Текст книги "Дім на горі"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

8

Пізніше, вже через багато років, вона згадувала той час, як щось їм обом належне, спостерігала з глибини старості оті всі тіні на синій дорозі й думала, що коли б жили вони з Іваном «як всі люди», з’їв би поступово будень їхню любов і взаємну прив’язаність, як з’їдає він найсвятіші почуття в більшості людей. Вона думала, що час, коли находила на Івана ота «гарячка», був порівняно невеликий, тільки по кілька років, – часто находило це на нього перед великими світовими подіями; після того він погасав, як гасне лампа, коли з неї виходить гас, помалу, ледь-ледь зменшуючи світло. Марія стежила за цим здивовано й несвідомо шкодувала, що так воно буває. Після того Іван начебто забував про свій спалах та дивацтво і ставав буденний і звичайний. Ходив на роботу, якщо вона була, і піклувався коло господарства. В часи завірюх дбав про родину, як і всі навколо: ходив по базарах, міняв, діставав і підробляв. Вона ж, своєю чергою, склала екзамена на вчительку і мала вже й для себе заняття…

Їй важко було повідомити йому про це, боялася зачепити якусь делікатну в ньому струну.

– Не знаю, як тобі сказати, – мовила вона, ніяковіючи й червоніючи. – Але всидіти поміж чотирьох стін вище моєї сили!..

Звів тоді на неї безмірно голубі очі, і їй стало ще незручніше.

– Бачиш, – сказала вона ще упертіше. – Той час, коли тільки чоловік дбав про сім’ю, минає. Відчуваю те саме, бо роботи, яку маю вдома, мені не вистача. Окрім того… якась туга мене за дітьми бере!..

Він все ще мовчав, розглядаючи її тим-таки поглядом, від якого вона маліла і ще більше нітилася.

– Звісно, коли не заперечуєш, – мовила прихватцем.

– Чому б я мав заперечувати? – просто спитав він.

– Годиться, щоб жінка сиділа вдома…

– Мені нема діла до того, що «годиться», – трохи зарізко сказав він, і його брови нервово скинулися.

Начебто забув і про розмову, та й про те, що й вона тепер ішла з дому, було то в ті роки, коли вперше був запалився. Не цікавився ні сімейним бюджетом, ні тим, що він їсть, начебто те, що людині треба здобувати гроші, харчуватись і вдягатися, були жалюгідні дрібниці. Пізніше, коли пригасав, до нього знову вертався інстинкт годувальника сім’ї, знову ставав приземлений та елементарний, як більшість чоловіків навколо, і вона, яка звикла вже до життя дивнішого й особливішого, часом мала до нього й жаль. Тоді й виникали поміж них типові подружні сварки, від яких страждали обоє однаково…

Марія Яківна згадувала про це найбільше того 1963 року, коли прийшов до неї в гості Хлопець і своїми розпитами розворушив давно заснулий вулик її спогадів. Хлопець зайшов у її двір так несподівано, що вона здригнулася. Власне, не його поява так її злякала: перед нею стояв чоловік хоч і невисокий та повний, але який страшенно нагадував їй Івана з молодих літ, коли були вони ще нареченими. Здалося їй на мить, що часові хвилі якось дивно посплутувалися, їй захотілося підхопитися, як підхоплювалася колись, коли Іван приходив до неї. Голова їй при тому закрутилася і їй стало зовсім млосно.

– Дай-но мені, любий, води! – попросила вона.

Хлопець метнувся до відра, і вона відпила кілька ковтків.

– Бачиш, я вже зовсім немічна, – сказала ледве чутно, – Сама вже й не здатна ні до чого. Спасибі твоїй мамі, Оксані й Неонілі, вони доглядають мене… То що мама зараз?

– Пере, – засміявся Хлопець. – Аж піна летить на все подвір’я!

– Вона така енергійна, Галюся, – сказала стара. – Випало їй на долю, не доведи Господи. З вісімнадцяти років на руках у неї була дитина й баба, а це неабищо. В війну їй теж довелося ковтнути лиха. Ми з твоїм прадідом їм пособляли, скільки могли, але чи багато ми могли? Мали, Богові дяка, кіз, на тому молоці й ти вигодувався.

Всміхнулася ледь-ледь, мимохіть повторюючи Іванів усміх, і чи від тої усмішки, чи просто тому, що годі їй не згадувати його, дивлячись на цього молодика, стало їй погідно й тепло на серці.

– Не дуже поспішаєш? – спитала турботливо.

– Що ви, Маріє Яківно? – засміявся Хлопець. – Поки що гуляю, як пташка!

Вони вже сиділи на садовій лаві біля столу, і перед ними цвіло західне небо.

– Глянь-но, – сказала Марія Яківна. – Щовечора сиджу я так і дивлюся. Твій прадід теж любив дивитися на ті барви. Знаєш, ніколи вони не повторюються, от що дивно!

Завмерла на мить, вдивляючись у вечірнє небо, на вустах її грала вмиротворена всмішка, і Хлопець мимоволі схвилювався, дивлячись на цю зовсім білу жінку, – велику красу старості помітило його око.

– Він був дуже добрий до людей, твій прадід, – тихо сказала стара, вдивляючись перед себе зосередженим поглядом. – Душею відчував, коли в когось яка біда. Часом ми самі нічого не мали, а він посилав мене занести молока якійсь хворій дитині. Сам він соромився своєї доброчинності, – м’яко всміхнулася Марія Яківна, – бо зовні був замкнутий та похмурий, і от тоді і я ставала йому в пригоді.

9

Ледь світало, коли він прокинувся й лежав якийсь час, вслухаючись у неозору тишу ранку. Прокукурікав десь півень, вікно ще було застелене синюватою млою, за шибкою мертво застигла густо обсаджена яблуками гілка. Він дивився на ту гілку, в сонній ще голові думки були повільні й наче розріджені; Іван примружився – зміг і через стіну продивитися. Побачив мокрі від роси дахи, вулицю, річку, що синьо спала в своєму ложі, побачив зовсім виблідлий серпик місяця серед неба і кілька майже погаслих зірок. Лежав якийсь час, спостерігаючи, як світлішає в кімнаті: світло вливалося до нього чисте, тремке й заливало поволі весь окіл, який міг він озирнути, звівшись на лікті. Поруч тихо спала Марія, вві сні обличчя її було прегарне. Світло залило це обличчя, складки постелі, меблі, стіни й фотокартки на тих стінах. Задивився на одну з них – був то Іванів дядько. Всміхався зі стіни, і чи від того світла, чи був Іван так наладнований, те обличчя раптом ожило перед ним. Кучерявий та широколиций, дядько дивився на нього з легким прижмурцем і чи кепкував з нього добродушно, чи підбадьорював.

Іван устав, намагаючись не рипіти, і поволі вдягся. Світла більшало й більшало. Пішов босоніж, м’яко ступаючи навшпиньках, і Марії, яка прокинулась у ту мить, здалося, що він пливе в сивуватих хвилях світанку. Не подала знаку, що не спить, а мовчки стежила, як крадьковито ступає він до дверей. Поклав руку на клямку й обережно натис на язичка. Клямка клацнула, двері тихо, але виразно зарипіли. Швидко повернувся в її бік, і вона змушена була заплющитися, щоб не стурбувати його.

Вийшов навшпиньки у сіни, лишивши двері прочиненими. Вона схопилася з ліжка й подалася за ним. Іван спускався по зарошених дошках ґанку, перетнув безшумно подвір’я і ступив у залитий мерехким ранковим світлом сад. Роса густо пообсаджувала листки й плоди величезними блискучими краплями, і вони легко тремтіли, уражені навколишнім світлом.

Стояв босоніж серед саду в розхристаній сорочці і зарошених штанях, звів обличчя, і великі сльози покотилися йому з очей. Велика всезаймаюча гармонія захоплювала його, все сильніше запалюючи, колисаючи, втишуючи і розм’якшуючи. Здавалося, входив сам у себе, і тільки краєчком вільного мозку розумів і передчував, що світло це особливе, а радість вогнелитна. Знав, що було це відчуття таке саме, як тоді, коли він уперше запалився і хотів напитися цього світла аж до вичерпу. Марія також відчула, що повторюється те, майже забуте, спершу їй стало трохи й страшно – встигла увійти в багаторічний ритм життя простішого, в якому тільки й було, що дбання про шматок хліба і хороші книги, які вони читали разом спокійними вечорами. Всі ці роки, які минули й були переповнені такими турботами, адже для світу загального вони тільки й були: він – бухгалтер, а вона – вчителька. Війна й революція, голод і нестатки, страх перед утратою шматка хліба – це зачепило і їх, але не закрутило…

Стоячи отак у темних сінях і дивлячись на дивно зміненого і схвильованого чоловіка, Марія подумала, що на їхню долю випав теж не зовсім звичайний жереб. Була вона, як вода, котра потребує твердої форми, щоб здобути свою, але чи міг такою формою стати для неї отой коханий, щасливий безумець? Знала: знову всі турботи за їхнє існування ляжуть на її плечі: за якийсь час вона призвичаїться до цього і знову буде задоволена. Здається, знову помре для них будень, і це по-своєму відживить їх обох. Дивилася смутно в той залитий світлом сад і вже твердо знала: відсьогодні Іван не піде на службу, а знову висиджуватиме на камінні й дивитиметься на воду. Принесе їй у нагороду напівзів’ялий букетик, і вона спробує вдруге знайти в ньому кілька найкращих квіток, щоб їх зберегти.

Сум заволодів нею у тих сутінних сінях, хоч друга половина її єства мимовільно вже засівалася тим світлом, що лилося і від саду, і від чоловіка. Два спокої змагались у ній – один буденний, узвичаєний, що велів тілу й духу вправлятись у русло всезагальне, і цей, який відривав її від світу і замикав в особливу капсулу. Саме тому й сумувала вона і саме тому раділа, була водночас кволою і захопленою, а що несила було їй так легко зрівноважити ці два начала, то не змогла стриматися і раптом заплакала.

10

Зрештою, цього разу Іван горів по-особливому: висидівши якийсь час за столом на веранді, він наче пригасав і ніяковів. Брав сака, прив’язував до боку торбину і йшов бовтатися на річці. Починав ловити від яру, неподалець Зарічанського висілка, і поволі простував угору. Ставив сака під зілля, а що утяжив його свинцевими грузилами, не потребував тримати. Обережно підіймався за течією, обходячи по піску, а тоді тупав шалено ногами, взутими в калоші, та палицею бушуючи, аж каламутніла, воду. Зводив сака: срібно билися там пічкурі, повзали, як маленькі гадючки, щипавки, в’юнилися слизи і яскраво мерехтіли черевасті, майже круглі бекаси.[1]1
  Бекаси – тетерівська риба, гірчак.


[Закрыть] Обережно вибирав у торбу пічкурів та слизів, щипавкам та бекасам давав волю, а тоді брів за течією вгору, високий та худий, з уже посивілим волоссям і гарний. Заганяв і знову зводив сака, з якого дзвінко стікала у річку вода, сак пах тванню й водяним зіллям; поступово він сам набирався того запаху – вітер дув йому просто в обличчя, звіюючи кучеряву чуприну, і двоє дядьків, які проходили в цей час по березі, мимовільно розвернули в його бік обличчя.

– Диви, з панів, мабуть, – сказав один, похмурий, а другий запосміхався, блискаючи зубами.

– Бач, і справляється!

– Припекло, то й справляється, – буркнув перший, похмурий, і пішов берегом далі, мнучи важкими чобітьми прирічкове бадилля.

– Глянь, худий він який! – наздогнав першого веселий. – Шкіра на ньому й кості!

– Зате морда благородна! – цвіркнув крізь зуби похмурий, і веселий за його спиною залився сміхом.

– Потіха з тебе, Андрію!

– Не з мене потіха, а з нього! – буркнув злісно похмурий, і веселий раптом перестав сміятися, озирнувся й знову побачив високу, струнку постать з розвіяним за плечі волоссям, що повільно брела по воді. Усміх раптом зник із його веселих вуст: здалося йому, що той високий не по воді йде, а над водою.

Іван чув ту розмову, але вона пройшла повз нього, як проходить біля ніг вода: калоші засипалися піском, але вимивався той пісок так само легко, як і западав, тільки окремі крупинки муляли ступню. Тоді він спинявся й виколупував ті піщинки – обличчя його було застигле, а очі світилися погідно. Сонце заламувало в тих очах по іскрі, і вони від того здавалися ще ясніші: на сітківці відбивався весь навколишній світ – всіяні зеленню горби й хати, птах, який летів у небі, хмари й синява, густо зігріта літнім сонцем. Ген віддалік на далекій курній дорозі їхав віз, тягнучи за собою довгий білий шлейф – той віз із шлейфом також відбився в Іванових зорках, так само і візниця, маленький звідси, як пуголовок, що змахував коротким, мов диригентська паличка, батогом. Іван спинився серед річки й на мить заслухавсь у широку, різноманітну музику оркестру навколишнього світу, яким диригував той іграшковий візник. Спокійно й умиротворено поспівували у кущах пташки, дзюркотіла на високих чи низьких нотах вода, вдаряли по ній смички сонячного проміння, десь поблизу голосно кричала качка і вторував їй прохриплий голос качура. Від найближчої хати полинув невимірно теплий, неголосний жіночий спів: там зривала з дерева вишні зовсім юна молодичка. Кидала ті вишні в берестяну коробку, часом кладучи найстиглішу й до рота, і вишня ця, входячи їй в уста, рубіново спалахувала, роблячи рубіновими й вуста молодички.

Тоді Іван знову дививсь у чисту лискучу воду і вибирав на око густіше зілля, щоб поставити сака. Ловив якраз стільки риби, щоб вистачило поїсти на двох; наступного дня він прийде сюди знову, а коли буде дощ, сидітиме цілий день на веранді і виписуватиме свої корячкуваті гачки, роздивляючись водночас велику долоню вулиці, прочитуючи її лінії, як хіромант. Бачив чотири головні лінії на тій долоні: найважливіша – лінія життя, а там лінія здоров’я й розуму і лінія щастя… Цвіркун поселиться в нього на веранді, підспівуватиме йому вдень і вночі, ночами на його скрегіт відгукуватимуться із саду жаби-ропухи і турлюкатимуть вони цвіркуну в унісон. Бовванітиме тінню на тій веранді і вдивлятиметься в темінь. Бачитиме, як з’єднуються водно у тій темряві чоловіки з жінками, чутиме стогін породіллі і крик немовляти. Бачитиме радісну, зморену усмішку матері й чутиме заспокійливий вуркіт батька. Слухатиме колючі сварки, які спалахуватимуть у дворах, і погідний туркіт закоханих по таємних кутках. Вдивлятиметься в широко розплющені очі жінки, яка конає, і чоловіка, якому раптом запахла земля. Дивитиметься на веселий танок у якомусь дворищі і слухатиме гомін підпилих людей. Можливо, проникатиме його погляд і в товщ земну, де губляться шари давнішого людського життя: накладаються вони один на одний, роблячи землю більшою. Бачитиме випростані кістяки колишніх людей та розгублені кістки їхніх тварин. Пізнаватиме рештки їхніх речей: уламки посуду, домашніх речей, зброї і шматки напівзотлілої одежі. Глибоке й широке зітхання почує він із тої землі, і так промовлятиме до нього життя, яке відгоріло й замістилося життям оцим, що кладеться перед очі. Лежить воно перед ним, як велетенська долоня, і він спокійно її розглядатиме. Буде врівноважений, добрий та поблажливий. На вустах його гратиме тиха всмішка, а очі його сумуватимуть, як сумує відбитий у росі місяць.

Все сповнюватиме його душу і втомлюватиме її. Тоді він змушений буде погасити свою усмішку та смуток, спустить голову, і їй додасться в цей вечір ще кілька сивих волосин. Нечутно ступаючи, зайде на кухню. Тут наллє в миску води і спокійно й довго омиватиме собі ноги. Його чекатиме вдома жінка, яка лежатиме з розплющеними очима і яка вже трохи почала боятися своєї самоти. Він підійде до неї, поцілує в прохолодні вуста, нагріє їх і нагріється коло них і сам.

11

У той вечір далекого 1963 року Марія й сама дивуватиметься, що так розговорилася вона перед Хлопцем, що сидів навпроти неї і, здавалося, не слухав, а випивав її слова. Хто зна, може, в такий спосіб її дух долав отак кілометр за кілометром синю дорогу – час відлетілий та забутий; для цього й справді було потрібно, щоб Хлопець завітав у її двір, коли вона вже на ладан дихатиме; стане він для неї, як дорога тінь, дивно схожа на Івана. Покликала його і не шкодувала: був то по-справжньому вдячний слухач. І дивно завинулося в голові старої вчительки, здалось їй, що колись давно таки народивсь у них із Іваном син: круглолиций та кучерявий, і саме від того сина прийшов у світ цей Хлопець, а може, прислала його до неї туга її. Хоч була вже зовсім стара, не губила й крихти з того, що зафіксувала колись її пам’ять, – хочеться їй у такий спосіб посумувати за тим далеким і відлетілим чи, може, справити йому хоч такі поминки.

– Про війну я мав би пам’ятати більше, – сказав Хлопець. – А от уявлення, як ми тоді жили, ніякісінького.

Він розвів руками й розсміявся.

– Всім нам дісталося, – сказала тихо стара вчителька. – Ремісникам було легше: завжди треба носити взуття й одежу, треба діжку для огірків і ще там щось. Школи були зачинені, та й чи могла я піти в ту школу? Твоя мама намагалася не показуватися на вулицях. Виручали нас тоді твій прадід та Олександра Панасівна…

Вона подивилася долі, собі під ноги, і знову побачила там шматок синьої дороги, по якій ішла вона і простували й інші. Побачила Олександру Панасівну, яка кроїла із шкіри заготівки для чобіт. Галя узброїлася пульверизатором і дула з пляшечки фарбу на розгорнутий листок паперу, по якому було розкладено трафарети: лебеді й дерева. Ті лебеді мали плавати по озеру, засипаному дрібними синіми крапельками. Галя дивилася на це чудо мистецтва й сміялася.

– Гляньте, гляньте, який дивоглядний несмак!

На ті слова поверталося до неї сухе й суворе обличчя Олександри Панасівни.

– Зате хліб піде тобі в смак!

І застигала з пульверизатором у роті Галя, і дивилася на Олександру Панасівну незвично посерйозніло, випливав тоді з ока її блискучий, іскристий кришталик, і така вона ставала безпомічна тоді, та Галя, і засмучена, що Олександра Панасівна відкидала шевського ножа й підходила до неї:

– Давай-но поплачемо, ясочко, га?

Вони сідали, обійнявшись, на канапі й плакали тихо, похитуючись. І похитувався від того весь світ і вся хата, а діти Олександри Панасівни, побачивши таку невидаль, застигали біля порога чи посеред хати, зорячи широко розплющеними очима. І так само застигала й вона, Марія, із глечиком молока, яке принесла для дітей.

– Ну, чого ви, чого, дурненькі? – казала вона, також схлипуючи і простуючи до них.

– Ой дайте нам, Маріє Яківно, наплакатися, дайте нам хоч раз на місяць виревтись!

Діти вислизували одне за одним із хати, бо той плач був уже трохи смішний для них і незрозумілий. Марія ж Яківна прилучалася до жінок, стояла біля них і плакала. Було їм усім чого плакати, бо в тій хвилі збиралися вся гіркота їхня та біль. Олександра Панасівна бачила Миколу, який пробирався у цей час десь через болота й чагарники, Галя бачила свого Хлопця й бабцю, а Марія Яківна співчувала і їм, і цілому світу.

Іван в той час розпустив по горбі кіз і ловив саком рибу. Риба ловилася погано, і він раптом закинув голову, дивлячись упритул на небо…

– Все життя, яке минає, синку, – сказала Марія Яківна Хлопцеві, – це окремі сценки й картини, обличчя й епізоди. Ми їх стільки розгубили по дорозі! Але є одне, Хлопче, – вона подивилася на вечірнє небо, що гаряче палало над околицею, – це наша присутність у всьому. Наша присутність – це і є та дорога, яку я так часто останнім часом бачу.

12

І вона знову побачила синю дорогу, по якій ішов високий сивий чоловік (було це вже тоді, коли Хлопець пішов і коли лежала вона без сну на самотньому ложі); довкола клубилися, набухали й крутились у повільному ритмі великі прозористі кулі, які висяювали з себе синювате світло, тремтіло воно й розливалося довкруж. Може, від цього сяйва синіла і дорога, Марія побачила там себе, молоду й веселу; здається, це був той момент, коли вона з так само молодим та веселим Іваном покинула біля узлісся візника з широким, обрамленим бородою обличчям, а самі вступили в ліс. Зашуміли тоді в них над головою сосни і заспівали пташки, вона йшла, притримуючи поділ сукні, й позирала вряди-годи на нього, такого веселого й гарного. Він смішив її, розповідаючи всілякі історії, і Марія зупинялася і аж згиналася, так сміялася. Вибивалися їй на очі сльози, а коли зводила вона обличчя до сонця, воно засвічувало в ясних кришталиках крихітні веселочки. Вони й самі не знали, чого пішли в той ліс, але було так повабно ступати по зеленій траві, засипаній чорними шишками! Коли ліс погустішав, вони пішли по м’якому шарові глиці. Сонце простеляло їм під ноги химерні світлотінні сітки, і вони раптом забули про візника, котрий чекав їх біля узлісся, і про те, що вони можуть заблудитися. Стовбури заставляли довкола весь простір; часом натрапляли на густі зарості папороті і, взявшись за руки, перебродили ту папороть, як зелену воду, лишаючи за собою примнутий слід. Над ними каркнув кілька разів ворон, і десь неподалець стукав об кору дятел. Іван раптом посерйознів і замовк, вийшли вони на вузьку лісову дорогу, майже зарослу травою і з ледве пробитими в тій траві коліями. Земля тут була вщерть заплетена корінням, і вози, які проїздили тут, певне, стукотіли по корінні, як по брукові. Вона теж раптом притихла, бо відчула, що він скаже їй щось украй важливе. Ще тремтіла на її вустах усмішка, така несмілива й схвильована; він обійняв її за плечі, і вони пішли, як по воді, по тій дорозі, наслуховуючи спокійний пташиний спів і одновимірне биття власних сердець. У просвіт видно стало заповнене лінивими й повільними купчастими хмарами небо, синява була така, що аж очі сліпила; їм перелетіла дорогу велика, жовта з чорним, пташка; вона начебто збудила Івана, він зупинив кохану й сильно, гарно її поцілував. Марія відчула від того поцілунку, що в неї розширилося серце, що вся вона наче налита голубим вітром і що хоче брести отак по цій дорозі із ним. Вони йшли й тулилися одне до одного, начебто в цьому лісі було їм затісно чи весь світ вмістився в їхньому намаганні стати однією істотою, з одним тілом і духом, а пізня зозуля, яка раптом обізвалася з лісу, помірно й терпляче почала відлічувати їм роки їхньої спільноти.

Вони вийшли на галявину, і зозуля перестала лічити.

– Ти рахував? – спитала тихо Марія.

– Ні! – відповів він. – А ти?

– І я ні! – сказала Марія і раптом тихенько зойкнула від захвату.

Уся галявина була засипана квітами, під сонцем вони променились і грали, хитались і миготіли. Трава була така соковита, що, здавалось, ось-ось бризне смарагдом, який розіллється, заливаючи землю. Було таке враження, що всі квіти зійшлися до цього місця з усього лісу на незвичайний квітковий форум, і те, що потрапили на нього Іван з Марією, не було випадковим. Дівчина раптом притулилася до Івана, а його руки щільніше обняли її. Стояли й дихали, і наче вбирали собі в груди розсичений у повітрі мед, відтак почули неголосне, дружне, однотонне гудіння – тисяча бджіл прилетіла сюди, щоб випити з квітів нектар. Весь простір через те бринів, сколихнутий безліччю легких, прозірчастих крил, вони дихали медом і пили його, бо теж раптом відчулись у цьому світі, як дві бджоли, – мали зібрати тут власний мед і понести назад у домівку. Були тут зайві всі слова, але він таки промовив, прихилившись до неї і ледь-ледь торкнувшись гарячими вустами її вуха:

– Маріє, – сказав він. – Народи мені п’ятеро синів…

13

Вона залишила на тій галявині своє дівоцтво і кілька сльозин, які упали на траву; на тому місці пізніше виросте дика груша, – Іван знайшов був її пізніше, коли почав приходити сюди по гриби. Було вже то через двадцять років потому, і навіть тоді він не зразу пішов із галявини, а довго стояв…

Вона відштовхнулася від нього, мала прим’яту одежу і була незвично бліда. Це сталося так раптово, без попередніх думок та погодження, просто повіяв на них п’яний вітер, і вони позагублювали на цій галявині голови. Коли ж опритомніли, все вже сталося, а різкий біль, який відчула, її по-справжньому перелякав і примусив відштовхнути його. Тоді й упало ті кілька сльозин, і вона подумала, що вони тут у чомусь помилилися, що все мало відбутися не так просто й прозаїчно, що вона не повинна полум’яніти перед ним із сорому. Змовк тисячоголосий гул бджіл, і коли позирнула вона на ту галявину, не видалася їй такою недіткнутою й гарною, начебто бджоли потолочили квіти, як тільки-но потолочив її він. Відіслала Івана, щоб могти впорядкуватися, і він покірно пішов між дерева. Меншав і меншав, тоді їй стало страшно, що він і справді покине її в цьому глухому лісі.

– Іва-а! – покликала вона. – Іва-а!..

Він повернувся. Сиділа в траві й дивилася на нього широко розплющеними очима. Він ішов до неї повільно, але впевнено. Спиралася позад себе у землю й чекала, поки він підійде. Ішов та йшов, і вона в клубок зіщулилася, мала й нещасна, очі її швидко й злякано забігали, а він став біля неї на коліна і взяв у руки її злякане й чудове лице. Подивилася йому у вічі і ввійшла в глибину щедрої синьої ласки, що випромінювалася з його очей. Не могла відвестись од тих очей, хоч їй було й соромно, й ніяково. Затремтіли в неї руки, якими впиралась об землю; знову зирнула в ті небесні очі й не мала сили стримати раптового трему, що пройшов через тіло. Заплющилась і стислася, ледве не померши від чогось незбагненного, їй захотілося напитися світла з його очей, натомість боялася, що ось-ось вибухне їй із горла червоний струмінь – перебіг по її тілі й навіки покорив її гарячий, спазматичний вогонь.

Поверталися до узлісся, на якому покинули візника, в легких та прозорих сутінках. Відчули раптом, що пізнали якийсь великий сакрамент людського буття, тож притислися одне до одного раменами й пішли отак по залитій вечірнім фіолетом дорозі – здалося, що йтимуть так вони завжди.

14

Утретє навідало Івана його дивне світло в 1931 році. Вони були тоді в гостинах у Маріїної сестри Надії, і доки сестри балакали, Іван мовчки ходив по просторому, засипаному квітами саду. За полудником вони випили по чарці старого доброго домашнього вина. Іван підійшов до полиць із книгами, котрі належали чоловікові Маріїної сестри, і той почав тихо й натхненно оповідати йому про ті книги. Він показав йому «Calendarium» Філянського і прочитав звідти кілька сумовитих, але прегарних рядків. Після того вийняв книжечку Бодлера й продекламував кілька віршів французькою мовою. Він заговорив про парнасців і їхнє відбиття – російських символістів, і його голос схвильовано шелестів біля Іванового плеча. Сестри розмовляли в кутку між вікнами, в кімнату уже заповзали сутінки, і ті жіночі постаті, що шепотілися поміж себе, були запнуті тонким смерком, тільки їхні очі поблискували. Чоловік Маріїної сестри витяг з полиці «Ладі й Марені терновий вінок мій» Пачовського, а потім прочитав вірш Славинського, погортавши перед тим давнього декламатора. Сутінки все згущувались і згущувались; Надія встала й засвітила сірника, щоб припалити гніт лампи. Те світло жовто змоделювало її обличчя й кинуло на нього хитливі тіні. Лампа горіла серед столу, але не було ще досить темно, тож Маріїне обличчя, яке він побачив у ту мить, вразило його несподіваною молодістю. Те світло зняло з неї всі зморшки, пригасило сивину, зробивши волосся темно-попелястим, очі її юно засвітилися – засміялася вона тихо на якийсь сестрин жарт. Чоловік Маріїної сестри нетерпляче поторкав Івана за плече й показав йому тоненьку книжечку Свідзінського.

– Це вже сучасний поет, – сказав він і прочитав кілька віршів, від яких ще більше просвітліло Іванові на серці. Він узяв ту книжечку у руки і, прихилившись до лампи, почав перелистувати.

Марія теж зирнула тоді на нього, обличчя його різко моделювалося, а очі із синіх стали зовсім чорні. Він схилявся над столом і гортав сторінки, пасмо вже сивого волосся спадало на лоба, і він трохи нервово його відкидав. Коло нього збуджено топтався з черговим томиком у руці круглий і майже лисий сестрин чоловік – його очі по-молодечому палали. Надія прошепотіла сестрі щось винятково жіноче, і та мусила переключити увагу – заговорили вони про варення, печиво та в’язання; стали в жінок при тому таємничі й прегарні обличчя, а на вустах вряди-годи заквітали тонкі й загадкові усмішки. Іван повернув книжечку господареві, і той, дмухнувши на неї, поніс, тримаючи в обох долонях, до полиці. Біля полиці він прочитав Іванові кілька японських хоку в російських перекладах, а тоді взяв до рук книжечку Рабіндраната Тагора «Садівник».

– «Божевільний подорожній, – почав читати він трохи піднесеним тоном, – шукав того каміння, що перетворює все в золото; на тінь він був схожий тілом, спалений сонцем, з ковтунами запиленого й скуйовдженого волосся, з устами, стиснутими так міцно, як його замкнене серце; очі йому горіли, як ліхтарики світляка…»

У цей час підвелася зі свого стільця в кутку Марія, її велика кудлата тінь скакнула на стіну.

– Будемо прощатися, – сказала вона. – Нам далеко повертатися…

Вона не знала тоді, що ці слова наберуть глибшого значення: сестра її незабаром помре, а її чоловік пропаде – була це так само бездітна пара. Вони вийшли в густий сутінок, Марія поцілувалася з Надією, а чоловіки сердечно стисли один одному руки.

– Приходьте, – сказав Надіїн чоловік. – Я вам ще не все показав…

Вони пішли через завулок, а тоді вийшли на освітлену ліхтарями дорогу. Коли-не-коли проїжджали повз них вози й авта, коли-не-коли траплялися подорожні. Марія була втомлена, а Іванів розум був настроєний тихо й мирно. Був він у стані спокійної, майже пасивної радості – все його тішило і все подобалося: і ця напівпорожня вулиця, й ліхтарі, що освітлюють дорогу ледве не для них самих. Він ішов так довго, з насолодою вдихаючи легке й прохолодне повітря, аж доки дійшли вони до Чуднівської. Саме тут, унизу, біля річки, це й сталося.

Тривало всього кілька секунд, але за них він пізнав більше, ніж пізнавав за місяці й роки: велике світло пролилося в його груди, і це вже на все життя.

Марія відчула безпомильно його стан, цього разу вона вже не страшилася за нього – частка світла перейшла й на неї, окрім того, була вона під враженням вечора, повного синіх сутінків і таємничого шепоту. Тихий і ясний спокій відчули вони, ідучи поруч, притислася вона щільніше до нього і аж примружилася.

«Що є, – подумала вона, – хай буде, а що станеться, то якось уже переживем!»

15

Уранці він устав, поснідав молоком із хлібом, поцілував дружину і вийшов з дому, як завжди виходив на роботу. На місце служби він, однак, прийшов тільки для того, щоб узяти розрахунок. Вийшовши з приміщення, де пропрацював вісім років, він навіть не озирнувся. Ішов повільною й рівною ходою, і обличчя в нього було таке незвичайне, що на нього озиралися.

Вулиця вивела його до Сінного базару, де чулися крики свиней і кінське іржання, мукали корови й тремко озивалися кози. Свині лежали на возах, а знуджені селяни мовчки чекали на покупців. Коні хрумали підвішений у торбах овес і позирали на світ спокійно й байдужно. Якийсь чоловік обзирав корову, заглядав їй у зуби, підіймав хвоста й мацав вим’я. Здавалося, він повзає по тій корові, як вуж, – тварина раз по раз тривожно мукала.

Іван спинився коло огрядної баби, котра сиділа на розкладному стільці, заплющивши очі, – в руках тримала прив’язь із трьома козами. Кози потяглися до Івана гострими мордочками з борідками, і він почухав одну під підборіддям. Друга мекнула, розкривши рота, який спалахнув червоним, – очі її стали наче ґудзики. Дивний смуток відчув Іван у тому меканні, дивний смуток побачив у засклілих тих очах.