Текст книги "Чого не гоїть огонь"

Автор книги: Улас Самчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)

VI

Ніч нічого не змінила, не було ні вибухів, ні патетики, ні гарячих слів. Було мало сну. Навали образів і думок заповняли розум, душу, серце, нерви, мозок, кров.

Але настав знову ранок, знов зійшло сонце. Земля далі летіла своєю дорогою. Десь коло восьмої години Троян застукав у двері. Віра була вже одягнута. Просто і звичайно привіталися. Як спалося? Що снилося? З сіней увійшов дебелий козарлюга, незграбно несучи тацю і казанок окропу. На столі появились білий калач, миска холодцю. Поснідали й почали одягатись. Він захотів її провести.

Мовчки йшли засніженою, морозною вулицею. Лише коли дійшли до краю гори, де дорога спускається до так званого Потапкового млина (що з нього зосталася сама назва), звідки відкривається широкий краєвид сливе на весь західний Дермань з цвинтарем, каплицею Св. Онуфрія, верхами монастирської дзвіниці та старих, величезних смерек. Віра знов заговорила.

– А чи знаєш ти, що сталося з твоєю Шприндзею? – якось демонстративно, з ноткою іронії, запитала вона.

Питання було зовсім несподіване, Троян на хвилину розгубився, настрій його швидко мінявся. Був це своєрідний шок.

– А що? – запитав він глухо.

– Питаю, чи знаєш?

– Ні. А де вона?

– Виїхала.

– Не знаєш куди?

– До Берліна.

– Як? Сама?

– Ні. Не сама. З таким доктором, що його звали Віллі. Може, пригадуєш? Його прізвище Баєр. Лицар орденської школи націонал-соціалістів.

– Хм… – здивувався Троян. – А не знаєш, що з нею сталося далі?

– Здається, перебралась до Швейцарії.

– Хм… Цікаво. І правильно зробила.

– Але ж вона, здається, і тобі щось таке пропонувала.

– Можливо. Але я не проходив ніякої такої школи – раз, по-друге… мої і її дороги настільки різні, наскільки однакові наші. А звідки ти знаєш, що вона мені щось пропонувала?

– З моїм заняттям приходиться багато дечого знати. І дуже можливо, що не обійшлося без мого впливу на визначення ваших доріг.

– Як не обійшлося й без моєї на це згоди.

– Може, каєшся? Отряс би порох із сандалів і відійшов у світ блаженства…

– А на кого залишилася б ти із своїми вбогими трьомастами дивізій?

Запит був такий несподіваний, що Віра зупинилася і з подивом глянула на Якова. В його очах вона побачила іронію, спокій, певність.

– І ще одно, – продовжував він. – Відносно того мільярда карбованців. Не моїх рук це діло. Лиши кесареві кесареве… І ще останнє: минулого разу ти щось натякала на того Батутіна. До речі, хто він?

– Генерал.

– Знаю. Генерал. Б'є під Сталіном Манштайна. Але мені цікаво, чи він знає азбуку?

– Мабуть.

– І все-таки дико неграмотний. Якщо можеш, перекажи йому мою думку.

Вона знов здивовано на нього подивилась. В його очах світилась іронія.

– Ну, Павлінко, прощай! – сказав Яків. – Ось так просто твоя дорога! – і показав рукою на широку долину. – Спасибі, що не забула. А не видержиш – вертайся. Ти для мене ніякий злочинець, і судити тебе я не буду!

Попрощались просто: потиснули руки і розійшлися. Він довго проводив очима її постать, що поволі спускалася ковзькою дорогою, назустріч холодному вітрові. Він бачив простір, Дермань. Чомусь пригадав його минуле. Якісь князі пригадалися. Василь, син Федора Острозького, фундатора цієї оселі і того монастиря. Троян не мав у себе ніяких хронік, але знав, що тут, у цьому селі, була одна з перших в Україні друкарень, що керував нею сам перводрукар, відомий на цілому сході Європи Іван Федоров, який походив з Москви і втік звідти, переслідуваний царем Іваном Лютим за чарівництво. Він був на службі у князя Костянтина Острозького, заснував в Острозі друкарню і довгий час працював у Дермані як управитель княжих дібр, а також заложив і тут друкарню, в якій видрукувано багато книг слов'янською мовою.

Тут працювали такі визначні творчі люди української національної культури, як Герасим Смотрицький, його брат Мелетій Смотрицький, рідний брат Северина Наливайка Дем'ян, тут перебував близький друг Івана Вишенського, афонський схимник Іов Княгинецький, і багато, багато інших славних людей працювало у мурах отого монастиря, що його дзвіницю видно з цієї гори, прозваної Турецькою, або Батиєвою…

Були дерманці не лише хлібороби, ловці, але й воїни. Під мурами цього їх монастиря лягло і увійшло в землю чимало ворогів, що намагались стерти це місце з лиця землі. Так, наприклад, 1512 року невеликий загін волинян-дерманців-куян-бударажчан розгромив двадцятип'ятитисячне військо хана Менглі-Гірея, визволив 16 тисяч бранців і взяв у полон десять тисяч татар і турків, що їхні деякі нащадки й досі живуть отам на Махобеях, на Турецькому… Тут діяли загони таких борців за права й свободу цієї землі, як Наливайко, Лобода, тут проходили курені Кривоноса, Колодки, Гараська, Небаби, Головацького, що завжди діставали від дерманців велику потугу.

Троян усе це знав. Він також знав, що в його власних жилах тече кров одного з тих Балаб, чи не Охріма, що, проходивши через Дермань під Кривоносом і бувши тут на постої, закохався у веселу дерманянку, а вертаючи з-під Берестечка, розбитий і поранений, у товаристві Гуци та Бухала, осівся отам у пралісі, між двома глибокими ярами, і назвав те місце Запоріжжям.

Троянові здавалося, що він усе ще бачить там далеко внизу чорну точку на білому снігу, що помаленьку зникає і що є то Павлінка. А коли вона таки зникла за закрутом дороги, ген мало не перед самим перехрестям, під Лисами, Троян пішов і собі. Йшов повільною ходою, зустрічав сусідів, що казали йому по-тутешньому «добре утро», перекидався з ними короткими словами, запитував: «Холодно, дядьку Тимоше?» або «Ей-ей, Ганно, куди так біжиш?» Кожному щось промовляв, кожне щось відповідало, незначне, півжартома.

А село лежало причаяне, напружене, спокійно-неспокійне. Здавалось, кожне вікно на щось чекало, кожна душа була насичена тривогою. Знайшлися пророки, пророчиці. Чорні круки залітали в повітрі. Скісно, гнане вітром, летіло вороння. Все щось комусь про когось віщувало, і носилися з хати до хати, мов дим, вісті: там згоріло село, там напали німці, там забрали людей, там розстріляли… День-щодень…

Троян стягав своїх бригадирів, виходив з ними, переважно ночами, на поля, робив вправи, маневри, нападав, відбивав… На полях лежав глибокий сніг. Попівщина також завалена була майже нерушеним снігом, лише час від часу хтось туди навідувався, щоб провітрити магазини, щоб перевірити, чи все в порядку, чи не побувала там чужа нога. Інколи заходив туди й Троян. Оглядав криївки, окопи. Все було під снігом, і все мовчало.

Але Троян знав, що ось-ось і знов треба буде сюди вернутись, відновити закинуті місця, зайняти старі позиції. Треба буде вийти з хат, іти в землю. З усіх боків надходили й надходили вістки, і кожна гірша від останньої. Сходом пройшов Ковпак, заходом – поляки, центром – Гінцнер і ес-ес обер-групенфюрер фон ден Бах. По їх слідах тягнуло огнем, димом, згаром. Вони хотіли б не одно тут стерти зробити чистим місцем і передати за орден Москві, Варшаві, Берлінові.

В кінці лютого, як тільки попустили гострі вітри, однієї вугляно-темної ночі Троянова бригада непомітно знялася і залишила Залужжя. На полянці між соснами у сірій імлі раннього ранку стояло півколом вісімдесят чорних постатей у коротких кожушках, теплих шапках-вушанках з автоматами, завішеними на шиях. Перед ними Троян. На ньому також кожух, критий ременем, шапка-вушатка, пашка на двадцять п'ять набоїв і наган при боці.

Голос у Трояна низький, хрипкий, невиспаний.

– Бригадо! – говорив він до своїх бійців. – От і кінець теплим запічкам. Що ж подієш, така вже, видно, наша доленька, бодай би вона скисла. Але не тратьмо, як кажуть, духу. Не ми перші, й не ми останні. Сьогодні на всіх фронтах усієї землі киснуть чи мерзнуть такі ж, як ви, боронячи кожний по-своєму своє. І наші друзі-упісти по всій Волині, в Галичині, на Поділлі, на Холмщині, Київщині стоять на своїх фронтах… Ворог наш має сто голів, відрубай одну – виростає десять! А рубати треба. І нема назад. І навіть нема вперед, бо ми – в облаві. Перед нами, за нами, над нами, справа й зліва – ворог, ворог і ворог, і лише під нами наша прамати свята земля! З нами лише ми. Ніде ніяких союзників! Але ми хочемо боротись! І ми будемо боротись! І ми переможемо! А тепер, бійці, кожний на своє місце! Слава Україні!

– Слава! Слава! Слава! – гримнула бригада.

Було сіро, вогко, пронизувало золою, із криївок вигортали пургу, викидали кригу.

– Що, братіку? Незатишно? – звернувся Терешко до бійця, що назвав себе Татяною.

– Е! – екнув той, викидаючи з криївки кригу голими руками. – Жити треба, як ти нам не раз казав, невигідно…

– Найгірше, що нема інакше, – докинув найближчий побратим Татяни, що прозвав себе Оленою.

– А навіщо те інакше? – іронічно спитав Терешко, роздмухуючи зі слізьми на очах сухе листя під відром з водою, завішеним на триніжці.

– Не думаю про себе, про нас, – сказав Олена. – Про них… там, високо! По кремлях, по римах, берлінах! Що ми тут? Заліз під кущ і сиди, як миша під мітлою, а от такий Сталін… Лиш послизнись – і розтерзають. Або Гітлер. Або той самий Муссоліні.

– Та… – сказав, кашляючи від диму і втираючи сльози, Терешко. – Любов народу – страшна!

– Що й казати – страшна!

– Ех, той народ! – докинув Татяна.

– Чого, Татяно, ехать! А сам ти не народ? – спитав Олена.

– Чому це ти, Кузьмо, та Татяною перезвався? – зацікавився Терешко.

– Таж три тижні спав з Татяною на дерманських Горбайцях і так нею накис, що й сам отатянився, – пояснив за Татяну Олена.

– Нелегко буде з Татяни переходити на пашку, – спокійно дмухаючи на огонь, сказав Терешко.

– Е! Тепер і так піст. Призвичаюються з ковбаси до цибулі, з хліба до сталінської конституції, призвичаїмось і ми тут.

– То виходить, що й Олена від Олени постав? – цікавився далі Терешко.

– Постав, так, але з нею не спав – лише чув, що була така Олена Прекрасна, отож захотів ім'ям її свою пику репану прихорошити, – віддячився Олені Татяна.

– Ти-но диви, щоб я часом не прихорошив твоєї ще не репаної, – заявив погрозливо Олена.

– Ану, спробуй! – озвався флегматично Татяна.

– Можу не тільки спробувати, але й причепурити так, що побіжиш назад до Татяни, – чи впізнає.

– І-і-і-і!

– Не ікай, не ікай! Бо як ікну!

– Ану, ікни!

– І ікну! От тільки підійди!

Не встиг Татяна докінчити своєї мови, як Олена вже підійшов і заїхав Татяну поза вухом.

Татяна метнувся і відповів. І зчепилися. І пішли один одного обкладати, нагадуючи двох танцюючих ведмедів.

– Сип, сип! – озвалися голоси збоку.

– Лий, Олено, лий!

– За чуба його! Так! Та в зуби! Ще! Краще!

– Ей, Олено, не піддавайся, держи фронт!

– Татяно, вперед! Маж, маж! По затиллю! А тепер в обход! Олено, не дайся! Вперед, Татяно! Бий! Масти! Лий!

По кількох хвилинах в Олени і Татяни з чола спливав піт, а з носа кров. Але ні один не піддавався. Аж диміло, аж виляски йшли по поляні.

– Е! Е! – почувся голос від командирової землянки. Всі, а також Татяна з Оленою, обернулись на голос. Під сосною в кожусі наопашки, з руками в кишенях стояв командир. – Ей, бійці! Слухайте! Ану зі мною котрий! – сміявся Троян, і зуби його блищали, мов намисто. Ніхто на це не обізвався. Троян підійшов ближче.

– Та це вони лише бокс… Щоб золу з костей вигнати, – сказав Терешко.

– Але бокс, товариші, не переносить нокауту в ніс.

Ти, Татяно, здається, позбавив Олену і так не дуже великого носа, що?

– Нічого, командире, – байдуже озвався Олена. – До свадьби заросте!

– Ні, то йди вмийся. Розтопи йому, Терешку, снігу…

– Сам викликав… Вибач, – пробурмотів до Олени Татяна.

– Яке вибач! Що за вибач! Хіба ти від мене не дістав! Била баба мужика – ха-ха-ха!

– Но-но-но! – боронився Татяна. – Як мало тобі – іншим разом добавлю!

– Це ще побачимо, хто кому, – відгризнувся Олена.

По обіді світило сонце, в повітрі пахло провесною, навіть підсвистувала якась, подібна до синички, пташина, а вгорі кілька разів знов пролетів «шторх» з Рівного. Бригада, поївши кандьору, приправленого овечим лоєм, уся в білих халатах, зливаючись з білим довкіллям, ішла в наступ, робила відступ, обходила, била перехресним огнем, била в фокус. Ліс мінявся лугом, луг яром, яр полем. Сніг, замети, чорні плями розмерзнів, місцями грязюка.

А під вечір, коли верталися назад, зробили ще кілька «крийся», і вже не задля вправ, а таки перед справжніми «шторхами», що пролітали досить низько і могли побачити… А потім тягнули копита, мов виснажені коні, аж прибилися до землянок і полягали на причі горі лицем.

Та ненадовго. Ось знов сюрчок, знов «біжи», знов «лава», знов той невтомний командир із своїм Булавою:

– Бригадо! Струнко! Спочинь! Струнко!

Виходить той вічний Залізняк із тим своїм рапортом. Звідомлення з фронтів. Розпорядження і наказ командира. Нагороди, похвали, догани. Далі знов «струнко». Знов «слава Україні». Знов три рази відповідь! І розходьсь!

А там чай, кусень яловичини з хлібом, порція овочів. А там «Боже великий, єдиний, нам Україну храни!». І сон, Міцний, здоровий, на свіжому сосновому галуззі, що пахне живицею, під кожухом, з якого несе потом… Весь ліс криється тьмою й завмирає, і лише в різних його кінцях, по маскованих криївках, по гніздах, що на високих соснах, не сплять вартові, цілу ніч зорять темряву, стежать за кожним порухом передпілля. Над ними морозне зоряне небо і серпик місяця.

Спить-відпочиває маленька армія у величезній історії світу, у просторі дев'ятисот мільйонів квадратних кілометрів, у маленькій точці на великій планеті, вкрита небом і тишею, готова завтра встати, щоб умерти для того, щоб жити життям вічним! Будь благословенна! Історія світу не згадає тебе на своїх сторінках, але ти у своїй глибинній величі збережешся в пам'яті тих, з кого постала і за кого боролась!

Йшли дні за днями, сонце все вище й вище здіймалося по сходах весни, сніг безнадійно тікав, лишаючи мокрі, темні плями, перші проліски забриніли на підогрітих місцях, а бригада все ще жила своїм «спокійним, мирним» життям.

Прийшов і Великдень, відомий дерманський Великдень з двома повними, освітленими церквами, з народом, що зливою зливався, як водоспад, з усіх своїх кутків у загальне море світла, співів і поцілунків. І от, коли під світанок спішило кожне з пасками на розговіння, якась злорада душа кинула грізне слово: «Німці!» Слово це понеслося, мов блискавка, люди хильнулись, мов хвиля, кинута підводним вибухом вулкану, хто куди. Але це була фальшива тривога. Німці в той день не прийшли.

Вони прийшли іншим разом, ген пізніше, десь у другій половині травня, коли на полях кипіла праця, коли сіялось і зеленіло, коли співали жайворонки.

За кілька днів перед тим Троян дістав невиразне повідомлення, що в Рівному формується окремий відділ з якихось нових ес-есів, так званих веркшуців, що складаються з польських елементів і узбеків, і що той відділ, правдоподібно, призначений для боротьби з партизанкою. Троян мав усі підстави припускати, що в обсяг інтересів того відділу може входити також і його бригада, але в повідомленні не було нічого конкретного, і, взагалі, зв'язки з німецькими урядами останнім часом значно погіршились і інформації стали рідшими й скупішими.

Причин для цього було немало, причому, крім загострення чуйності німецьких урядів, навчених гірким досвідом, певну роль відігравав також розрив Трояна з Вірою, в руках якої були чи не всі нитки рівненських інформацій.

У кожному разі, Троян, вразливий на кожний натяк в цьому напрямку, зарядив одразу гостре поготівля. Знаючи своїх противників як людей європейських і вигідних, він вважав, що з Рівного вони можуть дістатись до нього лише одним шляхом з двома розгалузками: на Мизіч з північного заходу і на Гільче з північного сходу. Він негайно ввійшов у контакт з УПА, в той час уже остаточно сформованою, два курені якої, під командою Полоза і Ясеня, стояли в Бущенщині, і разом з ними виробив план оборони у двох напрямках – Мизіч – Мощаниця – Верхів для Полоза і Ясеня, Гільче – Лебеді – Верхів для себе.

Обидва ці відтинки фронту були негайно обсаджені і відповідно забезпечені. Вступ на терен Дерманщини був, здавалось, заблокований.

Але яке ж було здивування Трояна, коли одного світанку на полях Заставщини, за яких п'ять кілометрів від Залужжя, появились чималі формації веркшуців, озброєних мінометами. Звідкіля і як вони там з'явилися? Не було часу на відповідь. Дві чоти Троянової бригади під командою Царенка, що закопалися на узгір'ї перед Лебедями, мусіли лишати свої позиції і поспішати назустріч веркшуцам, за яких два кілометри на захід, мусіли їх перейняти і звести з ними бій на дуже невигідних становищах і з дуже нерівною силою огню. І, як тільки той бій почав розгорятися, услід за веркшуцами на пригірку Заставщини появився великий відділ ес-есів, до зубів озброєних автоматичною зброєю, що вперто і методично розгорненою лавою повели наступ на Царенка. '

Царенко розщепив свої відділи, один проти веркшуців, другий проти ес-есів, тих і тих почав засипати гарячим, відпорним огнем, але ворога було вп'ятеро більше, і його лави двома крилами неухильно зближалися, загрожуючи оточенням.

Царенко мусів дати наказ до відступу під жорстоким ворожим огнем з дуже добрим прицілом. Падали вбиті і ранені, відчувалися втрати. На щастя, в той час від Верхівського лісу почулись кулеметні серії. То був сам Троян з другою половиною бригади, який мусів також залишити свої приготовлені становища на Верховеччині і поспішати на допомогу Царенкові. Веркшуци одразу попали під огонь Трояна, для Царенка залишились ес-еси. Ті й ті мусіли припинити наступ і залягти також на чистому полі, приблизно в тому самому місці, де хвилину тому лежали бійці Царенка.

Бій тривав, з обох боків безперервно барабанили міномети, строчили кулеметні серії, і під їх гуркіт за ес-есами в долині на сіножатях появилися три групи узбеків, які, одначе, не пішли на допомогу ес-есам, долиною, вздовж річки, побіля Чеського млина, а попростували на Дермань з виразним відхиленням до Залужжя.

Троян помітив новий маневр трохи запізно. Царенко не знав про нього взагалі. Прорвати лінію веркшуців, щоб загородити узбекам дорогу до села, не було можливості. Узбеки вже піднімалися під Турецьку гору, вже вступали в зовсім спорожнене село, вже впало кілька гранатних вибухів і загорілись крайні хати.

Троян розщепив свій відділ надвоє, менший залишив як прикриття проти веркшуців, а сам з більшим погнався Верховецькою долиною попід лісом назад на свою Попівщину, бо мав усі підстави думати, що узбеки, а з ними й веркшуци, напевно, не залишаться в селі, а попростують на його гніздо, щоб його зруйнувати. Троян вважав, що немає сенсу вести бій на імпровізованих, невигідних становищах та зчиняти боротьбу в самому селі, і єдиним його бажанням було якнайскорше зайняти свої криївки і гнізда на передпіллі Попівщини.

Царенко поки що зостався на своєму, дуже невигідному, становищі, майже в запіллі ворога, сам на сам із далеко сильнішим противником.

Залужжя тим часом горіло від краю до краю, все небо стало чорне від диму, вибухи полум'я і запах згару видно й чути було на десятки кілометрів. Місцевих людей майже не було видно, лише чути було рев худоби, мабуть, залишеної в хлівах, і час від часу вниз по схилі гори гналися корови, коні, летіли кури, гуси, котилися свині…

Узбеки, за ними веркшуци, а за веркшуцами ес-еси залишили свої позиції і через палаюче село попростували на південь. Не було сумніву, що їхня мета – Попівщина. І дійсно, в скорому часі вони появилися на південному боці села, зовсім ігноруючи Царенка, що цим маневром був урятований від повного розгрому. Не гаючи часу, він зібрав свої рештки і Верховецькою долиною подався вслід за Трояном.

Троян в цей час уже займав свої укріплення на передпіллі Попівщини, маючи перед собою ідальне поле обстрілу. Він як на долоні міг бачити ворожі ватаги до єдиного бійця, що, змішавшись разом – веркшуци, узбеки й ес-еси, – втративши лад, масою наближалися до Попівського лісу на тлі велетенської, що закрила весь обрій, пожежі.

Троянівців було мало. Разом із роєм, що лишався весь час на місці як залога, Троян мав під рукою неповні дві чоти під командою свого улюбленого Булави і другого, молодого командира Мазура. Але всі переваги над ворогом були по його боці, включно з тією одною дорогоцінною годиною, коли його бійці, чекаючи на становищі, могли розпружити м'язи та перевести дихання.

Обличчя бійців були червоні, як огонь, піт заливав їм очі, уста їх пересихали, язик в роті не хотів повертатися. Але вони припали до землі на своїх вигідних, як добра піч, становищах, пригортали кулемети і, заперши дихання, чекали. Чекали на – «Бригадо – огонь!» Чекали на голос свого командира, якого знали і в якого вірили.

Ніхто з бійців не знав, як довго тривало чекання. Хвилини чи години. А тим часом з передпілля хаотичною масою наближались люди, безпечно, байдуже, мабуть, не сподіваючись нічого для себе поганого, знаючи, що вороги залишились на полях, мертві або до краю розгромлені. Ближче, ближче! Ось уже їх зовсім добре видно, до подробиць. Вони помітно втомлені, багато з них ледве плетуть ногами, зброю тримають напоготовлі, але якось неохоче. Особливо незграбними й вайлуватими видавались узбеки у вушатках і вилинялих совєтських «гімнастьорках», ліпше тримались веркшуци в своїх імпровізованих одностроях кольору хакі, а найкраще виглядали ес-еси у темних, добре допасованих мундирах, у шапочках-пиріжках, з тими черепами на лобі.

І нарешті той знак огню… Ті два – раз-раз! – постріли з револьвера – знак, що обидві бригади починають разом. І нарешті огонь.

То була картина! Троянівці довго будуть її пам'ятати. Сливе одним звуком брязнули автомати з чотирьох точок. Зосередженим огнем. Кулемети з двох боків перехресне. Все, що рухалось попереду, впало мов підкошене. Виривались окремі викрики, окремі постріли. Дехто зривався бігти і одразу припадав до землі. Котились в ями, в межі, повзли, спираючись на ліктях. І, як на те, з заходу, від Тимошівщини показались на полі нові силуети озброєних людей, що дуже скоро були розпізнані як упісти. Це, мабуть, один з куренів Ясеня широкою розстрільною наближався до місця бою, подекуди вже залягаючи і ллючи серії кулеметного огню по лівому крилі ес-есів, що першими пробували були ухилитися якраз до того самого Тимошівського лісу.

Передпілля обернулось у суцільний, непроглядний хаос. До того від пожежі зірвався вітер, і по землі потягнуло густим димом. Із села, з пожежі, виїхало кілька машин, які, одначе, замість вступати в бій, лише підбирали всіх тих, що встигли відступити, ес-есів і спішно від'їжджали назад до села. В різних місцях бігли люди, тікали в дим, в огонь. Передпілля швидко завмирало й пустіло. Все що могло зникало з очей. Залишались трупи і ранені. Нарешті завмерли кулемети і чути було лише окремі стріли автоматів…

Все це разом тривало яких дві години. Розгром першого карального відділу генерала Гінцнера, що про нього згадувала свого часу Віра, був повний. Не було змоги встановити, скільки їх вернулось до Рівного, але коло двох сотень убитих і ранених, переважно узбеків та веркшуців, лишилось на передпіллі Попівщини. Проте й троянівці, особливо чоти Царенка, недорахувались багатьох своїх бійців. Багато впало, а між ними такі, як заступник Царенка, дуже меткий і бойовий командир Козир з Верхова, той самий незаступний оповідач запорожець Осип, що був уже командиром рою під Козиром, обидва побратими Татяна і Олена, що, кажуть, лягли побіч, виручаючи один одного останнім набоєм, вистрілявши всю свою амуніцію під зливним огнем ес-есів.

Не стало також Залужжя. Тільки попелища та обгорілі димарі на місці, де цвіло й буяло зелене, розлоге селище. Шістнадцять трупів – переважно старих жінок і малих дітей – знайдено на пожарищі і поховано у спільній могилі на горі біля того місця, де свого часу прощалися Троян і Віра. Понад п'ять сотень людських душ залишилось без даху над головою.

Був травень, розцвітав без, по запорізьких гаях лящали солов'ї.