Текст книги "Твори в п'яти томах. Том 1"
Автор книги: Тарас Шевченко
Жанр:
Поэзия
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)
На той час Шевченко був уже не тільки геніальним поетом, але й мислителем, революційним демократом. Його ідеї палко сприймав трудовий народ, передова інтелігенція, особливо студентська молодь. Саме тоді, узимку 1845—1846 років, у Києві було засновано Кири-ло-Мефодіївське братство – таємну політичну організацію, до якої входили молоді учені, літератори, студенти. Десь навесні 1846 р. до братства вступив і Шевченко. Його поезії, поширювані у списках, мали значний вплив на багатьох членів братства. Не без впливу, а можливо, й за участю Шевченка, написані програмові документи ки* риломефодіївців: «Книги битія українського народу», «Статут» тощо. Поетові імпонували деякі провідні програмові положення братства: ліквідація кріпацтва і станової нерівності, рівноправність націй, скасування царату й об’єднання слов’янських народів у федеративну республіку. Разом із тим Шевченко не поділяв ліберальних ілюзій М. Костомарова і П. Куліша, ніби широких програмових настанов можна досягти мирним, реформістським шляхом.
Одержавши донос одного студента, царські посіпаки заарештували основну частину членів братства, зокрема 5 (17) квітня 1847 р й Шевченка.
Справу кириломефодіївців розглядав III відділ царської канцелярії. Участь Шевченка у братстві не була доведена, але його покарано суворіше, ніж інших братчиків,– заслано у солдати із особистою забороною Миколи І писати й малювати,– покарано за революційні поезії.
4
У солдати, в далекий окремий Оренбурзький корпус, поет був засланий з однією підступною допискою —«с правом выслуги». Царські сатрапи мали на меті солдатчиною вбити в ньому поета й художника, а цією допискою хотіли розтоптати його душу. Нехай, мовляв, спокусившись вийти на волю, почне вислужуватись, тягнутись з усіх сил до єфрейтора, далі – до унтера, фельдфебеля і, нарешті, дослужиться до прапорщика...
Та Шевченка не такі ковалі кували. На засланні, у солдатах, він страждав і мучився, але не ідеалізував своє життя і до арешту. В казематі III відділу поет писав:
В неволі тяжко, хоча й волі,
Сказать по правді, не було.
Як і належить справжньому революціонерові, Шевченко під час слідства був незламним. Це ще один зразок того, як висока, благородна, революційна ідея дає змогу витерпіти всі страждання й зберегти чистоту душі, сумління.
І в казематі III відділу поет роздобуває аркушик поштового паперу й пише вірші, що їх згодом об’єднав заголовком «В казематі». Слід захоплюватися силою волі поета, який, чекаючи суворої кари, зміг серед інших глибоко соціальних віршів написати в тих умовах такий шедевр, як «Садок вишневий коло хати...».
Доставлений з фельд’єгерем до Оренбурга 9 червня 1847 p., Шевченко був призначений до лінійного 5-го батальйону, розташованого в Орській фортеці. Почалась солдатська муштра.
З перших днів перебування в Орську Шевченко порушує царську заборону – пише вірші (звичайно, потай від стороннього ока). Характерно, що заспів до поезій нового періоду він почав тим самим рядком, що й перший «Кобзар»: «Думи мої, думи мої...» Цим він ніби підкреслював, що жодної зміни в напрямі і характері його творчості не станеться. «Караюсь, мучуся... але не каюсь!»—говорив поет.
І справді, «невольнича поезія», як називав Шевченко свою поетичну творчість періоду заслання, за своїм характером є безпосереднім продовженням творчості 1843—1847 років – періоду «трьох літ». Як і раніше, вона спрямована проти кріпосництва й царату. Ясна річ, що Шевченко живиться ще враженнями, здобутими в часи перебування на Україні. Разом із тим з’являються й нові теми та мотиви. Викриття кріпосництва набирає більш конкретних рис. Характерні з цього погляду твори «Княжна», «Варнак», «Марина», «П. C.», «Якби ви знали, паничі...» тощо. Інколи поезії мають цілком конкретних адресатів. «П. С.»– це ініціали Шевченкового знайомого, власника с. Григорівки, поблизу Бахмача, Петра Скоропадського, нащадка гетьмана Івана Скоропадського.
У творах, написаних на засланні, збільшується питома вага автобіографічного елемента: «Мені тринадцятий минало», «А. О. Козачковському», «І виріс я на чужині...», «І золотої, й дорогої...», «Ми вкупочці колись росли...», «Якби ви знали, паничі...» тощо. Але особистий світ поета не був вузьким, підсліпуватим віконцем. Тут знову має рацію Олесь Гончар: «Особистий, внутрішній світ Тараса Шевченка, переллятий в литво мистецьких узагальнень, постав у ліриці й поемах «Кобзаря» в таких художньо-образних виявах, у такій правдивості й глибині індивідуальних переживань, що в них і сам народ упізнав свою душу, прочитав свою історію, прозирнув у своє майбутнє»1.
Зразком такого узагальнення може бути сюжетний твір «Якби тобі довелося...» (1849). Починається він полемікою з якимось опонентом, що не може глибоко розібратися в житті народу, його стражданнях. І поет розгортає перед ним ще одну, ніби останню історію. У невелич-кому творі розкриваються шекспірівської сили характери молодого месника й не менш вольовий характер дівчини, честь якої обстояв парубок.
Особливістю «невольничої поезії» є наявність у ній дуже багатьох пісень. Переспіви українських народних пісень траплялися й у попередників Шевченка. Але ні в кого не було такого органічного поєднання оригінальної творчості з фольклором.
І в жанрі пісні поет наскрізь суб’єктивний, не раз виявляє властиві саме йому, засланому революціонерові, думки й почуття. Ось, приміром, пісня «Як маю я журитися...». За своїм характером вона справді близька до народної, але в ній суто Шевченківський мотив незламності:
Найду долю – одружуся,
Не найду – втоплюся,
Та не продамся нікому,
В найми не наймуся.
Тому, що зміст і форма Шевченкових пісень були зрозумілі народові, трудящим, покладені на музику, вони стали справді народними піснями: «Ой стрічечка до стрічечки...», «Якби мені черевики...», «І багага я...», «Полюбилася я...», «Ой не п’ються пива-меди...», «Ой пішла я у яр за водою...», «Ой люлі, люлі, моя дитино...», «У перетику ходила...» тощо.
Відірваний царськими сатрапами від рідного краю, поет особливо боляче відчуває тугу за батьківщиною. Звідси надзвичайне загострення патріотичного почуття. Тому в одній з перших поезій, написаних на засланні,– «Сон» («Гори мої високії...»), у нього вириваються пристрасні, розпачливі рядки:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого бога.
За неї душу погублю!
Тугою за рідним краєм покликані до життя твори на історичні теми: «Іржавець», «Чернець», «Хустина», «Швачка», «У неділеньку, у святую...», «Заступила чорна хмара...» тощо. Марно українські буржуазні націоналісти ще й тепер інколи чіпляються за окремі рядки з цих віршів, зокрема – про Костя Гордієнка, адже у цілому поезія «Іржавець» спрямована проти них. Твір цей пашить гнівом проти всіх панів і полупанків, зокрема й українських:
Мій краю прекрасний, розкошний, багатий!
Хто тебе не мучив? Якби розказать
Про якого-небудь одного магната
Історію-правду, то перелякать
Саме б пекло можна. А Данта старого
Полупанком нашим можна здивувать.
Бувши полум’яним патріотом, до самозабуття закоханим в Україну, Шевченко разом із тим не був ні національно, ні класово обмеженим. За своєю природою, своїм світоглядом революційного демократа поет був інтернаціоналістом. Опинившись на засланні серед казахського народу, який тоді називали «киргизами», поет-гуманіст гаряче полюбив цей нещасний народ. Уже в першому вірші, написаному в Орській незамкненій в’язниці, Шевченко кликав рідні думи:
Прилітайте, сизокрилі
Мої голуб’ята,
Із-за Дніпра широкого
У степ погуляти
З киргизами убогими.
Вони вже убогі,
Уже голі...
Ознайомившись з казахським фольклором, поет розробляє народну легенду про святе дерево, пише вірш «У бога за дверми лежала сокира» (1848).
З великою любов’ю малював Шевченко-художник казахські краєвиди та знедолених трудящих: «Казахський хлопчик розпалює грубку», «Казахський хлопчик куняє біля грубки», «Казахи в юрті», «Казахи біля вогню», «Казах на коні», «Казашка Катя» тощо.
Подруживши з багатьма засланими польськими революціонерами, Шевченко в поезії «Полякам» закликає побратимів:
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
Поет-гуманіст співчував знедоленій людині будь-якої нації.
Люто покараний царатом, Шевченко не схилив своєї голови, не розгубив своїх переконань, не втратив волі до боротьби. Як і раніш, він виступає проти самодержавства, закликає у творі «Царі» (1848) до розправи з усіма вінценосцями:
Бодай кати їх постинали,
Отих царів, катів людських!
Помилково, проте, було б твердити, що Шевченко був лише поетом політичним, що вся його поезія складається з гасел. «Невольнича поезія», як і твори попереднього періоду, багата і розмаїта. Крім соціальних поем і автобіографічних віршів, на засланні він написав багато творів на морально-етичні теми: «Москалева криниця», «Титарівна», «Меж скалами, неначе злодій...», «Сотник», «Петрусь» та ін. Безперечно, і в моральних проблемах, порушених поетом, не раз проглядає соціальне підгрунтя, але все-таки на першому плані тут переживання людини – людини, яка може й не належати безпосередньо до трудового народу. Це стосується, зокрема, багатьох пісень.
Є чимало в Шевченка й пейзажних образків, ліричних медитацій, в яких виявляється його чуле серце: «І станом гнучим і красою...», «Огні горять, музика грає...», «І досі сниться: під горою...» та ін.
Загалом можна сказати, що смердюча казарма, безглузда муштра не вбили в Шевченкові поета. Завдяки величезній силі волі, опору він вистояв, твердо вірив у те, що все написане ним дійде до народу.
23 квітня 1850 р. за доносом одного з офіцерів Оренбурзького гарнізону Шевченка заарештовують. Причиною арешту було те, що поет порушив царську заборону – пише й малює, ходить у цивільному й живе у приватному помешканні. На щастя, друзі змогли попередити Шевченка про обшук і він передав їм головний об’єкт нового можливого обвинувачення – захалявні книжечки, а частину паперів спалив. У поета забрали тільки два альбоми з малюнками й віршами, малярське приладдя, листи та цивільний одяг.
Спочатку Шевченко сидів на гауптвахті, а 12 травня його відправили до Орська. Військовий міністр доповів Миколі І, і цар наказав папери поета передати до III відділу для розслідування. Особливу увагу жандарми звернули на лист Сергія Левицького, з яким Шевченко познайомився в перші дні заслання.
На початку 1850 р. Левицький виїхав до Петербурга й написав листа, в якому від імені свого друга, молодого вченого М. Головка, сповіщав, що у Петербурзі є багато однодумців Шевченка. Так виникла справа «...про рядового Шевченка, колезького секретаря Левицького і магістра Головка». Наказано було заарештувати С. Левицького і М. Головка. Останній під час обшуку стріляв у жандармського полковника, а потім сам застрелився. С. Левицького згодом звільнили. 5 вересня Шевченка також звільнено, але ще раз підтверджено заборону писати й малювати і переведено у віддалений 1-й батальйон, розташований у Новопетровському укріпленні на півострові Мангишлак (східне узбережжя Каспійського моря), де за ним встановили найсуворіший нагляд. Командирові 5-го батальйону, в якому раніше служив Шевченко, оголошено сувору догану.
Почалося друге заслання поета, що тривало понад сім років. Зважаючи на посилення нагляду, умови в Новопетровську спочатку були важчі, ніж в Орську. Та, зрештою, й тут знайшлися добрі люди, спершу в особі коменданта укріплення підполковника А. Маєвського, а після його смерті – майора І. Ускова. Так, у травні 1851 р. поет був призначений як художник до складу геологічної експедиції в гори Кара-Тау і, отже, малював там офіційно. Є припущення, що Шевченко брав участь і в експедиції 1852 р.
Незабаром Шевченко відновлює літературну діяльність – пише повісті російською мовою. Спочатку, з метою конспірації, під повістями він ставить фіктивні дати. «Наймичка» має дату: «25 февраля 1844. Переяслав». Повість «Варнак»—«1845 года. Киев». Під наступними творами він ставить уже справжні дати написання. Повісті Шевченко писав, маючи на меті надрукувати їх у російських журналах під псевдонімом «К. Дармограй». На жаль, свого часу вони надруковані не були.
У листах до знайомих Шевченко зазначав, що він написав близько двох десятків повістей. Однак до нас дійшли тексти тільки дев’яти творів: «Наймичка», «Варнак», «Близнецы», «Художник», «Капитан-ша», «Прогулка с удовольствием и не без морали», «Музыкант», «Княгиня», «Несчастный». Десятий твір – «Повесть о безродном Петрусе»– відомий тільки в коротенькому переказі М. Костомарова.
У переважній своїй частині повісті не були викінчені, і це зумовило певні труднощі з їх друкуванням Але головне все-таки не в цьому. Свої прозові твори Шевченко побудував на безпосередніх враженнях від кріпосницької дійсності, в них багато виразних натяків на конкретні факти й події з життя поміщиків. Багато хто з кріпосників та їхніх вірних слуг пізнавав себе в Шевченкових персонажах, змальованих в різко негативних тонах. Таким, зокрема, був поміщик Г. Тарновський, виведений в повісті «Музикант» під прізвищем Арновський.
В поетовій прозі змальовано цілу галерею переконливих образів самодурів, неуків, картярів, звироднілих представників кріпосництва, які гноблять народ, топчуть його мораль і гідність. Зображено долю талановитих кріпаків, показано, як кріпосницька система гальмує духовний розвиток народу, приводить до загибелі обдарованих людей. Широко висвітлено становище жінки в умовах самодержавно-феодального ладу.
Повісті цінні і з погляду вивчення біографії письменника. Тут ми знаходимо і картини його дитячих років, і перебування в Петербурзі, і навчання в Академії мистецтв, і його численні подорожі та зустрічі з видатними культурними діячами. Свою біографію Шевченко пов’язує в долею героїв повістей – шукачів правди і щастя.
Патріотизм, революційно-демократична ідея є тим центральним стрижнем, що об’єднує і цементує всі складові частини прозових творів Шевченка.
Коротко кажучи, хоч прозові твори художньо слабші за поезію, але ідейно вони мають ту саму революційно-демократичну спрямованість, дещо заховану від цензури. Коли б повісті були надруковані за життя Шевченка, вони, безперечно, відіграли б певну роль у розвитку критичного реалізму в російській літературі після Гоголя і до виступу Салтикова-Щедріна.
5
На початку 1855 р. помер Микола І. Амністія, проголошена Олександром II, не торкнулася Шевченка. Тільки згодом друзі поета домоглися звільнення його з заслання. Одержавши від М. Лазаревського звістку про близьку волю, в болісному чеканні її, Шевченко почав 12 червня 1857 р. писати «Щоденник»– важливий людський документ, в якому виявлені погляди великого мислителя.
2 серпня поет залишив Новопетровське укріплення й рибальським човном через Каспійське море вирушив до Астрахані, а далі на пароплаві до Нижнього Новгорода. Тут йому довелось на деякий час затриматись, поки друзі не добились дозволу на приїзд його до Петербурга.
27 березня 1858 р. Шевченко прибув до столиці, де за ним одразу встановлено таємний поліційний нагляд. Спочатку поет жив у свого друга М, Лазаревського, а згодом оселився в приміщенні Академії мистецтв, де нині відкрито меморіальний музей. Свої зусилля художника Шевченко зосереджує на гравюрі і у вересні 1860 р. Рада Академії мистецтв визнала його академіком по класу гравірування.
Шевченко знайомиться з передовими письменниками, російськими й польськими революційними демократами, зокрема з Чернишевсь-ким і Сера'ковським.
3 великими труднощами пощастило поетові одержати дозвіл поїхати на Україну. Вирушив він 25 травня 1859 р. А тим часом з Петербурга полетів наказ місцевим жандармським органам встановити за поетом найпильніший нагляд. Шевченко відвідав своїх рідних у Кирилівці і давніх знайомих: А. Козачковського в Переяславі, М. Максимовича в Прохорівці. 15 липня 1859 р. його заарештовують поблизу Прохорівки. Безпосереднім приводом до арешту були вільнодумні розмови з селянами. Допит поета проводив чиновник М. Андрієвський, доброзичливо настроєний до нього. Він гак повів справу, що Шевченка не покарали, але зобов’язали повернутись до Петербурга.
Так до останніх днів короткого поетового життя царизм переслідував його, а він усе лишався незламним революційним демократом. 20.. VI 1857 р. у своєму «Щоденнику» поет записав: «Мне кажется, что я точно тот же, что был десять лет назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась».
Не зникла і жадоба творчості. Звістка про звільнення вдихнула в нього нові сили, і з-під його пера виходить нова редакція поеми «Москалева криниця» (закінчено 16 травня 1857 р. ). При всій своїй скромності і вимогливості, поет лишився задоволений другою редакцією поеми. В «Щоденнику» він записав: «Стихи оказались почти одной доброты с прежними моими стихами. Немного упруже и отрывистее. Но это ничего, даст бог, вырвуся на свободу, и они у меня потекут плавнее, свободнее, и проще, и веселее».
Тому абсолютно не мав рації П. Куліш, який писав, ніби із заслання повернувся тільки «недогарок Шевченкового таланту». НіІ У кволому, виснаженому тілі збереглась давня поетична сила, й вона виявилась незабаром у нових його творах, зокрема в поемі «Неофіти» (1857). Розповідаючи нібито про життя неофітів, перших християн, Шевченко писав іут про сучасну собі дійсність, революційну боротьбу. Це була своєрідна езопівська мова, зашифрування революційно-демократичних ідей.
П. Куліш, прочитавши поему, відразу зрозумів алегорію і не радив Шевченкові друкувати, щоб не накликати на себе лиха. Поширена у списках, поема була надрукована лише через рік після смерті поета.
Поет увесь час був на гребені революційної хвилі. Ще в дорозі із заслання до нього доходили чутки, що кріпосники готують селянську реформу. Та ні на одну мить не допускав він думки, що може бути якась воля з ласки царської. Тільки революційним знесенням кріпосництва й царату народ міг стати вільним. Так з’явилися пристрасні рядки:
Добра не жди,
Не жди сподіваної волі —
Вона заснула: цар Микола
Її приспав. А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру —
Та й заходиться вже будить.
Романтичні мрії про щаслибе життя визволеного селянста з властивою для себе теплотою і щирістю Кобзар оспівав у поезії «Сон» («На панщині пшеницю жала...»), присвяченій Марку Вовчку. Авторці «Народних оповідань» присвячено й поезію «Марку Вовчку», в якій близьку собі ідейно письменницю названо «донею», «пророком» і «обличителем».
Не залишаючи сподівань на можливість друкування нових своїх поезій, Шевченко вдається до алегоричної форми наслідування біблійних книг, псалмів. Після смерті поета деякі з них пощастило надрукувати в журналі «Основа» (1861, № 10—12) Маємо на увазі наслідування 11 псалма, опубліковане під назвою «Прочитавши
11 псалом», і наслідування книги пророка Ісаія, надруковане під назвою «Прочитавши главу 35 у Ісаії». Ясна річ, що це був дуже вільний переспів. Біблійну форму поет використав для пропаганди революційно-визвольних ідей:
Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих... Возвеличу Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх Поставлю слово.
Друге наслідування – сповнений романтичного пафосу гімн землі, народові, гімн, урочисте звучання якого прекрасно розкрито у відомій кантаті М. Лисенка «Радуйся, ниво неполитая!».
Вершиною творчості поета після заслання є поема «Марія» (1859). Очевидно, і цей твір Шевченко сподівався надрукувати. Зберігаючи елементи євангельської фабули, він наповнював її новим ідейним, революційним змістом. Це передусім образи равві (наставника, учителя), месії (помазаника, рятівника), в які вкладено не релігійний, а світський зміст. їхнє учення повинно служити визволенню народу. Його й справді з радістю сприймають трудящі люди: убогий тесляр Йосип і наймичка Марія. Тому володарі так бояться нового вчення, переслідують і розпинають провозвістителя. Йосип і Марія з задоволенням думають, що провозвіститель весь не вмре, бо виросте його син, продовжувач його справедливої справи – боротьби за волю народу:
1 він радіє,
Що наймичка його несла В утробі праведную душу За волю розп’ятого мужа.
В образі Марії, матері-наймички, покритки, поет змалював тип нової людини. Це перший в світовій літературі образ жінки, яка продовжує справу свого чоловіка й сина, надихає учнів сина:
І їх униніє і страх Розвіяла, мов ту полову,
Своїм святим, огненним словом!
Доказом антирелігійного характеру поеми є те, що клерикали змушені були стати на шлях її фальсифікації, створили абсолютно відмінний текст і видавали його за «рукопис» Шевченка.
Такий же революційно-визвольний зміст мали інші біблійні наслідування та молитви.
Десь наприкінці заслання друзі повернули Шевченкові його захалявні книжечки, що згодом були оправлені в одну, так звану «Малу книжку», нині фототипічно перевидану. В Нижньому Новгороді поет почав «проціджувати» свою творчість часів заслання і переписувати начисто у «Більшу книжку» (нині також фототипічно перевидану), маючи на увазі надрукувати. Так виникли зовсім нові редакції багатьох творів.
У Петербурзі поет добився, зрештою, зняття цензурної заборони
з своїх творів. Спочатку він подав до цензурного комітету виданий 1844 р. «Чигиринский Кобзарь» и «Гайдамаки», але потім забрав і замінив рукописною збіркою під назвою: «Поэзия Т. Шевченка,
том І». Докладно змісту цього рукопису ми не знаємо, бо до нас дійшли лише окремі його аркуші. Після тривалого зволікання цензура дозволила друкувати тільки ранні та вже десь друковані твори (наприклад, поему «Наймичка» П. Куліш надрукував без прізвища автора у збірнику «Записки о Южной Руси»). Не дозволила цензура й змінити назву видання. Віднині назва «Кобзар» стала традиційною.
Твори Шевченка й далі поширювались у рукописних копіях. За деякими списками безцензурні твори поета з’являлись у закордонному виданні І. Головіна «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпціг, 1859). Твори Шевченка з цього видання вийшли також окремим відбитком з титулкою: «Поезії Тараса Шевченька. Липськ, 1859». Оскільки тут дана українська назва міста Лейпціг, можна припускати, що до цього видання був причетний хтось з українців.
1860 р. з’явився «Кобзар», в якому було не вісім, як у першому виданні, а сімнадцять творів. Його привітала вся передова критика, зокрема революційні демократи М. Добролюбов та М. Михайлов у рецензіях, надрукованих у журналах «Современник» і «Русское слово».
Слідом за українським «Кобзарем» вийшов того ж року «Кобзар Тараса Шевченка в переводе русских поэтов». Здійснив його давній знайомий поета Микола Гербель. Російське видання було трохи повніше, ніж українське. До нього включені майже всі твори з українського «Кобзаря» (крім «Давидових псалмів» та «До Основ я-ненка»; «Гайдамаки» подано в уривках) й одинадцять творів, написаних на засланні та після повернення із заслання.
Деякі твори Шевченка надрукував П. Куліш у своєму альманасі «Хата» (1860). Кілька поезій у перекладах російських поетів опубліковано на сторінках петербурзького журналу «Народное чтение» (1859—1860). У тому ж журналі вміщено автобіографію поета у формі листа до редактора.
Великий поет був і великим просвітителем. В останній період життя він особливо дбав про освіту народу, зокрема в недільних школах. П'ятдесят примірників «Кобзаря» він послав організаторові недільних шкіл у Чернігові. Таку ж кількість послав і в Київ з проханням виручені гроші передати до каси недільних шкіл. Незабаром Шевченко склав підручник для народних шкіл «Букварь южнорусский» (позначений 1861 p., фактично вийшов наприкінці 1860 p.).
Деякі зразки для читання він брав з народної творчості (думи, приказки) та з власних переспівів псалмів. Від інших початкових підручників «Буквар» поета відрізнявся своєю справжньою народністю, підкресленням соціальної несправедливості. У листі до М. Чалого Шевченко писав, що має намір надрукувати також лічбу (арифметику), етнографію, географію та історію. Проте здійснити цей намір уже не зміг.
Поет узяв близьку участь у виданні журналу «Основа» і передав туди для друку свої твори. Перше число журналу з деякими своїми творами він ще встиг одержати й прочитати. Майже одночасно вийшов у світ перший номер журналу «Современник» з рецензією на першу книжку «Основи». У відгуку, що належав перу Чернишев-ського (із змістом першої книжки «Основи» він ознайомився заздалегідь), наголошувалося, що творчість Шевченка має світове значення.
Поет не залишав пера й бувши вже тяжко хворим. В останній передсмертній поезії «Чи не покинуть нам, небого...» Шевченко висловив певність, що його твори не потонуть у річці забуття, а. служитимуть народові, справі його визволення:
Через Лету бездонную Та каламутную Перепливем, перенесем І Славу святую —
Молодую, безвічную.
Помер Тарас Шевченко о п’ятій годині тридцять хвилин ранку в неділю 26 лютого (10 березня за новим стилем) 1861 р. Його смерть була величезною втратою для всіх народів, свідченням чого є промови над труною українською, російською та польською мовами.
Поховано поета спочатку в Петербурзі на Смоленському кладовищі, а навесні, згідно із заповітом, прах його перевезено на Україну і 10 (22) травня поховано на Чернечій (нині Шевченковій) горі поблизу Канева. Могила Шевченка відтоді стала священним місцем для всіх народів.
Роль Шевченка в історії людства в образній формі визначив один із великих його спадкоємців Іван Франко:
«Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа.
Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури.
Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам та книжним ученим.
...Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все4 наново збуджуватимуть його твори».
Євген Кирилюк
ПРИЧИННА 1
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.
В таку добу під горою,
Біля того гаю,
Що чорніє над водою,
Щось біле блукає.
Може, вийшла русалонька
Матері шукати,
А може, жде козаченька,
Щоб залоскотати.
Не русалонька блукає:
То дівчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна),
Що такеє робить.
Так ворожка поробила,
Щоб менше скучала,
Щоб, бач, ходя опівночі,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торік покинув.
Обіщався вернутися,
Та, мабуть, і згинув!
Не китайкою покрились
Козацькії очі,
Не вимили біле личко
Слізоньки дівочі:
Орел вийняв карі очі
На чужому полі,
Біле тіло вовки з’їли,—
Така його доля.
Дарма щоніч дівчинонька
Його виглядає.
Не вернеться чорнобривий
Та й не привітає,
Не розплете довгу косу,
Хустку не зав’яже,
Не на ліжко – в домовину
Сиротою ляже!
Така її доля...
О боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?..
Прости сироту!
Кого ж їй любити?
Ні батька, ні неньки:
Одна, як та пташка в далекім краю.
Пошли ж ти їй долю,– вона молоденька;
Бо люде чужії її засміють.
Чи винна ж голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокіл убив?
Сумує, воркує, білим світом нудить,
Літає, шукає, дума – заблудив.
Щаслива голубка: високо літає,
Полипе до бога – милого питать.
Кого ж сиротина, кого запитає,
І хто їй розкаже, і хто теє знає,
Де милий кочує: чи в темному гаю,
Чи в бистрім Дунаю коня напова,
Чи, може, з другою, другую кохає,
Її, чорнобриву, уже забува?
Якби-то далися орлинії крила,
За синім би морем милого знайшла;
Живого б любила, другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
Не так серце любить, щоб з ким поділиться,
Не так воно хоче, як бог нам дає:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
«Журись»,– каже думка, жалю завдає.
О боже мій милий! така твоя воля,
Таке її щастя, такй її доля!
Вона все ходить, з уст ні пари.
Широкий Дніпр не гомонить:
Розбивши вітер чорні хмари,
Ліг біля моря одпочить,
А з неба місяць так і сяє;
І над водою, і над гаєм,
Кругом, як в усі, все мовчить.
Аж гульк – з Дніпра повиринали
Малії діти, сміючись.
«Ходімо гріться! – закричали.—
Зійшло вже сонце!»
(Голі скрізь; З осоки коси, бо дівчата).
«Чи всі ви тута? – кличе мати.–
Ходім шукати вечерять.
Пограємось, погуляймо
Та пісеньку заспіваймо:
Ух! ух! Солом’яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Місяченьку! Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очереті,
В очереті, в осоці,
Срібний перстень на руці;
Молоденький, чорнобровий;
Знайшли вчора у діброві.
Світи довше в чистім полі,
Щоб нагулятись доволі.
Поки відьми ще літають,
Поки півні не співають,
Посвіти нам... Он щось ходить!
Он під дубом щось там робить. Ух! Ух!
Солом’яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила».
Зареготались нехрещені...
Гай обізвався; галас, зик,
Орда мов ріже. Мов скажені,
Летять до дуба... нічичирк...
Схаменулись нехрещені,
Дивляться – мелькає,
Щось лізе вверх по стовбуру
До самого краю.
Ото ж тая дівчинонька,
Що сонна блудила:
Отаку-то їй причину
Ворожка зробила!
На самий верх на гіллячці
Стала... в серце коле!
Подивилась на всі боки
Та й лізе додолу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали:
Взяли її, сердешную,
Та й залоскотали.
Довго, довго дивовались
На її уроду...
Треті півні: кукуріку! –
Шелеснули в воду.
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;
Защебетав соловейко —
Пішла луна гаєм;
Червоніє за горою;
Плугатар співає.
Чорніє гай над водою,
Де ляхи ходили;
Засиніли понад Дніпром
Високі могили;
Пішов шелест по діброві;
Шепчуть густі лози.
А дівчина спить під дубом
При битій дорозі.
Знать, добре спить, що не чує,
Як кує зозуля,
Що не лічить, чи довго жить...
Знать, добре заснула.
А тим часом із діброви
Козак виїжджає;
Під ним коник вороненький
Насилу ступає.
«Ізнемігся, товаришу!
Сьогодні спочинем:
Близько хата, де дівчина
Ворота одчинить.
А може, вже одчинила
Не мені – другому...
Швидче, коню, швидче, коню,
Поспішай додому!»
Утомився вороненький,
Іде, спотикнеться,-
Коло серця козацького
Як гадина в’ється.
«Ось і дуб той кучерявий...
Вона! Боже милий!
Бач, заснула виглядавши,
Моя сизокрила!»
Кинув коня та до неї:
«Боже ти мій, боже!»
Кличе її та цілує...
Ні, вже не поможе!
«За що ж вони розлучили
