Текст книги "Замість крові"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)

Світлана Поваляєва
Замість крові

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Один із персонажів Набокова, пригадую, говорив щось на кшталт:

«Тінь за серцем» – хороша назва для поганого роману». В нашому випадку маємо, здається, ситуацію дзеркальну – «Замість крові», на мою думку, не надто вдала назва для доброї книги. Але принаймні дає мені можливість писати оце замість передмовизамість власне передмови.Тим більше, що книга справді добра і не потребує передмов.

Чи можна, чи варто, чи не зайве писати щось про нову книгу Світлани Поваляєвої – питання в певному сенсі риторичне. Бо вже пишу.

Напочатку річ очевидна: більшість соціумних новотворів із тавром Просвіти, Міністерства культури, Комбатантів освіти та Податкової інспекції будуть, вочевидь, праведно обурені й аґресивно невдячні. «Що ж це таке?!» – правдоподібно, вигукнуть вони. – «Пропаґанда наркотиків, сексуальної розпущеності й аполітичності!

Де національна самосвідомість, де наша мова солов’їна й традиційна цнотливість? Де світлі ідеали, за які боролися наші діди й батьки (що їх ми так успішно погноїли у в’язницях чи на засланні)?» Ну і так далі. Пісня відома. Та вся іронія в тому, що я б і сам не проти виголосити щось подібне. Куди ж це в біса котиться «бібліотека журналу Четвер», а разом із нею й уся українська література (мало би бути навпаки, однак це несуттєво)? Знову чорнуха, ненормативна лексика, психоделія зразка ранніх 60-х та інше лайно. Можна було б услід за живучим старушком Лемом констатувати: «…немає такого свинства, такої бридоти, такої смердючої риганини, якої б не виставлялося на показ, не репродукувалося і захоплювалося б нею […] Ніколи так переконливо й наполегливо, як тепер, не демонстрували нам митці людську ницість виключно для того, аби викликати шок» (Stanislaw Lem «Sztuka upodlona»). Попри суттєву різницю віку та світоглядів із автором цієї цитати я часто маю подібне враження від т. зв. «сучасного мистецтва». Однак це жодним чином не стосується книги Світлани Поваляєвої, книги напрочуд світлої, доброї, часами навіть романтичної. Ніхто нікого шокувати не збирався. Ненормативна лексика? Як це не дивно, тут вона не лише не ріже вухо, а й не впадає в око, обминаючи якимось чином усі отоларингічні й офтальмологічні центри. Вона природна й органічна в потоці напівавтентичного напіввигаданого сленґу. Можливо, тому мимохіть звертаєш увагу радше на різні милі евфемізми, яких теж не бракує у цьому лексично перевантаженому тексті. Наркомани, торчки, рокери, суїцидники та інші почвари? Ну що ж – цього добра ще вистачає в нашій молодій державі, і це ще не найгірше з того, чого в ній вистачає.

Чорнуха? Та вийдіть, блін, на вулицю, або ввімкніть телевізор і роззуйте нарешті очі. Ще й не таке побачите. І все ж таки, оскільки маємо справу з літературою, найбільше спротиву викличе, мабуть, лексика, хоч саме в ній ховається таємниця магії роману.

Питання мови тут надзвичайно важливе ще й тому, що це чи не перша по справжньому вдала спроба передати арґо певної субкультури (в даному випадку наркотичної) українською, хоча «па жизні» вся описана публіка (спільнота, тусня) зазвичай російськомовна. Інший приголомшуючий аспект: ліричний герой (ах, як доречне тут слово «ліричний») – чоловік. Автор, як ви вже здогадалися, – жінка. Як правило, літературна трансвестія закінчується неуникним фіаско. Практично завжди десь вкрадається фальш, яка псує всю гру. Та в «Замість крові» немає ні зерна неправди. І це викликає захват. Заворожує. Провокує непотрібну компліментарність і підозри в містифікації. Досьогодні не певен, чи може чоловік проникнути в глибини жіночої психіки. Але те, що Світлані Поваляєвій вдалося осягнути психологію чоловічу, сумніву не підлягає.

Чим же насправді є ця книга? Історія дуже дивного кохання (чи кількох кохань, чи, може тільки їх ілюзій), щедро присмачена наркотичними візіями, прикольними історіями з життя марґіналів, авторефлексіями та не надто вдалими пошуками власного «я». Усе це, повторюся, в психоделічній атмосфері ранніх 60-х з обов’язковими посиланнями на Берроуза, Керуака та дещо молодших їхніх адептів. «Якого хріна, – питаю я себе, перечитуючи з редакційного обов’язку стоси найновішої літератури, – ці молоді ведуться на запліснявілі гіпівські (необітниківські, постпанківські тощо) ідеї?»

З якого дива 18-20-річні аутсайдери знову слухають Моррісона, Гендрікса, Джоплін, не кажучи вже про King Crimson, Creedance Clearwater Revival чи Van Der Graaf Generator? Мало їм Eminem і Portishead? І чому я, олдовий, крутий і прадвінутий, маю вислуховувати сентенції цих малолєток про ідеали своєї юності? Не знаю. Можливо, тому, що історія має тенденцію повторюватися.

Можливо, через те, що ЦЕ суспільство не перехворіло дитячими хворобами тоді, коли ними хворіла решта світу, а в зрілому віці саме дитячі хвороби переносяться найважче? Може бути. В кожному разі почуваюся так, ніби хтось безпардонно впхався на мою останню територію. Бо ніби що мені залишається в такому разі? Хіба якісь всіма забуті T.Rex, Cat Stevens, Thin Lizzy чи, не дай Боже, шизанутий John Zorn. Та й то невідомо, чи не пролізли в о н и вже й туди, ці інфантильні жертви ґлобалізму (політкоректності, унісексу), що ніби-то сповідують культурні культові релігії 40-річної давності, а самі нахабно і безвстидно користаються інтернетом, мобілами etc.

Хіба що в McDonald’s не ходять (чи то в силу якогось химерного кодексу честі, чи то просто від нестачі грошей). Ну, і за це спасибі.

Але повернімося до нашої героїні. Тобто до її героя. Обкурений і обдовбаний він вештається якимись віртуальними (ага!) просторами, шукаючи невідомо чого й кого. Усе це на тлі тотальної антисанітарії, епатажного пофіґізму, асоціальності й якоїсь непереконливої «прутні», виділеної в тексті курсивом. Чи тягне це на маніфест нового покоління? Не думаю. Та й навряд чи Світлана Поваляєва ставила перед собою таке завдання. Її проза глибоко інтимна (так глибоко, що ця інтимність іноді має гінекологічно-проктологічний характер).

До того ж усі ці вигадані кимось знічев’я «дженерейшен пі», «ґенерації ніц» та «поколіннях» давно вже задовбали, як колись задовбували «кінці історії» й різні інші «кінці». Отож, аби підвести бодай якусь сумнівну риску, скажу річ гранично тривіальну: «Замість крові» – це пронизлива й світла історія усе-таки-кохання, уеs-таки-життя, що, як відомо, завжди неповторне й випадає з будь-яких культурних чи ідеологічних контекстів.

«З кожною крапкою вмирає речення», – здається, так пише авторка. «І починається нове», – додам від себе.

Іздрик

«Він танцював, вагітний

сам собою, й ранив ноги об власну тінь

на дорозі, бо йшов не до сонця. Іноді

йому вдавалося перестрибнути

власну тінь. Ми тасували карти й

кидали їх на вітер…»

Мілорад Павич, «Атлас вітрів»

Історія хвороби у світлинах й топонімічний початок

Щоночі ретельно не можу забути недбало прожитий день.

З очей на поверхню лиця спливають глибоководні почвари спогадів, що запинають від мене ваше сьогодення. «Я дивлюся на безлад у моїй кухні й розумію, що життя моє здійснюється»… (* Зноска – прим. Леонард Коен «Прекрасні невдахи»). Мацьопкий напівзруйнований струхлявілий рудиментний балкончик прилаштувався до стіни, неначе гніздо ластівки, з нього легко зірватися, коли куриш безтямно, в самій лише футболочці, шкіра стає гусячою, а у підворіттях сурмить крижаний вітер. Дівчинка в уніформі блазня – маленька, не вища за мешту, – плигає з клітки на клітку: червона… зелена… червона… зелена… жовта (мов яблуко в осінньому саду). Осінь накрила малих комах. Хробак повзе крізь яблуко у ритмі блюзу. З неба сипляться повні Місяці, крізь віконце сипле сніг, ялини шкрябають гори, сліпнуть птахи в хуртовині… Безлад у моїй кунсткамері.

Безлад, як і чари, вже не зупиниш – варто лише йому початися… Я бачу, як серце моє дріботить повз калюжі – немов кошеня з очима зимового сонця, з розпухлими, неначе ядерний вибух, зіницями, сповненими оксамиту серпневого неба вночі. Натомість куті підбори моїх панкових черевиків дзвонами відбиваються від стін й відлунюють вночі кроками статуї Командора – навпростець через море, по водах пам’яті, – пожбурена у Вічність луна. Плетиво провулків, вулиць, з кишені все вивалюється на долівку, наче при шмоні, й шукати копійки, що розкотилися на всі боки – немає щонайменшого сенсу… Подумки відраховую кількість пройдених Я за останні сто метрів. Кроків все ж таки більше виходить: приблизно десять на темно-синє авто й двадцять сім – на осінній тролейбус, що їде в минуле депо майбутнього літа, просяклого юшкою мідій, розбитим портвейном, цибулею, кавуном… там персики такі зелені, ніби виросли на кипарисах, а збирані – на узбіччі шосе у Криму біля автобусної зупинівки, тієї, де ще шашлична поруч і пункт прийому склопосуду… Останнє після переораного Міста, що залишалося живим донедавна, – заміна номерів трамваїв; ще трохи часу – й ніхто не пригадає, що колись з Контрактової повз ринок й Урочище бігав трамвай № 13… Його блюзове дзеленчання можна було почути й спускаючись Олегівською після зависання десь у Кожум’яках … на прадавньому татарському цвинтарі ми сиділи всередині патефона, а небо крутилося платівкою, чіпляло волосся… іржава голка підйомного крана викликала звуки хоралу з труб пароплавів, що вишикувалися далеко внизу вздовж причалу – терлися лобами об берег, немов потопельники вічного кайфу…й зі зруйнованих подільських будинків біля ринку. Мжичка витягує, немов зі скрипки альт, зітлілий у могилі мозку спогад… Київ, як і кожне велике місто, давно вже став цілодобовим, столиця не засинає ніколи, й від безсоння тріскає бетон та декоративна плитка – неврози, жахи й патоформні фантазії проростають крізь новенькі стіни новобудов під телевізійні мантри; так кульбабка проростає крізь асфальт: павутинням, кривулями, зірками розколин береться поверхня швидкоплинності прогресу – хворобливі спогади попередніх століть про добірну цеглу, замішану на яєчних жовтках, цемент Городецького, про граніт й мармур, вкриті цвіллю часів, немов благородною патиною. Старе Місто проростає крізь нове, як нігті й волосся; відлущується лак та журнальний глянець – лупою облицювання й штукатурки з кічових декорацій… колись жива була дитина сміху й жилося їй серед пустелі, що мертво жевріла зірками… тепер дитина котить власними руками, мов скарабей, свою кулю з лайна, утричі більшу за дорослу дулю… я вихоплюю з осіннього бруду слід на долоню – відбиток розхнябаного черевика… скоро місяць скине стару свою шкіру, й з неба почнуть крапати зорі як молоко з грудей породіллі… Що змушує мене пригнічено, маніакально шукати по сміттєзвалищах «щось-не-знаю-що й там-не-знаю-де», по захаращених горищах нишпорити тишком? Пропоную вам спуститися разом зі мною лівим боком Узвозу до будинку під номером вісімнадцять, де є неглибоке підворіття з чавунною брамою.

Кутий візерунок її зачинено на замок, але зліва прорізано маленьку завжди прихилену хвіртку на іржавих завісах. У цю хвіртку обов’язково треба пролізти й опинитися у невеличкому дворику, де праворуч – великий застережний напис «ТУАЛЕТ ВО ДВОРЕ», а в глибині, неначе сезонний водоспад до гірського озера, вливаються, падають у нього вузькі кам’яні східці кудись вгору. Цей потаємний простір покручено, наче мушлю річкового равлика, і, якщо повільно підніматися тими східцями вгору, то ліворуч затулятиме простір шерхлий вельветовий схил Щекавиці, а праворуч – сповзатимуть углиб Киселівських западин будинки з кривої цегли, схожі на казкові декорації. Й східці приведуть до потрісканої шкаралупки нежилого приватного будинку, який – немов у пригорщі, оточений тими казковими декораціями й пагорбами. Якщо обійти цю оселю позачасових спогадів, захаращену смертельним крамом руйнації, – битою цеглою й хрумким шклом, жалюгідним ганчір’ям та сморідним мотлохом, – можна видертися крутою глиняною стежинкою до галявинки з дерев’яним столом і лавочками під прадавнім деревом, а поруч – замшіла трісла піч для випалювання кераміки. Тут ми любили курити траву й годинами втикати у химерні мапи деревної кори. Тут, похнюплений, соваючи пальцем по дерев’яній шкарубі, я спостерігав насування осені чи наплив весни, здійснюючи їх співставний аналіз: під ногами чвакала багнюка. Звідси, знову таки, вгору, можна, продираючись крізь стіну дикого винограду, потрапити у прихований зелений вогкий лаз, й видряпатися на Щекавицю, пройтися далі – до недогризеної беззубим століттям кам’яної межі між реальностями – повз похилені хрести й сплюндрований склеп, який обрали для своїх пиятик, бешкетів та шабашів початкуючі сатаністи-підлітки, спуститися вниз примхливим виломом зчовганих кам’яних сходів, уздовж яких сплять на варті залишки дерев’яних стовпів зі старовинними, ще газовими, ліхтарями, схожими на будиночки ельфів із чавунними дверцятами. Тут завжди мариться, особливо вночі або у зимових сутінках, коли стертими обледенілими сходинками можна тільки з’їжджати, що назустріч тобі повільно рухається процесія монаших привидів із тьмяними смолоскипами й труною понад покритими чорним головами – повз похмурі западини незбагненного рельєфу Київських схилів. Там, внизу, навсібіч розкидано по вогкій землі колоди й пляшки, і знову падає вниз відтинок стежки – в апендикс, який виводить уже назовні, у світ, а ліворуч – хатинка, стіна якої в графіті, мов спина в тату… Але не кваптеся підніматися й спускатись, пірнати й виринати, мандрувати висіченими й витоптаними звивинами древніх судин Міста – залізьте в ту шкаралупку, оселю духів… У Котячому Місті – по темних горищах збираються тіні розбитих птахів й сліпих кажанів того теплого вітру, який до землі їх колись не довів – розчинився, розтанув… А, забувся попередити: у вашому повсякденні цього будинку вже кілька років нема, як і багато чого іншого…

Доведеться просочитися крізь тканину декорацій вночі, ви ж все одно не спите! То начхайте на свій комп – по інший бік декорацій – кінець квітня, травень, мальовниче сміття, і вгадується за пагорбами вже передзахідне сонце. По балці можна вилізти на другий поверх, де вибито шиби й двері на просторий балкон, а посередині порожньої кімнати шкірить розбиті щелепи чорний концертний рояль… візьміть «до», дослухайтесь відлуння цього густого надтріснутого звуку – він не вщухає довго – з нього почнеться хитромудра, подеколи не позбавлена мелодійності какофонія хворобливих спогадів й запне від мене ваше сьогодення.

1. Томущоморе. Намір Джанніс

До Джанніс рано чи пізно приходило все, чого би вона не забажала. Навіть попри її бажання.

Вас не повинно дратувати своєю неприродністю чи дивувати неавтентичністю її ім’я, бо Джанніс, зрозуміло, не справжнє ім’я цієї потвори. Простіше кажучи – поганяло.

Джанніс народилася як Джанніс у розпалі останніх постсовіцьких конвульсій гіпової толоки Києва. В оргазмі – горілиць на одному з гранітних надгробків Монашого цвинтаря, що на Киселівській горі понад Узвозом. Під час шаленої травневої грози. Серед буйних травневих кущів, убогих надгробків, похилених та поіржавілих залізних хрестів, валеріанових плантацій, порожніх пляшок та недопалків.

Під волохатим – хайратим – патлатим пітерським неформалом років шістнадцяти, який поганяла не мав (що дивно для «піанєра» пубертатного віку, але не для Пітера), і тому невідомо, як його звали. Напевне, як в радянському мюзиклі «Мері Поппінс, до побачення!» – «Гей! Містере Ей!». Але після п’яного ґотично-порнографічного шалу на могилах, Джанніс його ніколи більше не бачила (як і всі решта), то ж не такою вже важливою є ідентифікація цього «містера Ея».

Набагато важливішим є те, що, кінчаючи (й саме у мить воістину сатанинського удару грому та блискавки), «цей містер Ей» несамовито заволав: «Джанніс! А-а-а! О-о-о! Зелена Фея Джанніс! У-уу, с-сука, я кінчаю!» І наступного дня дівчина (ця курвотна маґнетична почвара) прийшла на толоку такою собі «цнотливицею з опущеними віями» (цілковито, до речі, тверезою), в довгій чорній сукні венесуельської відьми, й на всі привітальні вигуки тихо відповіла: «Хай! Я – Джанніс». Всі зраділи так, як радіють завжди ці, в принципі, глибоко байдужі до всього гіпі (не хіпстери, ні… ті були на покоління чи два старшими, але не меншими від того пофіґістами). Алкогольно-наркотична орґія-движняк– движуха з цього приводу тривала три доби, як, утім, тривала б і без жодного приводу, бо саме «наклюнувся спонсор» – папік, досить вагомий в сенсі фінансування масового відчепірювання без лівих наїздів та психологічного клінчу в стилі «а вот отчєґо ето у вас дєвушкі такіє абодранниє, а у вас пачіму воласи длінниє, а что ето за фіґня у вас на руках і что ана значіт» etc, etc.

Я хотів розповісти про намір Джанніс, про її напівсвідоме (й від того чисте, геніяльне) володіння побутовою магією ситуацій, – цим павутинням, цим сноподібним плетенням реальностей власного життя й життя всіх, хто випадково в ці тенета потрапив… Джанніс була справжньою «музією» (*Прим. – тут і наст. – Флорінда Доннер, «Сон відьми»), справжнісінькою (як на мене) «куріозою»*. Але настільки була видатною та триденна діонісія, що я просто не можу не згадати про неї детальніше, тим більше, що, наскільки я міг тоді відчувати, а зараз можу судити, намірДжанніс вже тоді почав потроху випускати свої кігтики, хоча вона ще не опанувала володіння нимтак віртуозно…

Я забув назвати себе. Але поруч із Джанніс це – природно.

Навіть давно вже не поруч із Джанніс, це – все ще – природно. Дред. Мене звали на толоці Дред. Зрозуміло, через мою «зачіску» (якщо не користатися сленґом. Але сленґом не так просто не користатися…) Важко собі уявити зараз мене з хайром до пояса, заплетеним у дреди – наполовину справжні, растаманські, як у Боба в марлі, наполовину – обкручені кольоровими нитками муліне… Це досить тупо, але справжні поганяла не вибирають, так само, як ім’я при народженні. Поганяло тобі дають, воно чіпляється… і все. Так само, як з іменем: «шо нє рожа – то Сєрьожа», й тут раптом який-небудь Артур чи Климентій – поруч із Джаґером (справді схожим на старого Міка толкієністом), Моррісоном (справді схожим на Джима малолітнім недоумком, який амбулаторно підживлюється на дурці колесами й навіть не може вивчити текст «People are strangers…» й так далі), Сашою ДДТ (не схожим на Шевчука), Мерилін (не схожою ані на Монро, ані на Менсона), Обломістом, Крокодилом (перший паросток київських планових пушерів, крокодил від трави зелений ботанік), Ґаммі, Свєтою Ґрінпіс, Роні, Шизґарою, Пропелером, Фрекен Снорк (викапаною Фрекен Снорк, яка всюди стромляє носа), Сталкером, Ричардом, Ведмедицею Кайя (попри однозначність звучання, поганяло насправді походить від назви нічниці Arctia caja L. з сімейства Arctiidae), Півлітром, Точкою, Горлумом, Джоном, чи, скажімо, Елічкою Карамелічкою (натурально її хочеться обсмоктати, як цукерку), або Астралом (Астральським) й Коста Генератором, з’являються такі зарозуміло високочолі персоналії, як Фріда фон Ґайєр або Пауль Клей, або Адельфа Ізотерійська, або взагалі Дорзоманки, Фіґлі Міґлі чи Ширка й Виборка (останні три поганяла – для пари шизонутих людей, які свою нерозлучність довели майже до стану сіамських близнюків). Отже, я був Дред. Так само була й Раста.

Сестричка за безмазовим, але солодким нашим фрілавним віросповіданням, яку я (аж ніяк не наввипередки з усіма іншими) кілька разів фачив. На толоці зовнішність не має такої важливої ролі, як у вас, цивілів… Як співає Умка:

«Харошенькие девочки гуляют там и тут, они меняются прикидами и фенечки плетут – я ненавижу их!»… Я – теж…

Я зустрів Расту – природно – на Дерев’яних Сходах десь опівдні. Година, коли гіпі, якщо він – студент (це рідко буває надовго), ще плекає мазохіську надію потрапити на лекції.

Себто спочатку до університетської кав’ярні, а потім – коридором – до гуртожитка, – у цьому маршруті міститься увесь тремкий зміст поняття «потрапити на пари». Раста вся була – втілена каламуть, й на мій «привіт» похитала всіма шарами свого строкатого громіздкого мотлоху, захаращеним дредами, шворками й мушлями патляком та відповіла: «ги – ги – ги…». Стан називається «Мертвий мисливець (на мертвих рушницю зведе)».

– Ну-у-у, Расто, з ранку вже встигла шмалі нахапатися!

– Ги-ги-и-и!

– Поговорили…

Я сів поруч і ми провтикали так години дві – поки Расту трохи не попустило. Плавкий перехід до стану «Риба-труба».

– Ми з позавчора… або з позапозавчора… зависали… – Озвалася нарешті трохи попущена Раста. – І вона? – Начебто знічев’я кинув я, зосереджено роздивляючись шкіряні, бісерні, керамічні та дерев’яні фінічки на її безформних цицьках.

– А тебе з нами не було? От блін… а я думала, що ти спочатку був… а потім десь дівся… ми так наллялися…

Раста вже ладна була пуститися в довгі конопляні періоди описування оргії, гугняво розтягуючи слова з характерним «наркоманським» акцентом, але я простягнув їй підкурену сиґарету й знову запитав: «А де вона?». І подивився в її поросячі очка.

– А а… блін… дякую… її тепер звуть Джанніс.

– Як?!

– Джанніс. Я щось чула, шо це її той пітерський назвав, коли вони трахалися на могилах.

– Звідки ти знаєш? – спантеличено перепитав я.

– Шо?

– Про могили.

– Ну, вона сама ту шнягу всім розповідала, коли ми вже почали другий ящик портвейну… уяви! Той крезонутий гопнік… ми йому прогрузили лав-сторі про те, як наша пташка Фенікс розтягла зв’язку й не може ходити… й він дав бабки на еластичний бинт! Ха!… і Ева з Ретом тіпа похиляли по той бінт й повернулися, панятно, із Заїбелою та Альмійською і ше вистачило на хліб та «Приму» без фільтра… і ми то всьо вихлебтали, й він з нами, а потім каже, шо «всьо-такі нада дєвочкє еластічний бінт купіть», і дає ще бабок… і Рет з Евою знову хиляють тіпа по той бинт, а там згадують про ганделик на Львівській, де є ще ота дешевша вірменська портюшка і Заїбели нємєрєно, і… ой… а! вчепилися за роги тролейбуса – вже п’янючі в дупу – і доїхали до Львівської… – товкла своє Раста (Леді Оболонь довбана!).

– Ра-а-а-ас-то-о!!! Де… «Джанніс»?!… так би мовити… – (Джанніс? Гм… для того, щоб звикнути, варто було би хоч раз назвати її так у вічі, а я (може, єдиний) її ще так не назвав… віч-на-віч…) – А! Ну я ж розказую!… і ми набухалися так, шо капєц… а там… ой! було потім купа піпла… ну всі! Всі-всі! І всі надрінкались! І ми з тою Танєчкою… Танєчку– художницю– з-мушлями пам’ятаєш? – Ще би не пам’ятати… далеко тобі, сестричко, до Мері Барройс: «Ось від кого я направду волочуся, так це від баб. Просто кінчаю, коли вдається зняти й духовно зламати чергову горду чувіху, змусити її усвідомити, що вона – лише тварина й нічого більше. Але ж після того, як її зламали, чувіха вже ніколи не буде здаватися гарною. Погодься, відгонить злигоднями сімейного життя…» * (Зноска – Вільям Барроуз «Джанкі»)-…фачилися прямо он там, на прольот нижче, а вона каже: «ой, тут смердить!», а я так хотіла, шо мені було пофіґ думати, а там хтось, виявляється, налюрав… а Віталіна вчепилася в Борюсіка як бульдог й почала нидіти та скиглити, шо її ніхто не любить і не хоче, і шо життя взагалі така безпонтова фіґня – ну, нависла мрачно, і Борюсік ледве відірвав її від себе, і півгодини напрягав Хана, щоби Хан їй кинув палку, а Хан якраз прийшов з якоюсь герличкою, і ця герличка, панятно, не хотіла, щоби Хан трахав Віталіну, а Хан каже своїй дєвачці «давай разом її трахнемо, зробимо добре діло, аби вона врешті дала всім спокій», а Віталіна одразу полізла до них обох, і з герлою сталася п’яна істерика, і вони побилися всі втрьох! ну всі з них лахали!…

– Блядь, Расто!

– Га?!

Але тут, на щастя, підкермували Ані з Евою. Й після привітань одним пивом на трьох, я попросив їх (бо – наскільки я зрозумів, Ева був одним з призвідців цього «кучкового пойобища», хоча й мав на думці лише портвейн-на-шару) розповісти мені нарешті куди поділася ця… вибачте-на-слові Джанніс.

– Було круто. – Сказав Ева, й додав через ковток пива:

«Так круто, що моїй ґітарі – пиздець. І не приснився, а – насправді. Але був такий ніштяк, що я тобі, чувак, навіть співчуваю: ти багато втратив, навіть у порівнянні з халявним червоним фосфором!»

Цей день мав язика глибшого за прірву потрощений розколинами вини напад шаленства опріч усього що коїлося в маленькому всесвіті рот був напхом напханий просторіку ванням брутальних вайдосів але коти незмінно пересувалися своїми траєкторіями прямуючи у бік улюблених місць горищ та підвалів місяць свідомості погойдувався у прядив’яному кошикові й дивився крізь маленьку крижинку кристала на обважнілу від снігу й прокльонів Землю все під ґвинтом здається зимовим…Мене накрило відчаєм. Справжнім.

Невже я (ідіот!) міг сподіватися на те, що хтось із них (а їх було чоловік п’ятнадцять – не менше, я певен) міг слідкувати за іншими, навіть за моєю… ну добре, нехай вже… «Джанніс»?

«Моєю Джанніс»? Я ж проміняв її на червоний фосфор, а червоний фосфор – на три куби ґвинту (для невтаємничених: синтезований з ефедрину первітін, 1-феніл, 2-метіламінопропан, реакція у дві-три стадії для отримання майже чистого продукту. Джеф – ефедрон, хімічна реакція проводиться в одну стадію, при цьому низька якість продукту. Домашня алхімія амфетамінової групи…)! Намутити інґрадієнтів, замутити, забодяжити розчин, підступно розбодяжити врешті– решт (для чужих) майже до стану H2O, напарити, зміняти, вмазати, втерти… у цьому – життя, процес цілодобової, щоденної, всепоглинаючої метушні… Яша-Космонавт (старий ґвинтовий шизік)… Вжик (за невідь звідки виниклою легендою – першоджерело формули в Києві)… Муха (вічно вирячені очі, божевільні сукні, мульку може замутити навіть на шампані, вічно хвора дитина, невідомо від кого)… Аркаша (ґвинтовий гонщик, покарлючений адепт амфетаміну)… Майк (хрестоматійні пейси, біблійний профіль, фонтанна енергія, космічне почуття суто наркоманського чорнуватого гумору, невпинна патологічна діяльність: його, наче хвіст комети, можна побачити одразу в кількох районах Києва; запізнався з ним у наметовому містечку Першого студентського голодування – з ним та з Леською, вокалісткою «Драґлайну») – Джон (жива ікона а ля Барроуз, спадковий хімік від Бога, Святий покровитель полінаркофілії: «СНІД – це вітамінка!», «Професоре! Якщо Ви мене не поновите – я вас окислю!»)… Ципа (крихкотіле створіння – ніколи не скажеш, що з олдових – так ретельно приховує за повсякденною наркоманською маячнею неабияку мудрість)… Лі (янголоподібний покидьок з дудками, сопілками, свищиками й різними східними прибамбасами, – паразит яких світ не бачив)… Данило Мухомор (олдова – жива на той час – легенда, «тайна, покрытая мраком»)… врешті, Марґо (від колишніх ознак королівської крові залишилися тільки очі, кілька зубів та «незаконнороджена» за ґратами (зберігання, торгівля) дитина) – Паша-Піаніст (мажор-невротик арійського типу, дикунські рвучкі стрибки від глухих безмазових депресняків до гальванічних істерик безрадісного перезбудження, музикант без права листування, покійна мама – патологоанатом, тато – хронічний алкоголік, покійного брата разом з дружиною знайшли зарізаними у ванній через два тижні після смерті – ймовірно доклалися свої ж, опіатники), нічого не вдієш… Хвала Всесвітові, мені не вдалося затягнути у це Джанніс! Тепер я це розумію. Тоді – не надто силував, бо хотів, аби вона сама пішла за мною.А вона не пішла за мною.А заразом не пішла й у «кришталевий світ ефедріновмісників». Не тому, що не хотіла його, цього світу (чого вона тільки не хотіла! Як Дженіс Джоплін (дивний збіг…) – штрикати, курити, нюхати, жерти, ковтати, лизати, смоктати, трахати всі наркотики!), тим більше не тому, що боялася (вона нічого не боялася!), а тому, що не боялася й не хотіла мене!Принаймні не хотіла йти за мною зі власної волі, а своєї я не доклав. Ми обоє були «тіпа надто горді»! Яке дибало таке й здибало. Кинь шлейф, паже, не дихай в потилицю! Біжи щирим полем до обрію й волай біжучи – кинь свою королеву. Лисенята з’їли весь виноград у винограднику, покров листя – не прохолода – ворожа темрява. Не коренили її – проскакали геть брати вершники, стерлося – не викрешеш іскри – соломонове кресало… навмисне продерта кишеня у моєму плащі… коли ми гуляли, Джанніс запускала свої тендітні божественні пальчики крізь цю наскрізну кишеню, розстібала мої вельвети, не вгавала – пролазила далі, у шпарку, під м’яку витерту тканину – Velvet Underground – де одразу ж ворушилася й набрякала моя плоть – ми обоє не носили нижньої білизни тоді – я поквапливо застібав плащика на всі ґудзики – я міцніше притискав Джанніс… і так ми й ходили вулицями, наче сновиди – весь час на линві передоргазму… такі штуки ніколи не повертаються, навіть з новим коханням. Не повертаються, як полювання на ошатний Травневий бузок з розмальованої в стилі блек - метал стіни літнього театру навпроти Булгаківського будинку…

Я не став далі нависати на Еву. Не став розпитувати нікого з тих, хто підтягувався під вечір. Всі згадували ту пиятику, але, зрозуміло, що кожен про своє, й мені навіть зробилося потроху цікаво вислуховувати ці твори на задану тему «Як я провів вікенд». І якби не Фа, який випадково згадав Джанніс лише тому, що після славнозвісної оргії на Сходах, опинився з нею та кількома іншими піплами десь на Дарниці (у якихось трешерів на флеті, але про це я розповім далі, якщо цікаво), то я нарешті забув би про свою ґвинтову манію з’ясувати де вона, знайти її, Джанніс…

Отже, я потяг Фа за пивом. У мене саме вистачало «папірців» на одну пляшку, якщо враховувати вартість кількох порожніх та упевненість в тому, що Фа доб’є нестачу дріб’яз– ком – кілька купоно-карбованців, – того добра він завжди мав (приторговував кросівками, підробляв у нічному кіоску, а іноді й підаскував «на поправку здоров’я колишньому реґентові», що геть не в’язалося з його сільськогосподарською мармизою). Тоді ще не було грошей. Щасливі часи рожево-зелених паперових колажів на брудному асфальті.

Часи, коли зелену двадцятку можна було знайти половинками впродовж десяти – сорока хвилин будь-де, особливо в метро. Склеїти ґумкою й купити той-таки жетон на метро.

Часи, коли «гроші», яких у нас ніколи не було, які не були грошима, були по правді реальними. Я ніколи не жертвував портвейном чи пивом на користь метро, я точно знав скільки коштує чвертка українського хліба. Гроші мали реальну цінність, потрапляючи – здебільшого аском – до наших рук, аби вмить бути витраченими. А порожні пляшки були сталим міновим еквівалентом, теж реальним капіталом, бо за п’ять порожніх пивних давали одну повну. Зараз я не знаю до пуття, п’ять гривень маю чи вісім, не враховуючи вже монет (може, їх копійок п’ятдесят, а може, й під півтори гривні набереться) й того, що могло випадково залежатись по кишенях… Та й пляшки здавати тепер – без мази.