Текст книги "Твори в п'яти томах. Том 1"
Автор книги: Тарас Шевченко
Жанр:
Поэзия
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)
І як примовляла.
Та й байдуже. Пішла собі
У палати спати.
Та не дійшла,– довелося
В Дніпрі ночувати.
І незчулась, як зуспіли
Дніпрові дівчата —
Та до неї, ухопили
Та й ну з нею гратись,
Радісінькі, що піймали,
Грались, лоскотали,
Поки в вершу не запхали...
Та й зареготались.
Одна тілько русалонька
Не зареготалась.
1846, 9 августа, Київ
ОСИКА
Поема
Да приидет же смерть на ня, и да снидут во ад живи, яко лукавство в жилищах их, посреде их.
Псалом
Молюся, знову уповаю,
І знову сльози виливаю,
І думу тяжкую мою
Німим стінам передаю.
Озовітєся ж, заплачте,
Німії, зо мною...
Над неправдою людською,
Долею лихою.
Озовітесь, а за вами,
Може, озоветься
Безталання невсипуще
І нам усміхнеться,
Поєднає з недолею,
Спасибі нам скаже,
І помолиться, й заплаче,
Й тихо спати ляже.
Така моя рада, незнаємий брате,
Смирись перед богом, людей не займай,
Шукай собі брата в палатах і в хаті
І дбай домовину, а слави не дбай,
Бо вона не спинить віку молодого,
Не верне з-за літа нашої весни...
Отак-то, мій друже, молись, брате, богу
І мене в молитвах своїх пом’яни.
Росте в полі на могилі
Осика заклята,
Отам відьма похована,
Хрестітесь, дівчата,
Хрестітеся... і не кваптесь
На панів лукавих,
Бо згинете осміяні,
Наробите слави,—
Злої слави на сім світі,
А на тім!.. Крий боже!
За гріхи такі великі
Сам бог не поможе.
Нехай пани знущаються,
Братами торгують
Та сльозами кровавими
Сатану частують, їх вже душі запродані,
То їм і байдуже,
А вам треба стерегтися,
Стерегтись, та й дуже!
Стережіться ж – кохайтеся
Хоч і з наймитами,
З ким хочете, мої любі,
Тільки не з панами.
Після осіннього Миколи 1
Обідрані, троха не голі,
Бендерським шляхом уночі
Ішли цигане. А йдучи,
Звичайне, вольнії співали,
Ішли собі, а потім стали,
Шатро край шляху нап’яли,
Багаття вбоге розвели
І коло його посідали,
Хто з шашликом, а хто і так,
Зате він вольний, як козак
(Колись то був). Сидять, куняють,
А за шатром в степу співає,
Неначе п’яна, з приданок
Додому йдучи, молодиця.
(Голос за шатром)
«Ой у новій хаті
Полягали спати,
Молодій приснилось,
Що мати сказилась,
Батько утопився.
Свекор оженився,
І!.. гу!.. гу!.. гу!..»
Цигане слухають, сміються.
«І де тут п’яні ті возьмуться?
Оце, мабуть, із-за Дністра,
Бо тут все степ... Мара! Мара!!»
Цигане крикнули й схопились,
А перед ними опинилась
Та, що співала... жаль і страх,
В свитині латаній дрожала,
А на руках і на ногах
Од стужі кров повиступала,
І довгі коси в реп’яхах.
Постояла і мовчки сіла
Коло огню, і руки гріла
На самім полум’ї. «Ну, так!
Оженився неборак!» —
Сама собі ніби шептала
І якось страшно усміхалась.
Цигане:
А відкіля ти, молодице?
Відьма:
Хто! я... я...
(Співає)
«Як була я молодиця,
Ціловали мене в лице,
А як стала стара баба,
Цілували б, була б рада».
Цигане:
Співуча, нічого сказать,
Якби собі таку достать,
Та ще й медведя...
Відьма:
Я співаю
Чи то сижу, чи то гуляю,
Все співаю, все співаю,
Уже забула говорить,
А перше добре говорила...
Цигане:
Де ж ти була, що заблудила?
Відьма:
Хто? Я?.. З дочкою пан лежить,
Огонь погас, а місяць сходить,
В яру пасеться вовкулак 2.
Я в приданках була, впилася
І молода не придалася,
А все то прокляті пани
З дівчатами такеє діють...
Піду ще сина хоронить,
А то без мене не зуміють
І в домовину положить...
Цигане:
Не йди, небого, будь ти з нами,
У нас, єй-богу, добре жить.
Відьма:
А діти єсть у вас?
Цигане:
Немає.
Відьма:
Кому ж ви їсти даєте?
Кого ви спати кладете?
Кого колишете вночі?
Лягаючи і встаючи,
За кого молитесь?.. Ох, діти,
І все діти... і все діти!
І мені нема де дітись.
Де не піду, усе за мною,
Вони з’їдять мене колись.
Цигане:
Не плач, небого, не журись,
У нас дітей нема й заводу.
Відьма:
Хоч з гори та в воду...
І тяжко, тяжко заридала.
Цигане довго дивувались,
Поки поснули – де хто впав,
Вона ж не спала, не журилась,
Сиділа, ноги устромила
В гарячий попіл. Виступав
Щербатий місяць з-за могили
І на шатро мов дивувавсь.
Аж поки хмари заступили.
Чом не спиться багатому,
Сивому гладкому?
Чом не спиться убогому,
Сироті старому?
Один дума, як би його
На подзвін придбати,
А той дума, коли б швидче
Достроїть палати,
Отойді вже одпочину...
Аж у домовині.
А убогий і так собі
Де-небудь загине.
І обидва спочивають
І гадки не мають.
Убогого не згадують,
А того ще й лають.
Не спиться старому ні в полі, ні в хаті,
А треба як-небудь віку доживати.
Коло огню старий циган
З люлькою куняє
І дивиться на приблуду,
Може, що й гадає.
Циган:
Чому не ляжеш, не спочинеш,
Зірниця сходить, подивись.
Відьма:
Дивилась я, вже ти дивись
Циган:
Ми рано рушимо, покинем,
Як не проспишся...
Відьма:
Не просплюсь.
Уже ніколи не просплюсь,
Отак де-небудь і загину
У бур’яні...
(Співає)
«Гаю, гаю, темний гаю,
Тихенький Дунаю.
Ой у гаю погуляю,
В Дунаї скупаюсь,
В баговинні зеленому
Трошки одпочину
Та, може, ще хоч погану
Приведу дитину».
Дарма... аби собі ходило
Та вміло матір проклинать.
Цить... цить... чи бачиш, на могилі
Очима лупа кошеня,
Ото до мене... кицю... кицю..,
Не йде, прокляте бісеня,
А то дала б тобі напиться,
Впилося б добре...
(Співає)
«Стоїть кутя на покуті,
А в запічку діти,
Народила, наплодила,
Та нігде подіти.
Чи то потопити,
Чи то подушити.
Чи жидові на кров продать,
А гроші пропити?»
Що, добре наші завдають!
Ото-то й то, а ти не знаєш,
Сідай лиш ближченько отут,
Я розкажу тобі. Ти знаєш,
Що й я в Волощині була,
Близнят в Бендерах 3 привела.
У білих Яссах колихала,
У Дунаєві купала,
В Туреччині сповила
Та й додому понесла —
Аж у Київ; та вже дома
Без кадила, без кропила
За три шаги охрестила,
А три шаги пропила.
Упилася, упилась
І досі п’яна...
І вже ніколи не просплюся,
Бо я вже й бога не боюся
І не соромлюся людей...
Коли б мені отих дітей
Найти де-небудь! Ти не знаєш,
Чи є в Туреччині война?
Циган:
Була колись, тепер нема,
Умер найстарший старшина.
Відьма:
Я думала – в Туреччині,
Аж і там немає.
Ось слухай же, скажу тобі,
Кого я шукаю.
Я шукаю дочку мою
І сина Івана,
А ще гірше я шукаю
Проклятого пана,
Щоб задушить, бо як узяв
Мене молодою,
Та й остриг, неначе хлопця,
І скрізь за собою
Возив мене, у Бендерах
Тойді ми стояли
З москалями, а москалі
Турка воювали.
Отож якраз против спаса
Привела близнята,
А він, проклятий, покинув,
Не вступив і в хату,
Пішов собі з москалями,
А я з байстрюками
В Україну повернула
Босими ногами.
Острижена – та й байдуже.
Ішла та питала
До Києва. І що з мене
Люди посміялись,
Трохи була не втопилась,
Та жаль було кинуть
Близняточок. То сяк, то так
На свою країну
Доплентала, одпочила,
Вечора діждала—
Та и у село, хотілось, бач,
Щоб люде не знали.
Підкрадаюся до хати ~
Аж огню немає.
Я думала, що спить батько,
Аж він умирає.
І нікому руки скласти,—
Я перелякалась.
Хата пусткою смерділа.
От я заховала
Близнят своїх у коморі,
Убігаю в хату,
А він уже ледве стогне,
Я до кого: «Тату!
Тату, тату! Це я прийшла»,
За руку хапаю.
А він мене взяв за руку
І шептав: «Прощаю!..
Прощаю... і...» – тілько й чула,
Бо, здається, впала
Та й заснула – якби була
Довіку проспала.
Опівночі прокинулась,
Щось ходить по хаті»
А за руку батько давить.
«Тату! – кличу,– Тату!»
Аж він уже так, як крига,
Насилу я руку
Випручала... Що, цигане,
Якби таку суку
Тобі дочку – чи простив би?
Циган:
Простив би, єй-богу.
Відьма:
Та мовчи вже, бо забуду,
Я молилась богу...
Ба ні, дітей годувала,
Та в засік ховала,
Та, здається, ще очіпок
Клоччям вимощала,
Щоб не знать було, що стрига,
Прибралась, ходила,
Поки люде домовину
Надворі робили,
Доробили, положили,
Понесли, сховали,
І одна я з близнятами
На світі осталась.
(Плаче і саівае)
«Через яр ходила
Та воду носила,
Коровай сама бгала,
Дочку оддавала,
А сина женила І.. гу...»
Циган:
Не скигли, бо ти всіх побудиш!
Відьма:
Хіба я скиглю, навісний!
Циган:
Та добре, добре, що ж дальш буде,
Розказуй лиш...
Відьма:
А що даси?
Навариш завтра мамалиги,
Я й кукурузи принесу..*
Постривай же, нагадала*
З дочкою ліг спати,
А сина взяв у лакеї,
Громадою з хати...
Еге... еге... громадою.
Я собак дражнила
Попід вікнами з старцями
І близнят водила
За собою, щоб привчались»
Аж і сам приїхав.
Отойді було громаді
І всім достолиха,
Щоб мене не виганяли
З батьківської хати,
А мене взяв з близнятами
До себе в палати.
Ростуть мої близняточка,
А я утішаюсь
І з лютою гадиною
Я знову кохаюсь,
Докохалася до краю...
Сина у лакеї
Занапастив, а з дочкою,
Чи чуєш, з своєю...
Чи це не гріх, по-вашому,
І в вас так уміють?..
А мені дав карбованець
Та послав у Київ,
Щоб я богу помолилась.
Отож я й ходила
І молилась, ні, цигане,
Я дармо молилась.
Чи в вас є бог який-небудь?
От же в нас немає,
Пани вкрали та в шкатулі
У себе ховають.
Вертаюся із Києва,
Замкнуті покої,
Пан поїхав десь з дочкою,
Як перше зо мною.
І сина взяв,– потім... потім...
Далебі, не знаю,
Що робилось,– мені снилось,
Ніби я літаю
Над байраками совою
І дітей шукаю.
Та то бредня. Я не дітей —
Я шукала пана,
Та тепер уже не треба,
Піду у цигане.
Я вже сина оженила,
А дочка й так буде,
Лазитиме попідтинню,
Поки стопчуть люди.
Ти не бачив мого сина?
Там такий хороший,
Такий, як ти. А знаєш що?.
Позич мені грошей,
А я намиста накуплю
І тебе повішу
Та й піду собі додому..
« Дивись: миша... миша..»
Несе у Київ мишенят,
Не донесеш, утопиш десь
Або пан одніме...
Чи я найду дітей своїх,
Чи так і загину?!..»
Та й замовкла, мов заснула.
Цигане вставали –
Розбирали шатро своє,
В дорогу рушали.
Та й рушили, пішли степом,
І вона устала
Та й пішла сама за ними,
А йдучи, співала:
«Кажуть люде, що суд буде,
А суду не буде,
Бо вже мене осудили
На сім світі люди».
За селом село минали,
В городи ходили,
І, мов диво, за собою
Приблуду водили.
І співала й танцювала
Не пила й не їла,
Неначе смерть з циганами
По світу ходила.
Потім разом перестала,
Стала їсти, й пити,
І ховатись за шатрами,
І богу молитись.
То таке їй поробила
Стара Маріула,
Якимсь зіллям напоїла,
То воно й минуло.
Потім її сама стала
Вчить лікарювати.
Які трави, що од чого,
І де їх шукати.
Як варити, напувати,
Всьому, всьому вчила.
І приблуда училася,
І богу молилась.
Літо й друге проблукала
Та трави сушила,
А на третє в Україну
З ними приблудила.
Поклонилась Маріулі
За науку в ноги,
Попрощалась з циганами,
Помолилась богу
Та й пішла собі додому
На свою країну,
Рада, рада та весела,
Мов тая дитина.
Які села прохожала –
Болящих питала,
І травами напувала,
І всім помагала.
Восени прийшла додому,
Пустку затопила,
Вимазала, упоралась
І легко спочила,
Як у раї, все забула,
І злеє й незлеє,
Всіх простила, всіх любила
І мов над землею
Святим ангелом витала,
Так їй легко стало.
Мов в палатах, в своїй хаті
Перезимовала.
І сусіди не цурались,
Все село любило,
Бо вона все по болящих
День і ніч ходила,
I всякому помагала,
I плати не брала,
А що брала, то калікам
Зараз оддавала.
Або свічечку в неділю
Спасові поставить
За всіх грішних, а у себе
Й шага не оставить.
«Нащо мені,– було каже,–
Чи то в мене діти?»
Та й заплаче, отак вона
Меж чужими в світі
Вік недовгий доживала.
Дівчата, бувало,
І днювали й ночували,
Хату прибирали,
І мазали, і квітчали,
І їсти варили,
І ворожить не просили —
Так собі любили.
У хаточці чисто, тихо,
Ясно, як у раї,
І, знай, двері поскрипують,
Ніхто не минає —
Той добридень прийде скаже,
Той зілля попросить,
Той бубличків, паляничку,
Всього понаносять,
Аби було з ким пожити,
Добром поділитись.
Отак вона в селі жила
І вкрита, і сита.
І любили, і вітали,
І всього давали,
А все-таки покриткою
І відьмою звали.
З недугами і болячками
З трьома чи й більше лікарями
Із-за німецької землі
Весною пана привезли.
Тілько самого. А де ж діти?
Дочку на хорта проміняв,
А сина в карти проіграв!
І так трапляється на світі.
А що ж ми маємо робить?
Отож взяли його лічить,
Лічили, аж утрьох лічили,
Уже чого з ним не робили.
Та ба, не буде вже грішить,
А ще б хотілося... Простила,
Святого зілля наварила
І, милосердая, з села
Лічити Еорога пішла
В палати сумнії, просила,
Щоб зіллям пана напоїть,
Божилася, що буде жить,
І лікарі не допустили,
Прогнали, трохи ще й не били,–
Взяла горщечок та й пішла.
Ідучи, діточок згадала,
Заплакала... і жаль їй стало,
Що панові не помогла.
Весна зиму проганяє,
І зелений по землі
Весна килим розстилає,
Із ірію журавлі
Летять високо ключами,
А степами та шляхами
Чумаки на Дін пішли.
І на землі, і на небі
Рай,– і я не знаю,
Якого ще люди раю
У бога благають.
А тим часом непрощенний
Грішний умирає
У будинках. Уже його
Й сакраментовали 4,
Клали долі на соломі
І стелю знімали,
Не вмирає. І лікарі
Нічого не вдіють.
Потім трохи полегшало.
«Покличте Лукію»,–
Шепнув, та аж затрусився.
Привели в палати
Мою відьму, і лікарі
Вже стали прохати,
Щоб помогла. Прийшла вона,
І у ногах стала,
І тихенько за грішного
«Отче наш» читала.
Пан неначе прокинувся,
Глянув кругом себе
І на неї... та й закричав:
«Не треба! не треба!
Іди собі... або стривай,
Чи ти не забула?
Прости мене... прости мене...»
І сльози блиснули
Вперше зроду. «Я прощаю,
Я давно простила».
І свічечку дала в руки,
І перехрестила.
Заснув ворог перед нею,
Як тая дитина.
А її за свою душу
Молитись покинув.
Сорокоусти 5 наймала,
У Київ ходила
Та за пана за грішного
Господа молила.
І восени вернулася
В село зимовати,
Так, як матір, привітали
Ласкаві дівчата,
І знов стали на досвітки
До неї ходити,
І знов стали, як матері,
Лукії годити.
А вона їх научала,
Як на світі жити,
Розказує, як і вона
Колись дівовала
І як пана полюбила,
Покриткою стала,
І як стригою ходила,
Близнят породила,
Як блукала з циганами,
І як її вчила
Лікарювать Маріула,
І де що робилось,
Усе, було, розказує,
Аж плачуть дівчата
Та хрестяться, жахаються,
Ніби пан у хаті.
А вона їх розважає,
Просить, закликає,
Щоб з панами не кохались,
Бо бог покарає.
Що «підете й ви по світу
Так, як я ходила,
Батька й матір погубите,
Як я погубила,
Дітей своїх на сміх людям
Пустите по світу.
Так, як я... як я... пустила
Діти, мої діти».
Отак вона научала.
Дівчата хрестились
Та плакали,– а уночі
Пани все їм снились.
Із рогами і хвостами
Одрізують косу,
Та кусають, та сміються
І простоволосу
На собак тощо міняють,
У дьогті купають,
І виводять на улицю,
І людей скликають
Дивитися. Отаке~то
Дівчаточкам снилось,
А все-таки на досвітки
До неї ходили.
Прийшла весна зеленая,
Стара моя встала,
Пішла в поле шукать зілля
Та там і осталась.
І обідать і вечерять
Варили дівчата,
Та не знали, де ділася
Їх нерідна мати.
Пастухи в селі сказали,
Що коло могили
У калюжі стару відьму
Чорти утопили.
Найшли її, громадою
Без попа сховали
На могилі й осиковим
Кілком пробивали.
А дівчата засіяли
Могилу цвітами
І осику поливали
Своїми сльозами.
І виросла на могилі
Осика заклята,
Отам відьма похована,
Молітесь, дівчата.
Молітеся і не кваптесь
На панів лукавих.
Бо згинете осміяні,
Наробите слави.
Седнев, 1847, марта
* * *
За що ми любимо Богдана?
За те, що москалі його забули,
У дурні німчики обули
Великомудрого гетьмана.
[1845—1847]
У першому томі вміщені всі відомі нам поетичні твори Т. Шевченка, написані до його арешту 5 квітня 1847 р. Тексти їх подаються за виданням: Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у шести томах, т. 1. К., Вид-во АН УРСР, 1963.
Значна частина поезій і поем, що друкуються у цьому томі, побачили світ уже після смерті Шевченка. А два твори опубліковані тільки після Великого Жовтня, у 1939 році.
Переважна більшість рукописів ІІІевченкових поезій зберігається в Інституті, літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Але наявні автографи охоплюють в основному період поетичної творчості Шевченка від 1843 р. Це передусім рукописний збірник-зошит «Три літа», в якому зібрані автографи поезій 1843 —1845 pp. До речі, цей зошит видавництво «Наукова думка» 1966 р. опублікувало фототипічним способом.
Рукописів ранішого часу збереглося дуже мало. Твори раннього періоду представлені здебільшого тільки в друкованому вигляді та в рукописних копіях. Перші поетичні спроби Шевченка до нас не дійшли. З найраніших творів нам відомі лише балада «Причинна» (у першодруку й списках) та поезія «Нудно мені, тяжко – що маю робити?» (приписується Шевченкові).
ПРИЧИННА
Вперше надруковано в альманасі «Ластівка» (1841).
Автограф не зберігся.
1. Причинна – жінка, яка втратила психічну рівновагу внаслідок того, що їй, за давніми народними уявленнями, щось пороблено, в даному разі – ворожкою.
ДУМКА («ТЕЧЕ ВОДА В СИНЄ МОРЕ...»)
Вперше надруковано в альманасі «Ластівка» (1841) як продовження поезії «На вічну пам’ять Котляревському». У «Кобзарі» 1860 р. вірш надруковано як окремий твір під назвою «Думка».
Автограф не зберігся.
ДУМКА («ВІТРЕ БУЙНИЙ, ВІТРЕ БУЙНИЙ!»)
Вперше надруковано в альманасі «Ластівка» (1841) під назвою «Вітре буйний...».
Автограф не зберігся.
ДУМКА («ТЯЖКО-ВАЖКО В СВІТІ ЖИТИ...»)
Вперше надруковано в альманасі «Молодик» (1843, № 2).
Автограф зберігається в рукописному відділі Державної бібліотеки СРСР ім. Леніна (ф. 177, № 10792)
ДУМКА («НАЩО МЕНІ ЧОРШ БРОВИ...
Вперше надруковано в «Кобзарі» 1840 р. під назвою «Думка».
Автограф зберігається в Центральному державному історичному архіві УРСР (ф. 1629, оп, 2, № 4).
НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ
Вперше надруковано в альманасі «Ластівка» (1841).
Автограф не виявлено.
1. Котляревський, Іван Петрович (1769—1838)—перший український письменник-класик, автор славнозвісної поеми «Енеїда» та п’єс «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник».
Поезія є відгуком на смерть Котляревського.
2. Де ватагу пройдисвіт а...– Йдеться про троянців на чолі з Енеєм. Так про них писав і Котляревський: «Один з троянської ватаги...», «Еней пройдисвіт і не промах...».
3. Троя – стародавнє місто в Малій Азії при вході в протоку Дарданелли,– столиця Троянського царства. Під час тривалої війни в XIII ст. до н. е. греки зруйнували Трою дотла. Еней – один з героїв тієї війни. Легенди: розповідають, що після зруйнування міста троянці на чолі з Енеєм попливли світ за очі. Зазнавши багато пригод, вони прибули, зрештою, до теперішньої Італії й поклали початок Римській державі. Подвиги Енея оспівав римський поет Публій Вергілій Марон (70—19 pp. до н. е.). Котляревський скористався сюжетом його твору і в своїй однойменній поемі змалював життя й побут України XVIII ст.
КАТЕРИНА
Вперше надруковано в «Кобзарі» 1840 р. з цензурними купюрами.
Автограф не виявлено.
1. Жуковський, Василь Андрійович (1783—1852) – відомий російський поет і перекладач, що разом з художником К. Брюлловим допоміг викупити Шевченка з кріпацтва. На згадку про день викупу—22 квітня (ст. ст.) 1838 р.– поет присвятив йому поему.
2. Москалі – тут – офіцери царської армії.
3. Пішов москаль в Туреччину...– тобто на війну з Туреччиною.
4. Кете —дайте.
5.3 прощі – з богомілля.
6. Шаг – гріш, півкопійки. Дрібна грошова одиниця тих часів.
7. Гетьманщина – суспільно-політичний устрій на Україні в XVII—XVIII ст. ст.
8. Покотьоло – дерев’яне кружало.
9 Карбівничий – той, хто карбує дерева, лісник.
10 Берлин – старовинна карета.
ТАРАСОВА НІЧ
Вііерше надруковано в «Кобзарі» 1840 р. з цензурними купюрами.
Автограф не виявлено.
1. Тарасова ніч – ніч розгрому армії польського гетьмана Конецпольського. В поемі оспівано повстання українського народу проти польської шляхти навесні 1630 р. Очолював повстання Тарас Федорович, якого в деяких історичних працях названо Трясилом. Вирішальний бій стався під Переяславом 22 травня, після трьох тижнів упертої боротьби повстанців проти польського шляхетського війська. Вночі над р. Альтою повстанці вщент розгромили армію Конецпольського, в складі якої були і наймані німці.
2. Уніати – прибічники унії, проголошеної 1596 р. в м. Бресті. За цією унією православна церква на Україні й Білорусії була підкорена церкві католицькій.
Запровадила унію польська шляхта з метою зміцнення своєї політичної влади на Україні, з метою штучної полонізації українського народу та насильного віддалення його від народу російського. Вище православне українське духовенство, щоб зберегти своє привілейоване становище, зрадило інтереси народу, заявило польському королеві Сигізмунду III про свою згоду на об’єднання православної церкви з римсько-католицькою і домовилося з Ватіканом про основні принципи унії.
Політика угоди з Ватіканом і насадження на Україні католицизму викликали рішучий протест народних мас.
3. Наливайко, Северин – ватажок народного повстання проти шляхетської Польщі в кінці XVI ст. (1594—г 1596}; був захоплений у полоп і страчений у Варшаві 1597 р. З ім’ям Наливайка пов’язано багато народних пісень і легенд.
4. Кравчина – Кравчиною називали Северина Наливайка (походженням з кравців).
5. Павлюга – Шевченко має тут на увазі Павлюка (Павла Михновича Бута)—одного з ватажків народного повстання 1637 р. проти шляхетської Польщі. Страчений у Варшаві 1638 р. У даному випадку – анахронізм, бо Павлюк виступав пізніше – після повстання під проводом Тараса Трясила.
6. Бунчук – бунчуг – древко з мідним наконечником, з-під якого звисав кінський волос.
7. Трубайло – Трубіж – річка на Полтавщині, притока Дніпра, на якій стоїть Переяслав (тепер Переяслав-Хмельницький).
8. Альта – річка, притока Трубежу.
ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ...
Вперше надруковано в «Кобзарі» 1840 р.
Автограф не виявлено.
1. З булавами, з бунчугами.– Булава і бунчуг – ознаки гетьманської влади.
ПЕРЕБЕНДЯ
Вперше надруковано в «Кобзарі» 1840 р. з присвятою Є. П. Гребінці.
Автограф не виявлено.
1. Перебендя – балакуча, химерна людина, в даному разі кобзар (від слова перебендювати, перебирати, вередувати).
2. Чалий, Сава – сотник українського козацького війська середини XVIII ст. 1736 р. зрадив інтереси народу й перейшов на бік польської шляхти, за що 1741 р. був страчений козаками.
3. Про Лазаря – тобто пісню, в якій використано євангельську легенду про бідного Лазаря.
4. Я к Січ руйнували. – Запорозьку Січ зруйновано і ліквідовано в червні 1775 р. за наказом Катерини II, щоб усунути загрозу повстанських рухів. Адже Запорозька Січ завжди була центром, де нагромаджувались сили повстанців.
ТОПОЛЯ
Вперше надруковано в «Кобзарі» 1840 р. з присвятою сестрі Шсвченкового товариша по Академії мистецтв – П. С. Петровській.
Автограф не виявлено.
ДО ОСНОВ’ЯНЕНКА
Вперше надруковано в «Кобзарі» 1840 р. з цензурними купюрами.
Автограф не виявлено.
1. Квітка – 0снов’яненко, Григорій Федорович (1778 —1843) – відомий український письменник. Писав російською і українською мовами. Він тепло відгукнувся на вихід «Кобзаря» і «Гайдамаків», листувався з Шевченком.
Прочитавши 1839 р. в петербурзькому журналі «Отечественные записки» нарис Г. Основ’яненка «Головатий» про кошового отамана Чорноморського козацького війська, Шевченко звернувся до автора з поезією «До Основ’яненка». На зв’язок поезії з нарисом Квітки вказували такі рядки першої редакції:
Наш завзятий Головатий
Не вмре, не загине,
От де, люди, наша слава,
Слава України!
ІВАН ПІДКОВА
Вперше надруковано в «Кобзарі» 1840 р. з присвятою В. І. Штернбергові (див. прим, до поезії «На незабудь»).
За кордоном зберігається уривок автографа, за яким поема друкувалася у «Кобзарі» 1860 р.
1. Іван Підкова – козацький ватажок другої половини XVI ст., відомий в народі походами проти турків. Про його морський похід відомостей немає.
2. Синоп – місто в Туреччині, на березі Чорного моря.
3. Царград – давня слов’янська назва Константинополя, столиці Візантії, завойованої турками в XV ст. З 1453 р. Константинополь став столицею Оттоманської імперії і почав називатися Стамбулом (тур. Істанбул). За традицією наші предки продовжували називати Царградом і перейменований Константинополь – султанський Стамбул.
Н. МАРКЕВИЧУ
Вперше надруковано в альманасі «Молодик» (1843, № 2).
Автограф зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, № 26.
1. Маркевич, Микола Андрійович (1804—1860)– історик, поет і етнограф, автор п’ятитомної «Истории Малороссии», знайомий Шевченка.
НА НЕЗАБУДЬ (Штернбергові)
Вперше надруковано в журналі «Киевская старина» (1902, № 2).
Вірш написаний на примірнику «Кобзаря» 1840 p., подарованому Шевченком у 1840 р. В. І. Штернбергові у зв’язку з його від’їздом до Італії.
Де зараз автограф – невідомо.
1. Штернберг, Василь Іванович (1818—1845)—художник, товариш Шевченка по Академії мистецтв. Деякий час Шевченко і Штернберг жили разом на 5-й лінії Васильєвського острова в будинку Аренса, щиро дружили, малювали один на одного портрети-шаржі та різні побутові картинки з свого спільного життя.
ГАЙДАМАКИ (Поема)
Перший розділ поеми опубліковано в альманасі «Ластівка» (1841). Поема в цілому вперше надрукована окремим виданням 1841 р. з цензурними купюрами.
Автограф не виявлено.
1. Гайдамаки – українські повстанці, переважно з селян, що боролися проти гніту польського панства. Особливою силою відзначилися повстання 1733—1734 і 1768 років. Останнє повстання (відоме під назвою Коліївщина, очолене Залізняком та Гонтою) і стало темою Шевченкового твору.
2. Вавілон – одне із славнозвісних міст стародавнього світу, розташоване на берегах Євфрату. Славилося одним із «семи чудес світу»—висячими садами, влаштованими на штучних кам’яних терасах, що підносилися одна над одною біля царського палацу.
3. Все письменні, друкован і... і далі.– Тут Шевченко полемізує з реакційною критикою, яка заперечувала саме існування української мови.
4. Матрьоша, Параша, паркет, шпори – ходові поетичні імена і образи тогочасної романсової поезії. Султан – оздоба з волосу чи з пір’я на парадних головних уборах царської армії.
5. Скутар – передмістя Стамбула, колишньої столиці Туреччини.
6. Т м а, м н а – трилітерні склади в церковнослов’янському букварі; по такому букварю вчився Шевченко в дитячі роки.
7. О к с і я – надрядковий значок в церковнослов’янських книгах, означає наголос над складом.
8. Щирий батько – Григорович Василь Іванович (1786 – 1865)—конференц-секретар Академії мистецтв, брав активну участь у викупі Шевченка з кріпацтва, допоміг йому стати пансіонером (стипендіатом) Товариства заохочення художників. Високо цінуючи турботи і допомогу Григоровича, поет присвятив йому поему «Гайдамаки» на згадку про день викупу.
9. Інтродукція – введення, вступ до музичного або словесного твору. Оскільки в поемі був уже ліричний вступ, Шевченко назвав історичний вступ «Інтродукцією».
10. Степан – Стефан Баторій, король Польщі з 1576 до 1586 р.
11. Ян Собієський – Ян Собеський, король Польщі у 1674—1696 pp.
12. Дивилися, як королі із Польщі втікають...– По смерті короля Сигізмунда-Августа в Польщі перевелася династія Ягеллонів. За конституцією, королем було обрано Генріха III Валуа з роду Бурбонів. Звиклий до абсолютистських порядків французького двору, Генріх Валуа не дотримувався норм шляхетської конституції, внаслідок чого між королем і шляхтою почалися чвари. Після смерті брата Карла IX Генріх Валуа, пробувши в Польщі три місяці, виїхав назавжди до Франції.
13. «Nіе роzwaІаm!» (польське «Не дозволяю!»)– право вето, яке мав у XVII—XVIII ст. ст. кожен член польського сейму, не згодний з тією чи іншою постановою. Досить було одного вигуку «Nie pozwalam!», щоб постанова не була прийнята. Шляхетська анархія та економічна слабкість країни, як наслідок безнастанних війн, привели їі кінець кінцем до занепаду. В 1772—1795 pp. Польща була поділена між трьома державами – царською Росією, Пруссією та Австрією.
14. Понятовський, Станіслав-Август – останній король Польщі (1764—1795). Формально обраний сеймом, а фактично поставлений Катериною II, він був слухняним знаряддям у руках російського царизму. При ньому Польща втратила свою державність.
15. Пулавський і Пац – польські шляхтичі, що очолювали опозицію проти Понятовського, керували повстанням польської шляхти. Повстання було придушене за допомогою царського війська.
16. Конфедерації – об’єднання, збройні союзи польської шляхти, невдоволеної політикою Понятовського, зокрема законом 1768 p., за яким православні зрівнювались у правах з католиками, а права шляхти обмежувались. Конфедерації виступали під гаслом оборони католицької віри, шляхетської волі. Найміцнішою конфедерацією була Барська (м. Бар на Поділлі) на чолі з Пулавським. На Україні конфедерати знущалися з народу, грабували, руйнували житла. Коліївщина (1768) була відповіддю українського народу на нелюдську експлуатацію і знущання польської шляхти.
17. Герш – т у? (Євр.) – Чи ти чуєш?
18. «Вільшана, або Ольшака – містечко Київської губернії, Звенигородського повіту, між Звенигородкою і Вільшаною по старому шляху Боровиків хутір і корчма, де б то Ярема Байстрюк, а потім Галайда, був у жида наймитом. (Од старих людей)».– Прим. Шевченка.
19. Ї мості (польськ.)—милостивій пані, її милості.
20. Літаня (літанія)– католицьке урочисте благальне молит-вословіє. Тут вжито в переносному значенні – нецікава для конфедератів розповідь Лейби.
21. Схизмати.—«Неуніатів ляхи називали схизматами».– Прим. Шевченка.
22. Шеляг – старовинна польська дрібна монета.
23. Титар – ктитор, церковний староста.
24. «Му żyjemy, my żyiemy, Polska nie zginęła»—«Ми живемо, ми живемо, Польща не загинула»– слова з державного гімну тодішньої Польщі.
25. Свячений – гайдамацький ніж.
26. «Про конфедератів так розказують люди, котрі їх бачили: і не диво, бо то була все шляхта z honorem, без дисципліни; робить не хочеться, а їсти треба».– Прим. Шевченка. Z honorem – з гонором, з пихою, з почуттям власної гідності.
27. Навіки, праведний, заснув.– «Анахронізм: титаря
ляхи замучили зимою, а не літом».– Прим. Шевченка. Події, відтворені поетом у розділі «Титар», мають своїм джерелом дійсний факт, що стався трохи раніше, 1766 р.
28. Чигирин – місто на р. Тясмин, притоці Дніпра. В XVII ст., починаючи від Богдана Хмельницького, був місцем перебування українських гетьманів. У січні 1653 р. в Чигирині відбулася старшинська рада, яка прийняла рішення продовжувати боротьбу проти шляхетської Польщі і добиватися возз’єднання України з Росією.
29. Щедрої гостинець пані.– Селяни, учасники Коліївщини, вірили легенді, нібито Катерина II підтримує селянське повстання і посилає зброю: вози залізної тарані – вози із зброєю – ножами. Згодом повстанці переконалися в облудності цієї легенди, коли царське військо, за вказівкою Катерини II, допомогло польській шляхті придушити рух селянських мас.
