Текст книги "Пустоцвiт"
Автор книги: Тимур Литовченко
Соавторы: Олена Литовченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
І коли вже зовсім потемнішало, однак гулянка анітрохи не затихла, сталося щось надзвичайне. Солдати охорони очистили від підпилих танцюристів центр головної міської площі й вишикувалися кільцем. Офіцери зашикали на розпашілих від натуги музик, які поступово припинили грати. На звільнений простір гордовито виступила Її Імператорська Величність Єлизавета Петрівна й у повній тиші урочистим тоном проголосила:
– Своєю вищою волею повідомляю, люб'язний моєму серцю народ, що сьогодні нами милостиво прийняте найважливіше рішення. Після поданої нам нинішнім ранком козацькою старшиною петиції, в якій міститься клопотання про необхідність поновлення малоросійського гетьманства, постановляю: прохання буде розглянуто мною найближчим часом! Це наше рішення буде підкріплено…
Втім, закінчення промови государині геть потонуло в радісних лементах! Слідом за тим площа вибухнула захватом, смушкові шапки злетіли до неба. Всі плескали так, що, здавалося, ще трохи, й долоні розіб'ються в кров. Багато хто навіть плакав, анітрохи не соромлячись.
Сяюча Єлизавета Петрівна полишила радісні збори, за нею слідом кинувся Олексій Розум. Про настільки блискавичний поворот справи він навіть мріяти не насмілювався – як раптом найпотаємніші думки стали реальністю!!! І вдалося це не якомусь полководцеві силою зброї, а йому – Олексію Розуму, м'якому, щиросердому, відданому своїй государині…
Між тим, вони саме повернулися до Міністерського будиночка. Імператриця увійшла у вітальню, фаворит не відставав. Завбачливо прогнавши здивованих фрейлін государині й прикривши двері, Олексій негайно ж кинувся на коліна перед своєю панночкою, охопив її ноги довгими руками й принишк до них усім тілом. Єлизавета Петрівна грайливо виривалася, для годиться відбивалася – втім, саме для годиться…
Зненацька фаворит різко розкрив обійми. Імператриця похитнулася й ледь не впала, перелякано скрикнувши. Однак Олексій був напоготові й блискавично підхопив государиню на руки.
– Ти все той самий, душа моя… – прошепотіла вона рвучко, закривши очі й закинувши голову, підставляючи груди й шию під жадібні палкі поцілунки. – Як же я за тобою скучила, Олесеньку мій ненаглядний!..
Владним рухом він потягнув государиню до опочивальні…
* * *
Ранком Єлизавета Петрівна прокинулася у відмінному гуморі. З невтримним апетитом проковтнула кілька рум'яних булочок, зажадала варення й навіть замовила пляшку вина. Петро Федорович також був бадьорим, веселим, щось насвистував собі під ніс і жваво цікавився, чи не бажає хтось прогулятися містом.
Однак Софіхен за сніданком не з'явилася. На запитання імператриці: «Петрушенько, а де наречена твоя?» – Великий князь безтурботно відповів, що у Фіке розігралася мігрень, вона замкнулася у своїй опочивальні й просила не турбувати її до вечора, а краще до самого кінця перебування в Глухові. Государиня набурмосилася. Петро ж проковтнув усе, що було на піднесених йому тарілках, потім метушливо зірвався з місця і з криком:
– Піду на свіже повітря, ох, до чого прекрасне життя! – вискочив геть.
Єлизавета Петрівна й Олексій перезирнулися: що відбувається?.. Порозумівся нарешті Петруша зі своєї нареченою, або їхні відносини навпаки розірвалися остаточно?!
Так і не зрозумівши поведінки племінника, імператриця в супроводі фаворита відправилася на прогулянку. Тут і з'ясувалося, що глухівський народ аж ніяк не думав утихомирюватися: схвильовані самою лише можливістю відновлення гетьманства, люди продовжували веселитися ще з вечора. Государиню всюди зустрічали зовсім не як Її Імператорську Величність, але немов рідну матінку!
Повернувшись з прогулянки й перебуваючи у захваті від настільки яскраво вираженого всенародного обожнювання, Єлизавета Петрівна раптом помітила в найтемнішому куточку вітальні самотню Фіке із заплаканими очима й почервонілим носом. Ледь імператриця увійшла в кімнату, як Велика княгиня зірвалася з місця й кинулася до неї прожогом, з риданнями та скрикуваннями.
– Софіхен, що трапилося, у чім річ?!
Государиня дійсно нічого не розуміла…
– Він мене кинув! – зойкнула заплакана жінка. – Кинув просто посеред зали під час прийому, й опісля ніхто не звертав на мене уваги! Тож я весь вечір простояла біля вікна! А він загравав до всіх жінок! І навіть до найстаршої й найстрашнішої! І відпустив їй якийсь дурний комплімент! А мене – свою наречену навіть не бачив! Мене взагалі всі ігнорували! А вночі Великий князь прийшов з прийому, упившись до свинячого стану, вломився до мене для того тільки, щоб сказати, що я йому зовсім не цікава, а потім завалився спати на моє ліжко, не роздягаючись! Просто в чоботях – уявляєте?! Я проспала, згорнувшись у кріслі. А ранком він знову не звернув на мене найменшої уваги, щодуху побіг на сніданок! Невже я така потворна?! Скажіть, Ваша Імператорська Величносте – чи справді я бридка, огидна, нікому не потрібна, тому й знехтувана навіть власним нареченим?..
– Ні, дитинко, ти не огидна. Навпаки, дуже навіть приваблива, – заспокоювала імператриця Велику княгиню, немов маленьку, цілуючи у тім'ячко й голублячи. Коли ж Фіке припинила плакати, государиня перейшла до наставлянь: – Але насамперед запам'ятай гарненько: ти одна така у своєму роді… у своєму власному роді… а от чоловіків багато – так!
– Що це ви таке говорите? – Фіке повернула все ще мокре від сліз обличчя до Єлизавети Петрівни і здивовано поглянула на утішницю.
– А ти запам'ятовуй, що старіш говорять. Запам'ятовуй, дівчинко… – посміхнулася імператриця. Але потім немов заново оцінивши правильність даного наставляння, додала: – Чоловіків багато, а от чоловік… Чоловік у дружини – він один. Він нам, жінкам, від Бога дається. Загалом, поки що головне твоє завдання – народити нам маля, здорового спадкоємця престолу. Спадкоємця царського роду, чоловічої статі… Отак, дівчинко!
– І от що іще… – продовжувала схлипувати Софіхен, відчувши, що настав рідкісний момент особистої – жіночої відвертості між нею й государинею.
– Так, дівчинко? Про що ти ще хотіла спитати?
– Чому на асамблеях на мене не звертають уваги? А якщо і звертають… От учора до мене підійшов гарний офіцер і приніс келишок вина, я його подякувала французькою – то він відсахнувся від мене, немов від прокаженої! Тут що, інших мов не розуміють, чи що?
– Розуміють, дівчинко, розуміють. Але ти будь простішою, ближчою будь до людей – тоді вони самі до тебе потягнуться і ти скрізь станеш своєю! А зараз ти й досі ще чужа… І на все життя чужачкою залишишся, якщо мови місцевої не знатимеш.
– Справді? – здивувалася Софіхен.
– Справді, справді! Тож запам'ятай добряче мої слова й берися за розум. А настане час – невістці своїй про це розповіси.
У веселощах і забавах протекли ще два дні.
Треба відзначити, що під час перебування імператриці в Глухові туди прискакав особливий нарочний з дуже важливим державним пакетом. Як виявилося, то прийшов довгоочікуваний патент, що підтверджував дворянське походження фаворита. Так Олексій Розум і його молодший брат Кирило одержали нове прізвище – Розумовські, графські титули й дворянський герб із зображенням двох українських козаків і нагрудної кіраси, пробитої двома стрілами.
* * *
У Козельці високих гостей зустрічали новоспечена графиня Розумовська Наталія Дем'янівна, її дочки Гафія, Ганна й Віра, а також численна рідня: оскільки розквартирувати весь склад імператорського кортежу безпосередньо в Леміші не було найменшої можливості, а відправляти на хутірець два дормези без обслуги – це рівнозначно приниженню найвищих персон, вирішили обмежитися відвідинами Козельця.
Втім, місцевий прийом пройшов на славу, а привітність господарів виявилася вищою всіляких похвал. Щоб залишити добру пам'ять про себе, перед від'їздом Єлизавета Петрівна зробила місту воістину царський подарунок: повеліла спорудити в Козельці величний собор Різдва Богородиці – такий, рівного якому немає ні в Чернігові, ані навіть у самому Києві! Цим государиня доручила зайнятися знаменитому архітекторові Бартоломео Растреллі. Згодом сюди був переправлений величний іконостас роботи італійських майстрів, що спочатку призначався для однієї з церков Санкт-Петербурга. От як високо оцінила імператриця привітність українців!..
Однак не тільки Глухів і Козелець, але й «мати міст руських» Київ удостоївся монаршої милості. Тут імператорський кортеж простояв цілий тиждень.
На честь імператриці Єлизавети Петрівни студенти Києво-Могилянської академії влаштували театралізований спектакль на тему житія святого апостола Андрія. І тут у Растреллі додалося роботи: на подяку киянам за привітність імператриця заклала перший камінь у фундамент Андріївської церкви на тій самій горі, де, за легендою, проповідував первозваний апостол. Саме над цим каменем государиня зі сльозами розчулення на очах вимовила знамениті слова:
– Возлюби мене, Боже, у Твоєму царстві небесному, як я люблю народ цей ґречний і незлобивий! – після чого присягнула на Святому Письмі не карати жорстоко нікого з українців, що переступили закон, яким би тяжким не виявився їхній злочин в очах людських.
Окрім Андріївської церкви, Єлизавета Петрівна наказала на випадок майбутніх своїх візитів до цього прекрасного міста звести Кловський палац, а також невеликий мисливський будиночок над крутим дніпровським схилом, навколо якого наказано було розбити парк… і заразом додати до цих споруд Георгіївську церкву.
Останній день перебування в Києві ознаменувався пишним прощальним прийомом на території Печерського форту, а також гулянням з вечірнім феєрверком на місці майбутнього Маріїнського парку. Між іншим, Єлизавета Петрівна відзначила, що цього разу наречена Петра Федоровича вже не ухилилася від участі у святі під приводом надуманої мігрені, а веселилася нарівні з усіма, рясно пересипаючи свою німецьку мову російськими слівцями й навіть коротенькими фразами, вимовленими хоча і з явним акцентом, зате дуже милою інтонацією. Результат докладених зусиль був очевидний: навколо Фіке вертілося кілька провінційних кавалерів – очевидно, місцевих записних серцеїдів.
З приводу побаченого государиня грайливо тицьнула фаворита кулачком у бік і прошепотіла:
– Урок дівчинка засвоїла! Дивись, до чого кмітлива…
* * *
Результати «малоросійського бон вояжу» Ті Імператорської Величності Єлизавети Петрівни були грандіозними, а подарунки українському народові – воістину царськими.
У 1745 році була відновлена Київська митрополія, колись скасована Петром І, київський архієпископ Рафаїл Заборовський (він же ректор Києво-Могилянської академії) одержав сан митрополита.
Поступово пом 'якшувалася податкова політика, розширювалися привілеї для корінного населення українських земель.
Залишаючи Київ, імператриця пообіцяла депутації козацької старшини відновити гетьманське правління. Однак обрання нового гетьмана довелося очікувати ще десять років.
Чому?..
Глава 9
Сюрприз
Олександро-Невсъка лавра, поблизу Санкт-Петербурга, весна 1745 року.
Після повернення з-за кордону Григорій Теплов разом з Кирилом Розумовським поспішив до будинку Гафії, що як завжди щиро зраділа заморським подарункам і тепер чинно крокувала по скромній кухоньці не в линялій хустці й заштопаній сукні, а в чепуристому мереживному очіпку, у білосніжній сорочці із широкими рукавами й у пишній синій спідниці. Довершували її наряд різнобарвні панчохи й м'які шкіряні туфлі, привезені з Риги. А квітчасті сорочки, корсети, пояси, вовняні шкарпетки та інші атрибути розкоші були дбайливо приховані у величезну ковану скриню «на чорний день». Несказанно зрадівши дорогим гостям, куховарка балувала їх то млинцями, то пирогами з рибою, грибами або ягодами.
Мандрівники до столиці не поспішали, очікували відповідних вказівок. Олексій мріяв зустрітися з братом, однак государиня другий тиждень поспіль хворіла. Через брак кращих засобів Єлизавету Петрівну лікували кровопусканням, що не надто допомагало… Загалом, представлення при дворі новоспеченого графа Кирила Григоровича Розумовського відкладалося на невизначений термін.
Зрозумівши це, Теплов на третій день поїхав побачитися з родиною, Кирило ж наніс візит архімандритові. На відміну від Гафії, за час його відсутності настоятель лаври дуже постарів і тепер ледь ворушився – очевидно, хвороба брала своє. Старий насилу впізнав у блискучому вельможі сільського хлопчика Кирилка, що прибув до лаври якихось пару років тому. Зважаючи на настільки вражаючі зміни, архімандрит навіть не заїкнувся про те, щоб Розумовський вертався до послушництва з перспективою прийняття чернечого постригу… хоча парубок і очікував такої пропозиції.
Дарунки від короля Фрідріха Прусського (невеликий гобелен і церковні книги для монастирської бібліотеки) були прийняті з великою вдячністю, особисті подарунки від Кирила дбайливо розкладені по скринях. Поступово їхня бесіда, спочатку трохи сухувата, оживилася. Архімандрит з інтересом розпитував про ситуацію при прусському дворі, юнак жваво описував французьку й італійську архітектуру, парки Версаля, пишноту кафедральних соборів Кенігсберга й Берліна.
Їхню бесіду перервав несподіваний приїзд пана обер-єгермейстера. Після чергового кровопускання імператриці нарешті полегшало, тож Олексій з милостивого дозволу государині помчав до Олександро-Невської лаври. Він дуже нудьгував, тому що відповідно до найвищого циркуляра листуватися з братом не міг, а мав лише право передавати настанови й поради через Ададурова.[6]6
Ададуров (Адодуров) Василь Євдокимович (1709—1780) – ад'юнкт і товмач при Санкт-Петербурзькій академії наук, згодом російський герольдмейстер і куратор Московського університету. Навчав майбутню імператрицю Катерину II російській мові. Похований в Олександро-Невській лаврі на доріжці майстрів мистецтв.
[Закрыть]
– Здоров будь, братику мій дорогоцінний!!! – заволав Олексій Григорович ще з порога, разом з тим намагаючись звільнитися від ченців і послушників, що всіляко заважали незваному гостеві проникнути в помешкання отця настоятеля. Брати обійнялися й розплакались. Потім довго вибачалися перед архімандритом, що лише посміхався в сиву широку бороду та нишком змахував мимовільні сльози розчулення.
Прийнявши в підсумку благословення отця настоятеля, повернулися до Гафії. Тут обер-єгермейстера також прийняли дуже тепло. Посадивши братів за швидко накритий стіл, господарка завбачливо зникла, надаючи їм можливість наговоритися досхочу. Зміни, що відбулися з Кирилом, вразили старшого брата, тож він незабаром перейшов до найцікавішої теми:
– Що ж, Кирилко, тепер варто подумати, як би представити тебе при дворі, але щоб не просто так, а якомога ефектніше… Думаю, успіх тобі буде забезпечено! Тільки б дочекатися зручної нагоди, тільки б дочекатися…
Санкт-Петербург, весна 1745 року.
Під час перебування в Олександро-Невській лаврі брати так нічого й не придумали. Однак незабаром нагода представилася: імператриця одужувала, тож зажадала маскараду з феєрверком й іншими подібними розвагами. Попри те, що вона вже давно вийшла з дитячого віку, Єлизавета Петрівна очікувала свята з нетерпінням, властивим хіба що цікавій маленькій дівчинці, й увесь час розпитувала фаворита, що роздавав численні вказівки прислузі:
– Олесеньку, а запрошення ти розіслав?
– Так, моя панночко, розіслав.
– Нікого з намічених гостей не забув?
– Як можна, моя панночко, як можна?!
– А феєрверки замовив?
– Будуть у тебе найкращі феєрверки, які тільки можна дістати!
– А музиканти?
– І музиканти, і співаки – всі, всі будуть…
– А сюрприз? – муркотіла імператриця й мружилася, немов розніжена кішечка на сонечку.
– І сюрприз станеться неодмінно.
– А який сюрприз, Олесеньку?
– Зачекай, моя панночко, і сама все побачиш.
– Ну, то який же?! Який, який?
– Якщо скажу заздалегідь, буде нецікаво.
– Цікаво, Олесеньку, ще й як цікаво!
– Сюрприз, моя панночко – він на те й сюрприз, щоб не знати про нього заздалегідь. На балу сама все побачиш. А якщо все тепер же розповісти…
– Одне тільки слівце, Олесеньку, один-єдиний натяк!..
– Усьому свій час, моя панночко, всьому свій час…
Загалом, фаворит всіляко уникав намагань імператриці вивідати його секрет. Государиня ж надувала пухкі губки, від чого ще більше нагадувала дитину, й тікала геть, удаючи смертельну образу… яка зазвичай тривала не більше півтори години, потім же наполегливі спроби вивідати секрет повторювалися. Олексію лишалося єдине – стоїчно терпіти приставання Її Імператорської Величності, аби тільки не пробовкнутися…
Між іншим, приховувати було що! До придворних розваг Кирило відмінно підготувався. У Венеції були придбані прекрасні машкари, у Парижі пошита безліч шикарних костюмів. Окрім місячного навчання танцям у «фехтувальника» месьє Поля, парубок узяв кілька уроків балету під час перебування у Франції, в Італії відвідував учителів співу. У салонах різних мадемуазелей, куди його тягали друзяки-студенти, він навчився вести витончені світські бесіди «про все і ні про що конкретно», відточив уміння триматися невимушено і з належним достоїнством. Перед коротким візитом до Фрідріха Прусського, на настирливу вимогу Теплова, довелося вивчити палацовий етикет…
Загалом, час у Європі минув недарма. Парубок вдягався за останньою модою, не дуже яскраво, але добротно. Незграбність зникла, Кирило рухався плавно й упевнено, немов барс. Добре розмовляв німецькою і французькою. Нарешті, світлий пушок на губах і підборідді огрубів уже настільки, що його доводилося час від часу зіскрібати бритвою.
Одне слово, юнак змужнів! Розглядаючи при зустрічах брата, Олексій прикидав, який фурор зробить поява Кирила при дворі, й нишком потирав руки.
І от настав довгоочікуваний вечір. Одягнений у зелений оксамитовий костюм Короля Гірських Ельфів, тримаючи в руках дерев'яний позолочений ціпок з величезним смарагдом, обер-єгермейстер віддавав останні настанови слугам. Єлизавета Петрівна з нагоди свята вбралася в привезений з Парижа костюм Смарагдової Феї, тим самим ненав'язливо, але доволі прозоро натякаючи на прихильність до фаворита й готовність підкорятися його волі.
Продемонструвати таку готовність государиня поспішила, коли Олексій змахнув ціпком і з награною бундючністю мовив:
– Можна починати, Ваша Імператорська Величність!
Імператриця радісно кивнула і вдарила в церемоніальний дзвін, оголошуючи початок свята. До палацу потягнулася низка карет, зали наповнилися пишно вирядженими гостями: тратами й арлекінами, циганами й турками, магараджами й падишахами, метеликами й совами… Загалом, важко сказати, яких костюмів тут тільки не було!
Хоча ні, жодна жінка не ризикнула одягнутися феєю – але це зрозуміло: знаючи характер своєї коханої, Олексій ненав'язливо порекомендував запрошеним не розлючувати Її Імператорську Величність і не влаштовувати «конкуренцію фей». Тому Смарагдова Фея була на святі одна-єдина – прекрасна й неповторна…
Вибагливо одягнені слуги розносили вино й інші хмільні напої, а також легкі закуски. Коли потік карет ущух, церемоніймейстер оголосив танці. Відкривалася ця частина програми новомодним полонезом, величним й урочистим, попереду всіх виступила государиня зі своїм фаворитом. Пари за парою повільно рухалися залою, згинаючись в уклонах.
Потім відбувся обмін партнерами, і випещену ручку імператриці граціозно перехопила зненацька сильна рука Чорного Шахового Короля. Єлизавета Петрівна здійняла на незнайомця здивований погляд. Двометровий красень був одягнений у чорний оксамитовий костюм, доповнений чорним плащем з картатою, як шахівниця, підкладкою, горду голову з каштановим кучерявим волоссям вінчала золота корона, верхню частину обличчя закривала чарівна венеціанська машкара, прикрашена золотим тисненням і дрібними дорогоцінними камінчиками. Незнайомець рухався м'яко й граціозно, легко виконував найскладніші па.
Хто він такий?!
Однак государиня не встигла нічого зрозуміти, оскільки обмін партнерами повторився, і Єлизавета Петрівна знов опинилася поруч з Королем Гірських Ельфів. Імператриця завертіла головою, намагаючись угледіти, куди ж подівся Чорний Шаховий Король, однак він немов крізь землю провалився.
– Сюрприз!.. – ледь чутно шепнув обер-єгермейстер, на мить наблизивши губи до вушка государині, в якому іскрилася смарагдова сережка. Не в силах приховати цікавості, Єлизавета Петрівна злегка ляснула віялом руку фаворита: скажи ж нарешті, хто це?! Обер-єгермейстер щось вимовив, і хоча через музику слів було не розібрати, однак по рухах губ вона вгадала відповідь:
– Терпіння, моя панночко, терпіння!..
Тут танець скінчився, і Олексій проводив заінтриговану імператрицю до трону. Знов заграла музика, в інших залах також ожили оркестри, сховані в задрапірованих нішах. Тепер весь палац наповнився стрункими рядами танцюючих.
Єлизавета Петрівна намагалася не пропускати жодного танцю. Чорний Шаховий Король то зникав із зали, то знову з'являвся у найнесподіваніший момент, щоб пройшовши з імператрицею черговий танцювальний тур, повернути її обер-єгермейстерові і вкотре зникнути. Чим довше це повторювалося, тим сильніше розпікала цікавість Її Імператорську Величність.
Втім, це почуття мучило не лише государиню: вже мінімум половина гостей перешіптувалася в марній надії з'ясувати, хто він такий – цей загадковий Чорний Шаховий Король?! Не витримав навіть канцлер Бестужев-Рюмін, що підбіг до імператриці із запитанням:
– Матінко, хто він, цей вельможа в шаховому костюмі? Щось я не пригадую нічого щодо приїзду іноземних знатних персон… а на росіянина він не надто схожий!
– Уяви собі, графе, не маю найменшого поняття! – імператриця трохи роздратовано смикнула плічком і додала: – Як на мене, таємна поліція підкоряється саме канцлерові – отже, добродію, тобі й карти в руки! Я думала, це ти мені доповіси, хто цей гість…
Зрозумівши свою помилку, Бестужев-Рюмін відступив на крок і потупив погляд.
– Це Олексій Григорович знає, але говорити нізащо не бажає!..
Стиснувши губи, канцлер спідлоба глянув на фаворита, який мав безтурботний вигляд.
– Олексію Григоровичу, зробіть ласку і скажіть, хто він такий, цей Шаховий Король! – не втерпівши, процідив Бестужев-Рюмін крізь зуби.
– Вибачте, Олексію Петровичу, я б із задоволенням повідомив, однак не можу порушити слово, дане государині.
– Яке ще слово?! – проскреготав канцлер.
– Її Імператорській Величності був обіцяний на сьогодні сюрприз, – і схилившись до коханої, обер-єгермейстер тихо спитав: – Чи обіцяв я сюрприз, моя панночко?
– Обіцяв, Олесеньку, обіцяв! – проворкувала імператриця.
– Ну, от бачите, Олексію Петровичу! Тож відповівши негайно на ваше запитання, я розвію весь флер цієї маленької чарівної таємниці. Тому даруйте, однак я змушений промовчати.
– Як ви сказали?! – всемогутній канцлер відмовлявся вірити власним вухам. – Що це ви собі дозволяєте, пане добродію!!!
– Я дозволяю собі в міру своєї скромної фантазії розважати Її Імператорську Величність, не більше того.
Бестужев-Рюмін скрипнув зубами, але все ж таки опанував себе й мовив:
– Що ж, люб'язний Олексію Григоровичу, давайте на хвилинку полишимо залу, і ви мені по всій формі доповісте, хто такий цей незнайомець.
– Я б і радий задовольнити вашу цікавість, Олексію Петровичу, однак не насмілююсь покинути мою панночку навіть на хвилинку…
Невідомо, що відповів би канцлер на таку зухвалість, якби в їхню перепалку не втрутилася сама імператриця:
– Іди собі, Бестужев, і веселися разом з гістьми! Якщо вже Король Гірських Ельфів пообіцяв улаштувати сюрприз, то він виконає обіцянку… Чи не так, Олесеньку?
– Так, моя панночко!
– Але особистість цього Шахового Короля хоча б відкриється сьогодні ж?! – наполягав канцлер.
– Відкриється, Олексію Петровичу, відкриється неодмінно, не бійтеся!
Вкрай незадоволений Бестужев-Рюмін пішов геть, продовжуючи прикидати так і сяк, ким же міг бути цей клятий Чорний Шаховий Король?! Государиня ж потихеньку смикнула фаворита за рукав розкішного камзола й прошепотіла:
– Олесеньку, коханий мій милесенький, ну скажи нарешті, хто ж він такий?! Тільки мені одній, будь ласка!..
Однак обер-єгермейстер нізащо не бажав здаватися:
– Почекайте, моя панночко, незабаром, уже незабаром усе з'ясується… – і поцілував государиню в напудрену щічку. Від чого вона зніяковіло почервоніла.
Тим часом танці завершилися, слуги принесли крісла й стільці, почався виступ запрошених артистів. Спочатку співав хор, потім танцював балет, у перервах були зіграні смішні мініатюри, що від душі потішили імператрицю.
Потім почалися виступи гостей. Наперед вийшов Теплов, одягнений у дивовижний костюм Орла, і віртуозно заграв на скрипці. Публіка гучно аплодувала й вимагала продовження. Теплов уклонився, виконав сонату, знову зірвавши оплески й пропозицію повторити музичний твір на біс. Імператриця прихильно кивнула. Теплов заграв, однак тут під загальний подих публіки одна зі скрипкових струн лопнула. Втім, ця прикра обставина не завадила Григорію успішно завершити виступ.
– Який музикант, просто диво! – зітхнула Єлизавета Петрівна. – Ти згоден, Олесеньку?
– Цілком згоден, моя панночко…
Однак у цю мить юрба гостей дружно охнула: на середину зали вийшов загадковий Чорний Шаховий Король, глибоко вклонився государині, потім прийняв картинну позу й заспівав французькою. При перших же звуках його голосу тіло імператриці немовби струмом прошило. Єлизавета Петрівна подумки перенеслася в часі на багато років назад, знов потрапивши на виступ свого Олеся, коли вона вперше почула його у театрі, створеному зусиллями однієї зі своїх попередниць – імператриці Анни Іоаннівни. Так-так, ті ж інтонації, майже той самий тембр голосу!..
Придивившись до Чорного Шахового Короля з усією можливою уважністю, государиня впізнала поставу й жести свого коханого. Може, це її Олесь?! Але ж ні – от він стоїть поруч з нею, вдягнений у карнавальний костюм Короля Гірських Ельфів, стискаючи в руці прикрашений смарагдом золочений ціпок…
Господи, що ж це відбувається?!
– Хто він, Олесеньку?
– Сюрприз для моєї ненаглядної панночки.
Пісня завершилася, зал вибухнув оплесками. Однак, усупереч загальним побоюванням, цього разу Шаховий Король не поспішав зникнути. Він кивнув обер-єгермейстерові, немов доброму знайомому. Фаворит імператриці плеснув у долоні, лакей приніс бандуру. Король Гірських Ельфів відклав свій карнавальний ціпок, взяв інструмент і вдарив по струнах, а його загадковий шаховий побратим звучно заспівав українською:
Ой, чи то кінь стоїть,
Сивая гривонька?
Сподобалась мені,
сподобалась мені
Тая дівчинонька!..
Не так дівчинонька,
Як біле личенько!
Подай же ж, дівчино,
подай же ж, гарная,
На коня рученьку!
Тепер спогади віднесли государиню в торішню казкову подорож на батьківщину свого коханого Олеся – в «малоросійський бон вояж». Глухів, Козелець, Київ… теплі ясні ночі…
Дівчина підійшла,
Рученьку подала:
«Ой, краще б я була,
ой, краще б я була
Кохання не знала!
Кохання, кохання,
З вечора й до рання:
Як сонечко зійде,
як сонечко зійде —
Кохання відійде!..
Серце імператриці то солодко завмирало в грудях, то скажено калатало, готове вистрибнути й упасти до ніг фаворита!
«Кохатися» з вечора до ранку з коханим – Господи, що за блаженство!!! І як же їй пощастило, що на світанку Олесь нікуди не помчить від своєї панночки на баскому коні!..
Ой, чи то кінь стоїть,
Сивая гривонька?
Сподобалась мені,
сподобалась мені
Тая дівчинонька!..
Співак замовк, струни бандури все ще вібрували, коли зал вибухнув овацією. Не маючи сил стриматися, Єлизавета Петрівна підхопилася з трону й владно зажадала:
– Ще, ще!!!
Присутні гучно підтримали імператрицю. Обер-єгермейстер знов заграв, а Шаховий Король заспівав тепер уже весело, трохи навіть задирливо. Ні, це був не баритон Олексія, але все-таки голос прекрасний і насичений, що дуже нагадував морську хвилю – потужну в шторм і ніжно-ласкаву, коли буря вщухне.
Незнайомець співав дві години поспіль, доки на вулиці зовсім не стемніло. Тоді на середину зали чинно виступив церемоніймейстер і оголосив, що зараз почнеться казковий феєрверк.
– Стійте, не зникайте знов! – вигукнула Єлизавета Петрівна, звертаючись до Чорного Шахового Короля.
– В жодному разі, моя панночко, – поспішив заспокоїти її фаворит. Узявши незнайомця за руку, підвів його до трону й поставив по ліву руку від государині, сам же став праворуч. Тим часом лакеї розчинили всі вікна – і небо за ними вибухнуло різнобарвними вогнями! Казкове видовище…
Щоправда, затьмарене черговою витівкою Петра Федоровича. Річ у тім, що Великий князь відмовився з'явитись на маскараді, чим серйозно засмутив і Її Імператорську Величність Єлизавету Петрівну, і Велику княгиню Катерину Олексіївну, що змушена була відсиджуватися у своїх покоях разом з чоловіком і гірко ридати. Як раптом з першими спалахами феєрверка затворник вискочив бозна-звідки в супроводі своєї улюбленої хортиці, забігав по залі немов одержимий, указуючи собаці на феєрверк, радісно заволав: «Ах, як чудово, тільки поглянь, як чудово!..» – та коли небо за вікном згасло, пішов геть під зневажливе перешіптування присутніх, потягнувши за собою перелякану чотириногу подругу.
Втім, яке це має значення, якщо зараз…
– Ну що ж, Ваша Імператорська Величність, завершуйте маскарад, – мовив Олексій.
– Дякую, мій дорогий Король Гірських Ельфів!
Обличчя імператриці осяяла задоволена посмішка, вона поспішила вдарити в золотий церемоніальний дзвін, і для більшої впевненості вигукнувши:
– Усі відкрийте обличчя!!! – обернулася до незнайомця.
Глибоко вклонившись, Чорний Шаховий Король зняв машкару, тоді всі побачили дещо збентеженого юнака з великими карими очима й рум'янцем на всю щоку.
– Хто ви такий? Назвіться негайно!
Зрозуміло, це проскреготав канцлер, професійна гордість якого нинішнім вечором була серйозно вражена.
– Граф Розумовський, до ваших послуг, – відповів юнак, уклонившись цього разу не занадто низько.
Гості немов по команді загомоніли, причому достатньо голосно:
– Граф Розумовський?..
– Як, іще один?!
– Так скільки ж їх, Розумовських цих!..
– Може, це брат обер-єгермейстера?..
– Так-так, напевно, братик його!..
– А-а-а, он воно що!..
– Брат Олексія Григоровича, отже… Он воно як!..
Імператриця ж, перш ніж піти в опочивальню, ласкаво звернулася до фаворита:
– Дякую, милий друже, сюрприз удався на славу. Ранком нам буде, про що поговорити…
Схвильовані гості почали розходитися. Олексій проводив брата й Теплова у відведені їм кімнати й попередив, щоб вони були готові о дев'ятій годині ранку бути присутніми на сніданку в Її Імператорської Величності. Ясні річ – без запізнень.
– Як тут спізнитися, якщо я встаю із зорею?! – здивувався Теплов. Обер-єгермейстер промимрив приказку щодо свого уставу й чужого монастиря. Григорій лише плечима знизав і пішов у відведену йому кімнату. Довго не міг заснути, перебуваючи під ураженням від маскараду: здавалося, у цей вечір він здав найважчий іспит у житті… і не одержав оцінки! Оцінку оголосять тільки завтра. Цікаво, як складеться його подальша доля? Чи збудеться давня мрія і пророкування отця Феодора?..
