Текст книги "Пустоцвiт"
Автор книги: Тимур Литовченко
Соавторы: Олена Литовченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
Глава 8
Рай земний
Зимовий палац, Санкт-Петербург, кінець січня 1744 року.
– І коли зрозумів Антипко, що не тільки ягничку відшукати не зможе в отакій темряві, але й виходу з лісу, то сів на землю й гірко заплакав.
Олексій зробив крихітну паузу, щоб перевести подих і заразом перевірити, наскільки уважно слухає його государиня. Імператриця поринула в слухання повністю, тому округливши очі й перейшовши на змовницький напівшепіт, оповідач продовжив:
– Як раптом донісся до бідолашного пастушка чи то сміх, чи то спів, але разом з тим ще якісь дивні звуки. Перелякався Антипко чи не до смерті. Дійсно, хіба ж стануть добрі люди танцювати та співати глухою ніччю посеред лісу дрімучого?! Втім, нічого іншого не лишалося бідолашному хлопцеві, крім як піти та подивитися, хто ж це там веселиться. Бо інакше лишалося тільки сидіти посеред темного лісу на сирій землі та ридати від розпачу над своєю гіркою доленькою…
– Ой, Олесю, страшно як! – прошепотіла побілілими від переляку губами государиня, після чого зовсім дитячим жестом схопила оповідача за пальці правої руки й стисла щосили.
Сира холодна зима була тому причиною або щось інше, однак через пару тижнів після Різдва Єлизавета Петрівна дуже захворіла. Напади жорстокої мігрені накочувалися один за одним, поступово зливаючись у безперервний шквал болю, від якого не рятували жодні ліки, й навіть старе добре токайське не справляло належного ефекту. Занедужавши, імператриця відставила геть усі державні справи, довіривши керування своїм царедворцям і не маючи сил утрутитися навіть у найнезначніші дріб'язки. Сама ж проводила дні в постелі, цілком і повністю занурившись у хворобу й благаючи Бога лише про те, щоб нестерпні страждання скоріше припинилися.
Єдиний, кому вдавалося хоч якось полегшити її хворобливий стан, був Олексій Розум. Ні на крок не відходячи від своєї «панночки» (як називав фаворит государиню), він вигадував різні розваги: на бандурі грав (на жаль, якось застудившись, колишній хорист утратив свій дивовижний голос, але музичний слух залишався при ньому), співаків в опочивальню кликав, з ранку до вечора читав уголос «Житія святих»…
Втім, найбільше Її Імператорській Величності подобалося, коли Олексій відсилав усіх геть, відкладав убік важкий фоліант і заходився розповідати всілякі небилиці—а треба зазначити, що у цій царині він був великим майстром! Причому Єлизавета Петрівна просила розповідати історії якомога страшніші: про упирів і утоплениць, про перевертнів і чортів, про домовиків і лісовиків, про мавок і русалок, про хух і потерчат, про полісунів і болібошек, про незліченні скарби, що надійно охоронялися мерцями, про відьомські підступи проти роду людського… та й загалом геть про все-все-все!
От і зараз фаворит сплітав інтригу чергової оповідки:
– Пішов Антипко на звуки, намагаючись не надто шуміти, на гілки сухі не наступати, щоб не видати своєї присутності в нічному лісі. Ішов він так, ішов, доки не опинився на узліссі широкої галявини. Визирнув з-за дерева й побачив, що на галявині тій в сріблястому місячному сяйві танцюють мавки з навками! Танцюють та сміються тонко-тоненько, немовби дзвіночки сріблясті заливаються. їм добре, зате самому Антипку не до сміху: бо якщо на красунь-мавок дивитися можна навіть із задоволенням, то коли навки до пастушка спиною оберталися, бачив він, що спин у дівчат цих немає, а тому всі нутрощі видно як на долоні.
– Ой, Олесеньку, страсті які! Ах ти ж Господи!.. – після цих слів Єлизавета Петрівна рвучко осінила себе хресним знаменням. Втім, слухала оповідача як і досі з величезною увагою, перериваючи лише отакими емоційними вигуками.
Імператриці все почуте було в дивину. Перш ніж потрапити на виховання до месьє Рамбура й отця Дубянського, Єлизавета Петрівна була віддана під опіку нянькам, яким суворий батько – Його Імператорська Величність Петро Олексійович суворо заборонив частувати вихованку всілякими «шкідливими» вигадками. Прислуга потихеньку шпигувала одне за одним, у випадку найменшої провини доповідь про виявлене «свавілля» летіла просто до Таємного приказу – а тут із порушниками найвищої волі не церемонилися… Тому няньки навіть найменших вільностей у спілкуванні з вихованкою собі не дозволяли. Хіба що мати в рідкі приїзди лякала неслухняну пустунку чудовиськами небаченими – тільки й усього!
Зате Олексій Розум усіляких казок і небилиць знав превелику безліч. Ішли спогади ці з дитячих років, коли він разом з іншими хутірськими підлітками ходив у нічне, де хлоп'ята тільки тим і займалися, що лякали одне одного до дрібного тремтіння й скреготу зубовного всілякими жахливими історіями…
– Отож сидить Антипко в кущах ні живий, ні мертвий, витріщеними очима за веселощами лісовичок спостерігаючи. Як раптом з верхівки ялинки величезний сич спорхнув, розправивши крила широкі, підлетів до того місця, де Антипко сховався, прохухав тричі й дзьобом величезним клацнув. Сполошилися мавки з навками, до кущів підбігли, пастушка схопили, на галявину в місячне сяйво витягнули, обступили з усіх боків та й заходились вимагати: «Танцюй з нами, інакше не жити тобі більше на цій землі! Залоскочемо тебе до напівсмерті, а там і розірвемо!»
Знав юнак, що не можна в жодному разі з дівами лісовими зближуватися. А піде з ними людина танцювати – так закружляють, що впаде від цих скажених танців замертво. Почав він благати мавок з навками, щоб залишили у спокої бідолашного пастушка, якому нічого іншого й не потрібно, тільки б відшукати заблукалу ягничку, та лісовички на своєму наполягають: «Пішли танцювати, бо залоскочемо, розірвемо, не помилуємо!.. Іди негайно ж з нами, інакше померти тобі смертю передчасною от на цьому самому місці». Що було робити бідолашному Антипку, якщо мавки з навками на своєму наполягали?!
– Ой, Олесю, до чого моторошну історію ти вирішив розповісти сьогодні!.. Я просто сама не своя від переляку, – чесно зізналася государиня, мерзлякувато кутаючись у пухову ковдру. Втім, фаворит прекрасно розумів, що Єлизавета Петрівна не обговорює з ним почуте й у жодному разі не засуджує за подібний вибір казки, а всього лише провокує скоріше продовжувати. І він продовжив несподівано гучно:
– І в той самий момент, коли пастушок уже зовсім розпрощався з життям, над галявиною раптом прогримів голос, перекриваючи лемент лісовичок: «Облиште його у спокої! Він мій тепер, не ваш!» Одразу кинулися мавки з навками врозтіч, і опинився юнак посеред галявини сам-один. Озирнувся несміливо – і побачив, що від старої-престарої вільхи, стовбур якої колись давним-давно розколола блискавка, у напрямку до нього рухається жінка краси небаченої: сукня біла із сукна найтоншого на ній не ворухнеться, довге чорне як смоль волосся, квітами живими прикрашене, до самої землі плащем спускається, руки бліді вперед витягнуті. Ступає вона по землі – немовби повітрям пливе: жодна билинка під нею не підминається, тінь на землю від її тіла стрункого не падає. Зрозумів тоді пастушок, що з'явилася перед ним сама цариця над усіма мавками й навками…
Фаворит продовжував розповідати в тім же дусі, Єлизавета Петрівна слухала, затамувавши подих, і жваво уявляла на місці героїв неймовірної історії їх двох. Вона була тією самою царицею лісовичок, що врятувала від неминучої загибелі не якогось безвісного Антипка, а гарненького Олеська-Пастушка, що безнадійно заблукав у нічному лісі в пошуках зниклої ягнички!.. І не тільки від загибелі врятувала, але коли юнак відгадав три мудровані загадки – розповіла, як відшукати в лісі древній скарб. А перед самим світанком, перш ніж станути у вранішніх променях червоного сонечка, запросила пастушка приходити в нічний ліс іще, коли місяць знов повну силу набере: мовляв, дуже їй хлопець полюбився…
Загалом, коли фаворит довів оповідь до кінця, імператриця второпала, що сірий зимовий день змінився ранніми сутінками, а моторошний головний біль, що мучив її від учорашнього вечора, кудись зник, випарувався, у вечірнім повітрі розчинився. Тоді лише відпустила пальці Олексія, які тримала впродовж усієї казки. Побачивши, як він знесилено обперся на спинку стільця, потихенечку розминаючи затерплу праву руку (якою дотепер і ворухнути не насмілювався, щоб раптом не потривожити государиню), Єлизавета Петрівна схопила дзвіночка, що стояв на приставному столику, подзвонила, наказала лакеям принести чогось попоїсти й випити – бо позбувшись нестерпного болю, відчула раптом небувалий апетит. Та й оповідач стомився, судячи з його вигляду…
Зненацька государиня помітила, що у фаворита очі на мокрому місці: здавалося, ще трохи, й він відверто зарюмсає!
– Що трапилося, Олесеньку?! Погано тобі, голубчику мій?..
– Мені добре, моя панночко! З тобою мені завжди добре, – відповідав він, щосили намагаючись придушити зітхання. Втім, Єлизавета Петрівна повною мірою відчула смуток у його словах, а тому продовжувала розпитувати:
– Ні, Олесеньку, не бреши мені.
– Як можу брехати моїй панночці?! – щиро здивувався фаворит.
– Але я ж відчуваю, що тобі погано, душа моя!..
Розчинилися двері, прислуга внесла до опочивальні легку закуску – зимові яблука з ясно-зеленою шкіркою, солодощі, графин токайського, обожнюваного імператрицею. У присутності лакеїв государиня замовкла, даючи фаворитові можливість зібратися з думками. Коли ж вони знов залишилися в опочивальні удвох, Єлизавета Петрівна повторила запитання. Відклавши в бік надкушене яблуко, важко зітхнувши, Олексій мовив відверто:
– Нудьгую я по рідній стороні, моя панночко. Усе думаю, як там матінка та інша рідня?..
– Але ж матінка твоя минулого літа у нас в палаці гостювала! Окрім того, братика свого Кирилка ти начебто також сюди викликав, хоча мені чомусь дотепер не представив…
При цих словах Єлизавета Петрівна невдоволено підібгала губки й скоса позирнула на Олексія, що поспішив запевнити її:
– Не час іще, моя панночко, не час Кирилка тобі представляти.
– Ну, як знаєш, душа моя… У кожному разі, я про те говорю, що нема чого журитися, адже до будинку твого їхати не так уже й довго, як здається: Малоросія – не закордон все ж таки! Накажи тільки…
Несподівана думка, що спала на розум імператриці, змусила її замовкнути.
– Що я маю наказати, моя панночко? – поцікавився нарешті Олексій, коли мовчання зробилося нестерпним.
– А знаєш що, Олесеньку…
Ледь прищулившись, государиня знов замовкла, витримала невелику паузу, обмірковуючи все досконально.
Якщо чесно, то їй давно вже ой як хотілося самій побачити батьківщину свого коханого – ці загадкові, сповнені небачених див землі, де запросто можна зустріти юрби русалок, мавок, відьом, чортів й іншої погані, де в ніч на Івана Купала розквітає папороть, а мерці повстають із могил, щоб запросто повечеряти з живими родичами.
Так, хотілося! До чого ж хотілося!!! От тільки чи варто в цьому зізнаватися?..
І все ж Єлизавета Петрівна наважилася:
– Знаєш, душа моя, напевно, не турбуйся про те, щоб наказувати. Я сама про все за тебе розпоряджуся… Вірніше, за нас двох.
– Про що ж ти розпорядишся, моя панночко?
Імператриця обдарувала свого ненаглядного фаворита найчарівнішою посмішкою, на яку тільки була здатна, потім пустуючи, немовби малолітнє дівчисько, прийняла гордовиту позу й рішучо продекламувала:
– Розпоряджуся негайно ж, щоб ледь потеплішає – дороги до ладу приводити, розширювати, мости зміцнювати! Оскільки Її Імператорська Величність Єлизавета Петрівна Малоросію відвідати бажає, а саме, хутір Леміш – батьківщину свого коханого Олексія Розума! А також інші малоросійські міста. Отак, душа моя: тільки-но достатньо потеплішає – їдемо до тебе в гості!
Але оскільки розгублений від повної несподіванки фаворит убито мовчав, государиня перепитала:
– То що ж, душа моя, чи згоден прийняти в себе на батьківщині государиню імператрицю, чи ні?..
Звісно ж, Олексій був згоден – ще б пак!!! У пориві почуттів упавши на коліна, він приникнув губами до ніжного зап'ястка правої руки своєї ненаглядної панночки. А государиня все так само лагідно посміхалася, сидячи на розкішному ліжку…
Вийшовши з опочивальні Єлизавети Петрівни, Олексій негайно ж написав матері, щоб до приїзду шляхетної гості готувалася й сама Розумиха, і керуючий його маєтками, дарованими Розумам монаршою милістю. Зятям, дядькам і всій іншій рідні, хто побажав би бути представлений Її Імператорській Величності, велів зібратися в Леміші, де й чекати візиту. Подумавши трохи, додав до послання: суворо заборонити будь-кому з родичів хизуватися близькістю з фаворитом государині – бо замість милості буде ослушнику опала!..
* * *
Ледь установилася тепла погода, почалися ґрунтовні приготування в дорогу: ще б пак – адже відправитися в подорож вирішила сама імператриця! Палац гудів і стогнав. Але найважливішим питанням усе-таки залишався остаточний вибір персонального складу «депутації». Головне: хто відправиться в «малоросійський бон вояж», окрім Її Імператорської Величності Єлизавети Петрівни й її фаворита Олексія Розума? От над чим в основному сушила голову імператриця…
– Олесеньку, душа моя, може, візьмемо із собою Петрушу, га?.. – починала зазвичай государиня.
– А його навіщо? – одразу цікавився Розум, який не міг уторопати, що робити в поїздці Великому князеві Петру Федоровичу.
– Нехай на землю свою подивиться. Він, Олесеньку, Росію ой як не любить – то, можливо, Малоросією зацікавиться?! Як думаєш?..
– Не знаю, панночко моя ясна, не знаю… – знизував плечима фаворит.
– Візьмемо із собою Великого князя, справді! – посміхалася імператриця іншим разом.
– Та яка від нього користь у поїздці, панночко моя?
– А раптом Петруша по військовій частині мені щось корисне підкаже, – наполягала Єлизавета Петрівна.
– Думаєш, від порад його військових може бути користь, панночко моя?
– Чом би й ні, Олесю?! Він же військовій справі змалку навчений, не те що ти та я…
У відповідь фаворит лише плечима знизував.
– Фіке треба буде також узяти неодмінно! – раптом спохвачувалася государиня.
– А її навіщо?! – знов щиро дивувався Олексій.
– Ну як навіщо: вони з Петрушею все ж таки засватані…
Фаворит посилав государині довгий проникливий, але якийсь нетвердий погляд. Ще б пак, сказати відверто: «Наречений з нареченою – це ще не чоловік із дружиною!» – Олексій ніяк не міг, оскільки його власне становище при імператорському дворі було якимсь невизначеним. Доки Єлизаветі Петрівні не набрид – радій, а раптом у немилість упаде завтра ж?! Монарша воля мінлива, що той вітерець весняний.
– Ну, над чим ти замислився, Олесеньку?.. Давай-но візьмемо з собою й Фіке, справді, може, навчиться дівчисько бодай чомусь?! Звісно, молода вона ще, із запальною вдачею. Залишити її в столиці без догляду ніяк не можна – боюся, сама вона дров таких наламає, що не розберемось опісля, що й до чого!..
Олексій лише зітхав і ховав погляд.
– А до того ж може статися так, що довга дорога нарешті зблизить їх, – вела далі Єлизавета Петрівна. – Бо як разом опиняться, дивляться, бува, одне на одного, немов два сичі – ото вже наречені!.. А як стануть більш уважні та ласкаві одне до одного, то вже можна весіллячко справляти! А там і спадкоємця чоловічої статі їм Бог дасть! Спадкоємця престолу Російської імперії, Олесеньку – розумієш?..
– Гаразд, візьмемо й Петра Федоровича, і Фіке, – погодився зрештою Олексій.
Тим часом після досить сумовитого початку весни й короткого льодоходу розпогодилося остаточно. Птахи повернулися з далеких теплих країв, сонечко почало припікати, земля вкрилася трав'яним килимом.
– Ну все, Олесеньку, пора нам їхати! – повідомила якось Єлизавета Петрівна. – У нас давно вже все в дорогу приготовлено, і коники застоялися, й у мене терпець урвався!
Як перша седмиця після Великодня пройде – одразу ж у дорогу! Хочу нарешті батьківщину твою побачити…
На тім і вирішили.
Українські землі, весна 1744 року.
Від'їзд Єлизавети Петрівни в «малоросійський бон вояж» був видовищем мальовничим, що надовго запам'ятався всім свідкам. Дивовижний імператорський кортеж складався більш ніж з 50 підвід, навантажених усіляким скарбом (від посуду й плаття до розбірних ліжок) і безлічі різношерстих екіпажів – великих і малих карет, відкритих і закритих колясок. У розкішному дормезі, запряженому огрядними кіньми, «укомплектованому» лакеями в золотих лівреях і візниками в дорогих каптанах, їхали Її Імператорська Величність Єлизавета Петрівна зі своїм фаворитом Олексієм Розумом. В іншому дормезі, дещо менш розкішному, розмістилися Великий князь Петро Федорович – майбутній імператор Петро III, зі своєю нареченою Софіхен. Їх супроводжувала численна охорона, слуги, фрейліни і служниці, кухар, кухарчуки, доктор і аптекарі, а також інша обслуга, необхідна в далекій дорозі.
Рухався кортеж неспішно, часто зупинявся на постій – то якийсь екіпаж доводилося лагодити, то імператриця нездужала… У перший тиждень вояжу багато хто з його учасників потайки жалкував про свою долю: дуже вже стомлюючою виявилася дорога! Щоправда, вони щосили намагалися не показувати своїх щирих почуттів, аби про це не довідалася ненароком Єлизавета Петрівна – головна винуватиця їхніх халеп… Бо лиха не оберешся!
Однак з наближенням до українських земель настрій у всіх поступово поліпшувався, оскільки погода ставала дедалі більш теплою й привітною. Після досить похмурих у цю пору околиць Петербурга, довколишня природа буяла кольорами, незвично яскравими для очей жителів півночі. Тут і там з'являлися жовті острівці з квітів мати-й-мачухи, кущики первоцвіту, зрідка на узбіччі розквітали самотні яскраво-червоні тюльпани.
А Єлизавета Петрівна, яка доволі погано переносила далекі переїзди й спочатку дуже засмучена тією прикрістю, що їм усе ніяк не зустрічалися ні русалки, ні мавки, ані інші польові й лісові духи, тепер узагалі раділа як дитя. Час від часу государиня тикала пальчиком у вікно дормеза й кричала:
– Олесеньку, ти подивись тільки, до чого поля вздовж дороги рівні, немов їх грифелем під лінійку хто намалював! А це що за квіточки?
– Які квіточки, моя панночко? – послужливо перепитував фаворит.
– А оті жовтенькі! А поруч з ними ще й блакитненькі! Он там, на узбіччі – бачиш?..
Олексій подавав знак, процесія зупинялася. Черговий офіцер спритно спускався з коня, рвав на узбіччі мати-й-мачуху з первоцвітом і волохатою загадковою сон-травою, простягав букет імператриці. Єлизавета Петрівна жадібно вдихала тонкий аромат польових квітів, від чого ставала неймовірно щасливою. Іноді бруднила обличчя пилком, а потім довго глузувала із себе, зовсім по-дитячому стираючи його й одразу обмахуючись напудреним носовичком.
Під час довгої подорожі до рідного будинку Олексій особливо милувався своєю панночкою. Щось спалахувало в його душі, немов іскорка полум'я: одночасно запопадливе й непередбачуване, то божевільне, то вкрай романтичне… Його чорні очі в такі моменти вигравали дивовижним, якимсь демонічним вогнем, тож Єлизавета Петрівна навіть знічувалася, смиренно прикривала вічка й, несміливо посунувшись до фаворита, притискалася до нього гарненьким плічком.
Кортеж зустрічали кінні козаки. По черзі міняючи позиції, вони утворювали вздовж дороги суцільні ланцюги почесної варти. Ці перегрупування забавляли імператрицю… зате жахливо дратували Петра Федоровича! Великий князь був не в гуморі із самого початку вояжу бодай через те, що царственна тіточка не дозволила йому взяти в дорогу якусь собачку з його улюбленої зграї хортів. З цього приводу спадкоємець престолу в перший же день поїздки встиг обмінятися набором дошкульних «люб'язностей» зі своєю нареченою. Останнє слово залишилося (як це нерідко траплялося в їхніх стосунках) за Софіхен, що підсумувала крізь зуби: «Вам би все життя тільки із суками справи мати…»
Ясна річ, Петро Федорович перебував у глибокій зневірі. У моменти особливого роздратування він давав вихід нападам люті, тоді Фіке забивалася в куток дормеза й намагалася не слухати просторікувань нареченого. От і зараз після чергової перестановки ланцюгів козацької почесної варти Великий князь заходився бубонити:
– Що ж це таке діється?! Та скільки ж можна гарцювати туди-сюди?! Хіба ж не можна було взяти людей побільше?! Чого вони метушаться цілісінький день?! І що це за постава, що за однострої такі – у кожного свої?! У військах порядок має бути, а не бедлам…
– Та замовкніть вже, будь ласка! – нарешті вигукнула нещасна Софіхен. – Між іншим, ви не один тут перебуваєте.
– Ой, мадам, даруйте – не помітив! – нелюб'язно пробурчав Петро Федорович. – Вас, мабуть, також дратує весь цей балаган. Тож потрібно сказати, щоб…
– Мене дратують ваші крики, пане! Тож будь ласка, негайно стуліть пельку, – Фіке за словом у кишеню не лізла ніколи… тим паче зараз не вважала за необхідне церемонитися!
– Фу, як грубо, пані! Чесно кажучи, мені огидні й ви самі, і ваша нікчемна манера спілкування. Особисто я завжди припускав, що ви через бідність вашої родини виховувалися на вулиці разом із простолюдинами.
– Зате вас, пане, при вашому статку виховували в казармі, – парирувала Софіхен. І доки Петро Федорович сипав добірною солдатською лайкою, якої тільки встиг набратися у військах Фрідріха Великого, подумала: до чого ж наївна тітка її нареченого Єлизавета Петрівна – а ще імператриця!.. Та як можна нормально розмовляти із цим солдафоном?! Із цим!.. Із цим!.. Ні, на першій же зупинці варто попроситися в інший дормез.
Втім, в екіпаж государині й її фаворита войовничо налаштовану Софіхен не пустили.
– Запам'ятай-но от що: ти – майже чоловікова дружина, твоє основне завдання – народити нам спадкоємця. От і звикай потихесеньку до майбутнього чоловіка, пристосовуйся…
І бідолашній Фіке не залишалося нічого іншого, як тільки всю дорогу вислуховувати крики Великого князя й вступати з ним у словесні баталії, коли його поведінка ставала особливо нестерпною. А такі моменти аж ніяк не були рідкістю.
Ще б пак – адже Петра Федоровича з дитинства виховували як спадкоємця шведського престолу, який всіма фібрами душі повинен ненавидіти знахабнілу Росію, що зарвалася, і будь-що домагатися реваншу за поразку в Північній війні. Як раптом доля повернулася так, що замість шведського він тепер готується зійти саме на російський трон!!! Як же можна одразу полюбити цю загадкову грандіозну імперію, якщо в ненависті до неї юний Карл-Петер-Ульріх тільки й черпав сили, годинами виструнчившись на варті?!
Тож напади жовчної ненависті повторювалися із завидною регулярністю, нервуючи Велику княгиню. Софіхен же й без того мучилася дивним спогадом, від якого ніяк не могла відкараскатися. Незабаром після того, як наприкінці літа минулого року імператриця Єлизавета Петрівна особистим посланням сповістила її батьків, що принцеса Софія-Фредеріка-Августа Анхальт-Цербстська визнана гідною найбільшої честі – стати нареченою Великому князеві Петру Федоровичу, спадкоємцеві російського престолу, щасливу обраницю запросив у гості сам Фрідріх Прусський. Зрозуміло, вона поїхала до короля в супроводі матінки, однак у Потсдамі Йоганну-Єлизавету Ґолштин-Ґотторпську одразу ж відокремили від дочки, і весь час візиту стара принцеса провела серед малозначущих персон, розриваючись від нападів ревнощів і цікавості.
Зате Софіхен цілий день перебувала разом із Фрідріхом Прусським і декількома його наближеними. Поки щасливий король демонстрував особисто виконані ескізи майбутнього палацу Сан-Сусі (яким уже тоді пишався), щоб відволікти думки присутніх від Сілезької війни, усе йшло більш-менш гладко. Однак за обідом Його Величність довів, що недарма встиг заслужити прізвисько «короля-філософа», зненацька влаштувавши гості справжній іспит з географії й історії Російської імперії. Софіхен довелося ґрунтовно напружити пам'ять і показати, якими знаннями постачили її вчителі, найняті матінкою. І раптом з'ясувалося, що майбутня Велика княгиня знає, по суті, дуже мало!..
Змусивши гостю не раз почервоніти за своє неуцтво, Фрідріх (під легкі смішки наближених) прочитав коротку лекцію про своє розуміння того, що ж являє собою майбутня вотчина Софіхен. При цьому він акцентував її увагу на Малоросії! Фіке так і не змогла зрозуміти справжнього ставлення Фрідріха до цього краю, який він сприймав чи то як свого потенційного союзника, чи то як супротивника: зі слів Фрідріха випливало, що вже ціле сторіччя Малоросія являє ледь не головне джерело неприємностей і для самої Росії, і для сусідніх держав – Польщі, Османської імперії, Кримського ханства. З усіма цими державами Малоросія то воювала, то мирилася. А коли наступав зовнішній спокій, край розшматовували криваві міжусобиці.
«Послухайте, Софіхен, не можна ж ставитися до обов'язків майбутньої королеви настільки безвідповідально! Ви повинні ясно уявляти собі, із чим зіштовхнетеся в далекій землі, що незабаром стане вашим новим домом. Інакше одного разу ризикуєте посваритися зі своїми майбутніми підданими настільки ж зненацька, як імператор Петро Великий посварився з гетьманом Іваном Мазепою, коли останній змушений був перейти на бік Карла XII під час Північної війни», – мовив наприкінці вченої лекції Фрідріх.
І от згадавши настанови «короля-філософа», Велика княгиня щосили намагалася розглянути у довкіллі бодай щось підозріле…
І чомусь не знаходила!!!
Це ставило Софіхен в абсолютний тупик: невже Фрідріх Прусський настільки помилявся?! А якщо не помилявся – де ж тоді зрадники, бунтівники й інші збурювачі буколічного спокою, що панував скрізь, де проїжджав імператорський кортеж?..
* * *
Наближаючись до Глухова, прокинулися якнайраніше, тому що вирішили прибути туди на самому світанку. Але на землю впав такий густий туман, що рідкий старожил міг пригадати, коли траплялося щось подібне… та й чи траплялося взагалі?! Імператорський кортеж, і без того незграбний, просувався чи не навпомацки.
– Дивна річ, як змінюється навколишній світ залежно від погоди! Дощ робить усе навколо сумним, а туман – казковим… Хіба ж ні, душа моя Олесеньку?..
Туман налаштував імператрицю на ліричний лад. До того ж, вона очікувала, що в тумані кортеж уже неодмінно наштовхнеться на якихось місцевих духів!.. Государиня з цікавістю вдивлялась у вікно дормеза, намагаючись щось розгледіти. Але тут пригріло сонечко, і туман майже миттєво розсіявся, оголивши перед імператрицею криваво-червоні лани.
– Ой, Олесеньку, подивись тільки на це: ціле поле крові!!! – збуджено скрикнула Єлизавета Петрівна.
– Це не кров, моя панночко, це квіти.
– Які такі квіти? їх і видно не було…
– Маки, моя панночко.
І государиня зворушувалася цілим полем червоних маків.
Водночас Софіхен вислуховувала від Петра Федоровича чергову порцію грубої солдатської лайки. На відміну від імператорського екіпажа, де панували мир і любов, обстановка у великокнязівському дормезі звично розжарювалася…
Щоранку навколишня картина змінювалася, немов у казці. Спочатку густий туман топив землю, як тополиний пух. Та ледь пригрівало сонечко, туман безповоротно танув, відкриваючи розкішне буйноцвіття. Яблуні, сливи, вишні нагадували біло-рожеві хмари, що за чиїмось чарівним велінням спустилися на землю. А запаморочливі аромати квітучих садів – хіба ж це не диво?!
Імператриця була в абсолютному захваті.
– Едем, Едем, от ти де!!! – раділа государиня.
Софіхен хотіла, наслідуючи приклад імператриці, окликнути когось із чергових офіцерів, щоб той наламав з дерев квітучих гілок і приніс їй, але цьому романтичному наміру категорично противився Петро Федорович:
– Ах, пані, облиште, прошу: невже вас розчулили білі пелюстки?! Та ще до вечора вони обпадуть, потім згниють і почнуть смердіти, отруюючи повітря! Гілки ж засохнуть, і їх доведеться викинути. Чи ви думаєте, що наші слуги не відшукають достатню кількість хмизу для розпалювання вогнища на черговому постоялому дворі?..
Загалом, кожен поводився в повній відповідності зі своїми схильностями і звичками.
Глухів зустрів імператорський кортеж залпами гарматного салюту і церковними дзвонами. Це зворушило Єлизавету Петрівну до сліз, вона постійно хрестилася й виглядала хоча й виснаженою, зате абсолютно щасливою!
Дорогих гостей відвели до Міністерського будинку, слуг і охорону розквартирували по хатах. Ігноруючи частування, втомлена государиня й її наближені пішли відпочивати.
Наступного ранку на імператрицю очікував ситний сніданок, що її дуже втішило. З приводу приїзду государині в Михайлівській церкві відслужили урочисту літургію. Служба настільки розчулила імператрицю, що вона навіть заплакала.
На виході з церкви святково вдягнена генеральна старшина й депутація найбільш іменитих козаків подали Єлизаветі Петрівні петицію про необхідність поновлення в Украйні гетьманства. Її Імператорська Величність Єлизавета Петрівна пообіцяла розглянути клопотання й задовольнити його найближчим часом. Це спричинило бурю захвату серед присутніх.
Увечері на честь приїзду високих гостей відбулося грандіозне гуляння. Місто сяяло святковими вогнями. На всі площі викотили безліч діжок хмільних напоїв – від легкого хлібного вина й медовухи до пінної сивухи, що спалахувала від найменшої іскри блакитним полум'ям. Кожен, хто підходив до діжок, пив, скільки міг прийняти його організм. Безліч груп троїстих музик грали не те щоб запально, але навіть із якимсь небаченим заповзяттям. Одним словом – балаган!..
Государиня, яка звикла до манірного палацового етикету й неспішного плину численних балів, з подивом пізнавала гамірливий і жвавий світ Украйни, для неї геть незвичний, пильно вдивлялася в очі простих, щиросердих людей. Зрештою, перебуваючи в абсолютному захваті й відкинувши геть найменші умовності, імператриця з головою занурилася в несамовитий вихор свята. Зраділий відродженню своєї коханої, Олексій Розум усюди невідривно ходив за государинею.
Великий князь Петро Федорович, який за інерцією продовжував гиркати на всіх, побачивши настільки зухвалу поведінку Її Імператорської Величності, раптом миттєво повеселішав, кинув напризволяще наречену (яка, до речі, зовсім не розуміла російську, а тим паче українську!) і хижо ринувся до юрби місцевих спокусниць, пишних грудастих красунь.
– Великий князь Петро Федорович до ваших послуг! – відрекомендувався він і незграбно розкланявся. Втім, його ведмеже вітання було сприйнято дрімучими провінціалками як прояв столичної надгалантності. Надзвичайно щасливий спадкоємець престолу заливався соловейком, незважаючи на те, що щебетання чарівних україночок сприймав лише наполовину, – втім, вони також насилу вловлювали зміст його тарабарського говору.
Однак язиковий бар'єр не став для них перешкодою! Тому якщо на столичних балах Петро Федорович позіхав та гримасував, нудячись до самого кінця чергового «скучища», то зараз його було не впізнати. Великий князь розійшовся до того, що запросив на танець одну з грудастих щебетух. Негайно з'ясувалося, що танцювати вона не вміє зовсім, тож на її тлі Петро Федорович виглядав зразково-показовим кавалером. Жарти сипалися з його вуст, викликаючи невтримний регіт партнерки. Загалом, весь вечір Великий князь перебував у центрі жіночої уваги…
