Текст книги "Пустоцвiт"
Автор книги: Тимур Литовченко
Соавторы: Олена Литовченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 24 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]
Кирило ж, залишившись один, швидко роздягнувся, акуратно розвісив речі й заснув як убитий, ледь торкнувшись головою подушки.
Зате в Олексія було ще повнісінько турбот: проводити у відведені кімнати деяких інших гостей, перевірити, чи всі феєрверки спрацювали… а заразом доглянути за слугами, що почали прибирання палацу…
А ще потрібно було втихомирити великокнязівську пару. Для цього знадобилося хвилин двадцять заспокоювати ридаючу Катерину Олексіївну, яка дуже-дуже хотіла, але так і не змогла потанцювати в цей вечір із загадковим Чорним Шаховим Королем, а насправді рідним братом фаворита імператриці. А наостанок довелося зі скандалом заганяти в ліжко не на жарт збудженого Петра Федоровича, простежити, щоб камердинер і двоє слуг одягнули його в нічну сорочку й уклали в постіль.
Олексій був геть вимотаний і знесилений, коли майже роздягнувшись, почув дрібні кроки палацового карлика: імператриця вимагала фаворита до себе в опочивальню. Довелося накинути халат і спішно пройти до государині. Незважаючи на божевільний день, спати Єлизаветі Петрівні зовсім не хотілося: її неймовірно потрясла зустріч із Кирилом, що виявився чудовим вельможею, до того ж казково гарним, талановитим і в танцях, і в співах, і в поводженні!
– Ах, Олесеньку, і чом його не було з нами в Козельці?!
– Кирилко в цей час перебував в Альбертіні, під наглядом Теплова штудіював премудрощі науки.
– Ах, он як… Шкода, чесно, шкода, що його не було з нами торік! Який молодець, чесне слово!..
Бурхливі зізнання государиня завершила словами, які фаворит потай сподівався почути:
– Друже мій Олесеньку, треба подумати про подальшу долю Кирилка, чи не так?
– Звісно, моя панночко! От ранком і подумаємо, а поки що спи.
– Ні-ні, облиш: ранком уже вирішувати потрібно буде, подумати ж потрібно негайно… Ніяк не можна такий діамант у землю заривати!
– То я саме хотів би, моя панночко…
– Стривай, милий мій друже, стривай, дай мені слово мовити.
– Зрозуміло, моя панночко!..
– Треба Кирилку посаду підібрати й платню гарну призначити. Знаєш, я була так вражена його співом, що миттю згадала молодість і як з тобою зустрілася, соколе мій ясноокий. Пам'ятаєш, як ти в Анни Іоаннівни в театрі співав?
– Пам'ятаю, моя панночко, як же не пам'ятати! Усе пам'ятаю й вдячний тобі буду довіку, доки серце моє в грудях б'ється.
– До речі, нагадай завтра, щоб я тобі за цей приємний сюрприз подарувала пару селищ і десять тисяч рубликів.
– Дякую, моя благодійнице!
– А Кирилку ми подаруємо орден якийсь. Як думаєш, свята Анна його порадує?
– Пребагато вдячний, моя панночко! Звісно ж, порадує.
– Ну, от і добре!
– А тепер давай-но все-таки спати, про інше завтра подумаємо. Ранок мудріший від вечора…
– Не хочеться спати, Олесеньку! Сну в жодному оці немає, – поскаржилася Єлизавета Петрівна.
– Давай-но я ніжки найясніші помну, погладжу: дивись, сон і прийде…
Фаворит узяв своїми великими руками мініатюрну ступню імператриці й ласкаво приголубив. Єлизавета Петрівна замуркотала від задоволення, немов кішка.
– Руки в тебе просто чарівні, Олесеньку! Біля пальчиків погладь, біля кожного пальчика… От ще нижче, на п'яточках…
І відкинувшись на подушки, государиня солодко задрімала, по-дитячому підклавши долоню під щоку. Олексій ще якийсь час посидів на краю розкішного царського ліжка, потім навшпиньках вийшов до себе. Нарешті приліг і провалився в чорне небуття без усяких сновидінь…
І як йому здалося, одразу прокинувся від скаженого дзеленчання дзвіночка! Втім, уже настав ранок.
Коли Олексій, похитуючись, переступив поріг опочивальні Її Імператорської Величності, з протилежного боку відчинилися інші двері, і разом з ним до імператриці ввійшли дві заспані покоївки. Подивившись на них, обер-єгермейстер уявив, який вигляд у нього самого. Бр-р-р!..
– Що бажаєте, матінко? – мовив він, щоб сховати зніяковілість.
– Як завжди з ранку, кофею зі свіжими булочками! А також варення!
– Нумо, швидко! – прикрикнув Олексій на покоївок. – Побігли виконувати…
– А ще гуляти бажаю, – проворкотіла Єлизавета Петрівна. За відсутності прислуги вона солодко посміхнулася, простягнула до фаворита руки і покликала до себе.
– Польові квіти бажаю нюхати, щоб запашний пилок ніс лоскотав…
– Добре, моя панночко, усе буде, як тобі завгодно.
Протягом сорока хвилин у сусідній залі був накритий улюблений столик імператриці, на ньому поставлені дві порцелянові філіжанки запашної кави, молоко, варення в срібних розетках і булочки на великій срібній тарілці. Також на столику опинилася маленька мисочка, а в ній – цілий сніп фіалок. Настрій у Єлизавети Петрівни був дивний, вона з апетитом уминала булочки з варенням, запивала ароматною кавою і без угаву говорила, говорила, говорила про вчорашній маскарад і про красеня Кирилка.
Після легкого сніданку імператриця пішла в робочий кабінет, де підписала три розпорядження. Кирилові Григоровичу Розумовському був подарований орден Святої Анни, чин камергера й кавалера Ґолштинського. Олексію Григоровичу Розумовському було наказано видати зі скарбниці десять тисяч рублів на поточні витрати, а також відписано два села з трьомастами душ кріпаків у кожному. Григорію Миколайовичу Теплову за особливі заслуги й старанність наказано було видати п'ятсот рублів.
– Кожному по заслузі! – мовила государиня, ще раз пробігши очима підписані папери. Цілком задоволена своєю щедрістю, відправилася в парк у супроводі коханого.
Санкт-Петербург, 1746 рік.
У такий от спосіб Кирилко… тобто, граф Кирило Григорович Розумовський прокинувся ранком у чині камергера й при ордені. Тепер він жив у палаці, брав участь у всіх прийомах, балах, полюваннях і парадних виїздах. Іноді вечорами парубка викликала імператриця, тоді він розповідав про життя за кордоном. При цьому незмінно згадував різні цікаві історії про життя прусських, італійських і французьких міст, у яких довелось побувати. Нерідко в оповідання впліталися почуті свого часу від Теплова або ж від Целестіна й інших німців-студентів перекази про пригоди, де місцем дії було якесь підземелля, занедбаний замок або старий цвинтар. Імператриця виявилася відмінною слухачкою, що легко захоплювалася й бурхливо виявляла емоції по ходу оповіді.
Тим часом Теплов, після достопам'ятного маскараду відісланий назад у Її Імператорської Величності Академію наук, одержавши заразом підвищення з ад'юнкта до асесора (щоправда, з колишньою платнею), писав невтішні звіти про ситуацію в санкт-петербурзькій обителі премудрості. Справи тут були кепські: скарбниця не фінансувала діяльність Академії, і на грунті безгрошів'я серед учених назрівав серйозний конфлікт. Переломити ситуацію міг хіба що мудрий адміністратор, що не тільки спрямував би роботу всіх підрозділів, визначив пріоритети розвитку й шляхи досягнення поставлених цілей, але й зміг би переконати государиню в необхідності відповідного фінансування.
Потрібна була саме така людина, але ж!..
Зрозуміло, талановитих учених в Академії було з надлишком, однак кожен з них мислив досить вузько й однобоко – у напрямку, вигідному винятково для себе, неповторного. Взяти хоча б славетного рудознавця Михайла Ломоносова: він щосили ратував за розвиток металургії, за виділення грошей для організації необхідної хімічної лабораторії… але при цьому категорично наполягав на скороченні чисельності студентів на інших кафедрах! Навіть більше того – поривався закрити токарські, столярні й інші майстерні, засновані самим Петром Великим! Не кажучи вже про сміховинну претензію – присікти роботу будь-яких напрямів, пов'язаних з історією й географією, які Михайло Васильович вважав, щонайменше, марними…
Через сварливу вдачу Ломоносова деякі вчені пропонували вигнати його геть із Санкт-Петербурзької академії наук або ж перевести в академію Московську. Обізнані щодо нелагідності рудознавця, тамтешні вчені не виявляли найменшого бажання бачити його у своєму тісному колі, та й сам Михайло Васильович аж ніяк не хотів виселятися зі столиці… Він уже бував у Москві – навіщо ж вертатися туди?
Нарешті, у квітні 1746 року дозріло рішення про затвердження посади керуючого Санкт-Петербурзькою академією наук. Хоча головне як і раніше залишалося незрозумілим: хто саме стане керуючим? Одні пророкували ласу посаду старому Шумахеру, інші говорили про Ломоносова, треті розсудливо відмовчувались.
Пам'ятаючи свою обіцянку, Олексій Григорович не раз нагадував государині про Теплова, усіляко натякаючи, що непогано б довірити йому столичну Академію. Однак Єлизавета Петрівна полюбляла сама приймати рішення й терпіти не могла жодного тиску – навіть ненав'язливого. Хоча відмовляти Олесю зовсім не хотілося, але й піти за його бажанням означало вронити імператорське достоїнство.
Не дивно, що вирішення питання з керуючим відкладалося протягом цілого року. Однак затягувати цю справу й надалі вже не уявлялося можливим, тож в один прекрасний травневий день Її Імператорська Величність Єлизавета Петрівна виявила бажання відвідати Храм Науки, щоб одним махом розв'язати всі перезрілі проблеми. На запитання щодо кандидатури керуючого відповідала коротко:
– Обіцяю, усі залишаться задоволені!
Було видано найвищий припис щодо негайного збору вчених. У призначений день імператриця в супроводі обох братів Розумовських і невеликого почту відправилася в Академію наук. Прибувши на місце в прекрасному гуморі, вона повеліла зібрати весь учений люд у головному корпусі. По черзі викликала наперед основних кандидатів на посаду керуючого – спочатку Ломоносова, потім Шумахера. На настійну вимогу Олексія, викликала також Теплова. Всіх трьох по черзі розпитувала про те і про се, уважно вислуховувала відповіді.
Нарешті після підозріло недовгої, як усім здалося, паузи повідомила наступне:
– По зрілому міркуванні я вирішила, що Санкт-Петербурзьку імператорську академію наук очолить от він…
I обернувшись, зненацька вказала на… Кирила Розумовського!!!
Спочатку ніхто з присутніх нічого не зрозумів, усі тільки завмерли від несподіванки. Причому було очевидно, що подібна витівка імператриці більше всіх приголомшила самого новоявленого керівника Академії.
– Наказ про призначення надішлють завтра, – урочисто додала Єлизавета Петрівна. Тільки тут заціпеніння залишило вчених, вони дружно наморщили чола, намагаючись осмислити подію. Білий як крейда Теплов глянув на обер-єгермейстера, але той лише плечима знизав, сумно скривив губи й повів очима вбік государині: мовляв, що вдієш проти примхи Її Імператорської Величності?! У погляді асесора заграв вогник ненависті, тоді Олексій Розумовський зважився на розпачливий крок.
– Матінко государине, аякже… – почав він, нерішуче вказуючи на Теплова.
– Та нехай працює на колишнім місці й він, і всі інші також! Я ж нікого не збираюся звільняти з Академії, – безтурботно прощебетала імператриця, підхопивши під руку фаворита й тягнучи його до карети. – Головне, я нарешті знайшла для твого братика Кирилка підходящу справу, якою не соромно прославитися. Все гаразд, мій друже, все просто прекрасно! Хіба ти не вважаєш?..
Приголомшений, вкрай розгублений Теплов проводжав поглядом закохану парочку. Він бачив, як Олексій обернувся до нього і зробив у повітрі невиразний жест рукою, мабуть, вибачаючись. Але це глибоко ображеного асесора не цікавило. Він уже твердо знав, що відтепер брати Розумовські зробилися його лютими ворогами.
Тим часом юрба вчених щільним кільцем обступила щойно призначеного керуючого. Кожен намагався перекричати сусіда й у такий спосіб донести до вух нового начальства свої проблеми і скарги на конкурентів.
Кирило розгублено озирався на всі боки, марно шукаючи підтримки.
* * *
У такий от спосіб граф Розумовський, у якому государиня Єлизавета Петрівна (всупереч відгукам закордонної професури) побачила «особливу здібність і набуту в науках майстерність», очолив Санкт-Петербурзьку академію наук у віці вісімнадцяти років.
За короткий час Григорій Теплое був обдарований чином колезького асесора і званням професора ботаніки: от і все, чого Олексій Розумовський зміг домогтися від імператриці. Але це було типове не те: ображеному Теплову хотілося Академією керувати, а не в підлеглих у явного недоука ходити!..
Глава 10
Справи академічні
Санкт-Петербург, 1746 рік.
«До чого несправедлива моя доля!» – думав Теплов.
Дійсно, скільки докладено зусиль – і все дарма… Може, не слід було так легко погоджуватися на пропозицію фаворита? Може, треба було діяти за власним планом – тоді нехай через довгий час і з більшими труднощами, але в нього б усе вийшло і без сторонньої допомоги? Тим паче що допомагати йому взялися настільки ненадійні люди, як брати Розумовські…
І знову Теплов лаяв себе за те, що понадіявся на інших! Ні, не варто тішитися надією, що хтось там про тебе подбає… От і передсмертний прогноз Феодора не збувся – а тим часом, старий свято вірив у свої прогнози…
Однак, незважаючи на настільки нищівний провал, Теплов як і раніше справно виконував свої обов'язки, працював і щомісяця відправляв щось із написаного до академічної друкарні. Загалом, ретельно трудився у царині ботаніки, не звертаючи найменшої уваги на сварки і склоки, що панували в Академії. З братами Розумовськими зустрічався тільки на прийомах і наукових колегіях. Утім, їхнє спілкування обмежувалося легкими уклонами: з'ясовувати щось у цих людей йому було боляче й огидно.
* * *
«До чого невдячні люди!» – думала Її Імператорська Величність Єлизавета Петрівна.
Вона оточила піклуванням і увагою юного, але безумовно перспективного брата свого обожнюваного Олеся. Не минуло й тижня, як молоде обдарування зарекомендувало себе страшенним картярем і марнотратом, витонченим цінителем театру й молоденьких акторок, а понад те – підкорювачем жіночих сердець… причому підкоряв Кирилко не якихось служниць, а фрейлін самої государині імператриці! Єлизавета Петрівна була вражена списком амурних перемог свого протеже. Що ж, не дивно: він щасливий, гарний, галантний – такий легко запудрить мозок будь-якій придворній курці. Ай, молодець!..
Загалом, ознайомившись із першою ж доповіддю агентів Бестужева-Рюміна про походеньки Кирилка при дворі, розпорядилася щомісяця видавати йому значні грошові суми, щоб хлопчина не бідував.
Однак не минуло й місяця, як ставлення Єлизавети Петрівни до молодшого братика фаворита різко змінилося. Адже Кирилко посмів захопитися… Великою княгинею Катериною Олексіївною!!! Безсоромна німкеня замість того, щоб думати про народження спадкоємця російського престолу, приємно проводила час, фліртуючи з палацовими кавалерами.
Загалом, вони явно знайшли одне одного! Невдячне стерво Катерина Олексіївна перетворила першого палацового красеня й безтурботного героя-коханця на безвладного болванчика. Кирилко волочився за Великою княгинею всюди, немов тінь, годинами просиджував у неї в салоні, сором'язливо дивлячись собі під ноги, не в силах сказати жодного слова… і нарешті, витрачав видані йому за найвищою вказівкою гроші (причому чималі!) на квіти, цукерки й подарунки для клятої вертихвістки.
Він винайшов для Великої княгині особливе ласкаве ім'я: Като. Сміявся, коли сміялася вона. Мирний по натурі, шаленів, коли лаяли її. А якось схопився за шпагу, настільки явно відреагувавши на масний жартик на адресу Катерини Олексіївни самого Петра Федоровича – між іншим, законного чоловіка цієї розпусниці…
З кожним днем Кирилко дедалі більше ставав схожим на тінь. Погляд його був сумним, грайливі жарти, примовки, анекдоти більше не злітали з вуст.
Як ні шкода було розлучатися з новим улюбленцем, однак мудра імператриця вирішила відіслати його геть із палацу.
От хоча б в Академію наук: з одного боку – почесно… з другого ж – достатньо далеко від цієї вертихвістки Катерини Олексіївни!..
* * *
«До чого мінливе життя!» – думав Кирило Розумовський.
Фортуна тільки-тільки посміхнулася йому після надзвичайно успішного дебюту на маскараді. Перед ним відкрилася перспектива стати всесильним царедворцем, як раптом…
Тільки вчора його буття складалося суцільно з балів, маскарадів, картярства, театрів. Молоденькі (й не дуже) фрейліни… Милі блакитні очі незрівнянної Великої княгині Катерини Олексіївни, невловимо схожі на бездонні вирви… і ще на очі іншої жінки – загадкової маркізи д'Етіоль, що не погоджувалася на менше, ніж шлюб із самим королем!..
І будь ласка: сьогодні він в Академії наук вислуховує нудотні звіти й розбирається в брудних плітках учених! Бачте, покоївка одного старого професора бігає по ночах до іншого професора – молодшого… а першому як без прислуги обходитися?! Неподобство! Жах! Або от іще прекрасна тема для кляузи: виділені на фарбування поруччя головного корпусу гроші давно розтринькані за картярським столом!..
Але найголовніша тема, що червоною ниткою проходила буквально в кожному доносі: всі навкруг дурні негідники й нездари!!!
Уф-ф-ф!..
Справедливості заради слід зазначити, що Академія, замислена Петром Великим як джерело найпрогресивніших розробок і отримання наукових знань, за роки правління Анни Іоаннівни й Анни Леопольдівни перетворилась на жалюгідну подобу департаменту розваг. Приміром, найкращі вчені того часу зобов'язані були… готувати феєрверки для придворних свят, писати привітальні промови, хвалебні оди і все таке інше!
За великим рахунком, обидві попередні російські правительки не мали найменшого уявлення, навіщо взагалі потрібна ця наука. Знали одне: пектися про вчених людей – заняття престижне, так слід вчиняти всім пристойним правителям. Тільки лише з цих міркувань Академія не була закрита остаточно. Однак використанню головної наукової установи не за призначенням ніхто перешкодити не міг…
Тому тут і запанувала повна плутанина, найпекучіші питання вирішувалися написанням доносів у Таємну канцелярію й кулачною бійкою. Поліпшувати було що – головне, знати б, яким чином домогтися покращень!.. Минали тижні й місяці перебування Кирила Розумовського на новій посаді, однак ніяких дієвих заходів він не вживав.
* * *
Нарешті одного далеко не прекрасного дня, коли новоспечений керуючий гадючника, офіційно йменованого Санкт-Петербурзькою Її Імператорської Величності академією наук, укотре (і як завжди безуспішно!) намагався хоч якось розібратися у всеосяжних склоках, Її Імператорська Величність Єлизавета Петрівна надіслала особистий припис щодо надання в найкоротший термін плану розвитку Академії й макета нового академічного Статуту. На довершення всього государиня зажадала негайно скласти кошторис грошових витрат на найближче півріччя.
Довелося скликати вчену раду, однак ні Шумахер, ні Нартов, ані хтось інший з когорти колишніх керівників так і не зміг порадити Кирилку щось ділове. Ломоносов, що перед цим доволі часто заходив до Розумовського поговорити про справи, терміново замкнувся у своїй коморці, що гордо йменувалася «лабораторією», і почав серію найважливіших досліджень з кольоровим склом. Умить припинили віддаватися улюбленому заняттю (тобто, творенню кляуз) Деліль, Тредіаковський та інші активні писаки: у кожного зненацька знайшлася термінова, просто невідкладна робота, важливіше від якої у світі немає нічого й бути не може…
Кирилко писав братові слізливі листи, у яких благав умовити государиню Єлизавету Петрівну повернути його назад до палацу. Та Олексій залишався глухим до жалісливих прохань і у відповідь настійно радив зайнятися справами Академії. Парубок упав у відчай: він геть не розумів, чому раптом усі відвернулися від нього, кинули напризволяще?!
От саме в один з таких моментів найгострішого розпачу він і згадав про Теплова! Не особливо сподіваючись на відгук, запросив пана колезького асесора для серйозної розмови. Проти всіх очікувань, професор ботаніки подалав свою образу на Розумовських, тож з'явився за викликом – причому в точно призначену годину. Жодного разу не перебивши засмученого Кирилка, уважно вислухав його обережні, невміло замасковані прохання. Пообіцяв протягом трьох наступних днів підготувати проект плану розвитку Академії, макет Статуту і зразковий кошторис – загалом, усі затребувані імператрицею документи!
Через тиждень схвалені графом Шуваловим папери лежали на столі перед Єлизаветою Петрівною. Академічна реформа влітала в копієчку, однак государиня погодилася виділити зазначені кошти, оскільки кожна передбачена стаття витрат була детально обґрунтована. Новий Статут імператриці також сподобався.
Але найбільш істотним результатом старань Теплова стало жадане запрошення Кирила Розумовського на особистий прийом, призначений у робочому кабінеті імператриці. За викликом роззолоченого лакея юний граф несміливо ввійшов у розкішне приміщення й миттю забився у найтемніший куток, смиренно потупивши очі й не наважуючись підійти до правительки.
– Заходь, Кириле Григоровичу, сідай, – запросила Єлизавета Петрівна, вказавши на крісло, що стояло поруч з її столом. Однак Розумовський не рушив з місця. Він як і раніше стояв, потупившись. Тоді государиня підвелася зі стільця, кинулась до скам'янілого гіганта, обійняла його, схопила під руку й урочисто підвела до м'якого зручного крісла. Тільки тепер Кирилко насмілився глянути на неї. Щоки юнака яскраво зашарілися рум'янцем зніяковіння.
«Як швидко сердега відвикнув від палацу! Можна навіть сказати, здичавів», – подумала Єлизавета Петрівна. Уголос же мовила:
– Кириле Григоровичу, мені дуже сподобався написаний тобою академічний Статут, що з усією повнотою розкриває нові можливості для розвитку вітчизняної науки.
– Так-так, звісно, написаний Тепловим Статут дійсно гарний… – промимрив безмірно збентежений і водночас щасливий Кирилко.
– Ах, отже, Тепловим написаний? – уточнила государиня.
– Так-так, Григорієм Миколайовичем Тепловим, колезьким асесором, що…
– Знаю, Кириле Григоровичу, знаю: це він курирував твоє навчання в закордонних університетах… Статут гарний, оскільки відкриває шлях у святилище науки російським ученим і поетам, як-от Ломоносов, Тредіаковський, Крашенінніков, Кобельніков, Попов, Козицький та інші. Та й Теплов цей досить талановитий, що й говорити!
– Дуже талановитий, государине матінко! А головне, відданий справі. Наприклад, він мені не тільки зі Статутом допоміг, але й зі складанням бюджету.
– Ну що ж, дорогий графе, якщо Теплов настільки талановитий, як ти стверджуєш, то нехай і допомагає тобі надалі управляти Академією! Згоден?
– О-о-о, звісно, звісно ж!
– Я накажу встановити йому гідне жалування й надати повну свободу дій. А тобі, Кириле Григоровичу, віднині знов дозволяється бувати при дворі…
– Дякую, государине матінко, красно дякую!!! – заволав Розумовський і навіть підстрибнув у своєму кріслі від радощів.
– Немає за що, графе, – посміхнулася настільки дитячому захвату Єлизавета Петрівна. – Бувай при дворі, коли побажаєш… але, зрозуміло, і про віддану тобі в піклування Академію не забувай. І ще дивись мені, на Велику княгиню Катерину Олексіївну не дуже заглядайся: не твого поля ягода… Зрозумів?
– Чого вже тут не зрозуміти, государине матінко!
– Отож бо. А тепер можеш іти… Ні, от іще про дещо забула сказати…
– Про що саме?..
У голосі Кирилка миттю прорізалася тривожна нотка.
– Нічого страшного, не хвилюйся так! – посміхнулася імператриця. – Просто хотілося поставити тебе до відома, що через три дні в палаці відбудеться бал-маскарад, на якому я бажаю бачити і тебе, і Теплова. Запрошення вам обом привезуть сьогодні ж до вечора. От тепер точно все, люб'язний Кириле Григоровичу!
Так почався новий етап у розвитку Санкт-Петербурзької Її Імператорської Величності академії наук. Теплов узяв на себе безпосереднє керівництво, Кирилко забезпечував швидке вирішення господарських питань. Їм удвох доводилося виконувати величезну роботу. До Академії були запрошені архітектори й садівники, які зайнялися будівництвом і прикрасою академічної території. Старі дерев'яні будинки були знесені, кам'яні нарешті відремонтовано, заново пофарбовано й побілено. Академія поступово облагороджувалася, з'явилися доріжки, лавочки, навіть невеликі клумбочки.
Виникли й нові кафедри. Професорам було надане житло й призначене гідне жалування, що виплачувалося регулярно, без запізнень. Теплов наводив порядки, роздаючи детальні інструкції й вимагаючи їхнього неухильного виконання.
Втім, зміни подобалися не всім. За проповідь норманізму довелося розжалувати Міллера, а Шумахера завалити роботою в канцелярії, щоб не тинявся Академією без діла. Аналогічними мірами колезький асесор ліквідував донощиків і кляузників, заборонив бійки, домігся того, щоб усі спірні питання вирішувалися шляхом переговорів.
Щоправда, іноді доводилося порушувати власні ж правила. Наприклад, Теплов пригрозив Тредіаковському шпагою за постійне свавілля. Поет дуже злякався (про те, як вправно Григорій Миколайович володів холодною зброєю, давно ходили легенди) і написав кляузу імператриці. Вся Таємна розшукових справ канцелярія реготала до сліз, читаючи цей шедевр виказування! Втім, справа розв'язалася сама собою: Тредіаковський опанував себе, поступово призвичаївся до нововведень і, на втіху Теплову, навіть зробився їхнім палким шанувальником.
Іншим разом Ломоносов, що здавна конфліктував з колезьким асесором, спробував вирішити чергове спірне питання звичним для себе шляхом – на кулаках. Випивши для хоробрості неабияку порцію хлібного вина[7]7
Слабка двадцятиградусна горілка.
[Закрыть], Михайло Васильович відправився в кабінет неофіційного керуючого. Невисокий щуплий Теплов сидів в улюбленому дубовому кріслі й щось зосереджено писав, коли до нього увірвався вчений-рудознавець, що нагадував розлюченого бика. Очі гіганта були налиті кров'ю, величезні кулаки загрозливо стиснуті.
Григорій Миколайович миттю підхопився, вийшов з-за столу і попросив відвідувача зберігати спокій. Ломоносов не став вислуховувати його, а одразу ж кинувся в атаку… І тут сталося щось незрозуміле: Теплов начебто спокійно стояв на місці, як раптом ніби в повітрі розчинився й миттю виник поруч, дещо осторонь, тож величезний кулак гіганта зі всієї сили врізався у стіну!
Завивши від болю, рудознавець з моторошним горланням упав на підлогу, Теплов же спокійно вийшов з кабінету. На гуркіт падіння, пронизливі зойки й розпачливу лайку Ломоносова збіглося півакадемії. Учені з потаємним задоволенням і навіть з деякою зловтіхою спостерігали, як підпилий гігант намагається атакувати знов і знов, безуспішно молотячи збитими в кров кулаками повітря, а верткий Теплов раз у раз спритно ухиляється від ударів, незмінно виринаючи за спиною нападника.
Нарешті колезькому асесору все це набридло, і він повернувся до кабінету зі словами:
– Що ж, ви можете бити ні в чому невинні стіни й падати, скільки вашій душі завгодно, а мені, знаєте, працювати пора.
Після того випадку над Ломоносовим потішалися всі без винятку! Тому Михайло Васильович здебільшого відсиджувався тепер у лабораторії. Втім, незабаром з Академії пішов Гмелін, тоді Теплов передав залишену без куратора кафедру хімії саме Ломоносову. Далі ж Михайло Васильович узявся вести курс експериментальної фізики, що мав приголомшливий успіх…
Справді, попри кепський характер, задиристу вдачу й нестриманість, Ломоносов був дійсно талановитим, складав трактати, продовжував складні дослідження з кольоровим склом і пічними кахлями, вивчав склад венеціанського лаку й берлінської лазурі, працював над створенням спеціальних словників. А на довершення писав хвалебні оди государині, тим самим викликаючи у Її Імператорської Величності досить позитивні емоції… які, до того ж, досить щедро оплачувалися.
* * *
Довідавшись, що її молодшенький синок у настільки юному віці (лише у вісімнадцять рочків!) посів таку високу посаду, стара Наталя Розумиха невпинно вимагала влаштувати в Академію на керівні посади добру половину родичів з Леміша. Швиденько розписавши свою «табель про ранги», вона для початку надіслала в Санкт-Петербург двох дядьків.
Якось на територію Академії наук в'їхав навантажений скарбом віз, з якого зістрибнули два мужики в ошатних жупанах, широких, схожих на турецькі шароварах і рясно змащених дьогтем чоботях, надягнутих спеціально з нагоди перебування в столиці. Незвані гості дивовижною мовою заходилися пояснювати першому зустрічному (яким виявився садівник Єгор), що прибули аж із самого Леміша особисто від графині Наталії Дем'янівни Розумихи, щоб розшукати найголовнішого в Санкт-Петербурзі графа Кирилка Розума, першого серед місцевих графів і всіляких вчених людей.
Гостей відвели до Розумовського, який зовсім випадково з'явився в Академії: адже практично всіма тутешніми справами давно й успішно відав Теплов, тож офіційний керуючий бував тут лише наскоками – перевірити, чи добре йдуть справи.
Ким були дивні гості, Кирило поняття не мав, доки не прочитав листа матері, в якому було сказано: ці люди – твої троюрідні дядьки, тож будь ласка підбери для них в Академії найважливіші посади, оскільки вони надзвичайно розумні й освічені… На ділі ж з'ясувалося, що один з дивних гостей ледь читає, а іншій грамоті взагалі не навчений, зате вміє красиво виводити першу букву свого ім'я – при цьому гордо йменуючи таке мистецтво «поважним підписом». Обидва новоспечених кандидата в начальники хотіли посад прибуткових і необтяжливих. Загалом, скромністю явно не вирізнялися…
Юнак відправив дядьків у гостьовий флігель, спеціально для подібних випадків зведений, сам же поспішив до Теплова за порадою. Колезький асесор, який тримався з незмінною сухістю, ввічливо запропонував Розумовському прилаштувати родичів сторожами в бібліотеку Академії. Назву для цієї посади придумав надзвичайно гарну: «нічний управитель»! Коло їхніх обов'язків зводилося до того, щоб уночі (коли всі й без того спали!) не пускати нікого на територію бібліотеки.
На жадану посаду були зараховані обидва родича одночасно, чергували вони в бібліотеці поперемінно. Неписьменний під час чергувань мирно спав, зате грамотний цілі ночі просиджував над книжками й рукописами, повільно, літера за літерою розбираючи вчені слова. Пристрасть до науки і занапастила небораку: один раз він заснув за читанням, перекинув запалену свічку на рукопис – здійнялася пожежа, частина бібліотеки згоріла, а разом з нею і грамотний «нічний управитель».
Довідавшись про подробиці скандальної історії, Олексій наказав Кирилу не втручатися більше в такого штибу справи, особисто відправив матінці сердите послання з категоричною вимогою родичів до Санкт-Петербурга більше не направляти – тому що бібліотек на всіх не вистачить… Графиня надовго образилась, однак кандидатів на прибуткові, але необтяжливі посади більше не направляла. Олексій же підшукував дохідні місця черговим родичам (і просто гарним знайомим Наталії Дем'янівни) вже не в столиці, а десь у віддалених провінціях.
