Текст книги "Чого не гоїть огонь"
Автор книги: Улас Самчук
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
IЗалізняк кис, як він казав, біля «телефункена», а властиво, не так кис, як смажився біля грубки-буржуйки в своєму люксусовому кабінеті, що в ньому не бракувало навіть «Мони Лізи», яку він старанно витяв з «Історії мистецтва» Зав'ялова тільки тому, що вона дискретно посміхається. Це був найспокійніший табір на планеті – щось як рай на землі, за висловом Терешка. Лише раз пробували на нього напасти, і ні одної внутрішньої, ідеологічної революції не сталося за весь час його існування. По лісі диміли рури, мов у Донбасі, каганці вечорами світилися, мов по салонах, а хлопці різались в «очко», вивертаючи з коренем кишені з усіма їх рейхскомісарськими карбованцями.
Залізняк вислухував всі московські «ура», всі лондонські пророцтва та обіцянки, всі берлінські «успіхи й перемоги», не минав ніяких звуків ніякими мовами, що літали над планетою, мов скажені оси, і старанно монтував із них звіти про «міжнародне положення».
Нічого втішного. Фронт сунув із сходу на захід, дарма що грудень бив дощами дороги і вони обернулися в якусь коломазь.
У половині грудня на східних обріях пояснішало, ніби там розсвічено якусь гігантську ліхтарню, і загуркотіло, ніби там валилась у безвість земля. Гуркіт, огонь і дим завалили весь схід над Новгородом-Волинським, над Корцями, над Острогом. Нарешті, проти самого Різдва, під Рівним збоку Олексенця появилися вершники на дрібних, мишатих кониках, і на другий день після того московське радіо вибило сто двадцять сальв з нагоди «взятія рейхскомісар-ського логовіща».
Виразно, намацально, неухильно йшли совєти. Так як у дев'ятнадцятому році, як у двадцятому, як і в тридцять дев'ятому. На санках, на возах, на кониках, на задрипаних «емках», на трофейних «опелях», на американських «джіпах». Гриміли і вивертали багно танки, гриміла поверхова лайка.
Інколи, несподівано, під свист вітру, зривались гарматні шквали, що раптовим огнем били, здавалось, в одне місце, щоб пробити діру, а потім повзли до неї обліплені сталеві гіганти з витягнутими, мов у жираф, шиями і з сухотним кашлем виригали огонь.
Села повивались димом і відходили в небо або грузли живцем під землею. Ліси випихалися мужиками, мов клітка курми, і плач немовлят мішався з криком поросят, з шумом вітру, в своєрідну симфонету.
Фронт плив шляхами, обпливав острівці лісів, заливав селища, об'їдав і обгризав усе, що міг їсти і гризти, і тік далі лінивою течією від точки до точки, від ночі до ночі.
– Та-а, хлопці! Тепер почнеться війна! Це вам не фріци в рукавичках! – казав Троян своїм принишклим бійцям, що нарешті одного ранку вздріли на полях силуети, загорнуті в лахи багнистої барви.
– Ва-аньки! Брату-у-ушки! – заспівав такий Марко, що був розвідачем і перший їх побачив. – Берія суне!
– Чого засяяв, Марку, мовби тебе з милом вимито?
– Таж яблучко! Мать-перемать! Так і гримить! Так і запахло двадцятим!
– А скажеш, кепсько вбрані? – підкинув котрийсь.
– Хто каже кепсько? Фасон пролетарії до останньої нитки вдержано, лише ті погони царські.
– А що не кажіть – ті їхні лахи з погонами якось одразу просіяли.
– На Європу ж ідуть!
– А в революцію, кажуть, ті погони зі шкурою витинали!
– А! Згадав! Зі шкурою!
– Кажи не кажи, а на Європу пруть – і баста!
– Так їй, стерві, й полагається!
– Їй то їй, а що решта? У них там «гем-консерви» з Чикаго, у них там всілякі моргенхвости з Нью-Йорка, доба, коли їх батько годував, як гусей, гречаною половою, минулася. А он як дійдуть до Берліна – побачите, що з того виросте! Вони вам загнуть параграфа, що й сам Рузвельт здивується.
– Тій решті так і треба! Моргенхвостам так само набридли колачі, як цим гречана полова, – подавай, значить, полову!
– Тут, видно, справа не в самих колачах.
– О!
– Чо'о! Заокав.
– А в чому ж та твоя справа?
– В ідеї! В соціалізмі! Не самим хлібом ситий будеш.
– О-о-о! Нагадав! А ми й забули! Ну, знаєш…
– Сором! Сором, братця!
– Як не забути! Соціалізму у нас як повітря! Океан! Річ звична. Чи риба думає про воду, в якій плаває? Ти мені вибач, але це добра ідея. Братіки! У моргенхвостів забагато колачів, у нас забагато соціалізму, от і торгуємо. Натурою.
– Та он уже, кажуть, замовлено соціалізму на двадцять більйонів.
– Жартуєш? – зляканим голосом промовив хтось із самого заду.
– Що жартуєш? Спитай он Марка! А «гем-консерви» звідки? А «джіпи»? А мільйони тонн сталі? А танки? А кораблі? А ті он, як каже Залізняк, чотири тисячі вісімсот бомбовозів! По-твоєму, це жарт? Е, брате! Соціалізм повною парою наближається до брам Нью-Йорка, як тайфун, і ще побачиш… Вашингтон! Усі сорок вісім білих зір – червоні! П'ятилітка! Полова! Черга за лахами! І Сталін з Берією в Капітолії! І пан Моргенхвіст б'є браво і кричить ура! Ха-ха-ха! Ге-хе-хе-хе! Картина! А на Алясці табори! Ха-ха-ха! Ех, яблучко, та куди котишся? Ха-ха-ха!
Загальний регіт покрив голос промовця, табір веде свою мову – ті, що «їх знають», і ті, що тільки знайомляться, і на одно виходить: не такий чорт страшний, як його малюють, людина й до чорта призвичаїться.
Троянівці якось дуже швидко надихались нового повітря, якось по-своєму підтягнулися, підбадьорились, зібрали різні вісті. Одна якась совєтська також бригада навіть фінок їм підсипала – передайте, мовляв, лісові привіт! Ось тільки дійдемо до Берліна – «дайош реформи», а ні – маршем на Кремль!
Троян з першого дня в роз'їздах – на Клеванщині, на Цуманщині – наради, день і ніч наради, фронт дійшов лінії Ковель – Броди – Коломия і там загруз, треба приймати рішення. Майнула приваблива думка: а що, як та магічна, стара австро-руска межа та знов принесе сімнадцятий? Та зміну політики альянтів? Та загальну революцію? Тоді на Київ ступає залізна рать лісів! Братіки, братіки!
У тих роз'їздах Троян познайомився ближче зі своїм шефом Енеєм, який щойно вернувся зі сходу, з-під Житомира, хрещений огнем і обгорілий від сонця та вітру, як старий баняк.
Обидва мали свої плани не конче тотожні з планами командування. Там усе казали чекати – мали, очевидно, свої резони, як та магічна межа старої Австрії, як натяк на сімнадцятий рік, як якась нова зброя, як зуб за зуб, і що не варто, мовляв, вичерпувати сили передчасно, бо на все прийде свій час.
Але невмолимий Троян і тут хотів бути оригінальним, все бив і бив в одну й ту саму точку, що тут, либонь, ніяка границя, ніяка стара Австрія і ніяка нова зброя, а тут Америка і її інтереси в широкому світі. Германію, мовляв, б'ють з повітря день і ніч, за підрахунками Залізняка, на неї вже звергнуто мільйонів двадцять тонн динаміту, і це ніякий жарт, а конкретна дійсність, і що в такій ситуації армія соціалізму обов'язково потрапить до Берліна хоч би навіть на чотирьох, і нема причин довго на це чекати, бо її шанси і сила зростають в арифметичній прогресії з кожним днем, з кожним кілометром.
Тим більше що Троян плекав свою задавлену, але завжди свіжу, болючу, як біль зуба, думку, що з нею ось уже другий рік носиться і не може її нікому прозрадити. Але, як тільки він опинився в районі розташування так званої Першої Української армії, його думка відразу віджила, і, коли справа набрала вигляду конкретної реальности, він змушений був поділитися нею з кимсь із свого командування. І вибрав для цього Енея.
Еней був парубок моторний
І хлопець хоч куди козак, —
повторював своє Троян. Він знав, що головне командування УПА саме в цей час ледве чи схвалило б його авантюру, навіть коли б вона заімпонувала. Це була дуже ризикована справа, яка могла б принести для армії підпілля поважні наслідки. Тому Троян звернувся не до головного командування, а до свого зверхника Енея.
– Як ти думаєш відносно цієї справи? – спитав він Енея десь наприкінці лютого в його штабі на Цуманщині.
– Думаю, що кувати залізо треба, поки воно гаряче, – відповів спокійно Еней, гризучи цибух своєї, подібної до мазнички, люльки, що від неї його чорні вуса стали рудими, а сам він наскрізь просмердів махрою.
– Думаєш по-ковальськи… Той фронт, той фронт! Він мені ніяк не подобається, – сказав Троян.
– Не скажу, щоб подобався й мені, – пробурчав Еней.
– Не сьогодні-завтра трісне, і повалять на Берлін. А тоді наберуться духу «победи», а тоді всілякі «дойче фрав» та «дойчес бір», і пиши пропало. Ні, ні… Не думаю, що це вода на наш млин.
– І я так не думаю, – сказав Еней.
– У мене тут, Енею, одно діло, що вимагає мозку і трохи дискретности. Не знаю, чи й казати…
– Чому б ні? Кажи! За мною – гроб!
– Там той весь маршал… Що обіцяв нас розтерти… Батутін такий… – Ну! – підняв вуса Еней.
– Та чи не варто б його…
– Кропнути? – буркнув Еней.
– А ти як думаєш?
– Ідея не погана. І не нова. Мої хлопці давно над ним око держать… Лише це не так: два рази два… Біля нього там – вся Азія, як біля Пугачова. І навіть наш командир Клим не від того, тільки, каже, треба чекати.
– Але ж вислизне. Не підеш же за ним до Берліна…
– Та знаю, знаю, дай подумати. Він тепер десь там біля Корця обертається, а його кур'єри день і ніч гасають, одного навіть вдалося зняти – лише нічого не сказав.
– От би так живим! Що?
– Мій молодший командир. Ворон уже пробував – не вигоріло. А сердитий. Таке тобі, в пояс ростом, кацапча, а люте, як холера. Ми вам ту вашу Україну випишемо на заду литим золотом – сказав одному нашому хлоп'язі, що попав у їхні лапи. Дуже, чув, злоститься на тебе, Трояне!
– Знаю, знаю…
– Нечемно ти вчинив з тим його коновалом Макаровим. Де ж так грубо… висікти. У них там ритуал – магічна тройка, присуд, потилиця.
– За старим московським звичаєм зробили, хай вибачать… Як то кажуть, хліб за хліб. Але «Еней був парубок моторний»! Слухай, Енею!
– Слухаю!
– Мусимо його живцем! Га? Давай візьмемось!
– Хіба що давай!
І вони міцно засіли за план. Вибирали снайперів. Старанно шукали місця. Була зима, місяць лютий добігав кінця, березень видався гірший від лютого, вергало снігом, било дощами, та все-таки Царенко підтягнув одну чоту на відтинок соші Корець – Рівне під спалений хутір Могилянка, а Ворон з другого боку підійшов під цукроварню Бабин. Через польських підпільців, що вже розчарувалися в союзниках, які не зупинились на ризькій границі, а пішли далі на Варшаву, Троян довідався, що великий маршал десь так з кінця березня має рушити далі на захід, ближче до фронту, і що проїжджатиме він невідмінно шляхом на Рівне. Троян з Енеєм підтягнули своїх снайперів і закопали їх при самій дорозі, як кротів, з обох боків глибокого виїзду.
Час тягнувся, як смола. Ночі ще були можливими, але ті прокляті дні! Шляхом взад і вперед тягнулися, як змора, валки машин, ішли піші, запасні батальйони, котились кінні обози. Снайпери сиділи в дірах сливе на очах, під дощем, снігом, з напруженими до відмови нервами, з гарячими, червоними очима… Іноді видавалось, що все це кляп, що діло програне, але було вже в усьому тому якесь приречення, намацальна фатальність, звірячий інстинкт. І, коли, майже несподівано, впав той день «X», – ранній ранок, ясний і сонячний, – снайпери рішили, що все одно й так вони пропали, бо валка, яка на їх очах сповзала в долину і яку вони непомильно розпізнали як ту, справжню, складалася з довгої черги автомашин і панцерів. А коли ті машини почали ще швидше підніматися з долини, не було навіть часу на команду, і перша серія по передньому панцері була чимсь дуже розпачливим, і лише пару секунд пізніше кулемети снайперів били вже по всіх машинах з певною, можна сказати, системою.
Про те, щоб узяти живцем, не було й мови, не було навіть певности, чи били туди куди слід. Та коли деякі машини загорілися, на них з обох боків, навмання, сипнулись ручні гранати, і під їх вибухи снайпери вирвалися зі своїх дір і чистим полем погнали в різні боки, не додержуючи ніяких приписів обережности.
– Яка там в чорта обережність, – казав пізніш один з учасників, такий Гак, – коли все це діялось як на долоні, бо по всіх кращих місцях сиділи їхні застави, а до того з тебе й так випирало дух. І це, кажу вам, не був страх, це був край усіх фізичних сил, щоб уникнути їхніх куль, бо за нами вже гналося кілька вершників. Деяких з них ми мусіли зсадити, і все то були секунди! Дослівно секунди. До цього часу не знаю, чи я стріляв, але амуніції не стало – значить, стріляв. Я думаю, що краще від нас били Енеєві хлопці. В кожному разі, мені мигнуло в очах, що їхні автомати прошивали машини, як кравець сукно. Я не знаю… Наш командир невдоволений, але, по-моєму, це діло зроблене було тіп-топ!
Троян дійсно був невдоволений, він усе розраховував на «живцем» і тому вважав, що весь його план зірваний цілковито. Спочатку не знав навіть, чи щось там вийшло взагалі, і лише пізніше переконався, коли по всіх фронтах і штабах пройшла вість, що вбито маршала Батутіна. Німецьке радіо подало, що це – діло їхніх запільних з'єднань, альянти подали, за совєтським радіом, що маршал був ранений у боях на фронті і помер в шпиталі.
УПА і все підпілля взагалі мовчало… В цей час стало відомим, що штаб Батутіна має вже готовий план акції проти УПА, так звану «чекістсько-військову операцію для прочищення прифронтового тилу». Стало відомо також, що ще перед розправою з Батутіним сам Сталін дав гострий наказ секретареві КП(б)У покінчити з тією «бандою», вивезти половину населення України на Сибір і заселити спорожнені терени «інородцями».
На овиді появилась ціла так звана влада УССР на чолі з Хрущовим, на села посипались «звернення», «заклики», «амнестії», що нагадували стилем і змістом «амнестії» фон дем Баха-Залєвського, а разом з тим почалася «чекістсько-войсковая операція по ліквідації нємєцко-українскіх, буржуазно-націоналістіческіх банд».
Вже 26 березня, по тижневі після операції «Батутін», 206-й батальйон ВВ НКВД вирушив з-під Костополя на Збуж і Яполоть прочісувати ліси над Горинем, але, переправляючись через ріку, натрапив на курінь командира Гострого і після короткого бою, залишивши понад сто трупів, припинив свій рейд. Чекісти зрозуміли, що з «бандитами» силами батальйону розмовляти не випадає.
Після того пішли бригади, дивізії, панцерні з'єднання і летунство. Гасло «роздавіть» понеслося по всій країні. Пішли «давіть». 10 квітня вздовж Горині, 12-го – під Ленчином, 12-го з допомогою літаків і танків пішли на Пустомелівськї ліси на Енея. Був наказ забрати його живим. Бій тривав дев'ять днів. Ліс клекотів, вибухав, горів, енеївці наклали гори ворожого трупу і відійшли до Ленчинських лісів за Случ. 26-го і 27-го відбулися завзятющі бої під Ленчином, під Городною, під Антонівкою, вздовж залізниці Ковель – Сарни… Всі вони, як правило, закінчилися для лісовиків переможно. Чекісти все більше й більше набирали до них пошани і разом з тим бажання зламати їм хребет.
IIОстанні тижні березня відзначалися великими снігопадами, холодними вітрами, сірим, олов'яним небом. Зима, казали, обернулась назад хвостом і мститься за порівняно м'який грудень.
Планета в той час оберталася тяжко й повільно, простір був насичений мряковиною, земля лежала мов надгробний камінь, повітря було крижано-холодне. Навіть захід дихав полюсом, зі сходу ж різало гострим, як бритва, степняком.
Особливо неутульними видавались вечори й ночі. Довкруги шуміло, грюкало, вибухало огнем, ніби там десь щось валилося і не могло звалитися.
У цій холодній, згущеній атмосфері моталися, мов піскарики в сітці, люди. Хтось плював на них огнем і холодом з висот Урана чи Нептуна, прибивав їх до поліських багон, до берлінських руїн, до тихоокеанських глибин.
Але планета все-таки крутилася, сонце вставало й сідало, чергувались дні і ночі, креслились місяці й роки.
Велике село Дермань також жило своїм життям. Поки що оминала його лиха година, але вона стояла в повітрі, як грізне моменто, і кожна дитина відчувала її неухильне наближення.
– Кажу вам, – говорив якимсь пророчим голосом старий Михайло на Запоріжжі, – йдуть сумашедші! З ними не змовишся словом людським. На них не діють ніякі сльози… У, їхніх серцях ніколи не було милосердя. Вони не підбивають, вони неволять і ганьблять…
Це знав не один Михайло, це знали всі люди – старці й діти, ціле повітря. А тому всі що могли ішли в ліс. Ліси виповнилися ущерть і чекали. Під снігом, під холодним дощем, під тяжким небом. Лише дим зводився над лісом, ніби він десь там внизу безперервно тлів. А довкруги була глибока тиша.
Тиша була і в таборі Попівщини, куди Троян не приймав мирного населення. Він не казав навіть чому, він завжди був проти втягання всіх як є у загальний вир. Він лише подав на всі боки вість, що ні жінок, ні дітей не приймає, що це не табір для всіх, що це – фортеця і що тут лише ті, що б'ються…
На всій території цього шматка Волині – на південь від Дерманя через Мости, Гурби, аж до Шумська і далі на захід, через Антонівці до Білої Криниці і Крем'янця – розкинулось царство лісової армії. Це щось не теперішнє. Це вийшли з віків деревляни і дуліби. Це вони кладуть огні, всі оті курені Ясеня, та Сторчина, та Мамая, та Довбенка, та Бувалого й інших таких самих. Їх ніхто не знає, вони звільнилися від сучасного, відкинули навіть свої імена і вдягнулися в одіж минулого. Тут їхнє все. Їх жінки, їх діти. Тут вони готові впасти і знов увійти в свою землю.
На Попівщині у Трояна трохи інакше. Тут менше древности. Тут ось сам Троян із своїми вічними Царенком, Залізняком, Терешком, Булавою, Майданом і Хотиною, що, здається, злилися в одну в'язку людей у твердих шкуря-них одягах, міцно підперезаних, завжди чисто голених і зачесаних, ніби вони у звичайних казармах. Троян не любить імпровізації. Він не партизан, він – армієць.
У нього тісний зв'язок з найближчим відділом Ясеня на Гурбах, він знає маршрут ворога, знає, що це буде навала з двох боків, від Шумська з півдня і Будаража з півночі. І знає він, що там готують бригад п'ять НКВД, кілька панцерних бригад, з'єднання летунства, кілька батарей гармат – разом тисяч тридцять солдатів.
У землянці кашовара Пампушки, яку він зве Мир-Городом, чути губну гармонію знаного гармоніста і разом з тим вістуна Кобили, що любить посидіти у Пампушки. Світло пробивається всередину маленькою щілиною, що її величають вікном, а що насправді є димарем. Під казаном, вмурованим просто в скелю, варяться, як правило, полтавські галушки.
Двоє молодих помічників Пампушки у засмальцьованих совєтських ватянках сидять за так званим столом з неотесаних соснових патиків і бавляться в «дурня», на цей раз у заклад.
– Як виграю – виграєм. Програю – програєм, – каже один, що зве себе Кулею.
– А я кажу: так і так виграєм, – перечить Семен.
– Но… но… – мружить сіре око Куля. – Можемо, далебі, й не виграти, їх же до чорта й трохи, а нас жменя без п'яти.
– Кажу – виграєм! – настоює Семен. – Я тобі кажу!
– Та знаю! Знаю! Ти! Ти завжди щось кажеш! – і Куля з розмаху криє тузом, а враз із тим справжнім матом.
– А чому б нам не виграти? – питає ніби сам себе Семен. – Кажеш, їх там багато? І нас багато. А не виграєм тепер – то завтра. Не вийде завтра – то в четвер. Не в четвер – на другий рік. І так буде, куме, що покоління, то й моління. А одного разу – бац і виграєм!
– Ну, так уже бий!
– Та б'ю! На!
– Та бий ще ось це!
– Та б'ю!
– А ще ось це!
– Далі не здужаю – беру.
– То, значить, хід мій?
– Твій.
– Маж!
– Мажу.
– А що скажеш на це?
– Беру знов!
– А тепер ти, Семене, шах і мат!
Семен сміється, але руки його дрижать. Його нутром побігла холодна хвилька і зачепила кожну жилку. Кобила, що лежить півмісяцем, ніби на гамаку, на купі лантухів з борошна, починає швидко грати польку-ойру, а Семен тягнеться за кисетом з махрою, крутить лапку і, блискаючи нервово очима, каже до Кулі:
– Но? Хіба ще раз?
Куля, що не любить цієї гри, але хотів би програти, каже:
– Давай! Але берешся – грай!
І вони грають далі, Кобила з ойри переходить на свою улюблену «Чи я в лузі не калина була»…
У кожному закутку Попівщини щось діється. На заставах бійці у криївках в білих кожухах сидять і підслухують шум вітру. Видається іноді, що він летить чорними звоями, як дракон, і сичить. На передпіллі його повно. Іноді так і кортить сипнути туди серію.
– Я, знаєш, ішов сюди не так шукати України, – розповідає один у землянці число десять, лежачи на прічі горілиць, – як, скажу тобі, вилити свій біль. У тридцять третьому мій батько й моя мати померли з голоду… Знаєш? Був такий! Сім мільйонів пішло. А вмирать з голоду… в Україні… Сам знаєш…
– Як не знать!..
– І я так собі думав: сім мільйонів? Ні! Якось навіть не хотілось вірити!
– Та й не віриться. Але чим далі воно буде віддалятися – тим буде його видніше. І я тобі ще кажу: його не забудуть ані діти, ані внуки, ані правнуки. Таке не забувається.
З іншого боку несеться тиха пісня «Ой забіліли сніги», а то знов «Та була колись розкіш-воля», а за нею «А вже років двісті, як козак в неволі». Особливо гаразд виходить «Ой наїхали вози – гей, з України». Над усім шумлять старі, високі, коронасті сосни. А над соснами женеться західний вітер. І темнота глибока, мов океан.
Два тижні тривала ще пора зі снігами, а там вернулась година теплішого вітру, яснішого неба, бадьорішого повітря. Ліс перший відгукнувся на це прибуття, ніби музичний інструмент на дотик музики. Сосни Попівщини зашуміли, ніби випили по чарці горілки, берези, що їх тут також чимало, пустили враз сік… Навіть дуб, навіть граб завертілися по-іншому, по-весняному, їх тверде бростя набрякло і пом'якшало.
Унизу, як звичайно, земля дала перший квіт, перші білі, ніби з мармуру, проліски на високих зелених тичинках, особливо в місцях, де впертіше вдаряло в землю сонце під кущами ліщини. За пролісками пустився різний ряст – білий і синій, а за рястом фіалки дали свій перший свіжий, легкий запах.
Птахи робили також своє розумне діло: засвистали й загомоніли жовтобрюшки та синички, закрякали поміж гіллям ворони, закричали чорні круки. Всі ці їх звуки творили ту вічну гармонію, що нею горда кожна весна.
Одначе справжньої весни не привів навіть квітень – панували всевладне деспотичні вітри сходу з жаско-похмурими ночами. Сонце намагалось прорвати їх хижу природу, але його зусилля були безуспішні.
Усі ці дні і навіть ночі Троян і Царенко не злазили з сідел. їхні коні завжди були в милі, а обличчя в болоті, їх бачили в усіх місцях табору, поза табором, у Дермані. Їм все, мабуть, видавалось, що щось ще не так зроблено, що треба ще щось удосконалити, щось додати. Тому їх бригада, крім звичайних вправ, все ще пробивала кам'яні скелі, будувала гнізда на деревах, копала рови і клала засіки на дорогах.
– Ех, братіки! – вирвалось одного разу в Трояна з-під самого серця, коли він стояв на купі звалених стовбурів і дивився, як працюють його хлопці. – Дай нам трішки більше місця! Та трішки більше часу! Але й так добре! Між іншим, хочу вам сказати: за два тижні почнеться. І тому ще раз пригадую: хто боїться – випадай! Ще є час! Бо після буде запізно! Ще два тижні!
Але хлопці, заляпані болотом, ніби вони в ньому качалися, добродушно шкірили зуби:
– А! Командир! Хто боїться? Оговтались!
– Але – знай! Буде огонь!
– А чого ж!
– Командир! Чи можна слово? – озвався голос молодого, присадкуватого хлопчиська з бурхливою, попелястою чуприною.
– Кажи!
– От що, бійці! – почав хлопчисько. – Хотілось би мені, так сказати, висловитись… Командир наш на нас позирає і все сам себе питає: а чи вони готові? а чи видержать? А я на нього поглядаю та й себе питаю: а чи видержить він? Я вже не раз казав: ми не прийшли сюди бомки стріляти, нас ніхто не гнав сюди по мобілізації… Ми прийшли… як його сказати… ми прийшли, щоб по-людськи як не жити, то бодай умерти! От і все. Так. Нас трохи замало, навіть коли взяти всю ту лісову армію… Замало! Що й казати – замало… Але це ми знаємо! Знаємо, скільки нас і хто ми! Знаємо, чого хочемо! Знаємо, що нас чекає! Так чого нам ще треба? Ми, братця, видержимо! – викрикнув він з усіх сил, на що присутні як один відповіли:
– Видержимо!
А котрийсь, видно, дуже гарячий, вирвався, ніби підстрелений, розкинув руки, як вітряк, і писклявим, мишачим голосом закричав:
– Товариші-і-і! Товариші-і-і! Смерть нам не страшна! – і при цьому розтягав комір своєї сорочки, ніби він душив його. – Смерть нам не страшна! Смерти ми не боїмось! Чи не правду кажу?
– Правду! Правду, Ведмедю! – кидали окремі голоси з юрби.
– Я, братця, кажу вам на лице! Я себе присвятив! І все! І досить! Я лише прошу за себе від Господа святого – не менше як сто! От моя ціна!
– Мало, Ведмедю! – кричали на нього злісно.
– На перших порах хватить, а там побачимо! Один на сто? Братіки! Чого хочете?
– Ха-ха-ха! – реготали з юрби.
– Нам кажуть – історія! А я вам кажу: не історія, а проституція! Коли б це, братця, була історія, хіба треба було б нам з вами отут… – оратор заплутався, не знаходячи слів, і раптом заплакав.
– Ге! Ти! Жени його! Як собаку – жени! – закричала на всі лади юрба. – Знайшов час! Циці закортіло! В шию!
Промовець і сам відійшов, лише один з товаришів підігнав його копняком в зад. Потім він сів осторонь на колоді, але сліз не міг здержати. Ніхто на нього не дивився, одначе мовчанка на хвилину запала.
– А я, Ведмедю, і не знав, що з тебе може бути такий лірник, – озвався першим Троян.
Вибухнув загальний, розбитий регіт. Тоді Ведмідь звівся, підійшов до гурту, сказав:
– Простіть, братці! – вклонився, ніби в церкві, і відійшов.
– Та звісно. Він, видно, з паламарів! – загомоніли в юрбі.
А найближчий Ведмідів побратим, Омелян, звернувся до Трояна:
– Командире! Я вам кажу: перший боєць! Тоді там на Плоському, на Застав'ю, кажу вам, купу їх наложив. Сам бачив! Б'ється, як чорт! Їй-Богу! А от очі має на мокрому! Що й казати! Задовго йому в тому Сибіру мочили. Казав, якийсь слідчий нерву йому ніжкою від стільця надвередив. А та стерва делікатна. Порушив – пропало. Не зашепчеш…
Сам Ведмідь пізніше виправдовувався перед Омеляном:
– Плакав! Так! Плакав! Але не зі страху! Можеш мені вірити, а можеш і не вірити! Плакав з жалю! На весь світ – плакав! На Бога жаль бере! Все ж таки, як ти собі не кажи… ми тут не з примхи! Як Господь Бог є у небі – може ж він бачити, коли людям засліпило… На брата того «єдинокровного» я вже давно плюнув. То просто худоба! Але є ще й інші… От чому жаль бере!
– А ти все-таки не плач, – промовив на це резонно Омелян, вистругуючи з патика рожен смажити сало.
– Легко сказати…
– А ти не плач! Сказано – не плач і не плач! Ведмідь підтягнув штани, шморгнув зворушено носом і з виглядом винуватого замовк.