Текст книги "Замість крові"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

Не марно я потяг Фа за пивом. Він дав мені вичерпну відповідь про місцезнаходження Джанніс. Відповідь приголомшливу, карколомно-смертельно-безнадійну щодо подальших спроб її побачити. Він сказав, ніби Джанніс – у Бердянську. Я подумав про брудні – аж чорні ноги Джанніс: завжди, тільки-но займалося літо, а це часто трапляється й наприкінці квітня, вона скидала з себе свої неймовірні шкари ратиці й вишивала босоніж столичними хідниками, навіть у метро… Невідмивні вишукані єгипетські пальчики, на великому лівої ноги – кілечко з червоного й зеленого бісеру, а на щиколотці – ланцюжок з кавалком нешліфованого каламутного бурштину, всередині якого, можливо, знаходиться священний комашиний труп… За яким бісом вона опинилася раптом у цьому Богом забутому Бердянську, чому саме у Бердянську, я зараз розповім (зі слів Фа, зрозуміло). Це досить-таки тривіальна, суто гіпова шняга.

Нетривіальним тут є те, що варто було Джанніс мимохіть забажати Моря, як воно тут таки й намалювалося, мов той Джин з пляшки, попри її бездіяльність у цьому напрямку.

Але спочатку – про той дарницький трешовий флет – знову-таки, зі слів Фа, та ще – набагато пізніше, уривчасто, несуттєво – Колеса й Нати, й ще герличка, яку звали чи то Лампочка, чи то Ниточка, чи то Тумбочка, щось таке. Ось так, бачите, все чіпляється одне за інше, відводить далеко від початку – багатошаровість буття… досвіду завжди утричі більше, аніж часу на його трансформацію в якесь літературне переживання… але будьте милосердні, п-п-плі-і-із! Міста’, міста’, ітс і ізі ту кіл а ніґер, хіз факін блад, іт смелз лайк ю, ітс і ізі, ітс со ізі ту кіл а ніґер, міста’! Я доберуся до того, з чого почав. Мені важко зосередитися на послідовності, бо все існує в моїй голові водночас, а тоді було ще гірше – первітін фасував мене на брикети свіжомороженої риби. Мене ще трохи гребло, я, слухаючи Фа, водночас згадував те, що пережив напередодні:

Повний Місяць на ходулях гуляє цвинтарем, переступає цибато через могили, губить своє лахміття – клаптями по кущах та хрестах, – лишається голий. Тільки маска вапняна посмертна на ньому – як зброя, якої не кине солдат і вар’ят.

Чорниці клобук… Перехняблений корч… Котячі пісні. З річки чується: «Квок - квок - квок… Квок - квок - квок…» – ніч полює на сома. Тихий човник не видно із дна, навіть при повному місяці.

Тільки запах дражливий гнилих равликів та закличне «Квок - квок» – ніби жаба у пароксизмі пристрасті. Між рікою та берегом – скибка піщаного берега, де місяць загубив свою мантію, коли вийшов з води. Хвиля гортає ноти, накреслені вдень на піску птахами. Тиша існує, мабуть, лише в космосі.

Попід ногами мушлі скрегочуть, сюрчать цвіркунами трави.

Тиша – існує лише у сприйнятті й розумінні людей. Тиша для них – це відсутність людських голосів та звуків, створюваних людьми. Для інших істот відчуття, чи – тим паче – поняття такого не існує. Тиша. Ти – ша! І ти – Ша! Ш – ш – ш, замовкніть усі – вам давно вже час в ліжко вкладатись.

Рученьки - ніженьки спати лягають, тільки мізки ніколи не спочивають.

Мешти – з багна, сутана – з дощу, небо – мов скальп… Шибенику, куди йдеш, тебе ж повісили тиждень тому?…

– Я йду туди, де здирають шкіру, бо ніхто не прийшов по мою мандраґору. Я йду туди, бо на моїй спині батіг викарбував ноти того блюзу, що його шукав Князь. І я йду до Князя – віддати йому свою шкіру, покреслену блюзом.

– Покажи, шибенику, відхили дощ на хвильку.

– Ніхто не побачить, окрім Князя.

– Князь не дізнається.

– Дурний, Князь все знає. Коли хочеш, ходімо зі мною – сам у нього попросиш. Він має побачити першим. То що?…

– Гаразд, пішли.

Дороги закрутилися в мушлю – в тугому вузлі – розгадка кінця. Там, куди маємо дістатися, все приймає своє завершення. Дерево виростає з вина й вростає гіллям у повний місяць. Відчувати себе каталізатором у пробірках з міжлюдськими реакціями – просто повіситись хочеться. Тишком. Без зайвого ажіотажу – так, щоби ніхто не відшукав й зламу тієї гілки, яка не втримає гріха мотузки. Кружляємо сте ж ками, за нами одразу проливається дощ, а лахміття шибеникове усе тане, кожен – фантом для іншого. Але обоє – поза межами стану «живий – мертвий», обоє в якомусь третьому стані, що не має наймення людською мовою. Йдемо крізь спеку, попереду – спека, але тільки для нас двох, бо за собою зрушуємо зливу та град – на спалені мости і збиті в кров дороги.

Пекло пустелі дедалі відчутніше – навіть місяць зупинився в осерді циклу, незворушний, схожий на розпечену вуглину, на ґрейпфрут, на підстреленого фламінґо, на сердолік з вушка мавки… І, бачиш, Вертинський відкинув свою тінь на багаття та чорне гілля вишень, підбите вогненним шовком зі споду, вишень, які миють волосся у вогні. Вже кілька років неврожай зірок у серпні, й від того літо видається незавершеним…

Сновидіння язичницьких схилів лізуть в голову смараґдовими зміями: затямте, язичник – це сексуальна орієнтація!… а гей – просто вигук… Ми йшли крізь цвинтарі, ми бачили двох на надгробку під тінню хреста – вони кохалися крилами, й кришталева луска повного місяця тихо вкривала траву, синю, як полум’я газу… Janis Joplin, «Kozmic blues»…

Це не була галюцинація (первітін – не галюциноген), це було справжнє переживання на рівні інтелектуального усвідомлення, що прострочило декоративним швом мої мізки вздовж і впоперек. Я тоді нічого не зрозумів, а згодом забув його у шаленому ґвинтовому вирі безперестанного надшвидкісного мислення, яке виснажує тебе гірше, ніж голод, спрага, секс, яке займає весь час й простір, вільний від спраги, голоду, сексу та – найголовніше – сну, бо ґвинт позбавляє природних потреб, висаджує тобі мізки, розтрощує голову.

Натомість іноді наділяє чимось на кшталт яснобачення, що зрозуміло з цього згаданого мною переживання в контексті всього, про що я потім довідався на толоці стосовно Джанніс.

Менше з тим… Я повертаюся до базікання Фа.

Коли – після перекидання контейнерів для сміття серед німого Подолу, падіння Віталіни навзнак під ноги патрульним мусорам і шмону просто на пероні, – за тридцять секунд до появи останнього потяга, – метрополітенівськими мусорами документів та особистих речей на предмет зберігання наркотиків, – Колесо з Натою, Фа, Рет, Джанніс й Лампочка– Ниточка-Тумбочка опинилися врешті цілі й неушкоджені всередині вагону, всі вони відчули неабияке полегшення від того, що разом із ментами їм вдалося позбутися Віталіни, Борюсіка енд компані. Водночас настало грандіозне попускалово в зв’язку з цілковитим неусвідомленням: якого власне біса всі їдуть останнім метром на Лівий берег Дніпра?

Ймовірно, ламанутися у протилежний від потрібного бік їх усіх змусив колективний інстинкт позбавлення від Віталіни, Борюсіка енд компані. Оскільки з усіх решти тільки Колесо мешкав на Лівому березі – у Дарниці, – вирішили вписуватися до нього. Колесо – досить дивний, як на ті утопічні часи, напівкримінальний, напівшизоїдний тип марґінала, що в такому поєднанні зустрічається досить часто тепер, – на гіпі не був схожий аж ніяк. Його божиста Ната (відома тим, що нічого не вживала, окрім трави, – навіть сиґарет, і жодного разу не матюкнулася, принаймні у моїй присутності) мала від нього страшні шрами на шиї: він неодноразово різав її ножем, що лише свідчило про закон боротьби та єдності протилежностей, себто цілковитої відповідності класичного садиста класичній мазохістці у цій садомазохістській парочці. А це вже, до речі, – в такому чистому вигляді, – зустрічається досить рідко в наш час глобального панування людей сумішей.

Перспектива вписки в Колеса сприймалася без ентузіазму вже напівпротверезілою компанією: неврівноваженість у статистично-статевому сенсі та відсутність фінансів на продовження не віщували нічого доброго. Й тут Колесо угледів якихось своїх знайомих, що вивалили гуртом по пиво. Піпли (троє хлопців та одна дівчина) виявилися надміру, – саме так визначив їх Фа, – привітними й навіть інтеліґентними трешерами (що для мене, в’язня максималістичних уявлень про субкультурний розподіл ролей, звучить як оксюморон). Вони одразу ж без зайвої матні затарилися пивом на всіх й повели цих «всіх» вписувати до себе. Оскільки метро тоді ходило до першої, була вже, вважайте, десь друга по літньому теплої ночі.

Всі ці флети – вписки – кон-хати андеґраундової пори схожі між собою, як декорації «наркоманського кишла» для малобюджетного європейського кіна. Обов’язково має бути присутня певна «промовиста художня деталь» у вигляді розкуроченого (але якимось дивом ще «живого») телефону, розбитого унітазу, розібраного до стану інсталяції чорно– білого телевізора, розтрощеного на друзки касетного магні– тофона, – коротше роз’їбашеної побутової техніки, яка неодмінно вказує на модус вівенді хазяїв так, як на це вказують порцелянові балерини, бездарні натюрморти, кришталь та килими на стінах – в нормальних квартирах пересічних совіцьких міщан. Або високі стелі, книжкові стелажі та антикваріят у поєднанні з (тепер вже – архаїчною) відеотехнікою Akai – в будинках пересічних совіцьких мажорів. На флеті, про який йдеться, були: вщент розбитий, але робочий телефон, голі вікна, магнітофон, свічки, шмаль та пиво, трохи хавчику в холодильнику й майже не було меблів. Колесо вимкнувся першим, Ната затягла його тіло до однієї з двох кімнат, замкнувши при цьому зсередини двері на клямку. Отже, для двох парочок лишилася друга кімната, а трійця хазяїв і та герла спати не збиралася взагалі. Вони майже образилися на гостей за «неодмінний атракціон факу»: вони не розуміли, чому обов’язково має все закінчуватися сексом. Я, між іншим, теж не розумів, навіщо Фа було дерти цю маленьку вар’ятку (певен, що він не добився нічого, окрім погано виконаних, занадто гучних рулад фальшивої пристрасті); навіщо Джанніс було злягатися з Ретом – поруч, на сусідній канапі… Коли вимкнулися ті дві хвойди, Фа з Ретом повернулися до гостинного товариства на кухню, й впродовж залишку ночі пили, курили ґанжу, терли про високі матерії (наприклад, якщо водночас ввімкнути на одному магнітофоні «Волчіцу» АукцИону з альбому «Д’Обсервер», а на іншому «Shadow Magnet» Dead Can Dance з альбому «Duality», вмазатися димедролом й зайнятися анальним сексом, то залетиш так далеко, що фіґ повернешся – якщо люди від диміка завертаються, то про яких нафіґ каракуртів з Кінбурнської коси може йтися!… або про те, наприклад, що коли кінчаєш й нюхаєш в ту мить ефір – головне не передознутися, бо потім довго будеш одночасно кінчати й блювати вже без усілякого ефіру, а при таких розкладах краще не фачитися взагалі), обливали вп’ятьох ґотичну герлу стопленим воском під «O Lacremosa» (це було, – зізнався Фа, – набагато приємнішим й «естетичнішим», ніж секс з тою тумбочкою), співали «The Doors», стоячи на табуретках голі й загорнуті на римський кшталт у прости– радла та вимахуючи пучками зеленої цибулі. Під ранок до них приєдналася Джанніс, яку ковбасило з бодуна і яка скаржилася, що ледь не врізала дуба, коли, розплющивши в суцільній темряві очі, побачила у чорному квадраті голої шиби величезне біле слово ТРУД. Як потім з’ясувалося, це слово було справді зведене на даху іншої багатоповерхівки, яка вкупі ще з одною поруч і тією, де все це відбувалося, складала оптимістичний комплекс «МИР – ТРУД – МАЙ»! Схід сонця ознаменувався прослуховуванням не менш оптимістичних альбомів О’Лаертського «Дійники зморених жаб» та «Діти ховають коня» – отупілою від неспання й бодуна аудиторією, на залитій передчасним літом та застиглим воском кухні…

Далі все просто й швидко: Фа, Рет й Джанніс повернулися на Сходи, підчепивши в гастрономі єдиного поета контр– культури – поета з великої літери й наркомана-алконавта з літери вдвічі більшим кеглем – Тараса Ліпольца, земля пухом, царство небесне й все, що ви кажете в таких випадках – він таки загорнувся у Жовтневій лікарні місяць тому (обердоз) – я звикав поступово до наближення цієї миті: стосовно таких персонажів, важких системних стирчків, приблизно двічі на рік з’являються, немов газетні качки, шняги про їхню смерть, й щоразу – «з перших рук», мовляв, такий-то кинувся, але, все одно, Тарік навіки залишився у венах київських вулиць автором славнозвісних «Кримінальних байок» (зокрема, про «лошадь блядь» та «кайф на шару»), опійних екзерсисів, балади про Free love на Гідропарку й неперевершеного:

Что стоишь предо мной голая,

Словно кровать незастеленная!

Я же сказал: не бери в голову

«Я беременная! Я беременная!»

«Алкоголь – легка рідина без кольору, отримувана в результаті ферментації цукру. Вживається для сп’яніння деякими вуглецевими формами» – зазначено у «Путівнику по галактиці для космотуристів» Дуґласа Адамса (*Зноска – прим. «Всесвіт» № 8, 1990 р.).Все почалося з початку – From Dusk Till Dawn, так би мовити, – й тривало, доки ми не надибали по дорозі за черговим пивом Льошу-Бухгалтера. Бухгалтер, власне, є кристалізованим уособленням моєї теорії про виникнення поганял: марно силкувався він переконати всіх, що він – Демієн! Він був схожий на Демієна, як я на Марію-Кюрі-Ремарк! Він носив масивні окуляри на доброму своєму фейсі, з якого рідко сходила усмішка – вона ніби коливалася в якихось певних межах від плюс до мінус, не зачіпаючи нуля. Він справді чимось був схожий на бухгалтера… до того ж, часто виступав у ролі тимчасового «банку» нашого «Drinch Trast incorporated», себто, збирав та підраховував нааскані башлі на бухло. Він ані слова не міг мовити українською так, щоби це не пролунало російською, й при тому волочився від «Лугосада», «Пропалої грамоти», «Бу-Ба-Бу» та Вінграновського, а слухав здебільшого Ніка Кейва й Воплі Відоплясова. Бухгалтер хильнув трохи і швидко з’їхав з теми, бо мав години за три сідати на потяг до Бердянська. Виявляється, він виріс й живе у Бердянську! «Не відходячи від каси» Бухгалтер запросив усіх до себе в гості, навіть запропонував купити квитки (прокрутив, мабуть, якусь справку)! Рет і Джанніс погодилися й зникли з поля зору разом із Бухгалтером. Фа з Ліпольцом пішли далі бухати в підвали Чикаго – до синіх скульпторів. Саме тоді Ліпольц видав тєлєгу: «Раніше було тільки два Тараси: Шевченко і я. Тепер пішла мода на Тарасів – кожен другий – Тарас. Забембало, курва! Переназвуся Мойшею, буду Мойша Ліпольц!» Все.

Я отримав відповідь. Чомусь допекло до живого. Хильнув пива. Не бачив сенсу в подальшому перебуванні на Сходах. З’явився Майк із ширкою вже прямо в контейнері– інсулінці: «забодяжив мамину ікебану», яка з минулорічного Маковея простояла на шафі, безцільно – за Майковим переконанням – вкриваючись ядучою пилюкою сирецької хрущовки. Ми спустилися трохи нижче правою гілкою сходів, що веде в черево Урочища Гончарів, обриваючись у метрі понад землею, й по-братньому розділили з однієї штрикалки на двох дилетантське вариво з маминої ікебани. Ширка гальмує ґвинт. Попускає психоз й розтаскує на врівноважене підвисання. Ми пролежали на східцях майже до ночі. Мовчки.

Останнім метром, ледь тамуючи рівномірний, як метроном, прибій нудоти (приплив – відплив, накат – відкат), ми поїхали до Ципи. Там ще лишалися інґрадієнти. Майк вже був Варщиком. З його реактора вже виходила не «галіма пластмаса», а чистий прозорий розчин, розчин – убивця мозку. Майк штрикав віртуозно, не залишаючи жодних слідів, окрім ледь помітної цяточки. Майк знаходив вени навіть у Ципи, якій вен «не доклали в комплект при народженні».

2. Ікебана з трьох рослин, які містять ефедрин

Не знаю, скільки спливло часу… Нас було троє і нам було по кайфу. Нам обломилися всі мази: ґвинт, флет, «хоботи для хоботіння» – на випадок очікуваних нападів патологічної діяльності, радіво й тілівізор на випадок неочікуваних нападів клаустрофобії чи кризи жанру. Краще синиця в руці, ніж дятел в дупі. Ось дім, у якому варять джеф. А ось – герлиця, що курить траву-коноплицю, яка у коморі темній таїться в будинку, в якому варять джеф… а це – баян десятикубовий, якого вмазує гіп олдовий в централку обдовбаної герлиці, що курить завзято траву-коноплицю, яка у коморі темній таїться будинку, в якому варять джеф… Ми мали вар’яцький спокій аксолотлів.

Ми лежали на підлозі – на межі чергового «виходу» – й дивилися по телеканалу ТЕТ музичну програму «Пост». Трохи трясця проймала, змушуючи час від часу сторожко дослухатися своїх відчуттів. «Елеґантний, як вампір» Льоша Ковжун показував і протирав таке, чого не писали навіть в «Ізі Райдері» та «Забріскі Райдері», він курив сиґарету просто в кадрі й просто в кадрі пив коньяк, спираючись на чорний концертний рояль! Ми вперше побачили «живих» Тома Вейтса, Боба Марлі, Ґрейс Слік, Дженіс Джоплін. Ми побачили найгеніяльнішу кіномістифікацію всіх часів та народів – автобіографію гурту «Спайнал Тап»! Наші пошматовані й розладнані синапси отримали цілу годину смаколиків музичного андеґраунду!

В кухні було увімкнене радіо. Вчора Майк в розпалі патологічної діяльності намагався впіймати 69ФМ. Я так і не в’їхав, чому саме цю хвилю він так вперто шукав. Та й не намагався, бо ґвинтові маніяки рідко знаходять порозуміння між собою. Радіо лишалось увімкненим цілу добу. Я почав реаґувати на нього зараз. Я продовжую втикати у «Пост», але радіо все відчутніше забурюється в мозок. Після виснажливої боротьби (це замість того, аби просто зробити кілька рухів й вимкнути його нафіґ!), під час якої я ледь не сягаю абстинентних конвульсій, радіо захоплює мій слух, і я дивлюся телевізор в супроводі «радіо – діскацекі»: Modern Talking, Kris Rea, Queen, Madonna… без жодного переходу… після джинґлу, змікшованого із хтивих стогонів Def Leppard: «are you excitable?» й не менш хтивого вигуку наприкінці у пароксизмі жіночим та чоловічим голосами: «Сьомий клапан!!!», я в перших же фразах упізнаю… голос Джанніс!

Творча група «Сьомого клапану» очманіла від шаленого весіннього потепління та оголосила тиждень, що минув, Тижнем Автостопу, себто майнула собі разом зі стріхою та вежею до славетного міста Бердянська – історичної батьківщини сумнозвісного завдяки своїм численним безпритульним нащадкам героя революції лейтенанта Шмідта. Категорично неоковирне враження справило на нас це маленьке індустріально - курортне містечко, з першої хвилини перебування в якому ми зрозуміли, що приїхали сюди не даремно, хоча чому саме сюди, залишається для нас загадкою і понині… Менше з тим, з вами радіо «Русь» на хвилі 69ФМ, в ефірі «Сьомий клапан» і – для заповзятих хітч - хайкерів лунає – також неоковирний – Том Вейтс з пісенькою «Дощові собаки».

Я прослухав «Rain dogs» у стані цілковитого спрутеніння.

Отже, Майк таки видрочив з клятого радіва 69ФМ. Отже, Джанніс встигла влаштуватися на якесь вар’яцьке радіо й має нахабство триндіти в ефірі про свої походеньки! Дію бажання Джанніс на тканину реальності можна порівняти з дією снайперської гвинтівки: випадковий приціл… бац! і як у бородатому анекдоті: стіл у піхві, публіка в шоці, хвойда – у захваті! Я згадав: Джа якось говорив мені про нову цілком дику тематичну програмку на радіо, де розказують гіпові байки про дурку, венеричні хвороби (центральною фігурою постає львівська Казя Базя на фестивалі «Тарас Бульба), коноплі (наприклад, озброєний загін омоновців із собаками просто в полі зґвинтив піонерський загін на чолі з учителькою ботаніки під час збирання екземплярів для шкільного гербарія) й «закоси від армії» (у Майковому паспорті на «мілітариській» сторінці красувалася трафаретна жаба, схожа на водяний знак; коли менти запитували Майка, що це таке, Майк відповідав: «Жаба душить йти до армії»), авто– стоп та життя тусівки і крутять ту музичку, яку можна почути лише на флетах та по гуртожитках (зауважте, це був початок дев’яностих)… отже, це, напевно, воно… й існує «воно», якщо я не помиляюся, десь більше місяця… Джа не знає Джанніс (він взагалі майже не тусує), а Джанніс ніколи не казала мені, що робить з кимсь програму на радіві… Правда, за останній місяць ми не так часто бачилися, а ще рідше розмовляли про щось удвох – я радше вистежував її на толоці й, гадаю, неймовірно діставав її своїм похмурим нависанням… Чи зробив Майк це навмисне? Ця думка – поки лише зародок, але я відчуваю як швидко вона перетворюється на манію!

Між іншим, наша творча група, що завзято хлюпалася у досить - таки прохолодних хвильках Азовського моря, – вів далі вже чоловічий голос, який видався мені знайомим (ну звісно, котрийсь з наших піплів), та якого я так і не ідентифікував до самого кінця програми, – просто перед міською набережною, чинила разючий контраст флеґматичним бердянцям, яким і на думку не спало б купатись о такій порі. А до того, аби виїхати кудись-то хіба до Москви по цигарки чи до Запоріжжя по харчі. Такі мізерні потреби місцевих трудящих породжують катастрофічну ситуацію на залізниці: взимку тут курсують лише три потяги: до Москви, Запоріжжя та Дніпропетровська, та й то не щодня. До речі, недоречно користуючись нагодою, віншуємо провідників сьомого штабного вагона пасажирського потяга «Бердянськ – Дніпропетровськ», де ми поцупили вночі вогнегасник й безуспішно намагалися запхати його в унітаз, заливши піною все довкола, включно з шибою, та міліцію містечка Чаплінка з Днем пожежника пісенькою «Роллінґів» «Суміш емоцій»…

«Суміші емоцій» («Mixed Emotion», якщо бути точним) Rolling Stones до моєї «суміші» було, м’яко кажучи, далеко, та й взагалі, я більше люблю Цепелінів… Я не розумів, що за фіґню ці двоє женуть в ефірі… Я не розумів, що з моїм організмом: ґвинт – не галюциноген! Я не знав, який з варіантів гірший: через Джанніс мене вже глючить на радіо під первітіном, чи Джанніс насправді розповідає по радіо про Бердянськ разом зі своїм черговим бойфрендом! Шляхова дупа, полишена Шляхобогом, у вигляді СМТ Токмак – місто однієї вулиці… напевно, саме нею вони й перлися на трасу, і це переповнює мене зловтіхою, яка приховує заздрість та біль.

Будучи одним з важливих курортних центрів України, Бердянськ є ще й досить крупним промисловим центром реґіону. І – поза тим – залишається, за останніми даними Державної Екологічної Комісії, найчистішим в екологічному сенсі містом. Пояснюється цей неймовірний факт дуже просто: всі гіганти промислової індустрії міста Бердянськ на сьогодні перебувають у безстроковому відпочинку. - (Він.)

А бердянці на хвилі безробіття та паливної кризи полюбляють рішуче й масово заперечувати певні сталі судження світової громадськості щодо їхнього рідного міста. Так, наприклад, коли «Камсамольская правда» на цілу передовицю винесла статтю про відсутність у місті Бердянськ Народного Руху та, натомість, присутність досі на центральній площі міста пам’ятника Дорогому Вождю пролетаріята, бердянці відреагували миттєво: місцева філія Руху виникла вже за тиждень! Щоправда, пам’ятника вождю наразі не демонтували…

З огляду на вказану тенденцію до миттєвих реакцій на закиди преси, ми не наважуємося надати інформацію стосовно вживання бердянцями наркотичних речовин, і сподіваємося, що цнотливі бердянці не чули нашої попередньої передачі, присвяченої, як ви, напевне, пам’ятаєте, наркоманії, її діточкам та квіточкам…– спотвореним радіоефіром голосом вуркотить Джанніс… Тоді ще радійним дєвачкам не встигли клонувати голоси й інтонації телефонних давалок, які штучно кінчають у слухавку згідно із робочим графіком й тарифами оплати.

…а для бердянської міліції щойно заспівали Стінґ та Нейл Янґ.

А ще у Бердянську є визначним соняшникове насіння. Воно тут – скрізь. Його споживає все місто, певне відшкодовуючи цим постійну нестачу в продажу харчових продуктів та пива, яке, втім, є тут досить дешевим – дві тисячі дев’ятсот купоно - карбованців.

Ті, хто вперше потрапляє на центральний бердянський пляж, дивується щільному килимові лушпайок по всьому узбережжю. Є припущення, що їх сюди приносить вітер, але ми на власні очі бачили, як насіння величезними торбами продає на базарі знезробочений бердянський пролетаріят. На жаль, пісню про розповсюджувачів насіння на полицях нашої фонотеки ми не знайшли, тому слухайте знову улюбленця «Сьомого клапану» Тома Вейтса з піснею про розповсюджувачів морозива, що так і називається – «Морозивник»… – Tom Waits, «Ice Cream Man».

«Дався їм той Вейтс!» – думав я, шаленіючи від усієї прутні, яка відбувалася в ефірі, в мені, зі мною, довкола мене, – в моєму так званому «життю»: «От іще, блін, притичина!».

Екзотичні звички корінних бердянців дивують не лише заїжджих курортників, але й їх самих. Як ми вже говорили, лузання насіння є панівним ритуалом в житті абориґенів. Зокрема, найвищим проявом джентльменства вважається при купівлі насіння пересипати його до кишені й повернути газетяний кулик розповсюджувачу. А тим, хто захоплюється лузанням насіння в сутінках та хотів би присісти біля ватри, сентиментальні бердянці потихеньку підкладають під дупу пласке гаряче каміння, внаслідок чого розчулені курортники біжать, розсипаючи насіння, аж до лінії буйків… І найдоречнішим видається нам розважатися в такий спосіб під «Ala bama song», The Doors в обробці оркестра під керівництвом Курта Вейдля.

Чорт! Я знаю цю касету! Я переконаний, що іншого джерела існувати просто не може – досить рідкісний запис. Це касета Андерсена (якість запису, до речі, жахлива), яку він подарував мені разом із якимось піратським зальником першого альбому Element of Crime. А я, зрозуміло, віддав касети Джанніс. Я майже розчулився: люди почують незвичні штуки… Але краще б вони все-таки йшли до кінця в питанні виховування мас і крутили хоча б і той самий Element of Crime або King Crimson, або Shocking Blue, або Gentle Giants, чи Лу Ріда, ну, врешті-решт, Tirex, Іґґі Попа, Армстронґа, Live In A Matrix amp; Jefferson Airplane, Cannet Heat, Sioxie amp; the Banshees, Майлза Девіса чи Майка Олдфілда (якого, між іншим, я терпіти не можу), Creedence Clearwater Reviaval, Jimmy Hendrix, Jaco Pastorius або the Modern Jazz Quartet, Joan Baez, Iron Butterfly, Cranberries, Niko, Ten Years After, ZZ Top, Dead Can Dance ( і все це, геть усе до останнього звуку – невимовно жахливо записане, десятки разів перезаписане з таких самих палених касет на стареньких домашніх «Маяках», але річ не в цьому, ясний болт not a question, ітеде, і стільки щастя, і здатністьЧУТИ МУЗИКУ НІЧОГО КРІМ МУЗИКИ ВМИРАТИ ЛІТАТИ І ЖИТИ УСЛУХАТИСЯ ДО…), Anthrax, Bjork, Інштурцн, про всяк випадок (коли очі вибалушені ґвинтом, і з них летять іскри, немов від електрозварювання), та мало кого ще з незбагненної мішанини наших уподобань в стилі «все, що Бог дав – все у торбу»… Наприклад, Red Hot Chili Peppers або Jethro Tull, дві геть несумісні команди, разом з якими у мене в житті неодмінно виникає якась прикольна й весела чортівня, та які обидві у повному складі з’являлися мені уві сні. При чому Jethro Tull постали точнісінько, як на обкладинці альбому This Was після того, як їх усіх я вирив із землі парку КПІ біля Хімкорпусу, піднявши надгробок з написом «Jethro Tull», ну просто як у фільмі жахів, тільки зі світлою енергетикою, й усі чуваки щось мені віщали, несли якусь пургу і прогружали в тому вікопомному сні… а в Перців я був присутній на репетиції, уві сні, ясна річ, й усе чомусь закінчилося п’яною бійкою із супутнім розтрощуванням ґітар, комбіків та барабанів… а ще можна було би втулити масам різних там кельтів, Річі Блекмора (щоб знали, як не треба писати музику, шерше ля фам, і таке інше), якесь етнічне чортовиння, усіляких ескімосів з варґанами, чи зовсім диких негрів… Дивна річ: ми ніколи не замислюємося над тим, що таке подарунок! Ніколи не спаде нам на думку ретельно відстежувати ставлення людини до її особистих речей, замислюватися, чи охайно вона користається пилосмоком і чи за призначенням використовує клей. Натомість, за речами, які ми даруємо, стежимо надто ревно та пильно й часто дуже ображаємося, навіть обурюємося, коли помічаємо недбале ставлення до подарунка, що, за ідеєю, вже є чужою власністю й не має до нас жодного стосунку.

Але найсентиментальнішу частину населення складає місцева трешова тусівка, яка, слухаючи та співаючи «Нірвану» біля багаття, відбирає для курортників найбільш роз - печені камінці.

Досі тло начитки складали якісь ненав’язливі реґґей та кантрі – підкладки без слів, але наприкінці цієї фрази я раптом упізнав Rondo in C Major з Четвертого концерту для скрипки з оркестром Амадея Моцарта. Бачите, мене колись так наштрикали класичною музичною освітою, що флеш-беки вилазять досі…

… приєднуючись до жалоби за Куртом Кобейном, а заразом – і за маленькою дівчинкою - фантомом на ім’я Френсіс Бін, «Сьомий клапан» висловлює щире співчуття рідним та близьким почилого в нірвані Музиканта, себто – всім і нікому… Nirvana, Smells Like Teen Spirit…

Канєшно… До чогось менш заяложеного не додумалися!

Але, поміркувавши по - філософськи, ми вирішили, що нагла смерть фронтмена «Нірвани» не може вічно затьмарювати подальшого життя пересічних громадян. І тому на прикінці нашої передачі ми вирішили пригостити вас ще однією приголомшливою подробицею з тубільного життя. Ця подробиця – надзвичайно лагідні, що немовби існують в іншому вимірі, міліціонери! Бердянськ для гіпі – просто рай у цьому сенсі. Бердянські янголоподібні менти шокували нас навіть більше, ніж недбало розкидані містом торпеди від меморіального панцирного катера, що його встановлено неподалік від місця висадки пам’ятного десанту.

Бердянці не надто полюбляють кудись виїжджати, їм більше подобається, коли приїздять до них. Як пояснили нам тубільці - рибалки, життя в цьому місті починається лише з початком літнього нашестя курортників. А в міжсезоння бідахи просто нудьгують та, споживаючи гуманітарний маргарин, співають своїх тубільних пісень. Під які й танцюють, щоб трохи зігрітися. Національну бердянську пісню «A Papa - Um - Mom - Wow» слухайте в аматорській обробці The Beach Boys…

І щоби довершити враження про Бердянськ, слухайте музику, глибоко шановану рибалками та винищувачами насіння: знову Вейтс з «Closing Time».

Кінцівку моєї улюбленої пісні було зіпсовано: …ну ось, здається, майже все про славетне місто Бердянськ, зважаючи на короткий термін нашого перебування в ньому та ще менший термін ефіру «Сьомого клапана» на хвилях Радіо Русь на частоті 69ФМ. Зустрінемося наступної середи й побазікаємо, наприклад, про село Троєщина… В Бердянську та в студії з вами були Рет і Джанніс. Па – па!…

Угу, і паркопана в кашу!…