Текст книги "Чого не гоїть огонь"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц)

II

Другий день, особливо його ранок, був на диво сонячний, блискучий, по-літньому чистий, дарма що це був перший день місяця вересня. І була це неділя.

Яків рішив цього дня вийти. Одягнутись і вийти. І він так зробив. Він старанно в'язав сіру краватку, старанно чесав волосся. Він ще кульгав, він ще мусив спиратися на палицю, але міг уже йти і міг довший час бути в русі. Зустрівся зі Шприндзею, обмінялися мовчазними поглядами, вона кудись також поспішала. Сніданок подала стара Рівчина свекруха Малка.

Після вчорашньої зливи вулиці й хідники були чисті, руїни парували, головною вулицею тяглися величезні дизелеві авта, на хідниках усуміш було повно святочно одягненого люду, на соборі, залитому сонцем, бамкали недільні дзвони.

І був піднесений, бадьорий, святочний настрій. На розі піврозваленої вулиці, що колись звалася Садовою, опісля Галєра, ще пізніше Комсомольською, а тепер поки що не звалась ніяк, метушився хлопець з купою газет під пахвою. Перше число першої газети, що почала виходити в цьому місті… І коштує вона п'ятдесят копійок, і розхапують її, мов нечувану дорогоцінність, і одразу на ходу, поспішно, жадібно читають.

Яків купив також газету і також почав на ходу жадібно читати. В газеті повно захоплення, повно надій, довжелезна хроніка нових вістей, подій, організацій, підприємств, оголошень, розшуків. Але того, чого він хотів знайти, – не знайшов.

Яків ішов далі, зайшов до собору, вислухав Херувимську, зустрівся зі старшим Бачинським, довідався, що багато з його шкільних товаришів займають тепер різні урядові становища, зустрів Мотрю, що радісно його привітала, була здивована, схвильована – «ви так виросли, так змужніли, а були такий юнак…» І так довго не бачились, і так багато за цей час сталося… І що думаєте робити?

– Ще не відомо, ще нічого не відомо, – казав Яків.

– Переходьте до нас… Нас тепер лише четверо… Та «ваша» кімната вільна…

– Ще не знаю, тіточко… Ще не знаю. У мене гарна кімната, – казав Яків.

– Але ж… Я чула… «їх» будуть виселяти…

– Куди?

– Десь отуди… За станцію… Усіх разом… Яків не відповів на це, він, здавалось, пропустив це зауваження повз вуха, він запитав про її дочку Лялю, про її сина Клаву. Він довідався, що Ляля вже давно не ляля, а справжня Людмила, що до неї залицяються… Зрештою, ось і вона…

До них підходила дуже гарна, яскраво-свіжа, барвисто усміхнена, повновида, з легким загаром дівчина у ясно-сірому, зовсім новенькому костюмчику.

– Де ти барилася. Лялю? – запитала її докірливо-гордим тоном Мотря і одразу, не одержавши відповіді, продовжувала: – А чи знаєш, хто це?

Ляля поглянула на Якова чистими, прозорими, сірувато-бурштиновими очима і відповіла:

– Напевно, той ваш… Яків. Мама вічно вас згадує, – звернулася вона до Балаби. – Чи не була вона часом у вас закохана? А я вас також пам'ятаю. Пригадуєте, як ми ловили кота?..

– Ти-но краще пригадай, – перебила її мати, – як то ти не раз лежала під дверима Якова і кричала у щілину: «Які! Пусті-і-і, Які!» Ха-ха-ха! Не давала йому вчитися.

– Ну, мам! І як тобі не соромно таке пригадувати?

– Чого ж тут соромно? Таж він виносив тебе на руках!

Яків усе те вислухав з легкою, приємною усмішкою. Ляля розчервонілась, зніяковіла, стала ще кращою, її очі зробилися вогкими, її бурхливе, хвилясте, з відтінком бронзи, волосся горіло під зливою сонця. Щоб затерти збентеження, вона почала швидко говорити:

– А ви тепер тут? Де? У Зільберів? Добре вам там? Я знаю Шприндзю… Я з нею вчилася. Дуже нахабна… Ви, здається, були у війську?.. В уланах? І ніколи, диви, мамо, не написав ані одного рядочка…

Це вона пригадала собі докори матері і повторила їх перед Яковом.

– Ні, написав. Одну картку. Спочатку! – відповіла Мотря.

– І та картка є у нас до цього часу, – додала Ляля, Мотря помітно зніяковіла, і Лялі, видно, це сподобалось…

– Зайдіть до нас, – щебетала вона далі. – Зайдіть! Хоч би й зараз! На обід! Мамо?

– Я вже просила, – сказала Мотря.

– Не зараз. Іншим разом, – відповів Яків. – Зайду, розуміється. А де Клава?

– Клава! О! Той! Той тепер… Не знаєте? Таж вони там… комітети! Клава якесь начальство, комендант, чи що… Його хотіли забрати большевики, ледве врятувався…

– А як батько? – запитав Яків.

– Батько днює й ночує у своєму броварі. Він же тепер директором!

Усі ці новини, а особливо Ляля, цікавлять Якова. Цю родину він добре знає, пережив з нею кілька зим. І пригадує собі цю саму Лялю – кучеряву, яснооку, повненьку дівчинку років п'яти-шести-семи, і пригадує також, як підкидав її високо вгору, від чого дівча радісно й дзвінко заливалося сміхом, а Мотря жартівливо казала: «Забавляйте, забавляйте! Може, ще буде вашою нареченою!» Приймав це як жарт, було ніяково таке чути в той час, але ось тепер, зараз?

Ще раз обіцяв зайти, попрощався й пошкутильгав у напрямку свого мешкання, пробиваючись крізь гущу святочної публіки на хідниках. Гули машини, літали голуби, світило сонце.

Ці дні минали з вийнятковою, завжди напруженою, повною таємничих подій швидкістю. Мабуть, земля в цей час крутилася швидше, мабуть, сонце горіло бурхливіше, мабуть, всесвіт з усіма своїми горющими світилами збурився і ошалів. Усі люди були п'яні, вчаділі, по-своєму непритомні, нервово піднесені. Вони в цей час інакше ходили, інакше рухались, інакше говорили. Здавалось, вони хотіли жити швидше, сильніше, пристрасніше, ніж звичайно.

Яків не лишав Зільберів, дарма що йому вперто всі радили залишити, дарма що він кожного дня намірявся це зробити. Люди, які випадково траплялись на його життєвій дорозі, були незвичні для нього люди. Так. Він їх бачив. Бачив не раз і не два. Знав їх прізвища і знав, чим і як вони живуть, але він ніколи не міг прозирнути у їх окремий, своєрідний, зовсім інакший духовний світ. Як вони жили самі між собою, про що розмовляли, що думали, як дивилися на інших людей – цього Яків не знав… Принаймні не знав докладно, безпосередньо, органічно.

І от так сталось, що він мусив пізнати тих людей. Більше, він мусив бути з ними разом. Ще більше, він мусив стати в їх обороні. Його ті люди по-своєму полюбили і просили його не лишати їх. Тим більше коли Яків, майже несподівано, став «великою людиною». Став капітаном. Шукаючи, як він казав, місця, він забрів був до Українського Червоного Хреста, що обслуговував полонених і містився на тій же головній вулиці, і там зустрівся зі знаним полковником колишньої, ще революційної, Української Армії, що звався Ступницький. Розговорились. Полковник був у клопоті. Йому доручили організацію батальйону не то війська, не то поліції з українських хлопців, але він не знає ані одного слова по-німецьки, а тут весь час приходиться мати діло з німцями. Яків висловився, що, може б, він міг щось тут допомогти. Він міг би бути, наприклад, за перекладача. Полковник охоче погодився. Якова негайно представили німецькому капітанові, що відав цією справою, і, по годині розмови з ним, Яків став сам «капітаном». Німецький капітан був ним просто захоплений. Такий «керль», така сила, така інтелігенція, такий фахівець! Яків буде не перекладачем, він буде вишкільним інструктором! Але ж, виправдувався Яків, він всього-на-всього кіннотник. Нічого! Тепер війна! Передусім він вояк, а це – головне!

Якова запросили до німецького офіцерського касина, з ним пили, з ним співали, він знає багато військових німецьких пісень, він знає «Ді штрасе фрай ден бравнен батальйонен», він дотепно й цікаво розмовляє, він може вести дискусію про Мольтке, Бісмарка… Чудово!

Другого дня Яків одягнув дуже ефектовну уніформу з литовського військового сукна із тризубчиком на круглому кашкеті. Виглядав хвацько, німецькі офіцери віддавали йому честь, приймаючи за представника якоїсь чужоземної військової місії. Його нарешті з «капітана» підвищили в «майори», а з огляду на міцну, мов вилиту, поставу додали титул «залізний». «Залізний майор Палаба», – як казали його численні німецькі приятелі.

І став він відомим не лише у німців, але й у своїх. Його почали запрошувати до організацій, на засідання, на наради, його питали, з ним радились, його слухали. Він став зв'язковим між окупаційною армією і місцевими урядовими чинниками. Його посилають в делегації, він робить інтервенції, він вимагає полегш, помагає скривдженим.

А разом з тим Яків лишився у Зільберів.

Причин для того багато, а головна з них та, що Зільберів мають, як і всіх їх одновірців, перевести до загального місця, призначеного для них і названого «гетто». Почувши це, Зільбери, як були, гуртом кинулись до Якова. Старий їх патріярх Герш нічого не говорив, він лише стояв, похилий, немічний, і слухав. Мовчали також його жінка і сваха. Зате говорили дочки Рівка, а особливо Шприндзя.

Шприндзя не говорила, а кричала:

– Я не жидівка! Я ніяка жидівка! Яке моє діло, що мої батьки породили мене такою! Чого вони від мене хочуть?!

– Дурна! Схаменись! – так само кричала на Шприндзю її сестра Рівка: – Хто тебе питає, чим ти хочеш бути? Не бачиш? Не бачиш? Не бачиш? Не бачиш їх? Не бачиш, що вони хочуть з нами зробити?

– Сама ти дурна! – верещала Шприндзя. – Ні до якого гетто я не піду! І ти не підеш. І батьки наші не підуть!

– І це зветься сестра, – казала на це, звертаючись до Якова, Рівка. – Говори з такою. Вона сама не знає, чого хоче. До гетто не піде, тут не може бути, а куди піде? Куди? Ну, скажіть? Куди? У землю?

Очі всіх п'ятьох були звернені на Якова. Всі дивилися на нього як на порятунок. Яків бачив ті їх погляди, йому було ніяково, він не знав, що має зробити, він не бачив ніякого виходу. Нарешті, він знав дуже добре закони, що керують цією справою, і знав відповідальність, що за цією справою зловісно ховається. А разом перед ним п'ятеро, ба шестеро, бо ж там десь уже, мабуть, невинно спить їх найменший, Мойше. Шестеро живих людей. Нічого нікому не винних людей. Просто людей. Що може їм помогти? Як помогти? Вогненний, дикий, з відблиском сліз люті погляд Шприндзі, скерований просто на нього, вимагає: «Поможи! Ти можеш!» Згаслі, байдужі, овечі погляди Герша, Малки і Сури, здається, мовчать, але їх мовчанка лежить на сумлінні Якова, мов тяжкий камінь. Одинока Рівка якась звичайна, ніби вона прийшла купити копу яєць або продати старі черевики, – зберігає присутність духу і піддає думку, що під їхньою ж хатою є дуже добрий, глибокий і широкий льох, що там можна поки що примістити батьків і малу дитину, що вона і Шприндзя будуть їх доглядати, а разом ходити на роботу до різних урядів. Це можна. Це єдиний вихід. Аби тільки погодився на це Яків і аби ніхто про це не довідався зі сторонніх людей.

На тому льоху й зупинилися. Ніхто не перечив. Позносили туди ліжка, поставили якісь інші меблі. Старі – Герш, Малка і Сура, – а також малий Мойше зійшли туди і там залишились. Тільки маленька свічка освітлювала їх невеличкий простір. Вони лишились там надовго… Можливо, назавжди, їх мешкання нагорі спорожніло. У ньому залишився тільки Яків на постійно і Рівка та Шприндзя тимчасово, нелегально. Рівка має свої плани. Вона хоче бути господинею Якова, а Шприндзя буде щось для себе шукати. Вона, зрештою, щось уже має на думці, вона дасть собі раду.

Яків ліг того вечора дуже пізно і не міг одразу заснути, дарма що завтра має рано вставати. Не бере його ані том Момзена, ані радіоапарат з якимсь пізнім, далеким, з Берліна, концертом. Він думає, і його думки дивні, незвичайні і нелегкі. Якось ніби йому соромно, ніби він робить щось недобре, ніби чогось боїться. Таке дійсно вийнятково незвичне становище, що йому годі знайти якесь зрозуміле виправдання. Мимохіть думки його линуть у далеке минуле, чомусь пригадує собі дитячі роки, коли ходив до народної школи і носив у заяложеній торбинці потріпані книжки, а між ними одну в сірій полотняній оправі, що на її першій сторінці великими чорними літерами було написано: «Старий Заповіт». Йому пригадались малюночки у тій книзі, що представляли людей у дивному одязі, з різними під ними написами: «Вигнання Адама з раю», «Приношення в жертву Ісаака», «Запродання Йосипа братами до Єгипту»… Нарешті пригадується довга, хвилююча історія людей, що йшли через світ до землі, не торкаючись її, ніби були несені якоюсь справді вищою силою. І от ті люди дійшли аж сюди. Через століття й тисячоліття. Різними дорогами і в різні часи. І от Яків, що сам носить їх ім'я, опинився між ними, і йому здається, що він бачить знов людей, які тікають з Єгипту, через Червоне море, що за ними женеться якийсь фараон і вони не знають, куди йти, бо перед ними лише гола, безлюдна, смертоносна пустеля, за якою бозна-де в далечині лежить їх приречена, обіцяна, вимріяна земля.

Що за дивний народ, що за дивовижна його доля! Яку душу носять ті люди в собі, коли їх міфічна історія стала святою книгою найцивілізованіших людей земної кулі і разом…

І коли Яків, весь захоплений своїми заплутаними міркуваннями, намагався знайти якесь вияснення цьому дивовижному питанню, нечутно прохилилися двері кімнати, похитнулися тяжкі завіси і з-поза них виступила людська постать, що її Яків спочатку навіть не міг розпізнати. У незвичному білому нічному одязі, з великою хусткою на голих плечах. Рівка.

Це була для Якова велика несподіванка, і він не міг одразу рішитися, що робити… Він хотів був зірватися з ліжка, або крикнути, або чимось кинути.

– Ні, ні! Якове, ні! – попередила його Рівка здушеним голосом.

– Що вам треба? – вирвалось у нього напружене запитання.

– Цитьте! Хочу вам щось сказати!

Яків отямився, не хотів її образити, вказав на стілець і спокійніше запитав:

– Що хочете сказати? Сідайте і кажіть!

– Я хотіла вас лише запитати: чого ви мене так боїтесь? Що я? Мара? Смерть? Чума? – проговорила придушеним голосом Рівка і зупинилась на півдорозі у дуже незручній, ніяковій позі в своїй довгій нічній сорочці. На її обличчі виступили гнів і презирство. І, коли Яків, не знаходячи відповіді, промовчав, вона продовжувала: – Боїтесь? Арійцям заборонено? З нами? Можуть вас покарати?

– Ні! – вирвалось у Якова. – Не те!

– А що інше?

– Рівко! Я не знаю, чи маю вам це казати. Здавалося б, ви повинні самі розуміти.

– Що розуміти? – перервала його Рівка.

– Як що? Де ваші батьки? Ваш чоловік? Ваш син? Що на вас чекає? Чи ви цього не розумієте? Чи не розумієте, що це – гра зі смертю?

– І навіщо такі страшні слова, Якове? Поки що ми не вмираємо! Я – молода жінка, ви – молодий чоловік! Тепер війна. Не питаймо, що буде завтра. І мені соромно, що ви, такий вояк, такий мужчина, така сила і разом такий боягуз! Фе! – і Рівка обернулась і вийшла. Вийшла з шумом, з протестом, міцно зачинила за собою двері.

Яків був мов громом уражений. Він бачив і знає цих людей, знає їх вдачу, що ніколи не грішила показовою бравурою, що її вважали за приклад кумедного боягузтва, що нездібна захищати себе активно, віддаючись ворогові без бою і вмираючи без протесту. І враз такі слова.

І лише пізніше, ген пізніше, Яків зумів дати відповідь на таку якраз поведінку цієї жінки. Другого чи третього вечора до нього, замість Рівки, так само нічною добою, прийшла Шприндзя. Ця вступила відважно, рішуче, підійшла до самого ліжка, сіла на стільці, що його Яків приставляв на ніч складати одяг і книжку, яку читав кожного, вечора перед сном, і почала:

– Майоре! Здається, вас так тепер кличуть? Моя сестра здуріла!

– Чому така категорична дефініція? – спитав він, зніяковілий.

– Вона думає, що може ще комусь подобатись. Заявила мені, що піде до якогось там генерала за кухарку – дурна, стара, нікому не потрібна баба. А мене хоче віддати до гетто, каже, що я дію їй на нерви. Чи ви можете таке зрозуміти? А я їй сказала: не я, а ти підеш до того свого гетто. Так! Я їй це казала! І вона піде, ось побачите, що піде!

Її чорні, блискучі очі, здавалось, ось-ось вибухнуть полум'ям. Вона була чудова у цій своїй фурії. Яків побачив у своїй кімнаті Сару, чи Рахіль, чи Ездру, чи Естерн, чи Іродіяду у повній їх історичній наготі, що виступили зненацька з тисячоліть минулого перед його очима, очима неосучасненої історично людини, яка знає, одначе, батьківщину тих тіней багато краще, ніж свою власну.

Яків був обеззброєний жорстокою щирістю тієї маленької потворки, безоглядною наготою її почувань, її жадобою жити без уваги на ціну, що від неї за це жадають, її тонке, гнучке, здавалося безкосте, тіло нагадувало стеблину, що не питає, який грунт під її корінням, а росте першою і останньою, щоб зберегти життя на кожному камені, у кожній атмосфері, при кожній температурі. І в цьому її непереможна сила.

– Вона і до вас приходила? Що вона тут хотіла? – нагло запитала Шприндзя рішучим тоном зовсім збентеженого, незграбного вояку, що затупцював перед нею, мов об-тяжений непосильним тягарем кінь. І з огляду на те, що він не знав, що відповісти, він узяв її міцними долонями за хрусткі плечі, виставив за двері у темряву сусідньої кімнати і сказав лише одне слово:

– Добраніч!

Одначе на цьому не скінчилось. Іншим разом, кілька днів опісля, коли Яків навмисне, щоб не зустрічатися зі своїми красунями, дуже пізно вернувся до себе з касина під сильною парою солідної порції французького коньяку, перед ним, мов з'ява загробна, виступила з темряви та ж Шприндзя у своїй барвистій красі. Його затуманений розум не міг збагнути цього явища одразу, одначе згодом він розпізнав і оцінив свою містичну гостю, включно з її шовковою, бронзового кольору піжамою і яскравими, карміновими устами.

– Ей, дівко, – заточуючись, сказав грізний воїн, – що це ти собі думаєш?

– Я вилізла з льоху, – впала відповідь.

– Ха-ха-ха! – зареготав Яків. Йому здавалось, що Шприндзя була дуже здивована, що вона розгнівається, що вона кинеться на нього і буде кричати, але так не сталося. Вона лише підступила на пару кроків ближче, щоб краще його бачити.

– Чи маєте щось і для мене випити? – запитала лагідно.

– Чаю? Води? Молока? – реготався Яків.

– Як вам не соромно кпити з бідної дівчини? – спитала Шприндзя з іронічним докором.

– Іноді й це потрібно! – сказав він, намагаючись бути легковажним.

– Вам це не вдасться, – глузувала Шприндзя.

– То ми ще побачимо. А де сестра? – запитав він несподівано.

– Нема, – відповіла Шприндзя легко і визивно.

– Як нема?

– Бо нема! Нема! Забрали!

– Куди? Хто?

– До гетто! Зрозуміло?

– Для кого зрозуміло?

– Для вас!

– А де ж батьки?

– Тут! Тут! – тупнула вона по помості.

– І хто ж це примудрився?

– Я! – викрикнула Шприндзя, піднесла високо голову і підступила до Якова на досяг руки.

– Ти-и-и? – протягнув Яків голос і взяв її за підборіддя.

– Я-а-а-а! – відповіла тим же тоном Шприндзя.

– І ти… прийшла… мені це… сказати?

– Ні! Ні! Я прийшла… до… тебе! Чуєш! Буду тут! З то-бо-ю! – викрикнула вона ще голосніше і подивилась на нього гостро й виразно. У голосі її чулось презирство, виклик, сила. Вона, ніби сподіваючись гострої реакції, відскочила вбік, в затінок, за писемний стіл. – Що ти можеш мені сказати? Яке твоє діло? – вела вона тим же тоном. – Я це роблю, а не ти! А коли боїшся – йди геть! Геть! Це моя хата! Знайшовся мені мораліст – коли земля валиться! Мораль! – викрикнула вона останнє слово з особливим наголосом, ніби хотіла ним убити свого співрозмовника. І враз затихла. Була виразно приголомшена. Він стояв проти неї без руху з демонстративно зложеними на грудях руками, з насмішливо примруженими п'яними очима.

Коротка, глибока мовчанка, що її урвав Яків, розтягаючи підкреслено кожне слово:

– Чого витріщило очі, нерозумне створіння? Таж ще нічого не сталося!

І після цього підійшов до радіоапарата, пустив якусь танечну нічну музику і, ніби нікого біля нього не було, почав роздягатися. Почув лише, як двері відчинилися й зачинились. І лишився сам.

Дві речі бентежили його у цій сцені: патетична, штучна настирливість, з одного боку, і містична, невисловлена боязнь – з другого. Це й те було лише засобом оборони… Оборони перед небуттям.

III

Яків Балаба, як сказано, мав свою особисту, досить складну, досить своєрідну, не позбавлену цікавости, історію. Він походив з прекрасного, старовинного, історичного поселення, що звалося Дерманем, з «кутка», що звався Запоріжжям, і побачив він цей світ року Божого 1916-го. Був рослий, барчистий, недбало тесаний, з синіми очима, міцним, тяжким носом і бурхливою, рудуватою чуприною над високим чолом.

Його батько звався Макар і ще перед першою світовою війною, за царя, служив на залізниці в Здолбунові. Мав він п'ять синів, дві дочки і чотири десятини землі. Яків був четвертим, передостаннім. «Куток» Запоріжжя, як і ціле село Дермань, не відзначався великою земельною посілістю. Яри, та сади, та гаї, та мочари, та каменоломи. Люди нишпорили за землею, мов звірі голодні за поживою, шукали їх по всіх губерніях, по Сибіру, виїжджали, переїжджали… виїхали Довбенки, виїхали Жив'юки, виїхали Криницькі… І багато-багато виїхало, а ті, що не виїхали, – не виїхали лише тому, що несказанно любили своє зелене, тіняве, квітуче, заповнене переказами та забобонами родинне місце.

Яків, коли ще був «смаркачем», ще перед школою, коли ще пас сірі вівці і рябу корову на Тимошівщині, що біля Попівщини, багато наслухався тих, як казали, побрехеньок про своє Запоріжжя. Про відьом, вовкулаків. Про мерців, що приходять, про душі, що стогнуть, про Ляша, що повісився… Смакував ті таємничі слова і образи, що якось самі собою в'язалися з таємничими, глибокими яругами, старезними дубами та березами та тінистими криничинами з довгими, глибокими, визубленими коритами і побитими черпаками.

Любив він свій глибокий рів, що межував з їх садом, і стежку, що круто поміж розгалуженим корінням ясенів збігала вниз до криниці, витоптана босими жіночими ногами, які завжди ходили сюдою по воду, по розмову, по кохання; завжди вогка, завжди кам'яниста, завжди тіниста…

А що тут різного-прерізного квіття бриніло веснами й літами, а що тобі птаства всілякого, а особливо тих ославлених крикливих соловейків… А коли по обох схилах яру зацвітали сади – отоді все, здавалось, пливло й біліло, мов білі літні хмарини на синьому небі.

Мав Яків товаришів, приятелів, але найбільше вбивалася в тямку одна маленька, дрібненька, чорненька дівчинка, що її Павлінкою звали, що завжди чомусь не ходила, а бігала, завжди боса і завжди у довгій, обідраній, доморобній сорочинці. З нею пас вівці, з нею бавився в крем'яхи, їй оповідав про відьму Улиту, її бив і з неї прозивався «байстручок, байстручок», сам не знаючи чому, бо так, либонь, прозивались з неї і інші.

Та одного гарного літа, чи, вірніше, гарної весни, Павлінки не стало на Запоріжжі, її батько Іван Криницький, по-вуличному Швець, продав свої п'ять десятин, забрав своїх дев'ятеро Шевченят, а з ними й Павлінку і кудись виїхав. Яків не знав куди. Десь отуди… За Мости, за Бушу, за ліси… Шкода було Павлінки, дуже шкода, не знав чому, але шкода. Пас свої сірі овечки і все про неї згадував. Була і нема.

Вийде до кринички – криничка є, а Павлінки нема. Співали соловейки, цвіли сади, але вже без Павлінки. Довго пам'ятав її, але згодом і ще згодом помалу, помалу і перестав пам'ятати. Забув.

Він ходив до школи, до тієї, що її тут звали «народня», бо, крім неї, у Дермані ще була школа «земська», «шинківська» і «семінарська». Вчився добре-предобре, багато читав, багато думав, багато мріяв. А скінчивши «народню», подався до «семінарської», а далі «на вищі школи» до Рівного, до гімназії, і, коли б не помер Макар та коли б його мати мала менше ротів, а більше хліба, напевно, пішов би далеко. А так мусив вертатися на Запоріжжя і братись до роботи.

Був рослий, гарний і дужий. Любили його хлопці, а дівчата й поготів. Умів тупнути на музиках під скрипочку й бубон, умів «Ой у полі жито» затягнути, але в одному грішив: був то час, коли наші хлопці почали «Україною займатися», та «організації видумувати», та «націоналістами ставати», та поляків дражнити, та по тюрмах волочитися, та нелегальщину з Галичини на плечах носити, та мазепинки шити.

Ой, був то час, дивний час, незвичайний час, якого не знають найстарші люди, ні діди, ні прадіди, ані навіть прапрадіди, і як це не дивно і як це не соромно, але Яків стояв від того всього осторонь… Хто і якими словами міг би таке пояснити? Але ж, Якове! Чому? Таж чому? Таж ось буде війна, таж та Жеч Посполита трісне, як булька, таж прийде Україна, таж…

Ні і ні, ніякої розумної відповіді, лише мовчанка, лише книжки, лише якась марудна, незбагненна, закручена філософія без кінця й краю, лише похитування головою.

Не любили його за це хлопці, опортуністом як стій прозвали, а дівчата лише докоряли:

– Чому, Якове, не вступиш? Диви, всі «там». Лаються на тебе і хочуть бити…

Особливо докоряла йому метка, молоденька танцюристка, чорнявка Маруся, що до неї невчасно заходив Яків. Була, мов рибка, в'юнка, мов соловей, співоча. Такі дівчата родяться лише в садах Дерманя.

А Яків мовчав, дивився на неї трішки згори, трішки примруженим оком, трішки поблажливо і докидав одне-друге, завжди жартівливе слово:

– Що ж! Зробите Україну – хватить і для мене!

У глибоких, як криниця в яру, темних, блискучих очах дівчини стояли сльози. Справжні сльози. Прозорі, чисті.

Яків був зіпсований чужими книжками. Зачитався тими Лондонами, та Конрадами, та всілякими Кіплінгами, і потягнули вони його довкола світу океанами та пралісами, і не знав він, де його чекає доля. Страшна сила влізла в нього. Хотів дійти до України з іншого боку, не з того, як всі інші дерманці. Сердив їх, тих хлопців, коли їм перечив.

– Ех, – казав, – Україну ти зробиш? Звідки? З чого? З нашого припічка? Обрізком коси? Кащенка начитався! – презирство було в його крутих, як капиця, словах, в його гіркому, як жовч, тоні.

– А що ж по-твоєму? На печі сидіти?

– Може, й на печі, як нема де, – глумився Яків. Чортзна-що з тим хлопчиськом причинилося – дурень не дурень, але й розуму великого у нього не знайдеш, дарма що з тими книжками день і ніч возиться… Не визнає тобі ані запорожців, ані гайдамаків, ані повстань, а Україна, на його думку, сама по собі отак з розвитку, з прогресу, з інтелекту має вилізти, мов той хрущ з борозняка, або впасти з неба, мов сліпа груша на пасіці у Спасівку. Блукав тими своїми нерозумними словами, мов п'яний кривою вулицею… То, казали, батько його у Здолбунові біля тих паровозів того набрався, мовляв, не ідеологічними словами, а машиною, технікою, гарматою – гречкосії ви, мовляв, непоправні, шабельні герої, коли он танки, та літаки, та дредновти… Хлопці є хлопці. Село є село. Яка тут вам техніка? Плуг та борона. Але то не значить, що вони будуть чекати, аж доки літаки та дредновти прийдуть. Ми, казали, кулаками Україну здобудемо, вирвемо її пазурами, кров'ю своєю заллємо свою і ворожу, а дістанемо!

Приставали до Якова не лише націоналісти. Були й інші. Особливо дався втямки такий Тихін Бухало, не з тих Бухалів, що на Запоріжжі, а з тих, що на Сидорцях. Про нього говорили, що Марксом та Леніним пропах. Отруйний був хлопчисько, кпив, клятий, з тих «петлюрівських недобитків», мовляв, ось почекай, могутній СССР подасть обратню, а тоді буде тобі Петлюра. Тихін помітив, що Яків ні в сих ні в тих, і почав до нього підлабузнюватись. Політична економія, історична діалектика, Маркс. Навука, мовляв.

– А ти його читав? – питав Яків Тихона злегка насмішкувато.

– Кого? – питав у свою чергу Тихін.

– Ну… того твого Маркса?

Тихін помітно збентежений, чортики в очах бігають, але не піддається.

– Значить, читав!

Яків лукаво посміхається – так і видно, що не вірить тому Тихонові, але не каже нічого. Тихін і сам догадується, що Яків про нього думає, нема з таким діла, і мовчки його лишає.

Був Яків самотній, не мав однодумців, поле орав, на музики ходив, гіднішої праці відшукував, але ті роки не були щедрі на працю. А коли підступив його поборовий вік – пішов і не вернувся. Став п'ятого полку, що в Тарнові, уланом. За два роки служби лише раз на відпустку приходив, а далі мов у воду канув. Маруся плакала, перестала і почала забувати. І не одна Маруся. Усі в Дермані почали забувати Якова.

І були б забули, та вибухнула війна.

Дуже пам'ятна, погожа неділя першого вересня 1939 року. Яків був тоді вже «заводним», бравим вахмістром-підхорунжим у рогатівці з білим обводом, в острогах, на малиновому дзвоні і командував чотою не менше, як і сам, хоробрих уланів Речі Посполитої, коли то враз танкові дивізії німецького фюрера, що саме став на шлях Александра Великого, під командою генерала фон Ліста, вдарили на південному відтинку фронту. Втративши на полі слави дві третини свого вояцтва, з рештою героїв бравурним маршем подався Яків у північно-східному напрямку і зупинився аж над рікою Бугом, і то лише тому, що назустріч виступила славна союзна армія великого східного сусіда, який спішив подати братню руку помочі своєму слов'янському союзникові у його боротьбі з грізним германським наїзником.

Вибору не було. Ріку Буг Яків перебрів, але далі не було ради. Товариші Якова добровільно зложили свої славні шаблі та остроги великому визволителеві, а Яків вибрав собі інший шлях. Мов шалений, гасав він на своєму Буланому по селах Прибужанщини, ніяк не хотілося злазити з засидженого сідла, але одного гарного передосіннього, туманного ранку все-таки з нього злізти мусив і, поцілувавши Буланого в обидві ніздрі, закинув йому на шию повіддя і сказав:

«Біжи, голубе!» Не сказав, куди, бо й сам пішов, мов п'яний, куди дивляться очі, бо все-таки, як не кажіть, а п'ять найкращих своїх років віддав тому коневі, тим формам, що інколи видавались йому справді майже обов'язком. Було дуже незвично тепер ступати по землі своїми власними ногами і почувати себе мов відірваний від одягу ґудзик.

І перше, що він зробив, – зайшов до однієї хати і заміняв свій одяг героя на одяг бурлаки. Так у цей час ліпше. Манджав собі на схід сонця рідною землею, оминаючи різні небезпеки, багато за цей час передумав, перецінив, дивувався з химерності буття і одного підвечора, обшльоганий вітрами, дощами, сонцем, прибитий курявою, приблукав до свого Дерманя, на своє Запоріжжя, де вже в той час господарювали нові люди, з новими порядками.

Усі знають, що ті нові люди, за своєю старою, випробуваною звичкою, передусім беруть і вивозять різних немилих їм людей. Причин для того у них досить, але Якова, як уродженого незаможника, як сина робітника-машиніста, майже пролетаря, нові господарі, за законами своєї етики, не чіпали, не допитували, не вивозили. Ба! Його намагались навіть «висунути», пропонували то ті, то інші «відповідальні пости», але невідомо чому він не виявив зрозуміння до їх великодушності. Віднайшовши свою Марусю, що все ще на нього чекала, заходив Яків до неї вечорами, дуже швидко з нею одружився, і то навіть у церкві, за що Маруся щиро й поспішно обдарувала його міцним і крикливим сином, якого в честь діда назвали Уліяном.