Текст книги "ВІльні малолюдці"
Автор книги: Террі Пратчетт
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)
Розділ 2
Міс Тік
Тіфані прочитала оголошення і усміхнулася.
– Є хто? – спитала вона. Дзвоника не було, тож вона голосно мовила «стук-стук».
Жіночий голос десь зі середини відповів:
– Хто там?
– Тіфані.
– Яка Тіфані?
– Тіфані, яка налаштована серйозно.
– О, це звучить багатообіцяюче. Заходь.
Тіфані відгорнула заслінку. Всередині намету була темінь, задуха і спекота. Тендітна постать сиділа, скулившись за маленьким столиком. У неї був дуже гострий тонкий ніс, а на голові стримів великий чорний солом’яний капелюх із паперовими квітами. Він геть не личив такому обличчю.
– Ви відьма? – спитала Тіфані. – Я не маю нічого проти, якщо так.
– Яке нахраписте питання! – сказала жінка, і вигляд у неї був вельми збентежений. – Барон не дозволяє відьмам перебувати у вашому краю, ти ж знаєш, і перше, що питаєш, чи я відьма?
– Ну, ви ж бо вся в чорному, – пояснила Тіфані.
– Будь-хто може носити чорне, – відповіла жінка. – Це нічого не означає.
– І у вас солом’яний капелюх з паперовими квітами, – не вгавала Тіфані.
– Ага! – вигукнула жінка. – Це все спростовує! Відьми носять гостроверхі капелюхи. Всі це знають, дурне дитя.
– Однак відьми ще й дуже кмітливі, – спокійно заперечила Тіфані. Щось таке було в очах жінки, що під’юджувало її не спинятись. – Вони всюди можуть прослизнути. Мабуть, вони й не схожі зовні на відьом. І відьма, яка сюди прийде, знатиме напевно про заборону Барона, тож вона одягатиметься так, як відьма б ніколи не одяглась!
Жінка пильно на неї глянула:
– Оце так кмітливі умовиводи, – мовила вона врешті-решт. – З тебе б вийшла прекрасна ловчиня на відьом! Ти знала, що колись відьом палили на вогнищах? Який би в мене не був капелюх, він все одно доводить, що я відьма, так?
– Власне, жаба на вашому капелюсі теж дала мені підказку, – відповіла Тіфані.
– Взагалі-то, я ропух.
– Ви надто жовті, як на ропуха.
– Це я щось трохи прихворів, – пояснив ропух.
– І ви розмовляєте! – сказала Тіфані.
– Ваше слово проти мого, – квакнув ропух, ховаючись у паперових квітах. – Ви нічого не доведете!
– Сірників не маєш, правда? – спитала жінка.
– Не маю.
– От і добре. Просто перевіряю.
Знову запала мовчанка, і жінка зміряла Тіфані поглядом, наче щось вирішуючи подумки.
– Мене звати, – мовила вона врешті, – міс Тік. І я справді відьма. Це добре ім’я для відьми.
– Ви про нервовий тік? – запитала Тіфані, насупивши брови.
– Перепрошую? – холодно спитала міс Тік.
– Тік, – відповіла Тіфані. – Таке трапляється. Але скипидар допоможе…
– Я мала на увазі, що це ім’я звучить загадково, – пояснила міс Тік.
– О, ви про коаламбур[4]4
Тіфані познаходила в словниках багато слів, але бачила їх тільки на письмі і ніколи не чула, тож про вимову могла тільки здогадуватися. – Прим. авт.
[Закрыть], чи то пак про гру слів, – сказала Тіфані. – У такому разі, краще б ви були міс Тик, дерево таке заморське, з твердою деревиною. Ось це б звучало «загадково», або ще краще – міс Цок…
– Бачу, ти не здашся без бою, – мовила міс Тік. – І переможця може й не бути.
– Ви справді відьма?
– Та годі вже, – урвала міс Тік. – Так, так, я відьма. Утримую тварин, що можуть розмовляти, а також не можу втриматись, щоб не виправляти помилки: не коаламбур, а каламбур, щоб ти знала. А ще в мене є небувалий інтерес до чужих справ і, так, гостроверхий капелюх!
– То можна відпустити пружину? – спитав ропух.
– Так, – відповіла міс Тік, усе ще уважно роздивляючись Тіфані. – Можеш відпустити.
– Люблю пускатись берега, – мовив ропух, підповзаючи до краю капелюха.
Почулося клацання, а тоді звук підйомного мосту – і центр капелюха поволі – з-поміж паперових квітів, що почали відпадати – ривками підійнявся вгору.
– Е-е-е-е… – вичавила зі себе Тіфані.
– У тебе є питання? – спитала міс Тік.
І на останньому оберті коліщаток вершечок капелюха зіп’явся догори, як крапка, поставлена над і.
– А звідки ви знаєте, що я не побіжу до Барона і все йому не розповім? – поцікавилася Тіфані.
– Бо у тебе нема ані найменшого бажання, – відповіла міс Тік. – Ти в захваті від того, що відбувається. Ти ж хочеш бути відьмою, я права? Ти, мабуть, хочеш політати на мітлі, авжеж?
– О, так!
Тіфані часто мріяла про політ на мітлі. Але міс Тік ураз опустила її на землю.
– Справді? Тобі подобається носити дуже-дуже товсті рейтузи? Повір мені, коли мені доводиться летіти, я одягаю дві пари вовняних рейтуз під низ і одні брезентові поверх, а це, запевняю, геть не жіночно, скільки мережива не приший. Там буває дуже холодно! Люди про це забувають. А ще є щетина. Не питай мене про щетину. Я не хочу про це говорити.
– Ви що, не можете скористатися закляттям, щоб зігрітися? – спитала Тіфані.
– Могла б. Та відьми так не роблять. Раз скористаєшся магією, щоб зігрітися, – скористаєшся і для інших потреб.
– Та хіба відьма не має… – почала було Тіфані.
– Коли ти навчишся магії, справді навчишся – все-все вивчиш про магію, то залишиться ще один найважливіший урок, – сказала міс Тік.
– Який?
– Як не чаклувати. Відьми не вдаються до чарів без крайньої потреби. Це складно і вимагає багато зусиль, щоб контролювати себе. Відьма уважно стежить за всім, що відбувається довкола. Відьма в собі впевнена. Відьма завжди має при собі мотузку.
– Я теж завжди маю при собі мотузку! – сказала Тіфані. – Це дуже зручно!
– Добре. Та не мотузкою єдиною. Відьмина сила – у деталях. Відьма бачить усе наскрізь і кидає оком довкола. Відьма далекоглядніша, ніж усі решта. Відьма знає, де вона в просторі і в часі. Відьма бачила Зеленозубу Дженні, – додала вона. – То що там трапилося?
– Звідки ви знаєте, що я бачила Зеленозубу Дженні?
– Я ж відьма. Вгадай, – відповіла міс Тік.
Тіфані роззирнулась навколо намету. Там не було на що дивитися, хоч тепер вже її очі звикли до темряви. Звуки зовнішнього світу не проникали крізь товсту тканину тенту.
– Здається, я знаю…
– Так? – сказала відьма.
– Я думаю, що ви чули, як я розповідала про це вчителю!
– Саме так. Мої вуха не дрімають, – мовила міс Тік, змовчавши про блюдце із чорнилом. – Розкажи мені про це чудовисько з очима завбільшки із супну тарілку діаметром вісім дюймів. До чого тут узагалі тарілки?
– Про чудовиська є згадка у моїй книжці оповідок, – пояснила Тіфані. – Там пише, що Зеленозуба Дженні має очі завбільшки із супну тарілку. Там є ілюстрація, але така не дуже добра. Тож я поміряла тарілку, щоб знати точний розмір.
Міс Тік підперла голову і якось дивно усміхнулась Тіфані.
– Правильно я зробила, чи не так? – спитала Тіфані.
– Що? А, так. Е-е-е… так. Дуже. Правильно. А далі що?
Тіфані розповіла їй про сутичку із Зеленозубкою, але про Погіршая не згадувала, щоб міс Тік, бува, не сміялася з неї. Міс Тік уважно слухала.
– Чому ти взяла сковороду? – спитала вона. – Ти ж могла взяти, наприклад, ломаку.
– Сковорода мені більше пасувала, – пояснила Тіфані.
– Таки так! Дженні б тебе з’їла, якби ти мала ломаку. Сковорідка ж залізна, а такі істоти не терплять заліза!
– Але ж це чудовисько із казки! – сказала Тіфані. – Звідки воно взялося в нашій маленькій річці?
Міс Тік мить пильно роздивлялася Тіфані, а тоді запитала:
– Чому ти хочеш бути відьмою, Тіфані?
Все почалося із «Казок про фей для чемних дітей». Власне, почалося все з багатьох різних причин, але здебільшого – з оповідок.
Мама читала їй, коли Тіфані була ще зовсім маленькою, а потім, підрісши, вона читала їх уже сама. І у всіх тих історіях десь та й була відьма. Стара недобра відьма.
І Тіфані подумала було: «А де ж докази?»
Казки ніколи не пояснювали, чому ж відьма зла. Досить бути старою жінкою, досить бути самотньою, досить мати дивний вигляд, наприклад, не мати зубів. І все – цього досить, щоб вас вважали відьмою.
Раз вже зайшла мова, то в книжці взагалі нема ніяких доказів. Там розповідається про «прекрасного принца»… Та чи він справді прекрасний, чи його так називають, бо він принц? А от ще – «дівчина, красна, як день»… Власне, про який день йдеться? Посеред зими день узагалі не ясний! Казки не змушують вас думати, вони змушують вас вірити всьому, що вам кажуть…
А вам кажуть, що стара відьма живе сама-самісінька у дивному будиночку, зробленому з імбирного пряника, чи в хатці, що дріботить околицею на курячих ніжках, вона говорить з тваринами і знається на чарах.
Тіфані знала єдину стареньку, що жила сама в дивній хатинці…
Стривайте, все було не так. Вона знала тільки одну стареньку, яка жила в дивній хатинці, що пересувалась околицею – це була Бабуня Болячка. І вона зналася на чарах – чаклувала над вівцями, говорила з тваринами – нічого злого в ній не було. Це доводить, що казкам вірити не можна.
Була ще одна старенька – казали, що вона відьма. І її доля змусила Тіфані… замислитись.
Хай там як, але Тіфані значно більше подобались відьми, аніж прекрасні принци, не кажучи вже про дурних манірних принцес, які витають у хмарах. Вони мають прекрасне золотаве волосся, а Тіфані – ні. Її волосся коричневе, просто коричневе. Мама каже, що воно каштанове чи рудаве, але Тіфані знає, що воно просто коричневе, коричневе, коричневе! Як і її очі. Коричневі, як земля. Чи є в книжці пригоди для тих, у кого коричневе волосся і карі очі?
Нема, нема, і ще раз – нема… там самі блондини і блондинки з блакитними очима і зеленоокі руді. Якщо в тебе коричневе волосся, то ти, скоріш за все, будеш у ролі служки чи дроворуба, чи кимось на кшталт цього. А, ще можеш бути молочаркою! В головній ролі вона не буде ніколи, хоч як би добре не вправлялась із сиром. Принца з неї не буде, принцеси так само, рубати ліс вона не хоче, тож залишається одне – бути відьмою і мати знання, як Бабуня Болячка.
– Хто така Бабуня Болячка? – почувся голосок.
Хто така Бабуня Болячка? Люди почнуть розпитувати. І ось відповідь: бабуня була усім. Вона була всюди. Здавалося, що увесь рід Болячок виріс з бабуні. Село жило, вирішувало щось, робило свої справи з думкою, що там, на пагорбах, у вівчарській хатинці на колесах, за всім пильно стежить Бабуня Болячка.
А ще вона була втіленням тиші наших пагорбів. Мабуть, саме тому вона й любила Тіфані – у свій дивний неоковирний спосіб. Старша сестра Тіфані не вгавала ні на мить – бабуся ж не любила галасу. Тіфані не галасувала, коли приходила до неї. Їй просто подобалося там бути з нею. Вона просто спостерігала за канюками і прислухалася до звуків тиші.
А звуки таки були: шуми, голоси, галас тварин, що спускалися в долину, поглиблювали тишу і робили її звучною. А Бабуня Болячка загорталась у цю тишу і зробила там місце й для Тіфані. На фермі завжди було гамірно. Людей багато, роботи – море. На тишу часу не було. Не було часу слухати. Та бабуня зберігала тишу і вміла слухати.
– Що? – спитала Тіфані, кліпнувши.
– Ти сказала, що «Бабуня Болячка завжди мене слухала», – мовила міс Тік.
Клубок став Тіфані в горлі:
– Здається, моя бабуся була трохи відьмою, – сказала вона, і в голосі її чулась гордість.
– Справді? Чому ти так думаєш?
– Ну, бо відьми ж уміють проклинати, так? – спитала Тіфані.
– Так кажуть, – делікатно погодилася міс Тік.
– Тато казав, що бабуся кляне на чім світ стоїть, – відповіла Тіфані.
Міс Тік закашлялась:
– Клясти і проклинати – то два різні слова. Клясти – це як «шляк» чи «бздюх», розумієш? А проклинати – то щось на кшталт такого: «Сподіваюся, що твій ніс вибухне, а вуха розлетяться навсібіч».
– Думаю, бабусина клятьба – то було щось значно більше, – сказала Тіфані дуже впевненим тоном. – Вона зі своїми собаками розмовляла.
– І що ж вона їм казала? – спитала міс Тік.
– Та таке: ходи сюди і геть від мене або ще – так зійде, – сказала Тіфані. – Вони її завжди слухались.
– Але це звичайні команди вівчаркам, – кинула міс Тік зневажливо. – Це не зовсім чаклунство.
– Та це все одно олюднює тварин, хіба ні? – роздратовано відгавкнулась Тіфані. – Відьми мають олюднених тварин, з якими розмовляють. От як ваш ропух.
– Я не олюднений, – почувся голосок десь з-поміж паперових квітів. – Я просто трохи самовпевнений.
– І вона зналася на травах, – гнула своєї Тіфані. Вона доведе, що Бабуня Болячка була відьмою, хоч би довелося сперечатись увесь день. – Вона могла вилікувати усе на світі. А ще тато казав, що вона могла приготувати пастуший пиріг зі сокири, – Тіфані продовжила пошепки. – Вона оживляла ягнят…
Весною і влітку ви б не застали бабусю вдома. Більшість року вона ночувала у своїй старій буді на колесах, яку можна було перевозити з місця на місце, вслід за отарою. Коли Тіфані вперше побачила бабусю вдома, на фермі, то та стояла навколішки коло вогнища і запихала неживе ягня у велику чорну піч.
Тіфані кричала криком. Бабуся делікатно підняла її і трохи незграбно всадовила собі на коліна, втихомирила і назвала «моя маленька джиґґітка», а її собаки, що грались, було, на долівці – Грім та Блискавка – дивились на неї із собачим захопленням. Бабуні було ніяково вдома, з дітьми, бо вони не мекають, як ягнята.
Коли Тіфані перестала плакати, бо вона банально засапалась, бабуня посадила її на килимок і відкрила піч – і Тіфані побачила, як овечка поволі повертається до життя.
Коли Тіфані трохи підросла, то з’ясувала, що «джиґґіт» означає «двадцять» на «ян тан тетера» – давній лічильній мові вівчарів. Старші люди досі нею користуються, коли лічать щось, на їхню думку, важливе. Тіфані була двадцятою онукою Бабуні Болячки.
І ще підрісши, вона все зрозуміла про піч, яку ніколи не розігрівали до жару, тільки, гм, до літепла. Мама клала туди хліб, щоб опара піднялася, а кіт, Щуроміх, спав там, часто й на тісті. Це було акурат те місце, де слабеньке, напівживе ягня, народжене вночі, в заметіль, могло оклигати. Тоді їй це здавалося магією. І не перестало бути магією, коли став зрозумілий механізм.
– Добре, та це все одно не зовсім про чаклунство, – сказала міс Тік, розвіявши чари. – Власне, тобі не треба мати відьом у предках, щоб стати відьмою. Це сприяє, ясна річ, завдяки спадковості.
– Ви маєте на увазі, талант передається? – спитала Тіфані, звівши брову.
– Частково, так, – відповіла міс Тік. – Та мені йшлося про гостроверхі капелюхи, скажімо. Якщо в тебе є бабуся, яка залишить тобі у спадок гостроверхий капелюх, то це вбереже тобі масу грошей. Їх неймовірно важко знайти, особливо таких, щоб втримали на собі господарку. Чи був такий у пані Болячки?
– Не думаю, – сказала Тіфані. – Вона надягала капелюх лиш тоді, коли було дуже вже холодно. Вона надягала на голову замість каптура старий мішок з-під зерна. Е-е-е… це рахується?
Вперше за всю розмову міс Тік пом’якшала:
– Цілком можливо, – мовила вона. – Тіфані, а ти маєш братів чи сестер?
– Маю, шістьох сестер, – відказала Тіфані. – Я наймолодша. Вони вже майже всі живуть окремо.
– Але ти і не найменша, бо в тебе є милий молодший братик, – зауважила міс Тік. – Єдиний хлопчик. Оце так був сюрприз!
Ні з того, ні з сього напівпосмішка міс Тік почала дратувати Тіфані.
– А звідки ж ви знаєте про мого брата? – спитала вона.
Посмішка щезла. Міс Тік подумала: «А мала кмітлива».
– Здогадалася, – сказала вона. Нікому не подобається, коли його чи її ловлять на шпигунстві.
– Ви застосовуєте до мене персикологію? – випалила Тіфані.
– Ти маєш на увазі психологію? – спитала міс Тік.
– Та яка різниця, – сказала Тіфані. – Ви думаєте, що я його не люблю, бо батьки з ним цяцькаються і панькаються, еге ж?
– Таке мені на думку не спадало, – мовила міс Тік і поклала край хвилюванням, що її впіймано на шпигунстві. – Можливо, таке у мене склалося враження, бо ти використала його як приманку для слизького чудовиська, – додала вона.
– Та він ще той зануда! – сказала Тіфані. – Він завжди в мене на голові, і я мушу його доглядати, а ще він завжди хоче солодощів. Пусте, – вела вона далі, – мені треба було швидко щось вигадати.
– Таки так, – погодилась міс Тік.
– Бабуня Болячка позбулась би тих чудовиськ з річки, – сказала Тіфані, пропустивши повз вуха слова міс Тік. – Навіть, якщо про них і не пише в книжках.
І вона б зарадила місіс Окунець, додала вона про себе. Вона б говорила, а люди б слухались… Вони завжди слухали бабусю. Говори за тих, хто безголосий, казала вона.
– Добре, – промовила міс Тік. – Відьми багато чому можуть зарадити. Ти сказала, що річка, звідки виплигнула Дженні, була мілкою? І світ весь помутнів і затремтів? А шурхіт був?
Тіфані аж засяяла:
– Був, авжеж!
– Ох, лихо насувається.
Тіфані розхвилювалась.
– А я можу його спинити?
– Ого, я вражена, – відповіла міс Тік. – Ти щойно сказала «А я можу його спинити?», а не «Чи хтось його може спинити?». Це добре. Ти готова до відповідальності. Це добрий початок. І ти тверезо мислиш. Однак спинити його ти не можеш.
– Але ж я вгатила Зеленозубу Дженні по голові!
– Пощастило, – відказала міс Тік. – Повір, вона – це ще квіточки, на твоєму шляху може стрітися щось значно гірше. Думаю, вторгнення почнеться саме тут, тому, моя дівчинко, в тебе стільки ж шансів, що й у того ягняти, котре народилося зимової ночі. Не плентайся попід ногами. А я піду гукну на допомогу.
– Що, Барона покличете?
– Мати Василева, ні. Який з нього пожиток?
– Але ж нас він захищає, – сказала Тіфані. – Мама так каже.
– Справді? – спитала міс Тік. – Кого від кого? Тобто, від кого ж це?
– Ну, від, тих… нападів, здається. Від інших баронів, так тато каже.
– Він має велику армію?
– Та, е-е-е, в нього є сержант Робертз, і Кевін, ще є Невіл і Тревор, – перелічила Тіфані.
– І вони всі володіють магією? – поцікавилась міс Тік.
– Одного разу я бачила, як Невіл показував карткові фокуси, – відповіла Тіфані.
– Йде на ура на вечірках, але проти когось такого, як Дженні – не піде, – сказала міс Тік. – Тут що, взагалі нема відьом?
Тіфані завагалась.
– Була старенька місіс Окунець, – сказала вона. О, так. Вона жила сама у дивній хатинці…
– Гарне ім’я, – сказала міс Тік. – Та не певна, чи чула його раніше. Де вона?
– Замерзла минулої зими, – поволі вимовила Тіфані.
– А тепер розкажи мені те, що хочеш утаїти, – різко, наче бритвою втнула, мовила міс Тік.
– Е-е… вона благала, щоб її впустили, але люди не відчиняли їй, і вона… е-е-е… це була морозяна ніч, і… вона замерзла.
– І вона була відьмою, так?
– Всі казали, що вона відьма, – відповіла Тіфані. Вона насправді зовсім не хотіла про це говорити. Ніхто в їхньому селі і в довколишніх не хотів про це говорити. І всі оминали руїни її хатинки в гущавині лісу.
– Але ти так не думаєш?
– Гм… – скривилась Тіфані. – Розумієте, у Барона був син, Роланд. Йому було заледве дванадцять, здається. І минулого літа він поїхав кататися у ліс, сам. Додому повернулись лише його собаки.
– Місіс Окунець у тому ж лісі? – спитала міс Тік.
– Так.
– І люди думали, що це вона його вбила? – запитала міс Тік. Вона зітхнула. – Вони думають, що вона його запекла в печі, чи щось на кшталт цього.
– Ніхто не казав нічого подібного, – сказала Тіфані. – Та, гадаю, так вони вважали.
– А його кінь повернувся? – спитала міс Тік.
– Ні, – відповіла Тіфані. – І це дивно, бо якби він з’явився десь на пагорбах, то люди б зауважили.
Міс Тік склала руки, принюхалась і посміхнулась усміхом, в якому не було й крихти веселощів.
– Це легко пояснити, – сказала вона. – У місіс Окунець мала бути направду велетенська піч, еге ж?
– Та ні, навпаки, невеличка, – відповіла Тіфані. – На десять дюймів вглиб.
– Закладаюся, що у місіс Окунець не було зубів і вона говорила сама до себе, так? – вела далі міс Тік.
– Так. І вона мала кота. І косоокість, – додала Тіфані. А тоді випалила:
– Тож коли він зник, всі пішли до неї додому і зазирали у піч, перекопали їй сад, кидали камінням у старого кота, аж поки він помер, виволокли її з хати, згребли всі книжки на купу посеред кімнати і підпалили, спалили все дотла й обзивали її старою відьмою.
– Вони спалили книжки, – ледве вичавила із себе міс Тік.
– Вони сказали, що там старі чари, – мовила Тіфані. – І малюнки зірок.
– А коли ти зайшла подивитися, вони там були? – спитала міс Тік.
Тіфані обімліла:
– Звідки ви знаєте?
– Я уважно слухаю. То як, були?
Тіфані зітхнула:
– Так, наступного дня я пішла туди, і деякі сторінки, ну, знаєте, трохи вбереглись від вогню. І я знайшла одну – із старовинним шрифтом, із золотим та блакитним обрамленням. І я поховала її кота.
– Ти поховала кота?
– Так! Ну хтось же мав! – сказала Тіфані спересердя.
– І ти обміряла піч? – спитала міс Тік. – Я знаю, що обміряла, бо ти щойно сказала мені її розміри.
«І тарілки теж поміряла, – додала подумки міс Тік. – Оце так знахідка!»
– Так. Обміряла. Власне… піч крихітна! І якщо вона змусила зникнути хлопця і його коня, то чому не відігнала чарами усіх тих людей, що вторглися у її дім? Це нелогічно!
Міс Тік мовчки кивнула ствердно:
– Що було далі?
– А тоді Барон сказав, щоб усі трималися від неї подалі, – відповіла Тіфані. – І він сказав, що якщо в краю знайдеться якась відьма, то її зв’яжуть і кинуть у став. Тож ви у небезпеці, – додала Тіфані трохи непевно.
– Я вмію розв’язувати вузли зубами і в мене є диплом із плавання з відзнакою Квірмського коледжу для юних панянок, – сказала міс Тік. – Усі ці тренування у стрибках у воду та у плаванні не роздягаючись марно не минули, – вона нахилилась уперед. – Дозволь вгадати, що сталося із місіс Окунець, – вела далі вона. – Бідолашна пережила літо, а потім випав сніг, еге ж? Вона крала їжу на фермах і, можливо, її крадькома підгодовували жінки, коли чоловіків не було видко? Гадаю, старші хлопці жбурляли їй у слід усім, що було під руками.
– Звідки ви все це знаєте? – спитала Тіфані.
– Не треба мати бозна-яку уяву, щоб здогадатися, – відказала міс Тік. – Яка з неї відьма, еге ж?
– Гадаю, вона була просто старенькою пані, до якої нікому не було діла, вона трохи тхнула і на вигляд була дивна, бо не мала зубів, – сказала Тіфані. – Вона просто скидалася на відьму із казки. Будь-хто, хто мав хоч зо дві клепки в голові, це розумів.
Міс Тік зітхнула:
– Так. Та що там говорити про дві клепки, якщо важко знайти когось і з однією.
– А ви б могли мене навчити усього, що треба, щоб стати відьмою? – поцікавилась Тіфані.
– Поясни мені, чому ти все ще – після того, що сталося з місіс Окунець – хочеш бути відьмою?
– Щоб таке більше не повторилося, – відповіла Тіфані.
«Вона ж бо поховала відьминого кота, – подумала міс Тік. – Та що це за дитя»?
– Гарна відповідь. З тебе колись буде добра відьма, – мовила вона. – Та я не навчаю відьомства. Я просто перевіряю, чи буде толк з когось. Всі чаклунки мають свої уподобання, – а я от дітей люблю.
– Чому?
– Бо їх набагато легше увіпхати в піч! – сказала міс Тік.
Та Тіфані не злякалася, просто роздратувалася:
– Нечемно так казати, – сказала вона.
– Ну, відьми й не мусять бути чемними, – відповіла міс Тік, виймаючи з-під столу велику чорну торбу. – Я рада, що ти звернула на це увагу.
– А що, справді є школи для відьом? – не вгавала Тіфані.
– В певному сенсі, так, є, – відказала міс Тік.
– Де вони?
– Недалеко.
– Там чарівно?
– Дуже.
– Це дивовижне місце?
– Іншого такого не знайти.
– А я можу туди потрапити за допомогою магії? Ну, єдиноріг, може, якийсь по мене прийде і відвезе туди?
– З якого це дива? Єдиноріг – то всього лиш велика коняка, хіба що трохи шпичакувата. Нема чим зачаровуватись, – відповіла міс Тік. – З тебе одне яйце, будь така ласкава.
– І де саме мені шукати цю школу? – наполягала на своєму Тіфані, простягаючи яйце.
– Ага. Зриш у корінь, – сказала міс Тік. – З тебе два коренеплоди, моркви, скажімо.
Тіфані простягла їй моркву.
– Дякую. Слухай: щоб знайти школу відьом, йди на оце узвишшя, вилізь на вершину, розплющ очі… – міс Тік завагалась.
– Так?
– А тоді ще раз розплющ очі.
– Але ж… – почала було Тіфані.
– А яйця ще є?
– Нема, але…
– Нема? То й науки більше нема. А от у мене є до тебе питання.
– А яйця у вас є? – миттєво знайшла що відповісти Тіфані.
– Ха! Ти ще щось бачила коло річки?
У наметі запала тиша. Ззовні проникали відголоски граматичних помилок і єретичні географічні координати, а Тіфані та міс Тік прикипіли поглядами одна до одної.
– Ні, – збрехала Тіфані.
– Точно? – перепитала міс Тік.
– Точно.
Обидві продовжували змагатися, хто кого перегледить. Тільки от Тіфані могла перегледіти хоч кота!
– Ясно, – промовила міс Тік, відвівши погляд. – Дуже добре. Якщо так, то, будь ласкава, скажи… чи коли ти спинилась на порозі мого намету і сказала «Ага» тоном, який мені видався зухвалим, чи ти думала таке: «Ось дивний маленький чорний намет із загадковою маленькою вивіскою, тож зайду-но всередину, пошукаю пригод», а чи таке: «Це, мабуть, намет якоїсь злої відьми, на кшталт місіс Окунець, і вона може зачарувати мене, не встигну я й порога переступити»? Та досить на мене витріщатися! Тобі вже очі сльозяться!
– Я думала і те, і те, – сказала Тіфані, кліпнувши.
– І все одно увійшла? Чому ж?
– З’ясувати.
– Гарна відповідь. Відьми від природи люблять усюди пхати свого носа, – міс Тік підвелася. – Гаразд, мені час іти. Сподіваюся, ми ще побачимося. А наостанок ось тобі моя порада, безкоштовно.
– А я маю щось за неї заплатити?
– Що? Я ж щойно сказала, що вона безкоштовна! – відповіла міс Тік.
– Авжеж, але тато казав мені, що безкоштовні поради виливаються в копієчку, – сказала Тіфані.
Міс Тік пхикнула:
– Ну тоді ця порада – безцінна, – мовила вона. – Слухай сюди!
– Слухаю, – сказала Тіфані.
– Добре. А тепер… якщо ти віриш у себе…
– Так?
– …і у свої мрії…
– Так?
– …і йтимеш за своєї зіркою… – вела далі міс Тік.
– Так?
– …тебе все одно перевершуватимуть ті, хто старанно працює, вчиться і не лінується, як ти. На все добре.
В наметі, здавалося, потемніло. Час було йти. Тіфані не спам’яталася, як опинилася в натовпі вчителів, які згортали свої намети.
Вона не озиралася. Вона достатньо довідалася, щоб більше не озиратися: або намет лишиться на місці, що буде розчаруванням, або ж він дивовижним чином зникне, що буде лячно.
Вона попрямувала додому і все думала, чи слід було розповісти про рудоволосих чоловічків. Вона змовчала, і на те була ціла низка причин. Тепер вона й не була певна, що бачила їх насправді; їй здавалося, що людці цього б не хотіли; і це приємно, що міс Тік не знає усього. Так. От це найвагоміша причина. Міс Тік – занадто розумна, на думку Тіфані.
Дорогою додому вона вийшла на вершину пагорба Ковчег неподалік села. Він не дуже високий, не досягає навіть пагорбів навколо ферми і вже точно не рівня горам.
Пагорб дуже… домашній. На вершині є місцина, де нічого не росте, і Тіфані чула історію, мовляв, там герой боровся із драконом, і де пролилася кров бестії, там нічого відтоді не росте. А ще є переказ, буцімто під пагорбом заховані скарби, які той дракон охороняв, а ще одна розповідає, що тут похований король у латах із чистого золота. Багато історій розповідають про пагорб: дивно, що вони його ще не розчавили.
Тіфані стояла на голій землі і дивилася навкруги.
Вона бачила село і річку, їхню ферму і замок Барона, а за полями, які вона добре знала, вона бачила сиві ліси і вересовища.
Вона заплющила очі, а тоді розплющила. Моргнула і знову розплющила.
Ані сліду магічної брами, невидимих будинків чи дивних знаків.
На мить їй здалося, що повітря дзижчить і запахло снігом.
Коли вона прийшла додому, то подивилася у словнику значення слова «вторгнення». Воно означало – вриватися.
«Вторгнення почнеться тут», – так сказала міс Тік.
І тепер з-за верхньої полиці за нею пильно стежили маленькі невидимі оченята…
