Текст книги "ВІльні малолюдці"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)
Розділ 7
Перші Погляди і ЗадніДумки
Палати, променіти, палахкотіти, поблискувати…
Збиваючи масло, Тіфані часто думала про слова. Ономатопея – це звуконаслідувальні слова, – вичитала вона в словнику, – що відтворюють звук описуваного ними явища чи об’єкта, наприклад, крапля «крапає». Та Тіфані вважала, що мають бути слова, «які утворені від звуків того, що вони описують, якби те щось видавало звуки».
Візьмімо, наприклад, «поблискувати». Якби сонячний зайчик звучав, відбиваючись віддалік на вікні, то він би «палахкотів». А передзвін блискіток, що виграють на фользі, звучав би як «поблиск-поблиск». А от «променіти» – це чистий, прозорий звук, що променисто світліє вдалині. А щось м’яке і слизькувате – «палає».
В печері було чутно всі ці звуки водночас. Свічка була лиш одна і пахла вона овечим жиром, але золоті тарелі та кубки палали, променіли, палахкотіли і поблискували, відбиваючи світло навсібіч, аж один промінчик розсік повітря світлом, що аж пахло багатством.
Навколо ложа келди лежало золото. Келда сиділа на ложі, обпершись на гору подушок. Вона була набагато огряднішою за усіх інших малолюдків, наче складалася із кульок каштанового кольору, виліплених із прим’ятого тіста.
Коли до кімнати прослизнула Тіфані, то очі келди були заплющені, та щойно Тіфані перестала борсатись, як та їх розплющила. То були найпроникливіші очі, з тих, що їй довелося бачити, навіть проникливіші за очі міс Тік.
– То… ти внучка Сари Болячки? – спитала келда.
– Так. Тобто, ая, – відповіла Тіфані. Лежати долілиць було не дуже зручно. – А ти келда?
– Ая. Тобто, так, – відповіла келда усміхнувшись, і її кругляве обличчя забрижилось від зморшок.
– То як тебе звуть?
– Тіфані, е-е-е… Келдо.
Витівка протислась із іншого краю кімнати і сіла на стільці коло ложа келди, прискіпливо й осудливо спостерігаючи за Тіфані.
– Гарне ім’я. Нашою мовою це звучатиме як «ті-фа-ан». Земля під Брижами, – сказала келда.
– Не думаю, що хтось хотів…
– Те, що хтось хоче і що хтось робить – то дві великі різниці, – обірвала її келда. Її крихітні оченята сяяли. – Твій братик… з ним усе добре. Можна навіт повісти, шо він зара в більшій безпеці, ніж коли-будь. Жодні смертельні хвороби його не заторкнут. Крулева і волосини на його голові не рушит. І в тому є зло. Дівчино, поможи мені.
Витівка зірвалась на рівні ноги і допомогла келді виборсатися з-поміж подушок.
– Про що це я? – вела далі келда. – Ага, про малого. Ая, можна повісти, що йому там не зле ведеться, в землях Крулеви. А мама за ним плаче?
– І мама, і тато, – відповіла Тіфані.
– А сестра? – спитала келда.
Тіфані відчула, як слова «Так, звісно ж» неконтрольовано закрутились на кінчику її язика. Та вона знала, що було б дуже нерозумно дати їм зірватись. Ця невеличка старенька жінка бачила її наскрізь.
– Ая, ти вроджена відьма, так? – спитала келда, вп’яливши погляд у Тіфані. – В середині в тебе є гірчинка, яка тебе пече, так? Гірчинка, яка пильнує за тобою. Ти здатна на Перші Погляди і Задні Думки. І це великий дар, і велике прокляття водночас. Ти бачиш і чуєш те, що іншим не під силу. Світ відкриває тобі свої таємниці, але ти, як та гостя на вечірці, що стоїть у кутку і не може приєднатися до всіх. В тобі є гірчинка, яка не скресне і не щезне. Ти з роду Сари Болячки, авжеж. Хлопці правильну відьму привели.
Тіфані не знала, що відповісти, тож промовчала. Келда дивилася їй просто у вічі, очі її поблискували, аж Тіфані зніяковіла.
– Чому Королева викрала мого брата? – запитала вона врешті-решт. – І навіщо їй я?
– А ти гадаєш, ти їй потрібна?
– Так, власне, це точно. Тобто, Дженні, може, й випадково мені трапилася, а от вершник без голови? А гончаки? А викрадення Погіршая?
– Вона думає про тебе, – відповіла келда. – І коли вона думає, то частина її світу проникає у наш. Можливо, вона хоче тебе випробувати?
– Випробувати мене?
– Наскільки ти вправна. Ти відьма, що стереже кордони і переходи. Як і твоя бабуся, хоч вона так би про себе ніколи не сказала. Я теж стерегла, аж дотепер, та час передати обов’язки тобі. Їй доведеться мати справу з тобою, якщо вона хоче дістатися до нашої землі. Ти мастачка на Перші Погляди і Задні Думки, достоту як твоя бабуся. То рідкісне вміння для людей.
– Ти думаєш, що я можу бачити всіх наскрізь? – здивувалася Тіфані. – Я з тих, хто бачить привидів і всяке таке?
– О, ні. Яке ж суто людське мислення! Бачити наскрізь – це коли ти бачиш те, що є, а не те, що хтось хотів би, щоб ти бачила. Ти побачила Дженні, ти побачила вершника – і вони всі для тебе були реальними. Бачити впритул – то другосортний вид зору, коли бачать тільки те, що хтось хоче, щоб ми бачили. Більшість людей вміє дивитися тільки впритул. Слухай уважно: я щезаю, а ти ще багато чого не знаєш. Ти думаєш, що існує тільки один-єдиний світ? В цьому переконані вівці і смертні, сліпі на обидва ока. Бо, правду кажучи, світів більше, ніж зірок у небі. Зрозуміло? Вони всюди – великі та маленькі, ось вони – в тебе під носом. Вони буквально скрізь! Деякі світи можна побачити, а деякі – за замкненими дверима. Це може бути пагорб чи дерево, або ж камінь чи закрут стежки, чи навіть думка – це може бути що завгодно. Тобі потрібно навчитися робити їх зримими, бо ти проходиш повз них, навіть про це не знаючи. Деякі брами і ворота… отруйні.
Келда пильно подивилася на Тіфані і продовжила:
– Ти хотіла знати, навіщо Крулеві знадобився твій малий? Крулева любить дітей. Але своїх не має. Вона їх обожнює. Вона даватиме малому все, що він захоче. Вона виконуватиме всі його бажання.
– Єдине його бажання – це цукерки! – вигукнула Тіфані.
– Справді? А ти давала йому цукерки? – спитала келда, наче читаючи думки Тіфані. – Але потребує він не цукерок, а любові, виховання і щоб йому казали «ні», коли він хоче чогось шкідливого. Він має вирости сильним. А він таким не виросте, якщо буде в Крулеви. Все, що він матиме від життя, – це солодощі. До скону.
Краще б келда на неї так не дивилася.
– Та добре, що в нього є сестра, ладна на все, щоб його повернути, – сказала маленька старенька жінка, відводячи погляд від Тіфані. – Як же йому пощастило, що в нього є ти. Ти вмієш бути сильною, авжеж?
– Так, гадаю.
– От і добре. А слабкою ти вмієш бути? Ти вмієш вклонитися буревію? А вклякти перед грозою? – келда усміхнулася. – Ні, не відповідай. Пташка мусить вистрибнути з гнізда, щоб полетіти. Та й ти маєш бабусин характер: а як вона щось собі втовкмачила до голови, то ніхто її не переконав би в протилежному. Ти ще не отрок, – і це добре, – бо туди, куди ти йдеш, дітям усе дається легше, дорослим – важче.
– Це світ Королеви? – ризикнула спитати Тіфані, намагаючись вловити кожне слово келди.
– Ая. Я його чую: він стелиться туманом ту і там. Я слабну. Я не можу захистити наш світ. То, дитино, домовмося так: я покажу тобі, де Крулева, а ти, як повернешся, станеш келдою.
Ці слова вразили Витівку не менше, ніж Тіфані. Вони смикнула головою, розтулила було рота, але келда цитьнула її, махнувши зморшкуватою рукою.
– Келду, дівчинко, слід слухатися. То не крути мені голови. Мою пропозицію ти чула. І кращої тобі не діждати.
– Але вона не може… – затнулась Витівка.
– Не може? – перепитала келда.
– Мамо, вона ж не пікся!
– Ну так, трохи переросток, – погодилася келда. – Не нервуйсі, Тіфані. То не надовго. Я просто хочу, щоб ти трохи попильнувала світ вільних малолюдків. Припильнувала наш край, як твоя бабуня колись. Хлопців моїх би погледіла. А коли твій малий вернесі, Гаміш полетить у гори і оголосить, що в Крейдокраї нова келда. В нас тут файно, дівчата приходять пасти отару. Ну, що скажеш?
– Вона не знає, як у нас заведено! – запротестувала Витівка. – Ви, мамо, оце з перевтоми таке кажете!
– Ая, – відповіла келда. – Але дочка не може успадковувати материн клан, ти це добре знаєш. Ти відповідальна дівчина, Витівко, але час тобі обрати варту і піти на пошуки власного клану. Тут тобі лишатися не можна.
Келда глянула на Тіфані:
– То як, Тіфані?
Вона підняла великий палець, завбільшки з голівку сірника, і чекала.
– А якими будуть мої обов’язки? – спитала Тіфані.
– Думати доведеться, – відповіла келда, все ще тримаючи пальця вгорі. – Мої хлопці золоті, відважніших не знайти. Та вони думают, шо голова – то щоб на плечах носити і буцати нею. От такі ми, малолюдки. Ми не такі, як ви, великі люди, розумієш. У тебе є сестри? У Витівки нема жодної. То моя єдина дочка. Келду благословляють тільки однією дочкою, а синів у неї можуть бути сотні й сотні.
– То це все твої сини? – спитала Тіфані приголомшено.
– Ая, мої, – відповіла келда, усміхаючись. – За винятком декількох моїх братів, що прийшли сюди зі мною, коли я стала келдою. О, ну що це за здивований погляд у тебе! Дітваки родяться дуже маленькими, як горошинки в стручку. А ростут ой як швидко, – зітхнула вона. – Іноді мені здається, що розум дістається тільки дочкам. Хлопці дуже файні, але розумаками їх не назвеш. От тому їм потрібна ти.
– Мамо, та вона не впорається із обов’язками келди! – заперечила Витівка.
– Якщо мені все пояснити, то чому ж не впораюся, – відповіла Тіфані.
– От і добре, – чвиркнула Витівка. – Оце буде видовище!
– Пам’ятаю, Сара Болячка розповідала про тебе, – сказала келда. – Вона казала, що ти чудна мала – все слухаєш, за всім спостерігаєш. Вона казала, що в тебе в голові безліч слів, які ти ніколи не вимовляєш вголос. Вона чудувалася, що з тебе виросте. Час це з’ясувати, еге ж?
Знаючи, що Витівка на неї витріщається, – а може й саме тому, що Витівка на неї витріщається – Тіфані облизала великий палець і легенько притулила до крихітного пальця келди.
– Отже, домовились, – мовила келда. Вона якось раптово обм’якла і наче зменшилась. Обличчя зморщилось. – Ніхто не скаже, що я залишила синів без келди, яка про них дбатиме, – пробурмотіла вона. – Тепер я можу йти в Останній Світ. Витівко, тепер келда – Тіфані. І поки ти тут, ти слухатимешся її.
Витівка втупилася собі під ноги. Тіфані зрозуміла, що та розлютилася не на жарт.
Келда сперлася на подушки. Вона підкликала Тіфані схилитися до неї ближче і слабким голосом сказала:
– От і все. Готово. А тепер – моя частина домовленості. Слухай. Знайди… місце, де час відстає. Там є вхід. Він до тебе зблисне. Поверни його, шоб серце твоєї бідної матусі і твоя гулува…
Вона запнулась. Витівка нахилилася до неї.
Келда принюхалася.
Тоді розплющила одне око:
– Ше нє, – пробурмотіла вона Витівці. – Келдо, то мені примарилосі, чи то пахне «Спеціальна овеча настоянка»?
На мить Тіфані розгубилася, а тоді озвалася:
– А так. Це я. Ось…
Келда спромоглася сісти в ліжку:
– Ото є найфайніше, що придумали люди, – сказала вона. – Витівко, вціди-но мені краплину. Велику.
– Від цього волосся на грудях росте, – попередила її Тіфані.
– Йой, най буде! Шо мені ті два-три кучері, як є краплинка «Спеціальної овечої настоянки» від Сари Болячки.
Витівка подала їй шкіряний кубок, завбільшки з наперсток.
– Мамо, тобі від цього буде зле, – сказала Витівка.
– Ото вже мені вирішувати, – відказала келда. – Одну крапельку перш ніж я піду, прошу, келдо Тіфані.
Тіфані легенько перехилила пляшку. Келда нетерпляче піднесла кубок.
– А крапелька могла б бути і більша, келдо, – дорікнула вона. – В келди сердечко щедре!
Вона відсьорбнула напій: не ковтнула, бо то було замало для ковтка, але й не пригубила.
– Ая, як то було давно, коли я востаннє пила ту наливку, – мовила вона. – Твоя бабуня і я, бувало, сьорбали си, сидячи коло вогню холодними вечорами.
Тіфані чітко побачила в уяві: Бабуня Болячка і ця маленька опецькувата жінка сидять коло пузатої печі в хижці, а навколо, під зорями, пасуться вівці…
– Великолюдка не дає мені пройти, – понуро зауважила Витівка.
– Дозволь зауважити, що там є де протиснутись, – відповіла їй стара келда тихим голосом – але в ньому вчувалися штормові нотки, які з’являться тут як тут, якщо хтось наважиться на непослух.
Припікаючи Тіфані поглядом, Витівка прослизнула повз неї.
– Ти знаєш ймо якого пасічника? – спитала келда.
Коли Тіфані ствердно кивнула, старенька продовжила:
– То ти розумієш, чому в нас тілька одна дочка. Без війни не обійдеться, якщо в одному вулику буде дві королеви. Витівка має вибрати собі малолюдків, що підут за нею, і знайти й собі власний клан. Так заведено. Вона вірить, що може бути інакше, дівки собі таке в голову вроят, сама знаєш. Вважай на неї.
Тіфані відчула, як хтось пройшов повз неї. До кімнати зайшли Пограбуйко і співець. Почулося перешіптування і шурхіт.
Навколо почали збиратися непрохані глядачі.
Коли люд вгамувався, келда сказала:
– Для клану зле навіть на годину лишитися без келди, яка б про нього дбала. То ж Тіфані буде вашою келдою, поки не знайдете нову…
Шепіт оточив Тіфані зусібіч. Стара келда глянула на Вільяма-співця:
– Чи я маю рацію, що таке вже колись було? – спитала вона.
– Ая. Двічі. В піснях то є, – відповів Вільям. Він запнувся, а тоді продовжив. – А то й тричі, якщо взяти до уваги, що Крулева…
Його слова заглушив вереск, що лунав позаду Тіфані:
– Ні крулеві! Ні крулю! Ні лордам! Ні панам! Нас не ошукати!
Стара келда підняла руку догори:
– Тіфані – нащадка Бабуні Болячки, – сказала вона. – Ви всі її знаєте.
– Ая, і ви всі виділи, як вона витріщилася в невидимі очі безголовому вершнику, – додав Пограбуйко. – На таке мало хто здатен!
– Я була вашою келдою сімнадцять років, і моє слово – закон, – промовила стара келда. – Тож вибір зроблено. Наказую вам допомогти їй повернути свого братика. Це ваш обов’язок в пам’ять про мене і Сару Болячку.
Вона оперлася на подушки і тихим голосом вела далі:
– А теперка співець нам заграє «Прегарні квіти». Побачимося в Останньому Світі. А ти, Тіфані, вважай си, – келда зітхнула гірко. – Десь казки справджуються, десь пісні збуваються…
Келда замовкла. Вільям-співець надув міх мишиці і подув в одну з рурок. Тіфані відчула, як у вухах щось забулькотіло. Звуки музики були занадто високі, щоб вона могла їх почути. Небавом Витівка схилилася над ліжком і подивилася на матір, а тоді – розплакалась.
Пограбуйко озирнувся і глянув на Тіфані: очі його наповнились слізьми:
– Можна тебе, келдо, попросити піти у велику залу? – мовив він ледь чутно. – В нас тут багато роботи. Знаєте, як то є…
Тіфані кивнула і дуже обережно, – малолюдки розтікались увсебіч поперед нею, – вийшла з кімнати. Вона знайшла закуток, де нікому не заважала і сіла там, притулившись до стіни. Вона думала, що буде багато айкання та ойкання, але смерть келди забагато важила для малолюдків, щоб отак зойкати. Одні фіґлі плакали, інші – втупились у порожнечу. Новина поширювалась, і в великій багаторівневій залі западала мерзенна зарюмсана тиша…
…того дня, коли померла Бабуня Болячка, пагорби мовчали.
Псам щодня носили свіжі хліб, молоко та обрізки м’яса. Не часто, але Тіфані таки чула, як батьки розмовляли і тато сказав мамі:
– Слід наглядати за мамою.
І от сьогодні черга Тіфані. Вона ніколи не вважала це обов’язком. Їй подобалося туди ходити.
Однак вона зауважила тишу. Тепер це не була тиша зіткана з безлічі різних звуків, хижку накрив купол безголосся.
Вона все зрозуміла. Ще до того, як увійшла всередину крізь прочинені двері і знайшла Бабуню на вузенькому ліжку.
Вона відчула, як її пройняло холодом. Холод навіть звучав – дзвінко і пронизливо, як нота музики. Холод мав голос. Це був голос бабусі: «Не плач, слізьми не поможеш, нема часу на розмови, треба братися до діла…».
А тоді… Тіфані погодувала собак, що чемно чекали сніданку. Було б добре, якби вони зробили щось сентиментальне – скавуліли чи лизали бабусине обличчя. Але ні. Голос все ще лунав у Тіфані в голові: «Не плач. Не плач за Бабунею Болячкою».
А тепер вона спостерігає за тою, трохи молодшою Тіфані, – як та тиняється неприкаяно у хижці, наче маріонетка…
Вона прибрала в хижці. Окрім ліжка та печі, там більше нічого й не було. Хіба що корзина з білизною, велика бочка води і коробка на продукти – ось і все. Ага, зате було безліч «овечих» штучок – казанків, пляшечок, мішків, ножів та ножиць. Якщо не зважати на сотні блакитно-жовтих обгорток «Веселого Моряка», пришпилених до стіни, то тут не було нічого, що вказувало б на те, що тут хтось живе.
Одну обгортку Тіфані взяла собі – вона все ще вдома, схована під матрацом. І тут вона пригадала собі одну оповідку.
Понад одне речення Бабуня Болячка говорила нечасто. Вона щадила слова так, наче за них платити треба було. Та одного дня, коли Тіфані принесла обід, Бабуня розповіла їй байку. Як курив пес файку. Вона розгорнула пачку тютюну, зиркнула на обгортку, а тоді, трохи спантеличено, як це бувало, – на Тіфані і промовила:
– Тисячі тих обгорток виділа, але ніколи не бачу ту його чувна.
Чувен. Так бабуня вимовляла слово «човен».
Тіфані, ясна річ, кинулася розглядати етикетку, але, – як і з голою пані, – теж не побачила ніякого човна.
– А все тому, що чувен там, де його неможливо побачити, – сказала Бабуня. – Муряк має чувен, щоб гнатисі за великим білим китом у солоному морі. Він за ним все сі гоне, по цілому світі. Його звати Мопі. То таке чудовиско, як та скеля з крейди, кажут. В книжці так пише.
– А чому він за ним женеться? – запитала Тіфані.
– Впіймати хоче, – відповіла Бабуня. – Але йому то сі не вдаст. Бо світ круглий, як великий таріль, і море кругом. То так, ніби гнатися за самим собою. Ти ніколи не йди в море, джиґґітко. Там коїсі страшне. Всі так кажут. Ту будь. Кістками вросла в пагорби.
Отака була байка. Це був чи не єдиний раз, коли Бабуня Болячка розповіла Тіфані щось, що, так чи інакше, не мало стосунку до овець. Тоді вона усвідомила, що поза Крейдокраєм лежить цілий світ! Тіфані часто снився Веселий Моряк і як він, у своєму човнику, женеться за білим китом. Іноді той кит гнався вже за нею, та Веселий Моряк поспівав порятувати її, припливши на великому кораблі. А тоді вся історія починалася заново.
Іноді їй снилося, що вона біжить до маяка. І вона прокидалася акурат, коли двері відчинялися. Вона ніколи не бачила моря, але у сусідів була картина із зображенням чоловіка, що вчепився у пліт посеред водойми, схожої на величезне озеро із брижами. Маяка видно не було.
Тіфані сиділа біля ліжка і думала про Бабуню Болячку, про дівчинку – Сару Хник, яка акуратно вимальовує квітки у записнику і про те, що світ втратив опору.
Тіфані сумувала за тишею. Те, що було тепер, – це не та сама тиша, що була раніше. Бабусина тиша була теплою, вона давала прихисток. Іноді Бабуні Болячці було невтямки, де діти, а де ягнята, але в її присутності ніхто не був самотнім. Взамін просили принести лиш свою власну тишу.
Тіфані шкодувала, що не мала нагоди попросити пробачення за ту статуетку пастушки.
А тоді вона пішла додому і сповістила усім, що Бабуня померла. Тіфані було сім. І то був кінець світу.
Хтось ґречно постукав їй у чобіт. Тіфані розплющила очі і побачила ропуха. В роті той тримав камінець. Це ним він цокав об чобіт.
– Вибач, – сказав він. – Я б постукав лапками, але ми – слабосилі тварини.
– Що мені робити? – спитала Тіфані.
– Ну, якщо ти вдаришся головою об цю низьку стелю, то можеш заявити про відшкодування, – відповів ропух. – Ем… що я мелю…
– Ага, сподіваюся, тобі за це соромно, – сказала Тіфані. – Навіщо ти це сказав?
– Не знаю, не знаю, – пробурмотів ропух. – Ага, про що це ми?
– Я питала, що малолюдки від мене хочуть?
– Розумієш, навряд чи вони чогось хочуть, – відповів ропух. – Ти – келда. Ти кажеш, що ти хочеш.
– А чому Витівка не може бути келдою? Вона ж малолюдка!
– То не до мене питання, – відказав ропух.
– Може, я стану в пригоді? – пролунав голосок у Тіфані за вухом. Вона озирнулась і побачила, що на одній із галерей, які тяглись уздовж печери, стояв Вільям-співець.
Зблизька було видно, наскільки він відрізняється від усіх інших фіґлів. Волосся охайно причесане і зібране у хвостик. Татуювань мав менше, ніж інші. І розмовляв інакше – чіткіше і повільніше, а звук «Р» у нього гримів, наче в барабан били.
– Угу, так, – відповіла Тіфані. – Чому Витівка не може бути келдою?
Вільям кивнув:
– Гарне питання, – відповів він ґречно. – Знаєш, келда не може побратисі з братами. Вона муси йти шукати новий клан і там женитисі зі славним воїном.
– Гаразд, а чому б цьому воїнові не прийти сюди?
– Тутешні фіґлі його ж-бо не знатимуть. Вони ним будуть гор-р-рдувати, – Вільямове «гордувати» прогриміло, наче лавина з гір спустилася.
– Гаразд. А… Королева? Ти щось хотів було сказати, але запнувся.
Вільям зніяковів:
– Сумніваюся, що мені гоже розповідати про це…
– Я – тимчасова келда, – суворо мовила Тіфані.
– Ая. Так тому й бути… колись давно ми жили у володіннях Крулеви і служили їй, але це було ще задовго до того, як вона так охолола. Та вона нас ошукала, і ми повстали. То були темні часи. Вона нас не любить. Ось і вся історія, – додав Вільям.
Тіфані пильнувала за фіґлями, що один за одним ходили до кімнати келди. Там щось відбувалося.
– Вони ховають її у кургані, – пояснив Вільям, хоч його і не питали. – Там лежат всі попередні келди клану.
– Я гадала, що буде більше… галасу, – сказала Тіфані.
– Це ж їхня матір-р-р, – розʼяснив Вільям. – Вони не будут галасувати. Їхні серця занадто зболені для р-р-розмов. А коли будуть поминки, щоб провести її у той світ, от тоді ми здіймемо галас, от побачите. Заграють «Чорт поміж правників» і п’ятсот двадцять з хвостиком пар пуститься у ріл[5]5
Шотландський танець, у якому пари міняються одне з одним, поки всі з усіма не перетанцюють. – Прим. пер.
[Закрыть], ми будемо їсти і будемо пити, аж, пробачте за грубість, моїм племінникам голови попухнуть на ранок, – напівусмішка з’явилася на устах старого. – Та зараз час фіґлям побути в тиші. Ми оплакуємо мертвих не так, як ви. Наш сум лишається позаду.
– Це і твоя мама теж? – запитала Тіфані ледь чутно.
– Нє. То моя сестра. Вона ж тобі розповідала: коли келда йде шукати новий клан, то бере із собою пару братів. Жити самій серед чужинців – то було б уже занадто для її серденька, – співець зітхнув. – Після весілля в неї буде багато синів, то вже не буде так самотньо.
– Зате вам буде, – сказала Тіфані.
– А ти метикувата, це одразу видно! – вигукнув Вільям. – Я останній з тих, хто з нею прийшов. Коли все це закінчиться, я попрошу нову келду відпустити мене і повернуся до моїх братів у горах. Тут файний край і файний клан м-моїх племінників, але я би хтів вмерти на вересі, де й народився. А тепер, пробачте, Келдо, мені час…
І він пішов, розчинившись у померках.
Раптом Тіфані захотілося додому. Може, це так на неї подіяла туга Вільяма, але тепер вона відчула себе бранкою кургану.
– Треба звідси вибиратись, – пробурмотіла вона.
– Мудро, – відповів ропух. – Слід знайти місце, де час відстає, то по-перше.
– Але як? – запхикала Тіфані. – Час не видно!
Тіфані просунула руки крізь отвір у стелі і протислася назовні, на свіже повітря…
На фермі у них був великий старий годинник, який накручували щотижня. Було це так: коли тато йшов на ринок у Джерелосаки, то там уважно дивився, як розміщені стрілки на годиннику, а, повернувшись додому, так само наставляв стрілки на домашньому годиннику. Це робилося чисто на позір. Всі і так визначали годину по сонцю, а сонце ніколи не спішить і не відстає.
А тепер Тіфані лежить посеред коріняк у тернових чагарях, а легіт над нею невпинно шелестить листям. Курган – наче якийсь острівець посеред неозорого торфовиська. Запізнілі первоцвіти і навіть пара прив’ялих наперстянок росте тут у прихистку тернового коріння. Фартушок лежав неподалік – там, де вона його й залишила.
– Вона б могла просто сказати, де шукати той час, – сказала Тіфані.
– Але вона не знала, де це буде, – відповів ропух. – Їй відомо тільки про знаки.
Тіфані обережно перевернулася горілиць і розглядала небо поміж гіляк, що нависали низько над землею. Воно сяятиме, так сказала келда?
– Здається, час побалакати з Гамішем, – мовила вона вголос.
– Мудро кажете, – пролунав голос з-поза її вуха. Тіфані озирнулась.
– Ти тут давно? – спитала вона.
– Із самого початку, пані, – відповів малолюдок. З-за дерев і з-під листочків вигулькнули й інші. Їх було щонайменше з двадцятеро!
– Ви за мною увесь цей час спостерігали?
– Ая, пані. То є наш обовізок – пильнувати келду. Та й я і так стовбичу ту нагорі, бо вчусі на співця, – і юний фіґель, пишаючись собою, показав їй набір мишиць. – Вони боронят мені грати там, унизу. Кажут, що моя музика звучит, наче павук силуєсі перднути вухом, пані.
– Скажи, а що буде, як я не захочу… буду змушена… піти. А що, як я не хочу, щоб ви мене пильнували? Що тоді?
– Якщо ти про поклик природи, пані, то виходок там, у крейдяній копанці. Ти нам тільки цвірінькни, що хочеш пі‑пі і ніхто за тобов не піде, зуб даю, – відповів фіґель-охоронець.
Тіфані зміряла його поглядом: малий топтався по первоцвітах і аж сяяв від пихи й охоти прислужитися. Він молодший за інших, шрамів і ґуль у нього теж було менше. Навіть ніс мав цілий.
– Як тебе звуть, малюче? – спитала вона.
– Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, пані. У фіґлів не такий великий вибір імен, то доводиться викручуватися.
– Ну що ж, Не-Такий-Як-Малий-Джок, – почала було Тіфані.
– Пані, я Не-Такий-Як-Середній-Джок, – виправив її Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока.
– Гаразд, Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джока, я можу…
– Я Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, пані, – знову пояснив Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. – Ти тільки на одного Джока сі помилила, – додав він дбайливо.
– А може, просто Генрі? – спитала Тіфані приречено.
– О, ні, пані, – насупився Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. – За цим іменем нема історії, розумієте? А от Не-Таким-Як-Середній-Джок-Але-Більшим-За-Малого-Джок-Джока звався не один славетний воїн. Та це сливе таке ж почесне ім’я, як Малий Джок! Та й коли Малий Джок піде на той світ, то мені дістанеться його ім’я. Не те, щоб я не любив ім’я Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, не подумайте! Багато є файних оповідок, ая, про Не-Такого-Як-Середній-Джок-Але-Більшого-За-Малого-Джок-Джока, – додав малолюдок, так щиро дивлячись Тіфані у вічі, що їй не стало духу, пожартувати, що то, мабуть, дуже довгі оповідки.
Натомість вона сказала:
– Гаразд, а тепер я б хотіла перемовитись із Гамішем-літуном.
– Без проблем, – відповів Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. – Він там!
І зник. А за мить Тіфані почула, чи, радше, відчула вухами, – булькіт фіґлівського свистка.
Тіфані вийняла з кишені фартуха томик «Овечих недуг», що геть обтріпався. Остання сторінка довідника була чиста. Почуваючись наче справжня злочинниця, вона вирвала її і взялася за олівець – писати послання.
Вона перечитувала написане, коли над головою почувся шелест крил. А тоді – дзижчання, коротка мить тиші, і пролунало стишене, навіть стомлене «Абодайго…».
Тіфані придивилась уважніше: обабіч догори дриґом стирчало тільце Гаміша. На розпростертих руках все ще подриґувалися крила[6]6
Слів бракне, щоб описати фіґля в кілті догори дриґом, тому ми й не намагатимемося. – Прим. авт.
[Закрыть].Вона не одразу спромоглася поставити його на ноги. Тіфані проінструктували, що коли Гаміш вкручується головою в землю за годинниковою стрілкою, то викручувати його треба в протилежному напрямку, – а то вуха повідпадають.
Коли Гаміш усе ж став на ноги, трохи, щоправда, похитуючись, Тіфані мовила:
– Ти б міг загорнути в цей лист камінь і скинути його десь на фермі, де його точно хтось побачить?
– Ая, пані.
– Дякую… а… це боляче – ось так приземлятися на голову?
– Ні, пані, але страшне як соромно.
– Знаєш, ми колись бавилися іграшкою, яка може тобі в цьому зарадити, – сказала Тіфані. – Треба зробити… таку собі подушку безпеки…
– Як то подушку безпеки? – перепитав спантеличено літун.
– От як сорочки напинаються від вітру, коли сохнуть на мотузці після прання! Це просто: береш полотняну торбу, ладнаєш до неї шворку, а до неї – камінець. Коли ти підкинеш торбу вгору, то вона наповниться повітрям і камінь легенько опуститься на землю.
Гаміш витріщився на неї в усі очі.
– Ти зрозумів? – спитала Тіфані.
– Ая, я просто чекав, може ти ще щось мені скажеш, – відповів він ґречно.
– Як гадаєш, ти б міг десь… ем-м-м… позичити ряднину?
– Нє, пані. Але я знаю, де можна поцупити! – відповів Гаміш.
Тіфані вирішила не коментувати. Натомість вона сказала таке:
– А де була Королева, коли спустився туман?
Гаміш вказав кудись за небокрай:
– Десь от там, пані.
Вдалині Тіфані розгледіла ще пару курганів і декілька прадавніх каменюк. Трилітони, так вони називаються. Це загадкове слово означає «три камені». В долині можна надибати лише на кремінь і то не дуже великого розміру. А от трилітони сюди притягли здалеку, – щонайменше десять миль звідси, – і поскладали один на одного, наче дитячі кубики. Велике й мале каміння стояло колом; деяке каміння поклали окремо. Знадобилося чимало часу і чимало людей, щоби все так зібрати. Кажуть, що тут приносили людей у жертву. Інші наполягають, що то залишки релігійної споруди. А хтось певен, що то прадавнє кладовище.
А хтось застерігає, що місце краще оминати.
Та Тіфані байдуже. Вона ходила туди із сестрами не раз: побилась об заклад, що там є черепи. Та поміж каміння на тих тисячолітніх курганах вдалося знайти лише кролячі нори.
– Чим я можу ще допомогти, пані? – ґречно поцікавився Гаміш. – То всьо? Тоді я пішов…
Він здійняв руки догори і рвонув уперед. Тіфані аж підстрибнула від несподіванки, коли канюк пурхнув за крок від неї, схопив малого і шугнув у небо.
– І як таке мале, заввишки шість дюймів, змогло натренувати хижого птаха! – сказала вона в нікуди, коли канюк кружляв у неї над головою.
– Ая, то просто – окрушина доброти, пані, і всьо, – озвався Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока.
– Справді?
– Ая. І ще знадобиться добрий прут! – розвивав думку Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. – Гаміш тренує птаху так: гоне довкола у кролячій шкурці, аж поки той не заатакує.
– Це страшно! – вигукнула Тіфані.
– Та не дуже. Гаміш просто буцає його головов, а тоді мастит му дзьоба спеціяльною оливою, – вів далі Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. – І коли птаха очунює, то думає, що малолюдки – то її дітки.
Канюк став цяткою вдалині.
– Гаміш, здається, на землі і не буває! – зауважила Тіфані.
– Ая! Він спит у гнізді з канюком, пані. Каже, що там так тепленько, аж ну! Він увесь час у небі, – додав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. – Як вітер му не задуває попід кілт, то він сі смутить.
– А птахи що на то кажуть?
– Та нічо, пані. Всі птахи і звірята знають, що з фіґлями файно товаришувати!
– Справді?
– Правду кажучи, пані, вони знают, що з фіґлями не файно сі задирати!
