може, мати твоя кудись піде, – сказав він.

– Коли вона йде, – засміялася Неоніла, – то загадує нам стільки роботи, що ми й озирнутися не встигнемо, як вона вдома.

Хлопець нахмурився.

– То, може, ти не хочеш? – сухо спитав.

– Ой, дуже хочу! – сказала дівчинка і аж руки заломила. – Але як?

– Це вже сама придумуй, – мовив він і встав, аж пісок посипався. Вона зирнула на нього: золотистий від засмаги і з ясними піщинками, прилиплими до шкіри.

– Я зійду вниз завтра о десятій, – тоном володаря сказав він. – Приходь он до тієї скелі, – він махнув рукою й раптом усміхнувся.

Вона не посміла заперечити. Голівку їй, правда, наче обручем стисло, бо треба було вже самій придумувати, як задовольнити матір і його, але тої його усмішки було для неї досить, щоб згодилася на ту їхню завтрашню зустріч. Манливе й загадкове царство відчула вона за спиною в цього золотистого хлопчака – хотіла-таки вступити в нього. Енергійно поставила на бік миску з білизною і рішуче труснула гривкою чорного волосся.

– Спробую прийти, – сказала і гадки не маючи, що за склом першого звідси вікна сумно дивляться на неї великі материні очі, а в серце її стукає, вислаблюючи й знуджуючи, незбагненний та докучний сум.

12

Серпень цвів. Іван відчував його, як ніколи раніше, бо щось і справді із ним приключилося, відколи побачив, як павуки засвічують на кущах жовтяки. Вже два дні не виходив він з козами на горби, наче й забув про них, і Марія Яківна мусила ходити до верболозів, щоб нарвати трави й наламати гілок. Там зустрілася вона із Хлопцем, який повертавсь з чергових мандрів по ярах та кручах: Хлопець допоміг їй наламати гілля й винести його нагору. По дорозі Марія Яківна розпитувала Хлопця про матір та прабабу, але він відбувся загальниками. У них усе гаразд, сказав він, зараз прабабі полегшало, і вона навіть ходить потроху. Мама? Мама, як завжди, в клопотах. Зрештою, зараз він мало буває вдома.

– Літо! – сказав Хлопець і мрійно змружив очі.

І Марія побачила в тих змружених очах справдешній образ літа: з квітами, золотавим пилком на них, з плодами й зеленню. Вона почула від цього золотистотілого хлопчака запах річки й піску й тихо помилувалася на його безхмарний вік.

– Там, у ярах, – казав розважно Хлопець, – є вириті водою підземелля. Я їх і досліджую. Знаєте, треба довго повзти в темряві, доки доберешся до кінця. Там підземелля розширюється, я пробиваю у стелі дірку і маю собі кімнату. Знаєте, скільки є в мене таких кімнат?

– Мабуть, з п’ять, – сказала Марія Яківна.

– Двадцять! – гордо сказав золотавотілий хлопчак. – Я поки що єдиний господар тих печер.

– А тобі там не страшно?

– Мені? – закопилив губу Хлопець, але очі його засвітилися так, що Марія Яківна зрозуміла: часом йому буває й страшно.

Пізніше, через сімнадцять років, вони згадають оцю свою зустріч на березі. Тоді також буде серпень, і він чимось нагадуватиме серпень того далекого 1946 року. Так само вони сидітимуть тоді в садку, Марія Яківна поставить перед ним вазу з ясно-жовтими буравицями, майже прозорими сливами та ніжношкурими грушами. Літатимуть довкола оси й сідатимуть на ті такі осяйні під сонцем плоди. Марія Яківна змахуватиме рукою, проганяючи ос, а Хлопець таки признається їй, що тоді, коли лазив він по ярах та підземеллях, не такий уже він був і герой. Часом холодним потом обливався, коли десь осипалася глина чи щось шаруділо, смертельно боявся наштовхнутися там на гадюк.

– Чого ж ти туди лазив, шибенику? – сміялася Марія Яківна.

– Щось мене манило, – признається він старій учительці…

Іван тим часом сидів за столом на веранді й писав. Він писав із самого ранку, а що тяглося це вже кілька днів, Марія Яківна позирала в його бік не без тривоги. Майже не торкався їжі, на столі годинами простоювала чашка з молоком, доки втомлений, аж знеможений випивав він її одним ковтком. Падали яблука в саду, зав’язувалися бур’яни, з гори плив на обійстя густий полиновий дух – плакали там з ранку до ночі п’яні від сонця цвіркуни. Сонце лило на землю так багато світла, що від неймовірної кількості його люди ходили з вузькими, як у монголів, очима. Дивуватись можна було і з іншого: лежала над землею вже добре відчута прохолода. Цей контраст був настільки разючий, що кілька Іванових кіз стали здатні запліднитися. Про це сповістила Марія Яківна чоловікові, коли він, майже осліплий від сонця й вичерпаний від писання, зійшов зі сходів та ступив у сад. Був погідний і заспокоєний, майже такий, який бував буденно, тож вона й поділилася з ним такою ж буденною новиною. Він зирнув на неї уважно, наче щось пригадав, а тоді тонка усмішка торкнула його вуста.

– Це вже непотрібно, Маріє! – сказав спокійно і, взявши зі стола ножа, почав зрізати шкурку із яблука. Тонка і ясна смужка вилася з-поміж його пальців, і, дивлячись на цю смужку, Марія раптом відчула, що їй заклало подих: передчуттям якогось нещастя вона сповнилася. Він же лишався так само спокійний, ніж його розітнув яблуко на п’ять часток і з кожної ретельно вирізав насіння. Тоді обернувся він до неї й сказав тихо й ніжно:

– Сідай, Маріє, з’їмо по яблуку.

Вона сіла, він присунув їй блюдечко з очищеним плодом, а собі взявся обчищати новий. Потім вони поволі їли ті яблука, які були чудові й розкішно пахтіли, – плив від них запах серпневого сонця.

Після того він поклав їй на долоню свою руку і сказав так само тихо:

– Малий я спадок лишаю тобі, жінко.

– Про що це ти говориш, Іване? – трохи занепокоєно спитала вона.

Він мовчав. Дивився звуженими від сонця очима, і з них хлюпав на світ голубий та безмежний спокій.

13

З першими променями сонця відкрила в собі Галя незвичну легкість та піднесення. Повітря навколо було синювате, а коли дивилася вона в долину, пливав там кудластий туманець, – Старий Пічкур, який трусив на річці верші, нагадував під той час тутового шовкопряда, який звиває з найтонших ниточок свій іскристий коконець. Галя дивилася в долину і її «шовкопряда», і з вуст її мимоволі засочилася тиха й трохи смутна мелодія. Наспівуючи, вона пішла по коридору і штовхнула синові двері, щоб збудити його, закислого й залежаного, але Хлопця в кімнаті не було, а ліжко було вже застелене. Галині брови стали трикутником, але мелодія, яку тихенько вона виспівувала, не дала їй застановлятися, куди це подівся так рано син. Вона пішла до старої, щоб спитати, що та хоче снідати. Але старої вона теж не застала в покої, що здивувало її ще більше – бабця таки любила повилігуватися. Рушила надвір, а коли спинилася на порозі, залило її з ніг до голови сонце, і вона побачила, що в дворі стоїть невеликий столик, засланий сліпуче-білим обрусом. За столиком сиділи стара і Хлопець і про щось душевно бесідували. Хлопець уже поснідав, бо відсунув тарілку й допив ранішню сурогатну каву, яку виготовляла з жолуддя сама Галя, а стара тримала в одній руці недоїдене яйце, а в другій блискучу срібну ложечку.

– Вирішили поснідати без тебе, – сказала стара, – бо ось наш парубок збирається показати своїй дамі серця яри й печери.

– Тут нема ніяких дам, – спалахнув Хлопець. – Це моя товаришка, та й годі!

– Ну, звісно, – сказала стара. – Мусив би зрозуміти, що я жартую. Почуття гумору – невід’ємна риса пожильців цього дому, чи не так, Галочко?

– Крім хлопців, – усміхнулася від порога Галя, і вони замилувалися на її вроду.

– Через це вони й не затримуються довго між цих стін, – підхопила так само весело бабця.

– В цих стінах і ведмідь утратить почуття гумору, – буркнув Хлопець.

– Ці стіни тобі не до вподоби, кавалере? – звела брови стара.

– Мені не до вподоби, коли мене хтось називає кавалером.

– Сказали б колись таке справжнім кавалерам! Вони б витягли шпаги й прокололи б тобі черево!

– Теперішні кавалери тим і кавалери, що вони так не називаються, – пішла на допомогу синові Галя. – А насправді, куди це ти збираєшся, мушкетере?

– Пообіцяв Неонілі показати свої володіння.

– І тягатимеш таку ніжну істоту по ярах та кручах?

– Вона не ніжна істота. З ніжними істотами я б не водився!

– І вона згодилася на це?

– А то ж як! – Хлопець уже встав із-за столу. Сонце світило на нього ззаду, а від того його чубок золотився.

– В нього достобіса самовпевненості, – сказала Галя, стежачи, як він іде. – В його віці хлопець промовчав би, що йде на прогулянку з дівчиною.

– Він не вкладає в те нашого значення, – сказала спокійно стара. – Тому й не лукавить.

– Часом мені здається, що в нього розмито деякі комплекси, – сказала Галя. – Перш за все чемність та скромність.

– Це було в усіх чоловіків цього дому, – сказала стара. – Майже всіх їх побивала гординя…

Вона сказала це не без пихи, і Галя обурилася.

– Що ж у цьому доброго?

– Хіба я щось казала про добре чи зле? – вигнула брови стара. – Я засвідчила факт, а з фактами нічого не вдієш.

– Все можна змінити, бабцю, – відказала Галя й плеснула собі в обличчя води з умивальника.

Витиралася ясно-білим рушником, а коли визирнула з-під нього, побачила, що бабця сидить із підтиснутими вустами.

– Велику дурницю сказала ти, ласочко, – по-менторському зауважила вона. – Знаєш, про що я часом думала? Було б дуже сумно в цьому світі, коли б у ньому не можна було б чогось змінити. Але ще сумніше в ньому було б, коли б не було у ньому нічого незмінного.

Галя підійшла до столу.

– Це ти сьогодні зготувала сніданок чи Хлопець?

– Багато ти хочеш від свого Хлопця, – пирхнула стара. – Сніданок зготувала я!

Вона так гордо знесла підборіддя й таке погідне стало в неї обличчя, що Галя раптом зніяковіла: чого доброго, стара щось провідчула в сьогоднішньому дні. Мимоволі глянула вниз на стежку, що підіймалася до їхнього дому, але була та, як завжди, порожня.

– Хочеш сказати, що це якийсь великий вовк у лісі здох? – з тріумфом проказала стара. – Ні, це мені, ласочко, приснився винятково гарний сон.

14

Винятковий сон приснився сьогодні й Володимиру. Йому привиділася висока гора з пишним палацом на вершині, гору ту впоясано кількома пасами терняку, по ній викопано кільканадцять ловчих ям, насипано вали, вирито рови й обплетено всю колючим дротом. Він повз під тим дротом з ножицями, вряди-годи лягав на спину і розрізав дріт. Так само стриг він і тернове віття, п’ядь за п’яддю пробиваючись угору. Часом падав він у ями, сильно б’ючи при тому калічену ногу, йому боліло, але він, зціпивши зуби, вибивав ножицями в глині приступки і, чіпляючись та кривавлячись, видирався нагору. Перелазив паркани на валах і перепливав воду в ровах. Одежа його вся перетворилась на брудне ганчір’я, що клаптями звисало з тіла, руки й обличчя вимастились у болото, черевики на ногах розмокли й гидко чвакали, він навіть забув, куди й чого іде, – знав лише, що йти йому конче треба. Піт стікав по лобі, розмиваючи бруд, навколо тріскотіли цвіркуни й погукувала вмиротворено горлиця. Знеможений та вичерпаний, він лежав перед вступом на широке піщане поле, поруч нього лежав його товариш, і ось-ось вони кинуться в атаку. Але він не зміг кинутися в атаку, ноги йому підломилися, коли скочив на рівні, і почав він падати, кружляючи в повітрі. Смикнув за прив’язане до грудей кільце, і над ним зацвіла біла шапка парашута. Його смикнуло й підкинуло, і падати він почав повільніше. Швидко наближалася до нього земля, і він уже розрізнив на ній одноповерховий продовгуватий будинок початкової школи. Поруч інший будинок, у дворі стоїть Олександра Панасівна, а біля неї купка її дітей. Всі задерли голови й дивляться в небо, дивиться в небо й Марія Яківна, яка доїла серед двору кіз, зирнув у небо й сивоголовий козопас, очі його видалися Володимирові, як два ясно-сині озерця… Він приземлився якраз у шкільному подвір’ї, і сльози покотилися йому з очей, гарячі й густі. Легкий шелест шовкової сукні почув він і побачив біля себе стрункі ноги, біля яких хвилювалося голубе шовкове море. Чиїсь руки звели його голову, і в вуста йому потік нектар. Солодку знемогу відчув Володимир, смокчучи те чудове питво, – розливалося по тілі тисячею гарячих струмочків. Від того він весь почав раптом перейматися дивним щастям. «Господи, – шепотів він, перевертаючись на постелі, – така це мука нестерпна!»

Він прокинувся й ледве не осліп від місяця, що дивився йому просто в обличчя. Глибока, тиха й безмежна ніч стояла навколо, глибока й безмежна тиша. Помалу приладнав до ноги протеза, вдягся й, важко накульгуючи, вийшов у шкільний двір. У кутку стояла розтрощена парта, і він присів за неї. Скрутив цигарку й припалив. Сухий дим приємно ввійшов йому в груди, прочистивши дихальні шляхи. Місяць світив йому в спину, і на подвір’я відкидалася довга тінь. Дим у місячному промінні здавався ясно-синій; під каштаном валялися, густо насипані за ніч, зелені їжачки, десь далеко чхнув і затахкотів поїзд, і йому здалося, що в цю ніч і під цим місяцем просторо розширюється йому душа. М’яко фосфоризували білі стіни школи, темно дивилися вікна, наче був цей дім живою істотою. Закукурікав десь недалеко півень, і небо, повне драглистих зір, раптом просвітліло. Повіяв свіжий, аж гострий вітер, і саме він розбудив на мент каштанове листя. Глухо зашелестіло, і на землю з глухим стукотом обсипалося ще з десяток каштанів. Володимир потягся до найближчого з них, розломив, і в долоню йому випало біле тіло. Дихнув на повні груди вогкого, свіжого, гіркуватого запаху; повітря навколо вже тремтіло, наливаючись непевним, сірим, але по-своєму принадним світлом: у тому світлі, яким поступово наповнювалося небо, в цій його оголеності, відчув себе Володимир неприкаяним та самотнім. Йому здавалося, що для грудей його бракує повітря, що світ став круглий та замерзлий, а йому тільки й лишилося, що отак безмовно сидіти на цій-от парті.

Він вийшов із двору, покинувши в ньому тліючий недопалок, і раптом пішов під гору, саме ту, яка так нагло йому наснилася. Ступав поволі, вибираючи, куди поставити ногу, легенько постогнував, коли вона незручно скошувалася, по лобі йому текли струмки поту, свіжий ранковий вітер дув на нього з гори широким, зимним потоком. «Боже, боже, – подумав він, дивлячись, як гаснуть одна за одною над горою зірки, – який безум нещадний веде мене, який незбагненний безум!»

Часто зупинявся, щоб перепочити, часом сідав на прискалок, а небо над ним ширшало й прояснювалося; здалося йому, що з’єднується він із тим небом у дивовижний спосіб, ширшав і прояснювався сам, а той краєвид, який розстелявся перед ним тим розлогіше, чим вище він підіймався, все більше його захоплював: задимлені горби, синя річка в клубенях диму чи туману, кущі й дерева, застиглі, наче вирізані несамовитим різьбарем горельєфи. Було важко дивитися на цей передранковий світ і відчувати в серці брилу своєї безнадійної любові. Йому навіть чудно стало, що стоїть ось тут, на скелі, зовсім поруч із сонним будинком, від якого долинає раз у раз півняче кукурікання, – страшно йому стало, що його можуть побачити із тих підсліпуватих і на позір мертвих вікон. Йому навіть здалося, що з них і справді хтось дивиться; боліла йому натомлена нога, піт просихав на чолі, але не мав Володимир сили спуститися так швидко в долину. Сидів на скелі і тремтів від вогкої прохолоди, якою віяв передранковий легіт: щастя й відчай заполонили його всього.

За Володимиром і справді стежила від будинку пара пильних очей. Стара, яку не брав у ту ніч сон, приклеїлася до шиби й бачила все те химерне Володимирове кружляння по горі. Глибока втіха покрила її й піднесла. І чи було то зі сну, чи просто такою сильною видалася їй та ілюзія, зовсім забула стара про ветхі свої літа. Здалося їй, що це й справді повернувся давній час, бо все було так само, як і колись із нею. «Мій тільки, – подумала стара, – не був такий відчайно несмілий. Він прийшов у той ранок і застукав у моє вікно!»

Володимир звівся й повернувся до будинку. Незнана сила повабила його підійти ближче, якийсь голос понуджував підійти до вікна, він навіть знав, до якого, і легко застукати в шибку. Бачив те вікно, вужче за інші, з обламаним дерев’яним орнаментом, рука його нестерпно свербіла; в іншому вікні тремтіла від нетерплячки стара, їй аж голова закрутилася від хвилювання, бо й хвилюватися було чого.

Володимир, однак, дійшов тільки до хвіртки. Спинився, як сновида, й довго непорушно стояв на стежці. Ранок уже до решти вибілив небо, і смерк поволі розтавав, тоншав і прозорішав. Тоді Володимир озирнувся на схід і побачив раптом, як заграла на овиді ясно-малинова смужка. Та гра й те світло сполошили його, і він наче зі сну пробудився: як це сталося, що забрався аж сюди і стоїть перед цією хвірткою? Позадкував уражено, кинувши зляканим поглядом на вікна, і покульгав геть саме в той час, коли Галі приснилися птахи, котрі летіли в червоному небі.

Стара розчаровано зітхнула й подибала до свого ліжка. Лягла й заснула і проспала твердим сном кілька годин, а прокинувшись, згадала про чудного блукальця в них на горі. Тихо засміялася й похитала головою. «Мій таки був сміливіший, – подумала вона гордо. – Зрештою, і мій був… така собі шмата!»

15

Після того, як приснилися Галі птахи на червоному небі, здобула вона знову давнішню здатність легковажно крутитися перед дзеркалом. Богиня ввійшла їй у той ранок у серце, і вся вона засвітилася, заясніла – сонячний світанок відбився на денці її очей і незвичайно їх посинив. Галя приміряла всі свої сукні, аж доки не вибрала голубу, а коли з’явилася на очі старої, та аж охнула вражено: ніколи не виглядала її онука так привабливо.

– Хочу піти пройтися! – сказала Галя, не дивлячись на стару, бо так тяжко було витримувати той хитрий її прижмурець.

Бабця не відповіла, тож пройшла повз неї і начебто весь серпень пронесла з собою: небо оте голубе з купчастими хмарами, відчуття визрілих плодів і їхній запах, важкі й пишні квіти й настрій устояної прохолоди в поєднанні з найяскравішим сонцем. Тихо засмутилася стара, дивлячись на онуку, їй здалося, що недовго витримає вона свого знесення, оцієї незвичної бадьорості та ясності в голові та тілі, – то було теж прочуття осені, яке пізнав і козопас Іван, вони з сестрою відчували під той час одне й однаково.

Іван уперше застрашився ясності й світла, що струмували з нього, а його сестра – свого оновлення і здоров’я. Через це вони й посумували кілька хвилин у той чудовий, запашний, дуже сонячний серпневий ранок, і того їхнього суму не поділив із ними ніхто: і Галя, й Марія Яківна були в той ранок надто заклопотані; Галя поспішала спуститися з гори, а Марія Яківна рвала в цей час траву для кіз…

Галя поспішала тільки до скелі. Після того стала знову повільна й обережна. Бачила річку і Старого Пічкура, що ставив верші на день. Потім він сидітиме на камені й чекатиме, доки налізе в ті верші дурна риба, – має протягтися це не одну годину. Побачила вона з того боку річки дві тоненькі постаті й миттю впізнала – Хлопець повів показувати свої володіння старшій дочці Олександри Панасівни. Ревниво озвалося в Галиній душі серце, але їй стало і смішно на тих так заклопотаних – енергійно йшли по білій, наче із сиру зробленій, стежці. Побачила Галя й діда Івана, той не вийшов сьогодні з козами на кручі, а повільно гуляв по своєму садку, звісивши білочубу голову. Кози мекали й висовували гострі писки із хліва, а в ворота заходила Марія Яківна з мішком трави та листя.

З-під ніг у Галі вилітали коники, летіли на сірих та зелених крилах, сідали неподалець; пахло чебрецем і полином, а ще добрим, золотистим медом. Галя ступала на жорству білими туфлями на високому підборі, і та жорства зовсім не перешкоджала їй: сонце світило їй просто у вічі. Мружилася й милувалася на купчасті хмари, одна рука її стискала білу сумочку, а друга вільно ходила біля тіла. Інколи заточувалася й балансувала вільною рукою, наче сподівалася, що от-от її підтримає на тому схилі чиясь сильна рука.

Отакою й побачив її з шкільного подвір’я Володимир: спускався з гори голубий метелик, помахував крилом і похитувався. Дивний острах обійняв Володимира, дивний переляк. Він позадкував до своїх дверей і зайшов нишком до кімнати. Сів, щоб прохолодити розпашіле лице і щоб стримати розшаленіле серце, – метелик на горі виглядав так неприродно-вражаюче! Хтозна, може, Володимиру годилося, замість так ганебно втікати, піти й подати тому метелику руку?

Його потягло до відчиненого вікна, і він став коло нього саме в той мент, коли підходила туди й Галя. Вона побачила Володимира і вклонилася трохи незграбно, а на вустах її засвітилася зніяковіла й розгублена всмішка. Цього стало досить, щоб гребля, яку вони будували поміж себе, раптом тріснула.

– Добрий день! – мовили Галині вуста.

– Доброго дня, Галино Іванівно, – мовили і його вуста. – Куди це ви?

– На прогулянку, – сказали її вуста, і махнула вона голубою рукою. – Не все ж воно й удома сидіти…

– А звісно, – сказали і його вуста. – Я, до речі, теж засидівся. Мо’, візьмете мене в компаньйони?

Подивилася на нього ледь-ледь розширеним поглядом, і Володимир раптом захлинувся від тої дивовижної краси, якою вона палала. «Я збожеволів!» – подумав він приречено, але не міг і на хвилину відірватися від її таких повабливих очей.

Галя начебто виблідла від хвилювання, пальці її затанцювали на сумочці, яку тримала перед собою, наче щит, а вуста прошепотіли так, що він ледве-ледь розчув.

– Зробите ласку, – сказала якнайтихіше. – Гуляти самотою не таке вже велике й задоволення.

16

Хлопець спинився на горі, з якої розгортався краєвид на всі чотири боки. Завжди відчував на цій горі особливе піднесення, здавалося йому – весь широкий світ кладеться йому перед очі, і варто тільки простягти руку, щоб він уліг перед тобою й упокорився. Просто перед Хлопцем виднілися порізані ярами кручі, рідко засаджені кущиками ліщини, за ними стелилися вже зібрані поля із золотою іще стернею, там далі витиналася зелена баня церкви й кучерявився густий заріст сільського цвинтаря. Річка тяглась углибину і впиралась у синю щітку лісу – саме за неї щодня сідало сонце, і Хлопець любив спостерігати, як розпалюється вечірня заграва, наче той ліс горить.

– Оце і є мої володіння, – сказав він гордо дівчинці, що стояла із ним поруч, плече в плече.

– Я тут ніколи не була, – сказала тихо Неоніла, а очі її дивилися заворожено й покірливо.

– Звідси світ широкий! – промовив Хлопець, і його змружені очі засміялися й заіскрили.

«Часом стоїш так, – подумав він, – і тебе пориває піти не озираючись».

Дівчинка повернулася до нього, подивившись віддано й трохи захоплено.

– Пішли! – сказав він коротко і кинувся стрімко з гори.

Вони вправно спускалися з крутосхилу, налягаючи на п’яти, аж доки дісталися до найближчої кручі.

– Диви, як я бігаю! – сказав Хлопець і, розігнавшись, чимдуж побіг серединою кручі. З-під його ніг вивалювалася глина й осипалася долі з густим шурхотом.

– Я так не зможу! – крикнула дівчинка, бо стояв він уже по той бік кручі.

– А ти спробуй!

Вона замахала руками й закрутила головою, хоч її підмивало так само перебігти через кручу й собі. Але затаєний дівочий інстинкт спинив її і примусив з’явити себе перед його очима слабшою й безпомічнішою. Він біг уже назад по тій-таки кручі, повний півнячого завзяття й хлоп’ячої зарозумілості, а коли сонце осяяло голе по пояс його тіло, засвітилося воно раптом золотими волосинками. Це найбільше вразило дівчинку, бо в цей мент, коли побачила золотого хлопчака, який біг їй назустріч, їй здалося, що весь світ дивно одмінився.

– Навчився тут такі коники викидати! – догодила вона йому, але його обличчя вже згубило перебутий тільки-но захват.

– Знаєш що? – сказав він, по-змовницькому присуваючись до неї. – Ми поліземо в найбільшу печеру.

Пішов уперед, спускаючись по схилу, і не озирався, був певний, що вона обов’язково за ним піде. Вона й пішла, керована не так розважком, як тим-таки інстинктом, завдяки якому жінка залюбки ступає в чоловікові сліди. Дійшли відтак до заростей ліщини, там темніла яма. За мить Хлопець пропав у тій ямі, а через якийсь час вийшов з-за кущів.

– Все гаразд, – сказав він. – Можна лізти!

Знову пірнув у яму, а вона відчула, що її серденько стислось у кулачок, спину охолодив чи страх, чи захват. Прикусила губу й хоробро гулькнула вслід за Хлопцем.

– Обережніше, – почула вона в темряві його голос, – тут треба повзти. Не квапся, щоб не зачепилась об коріння.

Почула, що він поповз, бо зашаруділа глина й почала осипатися. Руки й коліна її потрапляли у вогку землю – дихала на неї холодна темрява, але вона повзла й повзла, відчувала-бо попереду затамоване Хлопцеве дихання. Далі прохід поширшав, і вона змогла повзти вже навкарачки, а за якийсь час вони опинилися на залитому світлом глиняному п’ятачку. Тут було вирубано лопатою сидіння, на які накидано сухої трави й листя. Хлопець сів на одне із них, як у трон.

– Спочинь, – запропонував він. – Звідси вже можна вибратися нагору. Але поведу тебе далі. Не боїшся?

Закопилила зневажливо горішню губу: чого б їй мало бути страшно, коли вона разом із ним?

– Молодець! – похвалив він. – З тобою варто дружити. Ходімо далі!

Поповз далі, і через це не побачив, як густо зашарілися за його спиною Неонілині щоки. Була горда за таку довіру і через те й справді не боялася.

Вони повзли довго. Зрештою, затремтів попереду сонячний промінець – крізь невеликий отвір бив пучок яскравого світла. Розсівалося по просторому глиняному гроті, в якому густо звисало, наче сталактити, довге коріння. Тут було ще вогкіше й холодніше, але долівка устелена сіном та листям. Шаруділо в них під коліньми; дівчинка роззиралася широко розплющеними очима.

– Я відкрив тобі найбільшу із своїх таємниць, – голосно зашепотів Хлопець, а рука, яка втрапила в пучок світла, засвітилася чистим золотом. – Не маєш права в ім’я нашої дружби, – так само урочисто проголосив він, – сказати про неї нікому й півслова. Даєш мені таку обіцянку?

– Даю! – видихла вона.

– Цікаво тобі тут?

– Трошки страшно.

– Це тільки спершу, – промовив він поблажливо. – Взагалі тут затишно, і я часто сюди приходжу.

– Сам? – здивувалася дівчинка.

– А то ж з ким? – сказав він самовпевнено. – Це мої володіння, і я не збираюся їх із кимось ділити.