Текст книги "Замість крові"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

3. Ця музіка буде вічна коли я заміню батарейки

Я підібрав зі столу свій баян. Я взяв із холодильника розчин. Я дотяг поршень до риски 2, знаючи, що це – самогубство. У ґвинта немає таких шалених дозняків, як у опіатів: два куби – це багато. Це – ядерний вибух. Я ніколи не бачив на власні очі людей, які би совали 4 – 5… Хоча, чув… Камікадзе! Махрова червона квітка контролю – актинія з моїх власних червоних кров’яних тілець – вмить, щойно я намацав кінчиком голки вену, повільно випростала свої поліпоїди й пелюстки, схожі на клубування диму, випущеного дим-машиною на сцені під час рок-сейшину і впритул підсвіченого кривавим прожектором. Наркотики – це не добре й не зле, це – важко. Я не оспівую наркоманію. Наркоманію не оспівують ті, хто переступив межу випадкових забавок раз на квартал. Оспівувати можна перший прихід. Перші приходи (стосовно ґвинта). Перші десять, двадцять, тридцять приходів (стосовно опіатів)… Потім виникає констатація. Реакції організму змінюються непередбачувано, невідворотно, й ти не встигаєш розуміти та призвичаюватися до них. А потім – все зупиняється. У тебе з’являється до фіґа і більше часу на порпання та копирсання в аналітичних мастурбаціях зі своїми реакціями. Але реакцій вже нема. Є лише тільки жага вмазки. І якщо доза під рукою, ти ніколи не відмовишся від неї й не залишиш на «опісля». Й того оспіваного приходу вже нема. Прихід не приходить. Прострація або шал пошматованої психіки – від вмазки до вмазки. Підсадки на ґвинт практично немає. Чудодійного врятуВан– ня також. Ґвинт викликає психологічну залежність. Але той, хто пережив і опійні ломки (та знайомий з найінтимнішими сюрпризами абстиненції), і ґвинтову манію замикання мозкових контактів на Процес (червоний фосфор – кристалічний йод – сировина… пробити – зварити – вколоти…) за досить стерпного фізичного стану, ніколи не наважиться категорично заявити: опійна ломка фізична – страшніша за ґвинтову психологічну. Психічну! Ти зриваєшся з котушок, божеволієш сам у себе на очах, хоча, не штрикнувшись, відбудешся – щонайбільше – не дуже приємним, але цілком стерпним ковбасивом. У декого, наприклад, з бодуна й не таке буває, але, якщо цей дехто не є закінченим алконавтом, він часто обмежується кефіром чи мінералкою…

Я вичавив квітку разом із ледь жовтуватим розчином назад до вени – увігнав пластмасовим поршнем цю «квітку з глибин смерті» туди, звідки вона виросла, в коріння кровоносної системи. Серце вмить заповнило весь внутрі ній простір тіла – грудну клітку, черепну коробку, черевну порожнину… Машинка повисла на згині ліктя, як мертва бджола (мертві бджоли не гудуть… а як гудуть – то тихо-тихо…), наповнюючись кров’ю. Вийшов Майк й обережно витяг баян з моєї руки, затиснувши великим пальцем дірочку від проколу. Помітив джгут. Похитав головою, сказав «ай– яй-йяй» – наче турботлива медсестра, – розпустив ще обережніше джгут (шмат крапельниці), не відпускаючи проколу, й зняв його повільно, наче мертву змію.

Я відчував свої зіниці – немов баскетбольні м’ячі. Контрасти та освітлення сягнули максимуму. Я дихав так глибоко, що на кожен мій подих кухня озивалася пульсацією та спалахами. М’язова шизофренія. Години півтори, які видали ся мені півторма хвилинами, я безмежно кохав Всесвіт, я обожнював спинку стільця за сам факт її існування, який дозволив мені не гепнутися навзнак головою об підлогу. Я любив Майка, як брата, а Ципу – як сестру. Я волів слухати музику, писати, малювати, бігти до маґазину, мчати – мов корок з-під шампана – просто зараз на трасу, до Криму, сидіти й кінчати від споглядання візерунків обтрісканої кухонної стіни! Я почувався Крижаним Богом Втіленої Інтенсивності. Я хотів, я міг ВСЕ! Й тому я не зробив нічого.

Тому, коли спливла ця півторагодинна мить довершеної ейфорії та кришталевого щастя, мені закортіло навздогнатися. Швидкість щастя уповільнилася всього лише на якихось один – два оберти, але для мене цього було більш ніж досить, аби відчути неспокій. Відчути брак кількості ейфорину на одну наносекунду в одному кубічному міліметрі простору. Я схопив баян й знову поліз до холодильника, де на майже незайманих полицях самотіли ковбасні ніштяки й одне яйце. Майк уважно стежив за мною зі свого місця на підлозі перед телевізором. Дверей між кімнатою та коридором не було, а холодильник стояв у передпокої біля вхідних дверей. Майк не кричав, що я, мовляв, «все просовую в одну пику», як це завжди буває серед кінчених джанкі, де кожен намагається спочатку якнайшвидше роздерібанити все, а поза тим заничкувати «кілька крапок». Не є проблемою витягти з вени конаючого в коридорі недоштриканий баян й без вагань втерти його вміст собі, не опікуючись ані тим, що, можливо, витяг цю дозу з вени вже трупа, ані тим, що у цього трупа міг бути СНІД чи гепатит, ані тим, що цей труп міг бути ще не трупом, і йому можна було б мінімально допомогти, врятувавши життя, не менш нікчемне за власне; а заморочуючись винятково тим, щоби такого кидалова не помітили інші шакали й не довелося ділитися! Ми всі неодноразово потрапляли на хати, де кількість шакалів суттєво перевищує наявну кількість ґвинтокубів, й де діє наочний принцип різниці між батлом та баяном. Знаєте, чим пляшка відрізняється від штрикалки? За вашою цивільною прикметою право стояти на столі має тільки повна пляшка – порожні одразу опиняються під столом. Повний баян ховається під столом, а порожні валяються де завгодно…

Майк набрав один кубик, взяв мене за руку й повів на кухню…

– Ага-ага… угу-угу… – мимрить Майк, обережно зондуючи вену, яка зіщулюється, наче автономна жива істота, втискається у кістку, намагається сховатися якнайдалі від невблаганного жала голки.

– А-ааааа… – видихаю я й одразу ж запитую: «Майк, а ти навмисне… ти знав…» – А що я хотів у нього запитати? Мене щось краяло останні кілька сотень років, якась всезагальна параноїдальна недовіра…

– Да да да, імєнно да, і нє патаму шо, а патаму шо… – мимрить Майк…

І стає мені якось не до Майка: вдруге зі мною відбувається та сама прутня, й це уже схоже на тенденцію… чухають ріпу ґвинтові люди… Глузд затинається. Заклякає. Дає драла… Я починаю бачити щось незбагненне, але не очима, а так, ніби все це відбувається у мене в голові:

Інтер’єр. Занедбана квартира. Коридор. З кухні продирається сонце. Камера повільно описує неймовірні криві, рухається за траєкторією закумареної людини, яка щойно прокинулася. Миршавенький хлопець, докладаючи неймовір них зусиль, взуває мешту спиною до камери. Втрачає рівновагу й різко впирається розчепіреною долонею в плакат із портретом Боба Марлі. Випростується, щоби перевести дух і нагло зустрічається поглядом з очима портрета – із сумно - глибоким вогким хитруватим поглядом. Очі Марлі живі, Oh, yeah I’ve shоt the sheriff… Хлопець шокований цим раптовим відкриттям. На короткий час він навіть приходить до тями, але одразу йому робиться зле, настільки млосно, що в одній недошнурованій мешті він плентається до кімнати, – майже порожньої, залитої сонцем – гепається на канапу й відрубується. Йому сниться, що Джанніс хоче вбити якийсь масний бородань. Він кричить про це на вулицях, йому ніхто не вірить. Губну гармошку заливає дощ.

Здається, я знаю, звідки це припливло: колись на дев’яте травня – Місто, як завше, бикувало в очікуванні салюту – ми затусувалися на дах трансформаторної будки на Узвозі. Тієї, понад якою рясніли спітнілі дерева, розливали руберойдом прозору тінь, а на фасаді довгі роки донедавна красувалося виразне писало вугіллям: ВИТЯ ЦОЙ! ВАСЯ ХУЙ! Це було одне з наших улюблених місць – звідтам класно спостерігати за натовпом, пити пиво й гукати знайомих, які, напівнепритомні від спеки та інтоксикацій, сплавляються з натовпом у напрямку Контрактової. На Джанніс були джинси, розмальовані олійною фарбою, яка ще не просохла, та зелені плексигласові окуляри часів молодості її мами. Приблизно за годину ми вже мали компанію якихось панків та коктейль з вірменського портвейну, пива, горілки, марихуани й тупо колес теофедрину. Згодом Джанніс десь поділася. Невдовзі я та Шурочка – двійко опосумів – вирушили на її пошуки. Трохи згодом знайшли її в обкуреному оточенні Астрала, Дрінча, чепурненької скрипачки Касі, герли Астрала, яка розводила вдома екзотичних жаб і конала від ревнощів цілодобово, Френка – неперевершеного виконавця поем Подерв’янського, здорованя Племяші, Фаґота, який мав зовнішність втіленого булґаківського персонажа, хіба що без надтріснутого пенсне, ще когось… Потім – опинилися утрьох у переповненому фунікулері… Стоп-кадр: Джанніс ні сіло ні впало вперіщує п’ястуком, своїм шкіряним, обвішаним залізяками штибу ключів та деталей годинникового механізму браслетом, якійсь жлобкуватій кобіті просто у перенісся… Наступний план: Джанніс у суцільній прострації гордо валить до виходу, за нею цілеспрямовано вирушає цілий кортеж гопніків, ймовірно, друзів тієї тьолки. У ту ж мить виявляється, що їх чимало: приблизно така ж за кількістю партія пацанів відтирає мене й Шурочку до цегляних сходинок, якими за інакших розкладів я обов’язково спустився б до Володимира, аби схолодити сідниці на чорному мармурі його підніжжя й помилуватися панорамою Дніпра. Горлянку заціпило від страху. Розчереплять макітру, відіб’ють яйця, якщо виживу – кров’ю сцятиму, – знайомий сценарій… Пацани – «з поняттями»: Шурочку не чіпають, а мені вклеюють незлостиву порцію виховних пиздюлів – за вчинок Джанніс. Саму Джанніс, як з’ясувалося наступного дня під вечір у Трубі, де я нарешті її побачив, злегка відгаптували обцасами шкарів – поштурхали, не докладаючи сили, ногами – трохи далі від фунікулера та східців, але тоді ми з Шурочкою її вже там не знайшли. Джанніс встигла отримати своє та злиняти швидше за нас, тепер десь вешталася Містом, немов божевільна кінокамера на роликах, роздивляючись, напевно, розфокусованим поглядом у маленьке люстерко свою підбиту пику в крові й багнюці… Тоді, здається, Хрещатик уперше відкрили для пішоходів і закрили для машин. Я – меґаксенофоб! Всі люди для мене – чужинці, натовп лякає мене… Замість Джанніс ми знайшли стілець у якомусь контейнері для сміття й гордо пронесли його вечірнім Хрещатиком крізь увесь натовп, що сунув невідь куди, просто аби засвідчити свою першість у ходінні досі недоступною частиною центральної столичної вулиці. Люди озиралися на нас із млявим подивом: ось ідуть блазні й несуть стілець. Десь у районі Пасажу ми удвох всілися на стілець прямо посеред потоку, й нарід обтікав нас, з урочистою байдужістю позираючи на свої повітряні кульки. Ми дивилися салют з вікон Олєжкіного флета, так і не розшукавши Джанніс… при зустрічі я подарував їй усміхненого череп’яного їжачка й поцілував у криваве садно під оком… Мій персонаж завертає до якогось нічного клубу й опиняється біля колоподібної сцени в центрі запрудженої натовпом зали. Дванадцять попсових різно мастих дівчаток у благенькій чорній білизні, а одна чомусь у синій, вовтузяться серед подушечок у вигляді сердець з вульгарно - рожевого шовку й сумлінно зображають лесбійську оргію. Довкола кону, куди він дивиться із сумішшю пожадливої відрази й бажання розреготатися, відбувається видовище різко протилежне концепції еротичного шоу. Це гепенінґ у найкращих традиціях Хейт Ешбері. І, якщо шоу в усій своїй мізерній привабливості призначене лише для очей героя й, можливо, є плодом його фантазії, то імпровізована містерія Ероса, Бахуса і JAH, що вирує довкола – займає своєю розкішною похітливою реалістичністю, – реальність, з якої його викинуто, виплюнуто, виблювано.

Це – стовідсотково моє відчуття, зі мною таке траплялося навіть і не в натовпі: приміром, їдемо ми втрьох пізно ввечері в трамваї – Таня-сексі, Джанніс і я, а Джанніс безсоромно поїдає Танєчку очима. До честі Джанніс варто зауважити, що смак стосовно жінок вона мала вишуканий Tanya– sexy bujnyj parostok akseleratciji z такими сідницями, що…

O!o!o!o!-baby-baby-beiba’-the-all-peoples-in-the-tram-ves’– tramvaj-vtratyv-gluzd!-tcherez оblіpleni-розумієте! ОБЛІПЛЕНІ ЩІЛЬНО ВЕЛОСИПЕДНИМИ ШОРТАМИ-пружні-рухливі-диньки-сідниць-Tanya-a-a hirko platche – zagubyla mjatchyk – tyhsche, Tanetchka, ne platch, ne potone mjatch – М’ЯЧ ВОБШЕ НЕ ТОНЕ!… Все закінчується тим, що Джанніс й Таня смокчуться, мов навіжені, просто у вечірньому трамваї, – з усією можливою розкішною м’ясоїдною реалістичністю, – а мене плісне реальність, з якої мене викинуто, виплюнуто, виблювано. Він відчуває це і втрачає цікавість до стриптизерок. Починає запопадливо розшукувати в натовпі когось, хто принаймні похапцем звернув би на нього увагу. Таких немає. Він помічає дівчину, яка більше, ніж інші привертає до себе його увагу, притягує погляд. Йому здається, що це Джанніс. Водночас його починає шалено сушити. Прямує попри всі перепони до шинквасу, біля якого, до речі, знаходиться та дівчина, схожа на Джанніс. Це болісно повільний процес: кожен рух – неймовірне фізичне зусилля, підживлене збентеженістю й знівельоване сушняком. Занепокоєністю тим, що дівчина може зненацька розчинитися у натовпі, доки він дістанеться шинквасу. Жалюгідний липкий піт укриває його. Він прокидається від спраги та задухи. Яскраве лютневе сонце б’є просто у вічі крізь оголені шибки. У нього на грудях безцеремонно розсілася й миється кішка. Їхні очі зустрічаються, але він відводить погляд, тоскно втуплюється в стелю. У вухах лунає «мультяшний» голос Аліси: «Do cats eat bats? Do bats eat cats?». Несила поворухнутися, заплющує очі й уявляє мерзотного Стража. На дупі Стража – портрет Джанніс. Кінокамера рухається в бік підвіконня: попільнички, стоси паперів, недопалки, порожні коробки з - під цигарок, пожмакана брошурка Шеллі, книга Рея Бредбері, розкрита на оповіданні «Той, що заснув у Армагеддоні», перший том Кастанеди в яскравій суперобкладинці. Під ліжком валяється плеєр, який завжди працює. Він глухий (чи то німий) на одне вухо. З іншого вуха спіраллю виходить музика. Кльово, коли не треба щоразу тиснути на PLAY, – будь - коли втуляєш слухавки, й музика там… Subjunctive Mood… Час хмаринами скуйовдженого прядива валяється усюди в мовчазній оселі… Джанніс…

Не скажу, що я бачив усе це на кшталт фільму, видіння чи галюцинації – це було схоже на запопадливе пригадування вранці нічного сну: невідомо, навіщо ти так вперто пригадуєш те, що не має для тебе ані найменшого сенсу…

4. Креслення для маніяків

Неймовірно огидне світання з дикунською швидкістю виліплює простір. Сіро-жовтий. Лоботомія. Зашморг. Здається, що балкон прив’язаний до бильця, наче худоба, летюча корова Склісс – щоб не відлетів – «Хапайте, дебіли, свій спокій!».Виявляється, це – паперовий змій, схожий на ілюзію матової, наче електрична куля, велетенської кульбабки. Це – ранок.

– Як стало раптом тихо. І так добре! Так спокійно!

Вклякла у просторі ейфорія…

– А час збожеволів. Геть від рук відбився…

– Угум… – Холодний ледве забарвлений ніби-то-чай без цукру. Ковток пластмасового диму якоїсь огидної цигарки штибу Astor. – Справді, щось із цим клятим часом тої…

– Що? -…відбито певну кількість ґвинтокубів, прожито певну кількість людиноднів… ні… людиногодин… ні, ґвинтогодин на людинокубів… Тьху!… Здається у мене мозкова дуля у напрямку масної червоної риски під магічно бухгалтерським словом РАЗОМ!

– ?!

– Підвищилася здатність мозку до скручування й згортання.

– А-а-а… Ага. В роті – кака, в голові – вава, а гроші Бабай забрав!

– Штибу того… альтернативний варіант: засоби пересування в просторі позачасу й фальшивих реінкарнацій?

– Йой! Забракло спогадів про неодмінне майбутнє?

«Дата батона – на кришкє батона».

Я не відкрив вам маленької пекельної таємниці: увесь цей час у моєму наплечнику лежав щоденник Джанніс. Під час якоїсь чергової пиятики ми вдвох пішли в кущики злити конденсат і, вибачте на слові, посрати. П’яна Джанніс спочатку довго з матюками видирала аркуші зі свого зошита, жмакала їх й підтиралася, а потім й сам зошит кинула на землю, процідивши: «Лайно до лайна! Рукописи не горять, зате в гівні тонуть!» Я підібрав той зошит – на щастя, Джанніс не влучила ним у власну купу – й запхав за пасок між джинсами та животом, опустивши футболку. Я справді гадав повернути його Джанніс, коли вона протверезіє. Але потім почалася вся та маячня з відчуженням, наступними пиятиками й хлопчиками на могилах, і я вже не знав: чи викинути його, чи просто пхнути їй до рук якось при нагоді. І зараз, коли я трохи оговтався від своїх довбаних одкровень невідомо про що, я раптом згадав про цей зошит, трабл вмить вирішився якось дуже просто: якщо Джанніс (висловлюючись трохи фіґурально) сама втоптала його в лайно, то чом я маю дотримуватися якихось внутрішніх заборон та ідіотських законів сумління, взагалі паритися з цього приводу? Я міг би прочитати в такий спосіб будь-чий рукопис, викинутий на вулицю. І я прочитав. Попри те, що через розширення зіниць у мене погано фокусувався зір. Попри те, що я вдивлявся у кожну літеру, міняючи відстань між очима та зошитом. Маньяцтво тривало не одну годину, хоч списано було не так уже й багато. Я прочитав дуже уважно ЩОДЕННИК ДЖАННІС:

Зелений саунд:

Ґітара безмазівка:

Падає місяць крилами всередину себе

Відраза до тіл ким би вони не були

Відраза до всього що здатне

Продукувати лайно та сміття

ПЕРКУСІЯ:

Сухе торохкотіння сну

Шпаківня ілюзій на ламкій стеблині

Безлад безладового басу:

Рослини цього не роблять ніколи

Рослини не здатні продукувати лайно та сміття

Рослини не смітять і не серуть

В рослинах немає кишок і бруду

Рослини не смітять і не серуть

Рослини цього не роблять ніколи

К л а – В і ш і:

Моя земля вистелена квітами кольору крові,

Моя земля вкрита плодами квітів кольору крові -

Вони шурхотять, шепочуть шумовинням,

Лишають по собі сни, мов лайно незламних тортур нічного диму, розчину чи смоли

Кольору лайна та смаку сміття, й на дотик – бруду

Мертвий вокал:

На голому Полі Див

Мертвий лежить Буратіно

Кружляє над ним зграя дятлів…

ЄВДОКСІЯ йде полем й бачить дерево з вагіною. Вона опускається на коліна, обіймає дерево й шепоче в отвір, як у вухо, як у мушлю, як у пригорщу: «Коли ніч згорне крила, коли місяць захлинеться крилами, коли настане найтемніша мить Гекати, приходи й встроми себе так, як увійшов би в мушлю, так, як взяв би жінку, туди, куди мої слова зараз входять без спротиву та жалю, без спогадів та пожадливого бажання привласнити те, над чим не маємо влади. Прийди й зроби це, вилийся в дерево так, як мої слова виливаються в нього. Стечи, як слова стікають, до краплини. Ти прийдеш уві сні: якщо відчуєш, що не вистачить сили повернутися, зірви один листок і тримай під язиком, як тримав би мушлю, як тримав би мізинець лівої руки коханої. Прийди й увійди у дерево, і знайдеш ту, що тримає під язиком твою спрагу. Якщо відчуєш, що не можеш, не хочеш повернутися, зламай гілку, що праворуч найтонша, й виколи очі. Виколи собі очі й вилийся в дерево. І не буде тобі ні болю, ні страху. А буде тобі спокій і щастя. Прийди уві сні, коли ніч згорне крила, коли місяць захлинеться крилами, коли настане найтемніша мить Гекати, й зроби це!» Дерево стає теплим, мов тісто, шкарубка кора – шовкови с тою, мов шкіра… Крізь вії Євдоксія бачить дельтаплан, що опустився на поверхню пустелі. Легкий вітер перебирає пісок, немов розпущене волосся. Євдоксії не важко опинитися під крилами дельтаплану – досить лише пильно на нього подивитися. Дельтаплан сам поринає в течію повітря – варто лише подумати про повернення. Євдоксія прокидається під ранок, відчуває свою вологу й засинає з теплою усмішкою Без сновидінь, бо за вікном вже сіріє. Це сріблясті крила дельтаплана за шибою.

Все було покреслене якимись нерозбірливими нотатками на кшталт: «Я змерзла, але не хочеться рухатися. От ми вирушимо зараз, і всі люди будуть перти обов’язково нам назустріч, навперейми. Ми будемо йти, наприклад, на Схід, а вони всі – у протилежному напрямку, на Захід. Жах! Тільки встигай вивертатися з - під їхніх торбів. Бетономішалка! Торба party… Залізні нерви треба мати. І реакцію, як у боксера…»;уривками з конспектів; сторінки дві було замальовано очима (завжди лівими) й кавалками жіночих тіл a la Push kinN (ніжки, профілі, бюсти, сіднички, ручки) та ще – кількома майже по-школярському ретельно– незґрабними, напрочуд кострубатими чоловічими торсами. Ніби Джанніс раптом засоромилася себе самої (чи можливого Спостерігача?) свого підсвідомого тяжіння до зображення частин жіночого тіла, які виходили легко, граційно, сміливо, як у справжнього художника, й присилувала себе до зображення того, що вона свідомо так любила – тіла чоловіка? І малюнок вийшов схожим на дитячий, напруженим та штучним. Далі все також було покреслено вздовж та впоперек незбагненними рослинами, очима, кавалками жінок, рибами й особистими підписами… ще далі йшла перемальована з мапи автошляхів України траса до Криму: до Одеси, далі – на Миколаїв, повз Херсон – до Вірменська, на Джанкой (поруч з ним – виразно – FUCK!) – надто схематично, аби нею кудись могла доїхати людина не обковбашена вщент… кілька віршів Моррісона англійською… Й – нарешті – цілий шмат роздумів, які вже беззаперечно доводять її володіння наміром ситуації!