Текст книги "Пустоцвiт"
Автор книги: Тимур Литовченко
Соавторы: Олена Литовченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
– Пити не буду, хоч убий! – ревно скрикнув Кирило. – Мого батька на той світ горілка проклятуща відправила. Не хочу повторювати його долю…
– Ні, Кириле, пити однаково доведеться, просто тримай себе в рамках. Визнач норму. Насправді наука ця нехитра, навчу тебе, є на цей рахунок кілька секретів…
Юнак лише зітхнув.
– Зате карти – це справжнє прокляття, що засмоктує й не дає вчасно зупинитися! Тут принцип один: узагалі не сідай грати! А вже якщо сів, не витерпів – вставай після першої ж гри, особливо після виграшу! Будеш так поводитися – завжди при грошах залишишся.
Ну і щодо дівок… Хоч і говорив уже, повторю знов: будь обережний, інакше дочки господарок або самі господарки по судах затягають! Або гірше того: народять, а дитинча – вилита копія твоя! Тому з дівками краще зустрічатися в салонах спеціальних. Там заразом і поговорити можна про мистецтво, про всякі інші приємні речі…
Все, чому вчив його Теплов, Кирилко всотував як губка й надалі неухильно виконував. І був дуже вдячний за корисну науку.
* * *
Почалося навчання в Альбертіні. В юрбі веселих щасливих студентів Кирило виділявся сумним і замисленим виглядом. Записавшись на філософський факультет, Розум засів за риторику, граматику й діалектику. Все нове лякало юнака, найбільше він боявся провалити свою місію – а отже, знеславити себе й брата…
Перебуваючи під владою похмурих думок, Кирило якось ішов широким світлим університетським коридором і зненацька зіштовхнувся з маленьким великоголовим чоловічком. Стос книг, який ніс незнайомець, розсипався по підлозі.
– Обережніше, дурнику, це ж коштовні книги! – гаркнув незнайомець по-німецькому.
Кирило розгубився й зі словами:
– Заради Бога, вибачте! – кинувся збирати розсипане. Тут від юрби відділився ще один студент і заходився допомагати їм.
– Привіт, друзяко! Як тебе звуть? – запитав російською.
– Кирило… тобто, ні – Іван!..
– Ага, все з тобою зрозуміло… Що ж, я – Андрій, тобто Яків! – в тон йому відповів студент. Кирило лише посміхнувся.
– Ти на перший курс додатково зарахований, як я дивлюся? – продовжив тим часом Яків, що насправді звався Андрієм. – Бо я тебе в минулому семестрі щось не бачив…
– Так, я на першому курсі.
– Пощастило ж тобі!
– Чому це?
– Ти ледь не збив з ніг самого Іммануїла Канта, і тобі за це нічого не буде.
– А що могло б бути?
– Як це що?! Зрозуміло, дуель на довгих ножах! Але ти ще новачок, навіть непосвячений, тому, вважай, легко відбувся. А тепер мотай на вуса: росіян в Альбертіні не надто багато, тому тримаємося ми всі разом, один за одного горою стоїмо… Ти ще не пройшов обряд посвяти, а як пройдеш – станеш тут геть своїм! А поки щасти тобі, я сам тебе згодом знайду.
І незваний помічник розчинився в юрбі.
– Давай уже мої книги… Чого став, як пентюх? – тим часом звернувся до нього смішний великоголовий чоловічок, названий Іммануїлом Кантом.
Кирило простягнув йому зібрані книги.
– Перепрошую, пане, я більше не буду!
– А більше й не треба, ви вже й без того постаралися, як могли! – жовчно огризнувся Кант.
Кирило поспішив у свою аудиторію. Окрім нього, там сиділи ще п'ятеро, майже всі іноземці.
Прослухавши лекцію, юнак нічого не второпав, хоча латиною говорив відмінно. При цьому, як не дивно, деякі студенти примудрялися не тільки слухати лектора, але й записувати за ним! Овва, так він ніколи нічому не навчиться…
Кирило попросив подивитися записи в низенького кремезного товстуна з білявим кучерявим волоссям, що сидів поруч. Той здійняв на гіганта короткозорі небесно-блакитні очі й смиренно передав пухкий зошит. Прочитавши кілька фраз, Кирило одразу зрозумів, що без допомоги розумненького маляти діалектику йому нізащо не здолати!
– Як тебе звуть?
– Целестін.
Викладач читав лекцію монотонно, оперуючи незнайомими фразами й не виділяючи суті, зате в сусідовому конспекті все було розкладено по пунктах і підпунктах… і незбагненним чином усе ставало зрозумілим!
– Послухай, Целестіне… Можна я буду час від часу перечитувати твої записи? А то, знаєш…
– Зрозуміло, можна!
За тиждень Кирило пройшов принизливий обряд «очищення й посвяти в студенти». Життя повзло мирно: лекції, бібліотека, практичні заняття… Юнак ні з ким не товаришував, окрім Целестіна. Андрій (він же Яків) більше не з'являвся, хоча Кирило частенько помічав його в юрбі. Однак той лише кивав «російському товаришеві» і негайно зникав. Кирило так і не зрозумів: чи дійсно вихідці з Росії трималися спільно, стояли один за одного стіною – або ж усе це лише гарні слова? Хтозна…
Загалом, навчання в Альбертіні виявилося не настільки неприємним, як уявлялося спочатку. Як раптом зовсім зненацька для себе Кирило влип у потворну колотнечу, що називається, на рівному місці! Сталося от що.
Як завжди, старшокурсник з укритим шрамами обличчям обходив аудиторію для збору грошей. Він підійшов до Кирила, мовчки простягнув руку. Пам'ятаючи наставляння Теплова, юнак без жодного жалю віддав прохачеві пару монет. Зазвичай нахаба миттю віддалявся, одержавши винагороду, але сьогодні «митар» зажадав більшого, тоді змірявши здорованя Кирила оцінюючим поглядом, повернувся до білявого Целестіна й зажадав іще грошей. Кирило знав, що єдиний його товариш сидить на мілині, а сьогодні саме час платити за лекції. Не дивно, що малюк відмовився…
Нахаба свиснув, в аудиторію раптом влетіли два здорованя, схопили Целестіна під руки, підтягнули до «митаря» і кинули перед ним на коліна. Нагло посміхнувшись, той з розмаху вдарив Целестіна кулаком в обличчя й розбив йому носа. За пазухою малюка дзвякнули монети, «митар» запустив туди жадібну десницю, витяг полотняний мішечок і хотів уже піти.
Але тут Кирило налетів на кривдника, схопив за комір і простягнув руку, пропонуючи віддати мішечок добровільно. «Митар», однак, не розгубився, вихопив з-за пояса ніж, загрозливо замахнувся… і зненацька дістав від Кирила потужний удар у щелепу! Ніж і гроші випали з рук нахаби, він скрикнув і впав на підлогу. Кирило відштовхнув ніж ногою подалі, підняв гроші й попрямував до Целестіна. Ковтаючи сльози образи й розмазуючи кров з носа, малюк уже здійнявся на ноги, хтось подав йому носовичка. Кирило тицьнув студентові гроші.
Та тепер уже оговталися здоровані, що раніше тримали Целестіна, й накинулися з кулаками на Кирила. Однак звалити гіганта виявилося непросто: незважаючи на двометровий зріст, він легко уникав ударів, тож здоровані під веселий сміх присутніх молотили кулаками то повітря, то одне одного…
Зненацька пролунав лемент: «Викладач!» – тоді Яків-Андрій, який узявся невідомо звідки, схопив Кирила й Целестіна за руки й потягнув у порожню аудиторію.
– Тепер вони вас у спокої не залишать, доки ви не поб'єтеся з кимось із них на дуелі, – сумно констатував Яків-Андрій.
– Дуелі заборонені, – парирував Кирило.
– Лише офіційно, насправді ж вони періодично відбуваються на задньому дворі, – зітхнув Яків-Андрій. – Якщо ви переможете, і вони визнають це, то ніколи вже не чіпатимуть вас. А програєте – тоді обидва станете платити вдвічі більше. І ти, і Целестін.
– То будемо боротися й переможемо! – весело констатував Кирило.
– А хто це «ми», дозволь довідатися? – поцікавився Яків-Андрій.
– Ми з Целестіном і з нашою російською громадою, про яку ти мені сам же казав, – безтурботно відповів Кирило.
– Вибач, пане Іване Обідовський, нас в Альбертіні занадто мало, як я тебе заздалегідь попереджав. А вже зв'язуватися з бандою Адольфа не стане ніхто, навіть я! Хоч я вже третій рік тут і деяку вагу в університеті маю, – відрізав Яків-Андрій.
– Якщо вдаримо всі разом, думаю, навіть досвідчений дуелянт Адольф зі своїми підручними «пончиками» злякається й перестане тероризувати університет! – збуджено вигукнув Кирило.
– Вибач, пане Обідовський, але російська громада – пас! Вам же з Целестіном легше заплатити, – сумно мовив Яків-Андрій і поспіхом вийшов з аудиторії, залишивши винуватців конфлікту наодинці.
– Я зовсім на мілині, сьогодні Адольф ледь не відібрав останні гроші. І битися я не вмію. І допомоги чекати тепер немає звідки. Тому, мабуть, учитися більше не зможу… Шкода! Прощавай, друже, – сумовито констатував Целестін і заплакав.
– Облиш! – відмахнувся Кирило, але малюк продовжив:
– Він дуже підступний, цей негідник Адольф. Дивись, як точно все розрахував! Він дуже сильний дуелянт, ти бачив, яке у нього обличчя?! Говорять, ці шрами Адольф одержав на дуелях… Так, він увесь час б'ється! Тобі просто пощастило відібрати у нього мої гроші, однак своїх поразок Адольф нікому не вибачає й мститься з незмінною жорстокістю.
Тут Кирило зрозумів, чому інші студенти беззастережно віддавали «митареві» жалюгідні грошики. Він наївно думав, що це просто студентський ритуал… а виявляється, мерзенне вимагання!!!
– Гаразд, – вирішив Кирило, – дуель так дуель!
– Ти з глузду з'їхав?! З Адольфом битися – це самогубство!..
Целестін схопився за голову. Було зрозуміло, що малюк на якийсь час і думати забув про жалюгідний стан своїх власних справ і перспективу вилетіти з Альбертіни через повне безгрошів'я. Зараз Целестіна не цікавило нічого, окрім долі товариша.
– Нічого, малюче, не хвилюйся. Я зроблю все можливе, щоб покласти край цьому нахабству… Я покажу цьому Адольфу, почім ківш лиха!
Дуель мала відбутися за два дні на світанку. Решту часу Кирило був стурбований і замислений. Теплов, який дотепер особливо не втручався в його студентське життя, безумовно, помітив зміну в поведінці підопічного й рішуче зажадав пояснень.
– У мене буде дуель, – коротко оголосив Кирило.
– Чому ж я довідуюся про це випадково?! – моментально обурився ад'юнкт. – Ми ж начебто домовилися про те, що розскажеш мені про будь-яку неприємність, тим паче про дуель! Я ж відповідаю за тебе й перед братом твоїм, і перед государинею імператрицею…
– Супротивник не надто страшний, я вже один раз переміг його, вибив ножа, відібрав назад гроші…
– Кириле!!! Я ж учив тебе, що гроші – справа минуща…
– Це справа честі! Адольф вимагав додаткову платню у мого друга Целестіна, що сидить на мілині. На нього накинулися троє здирників, з такою підлістю не можна миритися!..
– Ну, припустимо, припустимо…
Трохи помовчавши, Теплов спитав:
– А він, Адольф цей… або як там його – він твою перемогу визнав?
– Ні.
– Тоді будеш битися з ним доти, допоки не визнає… Дуель буде на ножах?
– Так.
– Кепсько!
– Чому?
– Ти метати ножі вмієш?
– Ні.
– А ще запитуєш! Адольф твій метне ножа – і переможе. А б'єшся ти тільки на кийках – краще б на шпагах дуель влаштувати, а не на довгих ножах…
– Але я вмію кидати ціпок!
– Добре, розумнику, доки не пізно, підемо вчитися метанню ножів і всяким іншим хитрощам бою без правил. Де у вас відбуватиметься дуель?
– На задньому дворі…
– Впізнаю тебе, студентське життя! – співучо продекламував ад'юнкт і, ляснувши Кирила по спині, бадьоро мовив: – Добре, пішли вчитися тому, чому тут не навчають!
* * *
Ранком на задньому дворі університету зібралася студентська ватага. Подивитися на двобій Адольфа й Кирила хотілося всім, тому що видовище обіцяло бути відмінним! Адольф був збуджений і нервово пританцьовував на місці. Одягнувся у безглуздий куций каптан з товстелезного сукна, що робив його неповоротким, на шию намотав брудно-сірий шарф. «Митар» озброївся великим широким ножем, схожим на м'ясницький. Попри наявну неповороткість, він спритно перекидав зброю з однієї руки в іншу.
У Кирила ніж був трохи тонший, зате й довший. Розум навпаки одягнувся дуже легко, був спокійний і зосереджений. Перед початком двобою скинув каптан, залишившись в одній лише білосніжній сорочці й лосинах. Волосся відкинув назад, щоб не заважало, і пов'язав шовковою червоною стрічкою.
Здоровань з почту «митаря» подав сигнал, дуель почалася. Адольф наступав, Кирило спритно ухилявся від випадів. Студенти свистіли й улюлюкали, підбадьорюючи Кирила, хоча в його перемогу не вірили – просто не хотіли, щоб віддана на заклання Адольфові жертва скисла заздалегідь… Тим паче, Розум не вживав ніяких наступальних дій, лише оборонявся.
За десять хвилин сутички Адольфові вдалося пару разів зачепити Кирила лезом свого м'ясницького ножа, і сніжно-біла сорочка почервоніла від крові. Було очевидно, що Кирило втомився, Адольф же хоч і задихався у своєму незручному каптані (що насправді служив своєрідною бронею від ріжучих ударів), темпу не втрачав і продовжував ганяти супротивника по задньому дворі під гучні скрикування студентів.
Зненацька Кирило посковзнувся і впав. З переможним кличем Адольф кинувся на нього й різко замахуючись, заходився завдавати удар за ударом. Розум вивертався, Адольф не дозволяв йому піднятися на ноги, юрба кипіла…
Коли «митар» укотре замахнувся, Кирило раптом широко розвів ноги, відштовхнувся ліктями й різко перекотився на лівий бік. Підсікання вдалося блискуче. Тепер на землі опинився вже Адольф, а Розум устиг скочити на ноги. Він зробив лише один-єдиний крок до супротивника й навіть простягнув руку, щоб допомогти йому піднятися… коли маленький метальний ножик зі свистом понісся у бік Кирила!!! Розум дивом ухилився, ніж устромився в ногу студентові, що стояв у першому ряду глядачів. Пролунав пронизливий зойк. Кирило негайно кинувся на допомогу потерпілому, на бігу стягуючи з голови червону шовкову стрічку, коли в нього полетів другий ніж.
І тут зазвичай тихий стриманий юнак таки розлютився!!! Те, що сталося опісля, не піддається жодному логічному поясненню. Спритно відхилившись від другого ножа, що ввійшов глибоко в стіну дров'яного сараю, Розум різко кинув зірвану з голови шовкову стрічку постраждалому товаришеві, гаркнув щосили: «Перетягни ногу вище рани!!!» – а сам налетів на Адольфа.
Все це відбулося настільки швидко, що «митар» навіть не встиг нічого второпати… Як раптом виявилося, що м'ясницький ніж валяється десь далеко, сам він чомусь опинився на череві із заламаною далеко за спину правою рукою, при цьому між його лопаток уперлося коліно супротивника, потилицю неприємно холодило сталеве вістря, а вуха різав нестерпно голосний лемент:
– Здаєшся?! Здаєшся, гаде?!
Незрозуміло з якої причини (не інакше від нападу лютого обурення) Кирило перейшов з німецької на українську. Адольф же не розумів, чого вимагає цей божевільний. Про всяк випадок він видавив крізь судомно стиснуті зуби:
– А-а!.. А-а!..
Але Кирило продовжував повторювати немов заведений:
– Здаєшся, гнидо?! Здаєшся?!
Юрба студентів теж не розуміла, що відбувається. Одні кричали Адольфові, щоб він скоріше визнав себе переможеним, інші благали Розума відпустити суперника. Нарешті Адольф не витримав і заволав несамовито:
– Я переможений, здаюся!.. Відпусти, руку зламаєш, боляче, у-у-у!!!
– Відпусти його, відпусти! – закричали студенти.
Але розлючений Кирило повторював своє:
– Здаєшся, мерзото?! Здаєшся?!
І тут зненацька на задньому дворі з'явився незнайомець. Шепнувши щось Кирилові на вухо, він спритно відірвав гіганта від поваленого супротивника, простягнув йому флягу і звелів відсьорбнути, після чого Розум захекався й осів на землю. Не звертаючи уваги на виючого від болю «митаря», незнайомець підійшов до пораненого метальним ножем юнака, діловито обмацав ногу. Рана виявилася легкою: хлопцеві пощастило. Незнайомець покивав головою, дав і йому сьорбнути з фляги, потім туго стяг ногу шовковою стрічкою вище рани, розірвав колошу, одним різким рухом витягнув метального ножа, хлюпнув на рану все з тієї ж фляги. Далі підійшов до виючого Адольфа, вправив вивихнуту руку, з бридливим виразом встромив у землю біля його обличчя метальний ніж, тільки-но витягнутий з ноги випадково потерпілого. Зробивши все це, незнайомець легко підняв Кирила з землі за комір і, піднирнувши під ліву руку здорованя, повів того в невідомому напрямку.
Кирило й Адольф не з'являлися на заняттях два наступні дні, весь цей час Альбертіна буквально гуділа, немов розтривожений бджолиний вулик Сутичка обростала фантастичними подробицями: зрештою, в очах студентів Кирило вже виглядав справжнім лицарем на білому коні, що простромив довгим списом вогнедишного дракона. Теплов же взагалі перетворився на святого, який зійшов на грішну землю, щоб утішити хворих і немічних, а потім піднести шляхетного лицаря на небеса у променях нев'янучої слави.
Коли ж Кирило нарешті з'явився в Альбертіні, його зустріли як справжнього героя! Російська громада у повному складі прийшла потиснути мужню руку юнака, але Кирило, вислухавши їхні хвалебні промови, руки не подав. Того ж вечора на його честь влаштували розкішну гулянку. Опісля Розум ледь дістався будинка, за що одержав від Теплова найсуворішу догану: якби він звалився й заснув у центрі Кенігсберга, і його знайшли б непритомним!.. Страшно подумати, чим це могло скінчитися: адже імператор Фрідріх наказав забирати в рекрути всіх студіозусов, що ночували на центральних вулицях, – хай краще інтереси Пруссії зі зброєю в руках захищають, ніж отак пиячити…
* * *
Після дуелі Кирило почав брати уроки фехтування й танців: і те, й інше викладав француз месьє Поль, а Теплов домовився з ним за досить помірну платню. Не минуло й місяця, а телепень Розум уже виконував найскладніші балетні па. Втім, тривало це недовго: очевидно, ад'юнкт відзвітував у Санкт-Петербург про таке самовільне нововведення, у відповідь же одержав припис навчати Кирила музиці й танцям «з помірністю», головну ж увагу приділяти німецькій і латині, а за короткий час і французькій – але тільки щоб ці уроки не давав учитель фехтування месьє Поль!..
Окрім того, Розуму рекомендувалося підналягти на історію й географію, фехтування ж відкласти взагалі. Хоча Кирило не надто сумував: за короткий час він устиг опанувати основні премудрощі заборонених відтепер «предметів», а слава лицаря Альбертіни не згасала.
Саме на період навчання Розума випало двохсотліття цього університету. На честь славетної події імператор Фрідріх влаштував грандіозне свято, що за старою традицією вважалося святом для всього Кенігсберга. Студенти плавали на прикрашених квітами човнах по Прегелю, насолоджувалися дивовижним феєрверком. Завершилося свято грандіозною театральною виставою, активну участь в якій брав і Кирило, що по ходу навчання захопився театром.
До кінця семестру юнак написав дві роботи – по діалектиці й по риториці. Першу не зарахували взагалі, другу допустили до захисту… але в підсумку не прийняли, зазначивши слабку підготовку при наявності великого бажання студента Івана Обідовського захистити плоди своєї праці.
Тоді ж Теплову надійшов лист, у якому повідомлялося, що Її Імператорська Величність із нагоди встановлення миру зі Швецією обдарувала Кирила Розума камер-юнкерським званням. Також було повідомлено про подорож государині Малоросією разом з обер-єгермейстером Олексієм Розумом й іншими особами. Завершувалося довге послання розпорядженням про переїзд до Берліна для продовження навчання новоспеченого камер-юнкера в тамтешньому університеті.
У Берліні Кирило записався на лекції знаменитого Леонарда Ейлера. Але нічого гріха таїти – математика юнакові давалася насилу…
Незабаром із Санкт-Петербурга прилетіла нова звістка: 15 червня 1744 року брати Розуми були зведені в графське Російської імперії достоїнство – як виявилося, рід Розумовських походить від шляхетного гетьманського роду Романа Ружинського. От із цієї нагоди погуляли, то вже погуляли!!! Наспіх зібрана компанія телепнів-студентів проїхала вздовж і впоперек усю Пруссію, спустошуючи запаси всіх пристойних шинків, що зустрічалися дорогою… та й непристойних також!
Всупереч даним колись обіцянкам, Кирило колобродив жахливо, не звертаючи ніякої уваги на настанови Теплова, який намагався вгамувати вихованця бесідою про шкідливість надмірностей. Кирило не слухав моралей, натомість зажадав грошей на продовження свята. Побачивши повне нерозуміння з боку вихованця, Григорій сперечатися не став і, тицьнувши винуватцеві урочистостей 500 рублів, на якийсь час зник з його життя. Новоспечений граф Розумовський спочатку глибоко обурився таким ставленням: ще б пак – адже ад'юнкт нагло знехтував своїми обов'язками наставника!.. Однак гульба поступово вщухла, тоді Кирило второпав, що не Теплов винен перед ним, а він проштрафився (страшно подумати!) перед государинею імператрицею, змарнувавши казенні гроші, відпущені спеціально на його навчання за кордоном.
Принишклий юнак повернувся до Теплова в їхню скромну берлінську квартирку. Одразу відбулася напружена бесіда, наприкінці якої присоромлений Кирилко покаявся перед піклувальником у гріховному почутті – гордині. Очевидно, щирістю він таки розчулив ад'юнкта. У всякому разі, Теплов вислухав Розумовського, ляснув по плечу й мовив коротко:
– Добре, вибачаю твою нерозсудливість. Дивись тільки, наступного разу так не поводься. А за бажання послужити вітчизні – хвалю! Блага справа! Молодець, пане граф!
Від цих слів Кирило зашарівся, немов дівиця. Надалі Теплов ані словом не згадував про це прикре непорозуміння.
У Берлінському університеті Кирило не став церемонитися з нахабними старшокурсниками, що вимагали гроші у новачків. Керовані ним вихідці з Російської імперії негайно встановили свої правила й усі непорозуміння вирішували або кулачним боєм, або дуеллю. Довідавшись про це, Теплов лише потилицю почухав і задоволено крекнув.
Незабаром виявилося, що при імператорському дворі розшифрували особистість Івана Обідовського: у всякому разі, сам Фрідріх Прусський надіслав Кирилові запрошення відвідати милий його серцю Потсдам, де розмовляв з гостем цілий день, а потім через графа Подевільса послав йому золоту табакерку зі своїм вензелем й емалевим портретом, прикрашеним діамантами.
Без особливих успіхів закінчивши курс у Берліні, Розумовський у супроводі Теплова відбув до Геттінгена, опісля до Страсбурга, а потім і до Данцига. Зірок з неба ніде не хапав, але й в аутсайдерах не ходив. Учився потроху, не давав кривдити ні себе, ані товаришів, веселився й пив помірно, грав у карти до третього програшу.
Зате подорож до Франції запам'яталася надовго – адже саме там Кирилко потерпів першу поразку на любовному фронті! Почалося все з традиційного наставляння Теплова одразу ж після прибуття до Парижа:
– Кириле, у німецьких землях ти відвідував салони мадемуазель Фіфі, мадемуазель Мімі й інших дівиць. Але те, що там відбувалося, можна назвати всього лише генеральною репетицією основного дійства. Простіше кажучи, це лише жалюгідна подоба справжніх клубів і салонів. Зате у Франції вони найсправжні! Тільки тут можна зустріти натуральний бомонд, а не жалюгідних імітаторів великих особистостей, незмінно оточених юрбами заздрісливих наслідувачів. Тільки на французькій землі клекочуть пристрасті настільки вбивчі, що навіть машкара не сховає твоєї справжньої сутності. Тільки тут можуть так натурально брехати й так брехливо говорити правду, що…
– То що ж, ми прибули в казкову країну? – напівжартома поцікавився Розумовський.
– Ми прибули в дивовижний край живих ілюзій, де народжується мода на все дивовижне, а неправда й правда прямують рука в руку. Якщо колись захочеш створити щось прекрасне – щиро раджу саме зараз розкрити ширше очі й запам'ятати кожну мить, проведену тут.
Подорожуючи Францією, Розумовський дійсно намагався запам'ятати найменші деталі. Почалося все з того, що Теплов, зазвичай ощадливий і скупий, витратив кругленьку суму на пошиття одягу у найкращих кравців, а також придбав купу сорочок, жилетів і кілька капелюхів, краватки, запонки, носовички і ще превелику безліч різноманітних дріб'язків. Юнак здивувався настільки незвичному марнотратству, а тому, коли ад'юнкт задоволено вертівся перед численними дзеркалами й повторював:
– Ну, нарешті ми маємо людський вигляд! – не утримався від запитання:
– А чим тобі не подобається плаття, що ми носили досі? Як на мене, весь цей одяг пошитий непогано, з добротної тканини, добре рятує від вітру й холоду…
– Кирило, припини нарешті розмірковувати, як забитий пруссак, перевантажений допотопними ідеями! Такий фасон уже ніхто не носить, та й кольори тепер у моді інші. Тож залишилось дочекатися куафера[4]4
Перукаря (фр., застар.).
[Закрыть], після чого…
– А це навіщо?! Чи не простіше надягнути перуку?
– Перуки також не в моді, це минуле століття.
– А може, пов'язати волосся стрічкою?..
– Послухайте, високоповажний графе, може, ви взагалі намастите голову гусячим жиром, як зазвичай роблять наші співвітчизники?! Це ж Франція, друже мій! Франція – цим усе сказано!..
Нарешті прийшов маленький метушливий чоловічок, приніс містку скриньку з безліччю металевих інструментів. Для початку він почаклував над зачіскою Теплова, а від волосся Кирила взагалі прийшов у захват і навіть запропонував Розумовському продати кілька паем! Насамкінець, витворив на голові юнака якусь подобу фортеці. Той подивився в невелике люстерко: дійсно, голова виглядала незвичайно, але разом з тим доглянутою.
– Отже, наше завдання: почавши вояж з відвідування модних салонів, закінчити балом-маскарадом у Версалі, – мовив Теплов загадково. – Це важко, але все ж таки можна здійснити.
– А який він, Версаль цей? Я чув про нього ще в Санкт-Петербурзі, та й Фрідріх називав свій палац Сан-Сусі «прусським Версалем»…
– О-о-о, дорогенький мій, Версаль – це серце Франції! Його словами не опишеш, це треба бачити!..
– А коли ж?..
– Не знаю, поки що не знаю – але ми там неодмінно побуваємо. А поки що відвідаємо ще одне дивне місце – замок Етіоль.
На місце прибули ввечері. Салон був вишукано мебльований, стіни прикрашали полотна Латура, Ватто й Буше, зі стель звішувалися кришталеві люстри, на вікнах – шовкові завіси. Все це блищало й переливалося у променях сотень свічок. Тут панував дух витонченої насолоди, і зовсім не було місця пияцтву й лихому розгулу. У різних місцях утворилися невеличкі групки гостей, які пили шартрез, лікери й витончені вина, грали в карти, жваво розмовляли на різні теми, гарячкувато сперечалися. Слуги розносили легкі закуски й фрукти.
А керувала всім цим святом (причому зовсім непомітно й ненав'язливо!) маркіза д'Етіоль, що незважаючи на юний вік мала живий розум і відмінний смак. Саме вона зуміла зібрати навколо себе безліч цікавих діячів мистецтва й науки, серед яких були абат Берні, Вольтер і Фонтенель.
Зрештою, Розумовський зажадав познайомитися з господинею салону, тому попрямував до її столика. Теплов спостерігав за підопічним з уподобаного містечка.
Маркіза була просто чарівна! Трохи блідувате обличчя, виразні очі, колір яких не можна було чітко визначити (іноді вони здавалися чорними, іноді синіми або ледь зеленуватими), чарівлива посмішка, густе волосся, витончені руки, струнка фігурка…
– Граф Кирило Розумовський, – він уклонився якомога старанніше.
– Жанна-Антуанетта д'Етіоль, – у відповідь господиня салону простягнула руку для поцілунку. Схилившись до ледь надушеного зап'ястку, Кирило спідлоба зазирнув у її бездонні очі (що у цей момент здавалися густо-синіми, можливо, навіть ледь-ледь фіолетовими). Краще б він цього не робив, тому що від цього моменту в його серці назавжди оселилась вона – надзвичайно гарна німфа!..
Кирило хотів відпустити господині салону черговий комплімент, однак замість цього мовив:
– Мадам, якщо б ви не були заміжньою, я б негайно оженився на вас!
– Дякую, пане, але якби я була вільною, то вийшла б тільки за короля.
– Отже, на менше…
– Ні.
– Що ж, мадам, для жінок з такими очима, як у вас, не існує неможливого! – юнак відчував, що його дещо заносить, але з незрозумілої причини вдіяти з собою нічого не міг. – Якщо бажаєте у чоловіки короля – буде вам король!..
– Люб'язний графе, маю завірити вас, що ви далеко не перший пророкуєте мені союз із государем.[5]5
Мається на увазі пророцтво ворожки мадам Феліцїї, зроблене у 1731 році (див. Хронологічну таблицю).
[Закрыть]
– А хто ж іще?.. – здивувався Кирило, але тут до салону ввійшов черговий гість, і маркіза пішла йому назустріч, залишивши Розумовського наодинці з буйними думками.
Вечір видався просто незвичайним. Потім були інші вечори й інші салони, однак забути прийом у замку Етіоль і господиню з незвичайними мінливими очима юний граф не міг ще дуже довго…
На версальський бал-маскарад Кирило й Григорій потрапили вже перед самим від'їздом з Франції. Вони з величезним задоволенням віддавалися найрізноманітнішим насолодам, коли посеред строкатої юрби гостей раптом майнула знайома фігурка в костюмі чарівної Діани-Мисливиці. Під впливом навали почуттів Розумовський миттю кинувся за нею. Наздогнав уже в саду біля альтанки, схопив за руку й надривно прохрипів:
– Мадам, порятуйте мене – я потонув у ваших очах…
– Тільки король, пане!!! Тільки король!.. – полум'яно скрикнула Діана-Мисливиця й, вирвавши руку із зіпрілих від хвилювання пальців Кирила, розтанула в натовпі гостей.
– Ну що, не втримав? – співчутливо поцікавився Теплов.
– Напевно, не судилося… – засмучено відповів Розумовський.
Побували вони також в Італії, однак тамтешні вина, салони, прийоми, маскаради й навіть опера – все це після Франції здалося Кирилові повсякденним, сірим і нудним…
До Санкт-Петербурга повернулися навесні 1745 року.
* * *
Подорожу Європу геть змінила Кирила Розумовського: «Гарний собою, оригінального мислення, дуже приємний у спілкуванні, розумом незрівнянно перевершує брата свого Олексія, хоча й більше великодушного», – так охарактеризувала майбутнього українського гетьмана майбутня російська імператриця Катерина II.
Втім, попри такий схвальний відгук, відносини цих двох правителів складалися досить непросто… часом навіть доволі драматично!..
