Текст книги "ВІльні малолюдці"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)
Розділ 11
Пробудження
По той бік галявини, у чоловіка, що лущив горіхи, залишився лиш один горіх. Завбільшки він був як Тіфані. І погойдувався туди-сюди. Чоловік вгатив його молотом, аж той покотився.
«Дивись на те, що справжнє…» – сказала собі Тіфані і засміялася.
Королева здивовано зміряла її поглядом:
– Тобі весело? – спитала вона. – Що тут кумедного? Що тебе так веселить?
– Просто, згадалося дещо, – відповіла Тіфані. Королева втупилася в неї, як це роблять люди без почуття гумору, коли з ними жартують.
«А ти не дуже то й кмітлива, – подумала Тіфані. – Тобі й не треба було бути кмітливою. Ти можеш собі все потрібне намріяти. Ти просто віриш у свої сни, тож думати тобі не треба».
Тіфані озирнулась до Роланда і прошепотіла йому на вухо:
– Розлущ горіх! Не дивись на мене, просто розлущ горіх!
Хлопець здивовано закліпав.
– Що ти йому там шепочеш? – різко кинула Королева.
– Я попрощалася з ним, – відповіла Тіфані, міцно обіймаючи брата. – Я не віддам тобі брата, чим би ти мені не погрожувала!
– А ти знаєш, якого кольору твої нутрощі? – спитала Королева.
Тіфані мовчки заперечно кивнула.
– А зараз дізнаєшся, – відповіла Королева, солодко усміхаючись.
– Ти не така могутня, як із себе вдаєш, – сказала Тіфані.
– Ти знаєш, ти маєш рацію, – відказала Королева. – Щоб таке зробити, слід володіти дуже могутньою магією. Та я можу змусити тебе повірити, що я з тобою зробила… щось жахливе. Більшого й не треба, моя люба дівчинко. Ну що ж, благай пощади, а то потім буде пізно.
Тіфані завагалась, а тоді сказала:
– Ні, не благатиму.
Королева нахилилася до неї. Її сірі очі заповнили собою увесь світ.
– Це буде незабутньо, – сказала вона.
– Сподіваюся, – відповіла Тіфані. – Лущ горіх!
На мить Королева спантеличилась: вона погано реагувала на раптові повороти.
– Що?
– Ага, добре, – пробубнів Роланд.
– Що ти сказала? – запитала Королева, коли хлопчик побіг до чоловіка з молотом.
Тіфані копнула Королеву в ногу. Відьми так не роблять, але хай буде – так роблять дев’ятирічки! Може, вона б і хотіла придумати щось краще, але ж черевики в неї важкі, і копняк вдався на славу!
Королева вхопила її за плечі і потрясла нею:
– Навіщо ти це зробила? – спитала вона. – Чому ти не слухаєшся мене? Всім було б так добре, якби вони мене слухались!
Тіфані витріщилася на Королеву. Її очі все ще були сірі, але зіниці скидалися на срібні дзеркала.
«Я знаю, хто ти, – пролунали в голові Дуже Задні Думки. – Ти – та, хто нічого не вчиться. Ти нічого не знаєш про людей. Ти… дитина, яка просто постаріла».
– Хочеш цюцю? – прошепотіла Тіфані.
Позаду почувся вереск. Тіфані вивернулася від Королеви і побачила Роланда, що відчайдушно намагався вирвати молот з рук чоловіка: він таки спромігся вибороти молот і замахнувся ним над головою так, що звалив наповал ельфа позад себе. Молот ось-ось мав гепнути вниз, але тут…
Королева смикнула її різко і засичала:
– Цюцю? Я тобі покажу цю…
– Абодайго! Крулева! Вона схопила келду! Стара карга!
– Ні крулевам! Ні панам! Нак Мак Фіґлі!
– Порву, як мавпа газету…
– Хапаймо її!
Тіфані, либонь, єдина особа в усіх відомих світах, котра зраділа, почувши галас Нак Мак Фіґлів.
Вони висипалися невпинним потоком із розлущеного горіха.
Дехто досі був у смокінгу та краватці-метелику. Дехто встиг передягтися у кілт. Та всі без винятку були у войовничому настрої і, щоб не гаяти часу та настрою, гамселили один одного.
На галявині стало… голо. Справжні чи не дуже, але люди бачили біду і втікали подалі, коли на них сунула гуркітлива хмара, що невпинно кляне, лається і борюкається в куряві, мелькаючи рудими чупринами і блакитними тільцями.
Тіфані вирвалася від Королеви й, обіймаючи Погіршая, побігла у траву, щоб за усім цим спостерігати здалеку. Великий Ян промчав повз, несучи над головою ельфа, що намагався щосили вирватися. А тоді він спинився і підкинув його високо-високо в небо.
– І-і-і-і-і гу-у-уп, на голову сі приземлило! – верескнув Великий Ян, знову радісно кинувшись у бій.
Нак Мак Фіґлів годі було ані затоптати, ані розчавити. Вони атакували групами, вилазячи один одному на спини, щоб верхній забіяка міг врізати противнику кулаком, – а краще – головою, прямісінько в писок. А коли ворог опинявся на землі, то вже справа техніки – закопати його ногами.
Нак Мак Фіґлі мали свою тактику: наприклад, вони завжди обирають найбільшого ворога. Пограбуйко якось сказав, що в них легше поцілити кулаком. А ще – малолюдки ніколи не зупиняються. І вороги просто виснажуються, і все. Це щось на кшталт атаки войовничих ос з отакенними кулачиськами!
Вони не одразу зрозуміли, що вже нема з ким воювати, – всі поборені. Вони ще трохи погамселили один одного, а тоді вгамувались і взялись обшукувати кишені полеглих – а раптом там є пара копійок?
Тіфані підвелася.
– Не зле, не зле, браття, – сказав Пограб, озираючись довкола. – Дали ми їм прикурити і навіть не прийшлосі читати поезію!
– Як ви опинилися в горісі? – спитала Тіфані. – Ніяк не доберу…
– Це був єдиний вихід, – відповів Пограбуйко. – Вхід мав бути відповідний. То є тєжко – найти дорогу уві сні.
– Особливо, як си троха макнув писок, – сказав Дурноверхий Вулі, широко всміхаючись.
– Що? Ви напилися? – спитала Тіфані. – Я боролася з Королевою, а ви тим часом пиячили в пабі?
– Та яке, ти шо! – вигукнув Пограб. – Ти пам’ятаєш той сон про бал? Ти там ще така гарна була, в сукенці пишній? То ми там застрягли.
– Але ж я вбила дрімку!
Пограб трохи завовтузився:
– Ну, – сказав він, – ми не так легко вибралися, як ти. То було троха довше.
– Поки всьо не вихлебтали, – пояснив Дурноверхий Вулі.
Пограб на нього люто зиркнув:
– Я б це так не формулював!
– То сон не скінчився, так? – спитала Тіфані.
– Поки хочеш пити, то де сі скінчит! – пояснив Дурноверхий Вулі. – Але там не тільки пійло було, ще всі ка‑на-пе.
– Але ж ви казали, що їсти і пити уві сні не можна, а то там залишишся назавжди! – вигукнула Тіфані.
– Та, но не для всіх так є, – відповів Пограбуйко. – Нам то не страшно. Нам усе одно, де їсти і пити. Нема такого місця, з якого ми не виберемося.
– Нє, но в пабі ми можемо застрягти надовго! – втрутився Великий Ян.
– Ая, – радісно погодився Пограб. – Іноді, щоб вийти з пабу, то треба докласти чимало зусиль, то є так.
– А де ж Королева? – спитала Тіфані.
– А, вона… та змилась, як тільки ми з’явилися, – відповів Пограб. – І нам час, панно, а то зара сон сі змінить, – він кивнув на Погіршая. – То твій малий? Ото кусень смаркача!
– Хо-о-очу-у-у цю-ю-ю-цю-ю! – заверещав Погіршай, увімкнувши авторежим «цукерка».
– Дулю з маком тобі під ніс! – відповів Пограб. – Ану вгамуйся і злазь з рук, тюпцяй за нами своїми ногами! Час звідси забиратись!
Тіфані розтулила було рота, щоб заперечити, але стулила, коли Погіршай, що на мить замовк від здивування, радісно захихотів:
– Які файні! Малюсі-сі-сікі!
– Ну, все, – сказала Тіфані. – Почалося… Тепер він ніколи не замовкне.
Та вона здивувалася не на жарт, бо раніше Погіршай так завзято цікавився лише желейними ведмедиками.
– Пограбе, в нас тут один справжній знайшовсь! – кликнув малолюдок.
Тіфані вжахнулась, побачивши, як Нак Мак Фіґлі тримають за голову непритомного Роланда, що лежав горілиць на землі.
– А, то той хлопчина, що був з тобов нечемний, – відповів Пограб. – То він хтів гепнути Великого Яна молотком по голові. То він зле придумав. І що з ним тепер робити?
Трава затремтіла. Світло потьмяніло. І раптом похолоднішало.
– Ми не можемо його тут просто лишити! – сказала Тіфані.
– Добре-добре, беремо із собою, – відповів Пограб. – Рушаймо!
– Малюсі-сі-сі-кі! – радісно верещав Погіршай.
– Боюсь, це так буде цілий день, – пояснила Тіфані. – Перепрошую.
– Біжіть до переходу, – наказав Пограбуйко. – Ти бачиш двері?
Тіфані розгублено озирнулась. Холодний вітер дошкуляв нестерпно.
– Ось двері! – скомандував Пограбуйко.
Тіфані закліпала і різко метнулась навкруги.
– Е-е-е-е, – вичавила вона.
Дар слова, що був прокинувся, коли вона вступила у словесну сутичку з Королевою, вперто не хотів повертатися. Тіфані спробувала зосередитись. Та цей запах снігу…
Безглуздо звучить – запах снігу. Це ж просто замерзла вода. Та прокинувшись вранці, Тіфані непомильно знала, що вночі сніжило.
Сніг пах, наче з олов’яним присмаком. Так, так, олово на смак – достоту, як сніг на запах.
Тіфані відчула, як її мозок скрипить від натуги. Якби вона спала, то вже б прокинулася. Не бігти, навіщо. Уві сні всі кудись біжать. Та там є якась стежка… вузька і геть біла.
Тіфані заплющила очі і подумала про сніжно-білу хрустку постіль. Вона зосередилася на відчуттях. Треба зосередитись і прокинутись…
Таки сніг під ногами.
– У правильному напрямку йдеш, – сказав Пограбуйко.
– Я вибралася! – вигукнула Тіфані.
– Ага, бо вихід – в голові! – крикнув Пограб. – Вперед!
Тіфані відчула, як її підіймають догори. А поруч, на маленьких блакитних ніжках малолюдків, плив над землею Роланд.
– Не спинятися, поки ми звідси не виберемося! – скомандував Пограб. – Фіґлів не здолати!
Вони помчали по снігу. Попереду бігли ті, хто не мали ніякої ноші.
Небавом Тіфані озирнулась і побачила, як ширяться клубами блакитні тіні. Тіні гуснули і темніли.
– Пограбе…
– Ая, я бачу, – сказав Пограб. – Побігли!
– Пограбе, тіні нас наздоганяють!
– Та бачу!
Сніг колов обличчя. Дерева мелькали і розпливались. Ліс миготів. Та тіні вже склубилися на стежці і тепер більше скидалися на густий туман, крізь який так просто не пройти.
Тіні позаду зчорніли, як ніч.
Малолюдки минули останнє дерево і вибігли на безкрає засніжене поле.
– Що сталося?
– Де наші сліди? – спитав Дурноверхий Вулі. – Вони ж були тут! Щойно! І як ми тепер знайдемо дорогу?
Витоптана стежка, що привела їх сюди, зникла.
Пограбуйко озирнувся глянути на ліс – темрява клубилася над ним, наче густий дим, заповнюючи увесь небокрай.
– Вона вислала за нами погоню із нічних жахіть, – пробурчав Пограб. – Хлопці, буде бійня.
Тіфані розгледіла постаті, що чигали в пітьмі. Вона міцніше притулила до себе Погіршая.
– Жахи, – повторив Пограб, обернувшись до Тіфані. – Краще б тобі їх не бачити. Ми їх затримаємо. А ти біжи щодуху! Біжи звідси!
– Нікуди я не побіжу! – вигукнула Тіфані.
З лісу лунав високий пронизливий писк, що більше скидався на скрекіт комах.
Малолюдки зібралися в гурт. Зазвичай вони з усмішкою чекають на бій, та цього разу вони всі мали напрочуд серйозний вираз облич.
– А щоб ту Крулеву качка копнула! Двічі! – вигукнув Пограб.
Тіфані озирнулась. Ген за небокраєм закипала чорнота – вона згущувалася і змикалась навколо них кільцем.
«Вихід є, – подумала вона. – Стара келда казала, що вихід завжди є. Двері всюди. Треба знайти двері. Але тут тільки сніг навколо і пара дерев…»
Малолюдки повитягали з піхов шабелини.
– А що це за жахи? – спитала Тіфані.
– Та такі довгоногі цибаті істоти з гострими зубиськами і великими крилиськами. І ще очей у них сотня. Та й таке… – пояснив Дурноверхий Вулі.
– Ая, все набагато гірше, – втрутився Пограб, пильно вдивляючись у темряву, що стрімко до них наближалася.
– Що може бути гірше? – спитала Тіфані.
– Схиблене нормальне, – пояснив Пограб.
Тіфані аж здригнулась. О, так, вона ці жахіття знає. Вони не часто сняться, але вони – найстрашніші.
Одного разу вона прокинулася і вся тремтіла від однієї лиш думки про черевики Бабуні Болячки: вони переслідували її уві сні. А ще якось за нею гналася цукерничка. Будь-що може стати нічним жахіттям.
Чудовиська – це таке. А от скажені черевики – це вже гірше.
– Е-е-е… Я дещо придумала, – озвалася вона.
– І я, – сказав Пограб. – Кажи, що там у тебе!
– Дивись, он там гайок, – вказала Тіфані.
– Ну? – спитав Пограб. Він втупився у хмару жахіть. Вже проглядалися видива – ікла та кігті, лаписька і хвости. Дивлячись на Пограба, було ясно, що першим чудовиськам, які глянуть їм у вічі, буде непереливки. Звісно, якщо в них є очі. А далі – будь що буде.
– А як ви битимитесь із цими жахіттями? – спитала Тіфані.
Комашине дзижчання гучнішало.
– Ми можемо битися з будь-ким і будь-чим, – проричав Великий Ян. – Як є голова, то чому б не гепнути її кулаком? А як нема голови, а є дупа, то чому б не дати доброго копняка?
Тіфані вдивлялась у постаті, що наближалися.
– Є голови. А в декого і не одна! – вигукнула вона.
– Ну то файно є! – вигукнув Дурноверхий Вулі.
Малолюдки переминалися з ноги на ногу, готуючись до бійки.
– Співче, – звернувся Пограбуйко до Вільяма, – зіграй-но нам лемент. Будемо битися під звуки мишиці.
– Ні! – вигукнула Тіфані. – Так не буде! Єдиний спосіб побороти жахіття – прокинутися! Я – ваша келда! І я наказую вам: йдемо до тих дерев! І то вже!
– Малюсі-сі-сі-кі! – верещав Погіршай.
Фіґлі зиркнули на дерева, а тоді – на Тіфані.
– Вперед! – заволала Тіфані щосили, аж фіґлі затремтіли. – Зараз же! Так буде краще!
– Відьмі не заперечиш, Пограбе, – пробурмотів Вільям.
– Я відведу нас усіх додому! – докинула Тіфані.
«Сподіваюся», – додала вона про себе.
З-за дерев за ними пильно стежили маленькі круглі лиця. То були дрімки.
– Ая, але… – Пограб глянув на Тіфані і додав нерішуче. – А із цим що робити…
На фоні небокраю, сповненого жахіттями, виднілася маленька білувата цятка.
Це Пчих. Він мчав щодуху. Руки ходили туди-сюди, як поршні. Куці ніжки дріботіли, аж мигтіло в очах. Щоки надималися, як повітряні кульки.
Хмара жахів перегнала його і покотилася далі.
Пограб вклав меч у піхви:
– Ви чули, браття, що казала келда! – крикнув він. – Беріть її на руки і побігли!
Фіґлі підняли Тіфані і непритомного Роланда. І помчали до гаю, що виднівся вдалині.
Тіфані запхала руку в кишеню фартушка і дістала звідти пожмаканий згорток тютюну «Веселий Моряк». Це було щось справжнє, на чому можна зосередитися… і згадати один сон…
Кажуть, що із самого вершечка пагорбів видно море, та одного погожого зимового дня Тіфані вдивлялася в горизонт аж до різі в очах і не побачила нічого, крім розмитої небесної блакиті вдалині. На обгортці «Веселого Моряка» море синє, з білими баранцями хвиль. «От таке має бути море», – думала собі Тіфані.
Серед дерев вона розгледіла маленьку дрімку. Отже, вона не дуже потужна. Принаймні, Тіфані мала надію… Надія – це все, що в неї, зрештою, було…
Дерева ближчали. І хмара жахіть теж. Лунали страхітливі звуки – хрускіт кісток, гуркіт каміння, дзижчання комах, шипіння котів… і все це невпинно наближалося…
Розділ 12
Веселий Моряк
І ось вона на піску, білі хвилі б’ються об берег, а потім зникають у гальці з таким звуком, наче бабуся ссе м’ятні льодяники.
– Трясця! Де то ми? – спитав Дурноверхий Вулі.
– Ага, і чому ми жовті, як ті гриби?! – вигукнув Пограб.
Тіфані глянула на фіґлів і захихотіла. Всі вони були вбрані у костюмчики а-ля Веселий Морячок – жовті дощовики і такі ж жовті водонепроникні крислаті капелюхи, що затуляли їм очі. Вони наосліп тинялись берегом і невпинно буцались один об одного.
«Це мій сон! – подумала Тіфані. – Дрімки використовують те, що знаходять в голові… але це ж мій сон! І я теж можу ним скористатися!»
Погіршай замовк. Він витріщався на хвилі.
На гальці лежав човен. Нак Мак Фіґлі, чи то пак жовті грибочки, всі як один обліпили човен і силувалися видряпатися на борт.
– Що це ви робите? – спитала Тіфані.
– Забираємося звідси, – пояснив Пограб. – Сон файний, дякую, що нас сюди привела, але лишатися тут не можна.
– Але тут ми в безпеці!
– Ага, поки Крулева сюди не пролізла! – відповів Пограбуйко, а тим часом сотня фіґлів вхопилася за весло. – Не бійсі, ми знаємсі на мореплавстві! Ти ж бачила, як Не-Малий-Не-Великий-Джорджі і Бобчик-Горобчик рибалили в струмку? Ми фест тямимо в риболовецтві і навігації, не хвилюйсі.
Вони таки справді зналися на човнах: весла позапихали у кочети і спустили човен на воду.
– А тепер дай-но нам малого сюди, – крикнув Пограб з-за стерна. Непевно цибаючи по слизькій гальці, Тіфані ступила в холоднющу воду і подала Погіршая Пограбу.
Погіршай тішився невимовно.
– Малюсі-сі-сі-кі! – верещав малий, коли фіґлі всадовляли його на борту. Наміру припиняти сі‑сі-сі-кати Погіршай явно не мав, бо це був єдиний його жарт.
– Файно, – сказав Пограб, запихаючи малого під сидіння. – А тепер – будь чемним хлопчиком і не верещи, як різаний, за тими цукерками, бо дядько Пограб намне тобі вуха!
Погіршай захихотів ще дужче.
Тіфані побігла на берег і допомогла Роланду прийти до тями. Він розплющив очі і глянув на неї затуманеним поглядом.
– Що таке? – сказав він. – Мені наснився дивний сон…
А тоді заплющив очі і знесилено осів на землю.
– Сідай у човен! – вигукнула Тіфані, волочучи його по гальці.
– Абодайго! Ми беремо зі собов отой лантух непотребу? – спитав Пограб, вхопивши Роланда за пояс і вкинувши на дно човна.
– Аякже! – відповіла Тіфані, видряпуючись на борт. Вона лягла плазом на дно, і човен поплив. Весла рипіли і розтинали хвилі. Човен йшов уперед. Раз чи двічі він хитнувся, коли набігли великі хвилі, та потім плавно ковзав по воді. Фіґлі сильні і веслують вправно, хоч і на кожному веслі висіло ціле гроно малолюдків, а дехто стояв у товаришів на плечах, щоб дістати до весла чи бодай вхопитися за що вдасться.
Тіфані підвелася і щосили намагалася не зважати на те зрадницьке відчуття, що почало зароджуватися десь у животі.
– Курс на маяк! – крикнула вона.
– Ая, на маяк! – вигукнув Пограб. – Крулева не любить світла, – вишкірився в усмішці Пограб. – Файний сон. А небо ти бачила?
– Небо як небо, блакитне, – відповіла Тіфані.
– Це не зовсім небо, – пояснив Пограб. – Дивись наскрізь.
Тіфані озирнулася. Небо. Блакитне. Але над берегом, що віддалявся, була смужка жовтого. Вона була далеко, сотні миль звідси, але посередині, нависаючи над світом, виднілося велетенське, як ціла галактика, рятувальне коло – воно здавалось сіро-блакитним через відстань.
На колі велетенськими літерами – більшими за місяць, писало задом наперед таке:
КЯРОМ ЙИЛЕСЕВ
– Ми що, на обгортці? – спитала Тіфані.
– Ая, – відповів Пограб.
– Але море наче… справжнє. Воно солоне і мокре. І холодне. Зовсім не як фарба! Я не уявляла його таким солоним і холодним!
– Ти це серйозно? Тоді пояснення одне: ззовні – фарба, а зсередини – море. Ми, той во, різними світами набігалися, і я тобі скажу таке: всесвіт на-а-а-абагато складніший, ніж може здатися ззовні.
Тіфані вийняла з кишені пожмакану обгортку і зосередила всю свою увагу на ній. Рятувальне коло. Маяк. А от самого веселого моряка нема. Але там була малесенька цятка, яка, якщо уважно придивитися, скидалася на човен.
Тіфані глянула на небо. На фоні велетенського рятівного кола збиралися штормові хмари – продовгуваті й обтріпані на вітрі.
– А вона нас швидко знайшла, – пробурчав Вільям
– Ні, – сказала Тіфані. – Це мій сон. Так не буде. Веслуйте!
Плутаючись і плентаючись, хмари пропливли над їхніми головами, а тоді – пірнули у море. Хвилі їх розсмоктали, наче вир навиворіт.
Влив дощ та такий сильний, що над водою здійнялася імла.
– І це все? – здивувалася Тіфані. – Це все, на що вона здатна?
– Ой, сумніваюся, – відповів Пограб. – Хлопці, налягайте на весла!
Човен стрімголов мчав уперед, стрибаючи на хвилях поміж дощ.
Та всупереч усім законам фізики, човен тепер мав плисти вгору! Вода здіймалася стіною, а човен відкочував назад.
Щось виринало з глибини. Щось біле розсувало воду. З лискучого купола, що п’явся з моря у штормове небо, бив фонтан.
Він ріс і ріс, а кінця-краю й видно не було. Врешті-решт з’явилося око – малесеньке, як порівняти з головою, завбільшки з гору, на якій воно закліпало і сфокусувалося лиш на одному – на їхньому човнику.
– Ото тобі голова! Великий Ян буде мав що копати, цілий день! – вигукнув Пограб. – Ліпше відкладемо то на завтра! Веслуйте, хлопці!
– Це мій сон, – вичавила із себе Тіфані, силуючись не видавати тривогу. – Отже це – кит.
«Запах кита мені, щоправда, не снився ніколи, – додала вона про себе. – Але запах є, та ще й який – усюдисущий, масний запах солі, води, риби і мулу…»
– Що воно їсь? – спитав Дурноверхий Вулі.
– Стривайте, – сказала Тіфані, коли човен хитнувся на гребні хвилі. – Кит нам не страшний, бо він їсть тільки крихітні такі…
– Веслуйте, наче вогонь у дупу припікає! – гаркнув Пограб.
– А звідки ти знаєш, що воно їсть тільки шось маленьке? – запитав Дурноверхий Вулі, коли кит роззявив пащеку.
– Бо я цілий огірок віддала за науку про морських чудовиськ, – відповіла Тіфані, коли кит проплив повз. – Кити не мають зубів!
Почувся хрускіт, і повітря аж згустилося від утробного смороду з риб’ячої пащеки, що зяяла сотнями велетенських гострих зубів!
– Та що ж ти не кажеш? – сказав Вулі. – Не гнівайсі, але, здається, риба-кит з твоєю наукою не згідна!
Потік води відніс їх від кита. І тепер Тіфані могла розгледіти цілу голову і, важко пояснити, але кит дуже скидався на Королеву.
Лють повернулась.
– Це мій сон, – викрикнула Тіфані кудись у небо. – Він мені снився тисячу разів! І тобі тут не місце! І кити не їдять людей! Навіть останній дурень це знає!
Хвіст завбільшки з поле здійнявся у повітря, а тоді гучно ляснув по воді. Кит рвонув уперед.
Пограб скинув жовтого капелюха і вийняв з піхов шабелину.
– Ая, тіко спробуй! – сказав він. – Животик заболить, це я тобі обіцяю!
– Ая, ми прорубаємо собі шлях на волю! – викрикнув Дурноверхий Вулі.
– Ні, веслуйте! – вигукнула Тіфані.
– Ще такого не було, щоб Нак Мак Фіґлі показали ворогу спину! – Верескнув Пограб.
– А ви й не покажете, бо на веслах сидять задом наперед! – зауважила Тіфані.
Пограб змирився, здається:
– Ая, я й не подумав, – мовив він, сідаючи на лавку.
– Веслуйте! – наполягала Тіфані. – Ми вже майже біля маяка!
Буркочучи собі під ніс, фіґлі налягали на весла: хоч вони й веслували вперед, та все одно човен обертало не туди.
– А та гора-голова вже там, – сказав Пограб. – Яка вона завбільшки, як гадаєш, Вільяме?
– А чи я знаю. Велика. Ду-у-уже велика, – відповів Вільям-співець, що веслував на другому веслі. – Навіть дозволю собі визнати, що вона гр-р-рандіозно здор-р-ровецька!
– Аж така?
– Так, абсолютно. Гр-р-рандіозно здор-р-ровецька – то вичер-р-рпний опис.
«І вона вже майже тут», – подумала Тіфані.
«Має вдатися. Це ж мій сон. Ось тепер…»
«Ось-ось…»
– А які її координати, Вільяме? – продовжив невимушену бесіду Пограб, акурат у той момент, коли човен пролетів повз китову голову.
– Це дуже влучне питання, Пограбе, – відповів Вільям. – І моя відповідь така: дуже близько!
«Ось-ось, – подумала Тіфані. – Я пам’ятаю, що міс Тік казала не вірити у сни, але вона мала на увазі, що на них не можна уповати».
«Ось-ось… сподіваюся… Він ніколи не…»
– Власне, я б навіть наважився сказати, що напр-р-рочуд близько… – почав був Вільям.
Тіфані ковтнула слину і сподівалася, що кит не ковтне їх. Човен і пащу кита розділяли якісь тридцять ярдів води.
Раптом на тих тридцяти ярдах виросла стіна, що мигтіла і поскрипувала, пливучи на всіх парах.
Тіфані глянула вгору, роззявивши рота від здивування. Білі вітрила розвівалися на фоні грозових хмар, з яких не вщухаючи лився дощ.
Тіфані побачила такелаж і моряків, що сиділи на реях, і весело усміхнулась.
Корма корабля, на якому плив Веселий Моряк, зникла у стіні дощу та імли, але Тіфані встигла розгледіти самого капітана за штурвалом – білобородого і вбраного у жовтий дощовик. Він помахав Тіфані перш ніж судно розчинилося в тумані.
Тіфані спромоглася зіп’ятися на ноги і стати міцно на дні човна, яким кидало в розбурханому морі, наче тріскою. Вона прокричала до кита, що горою височів над ними:
– Ти маєш гнатися за ними! Ось як має бути! Ти за ним женешся, а вони – за тобою! Так казала Бабуня Болячка! Якщо ти риба-кит, то ти не можеш ослухатися! Так було у моєму сні! Такі мої правила! Мені краще знати, бо я цей сон бачила тисячу разів!
– Веєка либка! – верещав Погіршай.
І це здивувало Тіфані більше, ніж поява кита. Човен хитало на хвилях, а Тіфані уважно приглядалася до малого:
– Веєка либка! – повторив Погіршай.
– Правильно! – відповіла Тіфані радісно. – Велика рибка! А що цікаво у цій рибці, то це те, що кити – не риби! Це ссавці, як корови!
«Що це ти зробила? – почулись Задні Думки, коли фіґлі витріщились на неї, а човен закрутився у водяному вирі. – Він уперше сказав щось, що не стосується солодощів і пісяння, а ти його виправила?»
Тіфані придивилася до кита. Не все було гаразд: це кит, який їй снився не раз після оповіді Бабуні Болячки, тож Королеві не так уже й просто втрутитись у не її історію.
Кит неохоче бовтався у воді, а тоді пірнув, щоб наздогнати корабель Веселого Моряка.
– Нема веєкої либки! – прокоментував Погіршай.
– Це ссавець… – зірвалося Тіфані з язика перш, ніж вона спам’яталась.
Фіґлі не зводили з неї очей.
– Він має навчитись говорити правильно, – пробурмотіла вона присоромлено. – Це поширена помилка…
«Небавом ти обернешся на таку собі міс Тік, – сказали Задні Думки. – Ти хочеш такою бути?»
– Так, – пролунав голос, і Тіфані усвідомила, що то її власний. Лють у ній закипала. – Так! Я така! Я уважна і мислю логічно, я перевіряю в книжках те, що мені невідоме! Коли я чую, що люди говорять неправильно, я серджуся! От зі сиром я дуже добре даю собі раду. Я читаю швидко! І я думаю! І завжди ношу із собою шворку! Ось така я!
Вона замовкла. Тепер уже й Погіршай на неї витріщався. Він закліпав оченятами.
– Велика молська колова втонула… – пискнув несміливо хлопчик.
– Так! Правильно! Розумничок! – відповіла Тіфані. – Вдома я дам тобі одну цукерку.
Вона зауважила, що Нак Мак Фіґлі, всі як один усе ще на неї схвильовано витріщалися.
– Можна далі веслувати? – спитав Пограб, нервово тягнучи руку. – Поки риба-кит, ой, корова сі не повернула?
Погляд Тіфані ковзнув повз фіґлів. Маяк уже недалеко. З крихітного острівця стирчала невеличка пристань.
– Так, веслуйте! І… дякую вам, – сказала вона, трохи вгамувавшись.
Корабель та кит зникли в стіні дощу, а море, майже спокійно, хлюпало об берег.
На камені при березі сиділа дрімка, випроставши перед собою бліді товсті ніжки. Вона вдивлялася в море і, здається, не звертала уваги на човен, що наближався до берега. «Вона думає, що вдома, – здогадалась Тіфані. – Я створила сон, який їй подобається».
Фіґлі висипали на пристань і прив’язали човен до пірса.
– Ми на місці, – сказав Пограб. – Відрубаємо дрімці голову і гайда додому!
– Ні! – вигукнула Тіфані.
– Але то…
– Не чіпайте їй. Просто… не чіпайте її і все. Дрімка нас не зачіпить.
«І вона знає, яким має бути море, – додала Тіфані про себе. – Вона сумує за морем. Ось чому сон такий реалістичний. Сама б я так не зробила».
З моря виповз краб і сів поруч з дрімкою – мріяти свої крабові сни.
«Здається, дрімка застрягла у власному сні, – подумала Тіфані. – Цікаво, а вона колись прокинеться, чи ні?»
Тіфані повернулась до Нак Мак Фіґлів:
– Я завжди прокидалася, коли приходила до маяка, – мовила вона.
Фіґлі уважно розглядали червоно-білу вежу і всі як один оголили шабелини.
– Ми Крулеві не довіряємо, – сказав Пограб. – Вона вроїть тобі думку, що ти в безпеці, і коли ти втратиш пильність, вона нападе. Вона за дверима стоїть, зуб даю. Тому ми заходимо перші!
Це був план. Не пропозиція. Тіфані кивнула і спостерігала, як Нак Мак Фіґлі скупчилися навколо маяка.
Коли на пристані залишились тільки вона з Погіршаєм та непритомним Роландом, Тіфані вийняла з кишені ропуха. Той розплющив очі і втупився в море.
– То мені сниться чи я на пляжі, – сказав він. – Ропухам не сняться сни, до речі.
– У моєму сні ропухам сняться сни, – пояснила Тіфані. – А це – мій сон.
– Тоді це дуже небезпечний сон, – відказав ропух без ані найменшої вдячності в голосі.
– Ні, це прекрасний сон! – заперечила Тіфані. – Чудовий! Глянь, як вода міниться на сонці!
– А де рятувальні кола і попереджувальні знаки, чи можна тут плавати, чи ні? – поскаржився ропух. – Нема. І протиакульних сіток теж нема. Мати Василева, а професійні рятувальники де? Можуть хіба снитися…
– Це пляж, – сказала Тіфані. – Що ти таке верзеш?
– Не знаю… воно само, – відповів ропух. – Ти б могла мене поставити на землю? Чую, мігрень насувається…
Тіфані поставила ропуха на землю, а той почимчикував до водоростей, що лежали неподалік. Звідти небавом почулося цямкання і приплямкування.
Море стихло. Море було спокійне. Саме час, підказував здоровий глузд, щоб сталося щось жахливе.
Але нічого не сталося. І знову – нічого. Погіршай узяв камінець і поклав собі до рота – а раптом це щось солоденьке!
А тоді ні з того ні з сього почувся шум з маяка. Тіфані розібрала приглушені вигуки і гупання, і – раз чи двічі – брязкіт скла. Гупнуло щось важке, ніби падаючи з гвинтових сходів і рахуючи кожну сходинку.
Двері відчинилися. Вийшли Нак Мак Фіґлі. Вигляд у них був вдоволений.
– Все гаразд, – оголосив Пограб. – Чисто.
– А що це за шум був?
– Шум? То була перевірка, – відповів Вулі.
– Малю-сі-сі-сі-кі! – верескнув Погіршай.
– Я прокинуся, коли пройду у двері, – сказала Тіфані, витягуючи Роланда із човна. – Так завжди було. І цього разу спрацює. Це ж мій сон.
Тіфані поставила Роланда на ноги і звернулася до фіґля, що стояв найближче:
– Ти понесеш Погіршая?
– Ая.
– І ти не загубишся, не нап’єшся?
Пограб прибрав ображеного вигляду:
– Ми ніколи не губимося! – вигукнув він. – Ми завжди знаємо, де ми є! Може, ми іноді і плутаємо, де все решта є, але то вже не наш клопіт! Нак Мак Фіґлі ніколи сі не гублять!
– А напиваються? – спитала Тіфані, волочачи Роланда до маяка.
– Так, панночко, не міняйте тему: в житті такого не було, щоб ми розгубилися! Правда, хлопці? – спитав Пограб.
Почулося ствердне перешіптування.
– Слова «загубитися» і «Нак Мак Фіґлі» взагалі не можна поєднувати в одному реченні!
– А напиватися? – не вгавала Тіфані, кладучи Роланда на гальку.
– То інші губляться, ми – ніколи! – оголосив Пограб. – І цим я хочу поставити кр-р-рапку над і!
– Сподіваюся, в маяку не буде ніякого пійла, – сказала Тіфані і засміялася. – За винятком гасу від лампи, але хто б це пив!
Фіґлі враз притихли.
– А то що таке? – спитав Дурноверхий Вулі, чітко вимовляючи кожне слово. – Часом не таке в великому бутлі?
– З таким черепком з костомахами на етикетці? – запитав Пограб.
– Мабуть, так, – відказала Тіфані. – І хто його вип’є, тому буде дуже-дуже погано.
– Справді? – спитав Пограб задумливо. – Оце на маєш… А наскільки погано буде тому, хто його вип’є?
– Так погано, що аж вмерти можна, – відповіла Тіфані.
– Але ми вже й так мертві, – сказав з полегшенням Пограб.
– Ну тоді просто – буде дуже-дуже погано, – відповіла Тіфані.
Вона глянула на нього суворо:
– Воно ще й легкозаймисте. Як добре, що ви його не пили…
Дурноверхий Вулі гучно зригнув. Запахло парафіном.
– Ая, добре, – сказав він.
Тіфані взяла на руки Погіршая. Позаду почулися стишені голоси – це фіґлі перешіптувалися, зібравшись гуртом.
