Текст книги "Грицько сміється"

Автор книги: Валентин Кудрицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 5 страниц)

Підкорились. Після третьої, так як менше навіть в самій бідній хаті в нас пити не прийнято, ми запросили господарів до себе.

Проковтнувши ще по декілька чарок, всі почали танцювати, співати і розповідати анекдоти, веселі бувальщини. Потім хтось запропонував крутить пляшечку. І так – до восьмої ранку.

Сміялись, веселились. Чоловіки з жадібностю цілували чужих жіночок. Ті аж ніяк не заперечували і були занадто щасливими.

Адже хіба свою жінку чоловік може так цілувати, як чужу? Гра, звичайно, є гра!!! А тому не дивно, що і в жіночок очі світились, як ранкова роса перед гарним сонячним днем.

Героєм вечора був мій землячок. Від природи – трохи баламут, трохи вертихвіст. В любові ненаситний. Йому сьогодні було байдуже, як там його одинока дружина з дітками без чоловіка, і чим вона зайнята. Для неї він був у відрядженні. Партійна совість його ані скільки небентежила. Після добрячого кайфу він кидався від одної жіночки до іншої. Хлопець стрункий, високий, статний, хіба могла йому відмовити в залицянні хоч одна? І він цим вміло користувався. Жіночки із нетерпінням чекали своєї черги. Вони згодні були чекати до безкінечності. Подумаєш, одружений. Жінка не стінка... Людочка, вона ж – Людмила Олександрівна, з якою прийшов Микола Васильович, сиділа з широко розкритими очима і дивилась на світ, ніби вперше його побачила і тихо витирала сльози.

Зате Машенька, вона ж Марія Олександрівна, тріпотіла в чужих обіймах, як рибка в зубах ведмедя. Вона, як синичка, щось щебетала, не звертаючи ані найменшої уваги ні на кого, в тому числі навіть на свого чоловіка. Чоловік Марії – інженер, раціоналізатор, голова в якого завжди ущерть набита логарифмами, інтегралами, мікросхемами, теоремами – вів себе незалежно і не звертав на все ані найменшої уваги, як і подобає освіченій вихованій людині, ніби то була не його дружина. Лише Уляна була зайнята сама собою і не видаючи своєї самотності, заспівала:

Ти до мене прийди-прийди, Мій ясний соколику...

І він прийшов. Як блудний кіт. Наглий і самовпевнений. Високий і широкоплечий. Людочка закрила очі, щоб все те не бачить.

Адже вона теж втікла від свого чоловіка і приїхала за тридев’ять земель за щастям. За чужим. Любов покликала в дорогу. Я вірив в її щирість. На це були здатні тільки декабристки, але ті їхали за своїми чоловіками. Чи маю я право її осуджувати? І я їй навіть співчував.

А зараз вона сидить мовчки з повними очима сліз. Певно, кається. Я бачив, як конвульсивно забилось її тіло. Бачив, як вона хотіла щось сказати, а слова, як кістки, позастрявали в горлі. І тут же відразу два гарячих фонтанчика хлинули по її надзвичайно симпатичних щічках. Я наблизився до неї, протер носовичком очі, заспокоїв:

– Іди до нього і не відпускай. Таких треба тримати двома руками.

Проте, що було далі, я не знаю, бо заснув навіть раніше, ніж голова долетіла до подушки…

Коли я проснувсь, а це вже було десь о першій дня, в роті було, ніби там ночували котики. В голові шуміло, як в дубовому лісі.

На столі і під столом – ніби після льодового побоїща. Тільки ще вороння не вистачало... Маша з опущеним ліфчиком лежала поперек кімнати. З одного боку на її грудоньках лежала голова Миколи, а з іншого – голова її чоловіка. Слава Богу обійшлось без війни. Варя, що лежала біля мене, проснулась і, побачивши наяву такий рідкісний кадр, зареготала, як сова на колоді. Як жаль, що я не художник, а то обов’язково увіковічив би цих двох любителів молочних блюд.

А ще пізніше, коли всі розійшлись, я собі подумав: як добре, що на світі є вино і горілка, інтелігенти і такі залицяльники. І що б ми, чоловіки, робили, якби на світі не було свят або вихідних днів, щоб не було горілки і вина? І що б робили наші шановані жіночки, які напевно в житті так ніколи б і не взнали, що таке справжній поцілунок справжнього чоловіка? Як я їм заздрив і співчував! І тут я подумав над особистістю людини: хто вона насправді? Яка вона? І що буде з людиною, як не стане горілки і вина? Невже світ стане ідеальним? А як же бути тоді із щастям?

Із справжнісіньким щастям – із таким, яке без горілки не буває.

З щастям, коли людина настільки щаслива, що вона не може відрізнити навіть свого чоловіка від чужого і навпаки. Хіба це не супер?

Ото ж і судіть, скільки б ми втратили в цьому світі здорового глузду, оптимізму і сміху? І що б ми знали взагалі про себе і людей – не будь горілки і вина?

Браво, хлопці! Пийте, на здоров’я і смійтесь!

Самі з себе!

КИЇВ 1.1.1996 р.

МУЖИЦЬКА ПЕДАГОГІКА

2.1.1986 р.

Сьогодні в Миколи закінчилась "командировка" і він поїхав додому – до своєї родини, залишивши на мене свою кохану. Так як у мене був вихідний, – я вирішив показати їй наш красень – Київ.

Спочатку ми поїхали до Золотих воріт, потім до пам'ятника Богдану Хмельницькому, звідки направились до Софіївського собору, потім на Хрещатик, де оглянули музей імені В.І.Леніна / був колись такий/. В даний час це вже Український дім, в якому була виставлена велика колекція значків. Від музею направились до філармонії, потім до Арки Возз'єднання України з Росією і врешті до меморіалу Слави, а звідти в печери Києво-Печерської Лаври. На останній екскурсії зупинюсь більш детально. Втіхи від того, що ми опустились в печери було мало.

Справа в тому, що позаду нас ішли учні якоїсь київської щколи, які так голосно бубніли, що здавалось, моя голова от-от розколеться навпіл від того шуму і вереску, а тим-паче, що вона ще і так не відійшла від вчорашнього, за що вже хай мене Бог простить.

На моє прохання до учнів вести себе більше стримано – вони навпаки стали вести себе ще більш зухвало, показуючи відверто свою невихованість і безтактність, а тим-паче знаходячись в святих печерах. Про яке виховання учнів можна було говорити, коли і їх вчителі вели себе не кращим чином. Прийшлось зробити зауваження і їм, але ті проігнорували і я пригадав відомий вислів з грецької філософії про те, що виховання дітей потрібно починати з виховання матерів.

Отож і подумав, ну що можна взяти з такого невігласа, але вирішив надію не втрачати і примінити педагогіку Макаренка. Я ще раз підійшов до здоровила-заводила і надто чемно попрохав трохи примкнути свій патефон, на що той ошаленів ще більше, роблячи виклик. Поруч проходили надто з виду поважні люди, які також гнівались але по принципу нашої гуманної ідеології "моя хата скраю", щоб не забруднити свої інтелігентні пальчики все це споглядали і мовчали.

По всьому було видно, що ці люди були великими інтелігентами, які ні в якому разі на захист справедливості не стануть. З точки зору філософії – я до цієї категорії не належав і подумав: що можна взяти з такої людини, з такого педагога? Яку любов до прекрасного він зуміє прищепити учневі? А тому таких педагогів я б не допустив навіть в ліс до звірів, щоб чого доброго і звірів не довели до інфаркту. А тому, мій терпець урвався і я – як представник робітничого класу – чим я пишаюсь – підійшов до двохметрового парубка і попередив в останнє.

–І що ви мені зробите? – вискалив той зуби.

Але він не встиг договорити до кінця, як схопився за живіт, зігнувся до підлоги і простогнав. В печерах стало тихо, ніби народився Тихон.

До хлопця бешкетника ніхто не підійшов. Люди проходили і виходили, і я думав: Ви тільки подивіться, на який щабель піднялась наша наука, наш прогрес. Сьогодні в нас уже є комбайни, літаки, ракети, а поруч таке нікчемство і невігластво. Звідки воно?

Суспільству потрібні телевізори, автомобілі. А кому, скажіть, потрібна культура? Хто зможе подумати про неї, щоб вона гармонійно змогла зжитись з тими хто далекий від неї? Де вони ті педагоги? – гордість наших післявоєнних років, що були, можливо, менше освіченими, але більше добрішими, а тому і мудрішими, про яких без сліз поваги – просто не можливо було говорить. То була наша гордість і наша честь. А де сучасні, де вони?

Після того , як двохметрове заводило замовко, всі забули і про капці, які незрозуміло навіщо вимагали від працівників– екскурсоводів, про які я іронічно подумав, що одягни віслюка хоч і в ризи – то він віслюком залишиться і, як вияснилось, стали більше понятливими. Навіть більше, ніж я подумав. От що таке правильна педагогіка.

І я знову пригадав А.С.Макаренка, зокрема той епізод, як він мав переїхати з Полтавської області в Харківську. За переказами його співвітчизників, перше ніж переїхати на нове місце роботи – він відібрав самих провірених своїх хлопчиків з дитячого колонії, щоб ті вияснили, хто в даній колонії володіє якою зброєю і хто серед них вожак, хто помічник? Для цього він порадив своїм помічникам недільку-другу побродяжить по вокзалах і привести себе в належний вигляд, щоб в Харківській колонії їх без вагань могли прийняти, так би мовити, за своїх. Коли Макаренко прибув на місце призначення – він уже мав усю інформацію, хто є хто?

Отож, викликає вожака і запитує:

– Ваше прізвище, ім'я і по батькові?

– Іванов Іван Іванович, – збрехав той, – навіть не кліпнувши.

Макаренко, нічого не говорячи підійшов до нього впритул і вліпив по писку, як того вимагав мужицький етикет, розвернувся і пішов. Так вони ходили, аж поки ненароком зустрілися віч на віч.– Так ти хоч знаєш, за що я тоді тебе так?...

– Ні.

– А за те, що ти брехав і в очі дивився.

На тім і порозумілись. Тоді хлопці були куди більше метиковані.

А от за наших хлопчиків радіти було ранувато.

Коли учні вийшли з печер і зайшли в іконостас, я побачив, як вони разом з вчителем стояли в шапках. Я більше атеїст в повному розумінні цього слова, але ви собі не уявляєте, як мені ще раз хотілося прикластися, але вже до того вчителя. Обуренню моєму не було меж. Я не міг собі уявити навіть при всій моїй фантазіі, яку потрібно було мати культуру і неповагу до минулого наших предків, до історії християнства і врешті, яку потрібно було мати неповагу до самих себе? Хіба зможе мати людина майбутнє не знаючи минулого і не шануючи його? Адже минуле це як фундамент, на якому стоїть будинок майбутнього. Адже минуле – це той , так би мовити, камінь, на якому знаходиться наше майбутнє. Чи хоч один з них задумався над цим? Певно, що ні. А поруч стояв пастух. Кого він пас? І за що йому платять зарплату? Скажіть, я як людина яка платить податки чи маю право про це знати, чи ні?

Третій раз я вже в цих катакомбах. І кожен раз, коли я в них опускаюсь, моє серце переповнене гордістю і повагою до своїх предків, з якими я можу поспілкуватись, поспівчувати їм. Адже не від доброго життя він – предок забирався в них, виборюючи свою незалежність, щоб перемагати. А тому і бурлило в душі, як у кратері вулкана. І було соромно за цих телепнів, а ще більше за їх вчителів.

Адже в цих печерах предок ховав не себе, а оберігав надбання своїх предків, як скарб про своє минуле, як згадка про своїх предків. Це була можливо остання ниточка, яка з'єднувала минуле з сучасним.

Вийшли ми з Людмилою Олександрівною з катакомб. Морозний вітерець розвіяв наш захмарений настрій і ми ніби визирнули з минулого в майбутнє – назустріч Сонцю, назустріч невідомому.

Людочка посміхнулась:

– Ну ти ж і гарячий.

– Тепер ти, напевно, зрозуміла, чому я так недолюблюю інтелігенцію – цих помазаників Божих. Бо вони настільки інтелігентні, що їм і в голову не прийде наказати зло або стать на захист бідної людини. Та і себе також. Бо скільки я їх знаю, вони тобі будуть обіцяти одне, а як дійде до діла – то всі порозбігаються, як зайці по полю. Ганьба! І слава Богу, що в нас ще є робітничий клас. Я вірю в нього, як в себе. І якщо світ наш прекрасний – то тільки дякуючи йому. Бо тільки він творець всього того прекрасного, що оточує нас. Решта – то або кар'єристи, або боягузи, або пройдисвіти. Я не боюсь сказати це в голос, бо то наші поневолювачі, яким на робочу людину начхати, бо говорять вони одне, а роблять інше. Їм би як тугіше напхати свій тромбон.

А робочі поїдять локшини, зап»ють обіцянками, вуха розвісять і тягнуть свій хрест. Як мені їх жаль! Пробач, Люда, що я так говорю про твоїх колег.

– Певно, ти в чомусь маєш рацію, – відповіла вона і ми поїхали додому.

Наступного дня, тобто 3 січня 1986 року, ми поїхали в музей Великої Вітчизняної війни. Вважаю, що це на сьогодні – один з самих прекрасних музеїв України, а також всього Радянського Союзу. Була колись така імперія.

Декілька разів я вже був у цьому музеї, але сьогоднішня екскурсія мене полонила по-справжньому вперше. Дивного нема нічого. Просто в музеї добавилось багато нових експонатів та з'явилось багато кваліфікованих екскурсоводів, які із знанням справи детально зупинялись над кожним, окремо взятим експо– натом, що вражало і дивувало. За браком часу ми хутенько пробігли по залах і спустились по східцях вниз до Дніпра – в гості до легендарного засновника Києва – Кия та його братів і сестри – Либідь. Яка граціозність, яка досконалість – очей не відірвати!

Так і хотілось потиснути їм руки, обійняти їх і поговорити з ними, як з живими, але попереду ще чекав Володимирський собор, який був зведений в честь Володимира-Хрестителя, дякуючи якому, в 988 році наш край став християнським, а ми християнами, собор, який і понині переповнений паломниками і прихожанами.

Дивишся на ті фрески, іконостаси і диву даєшся тому мистецтву і тій культурі: на що був здатний людський розум уже в ті часи і трудно повірить в те, що колись люди були більш примітивними ніж сьогодні і що вони менше розбирались в мистецтві, ніж сьогодні. У всі часи були самородки від Бога.

І сьогодні із глибини сьогодення, дивлячись на свого предка, я не можу сказати, що людина стала більше досконалішою.

Переповнюючи людину чимось одним, природа віднімала від неї щось інше. І я не бачу, що людина стала кращою. Людина стала більш освіченою, але вона була, є і лишиться такою, якою була тисячі років тому. І ніщо її не змінить, як, скажемо, ніщо не змінило вовка або зайця – скільки б вони тисячоліть не існували.

У всіх своя генетична пам'ять, свій код, який непідвласний нікому, окрім Творця. І тому кожна людина, як би вона того не хотіла, проходить ніби один і той самий відрізок свого розвитку від А до Я, і розкодувати людину, і переродити її не зможе ніхто, як би ми всі цього не хотіли, тому вона вічна, тому вона і безсмертна, як і її творіння – іконостаси, фрески, Кий і Либідь з братами, Володимир-Хреститель; як безсмертне Християнство, в яке я сьогодні вірю як і в те, що на світі є Сонце, Місяць і зорі, вірю в Творця і вірю в Україну. Вірю що вона стане самою Сильною, багатою, Незалежною і Вічною.