Текст книги "Пустоцвiт"
Автор книги: Тимур Литовченко
Соавторы: Олена Литовченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
– Та що ти кажеш таке?!
– Не могли, матінко, не могли! Цілу годину проморочилися.
Досхочу посміявшись над дурнуватим кавалером, Єлизавета Петрівна запитала:
– А ще?
– А ще італієць якийсь приїхав, опери співає. Голос потужний і гарний. Учора у салоні мадам Саломеї виступав. Подейкують, дуже недурний із себе… Може, запросити його? Нехай поспіває, Вашу Імператорську Величність потішить.
– Ні, Олесику, боюся, що саме від цього мігрень і розіграється…
– Ну, що ж…
Помовчали.
– То чого ж хоче моя панночка? – ласкаво запитав Олексій, ніжно погладжуючи при цьому ніжки імператриці.
– Чаклуна хочу побачити… або відьму… – грайливо промуркотіла Єлизавета Петрівна й додала: – І саме тепер кофею випити б, а до кофею чогось солоденького, смачненького…
Звісно, в Олексія руки чарівні: від декількох його доторкань до пяточок усе погане розвіялось, розчинилося без сліду! І знов захотілося жити й життю радіти, і бавитися різними дурничками – наприклад, питтям кави у ліжку!
– Тож полегшало тобі? – запитав фаворит.
– Звісно полегшало, Олесеньку! З тобою мені завжди легше.
– От і добре, моя панночко, от і славно. А кофею із солоденьким ми негайно ж організуємо.
Фаворит наказав прислузі накривати просто в опочивальні.
– А відьми й чаклуни як же? – капризувала далі Єлизавета Петрівна.
– А оцю мерзоту моїй панночці бачити ніяк не бажано! Чаклуни й відьми – це все зле, а ви, матінко государине, хворі… Краще я вам казку розповім!
– Ні, Олесеньку, тоді вже краще китайчука запроси: нехай монетки покидає і щось там по-своєму побелькоче.
Олексій вийшов з кімнати, щоб розпорядитися щодо китайчука. Отут йому й доповіли, що прибулий минулого тижня до Санкт-Петербурга граф Сен-Жермен милостиво просить Її Імператорську Величність про аудієнцію.
– На ловця і звір біжить! От тобі й чарівник… – задоволено промимрив фаворит. Судячи з досвіду попередніх років, бесіди з цією людиною впливали на Єлизавету Петрівну сприятливо. Зраділий Олексій негайно повернувся до імператриці.
– Ну що ж, панночко моя, буде чаклун, якщо побажаєте!
– Та ти й сам просто чарівник, Олесю! – государиня була в повному захваті.
– Не я, не я – він!
– Облиш, – посміхнулася Єлизавета Петрівна. – Хто ж цей самий чаклун?
– От кофею вип'єте й довідаєтесь.
За дзвіночком в опочивальню ввійшли фрейліни й прислуга, государиню вмили, зачесали, у її вухах з'явилися довгасті золоті сережки з невеликими перлинами, батистову сорочку перемінили на свіжу з найтоншого маркізету, оздоблену подібним до павутиння мереживом. Зверху государиня вдягла розкішний французький халат, пошитий за останньою модою з атласного шовку малахітового відтінку з облямівкою з горностаєвого хутра. При цьому блакитні очі Єлизавети Петрівни дістали смарагдового відтінку, і вона стала скидатися на добру, але нещасну царицю мавок з Олексієвих казок.
В опочивальню внесли канапе, зверху поклали шовковий перський килим зеленого кольору. Поруч поставили маленький столик, оздоблений перламутром, на ньому – дві маленькі порцелянові філіжанки зі срібними ложечками, тацю насолод, свіжі булочки на золотому блюді, а головне – ледве знайдений після останнього переїзду високий порцеляновий кавник. Для фаворита принесли його улюблене крісло.
– Я би прилягла, мабуть… – замислено мовила імператриця. Одразу принесли ще подушок.
– Ну от, Олесеньку, все готово. Давай кофею поп'ємо.
Наступні півгодини пролетіли непомітно в милій бесіді за кавою.
– То де ж обіцяний чаклун? – запитала нарешті Єлизавета Петрівна, коли з ароматним напоєм, більшістю булочок і солодощів було покінчено.
– Ви настільки чарівна, моя панночко, як цариця мавок! Навіщо вам чаклун?
– А він мені потрібен, щоб камінчик полікувати, от! – і капризно, зовсім по-дитячому випнувши нижню губу, государиня продемонструвала фаворитові перстень із тріснутим смарагдом.
– Ну що ж, моя панночко, нехай буде по-вашому: до нас прибув граф Сен-Жермен! Якщо покличете його, він і камінчик у персні полікує, і останні європейські плітки розповість, і слушні поради дасть…
– Ой, як добре, Олесеньку! Ти просто мій янгол-охоронець: що у тебе попросиш, нехай навіть подумки – усе виконуєш…
Фаворит поштиво схилився перед імператрицею.
– А пошлемо ми до Сен-Жермена… – вона трохи подумала й, щось згадавши, вирішила, пустотливо стрельнувши очима: – А пошлемо-но до нього канцлера Бестужева, нашого радника, розумаку незвичайного!
– Але ж панночко моя, вони ж один одного терпіти не можуть, як же так?! – зніяковів фаворит.
– От у тім-то й річ, Олесеньку, у тім-то й річ! Нехай тільки Бестужев спробує відмовитися!..
І государиня прищулилася, немовби прицілюючись у невидиму іншим людям мішень.
* * *
Уже третю годину поспіль імператриця розмовляла із Сен-Жерменом. Граф уже переказав усі заморські плітки, що ходили при французькому дворі, і найсвіжіші анекдоти про англійський двір. Обговорили також сувору петербурзьку зиму й останні архітектурні нововведення «Північної Пальміри». Сен-Жермен люб'язно підніс у дарунок Єлизаветі Петрівні флакон з одним із дивовижних притирань, виготовлених за його особистим надсекретним рецептом – побалакали про лікарські засоби й інші медичні премудрощі, здатні полегшити тлінне людське існування.
Нарешті, помітивши в персні імператриці тріснутий смарагд, граф запропонував відновити камінь і, вклонившись, прийняв від государині «хвору» коштовність. При цьому сказав немовби між іншим:
– А знаєте, матінко, от побував я нещодавно при дворі Фрідріха Прусського, то там усі тільки й говорять, що про майбутнє одруження вашого племінника Петра Федоровича: мовляв, недарма збираєте ви портрети принцес… До речі, ваш чарівний портрет, весь у перлах і діамантах, я теж бачив.
– Це який же? – здивувалася государиня.
– Та той, що ви вислали принцесі Йоганні-Єлизаветі Ґолштин-Ґотторпській!
– Ах, цей! Що ви, люб'язний графе, це ж дрібничка, а не портрет.
– Не скажіть, не скажіть… Ви на ньому прекрасні й величні. Хоча в житті, безсумнівно, набагато більш чарівні.
– Ах, що ви таке говорите! – вона мило зашарілася, немов молоденька дівиця під час сватання.
– Особливо зараз, Ваша Імператорська Величність!
– Дякую вам, графе, ви як завжди спостережливі й галантні… Але що ж іще говорять там, при дворі Фрідріха?
– Говорять, що його сестра Ульріка обрана вами в наречені Петрові Федоровичу.
Ледь помітна тінь лягла на обличчя імператриці. Миттю вловивши зміну настрою монархині, Сен-Жермен блискавично перелаштувався:
– Тут я й прикинув по розташуванню планет, що наречена для Петра Федоровича повинна бути з пруссько-литовських князівств! Що ж до Ульріки, то взаємне розташування Марса й Венери в її гороскопі говорить про те, що шлюб з Петром Федоровичем відбутися не може із причин, пов'язаних з рішенням Вашої Імператорської Величності.
– Будьте люб'язні, графе, поясніть ваші натяки, – як і раніше не надто люб'язно мовила Єлизавета Петрівна.
– Це не натяки, матінко, це наука астрологія! Зірки говорять, що сама Ульріка зовсім не проти вийти заміж за Петра Федоровича, та тільки Ваша Імператорська Величність цього не бажають…
– Зірки говорять?
– Зірки, матінко, зірки!
– А чи не людські язики, часом, розпустилися?.. – тихо мовила государиня, пильно вдивляючись у непроникне обличчя Сен-Жермена.
– Ваша Імператорська Величність!.. – граф ледь помітно сіпнув лівою бровою, що мало виражати обурення, ледь стримуване в присутності вінценосної особи.
– Ну, добре, припустимо, і справді зірки, – пом'якшала імператриця.
– Але хто ж тоді ваша обраниця, матінко?
– А от це я б хотіла почути саме від вас, графе!
– Від мене?
– Від вас, від вас! – кивнула Єлизавета Петрівна. – Річ у тім, що про Ульріку я розмірковувала буквально в останні дні, ви ж, судячи з ваших слів, задумалися про це, ще перебуваючи в Пруссії. Тобто, набагато раніше, ніж я сама про це подумала. Ви справжній ясновидець, люб'язний графе!
Сен-Жермен мовчки вклонився.
– Отож я б і хотіла довідатися, що зірки розповіли вам про наречену із пруссько-литовських князівств. Кого там можна відшукати? І де?
Сен-Жермен послав государині пильний погляд і заговорив обережно, зважуючи кожне слово:
– Зірки розповіли, що є в тих землях наречена досить знатна. Як з боку батька, так і з боку матері в неї в родоводі геть принци та принцеси! І шлюб цей відбудеться, а рішення про наречену ви прийняли ще сім місяців тому.
– Що ви таке говорите, графе?! – здивувалася Єлизавета Петрівна.
– Два місяці тому ви одержали її портрет, – незворушно продовжив Сен-Жермен. – Щоправда, мініатюра була відкладена, тому що принцеса здалася вам недостатньо гарною. Але повірте, Ваша Імператорська Величність, у житті вона набагато гарніша, ніж на мініатюрі! І найголовніше…
Граф нахилився ближче до государині й змовницьким тоном мовив:
– І найголовніше, що попри безліч перешкод, які виникатимуть у житті вашої невістки, її первістком однаково стане хлопчик, що й успадкує російський престол! Зірки стверджують, що краще даної претендентки з високою місією продовження династії Романових не впорається ніхто.
Вкрай заінтригована Єлизавета Петрівна не могла більше стримуватися, тож спитала:
– Хто ця загадкова наречена? Благаю, графе, скажіть!
Сен-Жермен смиренно опустив очі.
– Государиня, це ви її вибрали, не я. Портрет нареченої лежить на самому краєчку столу. Багато обставин говорить проти неї, однак зроблений вами вибір виправданий вищими силами! Що б ви не робили, рішення буде на користь цієї претендентки, і сама доля на її боці.
Імператриця була в повному розпачі. Хто ж вона, ця загадкова принцеса – та до того ж настільки родовита?!
Єлизавета Петрівна подзвонила, на порозі миттю з'явилася фрейліна.
– От що, миленька, піди-но до Малого кабінету і принеси звідти портрет, що лежить там на самому краєчку столу.
– Праворуч чи ліворуч? Угорі чи знизу, Ваша Імператорська Величність?
Єлизавета Петрівна мовчки подивилась на Сен-Жермена.
– Праворуч зверху, – уточнив граф.
– Ти чула? Праворуч зверху. Неси негайно!
Фрейліна зробила кніксен і вийшла. Настала напружена пауза, під час якої імператриця й граф завмерли в очікуванні.
Нарешті в коридорі знову зацокотіли підбори: повернулася фрейліна, що принесла портрет Софії-Фредеріки-Августи Анхальт-Цербстської. Портрет був явно не з кращих, у бідній оправі без усіляких прикрас, до того ж відправили його в напівсирому вигляді, тому зображення принцеси було геть спотворене.
– Це той самий портрет? – про всяк випадок перепитала государиня у фрейліни.
– Той самий, Ваша Імператорська Величність.
– Той, що лежав?..
– Праворуч зверху, як ви й попросили.
Сказати, що імператриця була вражена – це не сказати нічого. Вона й подумати не могла, що в зазначеному Сен-Жерменом місці перебував портрет дочки Йоганни-Єлизавети Ґолштин-Ґотторпської! На що це все схоже?! Що за комедія?! Хіба ж можна серйозно розглядати кандидатуру Софії-Фредеріки-Августи Анхальт-Цербстської як претендентки на роль Великої княгині?..
Це ж якесь суцільне непорозуміння! Єлизавета Петрівна одержала вітання від принцеси Ґолштин-Ґотторпської з нагоди сходження на російський престол, у відповідь надіслала короткого листа зі словами подяки. Однак цього здалося замало, й государиня відправила на пам'ять Йоганні-Єлизаветі, сестрі свого передчасно померлого й довго оплакуваного нареченого, власний портрет у перлах і діамантах. У відповідь же одержала оцей самий портретик дочки Йоганни-Єлизавети – Софії-Фредеріки-Августи Анхальт-Цербстської. І негайно відклала мініатюру вбік, оскільки не мала наміру всерйоз розглядати цю кандидатуру…
Непорозуміння, суцільне непорозуміння!
– Отакої… – промимрила Єлизавета Петрівна.
– А що, хіба Софія-Фредеріка-Августа – це поганий вибір? У рідні геть принци й принцеси. До того ж із пруссько-литовських князівств, як і напророкували зірки.
– Але ж Христиан-Август Анхальт-Цербстський зі своєю Йоганною-Єлизаветою Ґолштин-Ґотторпською бідні як церковні миші!!!
– Зате ви казково багаті, – парирував Сен-Жермен.
– Подейкують, Софія-Фредеріка-Августа зухвала й нестримана…
– Та й у Петра Федоровича характер не цукровий…
– Вона до того ж віри чи то католицької, чи лютеранської…
– Набагато важливіше, що вона розумна й цілеспрямована. А віру принцеса змінить, якщо виникне необхідність. Ви, матінко, перед нею тільки мету поставте й результатів чекайте. От скажіть, яка у вас мета?
– Ну, мета… Що вам до мети, графе?
– Наскільки я розумію, Петрові Федоровичу потрібна дружина, що народила б спадкоємця російського престолу. Спадкоємця чоловічої статі й царської крові – так?
– Вірно, графе, цілком правильно.
– Ну от, мета є! Не впорається із цим Софія-Фреде-ріка-Августа? Що ж, відішлете її з ганьбою назад, і ніхто вам на це нічого заперечити не насмілиться! А захоче залишитися – то дівчина досить розумна й зробить усе, щоб сподобатися й чоловікові своєму Петрові Федоровичу, і Вашій Імператорській Величності!
Імператриця замислилася над почутим, а граф лише посміхнувся:
– Насправді, матінко, ще до нинішньої розмови ви все це найретельнішим чином зважили – тільки несвідомо. А усвідомили от прямо зараз. А якби не усвідомлювали, то просто прибрали б портрет Софії-Фредеріки-Августи, тим би все й завершилося.
Єлизавета Петрівна вкотре вразилася вмінню Сен-Жермена читати в чужих душах, однак вголос мовила наступне:
– Ви, графе, відмінний шахрай, але надзвичайно приємний співрозмовник. На сьогодні прощавайте, – вона піднялася, підвівся й граф. – Отже, аудієнцію закінчено, з вами говорити приємно, однак я стомилася й маю потребу відпочити. Ви мені дуже допомогли розібратися в собі… і в інших важливих речах, але!..
Імператриця помовчала й запитала:
– До речі, графе, буваючи в наших землях, ви колись брали участь у полюванні на вовків?
– Ні, Ваша Імператорська Величність, я жодного разу не мав честі брати участь у подібній розвазі.
– Що ж, доведеться виправити настільки прикру помилку: за тиждень я накажу влаштувати зимові лови цих хижаків – тоді побачите, як ми розважаємося. На той час, сподіваюся, ви зумієте вилікувати смарагд у моєму персні. Отоді й почуєте мою думку щодо можливості одруження Петра Федоровича й Софії-Фредеріки-Августи Анхальт-Цербстськой. Ви мене зрозуміли?
Сен-Жермен мовчки вклонився.
* * *
Як і було обіцяно, через тиждень граф узяв участь у зимовому полюванні на вовків, по завершенні якого Ті Імператорська Величність повідомила своє рішення: ясновидцеві належить негайно відправитися в європейський вояж: з метою пошуку нареченої для Великого князя Петра Федоровича, звернувши особливу увагу на пруссько-литовські князівства (на які настільки переконливо вказали зірки).
Єлизавета Петрівна покладалася на думку Сен-Жермена тому, що як сват саме граф здавався найбільш безстороннім і водночас досить досвідченим.
На початку осені наступного, 1743 року, Сен-Жермен повідомив імператриці свою думку: більш підходящої нареченої, ніж Софія-Фредеріка-Августа, у всій Європі знайти не вдалося! Так остаточно визначилося майбутнє не тільки трону Російської імперії, але й України, що входила до її складу: ставши імператрицею Катериною II, саме принцеса Анхальт-Цербстська послідовно ліквідувала гетьманство, наказала знищити Запорозьку Січ і закріпачити голоту…
От і радься після цього з чарівниками!
Глава 7
В Європі
Олександро-Невсъка лавра, поблизу Санкт-Петербурга, осінь 1743 року
Наступного дня після візиту Олексія Розума в лавру прибуло письмове розпорядження Її Імператорської Величності із вказівками про терміновий від'їзд з обителі Григорія Теплова й Кирила Розума, а також про підготовку їхнього майбутнього вояжу. Хоча не ціль поїздки, ані пункт призначення в розпорядженні зазначені не були, за одним лише списком попередніх витрат можна було уявити, що вони мають відправитися до земель досить неблизьких.
Швидше всього, за кордон…
Архімандрит був засмучений таким поворотом справ: він повідав Олексієві Розуму, що Кирило єдиний може претендувати на роль його спадкоємця, майбутнього настоятеля лаври. Отрок ще досить наївний, але досвід – річ наживна. Олексій сприйняв ці слова, як здалося старому, з радістю, тому долю Кирилка архімандрит вважав остаточно вирішеною й заходився будувати грандіозні плани по розширенню монастирських територій, передчуваючи нескінченні грошові потоки зі столиці…
І от зненацька монарша воля виривала з одряхлілих рук диво-курочку, незабаром готову нести золоті яєчка. Що ж робити?! Мабуть, не збутися його мріям…
Разом із розпорядженням нарочний доставив три мішечки. У найбільшому лежало 3000 рублів сріблом, призначення не вказувалося, на словах же наказано передати гроші ад'юнктові Академії наук Теплову. Григорій миттю зметикував, що саме в таку суму Олексій Розум оцінив отримані раритети. Що ж, не густо, як за ключик до шляхетного походження… Втім, за синицю в жмені досить навіть щедро!
У найменшому мішечку виявилося 300 рублів, які, ймовірно, призначалися родині Теплова на час тривалої відсутності годувальника. Що ж, і це невелика сума, але ощадлива дружина-шведка й таким грошам зрадіє…
Раптом нарочний вихопив з його рук мішечок і подав інший зі словами:
– Ой, пане, вибач дурня заради Христа, переплутав я дещо!
Григорій нічого не розумів. Перерахував гроші: 1000 рублів сріблом.
– У чім річ?! – суворо запитав посильного. Виявилося, що 300 рублів було виділено на поновлення Кирилчиного гардеробу – на пошиття одягу, обувки, носовичків, капелюхів і всього іншого. Давно слід було перевдягнути юнака… Але три сотні рубликів – це досить щедро! Одразу видно, що наряджають не якогось обідранця, а рідного брата фаворита государині Єлизавети Петрівни!
До речі, велика подяка за щедрість, виявлену до родини опікуна: тисяча рубликів сріблом – це вже ніяк не три сотні… Оце добре, дуже пристойно!..
Тепло попрощавшись з Гафією, Григорій подумав, що потрібно б у наступний свій візит до лаври донечок із собою прихопити: нехай провідають жалісливу бабусю, бо змарніла вона останнім часом. А як побачить прекрасних доньок свого Гришутки – ото вже радості їй буде!..
Гафія жила тепер у новому будинку неподалік лаври й ні в чому не мала відмов. Ченці наглядали за нею, кололи дрова, носили воду, допомагали по господарству. Теплов постійно надсилав гроші й подарунки, які куховарка акуратно складала в окуту залізом скриню.
– Це, Гришутко, дочкам твоїм на посаг буде, – любила повторювати вона. Дівчатка Гафію любили, але бували в неї рідко – лише коли батько брав із собою. Тому кожен їхній візит був для старої куховарки справжнім світлим святом.
Обтяженому турботами Григорію зараз, перед довгою відсутністю, нестерпно хотілося побути з родиною, якій він і без того приділяв недостатньо уваги. Кілька наступних днів надзвичайно щасливі дівчатка не відходили від батька. Дружина-шведка Єлизавета Марківна також була рада чоловікові, але прекрасно розуміючи, що батьківське пещення доням потрібніше, стримувала ніжні пориви й намагалася не нав'язувати своє товариство.
Тиждень сімейного щастя пролетів непомітно. Далі Теплов почав приготування в дорогу. Відправився до кравця, до шевця, до капелюшника, домовився про зняття мірок із себе і з Кирилка, про строки виконання замовлень, заплатив за рік наперед за квартиру, за навчання донечок, а решту грошей віддав дружині.
Протягом двох наступних місяців Кирилку пошили два дорожніх костюми, три європейських плаття, дюжину мереживних сорочок, три пари взуття, дві дюжини носовичків, три капелюхи, два плащі й безліч інших, абсолютно необхідних за кордоном, речей. Кирило дивився на все це добро й думав, до чого все-таки дивне це життя: учора в нього ні сорочки, ані портків цілих не було, а сьогодні звалився величезний статок… і продовжує валитися!..
Потім з Альбертіни[3]3
Знаменитий університет в Кенігсберзі (Східна Пруссія).
[Закрыть] й Берлінського університету надійшло підтвердження зі списками зарахованих на навчання студентів. Кирила Розума в списках не виявилося, зате фігурувало ім'я нікому невідомого Івана Обідовського. Довелося Теплову терміново втішати засмученого юнака й втовкмачувати, що незрозумілий Іван Обідовський – це насправді він і є…
Потім надійшов наказ Її Імператорської Величності Єлизавети Петрівни на відправлення за кордон майбутніх студентів. Григорію Теплову й Кирилові Розуму були видані паспорти, гроші на дорогу й утримання. Суми були чималі: государиня й її фаворит гідно оцінили жертву Теплова…
До речі, одержавши паспорт на ім'я Івана Івановича Обідовського, Кирилко заспокоївся остаточно. З приводу чого ад'юнкт поблажливо зазначив:
– Не турбуйтеся, парубче, тепер у вас усе й завжди буде незмінно добре, просто навіть пречудово!
Напередодні від'їзду Олексій викликав брата до себе й дав останні настанови:
– Запам'ятай гарненько, Кирилко, що я скажу тобі. У всім слухайся Теплова. Без його відома нічого не роби, ніяких справ і грошових витрат не затівай. Віри нашої православної дотримуйся, поводься благопристойно, утримуйся від усіляких мерзот, від ледарства, розгнузданості й інших непристойних учинків і пристрастей. А головне – у навчанні доклади все можливе старання.
Кирилко слухав старшого брата, насилу розуміючи значення його кучерявих, у придворному стилі складених фраз. Він не міг узяти до тями, за які гріхи його висилають із уже любої Олександро-Невської лаври, де архімандрит був таким добрим і ласкавим до нього й де сам юнак проявляв старанність у всіх справах?! Навіщо знову пускатися в далеку дорогу?! Юнак боявся, що зараз повториться пекло, пережите минулим літом дорогою до Санкт-Петербурга, однак із природною смиренністю заздалегідь приймав майбутні тортури й лише вирішив посилено молитися, щоб витерпіти все з достоїнством.
Нарешті настав день від'їзду. Запряжена четвіркою коней легка карета швидко домчала Теплова й відданого на його піклування юнака в порт, щоб морем доставити до місця навчання в Кеніґсберґ.
Дорога морем виявилася зовсім не страшною й анітрошки не стомлюючою. Попри холодний подих близької вже зими, погода була гарною, вітер дув попутний, тож ні в кого з пасажирів навіть натяку на морську хворобу не виникло. Час минув у захоплюючих бесідах. Окрім Кирила, на кораблі виявилися й інші майбутні студенти, переважна більшість із них також відправилася на навчання в супроводі слуг, гувернерів або піклувальників під вигаданими прізвищами Філатових, Конєвих й інших.
Загалом, мав рацію Теплов: усе починалося якомога краще!..
Німецькі землі, 1744 ρік.
Кеніґсберґ зустрів їх тепло й привітно.
Кирила зачарувала незвичайна архітектура будинків і дивне планування міста. Тут не було великих майданів, а вимощені сірим каменем вулички були вузенькими – особливо в центрі міста, де будинки стояли, тісно приліпившись один до одного. Через безлюдні околиці криві всі до одного провулки незбагненним чином виходили до ріки. Кожен будиночок мав індивідуальний і неповторний вигляд. Невеликі, у два-три поверхи, вони разюче відрізнялися величиною вікон, формою дверей, наявністю кованих чи різьблених прикрас на фасадах. Деякі скидалися на невеличкі фортеці з башточками й отворами для мініатюрних гарматок.
Кількість флюгерів вражала уяву. Флюгери встановлювалися попарно: перший, на шпилі вежі, показував загальний напрям вітру, другий розташовувався нижче – над самим дахом будинку, по ньому можна було визначити напрям вітру на конкретній вуличці. А баштові й сонячні годинники, дві половинки яких найчастіше облаштовувалися на сусідніх стінах будинків, приводили Кирила просто у захват. Найбільшим же у місті «сонячним годинником» була… голка замкової кірхи: від сходу й до заходу її тінь повільно повзла по різнобарвних дахах геть від сонця.
До речі, Кеніґсберґ славився надзвичайно гарними черепичними дахами особливих кольорів і форми. Покрівля зазвичай виготовлялася з чорної глазурованої черепиці з кольоровими вкрапленнями. Коли зимове сонечко розтоплювало сніг, або ж після бешкетування весняного дощичка чи літньої грози мокрі поверхні дахів буквально горіли й світилися! Краса, та й годі…
Затишна квартирка, знята для них Григорієм, була зовсім неподалік від Альбертіни й складалася із двох кімнат, що мали окремий вхід. Господарі виявились добрими та привітними.
Теплов оглянув кімнати, попросив винести частину меблів, оплатив наперед сніданок і вечерю. Трапези відбувалися у просторій чистій кухні з кольоровими завісочками на вікнах і великою крохмальною скатертиною на дубовому столі. Двадцятирічна хазяйська дочка Генрієтта, худа, незграбна, висока, із грубими рисами обличчя, величезними зеленими очима, довгим гострим носом і тонкими губами, більше скидалася на юнака, ніж на дівчину. Вона нахабно розглядала Кирила, чим неймовірно лякала юнака. Хто б міг подумати, що двометровий красень у присутності цієї сірої плюгавки стане зніяковіло опускати карі очі, роняти все з рук і заїкатися?! Помітивши таку реакцію гостя, дівиця пішла у наступ: узяла за моду грайливо опускати краєчка сорочки, відкриваючи погляду гостя симпатичну складочку між звабливими грудками. Кирило ще більше шарівся й німів від такої відвертості.
Зрештою, Григорію набридли настільки явні загравання. Він пригрозив Гансу – батькові Генрієтти, що гості почнуть столуватися в шинку навпроти. Швидко прикинувши можливі збитки, господар приструнив дочку. Сніданок і вечерю відтепер подавала його пишногруда, але надзвичайно скромна дружина: вона непомітно з'являлася на кухні, накривала на стіл і настільки ж тихо зникала. Іноді її обов'язки виконувала Генрієтта, однак тепер дівиця дрібонькою ходою прибігала в кухню, сором'язливо опустивши очі, й моментально тікала, зробивши належну справу.
Кирилко був дуже вдячний Теплову за допомогу, але не зважувався поговорити про це. Розмову затіяв сам Григорій:
– Кирило, якщо тебе щось або хтось непокоїть, ти не повинен нічого приховувати від мене. З усіх питань сміливо звертайся в будь-який час – для того мене відправили з тобою за кордон! І зарубай собі на носі на решту життя: не буває нерозв'язних ситуацій – є затягнуті випадки.
– Добре, Григорію Миколайовичу, я неодмінно стану звертатися…
– І от що іще: поки ми за кордоном, називай-но мене просто Григорієм, а не на ім'я та по батькові. Це вдома будеш мене Григорієм Миколайовичем звати, а тут по батькові не заведено. Добре?
– Добре, Григорію Миколайовичу… Тобто, Григорію.
– І давай-но перейдемо на «ти». Домовилися?
– Домовилися… Григорію.
– Отак краще! – похвалив Теплов. – Тепер от що… До початку занять є ще пара тижнів, і наскільки я можу судити, тобі за цей час треба дечому повчитися. Насамперед – аналізувати ситуацію й виносити з кожної події раціональне зерно, щоб не повторювати минулих помилок. Візьмемо випадок з Генрієттою. Колись і я, відправившись учитися за кордон, попався на гачок однієї тамтешньої дівиці. Однак на відміну від тебе, я не мав наставника, що підказав би, як краще поводитися. Для мене все скінчилося, скажімо так, непогано: я одружений, моя дружина-шведка добра господиня, розважлива, справно утримує дім під час моїх довгих відряджень, у нас підростають дві прекрасні донечки. Щоправда, вона старша від мене й, якщо чесно, не красуня… але ж з її обличчя не пити води?! І взагалі, могло бути гірше, набагато гірше… Це вже на яку панянку натрапиш: добре, якщо схожа на мою Інгрід… тобто, на Єлизавету Марківну – а раптом виявиться сварливою або марнотраткою, або вертихвісткою, прости Господи?! Тоді будеш із нею довіку мучитися.
Юнак кивнув.
– От і добре… А що ти про дочку нашого господаря скажеш?
– Про Генрієтту? – здивувався Кирилко. – Нічого не скажу… А що?
– Ну, якщо нічого, тоді, виходить, усе гаразд. Але на випадок чого звертайся до мене, не соромся. Зрозумів, юначе?
– Зрозумів, Григорію Микола… Тобто, Григорію.
– От і добре. Далі, не варто грубіянити, кричати й загалом піддаватися на провокації. Пруссаки – люди практичні, тож у випадку виникнення будь-якої напруженої ситуації твої дії мають бути наступними: визнач головного, вкажи йому, що тебе не влаштовує й прозоро натякни, що якщо все триватиме в тому ж дусі, він утратить дохід – запевняю, все одразу ж переміниться на твою користь!
– Я розумію, Григорію Микола… тобто, Григорію: головне – не піддаватися на провокації.
– Правильно. Тепер про шинки й таверни. У тутешніх закладах, як правило, немає кухонь. Усе готується просто в залі: м'ясо на вертелі й суп. Не соромся: перевір, принюхайся, щоб тобі не підсунули тухлятину або кислятину. Вимагай, щоб їжу приносили на блюді – столи тут не миють. Ложку й ніж обов'язково носи із собою. Бери приклад з мене…
Теплов витягнув з-за пазухи вирізьблену дерев'яну ложечку.
– Отак… Ніж тобі купимо вже сьогодні, ця річ стане в нагоді й для обіду, і для оборони. Про всякий випадок поговоримо про оплату обідів…
– Ну звичайно, за обід треба заплатити, аякже?! Моя мати тримала шинок, я знаю, що вона ніколи нічого не відпускала боржникам.
– Правильно, Кириле, боржників ніхто не любить. Однак я про інше: ще тільки замовляючи обід, неодмінно запитуй, скільки що буде коштувати. Найкраще сторгуватися наперед. Гроші рахунок люблять, і погано доведеться тому, у кого їх не вистачить у відповідальний момент…
– Зрозуміло, Григорію.
– Тепер про університет. Я стану виділяти тобі певну суму грошей спочатку на один день, потім на тиждень, а потім уже й на місяць. Ти повинен навчитися правильно витрачати видану тобі суму, тому що за кожну витрачену тобою копієчку я зобов'язаний прозвітувати особисто перед государинею імператрицею. І от що іще: коли я вчився, у нас в університеті старший студент міг запросто відібрати гроші в молодшого.
– І як же вчинити в цьому випадку? – поцікавився Кирило. – Дати відсіч?
– Ні, у цьому випадку найпростіше віддати, бо на твоє навчання коштів відпущено з запасом, бійки ж – справа кепська.
– А ти як вчиняв?
– Я був обмежений в коштах, тому завжди бився. Але в тебе інший випадок…
– А як щодо бійок?
– Якщо вимагають грошей, можна поступитися й віддати. Гроші – це плинне. Але честь – річ інша! Честь за гроші не купиш, її захищати необхідно… За честь треба боротися не на життя, а на смерть. Хоча в Альбертіні заборонені дуелі й навіть носіння шпаг, це не означає, що двобоїв не буває… Тож про дуель ти зобов'язаний мені доповісти будь-що. Добре?
– Звісно, Григорію, обов'язково доповім! А якщо на кийках битися?
– Хоч на кийках, хоч на ножах – дуель іде до повної перемоги одного з учасників, такі тут звичаї.
– Але в цьому випадку можна й загинути!..
– Можна. Хоча зазвичай до крайнощів не доходить. Загинути можна від інших спокус і дурних звичок – від пиятик, карт або дівок. Ну, із цим лихом ми вже розібралися… А от щодо випивки й карт…
