Текст книги "ВІльні малолюдці"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

Тіфані глянула на сонце. До заходу лишилося всього декілька годин.

– Треба знайти ті двері, – сказала вона. – Слухай, Не-Такий-Малий-Як…

– Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, пані, – терпляче виправив її малолюдок.

– Так, так, вибач. А де Пограбуйко? Де всі?

Юний малолюдок спантеличився.

– Там, унизу, триває, так би мовити, дискусія.

– Ну що ж, але нам час йти на пошуки мого брата! Я тут келда, чи хто!

– Власне, в тому то й суть. Все набагато складніше, моя пані. Саме триває обговорення, чи…

– Вони обговорюють мене?

Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока ладен був крізь землю провалитися.

– Вони обговорюють… гм… обговорюють… е-е-е…

Тіфані облишила марну справу. Малолюдок зашарівся. Оскільки він від природи був блакитний, то це обернулося для нього неприємним бузковим відтінком.

– Я спускаюся до них, – мовила Тіфані. – Будь такий ласкавий, підштовхни мене.

Тіфані лягла долілиць і ковзнула в печеру, розігнавши малолюдків навсібіч своїм приземленням.

Коли її зір призвичаївся до напівтемряви, вона побачила, що на балконах і галереях печери було безліч малолюдків. Вони були зайняті пранням. Більшість, з невідомо яких причин, причесало і пригладило смальцем рудаві чуприни. Всі вони витріщились на Тіфані, наче та застала їх за негідним заняттям.

– Нам час йти, якщо ми хочемо знайти Королеву, – сказала вона, зиркаючи на Пограбуйка, що десь там у неї під ногами вмивався у балії, зробленій із лушпайки горіха. Вода дзюркотіла йому з бороди, яку він заплів у косу. Волосся він теж заплів у три коси. Якби він рвучко обернувся, то забив би когось на смерть тими косами.

– Ая, та спершу маємо ту впоратисі, келдо, – в руках він жмакав крихітний рушничок. А коли Пограб щось крутить в руках, то це означає, що він хвилюється.

– Що саме? – спитала Тіфані.

– Ем… може, гурнятко чаю? – запропонував Пограбуйко і приволік велике золоте горня, що колись, либонь, належало самому королю.

Тіфані взяла горня. Вона, зрештою, хотіла пити. Натовп малолюдців ахнув, коли вона зробила ковток чаю. Чай був дуже добрий.

– Ми поцупили пакунок чаю у крамаря, що був заснув при дорозі, – пояснив Пограбуйко. – Файний, пра?

Пограбуйко пригладив волосся вологими долонями.

Тіфані завмерла нерухомо із чашкою в руках напівдорозі до уст.

Можливо, малолюдки не усвідомлювали, наскільки голосно вони перешіптуються, а, можливо, вони просто бубніли на рівні її вух:

Ая, вона великувата, але то не її провина. 

Ая, але келда має бути велика, ну, щоб малюків багато народити. 

Ая, то провда, велика жінка – то є дуже добре, але якби її хтів хлоп пригорнути, то би мусів то робити по частинах, бо так о за раз всю не вийде, най би робив позачки крейдов, доки дістає. 

Ая, вона трохи замолода. 

Та їй не мус мати малят одразу. Ну, принаймні багато малят за раз. Десіть, і доста для початку. 

Трясця, хлопці, що ви то мелете? 

Та вона си вибере Пограбуйка, то і так ясно. 

Ну та бо він сі їй в коліна кланяє, то чого нє! 

Тіфані жила на фермі. І так кволу віру у те, що дітей приносять лелеки, чи у те, що їх знаходять у капусті, як рукою знімає, якщо ти живеш на фермі, особливо, якщо посеред ночі корова не може отелитися. Тіфані допомагала ягнятам з’являтися на світ – маленькі дитячі ручки можуть знадобитися в особливо складних випадках. Вона знала все про лантухи червоної крейди, яку баранам чіпляли на груди, і як потім, по червоних слідах на спинах овечок, було знати, яка з них найде ягня навесні. Чого тільки не навчиться тихе й уважне дитя! Часто навіть такого, що його, на думку дорослих, рано знати.

В поле зору їй потрапила Витівка по той бік зали. Вона загрозливо посміхалася.

– Що тут відбувається, Пограбе? – спитала Тіфані, ретельно добираючи слова.

– Ая, то… такі закони клану, – відповів спантеличений фіґель. – Ти – нова келда, і ми, е-е-е, маємо тебе спитати, попри те, що ми собі думаємо, маємо тебе спитати е-е-е… – І на цьому він відступив убік.

– Стривай, я не розумію, – сказала Тіфані.

– Дивись, як ми файно сі вмили, – підказав Пограбуйко. – Хлопці декотрі навит викупалися в росі, хоч то тілько травень надворі! А Великий Ян вмив си під пахвами – вперше в житті, попрошу зауважити! А Дурноверхий Вулі назбирав тобі файний букіт квітів…

Дурноверхий Вулі виступив уперед, ковтнув нервово слину і підкинув вищезгаданий букет угору. То, мабуть, колись були гарні квіти, але зрозуміти, що то за одні і як вони опинилися в тому оберемку, було доволі непросто. Стебла, листочки і пелюстки сторчма стирчали навсібіч.

– Яка краса, – сказала Тіфані, сьорбаючи чай.

– Файно, файно, – відповів Пограбуйко, витираючи піт з лоба. – То, може, б ти сказала нам, з ким сі хочеш… е-е-е… хочеш…

– Вони хочуть знати, хто твій обранець, – голосно мовила Витівка. – Такий закон. Ти маєш обрати або зректися. Обирай чоловіка і дату весілля.

– Ая, – підтвердив Пограбуйко, не дивлячись Тіфані у вічі.

Тіфані міцно тримала горня, але тільки тому, що вона заціпеніла і не могла поворухнутися. О, ні! Це не може бути насправді! Не може… Він не може… Ми не можемо… Вони навіть не… Та це смішно! Треба тікати!

Та вона знала, що з потемок за нею пильно стежать сотні схвильованих маленьких людців. Задні Думки підказували їй, що рішення буде доленосне. «Вони за тобою пильнують. Витівка чекає, що ж ти намудруєш». Ну ж бо, не варто вороже ставитись до дівчини, яка нижча від тебе на чотири фути. Та воно якось само.

– О, це застало мене зненацька, – сказала вона, намагаючись вичавити із себе якусь подобу усмішки. – Така честь!

– Ая, ая, – підтакнув Пограбуйко, втупившись у підлогу.

– До того ж вас так багато, що годі й обрати когось одного, – вела далі Тіфані, все ще усміхаючись. А Задні Думки бриніли на фоні: «Його така перспектива теж не тішить!».

– Ая, тєжко, – погодився Пограб.

– Мені треба подихати свіжим повітрям і поміркувати, – сказала Тіфані, не перестаючи усміхатися, аж поки не видряпалася нагору.

Вона лягла долічерева і причаїлася поміж первоцвітів:

– Ропуше! – гукнула вона.

Ропух тут же приплигав, щось собі пожовуючи:

– Га?

– Вони хочуть видати мене заміж!

– Угу… ага… м-м-м…?

– Що ти їсиш?

Ропух дожував і відповів:

– Дуже сухореброго слимака.

– Ти чув, вони хочуть мене видати заміж!

– І?

– І? Ну та поворуши тими своїми жаб’ячими мізками!

– Ага, ну так, ріст – то проблема, – сказав ропух. – На перший погляд, може здатися, що то не біда, але коли між вами така велика різниця в рості, то ті пару дюймів…

– Годі тих кпин! Я келда, не забувай!

– О, так, звісно! – відповів ропух. – Наскільки мені відомо, то такі правила. Нова келда має побратися із воїном, на свій вибір, має створити сім’ю і народити багато фіґликів. Відмовити – то немислима неповага!

– Я не вийду заміж за фіґля! Я не хочу мати сотню діток! Що мені робити?

– Щоб я, та й казав келді, що робити? На таке я не годен, – відказав ропух. – І ще – я не люблю, коли на мене кричать. Те, що я ропух, не означає, що в мене нема самоповаги!

І він поцибав геть у кущі.

Тіфані набрала повні груди повітря, приготувавшись заволати не своїм голосом, але вчасно стулила рота.

«Моя попередниця про це знала, – думала вона. – Отже… вона знала, що я дам собі раду. Це просто правило, і вони не знають, як бути. Хоч цього ніхто і не визнає, але таки ж ніхто не хоче мати за жінку таку височенну тичку, як я. Це просто правило».

«І його можна якось обійти. Має ж бути спосіб. Але я мушу назвати ім’я обранця і призначити дату весілля. Це обов’язково, так вони мені сказали».

Тіфані втупилась у кущі терену. «Ага», – подумала вона.

І пірнула в димовий отвір.

Малолюдки схвильовано, навіть перелякано, чекали її рішення, за всіляку ціну уникаючи її погляду.

– Я обираю тебе, Пограбе, – сказала Тіфані.

Обличчя Пограбуйка перекосило від жаху. Він ледь чутно пробурмотів:

– Абодайго!

– І це ж наречена призначає дату весілля? – спитала жваво Тіфані. – Правда ж?

– Ая, – проджеркотів Пограбуйко. – Така традиція, аякже.

– Тож я призначу, – Тіфані набрала повітря повні груди. – На краю світу є велика гранітна гора заввишки із цілу милю, – сказала вона. – І щороку крихітна пташинка прилітає і дзьобає ту гору. Того дня, коли з гори залишиться камінець завбільшки з піщинку, я вийду за тебе, Пограбуйку, заміж!

Паніка змінила жах на обличчі Пограба, але за мить він оговтався і заусміхався.

– Ая, ото ти файно придумала, – відповів він спроквола. – Нема чого спішитисі в такім важнім питанні.

– Згода, – відказала Тіфані.

– І буде час скласти файний список гостей, – не вгавав малолюдок.

– Аякже!

– І про сукєнку буде коли подбати! І відра квітів назбирати! – клопотався Пограб, веселіючи з кожним загнутим пальцем. – Та то роботи не початий край!

– Отож-то й воно! – погодилася Тіфані.

– Чи вам заціпило? Та вона ж відмовилася! – не витримала Витівка. – Та пташка ніколи не здзьобає…

– Вона погодилася! – заволав Пограб – Хлопці, ви чули? Ая? І дату призначила! Все по закону!

– Та то не біда, – сказав Дурноверхий Вулі, все ще простягаючи їй букет. – Скажіт, де та гора, і я вам кажу, що ми її сколупаємо набагато швидше, ніж та ціпочка…

– Ціпочка має колупати, а не ти! – верескнув Пограб з відчаю. – Ціпочка! Ясно тобі? Годі суперечок! Хто сі буде сперечав, тому дам копняка в дупу! Час вирушати по малого, відібрати й’го в Крулеви! – він вийняв шабелину і замахав нею над головою. – Хто зі мнов?!

Подіяло, здається. Нак Мак Фіґлі любили горлати і махати шабелинами. Сотні шабельок та сокирок, – і один букет квітів у кулаці Вулі – здійнялися в повітря, і бойовий клич Нак Мак Фіґлів пішов луною по всіх закапелках печери. Мить, за яку фіґель стартує з режиму «звичайний» до режиму «запеклий бій», така коротка, що її не виміряти навіть найменшим годинничком у світі.

Оскільки фіґлі – страшні ін‑ди-ві-дуа-ліс-ти за характером, то кожен хоче вигукувати щось своє. В тому галасі Тіфані вдалося розібрати лиш щось на кшталт:

– Ми покладемо життя, але не віддамо штанів! 

– Шило на мило! 

– Розбійники з великої дороги – то є ми! 

– Тисячку на бочку! 

– Зарубай собі на носі, тракане [7]7
  Траканами називають ельфів у відеогрі «World of Warcraft». – Прим. пер.


[Закрыть] ! 

…поступово голоси зливалися в один потужний рев, від якого стіни йшли ходуном:

– Ні крулям! Ні крулевам! Ні лордам! Ні панам! Нас не ошукати! 

Суголосся стихло, курява здійнялася з даху, а тоді запала тиша.

– Ходімо! – вигукнув Пограбуйко.

Один за одним усі фіґлі позлазили додолу з балконів та галерей і почимчикували до димового отвору.

За мить у печері не було нікого, окрім співця та Витівки.

– Куди вони всі пішли? – спитала Тіфані.

– Пішли собі то й пішли, – кинула Витівка, стенувши плечима. – Я залишуся тут і пильнуватиму за вогнищем. Хтось тут має виконувати обов’язки келди, – глипнула вона на Тіфані.

– Витівко, сподіваюся, ти скоро знайдеш собі свій клан, – відповіла Тіфані солодкавим голосочком.

Витівка насупила брови.

– Вони трохи побігают на горі, може, вполюют пару зайців і перевернуться догори дриґом пару раз, – пояснив Вільям. – А тоді вгамуються, бо до них дійде, що не ясно поки, що робити.

– Вони завжди так метушаться? – спитала Тіфані.

– Ая, Пограб просто не хтів тих розмов про весілє, – відказав Вільям усміхаючись.

– О, так, у нас багато спільного на цьому ґрунті, – відповіла Тіфані.

Вона протислась крізь димовий отвір і побачила, що на горі її вже чекав ропух.

– Я все чув, – озвався той. – Ти молодець. Так кмітливо. Так дипломатично.

Тіфані озирнулася. До заходу сонця ще було декілька годин, та тіні вже довшали.

– Нам час вирушати, – сказала Тіфані, пов’язуючи фартух. – Ти йдеш з нами, ропуше.

– Навіть не знаю, що на це відповісти… – почав було ропух, поволі, але впевнено задкуючи. Але ропухи задкують не дуже вправно, тож Тіфані схопила його і запхала в кишеню фартуха.

Тіфані попрямувала до кургану і каменів. «Мій братик ніколи не виросте, – подумала вона, йдучи торфовиськом. – Так сказала стара келда. Як таке може бути? Що ж це за місце таке, де назавжди залишаєшся маленьким?»

Кургани ближчали. Тіфані розгледіла Вільяма і Не-Такого-Як-Середній-Джок-Але-Більшого-За-Малого-Джок-Джока, але решти фіґлів видко не було.

Тіфані дійшла до курганів. Сестри казали їй, що там під землею повно мертвих королів, але це її не лякало. Її ніщо ніколи не лякало на пагорбах.

Там було холодніше, ніж деінде. Цього вона раніше не зауважувала.

Знайди місце, де час відстає. Кургани – то правіки. Так само і старі каменюки. Вони сюди вписуються? Так, вони хоч і прадавні, але лежать тут тисячоліттями. Вони тут встигли постаріти. Вони – невід’ємна частина краю.

Тіні подовшали, коли сонце опустилося на небосхилі. Ось коли Крейдокрай відкриває свої таємниці. Подекуди, коли світло падало під правильним кутом, можна було розгледіти межі старих полів та стежок. Тіні являли те, що ховалося від полуднесоння.

Тіфані вигадала слово «полуднесоння».

Слідів копит не було видно. Вона блукала поміж трилітонів, що скидалися радше на великі одвірки. Та коли вона намагалася пройти крізь них, то нічого магічного не відбувалося.

Все йде не за планом. Мала ж бути чарівна брама. Певно, що так.

Булькіт у вухах знаменував, що хтось неподалік грає на мишиці. Тіфані озирнулася і побачила Вільяма – він стояв на поваленому камені: щоки надуті, акурат як і сама мишиця.

Тіфані йому помахала:

– Що там? – спитала вона.

Вільям вийняв рурку з рота, і булькіт у вухах вщух:

– Ая, – відповів він.

– Це шлях до земель Королеви?

– Ая.

– А, може, б ти завдав собі клопоту і відповів мені нормально?

– Келді не треба підказувати, – нарешті відповів Вільям. – Келда все сама знає.

– Але ти ж знаєш! Ти б міг мені сказати!

– Ага, а ти б могла сказати «будь ласка», – відповів Вільям. – Мені дев’яносто шість років. Я тобі не пупсик у ляльковому будиночку. Твоя бабуні була файна жінка, то так. Але мені не буде наказувати якась шпиндючка.

Тіфані на мить відібрало дар мови, а тоді вона полізла в кишеню по ропуха.

– Шпиндючка? – спитала вона.

– Це щось мале, – пояснив ропух. – Довірся мені.

– І це він обізвав мене малою?!

– В душі я за тебе більший! – відповів Вільям. – І я сумніваюся, що ти б дуже тішилася, якби до тебе приплентався велетень і щось почав наказувати!

– А от стара келда вам наказувала! – огризнулася Тіфані.

– Ая! Бо вона заробила собі пошанівок! – голос співця луною покотився поміж каменів.

– Прошу тебе, допоможи! Я не знаю, що робити, – заблагала Тіфані.

Вільям витріщився на неї:

– Ая, але до цього ти справувалася непогано, – відповів він шанобливо. – Ти відкараскалась від шлюбу і не переступила закон, ти, хитрунко. Тобі все під силу, тільки дай си часу. Не можна от тако з порога хотіти, щоб усе було, як ти хочеш. Ти тільки те й робиш, що волаєш і вимагаєш цюців, розумієш? Роззуй вочі, дівчино. Думай головов.

І на цьому він знову запхав рурку в рота, надув щоки, аж шкіряний міх напнувся, а в Тіфані знову забулькотіло у вухах.

– Ропуше, а що ти на це скажеш? – спитала Тіфані, зазираючи до кишені фартуха.

– Боюся, ти тут сама по собі, – озвався ропух. – Ким би я дотепер не був, та я геть нічого не знаю про невидимі двері. І мене обурює це пре-син-гу-ван-ня, до твого відома.

– Я не знаю, що робити! Може, слід сказати якесь чарівне слово?

– Я теж не знаю. Може й слід сказати якесь чарівне слово? – відповів ропух і обернувся до Тіфані спиною.

Тіфані побачила, що Мак Фіґлі повертаються. Вони мають просто нестерпну звичку підкрадатися нечутно.

«О, ні, – подумала вона. – Вони думають, що я знаю, що робити! Так не чесно! Життя мене до такого не готувало. Я навіть до відьомської школи не ходила! Я навіть не можу знайти те, що треба знайти! Вхід має бути десь тут і десь тут є ключ, але я не знаю, де їх шукати!»

«Вони випробовують мене: чи я хоч щось знаю. І я знаю – все про сир. Більше нічого. Але відьма має дати собі раду…»

Вона запхала руку до кишені, посунула ропуха і намацала важку книжку «Овечі недуги».

Коли вона витягла книжку, то почула, як охнули малолюдки, що зібралися довкола неї.

Вони вірять, що слова чарівні…

Тіфані розгорнула книжку навмання і завмерла.

– Закрути, – мовила вона. Малолюдки закивали і поштурхували одне одного ліктями.

– Закрути – це спазми тельбухів у ярки, – читала вона далі, – що може спричинити запалення нижніх каналів. В особливо запущених випадках може спричинитися до виникнення синдрому Слока. Протокол лікування: щоденна доза скипидару до повного зникнення симптомів, скипидару чи вівці.

Тіфані боязко зиркнула поверх книжки. Фіґлі уважно спостерігали за нею, повилазивши на каміння та горбки. Вони були вражені. Одначе, цитата з «Овечих недуг» не допомогла невидимим дверям явитись.

– Чухачка, – читала далі Тіфані.

Фіґлі заметушились від нетерплячки.

– Чухачка – це вар’ятські зміни в шкірному покриві, зокрема навколо бомбонів. Скипидар ефективно використовується у лікуванні…

А тоді, краєм ока, вона зауважила ведмедика: маленького такого і неприродної червоної барви. Тіфані здогадалася, що це за видиво. Це – улюблені ласощі Погіршая. На смак, як підсолоджений клей, стовідсоткова хімія.

– Ага, – сказала вона вголос. – Мій брат тут точно був…

Фіґлі заметушилися.

Тіфані зробила крок вперед, все ще читаючи з «Овечих недуг» про мастит ніздрів і падачку, але не спускаючи ока з торфовиська. І побачила ще одного ведмедика, цього разу зеленого і майже непомітного в траві.

«Гаразд, – подумала Тіфані. – Ось неподалік один із трьох каменів у арці; два великі камені і поверх них – ще один». Вона вже проходила попід цією аркою, але нічого не сталося.

«І нічого не станеться тепер, – думала вона. – Ну бо хто ж лишає відчиненими ворота до свого світу, щоб абихто зайшов, – гляди, хтось та й забреде випадково! Треба знати напевно, де вхід».

«Мабуть, тільки так це працює. Ну гаразд. Тож я собі думатиму, що вхід тут». Вона рушила вперед, і перед нею з’явилося дивовижне видиво: зелень трави, блакить неба рожевіє довкола призахідного сонця, декілька білих хмаринок, яким уже давно час спати, і все залите теплим, медовим сяйвом. Немислима краса довкола, аж важко повірити, що так буває. Те, що Тіфані мало не щодня бачила цю красу, не мало ані найменшого значення. До того ж, щоб нею помилуватись, не треба пролазити попід камінням! Її видко звідусіль…

Окрім…

Щось тут не те, стривайте. Тіфані пройшла крізь арку туди й назад, але все ще не була певна, що правильно все зрозуміла. Вона простягла догори руку, щоб виміряти висоту сонця на горизонті.

А тоді побачила пташку – ластівку, що полюючи на мух, шугала вгору-вниз і раз у раз ховалася за камінням.

Це було… дивно і перевертало все з ніг на голову. Ластівка шугнула повз камінь, а Тіфані супроводжувала її поглядом… але не встигла за нею. Ластівка мала винирнути по той бік, натомість забарилась ненадовго і пролетіла попід аркою, на мить опинившись водночас по обидва її боки.

Від цього видовища очі Тіфані, наче викотилися з орбіт і обернулися навколо своєї осі.

Знайди місце, де час відстає… 

– Якщо дивитися крізь арку, то час там відстає щонайменше на секунду, – сказала вона, намагаючись говорити якомога впевненіше. – Гада… Я знаю, де вхід!

Нак Мак Фіґлі заулюлюкали і заплескали в долоні, почимчикувавши вслід за нею.

– Ото ти вже начитала! – вигукнув Пограб. – Я ніц з того не впетрав!

– Ая! Та там сам чорт ноги поломе в тому читанню! – додав інший.

– Пані, та ти справдешня келда, – сказав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока.

– Ая! – вигукнув Дурноверхий Вулі. – А як ти ті цукєркі розгледіла і навіть бровов не повела! Ми думали, що ти того малого зеленого проґавиш!

Фіґлі враз замовкли і зиркнули на нього з докором.

– Що я такого ляпнув? Ну що?

Тіфані похнюпилась:

– Ви все знали? Увесь цей час ви знали, де вхід!

– Ая, знали, – відповів Пограб. – Ми знаємо, де шо є. Ми колись жили в краю Крулеви, але ми, знаєш, той, повстали проти її злющості.

– Ми, той-во, повстали, а вона нас прогнала, буцімто ми пияки, злодії і забіяки! – пояснив Дурноверхий Вулі.

– Та де, всьо було не так! – заревів Пограбуйко.

– І ви просто вирішили подивитися, чи я знайду дорогу, чи ні? Так? – Тіфані вирішила завадити бійці своїм питанням.

– Ая, дивилисі. Але ти фест молодець!

Тіфані похитала головою:

– Ні, зовсім ні, – відповіла вона. – Я зовсім не знаю ніяких чарів. Я просто уважно спостерігаю і думаю. Це шахрайство з мого боку.

Фіґлі перезирнулись.

– Ага, – сказав Пограбуйко. – А шо є чари? Таково махати паличков і сказати пару чарівних слів. І що в тому дуже мудрого? А от дивитись і бачити світ, розуміти його – ото є фест вміннє!

– Ая, бо так є, – додав, на превелике здивування Тіфані, Вільям-співець. – Ти роззула очі і включила голову. Саме так має робити справжня чарівниця. А то маханє паличкою – то все просто реклама.

– Овва, – зітхнула з полегшенням Тіфані. – Справді? Так, тож ось наша брама! Всі за мною!

– Ага, – сказав Пограб. – Тепер її відчини.

Тіфані завагалася було на мить, а тоді замислилась: «Я думаю, я спостерігаю. І що ж я виснувала із цих роздумів? А я виснувала таке: я вже крізь арку проходила і нічого не відбулося. Але тоді я була неуважна. Тоді я не думала».

«Не так, як треба. Світ, який я бачу крізь арку, не справжній. Він тільки скидається на справжній. Це така собі омана. І не придивившись уважно, можна просто пройти повз і навіть не усвідомити».

Ага…

Тіфані пройшла попід аркою. Нічого. Нак Мак Фіґлі спостерігали за нею у врочистій тиші.

«Гаразд, – думала вона. – Це все ще омана, еге ж?»

Тіфані стала перед аркою, розпростала руки і заплющила очі. І дуже обережно ступила вперед…

Щось хруснуло під черевиком, але вона не розплющила очі, аж поки під ногами більше не було відчутно каменів. А коли розплющила…

…навколо було чорно-біло.