Текст книги "Чого не гоїть огонь"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц)

І став Яків, як і всі, «колективним господарем» великого СССР, виконуючи різні норми та побираючи свої трудодні у вигляді півкілограма зерна і одного карбованця, а одночасно став помічати, що разом з тими нормами і сам почав перетворюватись у якусь норму, якась рука почала розбирати його по кісточках і знов, на свій лад, складати, причому кожна зернина його трудодня набирала для нього значення фатуму, в якому зосереджувались всі його зацікавлення. Згодом він перейшов на тракториста, почав орудувати механізмом, а разом з тим почав переконуватись, що між ним і тим предметом дуже неістотна різниця.

Говорилось і писалось багато слів, завжди гарних, завжди переконливих, що та норма і є альфою і омегою всього життя. Чоботи, сіль, цвяхи, нафта – ось ідеали, ось та романтика й ті соловейки, що в них ввірилось ще так недавно.

У ті дні й тижні село швидко переходило також на норму. По-перше, почали «зникати»… Це слово говорило само за себе. Зникали переважно хлопці, переважно ті, що були «в націоналістах», що були «свідомі», що «хотіли України». І зникали вони в повному значенні слова, бо діялось все те ночами. Учора звечора ще був, а на ранок уже нема. Тільки заплакана мати, тільки перелякана сестра, тільки шепочуться сусіди. Один за одним, один за одним – зникали й зникали, спочатку їх брали, після пішли самі… Не на Сибір, а за Буг. До німців.

І зникали не лише ті, що були «в націоналістах». Як це не диво, а згодом зник також відомий колись у цілому Дермані «великий каманіст», як називали його дерманські баби, Тихін Бухало. І не він сам, а їх таких більше. Зникали всі його товариші.

І всі дивувалися, і всі казали:

– Катюзі по заслузі!

І хоч Яків не зник, хоч його не брали, але він хотів зникнути. Все міркував, як би й собі туди, за той Буг, але він був уже не сам. З ним були син і Маруся.

І мав при тому ще один турботливий, образливо неприємний клопіт: мав, либонь, знаєте, брата молодшого, Калеником звався, якого, можна сказати, виняньчив, але який виріс на лихо дивним. Не був він сам собою, за Польщі першим пішов на угоду, «хаточитальником» став, а згодом несподівано з чужою кобилою заплутався, рік і два місяці просидів у Рівному, а прийшли товариші, то, як потерпілий від панської Польщі, а до того «соціяльно-близький», одразу почав рости вгору – його висунули, його вибрали, після почав він «сипати», і не один з дерманців завдячує йому Сибіром. Гірко дивився Яків на брата свого, боліло йому, хотів щось робити, але не було чого робити. Тінь брата падала й на нього, він це чув, але мусив терпіти мовчки.

Хворобливо-нервово минали ті дивовижно нерозумні дні, зникали люди, зникав сміх, зникав хліб… Зникало й життя. Люди на щось чекали, на зміну якусь, чудо, війну, мор. Може, хтось прийде, хтось поможе. Старші лише потайки пригадували, як то навіть «сам Трихон» – найбільший багач – казав, бувало, за Петлюри:

– А! Прийдуть Ленін і Троцький! Вони їм покажуть! Не знав, кому то «їм», – взагалі невідомо кому. А Каміняка з Горбайцем «армію» на Здолбунів, де сиділи петлюрівці, вели і цілу ніч били із захопленого панцерника по димарі здовбицької цементарні… Та… бувало… Що й казати! Всіляко бувало, і всіляко думалось. «Народ тьомний», дістав, чого хотів. Трихона вже давно нема, але синів його розпатронили в нитку. Загинув не за нюх табаки й Каміняка десь у Сибіру, за Єжова, мов у воду канув. Усі загинули, пропали, але те, чого хотіли, – мають. Є. Не загинуло. Старий Михайло із Запоріжжя, дядько Якова по батьковій лінії, що був господарем, як кажуть, на повну губу, ніяк не хотів розуміти, що то таке ідеологія, і, не втрачаючи й тепер гумору, казав напідпитку своїм настрашеним сусідам:

– Не хотіли багатих – не мають багатих, хотіли ідеології – мають ідеологію. Чому лише ніхто не тішиться? Рівненська тюрма набита, лубенська набита, луцька набита… Тюрми, тюрми, тюрми. І ніхто не знає, як з них вилізти.

А коли вдарив той день двадцять другого червня та коли сипнули ті перші бомби на Рівне, на Дубно, на Луцьке, на всі міста, на всі шляхи – брами вітальні виросли, квіти посипались, хліб-сіль понесли «визволителям», слава до неба неслася від крові, від ран, від зневаги, від болів серця й душі, бо ще ніколи, ніде і ніхто так не вразив народ, як саме в ці дні глибокі, як море, чорні з чорним сонцем, без просвітку, без тепла, без милосердя. Писалися нові дні, нова історія… Світило сонце, і росла трава…

IV

Яків бере книгу, намагається в ній щось бачити, але не бачить нічого. За дверима щось рухається, щось падає, чиїсь кроки. Коли западає тиша, з-під помосту також чути чиїсь рухи. Яків лежить на білій постелі, і йому здається, що він обложений динамітом. Біля нього на горіховому столику радіоапарат, на побережжі Великої Британії тонуть «брутторегістрові тонни», на Нарвіку спадають і спадають парашутисти, під Полтавою піддаються в полон нові сотні тисяч совєтських вояків.

Яків вслухається, вчувається, роздумує. Його сон тривожний. Ранком о шостій дзижчить будильник, і він поспішно встає. У їдальні на чистому, ніби в готелі, настільнику сніданок, справжній чай у кришталевій склянці. Шприндзя поважна, слухняна, обережна. В її очах світяться лукаві, виразно агресивні чортики. Уста підкреслені карміном.

Яків п'є чай, а потім каже:

– Шприндзю! Я це мешкання лишаю!

Шприндзя враз виразно німіє, її маленьке, ніжне обличчя біліє, мов папір, її червоні уста від того ще виразніше барвіють.

– Чому? – питає вона притишеним, благально-схвильованим голосом, а її оливково-чорні очі дивляться на нього і зло, і перелякано.

– Поясню після. Увечері. До побачення! – кидає він коротко, уривно слова, швидко встає, бере набиту паперами течку і міцним, чітким кроком виходить.

Цілий день Яків провів у батальйоні, а ввечері подався до німецького офіцерського касина. Прийнявши солідну порцію відомих коньяків та діставши відповідний настрій, він устряв у завзяту дискусію, яку вів, як звичайно, новоприбулий, невисокого росту офіцер на ім'я Пшор – капітан, що довгий час перебував у Азії, на Маляйському півострові, і правив за знавця азійських справ при пропаганді «вермахту». Підтримував його лише зондерфюрер Вайз – також з пропаганди, і точилась та мова довкруж відомого, постійного питання: що вони зроблять зі Сходом Європи, як скінчиться війна. Було багато пропозицій перебудови, розбудови, родилися грандіозні плани, але Пшор і тут рішив бути оригінальним. Стрясаючи попіл грубелезної сигари до попільнички з написом «Окоцімське», він сказав:

– Що робитимем – ясно. Не ясно лише – чи робитимем!

Знялася ціла буря протестів:

– О! О! Капітане!

– А що ви, майоре? – звернувся спокійно Пшор до Якова.

– «Не рівня я богам», як казав ваш Фауст, – відповів Яків.

– Інтригуюче! Ви знайомі з Фаустом? – підняв тон Пшор.

– Лише так, злегка, – буркнув Яків.

– От так майор! – викрикнув Вайз.

– Липовий. З ласки обставин… По суті, я лише вахмістр, і то лише уланів, зважаючи на те, що наш час такої зброї не перетравлює спокійно.

– Як обставин? Чому обставин? – підняв ще вище тон Пшор. – Майор! Справжній! Більше! Ви – професор! Вам би книги писати!

– Для чого ці оклики, капітане? – запитав швидко Яків.

– Заздрість! – визначив Вайз з ноткою іронії.

– Угадав, Вайзе! – сказав Пшор з сигарою в роті. – Я йому заздрю, заздрю чортячо, взагалі їм… слов'янам. Перед ними не лише простір, а й, дозволь висловитись, майбутнє…

– Ха-ха-ха! – вирвалось у Вайза.

– Смієшся – дай ще чарку, – сказав Пшор. – Можеш на здоров'я не вірити… Зрештою, це справа не віри, а математики, фактів, біології… Ви ось згадали Фауста. Наші фаусти пролізли в усі щілини, а такої, як простір, і не запримітили. Наш простір – кабінет, нічний горщик… І ще шляфмюце! І враз нас вигнали в задонські степи! Змерзнемо!

– Вічне те «мюце» з тим твоїм горщиком, – з докором кинув Вайз.

– А признайся лише – не є для тебе найбільшою трагедією бігти вночі надвір, де так чортячо холодно й нечисто? Наполеон і на Москву віз у кареті горщика, і хто зна, чи не за нього поплатився імперією, а руский потрапить тобі все життя бігати за амбар, і «діло в шляпі»…

– По-твоєму, бритам з їх фраками, циліндрами та парасолями імперія впала з неба? – не здавався Вайз.

– Проти кого йшли брити? Індусів, індіян, мав-мав, гав-гав.

– Філипп II Еспанський чи Наполеон – мав-мав?

– Ті ж циліндри, лише тут питання в їх якості, давності, сприті.

– А по-моєму – рішає динаміт, – не зовсім переконливо заперечив Вайз.

– І дух, сказав би наш Геббельс.

– А наш Гете казав: «Те, що звеш ти духом часів, – є лише відбитком письмаків», – безнадійно перечив Вайз, навіть, здається, проти власних переконань.

– Власне, коли дух є дух, а не мощі…

– Дух Фридриха…

– Ах, знаємо, знаємо! – перебив Вайза Пшор. – Дух Фридриха був дух Фридриха, а наш є наш!

– Беремо це як символ.

– Боремося не символами, а реальною силою. Життя не театр! Чи не так, майоре? – звернувся знов Пшор до Якова, який саме в цей час був старанно зайнятий спостеріганням явища, що давно його полонило, що було дуже ефектовим людським створінням жіночого роду і що неподалік сиділо за столиком у пишному, нарозпах, каракулі в товаристві двох офіцерів – одного з відзнаками лікаря-полковника, а другого ес-еса у ранзі лейтенанта.

– О, розумію, – зауважив на це Вайз.

– Хто вона? Бачу її тут уже кілька днів, – запитав незучаснено Яків.

– Жінка, – засміявся Вайз.

– Но, но! Конкретніше! – домагався Яків.

– Росіянка… З тих… знаєш?

– Вамп. З Парижа? Маша? З гітарою? Чорная?

– Щось таке, лише на цей раз не Маша, а Віра, і не Чорна, а Біла, чи, правильніше, Ясная…

– В кожному разі, не зовсім орієнт мейд і Періс, але щось… щось… від Мессаліни.

– Цікаво, де тут якраз такі беруться? І що тут роблять? – спитав сам себе Пшор.

– Не думаю, щоб це було нашої компетенції діло, – відповів многозначно Вайз з таємничою усмішкою на своїх вольових устах.

– Стилева, – процідив Пшор.

– Чортячо стилева, – додав Вайз і знизав плечима. Збоку у запханому офіцерськими плащами кутку, за широким, різьбленим, не ресторанним столом група офіцерів різалась у «шкат» і співала матроську пісню про Мадагаскар, про чуму на кораблі, про гнилу воду, про товаришів, яких кожного дня викидали за борт, про тугу живих за далекою батьківщиною під звуки розбитого піаніно… Яків втягав у себе той гнітючий, густий сум і позирав хижим, затаєним поглядом убік таємничої незнайомої, що йому чимсь дуже подобалась, що пила шампанське і час від часу, відкинувшись назад, визивно, провокативно реготалася.

І враз він пригадав Шприндзю… Між іншим, саме сьогодні він чув, що «з ними» в скорому часі щось має статися, і йому чомусь зробилось дуже дивно, він потягнувся ще за однією чаркою, йому закрутилась голова, він сильно затягнувся цигаркою, пустив хмару диму і несподівано викрикнув:

– О!

І почав швидко збиратися.

– Може, підвезти? – запитав Вайз.

– Ні, дякую! Це лише пара кроків, – поспішно відповів Яків, напинаючи вогку, тверду шинелю.

Відходячи, Яків ще раз глянув на Віру, і йому видалось, що вона помітила його також. У кожному разі, йдучи вниз витоптаними, мокрими, з виразними наслідками бомбардування, дерев'яними сходами, він ніс із собою останній погляд очей, що видались йому більш уявно, ніж були у дійсності, агатовими.

Мокрий, холодний, вітряний жовтень виповнив вулицю, в його густій мряці повзли по тьмяному асфальті величезні машини з їх ревучими дизелями, хідники були поламані і вбиті в землю, руїни сірою масою, мов скелі, биті вітром, стояли вздовж хідників.

Вулиця Вузька, на якій жив Яків, тепер затратила свою назву під звалищами каменю, вапна, цегли, дерева, що змішаними купами завалювали простір, впираючись у непрозору сірість неба і лишаючи тільки криву стежину.

Руїна, де жив Яків, мовчала. Вона зовсім німа. Як усе довкруги, вона зливалась з ніччю, з вітром, із землею і з небом. Вона творила лише вище місце на нерівній поверхні, і аж тоді, коли Яків підійшов до неї зовсім близько, він побачив, чи скорше відчув, загальні зариси будови з невиразними вікнами й дверима. Яків на хвилинку зупинився перед дверима, що виходили майже безпосередньо на хідник. Було безлюдно, затишно, тихо. Вітер, що гнав головною вулицею із заходу, сюди не долітав. Яків хвилинку вслухався У цю локальну тишу, ніби хотів щось почути… Але не чув нічого. Ніяких звуків. Усе тут було мовчазне й німе. Тоді він обережно всадив ключ у двері і обережно їх відчинив.

Маленькі сіни з висячою японською лампкою і поламаним ставнем на парасолі так само мовчали. Здавалось, тут ніхто не живе. Троє дверей – направо, наліво й впрост – так само стояли безучасно, ніби їх ніхто не вживав. Яків узяв вправо. Була то вітальня. Двоє високих, полатаних вікон були щільно завішені тяжкими плюшевими покривалами з ліжок. Два глибокі фотелі стояли, здавалось, цілу вічність недоторканими. У п'ятиламповому світильнику під стелею горіла лише одна матова лампка, і світло її, здавалось, догоряло, мов свічка. До кімнати Якова вели вузькі, високі двері, що їх він охочіше вживав, ніж ті, що вели з їдальні.

Пів до першої ночі. Кімната прибрана, чиста. Речі і книжки на своєму місці. Якову хотілося скорше лягти і забутися. Йому здавалося, що в цій глибокій мовчанці якесь око слідкує за ним і якесь вухо підслухує його дихання. Це містерійне відчуття дуже скоро почало набирати реального вияву. По кількох хвилинах він відчув за дверима виразний шерех, потім ледь чутний стукіт у двері з боку їдальні.

Яків насторожився, різко глянув на двері, якось бурчливо кинув «прошу» і, коли двері обережно відхилилися, побачив у них не Шприндзю, як сподівався, а старого Герша.

Був то зарослий сивою бородою, у зім'ятій, довгій одежині чоловік з великими, сильними окулярами на великому носі – блідий, зморщений, похилий.

– Чи можу я зайти? – з острахом, тихо запитав він.

– Заходьте, Герше, – злагідненим голосом відповів Яків, і уста його мимохіть скривилися у вираз жалю і здивування.

Герш увійшов, зупинився біля порога, у покоцюрблених руках держав перед собою якусь скриньочку, мружив очі.

– Заходьте… Далі… І сідайте, – сказав Яків.

– Ні, дякую. Краще тут… Щоб хто не побачив… – почав був Герш.

– Е! Все одно! Сідайте. Що скажете? – якось з серцем сказав Яків.

Герш підступив кілька кроків і обережно присів на найближчому стільці. І почав говорити:

– Я ось чого… Чув, що ви хочете нас покинути… – казав він і дивився на Якова великими, опуклими очима, що за сильними скельцями окулярів видавались ще більшими. Хвилина тиші. Яків мовчав. Герш вів свою мову далі: – Я вас розумію… Такий час. Кому то потрібне? Навіщо вам наша турбота – маєте досить своєї… Я розумію… Я розумію… – Герш одночасно тремтячими руками почав відкривати скриньку, при чому щось невиразне мимрив, потім підступив ближче до Якова і простягнув до нього скриньку. – Хотів вам передати… ось це… Тут нічого нема… Пара речей… Може, вам придасться… Може, щось з тим зробите… Може, виживете… Я так собі думаю, та й Малка каже… Може, каже, хто з нас виживе, то він і поможе…

Він стояв перед Яковом, тримав свою розкриту скриньку. Яків глянув на неї, побачив якісь дорогоцінності, якісь перстені, намиста… Глянув на Герша з його великими очима.

– Знаєте що, Герше, – промовив рішучим голосом, – візьміть ви це своє добро назад! Воно мені не придасться!

Гершові руки на ці слова, здавалось, затремтіли. Він глянув на Якова переляканим поглядом, ніби його зловлено на якомусь негарному вчинку. Велике яблуко на його поморщеній, довгій шиї забігало. Він ковтав слину і плямкав устами. Йому було дуже ніяково, і він не знав, що робити.

– Я… ми… ми… нічого, – похитав він головою… – Нічого недоброго. Ми лише…

– Розумію… Я добре вас розумію… Я тільки не хочу від вас цього. Це ваше. Мені не треба! – проговорив Яків злагіднено.

Запала мовчанка. Глибока, довга… Чути було рев дизелів на головній вулиці. За дверима, здавалось, щось ворушилось, ніби хтось зітхнув. Вітер натискав на закриті віконниці, ніби хотів їх проломити і вдертися досередини.

– Ідіть, Герше… Ідіть… Я тут зостанусь. Тільки що буде з вами? Це ж не вихід… Хтось побачить… Вам треба кудись інакше… Може, хочете на село? У ліси?

Герш ще старанніше заплямкав устами.

– Ні, – промимрив він невиразно… – Ні, – і похитав головою… – Ми не можемо… Ми боїмось… Зостанемось тут… Що буде, то буде… – І після цього закрив свою скриньку, помаленьку повернувся і помаленьку пішов до прохилених дверей.

Яків зачинив за ним двері, хвилинку слухав, не почув нічого, ніби там, за дверима, була абсолютна порожнеча, і почав поволі розглядатися. А коли був у постелі і спробував читати, помітив, що його дух зайнятий до кінця, і вже ніщо інше не зможе йому помогти. Був же п'яний, але в цей час протверезів, властиво, п'яно протверезів, загострилась уява і велетенською навалою почуття покрили всі його вольові зусилля, як морська хвиля покриває випадковий пливучий предмет.

V

По деякому часі зондерфюрер Вайз з військової пропаганди запросив Якова на приватну вечірку-прийняття. Вайз, до речі, мешкав у колишньому мешканні Рівки, що в будинку Бачинських. Яків і Вайз по-своєму приятелі. Вони також по-своєму мають між собою чимало спільного. Передусім Вайз не є наці, він проти раси, він не затруєний ідеологією, не захоплюється швидкими перемогами на фронтах, не квапиться на легку трофейну наживу. Він, нарешті, перший пробував перечити Райхскомісаріатові в його різних, наглих і нерозумних, розпорядженнях. Він казав до Якова:

– Ну що зробиш? Закрутилась голова. Захворіли!

Одначе Вайз був добрим німцем і добрим вояком. Мав повні руки різної праці. Йому підлягали культура, освіта, церква на всю Україну. І разом він любив гарні речі, добре вино, вибране товариство. Поет, естет, філософ, ентузіаст в одній особі кремезного, незграбного, ведмежого вигляду.

Його відповідальником і своєрідним двійником був, незважаючи на малий зріст, капітан-публіцист, знавець азійських справ – Пшор.

Цього гарного морозного вечора, на початку грудня (саме вчора японці розгромили американський флот в Перл Гарборі), у неділю, Вайз несподівано заїхав за Яковом урядовою машиною «сітроен» – французького трофейного походження. Застав Якова неприготованим, під час голення, і був бурхливо здивований, як він казав, фешенебельним мешканням у стилі якогось графа Вронського. Така руїна – і таке… У-у-у-м! Килими, канапа картини, книжки – і все справжнє! І Шприндзя, що саме робила порядки, з виглядом нумідійської рабині… У-у-у-м! У-у-у-м! – мугикав Вайз, розглядаючи картину польського маляра Коссака, що на ній була зображена арабська пастушка з вазою на плечі і козою біля стрункої нагої, бронзового кольору, ноги. А книжки! Грейвес, Мічел, Аллен…

– Слухай! – сказав захоплено Вайз (були «на ти» – недавно випили брудершафт). – То ти живеш мов толстовський граф. Нумідійка там, нумідійка тут. Говорите ви по-німецьки? – звернувся Вайз до Шприндзі.

– Я жидівка, – несподівано відповіла Шприндзя, і якраз по-німецьки.

Вайз злегка збентежився.

– А! – вирвалось у нього, і він одвернувся. – Між іншим, – звернувся він до Якова, що саме скінчив голитись, – до Рівного прибув знаєш хто?

– Не можу знати, – відповів Яків.

– Сам! Найбільший! Кох!

– З приводу? – запитав коротко Яків.

– Нових, очевидно, подій… Що ти скажеш?

– Відносно?

– Ну… вчорашнього… Перл Гарбору?

– В кожному разі, нема причини… радіти…

– А по-моєму, є.

– Себто?

– Вияснилась нарешті остаточно ситуація. Знаємо, де стоїмо. Тож колосально, ні? Як ви зветесь? – звернувся Вайз до Шприндзі і, коли та себе демонстративно назвала, повторив: – Шприндзя? Цікаве ім'я… Скорше, скорше, майоре, на нас же чекають…

Яків, наспівуючи басом «Лілі Марлен», витерся і сказав урочисто:

– Готов! їдемо! – І пізніше, коли вони сиділи у знаній Вайзовій машині, спитав: – Я трішки, так би мовити, здивований – який такий дідько змусив тебе шукати мене у цій Помпеї?

– Е! Таємниця! – сказав Вайз, натискаючи на газ.

– Себто? Знаєш же, що…

– Думаю, що без одного чарівного уряду тут не обійдеться, – перебив його Вайз. – Ти мені скажи краще, де це ти роздобув таку Шприндзю, і, може б, ти мені щось подібне роздобув?

– Це також таємниця… По-друге – не володію даром постачання. Я улан, рубака, пияк, гайдамака – знаєш, що це таке?

Як випхались з руїн на головну вулицю, що її вдруге перейменували з Герінга на Німецьку, бо для Герінга така вулиця видалась замалою, і хотіли поспішити, бо вже й так спізнилися, на звороті до вулиці Тополевої мусили зупинитися. І не лише зупинитися, але й таки постояти на місці. Перед ними у сірій гущі вечора одноманітною, мовчазною масою пливли лави полонених. Минали хвилини – п'ять, десять… Вайз нервувався, намагався повернути назад, але це також нелегко було зробити.

– А мене ж там ждуть! – бурчав він. Ззаду почувся брязкіт розбитого скла, зчинився крик. З сусідніх машин почали вискакувати люди в уніформах.

– Грім побий ясний! – кричав один з них. – Де вони набрали стільки того гною? Я спішу! Стій! Стій! Зупиніть! Мусимо проїхати!

Конвоїри почали зупиняти колону, колона стала, на бруку зробилась прогалина, на якій лишилось людське тіло.

– Ей, ти там! Прибери! – кричав хтось по-російськи. Кілька з полонених кинулись були прибирати, але й самі попадали на брук. Крик, метушня. Вайз з Яковом також вилізли із своїх машин і почали помагати очищати вулицю. По якомусь часі вона була вільна, і машини пішли.

Вдома на Вайза чекали, гості вже зібралися, на нього накинулись за неточність, він перепрошував.

– Ля герр комм а ля repp! – казав він.

Але настрій і порядок швидко встановлено, столи застелено, їжу і пиття подано.

За довгим, білим, багатим і повним столом розкіш і квіт молодих, здорових, веселих людей. Згори з п'ятилампового світильника ллється злива яскравого, м'якого світла. Яків був здивований, побачивши ту саму Віру Ясну, що нею був збентежений минулими днями. Вона, в своїй бронзового відблиску атласній сукні, дуже модній і дуже визивній, з великим ззаду вирізом, горіла своєрідною силою жіночого чару і весело та легко вела розмову з тим же своїм каваліром, полковником-лікарем, що назвав себе фон Лянге і що був до того графом і мав навіть монокль у лівому оці, як це графові й належиться. Біля неї, з лівого боку, сидів той самий лейтенант ес-есів, що назвав себе, якщо Яків дочув як слід, Шульце. І було тут багато інших військових кавалірів і невійськових дам, що гамірно сиділи, досить тісно, довкруги стола, їли, запивали, брязкали посудом, гомоніли, перемовлялися через стіл, залицялися і сміялися. Сміялися багато, часто, весело. "По-руски", як казав Вайз. Без стриму і церемоній, щиро і сердечно, аж брали завидки.

Яків, як приятель господаря, зайняв крайнє, властиво заднє місце, біля дверей до другої кімнати, і помагав господареві та його служниці Ясі: відкорковував пляшки, наливав тим, що вагалися самі наливати.

Опісля, коли це все скінчилося, гості встали і зайняли, кожний по вподобі і можливості, місця у трьох невеликих кімнатах. Яків весь час слідкував за Вірою Ясною. Робив це дискретно, обережно, між іншим. А вона, коли встала з-за стола, пішла до передньої кімнати і зайняла затишне місце між великою шафою з книжками і гарячою грубкою в стіні. Над нею висіла невеличка, вузька, довга картинка з якоюсь банальною німфою над банальним ставком з кучерявою пінією чи чимсь подібним. Біля неї вмостились, розуміється, фон Лянге і Шульц, а до того ще двоє, між ними й капітаном Пшор. Вони щось там далі барвисте гомоніли, час від часу вибухаючи сміхом.

Гості ходили, гули, сміялися, крутилися. А одного разу Вайз взяв Якова під руку і підвів просто до Ясної.

– Маєте вашого Балабу, мадам, – промовив він до Ясної тоном, ніби вони вже на цю тему розмовляли.

– А! То ви? – сказала вона по-німецьки. – Я зараз! – і продовжувала свою мову, щось про Росію. – То, панове, – казала вона, – можна на ці речі різно, як хочете, як можете, дивитися, але скажу вам, що такої Росії, як ви читали у Толстого чи Тургенева, давно нема. Ні такого товариства, ні таких порядків, ні того навіть духу. Є, панове, так званий народ – це люди, багато людей, маси, руки, голови, освічені, неосвічені… А щодо культури, естетики, то як хто на це дивиться. Тієї культури, що ви знаєте в Берліні, Відні, Парижі, Римі, – тієї там, навіть у Москві, очевидно, ледве чи знайдете. Революція, п'ятирічки, ударні бригади і труднощі – це їх культура, але чи ця тема, панове, може вас сьогодні дійсно так цікавити? Не думаю, мене, наприклад, признаюсь, більше цікавить… Пам'ятаю! Італія! Бароне, – звернулась вона до фон Лянге, – пригадуєте нашу зустріч з контесою Сімпсон? В «Екслянаді»! На Рів'єрі! І дійсно, що за жінка – не красуня, але тон, шарм, – блискуча! За таку корона імперії недорога ціна, чи не так, бароне?

– Для мене – задорога, – озвався барон.

– Ну, ви ж відомий, – засміялась Віра і звернулась до Пшора: – Питаєте причину моєї зустрічі з Сімпсон? Цікавість. Звичайна цікавість. Як тисяча інших зустрічей, наприклад, у Парижі, з паном Ко… Ко… Ко… Як його? Той відомий маляр, футурист…

– Може, Пікассо? – запитав швидко Пшор.

– Капітане! Не смійтесь! І з Пікассо… знайома. Були там разом з цим ось бароном, що сидить біля вас справа…

– І він вам, розуміється, сподобався…

– Мені подобається все неестетичне…

– Причому тут естетика… Модерне малярство…

– Чого тільки модерне? Зрештою, не все одно? Кожна річ набридає, а естетика, коли вона завжди та сама, – в першу чергу, і все це, розуміється, відносне, чи не так, пане Балаба? – звернулась вона вперше до Якова, зовсім несподівано і визивно, аж той був заскочений.

– Не мого мозку діло, – відповів він швидко.

– А от капітан Пшор усе знає, – провадила Ясна тим самим тоном, – чи не так, капітане? – В голосі її звучала жартівлива іронія.

– Ви, очевидно, панна… – почав був злегка подразнений Пшор, але Ясна його перебила:

– Пшор! Ви скоро зажадаєте піддати мене лікарській експертизі!

Присутні зареготали.

– Ви вже вдруге не дали мені скінчити думки.

– Недокінчені думки, як і недокінчена любов, завжди загадковіші, – відповіла Ясна.

– І взагалі лишімо думки і займімось цікавішими справами, – озвався Вайз. – Прошу! – У сусідній, більшій, де перед тим вечеряли, кімнаті зазвучало танго, і Вайз попросив Ясну на танець.

Яків зустрівся із своєю землячкою з Дерманя, що вчилася десь у Віденському університеті, а тепер була перекладачкою в новозаснованій німецькій фірмі «Кнор і Шенке» чи щось подібне. Землячку звали Орою, хоча з дому вона була Одаркою. Була добре одягнена, мала бурхливе волосся і яскраво мальовані уста.

– О! Одарка! – зрадів Яків. – Я вас спочатку не пізнав. Добре виглядаєте…

– А я вас пізнала одразу… – відповіла Ора. – Дякую за комплімент.

– Чого ж комплімент? Направду ви чудово виглядаєте, вас, здається, не було вдома останнім часом?

– Я ж була в Холмі. Так би мовити, на еміграції…

– А де ваш брат?

– Котрий? У мене ж їх – знаєте…

– Максим.

– На Холмщині…

– Він, здається, був…

– Так, священик… Він там і тепер на парафії…

– А той, другий?..

– Василь?

– Так.

– Також був священиком… І також на Холмщині… Але його вбили.

– Хто?

– Армія крайова…

– А ви, значить, тут?

– Тут, знаєте… Ет… Жити можна… Головне – картки на… Зрештою, ви знаєте. Чи не краще піти і нам? – Вона показала на кімнату, де танцювали.

Танцювали всі, було тісно, світло притемнили, мелодія звучала м'яко і лоскітливе. Яків часто поглядав на Вайза і Ясну, два рази наштовхнувся на них, сміявся з Пшора, що танцював з секретаркою канцелярії цивільної поліції, на голову вищою від себе. Не танцював, здається, один доктор фон Лянге, що сидів у глибокому фотелі передньої кімнати і курив довгу, дуже міцну вірджинську сигару.

Яків не мав шансів запросити на танець Ясну, забагато було біля неї претендентів, але десь біля третього танцю вона запросила його сама на фокстрот. «Кетхен», що було для нього другою несподіванкою, якої він не міг навіть заховати. Якось так дивно, незвично почав перепрошувати, що він, о либонь, мужик з Дерманя… Є тут таке село, а там, мовляв, мало танцюють фокстротів…

– Але ж ви були, здається, як не помиляюсь… Щось мені таке казали… В армії Жечі Посполитої, а там, як відомо…

– Зовсім не те, – боронився Яків… – Я трохи затяжкий, хоча танцювати дійсно любив і люблю.

– Нічого. Ви прекрасно танцюєте, не кокетуйте зі мною даремно, це небезпечно, я діва гарячого темпераменту і мене легко збити з пантелику… прекрасно говорите по-німецьки, звідки?

– Можна сказати, нізвідки… Просто. «Ми все учілісь понемногу, чєму-нібудь і как-нібудь» – казав, здається, Пушкін.

– Бачу, ви не такий уже мужик, – відповіла на це Ясна і глянула йому у вічі. Це було більш-менш під світлом, і Яків затямив цей погляд з якоюсь винятковою, майже фотографічною виразністю. Карі, великі, ясні, глибокі, напружені і разом свавільно-агресивні очі, залиті, як йому видалось, трагічним смутком. Таких жіночих очей Яків ще не бачив, вони видались йому дуже свідомими й дуже розумними.

Після цього йому забракло мови, його думка почала швидко мішатися, мов дим, заколочений рвучким вітром, і до кінця танцю вони промовчали. А потім її кудись покликали, вона швидко одягнулась, швидко зникла, і на цьому сцена урвалась.

До кінця вечора, тобто до третьої ночі, лише пили й кричали, гадаючи, що співають. Військові уніформи впереміш із жіночими сукнями. Невеликий дерев'яний будинок із своїми великими затемненими вікнами нагадував корабель божевільних, що несеться на хвилях якогось дикого, рвучкого водоспаду.