Текст книги "Замість крові"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

Спасательный катер. Н-на якорь пр-ривстал.

Моторным. Дымком. Потянуло.

Получен был вр-роде. Обычный. Сигнал:

Какая то б…

«Ну вы понимаете… Женщина.» – відкраяв ремарку, скоса глянувши на Джанніс й галантно хитнувшись у її бік з ударною хвилею перегару, продовжив:

… утонула.

Надели скафандры. Нырнули вдвоём.

Со дна пузыр-ри з-закипели.

Шныряли моторные лодки. Кругом.

Подвыпившие. З-запели.

Я переконаний: жоден театр не мав честі бачити на своїй сцені такого трагіка. Він розчинився у повітрі, цей алкаш. А ми ще довго цмулили свій портвейн мовчки в «гадючнику простонеба» – дерев’яній альтанці за лаштунками Хрещатицького провулка (*Прим. – пров. Т. Шевченка).Це була Елегія вічної непохитної байдужості мурашника до однієї довільно обраної мурахи.

Джанніс першою помітила тихарика-наводчика, миршавенького тхорика в цивільному, що прослизнув повз нас кудись угору, а невдовзі розхнябаною ходою прошпацирував вниз. Ми швидко знялися з місця – саме щоби помітити, визираючи з підворіття на іншому боці провулка, ментівський бобик та цілий натовп мусорів, серед яких терся і наш стукач. «Рибний день»… день, коли ці вишкребки ґвинтять усіх поспіль без розбору, бо їм треба виконати план по затриманнях. Нам щастило у відділках: то кімната у Трубі переповнена, а тут іще в дупу п’яних аґресивних рогулів у білих закривавлених сорочках підганяють, ті активно «чинять опір органам правопорядку», й у наших жалюгідних особах нема вже потреби – навпаки, ми лише заважаємо, забираємо життєвий простір у справжніх злочинців; то мусора журналістського посвідчення злякаються; то просто виявляться занадто лінивими, як тоді, у Чикаґо. Була зима, був портвейн, був глухий пізній вечір, й ми саме націлилися посцяти у глибокій брамі на вулиці Костьольна. Тут «стрьомний поліс поґвинтив за щось усіх нас»! Благо, відділок – поруч, через дорогу. Джанніс та Грінпіс відпустили, яко «дєвушек», і не пустили досередини, де було приємно й тепло. «Пиши! – сказав мусор Бухгалтерові. – Що писати? – наївно запитав Бухгалтер. – Ти що робив? – Сцяв. – Ти, курва, розумієш, де ти сцяв?! Це ж центр столиці, серце України! Пиши, свиня!» Бухгалтер старанно пише пояснювальну записку: «Я, такий-то – такий-то, такого-то числа, сцяв у серці України…» З мусором – істерика, а тут іще дві наші «снігові королеви» вчетверте вламуються до відділка, вигукуючи в якості гасел свої вимоги: «Ми дуже змерзли! Або відпустіть наших хлопчиків, або забирайте нас разом з ними!»; а у Бухгалтера – баян на шиї висить на штиб медальйона, тіпа фінічка… Карочє, нас таки відпустили. От, все-таки в Києві ніколи не бувало такого, як у Москві – там мусора взагалі звірі, озброєні проти ненависних «хахлов» дією паспортного режиму! Ми якось працювали у Москві торговими аґентами – тягалися зі здоровенними торбами канцтоварів по усіх можливих фірмах та фірмочках – ними тоді всю Москву було засіяно, особливо – різноманітні провулочки, тупички й підворітні. Собача робота, але, за Київськими мірками, бабки непогані (особливо, в перерахунку на «лимони»). Наприкінці дня ми мали перти з непроданим крамом аж за Ізмайлово – здавати на базі товар та бабки й отримувати свій відсоток. Нас працювало чоловік сорок – й усі, як один, махрові гіпі. Й усі ми офіційно зустрічалися двічі на день на точці, в черзі до хазяїна. Інтернаціональна зупа, вино з кульбабок, ось ми що… Джанніс з розчахненими очима й хижо роздутими ніздрями слухала оповідь Бухгалтера про те, як шизонута московська кокнарниця Антигона трахнула його прямо на Лобному місці, вночі… Масна Дюша з тлустим хайром та ошорним фейсом сварилася з піплами, як торговка… Нарешті ми виходили зі своїм баблом, щасливо уникнувши нестачі при підрахунку, і чвалали до вуличного гадючника біля метро. Там за високими столами ми, навстоячки, як бойові коні, поглинали отруйні god-доґи й запивали їх пивом. І ось до нас підходить хлопчик років дев’яти з кримінальною зовнішністю безпритульної дитини: «Дайтє дєнєг!» – навіть не благає, просто– таки ультимативно виголошує. «У нас нєт дєнєг, мальчік! – Ну тогда купітє кока-коли. – Іді на хуй, мальчік! – Я от дяді Жені! – Молодєц! Іді на хуй вмєстє с дядєй Женєй! – Харашо…» Рівно через півтори хвилини до нас, попри п’яних бомжів, циган, бандитів та кишенькових злодіїв, вуличних повій, пушерів й сутенерів, попри всю цю смердючу потолоч, цілеспрямовано мете здоровенний озброєний до зубів мусор, імовірно, це і є дядя Женя. Пацак з планети Кін Дза– Дза: crimson trousers – три рази: «Ку!» Поруч дріботить наш хлопчик – наша дірява немита карма! «Ваши докумєнти! Ви аткуда? – Ми із Кієва. – Покажитє врємєнную пропіску. Ми только что прієхалі. – Покажитє білєти. – Ми іх вибросілі на вокзалє. – Ілі пятнадцать суток, ілі – двадцать баксов». П’ятнадцять діб… Я добре пам’ятаю, як вміють пиздити дубцями московські мусора, дякую. Отже, «або двадцять баксів». Рівно десять баксів складав наш сьогоднішній денний заробіток. Шляк би тебе трафив, дядя Женя! Ти потрапив у Вічність разом із нами, дядя Женя…

Якщо ти читаєш тільки те, що пишуть наркомани про наркоманів, богемці про богемців, маги про магію, це означає, що тобі не більше двадцяти й ти активно тусуєш, толочишся, товчешся, клубуєшся… нестерпно юний, яскравий та гучний… коли таким був я, ґітарний усілок мав лише Сквозняк на Узвозі… Київ був набагато меншим та затишнішим – було чути звичайні чернігівські акустичні ґітари в підземних переходах… тепер їх без комбіка на вулиці не почуєш, як і голосу без мікрофона… не почуєш як піпєточного андеґраунду: Цой, БҐ, Крематорій, Лєтов, так і комерційного поп-року: Земфіра, Сплін… але попри технічний прогрес, на вікендовому Хрещатику пісні лунають із тим же ніжним запалом й за ті ж копійки та пиво, що і десять років тому… тепер від гопніка, чий спортивний костюм еволюціонував до костюма ділового й навіть пристойних джинсів замість «Мурку (Розенбаума, афганські пісні, Гоп– стоп etc ) магьош?!» чується: «Давай Крематорій (БҐ, Чайф, ДДТ)!»… нові, молоді, яскраві… однакові… попри «Да нє спєши ти нас хараніть, да у нас єщьо здєсь ДЄЛА – у нас дома дєтєй мал-мала, да і проста хатєлась пажить!», лунає під ті самі дрова, виготовлені в місті Чернігові, невмируще «Всьо ідьот па плану!», щоправда, текст уже сприймається як справжня екзотика, навіть тими, кому за тридцять… о, нові, юні, вибухово однакові!… ви формувалися з попелу червоних краваток вже тоді: ось на Майдані Вінтер на лаві – козел, що вічно муляє око своїм ятковим фейсом «фатального мущини» і вопше мінєстреля – до нього просто таки липнуть піпєтки з іграшковими бузьками, в іграшковому одязі, з почепленими до іграшкових на плечничків іграшками (їжачками, ведмедиками, зайчиками, ляльковими торбинками - гаманцями, якимись волохатими потворками ядучого забарвлення, павучками), та з іграшковими намірами. Вінтер із сумовитою гідністю Барда обирає щонайіграшковішу серед найіграшковіших цяцечку й спочатку гіпнотизує її своєю вогонівською (*Зноска. – прим. Дуґлас Адамс, «Путівник по галактиці для космотуристів») за силою впливу на психіку поезією; по тому, якщо випадає нагода, веде поцілувати долівку, з якої ще енергетично вихмарюється поконцертний крок Великого Ґрєбєнщікова, й уже після того всього – грає, як хоче заґіпнотизоване (не без допомоги «Дєсяті стрєл на дєсяті вєтрах» й запахущих паличок) іграшкове крольча. Гнилість гіпової субкультури… гнилість заразна, адже таких виразок, як той Вінтер, чи, скажімо, Професор, чи… та будь - хто! а я?! отже, таких була більшість – гугнява, маніакально - депресивна, зациклена на власному «Я» – вона хімічно реаґувала і в’язалась у неймовірні, неоковирні, неіснуючі в царині глузду сполуки, від яких з’їхав би з розуму старий Мєндєлєєв, утворювала якусь баланду із зародками синтетиків… й ось тепер маємо результат мутації: неуникний телеролик «У мене ДОСИТЬ ПРИСТОЙНА тачка… У мене ДОСИТЬ НОРМАЛЬНИЙ прикид… У мене ДОСИТЬ ГІПОВА дівчина… У мене ДОСИТЬ ВІДІРВАНІ друзі…» і то всьо закінчується, як завжди, на найцікавішому місці, пивом (у кращому разі), або чіпсами, або пральним порошком (у гіршому)… Де кантори наших мрій?!

ОБМІН ВАЛЮТ:

$

DM

ГРН

KOk – ( ко каїн )

C А N – (cannabis)

DAT – (Datura Latura)

MES – (Lophophora Williamsi)

LSD

Str

Ra

Ag. Ми були вбогі забембані приречені на святенництво матерів й незугарні жести лібідо ми виросли разом зі своєю ненавистю урбаністичний джемклей асфальт – глевкий чорний хліб намащений каштановим цвітом який розтерто на джем підборами та підошвами калюжі напахують соковитим травнем варто лише вчепитися за нитку щоб пересвідчитися в існуванні зливи задуха асфальтових прерій забудь де у тебе серце піт великого Міста стерся разом із джинсами на попіл кров гній та крейду згадай де у тебе серце вогні великого Міста кличуть нових ненажерців торішній ґудзик лежить у яскравій траві ним повільно мураха повзе це я зі своїми уявленнями про світ політ над бетонним трупом міста… Вавілон блядський, «шоковий шалман» планета – не хата, я знаю це, й ніколи не розвішую білизну на електричних дротах, відканали часи й годинники відканали, час сцяти Херші…А ти колись трахався з мужиками? – по п’яні трахався з трансом, який народився чоловіком, а потім невдало зробив операцію корекції статі, й з усіх статевих органів у нього залишився лише анальний отвір. – Ну і як? – Опісля було бридко ( пробач мене, Алі - Аліс - с - са, беззуба антрацитова істото, пробач! я – лайно, чуваки всі – лайно, баби – всі суки, включно з твоєю чорною нареченою з Лисої гори – пересічною зрадницею ритуалів збоченого кохання, всі люди – лайно, пробач, Алі - Алісо!),огидно, як і будь-якій пересічній людині на моєму місці, подія не монтується з реаліями соціальної адаптації – я ж такий тіпа, як ви! Я обрав життя, пральну машину, футбол у вихідні (*Зноска. Цитата зі стрічки Дені Бойла «Trainspotting» за Ірвіном Велшем), кахлі в сортирі, комп’ютерні ігри та Енріке Іґлєсіаса!

10. Томущоморе всеоднохворевер!

Чувак підкинув мене аж до Херсона – майже прямий борт, й відсипав сиґарет, хоч я не курив. Я трохи прохиляв пішки, протинявся кілька годин біля узбічних грушок-яблучок, від самого погляду на які зводило оскоминою щелепи, подудів блюза в губну гармошку. Тако-сяко доліз до Джанкою на вантажівці, водій якої, на щастя, не цікавився моєю персоною. Прошпацерував зашуганими запилюженими джанкойськими вуличками, й завис на засміченому вокзалі в очікуванні собаки, себто електрички. Ніколи не любив собак, але була вже глибока ніч, а ніч у Джанкої – це колодязь наглої смерті, принаймні наглих пиздюлів. Мені не було стрьомно попри те, що кожен другий людський манекен (зім’яті пики з нальотом незаможності та алкоголізму) був мусором. А ті, що не були явними мусорами у формі, являли собою дивовижну джанкойську мутацію гопніків-волонтерів на варті порядку. Жодних пригод – тільки недобрі навскісні погляди і двоє рогулів, які запропонували покурити шмалі. Одного з них звали Лоренцо (тато – дипломат, мама – італійка). Я відмовився. Мені дали спокій (чому не дали пиздюлів – не знаю). Жодних пригод у Сімферополі. Їбучий тролебус до Ялти (я показав довідку з дурки – мене пустили на шару, аби лиш відчепився). Марш брудного психопата (жартую, я мирний) повз злодійкувато відчужених охлялих кримських котів скіфської зовнішності та «знеробочений пролетаріят», що так разюче вирізняється з натовпу яскравих соковитих блядів та підтоптаних тіньовим бізнесом чуваків у шортах, з барсетками, не меншими за черево, тупими чорними окулярами на лисіючих головах (о, слава, ґлорія, масним потилицям і броньованим черепам!) До Сімеїза я попер пішки, навіть не зиркнувши на брутально курортне ялтинське море (тим більше, що від автовокзалу до нього треба добряче пиздячити переповненими глянцевим курортним москалем вулицями). Пхався до Сімеїза я довго, але цілеспрямовано й неухильно, як робот. Мене не пробирали кримські краєвиди – ніби від самого Києва я три доби невпинно пересувався у вакуумі, поверхнею чистого аркуша, порожній, мов зомбі. Ніби море для мене мало початися лише у Сімеїзі, а все, що цьому передувало, було просто абстрактним Шляхом. Хтось мене підкинув до в’їзду в місто, до автовокзалу я дочвалав сам. Маленький мій гастрономчику! Тут не змінилося нічого… Я знаю тут кожний кавальчик сміття на порепаному хіднику! Як добре жити в місті, де на хідниках – крабових клешень та стулок мідій, немов лайна! Все це хрумтить під ногами… Місто неляканих ідіотів. Остання Оселя Незґраби. Мушля мого спраглого за домашнім затишком «я». Мій чарівний казковий піонертабір. Сонячна оселя моєї безвідповідальності. Небо тремтить від торохкотіння цикад та спеки… Вірмени з гарячими балабухами та спеціями біля ринку… Випустіть нишком вночі з кліток всі кавуни та дині – нехай котяться на свободу й плодяться під кипарисами. На нижньому базарчику можна так само, як і раніше, на шару напхатися перестиглими фруктами, вигнаними під прилавки яко сміття (бачили б ви, яке сміття продається в сталіце в якості фруктів!), а в їдальні № 10 – ніштяками («Ма-а-а-а– мо, я не хо-о-о-чу котле-е-е-е-ту! – Ну з’їж хоч салатик! – Я не хо-о-о-чу сала-а-атик! Я буду компо-о-о-тик!»). Кічок – найубогіший та найпопсовіший з усіх мною бачених. Сонячні плями на асфальті. Перукарня «Локон», ХА! Турецька кав’ярня, де тепер можна лежати на тапчані й пити каву (гіршу, ніж у Львові, але ліпшу, ніж у Києві). Сплюндрована всередині панками мечеть понад вулицею Совіцькою. Саманний бордюр уздовж дороги, де на розі паломницького шляху до пляжу, на розі у формі півмісяця, грузин торгує розливним масандрівським вином, а гіпі – фінічками. Вже років десять, як всі наглухо забули, що фінічки не продаються, нікого вже не шокує товарний вигляд бісеру й запроданська сутність ідей свободи, які виявилися звичайнісіньким пофіґізмом, цілком придатним до мімікрії. Платани й пальми в парку, що починається зі скульптурної тусівки бронзових їжачків. Льодяникова тінь Ксюші, обдовбаної тареном (чи назіпамом, чи каліпсолом, чи паркопаном, вже не згадаю), яка на «Палубі» розносить гопнікам пиво, а вночі сидить нахавана зернятками кримського дурману (або обпита молоком, хто зна) на вершині скелі Кішка, мукає на зорі й не може злізти… вдень разом з іншими піплами краде в гастрономі батони і згущонку… ввечері підробляє офіціанткою в барєвічі «Палуба», що приліпився чавунними східцями до псевдоґотично-татарської будівлі під нєпанятною, але прекрасною назвою «Вилла Ксенія» (й це – мотивація вибору місця роботи, а, може, й самого факту роботи). Привид хирлявого донецького панк а- хічхайкера, який вписався до будиночка Булгакова на екскурсію, і це було його світлим прозрінням на все життя серед «Вавілону блядського», де побував уперше, як тебе не любити, Києве мій… Небачене відшкодування кондових міфів сучасній реальності: панки прибирають узбережжя від туристичного сміття! Власник «Палуби» ставить їм на шару дорогий портвейн – Ґрінпіс хворевер! На виході з «Палуби» мусори ґвинтять і зачиняють на даху відділка усіх п’ятьох ґрінпісівців (Punks not dead!) з цеберком фарби; панки спускають донеччанина на мотузці за горілкою; відпочивальники прутеніють: на даху мусарні п’ятеро панків бухають з гарла водку і фарбують дах… ті що приходять й не покидають пірнають у сни й виходять на волю ступають у повітря легко й босо прокволо до неба в подертих джинсах знімаються з якоря у лагідну прірву плечі дреди торочки зникають у хмарах від підвіконня розходиться гирло німої ріки позамежів’я кумару зворотності кайфу простору прострацій ті що з ріки виринають навічно сміються у снах поміж двох мастурбацій так просто прозоро так… праґматично показують сутність захоплення снами з яких вийшли фактично сухими воскурені діти чиказького лами нащадки огиди у Лас - Веґасі погляди з молока диму посмішки рухи ніжна розріджена плазма у їхніх кишенях обкурені духи забули про нас на вершині оргазму…Будинки, в кожному з яких хочеться зависнути до старості із перспективою погідно голодної смерті під Новий рік у засніженому курортному містечку. Я проплив центральною веною Сімеїза, не вдаючись до капілярного кровообігу серед халупок із саманної цегли, мертвих маєтків у дусі Ґауді, терас, сходів, переговорного пункту з панорамою на Всесвіт у вигляді Сімеїзької бухти – я нарешті вийшов на гірський серпантин, який круто огинає скелю Кішка. Кішка – це тотем-оберіг Сімеїза. Морський сфінкс, занадто легковажний, але достатньо загадковий, як на справжнього Сфінкса. Ідол охоронець найсинішого і найпрозорішого на всьому узбережжі моря та найпривітнішого магічного лісу з його чаклунськими закапелками гіпових стоянок, здатністю пестити й карати невтаємничених та зухвалих. Кішка – шаманська віха, завершення й початок найзагадковішого кримського міста. Розбився кишеньковий водяний годинник колючим дротом перетято межі океану… прозора стума оповила враз Кішку ввімкнувся автовідповідач надиктував перехнябленим голосом тезисні принципи філоембріоґенезу маніакально - депресивного кохання: білою крейдою Джанніс накреслила через закопчене скло прийдешнього літа слово з п’яти незамкнених літер, слово, яке прочиняє ногою броньовані двері буднів, слово НАМІР стався прийдешній день босі крила пестить хвиля літо цілує в коліно повітря напудрене пилюкою плаїв марення глибин морських прибоєм що гойдає на долоні рінь – примірюється до кидка легкого солоний регіт шумовиння слина хвилі лиже рінь поцілунок у коліно кольору фламінґо сонце стоїть на колінах поруч із колінами Джанніс в очікуванні затемнення – корони з перлів чорного диску сонця нашкрябати стулкою мідії знак Королів Наміру!…Наріжний камінь повороту з історичним написом «Панки, ХОЙ!» поповнився свіжим, наче кров: «Верните рюкзак, гады!!!» Далеко внизу лежать у воді на пласких каменях голі хайраті піпли андрогінної статі, всотують благословенну сонячну радіацію, збирають мідій, п’ють портвейн, заїдають його кавунами, зеленим краденим виноградом та пружними пипками юних гіпових грудей, занурюють найдовший, – середній, – палець між пухкими стулками у ніжний липкий слиз молюсків, за якими не треба далеко плавати й глибоко пірнати… З Лебединого Крила готується до карколомного стрибка чиясь гола фігурка, схожа на восковий вольт або пралюдську іграшку з тіста для доньки втомленого світом бога. Чувак, ти подумав про свої яйця?

Я видерся цементними сходами повз Кішку до джерельця під Платаном, стікаючи потом під нещадним полуденним сонцем й згадуючи всю рідну пісенну лайку, якої так ретельно уникав й яку так наполегливо забував протягом залипання на своїй кататонічній аскезі. Густий дух кипарисової та соснової смоли ходив у моїх легенях, немов поршень в олії. Сльози дитинства Чіка та керуаківський піт роз’їдали мені очі, – я навіть не здолав підсвідомого ритуалу споглядання моря згори. Лише пообіцяв собі, що на зворотному шляху зупинюся й повтикаю в краєвид з висоти польоту обкуреного альбатроса. У мене ніколи не було світлого буршти нового дитинства Фазіляіскандера; у мене ніколи не було світлої охайної юності Джекакеруака; у мене ніколи не буде світлої печально мудрої зрілості Леонардакоена, – все світло мого життя виявилося фальшивим сяйвом штучного смараґда, дешевого страза, сліпучою біжутерією силуваної ейфорії за межами фолу, навішаною на ґотично-похмурий кам’яний тотемічний манекен сутінкового мізантропа. Велетні та Феї померли, казкові дива відлетіли в космос. На голому Полі Розважальних міфологій лежав антропоморфний дендромутант, і над ним кружляла зграя ґрифів… Над седой равниной моря гордо реет птеродактиль, он крылом деревья валит – он привык так приземляться, это кожаная птица – ей не нужен лейкопластырь. Я тихо не вписався в суспільство, зрушував крилом стовбури й електричні стовпи незаперечних авторитетів, шинкував на тирсу всі обов’язки перед людством, посилав на хуй ближніх. І все це усього лише – буря в баяні води, мінімальна кубатура латентно-перманентного бунту заради Експерименту. Мене не цікавлять питання бібліотечної псевдовічності «хто дізнається про мене?», «хто мене пам’ятатиме?» – мене цікавить питання, чи дізнаюся про себе я сам і чи пам’ятатиму себе, якщо зграя дозволить мені стати її законним членом? Ні, не так. Ось так: на біса мені самоідентифікація, якщо я збираюся померти? Невідомо й неважливо коли. Я – ніщо. Ви – зграя, а я – оболонка, на мить засиджена Вічністю, як люстро мухами. З цієї позиції я нікому нічого не винен. Я мав повне й невід’ємне право чинити так, як чинив, робити те, що робив, діяти й не діяти так, як діяв і не діяв. Я жив, як хотів, але я не знаю, як хочу жити зараз. Як мені дожити до смерті без сяйва, без світла, без емоцій та настроїв – без СПРИЙНЯТТЯ!? Я більше не вмію сприймати й інтерпретувати, як усі нормальні люди, – я можу тільки констатувати, спливаючи повз, дрейфуючи наскрізно вперед, до крапки в умовному просторі наприкінці вашого світу, яка всмокче мене й зітре на пил небуття, перетворить на ніщо, бо крапка є Смерть. За кожною крапкою помирає речення. Страшно бути в будинку, коли він розвалюється: у міліметрі від скроні пролітають балки, зсипається цегла й потрощене шкло… Страшно через те, що не вбило одразу: тепер є час, щоб злякатися смерті. Злякатися свого небажання жити. Злякатися фізичного болю, каліцтва. Що є напівсмерть? – життя… Смерть – це щось остаточне. Життя – щось фізичне. Біологічне. У будь-якій формі страшне, безглузде. Страшно бути в епіцентрі будь– якої руйнації. Навіть якщо вискочиш неушкоджений звідтам – вартість життя так само сумнівна… Чому я не пручаюся? Чому замість мене плаче моя оболонка? Чому я ніколи не прагнув суїциду? Чому я не вмів любити Янку? О, Янко, просочена Ґамсуном, Кастанедою й давньобілоруською поезією! Які інґрадієнти, такий і продукт – натуральна поліська відьма з похмурим лицем язичницького тотема…Чому від мене втекла Леді Ві? Навіщо я трахав Расту, Ліку, Кота, Русалку, Мерилін, Доцю, Кицю, Ципу, Дзиґу, Фенікс, Алісу, Енн, Дюшу, Настю, Марго, Єву Браун, Муху, Тоху, Джанніс? Чи задовольняв я їх, чи подобалося їм зі мною? Чому я не любив їх, чому я не піклувався про них, чому для жодної не обдирав ночами конвалії на Європейській площі, жодній не розповідав на ніч казок, не пригощав морозивом, не катав у човні на Гідропарку, не водив у кіно й на каруселі? Чому я вважав своїм обов’язком і справою честі потрапляти на шару на всі сейшни, й узагалі – жити й користуватися вашим світом на шару? Чому я не зайшов до ванної, як збирався, коли там вішався Піночет? Чому я нічого не відчував, коли знайшов його повішеним? Чому я не навчився блювати? Чому я не шкодую про те, що в мене не було батька, про свій втрачений рай народного алхіміка й соціального вуайєриста? Де мій дім? Хто я? Навіщо мені все це знати?

Відповідь на всі ці запитання одна. Приблизно така: «апельсин». Або така: «сорок два». Або така: «тисяча йобаних кашалотів тобі в рот». Або: «Упс!»

Й раптом щось уривається в мені. Ніби мій внутрішній гучномовець, – брутальну смердючу пащу, яка невпинно все це проголошувала, – хтось м’яко затулив великою теплою долонею й ніжно прошепотів на вухо: «Ш-ш-ш-шш…» Склепіння велетенського Платана всмоктало мене у свій кокон, як лагідна Смерть, і змусило замовкнути. Моє Сприйняття видиралося з мого дворічної давності трупа мелодією гірського потічка, що жебонів між девонськими коренями неосяжного і незбагненного і нескінченного Дерева. Платан вивів мене у живий світ, неначе власну дитину з плідного міхура своєї крони, пронизаної розпорошеним сонячним сяйвом. Я опустився на шерхлу динозаврову спину кореня й притулився потилицею до могутнього стовбура. Я – сухопутний дельфін. Я – вакуоля Всесвіту. Я – прозора тінь повітря на платиновій корі деревної мудрості. Я – лушпайка Вічності, просякнута сонцем.

Я врешті знову відчув свою оболонку, але не як тару для суті, а як єство сутності, знову став людиною. Первісною істотою, яка не вміє сумніватися, коли бачить Бога. Жодної думки не було в прозорій плазмі мого усвідомлювання. Коли я звернув на це увагу, я знову почав думати. Внутрішній діалог брутально увірвався до мого мозку й оглушив мене. Здалося навіть, що зараз луснуть барабанні перетинки. Це була остання (не найприємніша) мить приголомшливого Життя поза склом. За хвилину я вже хлебтав у собачій позі воду просто з прозорої кринички між коренями й уповні відчував себе – такого, яким я завжди був. Щоправда, роздивляючись мозаїчну рінь та декілька крихітних мушель серед моху й ґрунту крізь тремку вологу (дві пригорщі завглибшки, й у три пригорщі заглиблення, де вода сочиться з– під каменя просто з гори), я ще деякий час не відчував своєї ваги. Гадаю, якби мені вдалося вчасно запобігти дефрагментації мозку, я злетів би. Я оселився на планеті Платан у вигляді божої корівки. Я опустив лице у воду, не заплющуючи очей. Мені хотілося й вуха так само занурити у звук маленького струменя, – нащадка густих туманів та чаклунських злив у високих горах, – й чути лише цю загадкову привітну вологу. Повільно просотуватися разом із нею в ґрунт, насичуючи Дерево Бога своєю прозорою невагомою й безособовою Любов’ю. Оселитися в капілярах Бога. Вихмаритися з теплої поверхні Його листя. Зникнути у Безмежності разом із останнім пелюстковим полиском заходу сонця на поверхні Моря.

Забагато пафосу. Забагато сліз. Напевно, накопичувалися аж від часів дитинства. Boys don’t cry! Такий великий хлопчик, і плачеш! Жінка пахне сирою рибою там, де за Кама– Сутрою, мала б запашіти лотосом, а молоко її водянисте й гіркувате, з присмаком чоловічого сімені. А кров, що видоюється природою на потреби магічного Ока – солодка, хоч, ніби й така ж сама, як у венах, але та, у венах, – солона, мабуть, від невиплаканих сліз та герметичності колообігу. Адже в усіх нас багато невиплаканих сліз, бо з дитинства чуємо: «Не рюмсай, ти вже дорослий(а)!», «Чоловіки не плачуть!», «Ой, тільки не треба мене брати на понт жіночими сльозами!», «Я все зроблю, тільки не плач!», «Чого це я реву, як дурний(а)…», – ніби найгірше, що може зробити в житті людина – заплакати! У долоньках внутрішньої дитини накопичується гіркота невиплаканих сліз, доки ми споруджуємо й споруджуємо довкола неї мури, в’язниці, броньовані двері, ґрати, божевільні, камінні мішки, бетоновані склепи, громіздкі захисні саркофаги – годі їй вирватися звідтам коли-небудь на волю! Боїмося себе-дитини гірше ніж Чорнобиля! Ґотичні сутінки незмінно перебудовують структуру ДНК в організмі дитини асфальта й бетону…

Забігаючи вперед: я ночував під Філософським (Скліфасофським?) Каменем, під склепінням бронзових коренів розлогої покарлюченої дикої фісташки, виснажений, знесилений відродженням минулого. Спогади душили мене в своїх материнських обіймах, сонце піддавало жару в запалену голову, наче у піч (бйоцца в тєсной пєчуркє Лазо!)

Леґенди про викошений нами у Кацивелі дербан досі ши ряться, обростаючи потроху фальшивим пафосом і шаблонними подробицями припущень та фантазій. Але, з іншого боку, ця історія, гадаю, зігріла надіями на благословенне диво не один безмазовий голодний день, у який нещасне дитя гіпового гербарію стрімалося дощу, не маючи намету й піни під спальник, або – мусорів на гіповому «пляжі» у спекотний день (надто – «рибної середи» – дня планової зачистки голих та патлатих); або лісників-лісунів-полісунів – зоряної кримської ночі, просяклої запахами ялівцю, кипариса та перлової каші з сусідньої стоянки. Ми стояли за Кацивелі, за Понизівкою, на дикому пляжі біля санаторію «Зорі Росії», який тепер логічно перетворився на «Зорі України», але ані кримські зорі, ані вгодовані пихаті москалі за цей час не зрушили зі своїх курортних койко-місць ані на міліметр. Ми жили біля самого прибою, влаштувавши собі під напнутим на валуни плащ наметом колективне індіанське лігво – на поцуплених вночі із санаторійного пляжу дерев’яних лежаках, на шматах тертону з тенісного корту та розібраних картонних паках зі смітника поза пляжним баром. Вночі багаття створювало з наших голих тіней велетенські наскельні малюнки – ними найкраще було милуватися з води, яка мерехтіла фосфоресцентними істотками і спадистими зірками. У світлі повного місяця Майк вилазив на скелю й грався там у тетріс. Вранці нас будив скреготом своїх кроків береговий патруль. Вдень ми валялися та милися-пралися разом зі своїми джинсами в прибої, готували хавчик, збирали на горах сухі дрова або вирушали до Сімеїза по харчі та нових індіанців, по пляшки й ніштяки, а іноді Джанніс із Янкою влаштовували хрестовий похід до санаторійних душових, озброєні повними торбами косметики. Приємно було все-таки хоч іноді зачинитися в цивільному даблі, замість ничкуватися по колючих кущиках. Для підтирання, для розпалювання ватри та заразом і для читання мали кілька книжечок-покетів якоїсь запаморочливо безглуздої фантастики (пам’ятаю, одне з творінь називалося «Замок лорда Валентина» – ми ржали над ним до спазмів) без початку й кінця: розподіливши те читво на кавалки, почитували його, сручи, підтиралися прочитаним, обмінювалися між собою тим, що залишилося і, повірте, сенс тексту від того аж ніяк не втрачався. Ввечері до нас приходили з розкішними гостинцями відвідувачі, схильні по п’яні до екзотики та екстріму, що його марно намагалися отримати від нас за свої бухло та хавку: місцеві, мешканці санаторію та розчулені охоронці з сусідніх держдач, які прагнули ледь не з ложечки нас нагодувати, хапаючись щоразу за серце, голову й інші органи: «Ой ви бєдниє! Ви что, прямо тут і живйотє?!» У ґвинтових стрімко випалюються з організму всі поживні та корисні речовини, а надто бракує їм глюкози: Янка поглинала цукор ложками. Звідтоді, власне, й пішла славнозвісна приказка: «Тобі цукру як завжди, чи як ми мріяли?». «Любиш кататися – люби й катайся», – відказувала на те Яна. Ось так. Раз у три дні зранку ми напихали впольованими пляшками свої наплечники, залишали когось із купами безпритульного шмаття й перлися до Кацивелієвського пункту прийому склотари. Після нас пункт одразу ж зачинявся, бо закінчувались і гроші й порожні ящики для тари. Майк таргав найбільшого «Єрмака», напханого щільно по нікуди, та мріяв стати мільйонером – здати мільйон пляшок. Здається, він обламався на вісімсот-якійсь– там пляшці, засмоктаний ґвинтовими марафонами похмурого Мінська, грибами й болотами цього лиховісного місця. Виснажений марафонами, тиждень неголений пітерський Слава Спонсор йде полем, тримаючи напоготові пластиковий пакет для речових доказів. Назустріч – старенький сухенький білоруський дідок, який пасе корів «Што, синочєк, грібочкі собіраєш?» «Ага, – похмуро-загрозливо сичить Спонсор. – Поганочки!» Того ж вечора, запивши ті «поганочки» водочкою, Спонсор валить на побачення з якоюсь мінською інтеліґенткою, яка мала повний хед оф майнд запросити цього вічно обдовбаного монстра до Оперного театру. Ясна річ, наш герой (сподіваюся, ти живий і на свободі, Спонсоре, ким би ти не був!) оббльовує весь партер і свою любительку культурного гаяння часу.