Текст книги "Замість крові"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

9. Gimme Shelter!

Все. Досить про це. Світ(ло) в кінці тунелю існує абсолютно для всіх: МОРЕ! Врешті-решт, море виникає в кінці будь-якого найсірішого найхитромудрішого тунелю, бо тунель – це мушля, а мушлі живуть у морі. От і я, побачивши якось зненацька на календарі, від якого я протягом року механічно здирав аркушики, слово ТРАВЕНЬ (МІР – ТРУД – МАЙ?!) з двома цифрами поруч, відірвав дупу від обжитої мандавошками канапи й поволік свою захаращену наїдками нейродислептиків мушлю до МОРЯ. Мушля – це дупа. Дупа – це мушля. Тунелі, в яких живе слиз, лайно, тління, смерть і Смердюча Вічність.

Я вирішив найнятися до бригади збирачів винограду, чи персиків (овоч збирає овочі? фрукт збирає фрукти?)… та вийшовши за Теремками на Одеську трасу, одразу забив на всі види суспільно корисного фруктового хоботіння. Сонце просвічувало мене наскрізно, немов рентґен і перший же TIR підкинув моє відзвичаєне від невпинного руху тіло аж до Умані (чорний опійний дим, біле куряче пір’я, циганка торгує піхвою й Чорним прямо з-під брудної спідниці, тіні місцевих стирчків з мертвими поглядами – відсутні зіниці…). Драйвер видався з тих, кому сумно буває годинами тупо перти наміченим маршрутом, медитуючи на роздовбану ще за радянських часів трасу. Я мав розраховуватися різними шнягами. І чимдалі я пригадував заяложені гіпові анекдоти, байки та тєлєги про моїх друзів та й себе самого, тим потужнішим ставало відчуття, що моя шкаралупа розтріскується, немов зварене в круту яйце.

Отже:

…стоїть герла на трасі, стопить, дотримуючись закону Мерфі про трасу № 2, який твердить: Ніколи не сходи з траси, навіть якщо машин нема три години поспіль – саме в цю мить проїде твій драйвер… Стоїть години три, спостерігає дію в природі закону Мерфі про трасу № 1, який твердить: на протилежному боці машин завжди більше. Нарешті зупиняється величезний такий гарнюсінький TIR. Герла просить мужика допомогти їй затягти до кабіни шмотнік, драйвер, панятно, виходить з кабіни: дєвушка дуже симпатична, вся у фінічках, божий одуванчик… Й тут з-за кущів вилітає п’ятеро брудних волохатих жахливих злісних гіпі, хапають нещасного дядька, знімають з траси й прив’язують до старого й мудрого узбічного дуба. «Дрочи!» – кажуть. – «Та ви шо, пацани!» – «Дрочи!» Ну, драйвер, нема де дітися, дрочить, кінчає, вони – знову: «Дрочи!» «Та ви шо, хлопці, побійтеся Бога!» – «Дрочи!» Ну, мужик ще раз дрочить, тако-сяко кінчає нарешті, а вони – апять: «Дрочи!» Кароче, мужик дрочив разів сім – ледь не вмер. «Пустіть, хлопці, не можу більше! За что?!» – благає, майже непритомний. Чуваки його відв’язують, доводять до кабіни, дають підкурену сиґарету й гукають: «Сєстрьонка, іди сідай – цей мужик тебе до Пітера підвезе!»

…їде Ксюха з Лєшим по трасі з Сімеїза додому. Поки там постояли-повтикали, сям позависали-постопили (адже час то, ви й самі знаєте, драйвер за шклом кабіни піднімає над кермом вказівний палець, показуючи, що може взяти лише когось одного), Лєший надірбанив зеленющих грушок-яблучок вздовж траси, та й напхався тими дарами природи. Десь під Уманню йому, панятно, живіт скрутило. Побіг Лєший в кущики, а Ксюха сидить на узбочині з обома наплечниками та Борхеса почитує. І така маза поперла: один драйвер їде, сигналить, мовляв, ходи сюди, я тебе підбираю, – Ксюха йому показує, мовляв, та нє, нє нада, ми тут пілім– красім-курім-на-балконє; наступний – те саме; ще один!!! – ну а що Ксюші робити? Хитає головою, мовляв, я тут просто так сидю – на машинці вишиваю. Півгодини спливає – Лєшого нема! Черговий драйвер зупиняється біля Ксюхи, не реаґуючи на її відмашки. Ксюха змушена відкласти свого Борхеса та підійти до кабіни: «Я не одна, нас двійко їде! – Ну нічого, сідайте двоє! – Ми не можемо… там… розумієте, чувак, він там, у кущиках… – Нічого, я почекаю!» Ксюха офіґіває канєшно від такого, але – що зробиш – повертається до Борхеса й до наплечників. Сидить на згорнутому спальнику, курить, читає. Драйвер сидить в кабіні, курить. Коли через… ПІВГОДИНИ! з кущів виповзає виснажений Лєший і бачить, цю утопічну картинку, він… розвертається та біжить назад до кущів! Нерви не витримали.

А то якось від Одеси (ми ще забули на трасі воду й стопник, в сенсі, мапу автошляхів України, бо тоді ще практикувалися картонні таблички з назвою місця, куди треба доїхати, аби люди на шару не гальмували, якщо їм не по дорозі – вони теж називалися стопниками) нас підібрав аж до Херсона Москвич, у якого не було заднього сидіння – лише розпечена тремка залізяка, з якої стирчали величезні іржаві болти. Джанніс всю дорогу запихалася єдиною вологою, що у нас лишилася – немитими огірками, й методично заточила їх цілий кілограм, одразу ж його й виблювавши по виході з авта. Ми промордувалися на трасі до ночі, обламалися, та й пішли влаштовуватися ночувати біля кукурудзяного поля. Але, на біду, там саме якісь місцеві на мотоциклі пиздили кукурудзу. Вони звалили, нас помітивши, але буквально за мить… гоп-стоп! ми падашлі із за угла: «ну что, дєвочкі…» – сказали, вигулькнувши з-за спини, на що я хрипко закричав, повернувшись до них й вказуючи на свою тижневу неголеність: «Подивись! Щетина! У тьотки таке росте?!» Вони чомусь знітилися й зникли – розчинилися у темряві. А, може, то були якісь інші, не ті, що пиздили кукурудзу… Принаймні ми все одно перестрімалися, й вирішили кудись звалити подалі від цього місця. Саме йшли дні Гекати, Місяця на небі не було, і тому, геть осліплені глупою ніччю, ми пересувалися навпомацки й залізли до якоїсь густої гноївки, звідки ледь видерлися (на ранок з’ясувалося, що це були рівненькі рясно зрошені ланки садових яблунь, й те багно тяглося нескінченно, скільки бачили очі, кудись на захід). Нарешті знайшли більш-менш сухий притулок під величезним дубом і вклалися спати в одному спальнику. На ранок моє тіло, зачувши шурхіт, блискавично схопилося на ноги, з ножем напоготові: крізь сон мені здалося, що повернулися ті місцеві. Уявіть лише: яким чином можна за мить видертися з вузького спальника, де, мов оселедці у бляшанці, щільно зліплені й переплетені, сплять двоє втомлених людей, та ще встигнути схопити ножа?! Виявилося, шурхотіли їжачки, а поруч з ними з дивним гупанням ліниво пострибував величезний тлустий заєць. Мої ще сонні думки вмить взяли інший – праґматичний – напрямок, а саме: варто вполювати того зайця, бо, по перше, він, сука, мене налякав й розбудив, а по друге, нам нема чого їсти. Зрозуміло, зайця я не наздогнав – тільки розбудив Джанніс. Нам пощастило на трасі одразу, але в районі Каховського водосховища ми знову зависли. Скупатися нам, зрозуміло, не вдалося (у нестерпних нутросмородах синьо-зеленої, метри у три завглибшки, рідоти могли, напевно, купатися тільки призвичаєні каховські тубільці!), але й води набрати ми також не змогли! Єдине, чим марили ми впродовж кількох годин – крижаною джерельною водою з труби в Сімеїзі. На межі психічного зриву, поринаючи у млосну розпечену прострацію, я з якимсь наполегливим мазохізмом згадував, як з іржавої труби над Смачним цебенить потужний струмінь, під яким ми завжди, повертаючись з моря, довго, до болі у спині, стояли в одежі, а потім набирали в пластмасові, зв’язані по двоє мотузками, балони води, і чвалали повільно на гору, в затінок стійбища… а плечі й руки різав прозорий холодний водяний скарб…

Мені примарився Рубінчик але на жаль це була усього лише його ксерокопія хоча колись повсюди блимала містом оригінальна світлина де він тепер дівся неясно перетворився на інтернетівський JPEG - формат який при збільшенні вия в ляється суцільними піксельними кубиками наче незмінна мозаїка нашого ілюзорного буття зблизька буферне покоління інтимний сморід лайна з жіночих вбиралень доки ми поруч збираємо у фонтані монетки сморід у суспільних умовах уніфікує плоть але наші дівчата приходять до нас зі споду без спіднього бо ніколи не мали ліхчиків трусіків під торочками забрудненої джинси та муліне а ми спокутуємо перші полюції та брутальні сни на стінах шкільних вбиралень висмоктуванням слимачків з їхніх мушель солона французька їжа з перспективами Сент - Женев’єв Де Буа уві сні галюциногенні марення міжчасових блазнів Великої Буферної Доби старий гармошечник - ентузіаст біля Дюка колекціонер блюзових гармошок та блюзових прийомів добровільний коваль малолітніх безпритульних одеських блюзменів тоді ще блюзи на ґітарі грали у концептуальний спосіб: грифом ковзав палець одягнений у відбите від винної пляшки скляне горлечко! на перехресті «Перехрестя» Doooown the Mississippiiii down the Mey sey s sep pey’yeah…ми загубилися тоді із Джанніс ще у Києві, й вона поїхала до Одеси з Олексою, а я – з Фловером. Джанніс з Олексою зустріли під Кривим Озером Ані з Евою, їх вивезли звідтам сіновоз та худобовоз, а ми не знайшли нічого кращого, як вписатися до поста ДАЇ й заябувати даїшників, що прагнули першоквітневих жартів, своєю присутністю та самогоном у пляшці з-під «Блека Деніелза», допоки вони не застопили нам якусь мильницю. Серед нічної, ще березневої хурделиці ми відчували пекучий сором перед водієм за свій протиправний та підступний, як удар нижче пояса, жест. Надто після того, як почули у темному салоні його Жигулів In The Court Of The Crimson King та штин доброго хешу. Він запропонував нам косяк і я досі згадую це, наче пубертатний сон неформала… Слимак без мушлі – раб піску та вітру О , дивний світ! Яскравий та пекучий мов лезо – від дощу самотня та лискуча – нас відвезе до моря траса Титри Титри Титри В кінці немає напису THE END Кіно лиш починається, а ROCK n ROLL вже мертвий У вухах вклякла музика Не жертва! Я – не жертва! Увесь цей світ – my Crazy Rainy Land! Я танцюватиму в калюжах й харкатиму кров’ю – ті плями продадуть з аукціону Не буде в мене ані мушлі ані дому – лиш нерви, мов дроти, оголені любов’ю!

… драйвер дивиться попереду себе, ніби вдивляється у свою Смерть, чиє зображення колись стрімко наблизиться до лобового шкла: хтось на протилежному узбіччі з відстовбурченим великим пальцем та з губною гармошкою в іншій руці, на плечі – порожній наплечник… і драйвер стрімко загальмує та розверне свій TIR посеред траси, щоб підібрати хічхайкера… скляний барометр з рибою в розтині, час – це хамелеон… Коли замовкаю та курю, змушений слухати Маріну Журавльову, в пам’яті Місто моє розгортається з вершини Пішохідного мосту – моста самогубців. Місточок поцілунків теж називають мостом самогубців, по-моєму, в Києві взагалі нема жодного мосту, з якого б жертви польотів уві сні не кидалися вниз головою назустріч воді чи асфальту, пароплавам або машинам – чи не легше влаштувати собі приватний ритуал смертельної вмазки замість розґвезьґувати мізки та кишки бетонованою свідомістю пожирачів бульварного читва й кримінальних хронік? З вершин Пішохідного моста можна побачити майже всі чорні крапки стирчкових вписок: задовольняю ваш урбаністичний вуаєризм, шановні екскурсіо монстроїдас – я сьогодні ваш Ґід, ваш Гад, ваш Ґод! Річковий вокзал, Фурункульор, який піднесе вас до врат попсової величі Андріївської церкви повз забльований нічними панками Боричів Тік; станція метро Поштова площа – там, де поруч з жовто-червоними гусінями колійного електричного транспорту бігає музейний іграшковий трамвайчик початку щойноминулого століття – на ньому можна доїхати просто до скляних дверей колишнього чайного кафе «Еланда»: вигнана зі «Світлиці» на Узвозі піонерська толока зі своїми ґітарами, ручними пацючками, немитими хайрами та герлами, вікторацоями та єґорлєтовими, обтріпаними зошитами зі старанно переписаними віршами Моррісона, самвидавівськими книжечками та нехитрими шнягами, гріється взимку одним горнятком «Каркаде» на всіх… гріється – в моїй пам’яті, а в «Еланді» – тепер можна курити і цмулити дуже дорогий коньяк, де ви, Match, Byblos, Bursa, Truva, Портянки Хо Ші Міна, Золотий Пляж та блядський стодвадцятиміліметровий More (St. Morris Pall Mall Fine)?! ви були смачнішими за теперішній Camel, не кажучи вже про силітрово - кізяковий Marllboro! Нова катастрофа – Lucky сотка також зникли – тютюнові ознаки плину часу…метро: ви знаєте, що таке трах на ескалаторі в метро?! хто першим зупиниться: чоловік чи машина? дякую вам, сірі мої забембані недотрахані кияни за те, що намагалися робити вигляд, ніби нічого не відбувається, за те, що не викликали ментів, за те, що юрмилися щільно й не розпадалися на окремі отруйні людські молекули злого слова, дякую вам, як своїм батькам! Майк не хоче штрикати малолєток, Джон не хоче штрикати малолєток… окуляристий піанєрчік благає й уламує їх кілька діб – з Майком ґвинтова гістерика, Джон лякає хлоп’ят СНІДом – глухо, як у танку, єдине, що хвилює другого піанєрчика: треба зателефонувати додому… сидять, скиглять, нидять обоє… повз голову хлопчика летить телефонний апарат, Майкові очі нагадують кульові блискавки: «На!!! Дзвони своїй мамі!!! Подзвони і скажи їй, що її син – наркоман!!!»; жертви побутового наркодебілізму, вава на тімені, забита марлею з ацетоном, перпетуум токсікомобілє, перпетуум мудило… там, за Ярмом (не дивіться ліворуч! Там – ай! – там Зєльонка! Зелений театр. Арена для початкуючих сатаністів – не дивіться туди! Ай!),вниз повз Філармонію, нагору від Комсомольської (тепер Европійської) площі – незабутня вписка Олєжки… вся Труба туди стікалася… Труба, Майдан – він там, вгадується у кужеленні параноїдальних випарів толоки – юніорська збірна неформалів, ірландське рагу, майданчик молодняка, як у зоопарку: всі дорослі звірі сидять по своїх окремих клітках, а на майданчику молодняка всі тусуються й граються разом, і ведмедики, і курчатка, й вовченятка, й кошенятка, і зайчики, і каченятка… так і тут: трешори тусують на Ботаніці, сатаністи й панки – на Зеленці, гіпі – на БЖ, а в Трубі – всі піанєри… неначе акваріумні рибки – строго під скляною стіною входу до метро… по суті, совковий андеґраунд уніфікував субкультурні дефініції: найщільніше, як на мене, злиплися до молюскової купи у своєму духовному гетто панки, гіпі та заморочені на магії…J Труба за часів свого перенайменування в дечому дійсно була місцем, де свою незалежність доводили юні неформали й горласті політично інфіковані пенсіонери, досить демократичний вигляд мала площа. Тепер вона також є наявним символом нашої «незалежності»: паноптикум Бетмена Архістратеґа, Баби На Фалосі, шкляних теплиць та інших незбагненних конструкцій небувалого несмаку – звалище психіатричних тестів для невиліковних шизоїдів… підземні кола споживацького пекла поза неосяжним шклом, куди можна спуститися ескалатором до Мекки пластмасового їдла, фальшивої кави й різноманітного фуфла, що коштує шалені бабки – інфернальне царство муляжів, фантом незалежно с ті людського існування…ми були наділені дивом молодості , що скрешувалася по тусівках, зокрема й «Молодості», чарами юності, що не скрешувалися довго, доки наркотики безболісно не повитягали з наших щелеп живі зуби – на згадку, під власним наркозом особистої засекреченої формули з якимось педерастичним чи принаймні транссексуальним ефектом… перші мої зуби пішли на офіру Datura Latura, коли мені було сімнадцять, останні – на відправи Ґвинту, коли мені було під тридцять, але я не шкодую про свій щелепний вівтар, бо стоматологія сягнула зараз небачених вершин декоративної мімікрії. Зрозуміло, що маючи хоч найменшу здатність до хитрування й лизання спонсорських дуп, можна скористатися усім розмаїттям фотополімерних див і відловити хімічний кайф науковця в процесі збереження основних рис власної зовнішності – так ми назавжди втратили величний та похмурий, наче Дім Ешера, ґотичний Зуб Річарда на Узвозі…валимо Трубою назовні – тим відгалуженням прямої кишки, де цілість ґітари може поставити під питання гопотня в спортивних костюмах й зелених слаксах… раптом зустрічаємо нашого хирлявого казкаря алхімічної статі – Андерсена:

«Прі-ів-вє-єт!» – блакитні інтонації й небачено добра, світла щербата усмішка – з п’ятьма блакитними, що валять назустріч, а поки вітаємося, призупинивши рух, підвалює ще Моррісон, а потім ще якась панкота довбана… раптом підбігає перештукатурена німфеточка в міні-спідничці й з пацифіком – як із золотою медаллю про закінчення школи – на шиї: «А что, тєпєрь здєсь тусуюцца, да?» – ну що тут скажеш!… відправляємо дєвачку на «Вхвіль» – нехай у яслях потусує, коліс поїсть, пісеньок поспіває, навчиться кінчати – спочатку від виступів «Салюту Абсурда», а потім і від якого-небудь трубадура! Поквапся, сонечко, доки не накрилися жіночим статевим органом системи нападу Червоні Рвоти, львівські Вивихи та Альтернативи, одеський Мертвий Театр та фестиваль Пам’яті Владіміра Нессі! Дєвачка, давай! Растафарай! Я люблю твої сльози, ми так чекали весни, а по - трапили у січень… КОТ… Я люблю толстих женщін – я нє люблю манєкєнщіц: у ніх бальшиє запроси, а я курю папіроси… КАЗКИ…Пиздуй на трасу, тобі відсиплють жменьку бісеру в кінці тунелю, за адресою вул. Червоних Краваток, 4, якщо ти, мажорне дитя, туди колись дістанешся. Ти марно прагнеш дефлорації мозкової й статевої! Що з тебе буде, коли тебе розгерметизують?! Однією парафіянкою більше.

Ми об’їдалися на кришнаїтських святах дивовижними східними смаколиками й солодким рисом, ми харчувалися в шаровій кришнаїтській їдальні на Подолі; розводили на аск, що, як відомо, є шляхетною справою, різних сновид (наприклад, Мотрю Пошиваник із Шікаґо – на флеті Тимофія– мажора, який відрощував хаєр на продаж: «нє, Мотре, ми не підемо ввечері на сейшн – там панки битимуться з гіпі, буде море крові, купа вовни, торба кісток!»); ми зависали, відігрівалися на рєпах, по репетиційних базах різних підзем– них навіки «нерозкручених» живих команд (а Паша зі «Сказок» вже років сім як у Парижі – листівку з Сеною якось прислав) панків, металюгерів, що, на відміну від перкусійно-ґітарно-дудкових гіпових квартирників, валили свій каструльний саунд по підвалах і тодішніх «нічних клюбах», себто в зачинених на ніч ДК, загублених у нетрях, скажімо, Стрийського парку у Львові; ми здавали пляшки й нишпорили секондами в пошуках шузів на платформах та кльошів, які ми здебільшого крали між велетенських стелажів складу універмагу «Україна» – ховаючись за брудними фіранками, поквапливо напинали по дві пари поцуплених вельветів на джинси, маєчки армії спасіння – під сорочки й традишнки; ми розшукували по смітниках та горищах старі речі – уламки посуду, іграшок, годинників, клапті журналів, книжок, старих ґазет – по мажорських кварталах БЖ, Софіївської, Липок, Печерська випадало знайти у сміттєвому контейнері якісь класні лахи, принаймні джинси або кросівки – порпатися по смітниках і підбирати пляшки тоді ще вважалося ганебним за інерцією совіцької моралі, отже, конкурентів у нас не було; іще не всі атавізми автоматів з газованою водою ліквідували… ми виловлювали у численних київських фонтанах дрібні гроші… на інші потреби – похлиналися бульбашками й телефонували ми на халяву, ґвалтуючи добрі й милі допотопні автомати; ми продавали на Узвозі трикутний поіржавілий дорожній знак, де негр могилу риє («ведуться дорожні роботи»), запевняючи перехожих, що це є витвір мистецтва, й ті велися, давали бабки (хоч знака не брали), одні навіть подарували дві платівки Альбано й Роміни Пауер, а якийсь гопнік напоїв отрутою під назвою «Бренді Слничев Бряг», з неабияким пієтетом просуваючи нас «по жизні» на штиб: «Ну ти ж мужик, а ходиш патлатий, як бба! Ти ж маєш бабки заробляти, а ти якоюсь хуйньою страждаєш, і гадаєш, що так і треба – дорожній знак людям впарювати!»; якось я змусив Ґрінпіс на всю стипендію придбати юзаний програвач «Акорд», лише тому, що вирішив подарувати їй увесь свій вініл, а ще – на згадку про очко червоної лямпочки такого ж програвача в нічній темряві з мого дитинства… Бременські музиканти… Ми полюбляли ходити на пафосні сейшени в КаПеях – заходи неформального зародження «шоубизу». Наприклад, на «Першому Українському Ґреммі» всім кодлом задумали підбити дебіла Крюґера на таку акцію: коли Іра Білик – вона тоді ще була зелененьким жалюгідненьким закосиком під найдешевший зразок ранньої Мадонни й видавалася нам (о, наївні!!!) найпотворнішим втіленням попси, – отже, коли вона наблизиться до краю сцени й до краю своїх загравань з публікою, схопити її за штанчики й стягти зі сцени, або, якщо не вдасться її, то принаймні штанчики, й тут таки трофей обдрочити. Та Крюґерові в останню мить пристало на «в падляк», й він з’їхав з тєми: мабуть, зачув «якусь» лажу. Отже, невдоволені собою, ми попленталися до фойє перекурити (в потилиці не попускає відчуття, ніби щось женеться за тобою, навіть коли стоїш на місці, а якщо досі не наздогнало – то радій дарованому незбагненно відтермін у ванню!)й зауважили величезну діжу зі слоновим запилюженим фікусом. Вона була в біса важка, та курча діжа, але ми таки її поцупили з фойє й виперли на сцену під час виступу пана Тищенка, старого щура з обгризеним хвостиком. Це виглядало так: двоє (один з них я), карбуючи крок, урочисто несли фікус з непроникними фейсами, за ними строгим каре по двоє, тримаючи над чолами граби в піонерському салюті, крокували ще чотири волохаті персони. Ми поставили фікус біля центрального мікрофона й під всезагальне спрутеніння також вишикувані в каре звалили зі сцени. Це було навіть краще, аніж бичачий прикол з Біличкою! Але апофіґеєм став наш другий вихід: по тому, як той Тхорик відволав своє про Неньку, серпанки, вишиванки (й дівочі ранки…), ми в такий же спосіб, як і виносили, забрали зі сцени діжу й на тлі загуслої в залі мовчанки винесли фікуса геть й поставили на його законне місце у фойє! Серед натовпу у вечірніх сукнях блядського вигляду, ми тусували гордо в шинелях та тєльніках, драних джинсах і радянських спорттоварівських кедах – обурливо п’янючі перед світлі очі тьолок у лосінах та лискучих кохточках й гопів у слаксах та китайських кросівках, з «платформами» на незаймано круглих черепах… Ми проривалися на пишні фуршети повз іще не вимуштруваних «шоубизом» охоронців. Ми віджахували ту забичену бичувальну бичарню: вони називали нас анархістами, сатаністами, психами й наркоманами, що ніби й не далеко від істини, хоч насправді ми вважали себе усього лише мирними гіпі, пацифістами, пофіґістами… На одному з таких фуршетів я випадково перетворився на голандця. Я вже перебував під тим ґрадусом на широті закарпатського плодово-ягідного чорнила «ГрушКи-яблучка», під яким спілкування стає можливим лише фривольною американо-англійською мовою, схожою у моєму виконанні на давньоодеський жарґон, але без модного нині ніґґерства… Піпл прохавав тему – я тричі падав на хвіст піанєрам-мажорам: на пиво, на водку та на траву. Сам дурів від власних тєлєг. Миша була тіпа моєю перекладачкою (та сама Миша, яку зґвинтили колись у Молдавії з п’ятьма стаканами трави, запханої до ліфчика, більшого за її маленькі груди на три розміри). Миша запевнила мене, коли ми пішли пісяти обоє до чоловічого туалету, що в мене класно виходить ідіотська посмішка іноземця. «Стовідсотковий голандець, який з’їбався з другого курсу філософського факультету Гаазького універа й тепер тусує автостопом по Європі!» – констатувала вона, розшукуючи в своїх розстібнутих вельветових кльошах член (імовірно, мій приклад подіяв на її підсвідомість, поки вона говорила). Миша ошелешено подивилася на свої руки, на свій живіт й пішла до кабінки – пісяти, як уміла. Шняга з голандцем так припала мені до душі, що у Дніпропетровську, де я опинився разом із Джанніс (не питай мене як, моя доле!), скористався нею вповні – натхненно розгорнувся на всю котушку, як Остап Бендер. Квітень. Джанніс у літньому одязі, я – теж (футболочка, джинси, три картаті фланелеві сорочки, одна на другу, пожмакані, немов з дупи витягли). Вільні від якорів – ані грошей по кишенях, ані речей, навіть порожнього щоденного наплечника… Ранок на вокзалі. Їздець! Що ми тут робимо, як ми тут опинилися?

– Пішли на Карабах. Тут здебільшого трешова тусівка, але, можливо, надибаємо Доцю, – вирішив я, доки Джанніс не закортіло ламонутися на трасу, не вдаючись у топографічні принади Дніпропетровська за межами вокзалу.

– Тут же молочний піпл… може, вдасться Русалку знайти? – з сумнівом відповіла Джанніс.

– Русалка в Пітері, я точно знаю. А для трави навіть тут зараз мертвий сезон. Навряд чи вони молоко з осені консервують. Всі на кумарах зараз. Маніакально-депресивний авітаміноз. Пішли на Карабах.

Мене досі гребло, мов товарняк на тязі. На лавочках Карабаха я ще здалека помітив Доцю. Навіть серед купи патлатих юнаків у чорних майках «Metallica», «Nirvana» та «ГО», у брудних шкарах воєнного зразка, косухах і подертих джинсах або шкіряних мотоциклетках, Доцю неможливо було не помітити. Скіфська кам’яна баба зі сплутаними хайрами, що зазнали незчисленну кількість перефарбовувань різноманітними отрутами в панківські кольори, та низками англійських булавок у вухах, Доця бовваніла серед будь-якого натовпу, неначе монумент Родіна-Мать. Я був би щасливий бачити Доцю на кожному київському сейшні – тільки не тут, о, великий Хітцилопотлі, тільки не тут і не зараз! Доця в простоті душевній могла спалити всю мою ґрандіозну розводку зі «стовідсотковим голандцем, який з’їбався з другого курсу філософського факультету Гаазького універа й тепер тусує автостопом по Європі» – накрити жіночим статевим органом системи нападу «Мідний таз» одним-єдиним вигуком: «О! Дред» Привіт! Що ти забув у нашому сраному Дніпрі?!», чи щось на штиб того. Інстинктивно я пішов у обхід, так, щоб зайти до «противника» зі спини, а Джанніс відсторонено пленталася поруч й випускала у небо айстри байдужого сиґаретного диму. Я підкрався до Доці й зашепотів їй на вухо, відчуваючи губами всі її булавки: «Доцю, привіт, це я, Дред, я тут туй во, карочє, роби вигляд, що всьо нішняк, ти пива хочеш? тільки не обертайся й не кричи!». На щастя Доця сиділа трохи осторонь від піплів, що увгранчаковували поміж собою якийсь трабл (як ведеться, з баблом, напевно). «Хочу» – басом відповіла Доця, в її масно підведених чорним олівцем очах не промайнуло навіть здивування. Доки вона не вкурила ситьюейшн, я зашепотів далі поквапливо: «Тоді: ти мене – не знаєш. Взагалі-взагалі не знаєш. І по-руськи зі мною не розмовляй, я сьогодні – голандець». «Пиздець» – тлустим контральто мовила Доця й затяглася папіросою. Я зашепотів до Джанніс: «Слухай, врубай ту тєлєгу з голандцем, що ми утнули з Мишею в Капеях, я тобі розповідав, скажи їм, що ти – моя перекладачка, наверзи їм якоїсь прутні, ти ж умієш!» Піпл виявися веселим і відкритим світові, мов новонароджене собача: всі ці хлопці саме сьогодні отримали в своєму ПТУ чи то стипендію, чи то зарплатню за якісь роботи під час виробничої практики, дідько їх розбере. Вони повелися на голандця-неформала й набрали на всі бабки розливного пива – вісім трилітрових слоїків. Це нагадало мені наші київські рейди по розливне пиво до пивзаводу «Оболонь»: вогкими сутінками перлися ми з повними наплечниками порожніх трилітрівок, в яких колись зберігалися неодмінні домашні консервації, до крапки благословенного крана, де, помітна здалеку, бовваніла черга пролетаріїв, розмита жовтувато-сірою жовтневою мжичкою; половину пива ми, обливаючись піною, випивали на місці просто зі слоїків, а з іншою поволі доповзали до Труби… мені так закортіло розповісти про це дніпровцям, що я навіть пошкодував, що я зараз голандець. Їхній гуртожиток без-вікон-без-дверей стояв на міській набережній – довжелезній «вигулці для гопніків з тьолками», більше схожій на звичайний річковий берег з вербником, сміттям і синіми від одеколону та аерозолів рибалками. До кімнати, захаращеної якимись кістками, плакатами й пентаґрамами, нас напхалося з десяток. Ми виставили слоїки на стіл і пили пиво через ґумовий шланґ, передаючи його по колу, немов кальян. Я розбалакався, мене понесло, Джанніс швидко обламалася перекладати все моє гониво й почала верзти власну… аби-щицю, а згодом і зовсім замовкла, бо народ почав в’їжджати у мої спічі на телепатичному рівні інтернаціонального братерства. «А яка твоя рідна мова? (Доця) – Вот із йо’ мазер танґ? (Джанніс) – Голанд, Дойч (Я) – А ну хай скаже щось по своєму (Доця) – Айне кляйне і’хл (Я. Зі зростаючим внутрішнім бажанням Доцю придушити) – От курва, а шо це він прогнав? (хтось із піплів, поганяла якого я не запам’ятав) – «Мій маленький їжачок» (Джанніс) – Дред! Дред! А як там львівський Сталкер? (Доця) – О, шайзе! (Я. З ідіотською доброзичливою посмішкою) – Він не розуміє по-нашому (Джанніс) – Хмм… ти ба, справді не панімає! Переклади йому (Доця) – Ші інтерестед хау із львовскі Сталкер лайф нау? (Джанніс. Одразу видно, що пасує свої міжнародні пари англійської!) – Хев ноу айдіа! (Я) – Хуй його знає (Джанніс) – Панятно (Доця) – А чого це він без шкарпеток? (той, що назвався Фаустом) – А вони у Голандії всі так ходять (Джанніс, якій, по моєму, все це вже добряче остопизділо) – А прикид чого такий голимий? (той, що назвався Роттеном) – А йому його у Львові подарували… точніше, він помінявся зі Сталкером, на згадку (Джанніс. Ну й курва!) – Вот мьюзик ду ю лайк? (Роттен. Видимо, довго формулював, просто таки виношував цю заповітну фразу) – Ай лайк ені кайнд оф факін’ мьюзік (Я) – Ду ю лайк… ето… трава? (той, що назвався Слешем) – Хеш. Марі’уанна, хеш. (Джанніс) – О! Є! Ай ем е хеш смоукер! Ай лайк іт! Хев самсинг? (Я) – Він прутеніє від трави, просто волочиться з неї. Голандець, ібийогомать! Вони там усі з материнської утроби скурені! (Джанніс) – А! Клас! Хеш – голяк, але по пиву зачепить! (порпаючись у тумбочці, проголошує Слеш і розгортає газетне простирадло з якоюсь підозрілою купкою чогось, скорше схожого на сушену петрушку посередині)…»… розбитий калейдоскоп: Доця дуже класно співає під ґітару, голос має відповідний до статури, потужний, монументальний, їй би співати йодлем якесь кантрі серед прерій та диких мустанґів, поруч із видлубаним з генетично добірного моноліту людської плоті ковбоєм; не люблю я Арєф’єву, Дягілєву та Лєтова… теж мені, трешори! нам демонструють музей графіті – майже порожню кімнату, де мешкає Роттен, і де розмальовано навіть стелю; Джанніс отримує в подарунок кеди сорок восьмого розміру та ключа від цієї кімнати – на випадок повторного візиту… чим вона чіпляє людей? не збагну досі… але я напевне знаю, неодноразово мав нагоду переконатися, що всі безтямно й зненацька даровані Джанніс фінічки приносять, як це не дивно, щастя тим, хто їх носить… вся тусня вивалюється проводжати нас до вокзалу; дорогою Роттен намагається відібрати в якогось дідка пляшку горілки; я матюкаюся; це нікого не дивує: всі знають, що іноземці швидко навчаються нашої лайки ( «Rідна мати моя ти ноч’ей н’е доспал’а… бат’ко куrить, а я – ні, на ху’я воно мені»),це – по-перше; по-друге, всі – п’яні; по-третє, нас, по моєму, вже давно розкусили. Про те, що нас тоді так і не розкололи, я дізнався лише згодом, услухаючись по різних містах Неньки байкою про якогось крезонутого голандця, що приїздив якось до Дніпропетровська автостопом і без шкарпеток, «з самого городу Паріжу», та упоїв трешорів пивом. Я страшенно обурився й закричав: «Це не я їх поїв пивом!!! Це вони мене поїли!!!» – й так сам себе спалив… Роттен блює й не тримається на ногах. На вокзалі всі, хто дорогою не загубився, допивають з гарла водку. Доця все ще намагається з’ясувати для себе питання зі львівським Сталкером, і щоразу дивується щиро: «От, блядь! Нє панімає!», коли я автоматично, ну геть на повному автопілоті, прадалжаю нєпанімать. Прощавайте, прекрасні люди, дякую вам за пиво! Дякую вам і за байку про вашого кумпля Сатану, який спиздив з міського моргу людську голову, аби зробити собі з черепа свічник (чи попільничку, вже не пам’ятаю), й поставив її у великому баняку для виварювання білизни на плиту варитися (щоб легше було очищувати від м’яких тканин), а тут прийшов на обід батько… ну і так далі… так чи інакше, всі ці тєлєги кульмінують однаково: «…а тут приходять батьки, і…» Дякую! Дякую. Дякую…