Текст книги "Сімурґ"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

Міжміська дзвонить у чиїйсь порожній хаті – таким частим кардіоґрамним зумером сигналить лише міжміська, телефон дзвонить у пошкробаній червоно-жовтій телефонній цюпі десь посеред мжички і скам’янілої анатомічної порожності якогось міста… міста, куди повертаються сни… Це не телефон! це чиясь думка, чиясь недолуга язичницька молитва, мовби міношукач, намацує слухача у просторі, шукає артефакти майбутнього… це Марк Авралій, це його думки і авральні бажання, котрі не можуть пробитися до майстерні, коли Марк працює, і вони кричать десь по всьому світі зголоднілими самотніми телефонними голосами, намагаються додзвонитися до майстерні, до Марка, хоча б до фотоапарата, але потрапляються весь час не туди, вибачте, кажуть їм, ви помилилися номером, або взагалі нічого не кажуть… Казка зі свого сну простягує руку і бере слухавку: «Ало?..», а Марк до'ідає квітку, втискаючись писком у Казчине міжніжжя, пожадливо ковтаючи в’язку рідину її персональної сансари, доїдає і гніздо і ластівку, небо майстерні надимається брудно-жовтими вітрилами передчуття снігу, вихмарює важку вогку тугу, ніби жінка у переймах, небо низько нависає над Казкою і Марком, над усіма снами і телефонами, над парковими скульптурами, підземними бажаннями, над трамваями і пивницями, над храмами і будинками, і будівлями, і автами, і людьми, небо загусає в очікуванні першого снігу, але натомість іде осінній дощ, тамуючи подих, вплітається у мжичку передчуттів, зима відступає… взимоване місце, ніби гніздо з кристалів кварцу й гусячого пуху, навіть вночі добре видно порохняві старожитності, мертвий вичовганий килим, світло, що відбивається від снігових покровів і пронизує тьмяний простір задушливих, натоплених пічкою кімнат, відблиски відбиваються від темряви, заповзають всюди північними мишенятами, залітають полярними совами, час полювання, час невпинного лопотіння снігу – цього нечутного, але видимого сурдоперекладу сутінкових кіновистав, це міміка вівторка, що може бути і п’ятницею, вони працюють позмінно, це ж дні! дні – це просто назви, і яка різниця, що саме ти вибереш, адже вони всі однакові – засніжені. Казці сняться її сніговики, її персональна зима, де вона весь час мерзне, зі своїм струмом у хребті і комахами в голові, тому вона тулиться уві сні до Марка, притискає до себе його голову, втискається у його плоть, з обрію виростають хмари, схожі на дерева шкереберть, догори корінням, все це нагадує діораму в історичному музеї, антропологічний стриптиз, думає Марк, він входить у Казку, і думає, думає, углиб, углиб, у казку, думає в неї, сонну, у сплячу Казку думає… мізерні людські молитви про хліб насущний оточують, мов шумовиння, що підбирається до самих ніг, і ти боїшся промочити мешти, але ж ти не бог, Марку, ти не бог! я? я – бог! я бачу все це сміття Світу Речей, як під мікроскопом, я створюю зі сміття рослини і хмари, я увічнюю квіти персональної сансари, я можу проплисти крізь перспективу батерфляєм чи брасом, у той простір, до якого прагне добігти наш погляд, виявляючи там лише пласку декорацію! я ліплю скульптури просто з повітря, я розриваю цю декорацію, цю стіну з намальованим обрієм, по якому від сонячної корони розбігається ряботиння, – неживі полиски вогню у закапелку тата Карла, я в цю мить просто заковтую разом із недолугою язичницькою молитвою свою природну нелюбов до книжних знань: Батечко Карло! Дзвоню Це Я Тобі У Порожнечу, Я Більше Не Буду Тікати Зі Школи, І Продавати Свою Абетку, Абетку Моєї Персональної Сансари, Щоби Піти До Анального Ресторан-Театру, Я Вивчатиму Всі Літери, Я Готовий Зміняти На Літери Всіх Своїх Ляльок, На Три Літери, Б, О Та Г, Казку На Бога, Шило На Мило, Батечку, Я – Риба, Що Йде На Нерест, Заковтуючи По Дорозі У Перпендикулярній Течії Водоспаду Голий Гачок Навіть Без Наживки!.. Казка зітхає і стискає уві сні Марка ногами, казка-в-долонях, сміх на пучках пальців, ніжність уві сні, піііііісняааааа, і Марк-риба перетворюється на Марка-водоспад, і замовкає десь у Просторі Осяжного голодний телефонний зумер, сни свідомості, снід свідомості, всівдомості… всі вдома, просто ми спимо, і на дзвоники не відповідатимемо!…залиште ваші стрілочки ярості на автовідповідачі…

Глибоке сновидіння, гонитва і блукання, Казка не тікає, але Марк не може її наздогнати, щодня Казчину тінь спалюють на величезному багатті: зносять книжки і рукописи, мапи і чиїсь зошити з кулінарними рецептами, листи і рахунки, квитанції та поштівки із закордонними (європейськими) марками. Встановлюють зрубаний телеграфний стовп, видобувають з кишень дбайливо підсушені серед сезону дощів сірники, прикручують ліанами тінь до того стовпа. Але тінь не просто не горить – вона навіть не мучиться. Вогнежерці не знають, що тіні болю не відчувають – просто властивість у тіней така: метатися. Тішаться, невігласи, з тієї метушні, гадають, що постали в історії призвідцями і першими свідками страшних мук та галасу конаючих бузувірів (чи не Мальовані Стовпи з того згарища на собі левії матвеї виносять?).

Марк іде по снігу, іде на тепло, туди, де сніг синіє й підтікає, він шукає Казку, вони заблукали уві сні, вона так глибоко занурилася у сніг, де вона, невідомо, він увійшов у неї, але там вже було порожньо, і він почувся якимось некрофілом, дівчинко, я хочу намалювати твій портрет, де ти?

Казці набридло бачити одне і те саме, щойно склепить повіки (немов у склепі віка трун) – синхронно, безгучно, на добре змащених завісах… наче віконниці, зачиняються віка двох порожніх трун, умовно порожніх, якщо враховувати неодмінний людський кшталт: в труні має лежати небіжчик, «Мертві до мертвих – живі до живих», але в цих – мовби у скринях або футлярах для коштовних прикрас (а труп в кожному разі аж ніяк не може бути за коштовність, труп – це сміття, мотлох, кістки, гниле м’ясо та зіпсована тлінням тканина савану – весільної сукні – військового однострою…) – на пурпуровому оксамиті, посеред синього шовку спочивають кристали гірського кришталю, кожен завбільшки з долоню. Кожен – в своїй труні. Ніби зіниці. І Казка на величезній кухні з теракотовими стінами й потинькованою у заспокійливо-жовте стелею, дубові стельові перекриття, балки і палі, чорні вичовгані до шовкових полисків, прадавні кам’яні плити долівки, шиби запнено щільно чорним. Густим і важким, замість фіранок – мереживом, під цупким шаром пороху, спеченого, злиплого із кухонним гаривом, павутинням та комашиними крильцями, воно подібне швидше до візерунчастої сув’язі різьблених кам’яних ґраток, хоча закіптюжена мапа цього скам’янілого мережива з його ледь відчутним духом застарілого порохнявого гарива, плісняви та спецій більше схожа на чорні ополонки шкла поміж плетивом ласиць на нічній шибці, або на павутиння, куди втрапила зграя манюніх кажанчиків, аніж на плавкі й круглясті кам’яні мережива давніх майстрів… різноманітні старожитності попід стінами – від алхімічного реманенту до китайської порцеляни та черепків дешевого мексиканського посуду, – всі, мариться Казці, або сповнені, або вимащені живим сріблом тьмяної Повні, карбованість найдрібніших рельєфів нагадує Гравюру, посеред цієї музейної гармонії бовванить на залізних ніжках із залишками білої емалі обтріскана газова плитка з чотирма пальниками, залиплими тлустим перегорілим харчовим брудом, всі чотири пальника цієї корозійної незграби завжди квітнуть вічним вогнем аквамаринових газових айстр, поруч із плиткою – іржава бляшанка з-під консервованих ананасів, напхана бичками фільтрових і безфільтрових цигарок, а там, просто на долівці – тінь з цигарковим вогником, котра вже кілька десятиліть по власній смерті дихає і живиться лише газом та останньою перед отруєнням сигаретою. Тут немає кисню, і дим витанцьовує дивовижні й химерні викривлені видіння. Втім… уві сні не існує поняття кисню – є лише відчайдушне відчуття його раптової відсутності. Воно висаджує труни, і Казка ніби прокидається, відсапуючись, сновидіння явилося на її молитовні прохання до Невідь-кого дати Бодай Щось замість Безглуздої Плутанини, прохання було вислухано і прийнято паном Терренсом Маккеною, принцом Газу і Володарем Котів Кожної Статі, але якось викривлено потрактоване: Казка отримує спотворену насолоду власною неміччю замість гаосу тривіальності, вона не може рухатися в цьому сні, не може навіть з’ясувати, хто ця тінь, отруєна газом, і щоразу силоміць потрапляє лише сюди і нікуди більше. Ніби решту галузочок підсвідомого на один помах відчикрижив секатор Неможливого Садівника. Не вартий науковця гербарій. Казчина морока – подолати цю безкисневу, закужелену мовчазну кухню.

З хати Марка Казка контрабандою проносить у свій сон коньяк і намагається почастувати тінь, але між нею та тінню раптом з’являється вагітна кішка у розпалі переймів. Казка мусить облизувати кожнісіньке народжене кошеня аж до пробудження з повним ротом вовни і пологової рідини, і тепер Казка боїться заснути, відчуваючи щодалі то нудотнішу огиду, але насправді вона й не прокидалася, Казка думає навіть уві сні, про одне і те саме: якщо я навіть дістануся тої тіні з цигарковим вогником, нічого розумнішого за пророцтво «Ти – це я років через… отруєння газом…» уявити собі не можу, ну добре, я колись отруюся газом, хоча, з якої радості – неясно, але нехай, і що, хіба це позбавить мене сну?

– Любов beyond смерть… – шепоче Марк, любов beyond смерть, любов поза смертю, любов безсмертна…

…з розпачливого вигуку «Що ти з собою накоїв!» мав починатися мій роман, думає Арсен, заходячи до лазнички, але ж через півгодини Мара дійсно вигукує саме це, зазирнувши до середини і побачивши голого Арсена зі зголеним по всьому тілі волоссям, навіть у паху, навіть брови зголив, повідрізав вії, але, ну як він може починати з пояснень причини?! Мара останнім часом весь час розчісує все волосся, котре тільки бачить, останнім часом розчісує весь час, вичісуючи з нього літери, мов блощиць, Мара розчісує Арсенові навіть волосся на ногах, хоч він як на чоловіка має доволі пересічну густину рослинності, але насправді, хай там як, навіть попри те, що би не робив Арсен, це виглядає як втеча, цей вчинок – тільки шизофренійне скаламучення, незначний збій у програмі, просто істерика, просто пінкфлойд, та все одно, з порізів точиться кров, і Мара змащує якимось густезним зіллям ці смішні порізи, Арсен почувається власним прапрадідом у дитинстві, котрий вперто розгойдується на дерев’яній конячці, доки не беркицнеться на холодний мармур неосяжної кухні, точно: дехто відчуває цілющу силу шоку на межі розладу форми і тяжіє до таких начебто буденних подій, де на мить оселяються небуденні сили, щоби зрушити себе з місця, тобто спочатку хлопчик ламає іграшку, а згодом розуміє, що у нього з нею спільна природа, загусла іграшкова форма всесвіту, котра тільки те й робить, що спить і дивиться свої сни, воля спурхує з підвіконь мільярдів будинків, зграєю запинає небо і розчиняється в небі, залишаючи на балконах санчата або велосипеди, що болісно нагадуватимуть щонайменше про рух, про те, як цей рух збирає людську пам’ять форми. А звідки тут кров? – запитує Арсен, е, ну, ти знаєш, що порізався, ось воно і тече, усміхається Мара, вона або є або її нема, а навіщо ж ти тоді мастиш порізи? – ти сам їх мастиш, мабуть, бо знаєш, що жінка мусить лікувати пораненого чоловіка, – а Ти що робиш в цю мить?! – підкоряюсь твоїм бажанням, лункий сміх Мари чується ніби з іншого приміщення, може, з кухні, з акваріума, з-за люстра, й ця невідповідність відстані між зображенням і звуком лякає Арсена, голос Мари гуляє хатою, ніби вітер у водостоках, вібрації наростають, розкочуються долівкою, наче скляні кульки або градини, або рінь під морською хвилею восени, ти упіймав мене, каже Мара, – то ти тепер мусиш мені служити? – ні, знов сміється Мара, я лише мушу виконувати твої сценарії! – але ж це одне і те саме, говорить Арсен, – ні, служить дух, а сценарій виконує увага… ще може серце служити, але це вже кохання… от і уяви собі: дух – це всесвіт, і він нікому не служить, серця у мене немає, і у мене є любов прямо зі всесвіту! – не бачу навіть натяку на логіку, вперто бурмоче Арсен, і це кумедно виглядає, бо з його лиця зголено брови, – і не побачиш, немає ніякої логіки! ти називаєш логікою закон форми. Колонія ластівок, термітник, мурашник, фотосинтез, філоембріогенез, збереження енергії, закипання кави, сполучені посудини, клепсидра, маса речовин, кристалічні решітки, скелет, книжка, цвинтар, канапа, мусони, пасати, яйце, лялечка, фалос – це закон. Цегляний мур науки. Тупик. – Хто ти? – я? я вода, провідник інформації, будь-якої, всієї, що існує. Не форма води як течія, струмінь, озеро, ванна, і навіть не формула, не ашдвао… – хто ти? – я? я – утоплена, мій дух пішов у воду, через це я вештаюся поруч із людським світом, тому ти зміг впіймати мене саме у дощі. – Слухай, я від декого зі своїх знайомих, схиблених на якійсь магії й езотериці, ще й не такого чував! – та мені по цимбалах! ти чуєш тільки себе, як всі люди. Простір зараз дуже фонить, кожне я трансформує цей фон у я, я не казала того, що ти почув, я – це ти, доки ти транслітеруєш інформацію, перетворюєш її на слова, ти не чуєш що завгодно, треш-платівки, тобі весь час здається, що ти це вже десь чув!… я втомилася, каже Мара, ти добре пестив мене сьогодні, дякую, але, знаєш… ходи он ляж на Маккену, це тобі допоможе. – Що?! ображено скрикує Арсен, – а боже, у тебе плотська свідомість, Маккена – не чоловік! він просто проекція, картинка – еспешіаллі фор ю! це просто канапа! – а що буде? вагається Арсен, схожий на зомбі зі своїм порізаним і поголеним лицем без вій, – Швидше за все, нічого не буде… просто проспишся.

– Розкидайте по підлозі речі і предмети кохання – дайте мене обмовити, – кричить, звиваючись у вогні, Казка, – тінь моя, відрубана чоловіком-рибалкою, чекає на мене сотні століть, душа рибалки з вогником цигарки, джемпер того рибалки – з осіннього листя і павутинок, згорів уві сні, наче птах!

Марк бачить величезне багаття, якісь тіні, привиди, птахи, риби, євнухи, кажани, віверни, гідри, єдинороги, варани, тапіри, вомбати і білочки, клоуни, скелети і чаклуни, продавці повітряних кульок і морозівники, кельнери і кельнерки, революціонери, буддисти і п’яні бомжі, старушенції з хоругвами і блакитними прапорами, сніговики і снігові баби з папіросками у писках, міліціонери, верблюди, мавпи, військові у камуфляжі, перемащеному шмінкою і клеєм, обкурені духи міста, обдовбані анархісти, мізантропи і невротики з розпанаханими венами, пелікани з підрізаними крилами, поні, зебри, – все це кружляє і танцює довкруж вогню, в осерді якого метається, сіпається, рветься кудись прозора тінь і чим далі тим сильніше валить з неба рясний вогкий сніг, тече з-під багаття синім, мов газові айстри…

Нескінченна рівнина – аж до прихованого від зору чи сну тіні виднокола – складена з величезних квадратних плит звичайного мушельника.

На кожній плитці – спижево-м’язистий статурний чоловік, котрий колінкує по периметру. Всі ці створіння тотожні, наче клони. Всі вони мають дивовижно високу зачіску, схожу на хвіст ластівки, що загинула смертю якого-небудь мессершмідта, прооравши дзьобом землю і настромивши у безжальне небо свій, схожий на розкриті ножиці, хвіст. Але клони чоловіків через ці зачіски схожі на круків. Вони можуть тільки плазувати, зосереджено приглядаючись до мікрофактури плит, а Казка ще може задерти голову і подивитися вгору. Обважнілий Казчин погляд помічає сталку власного волосся… чорного на тлі бездоганно-безхмарного безжурно-блакитного вічно-літнього-грецько-турецького Неба! Як перевірити, чи це сон уві сні, чи Казка насправді отруїлася газом і переповзла до іншої іпостасі якоїсь суто людської маячні. Колективний розум тих вороноволосих чоловіків-клонів каже, промовляє до Казки, паралелі, каже, перетинаються, а ці безконечні ланки плит насправді – спіраль, в центрі якої знаходиться Омгун. Абсолют, за межі якого навіть смертній людині не ступити, що вже там казати про «безсмертних», котрі далі свого трупа і кроку не зроблять! І що ж я робитиму в тому Омгуні? – думає Казка, ширятиму в небесному збайдужінні поміж клонами чоловіків? я це і без сновидіння можу, посіпаки Лютого і далі запинають від мене дощ, вихори у снах мого коханого, і я – поруч, але ж я в цей час – більш як добу – майже у летаргії, що знагла мене заскочила, млосно мені, важко мені літати, любий, до тебе, бо не вмію я літати, замалим не померла, побутові жахіття теж не вщухають: то балериною мене вбирають, то нареченою, чудово знаючи, як ненавиджу я біле вбрання уві сні, Марку, ти ж художник, ти мав би це розуміти, стережися, коханий: не клич мене так голосно і запопадливо, бо помру нагло і глупо, мов ніч на світанні, так зі сновидіння і не виплутавшись, так нічого і не збагнувши.

Може, Казку просто відкинуло назад? вона пройшла повз тінь до фіранок, за мереживом – герань, її чітка гравюра тьмяніє на шклі крізь візерунок. Це Символ чи Константа? Бідолашний Поете, незмінний ноктюрн каналізаційних сплетінь та склепінь моїх сновидінь, випадковий, мертвий, вічний, я люблю тебе, плаче Казка і забуває на цю мить і про Марка і про марки (з обгорілих конвертів). А тоді Казка вилазить на дахи якихось замшілих покинутих гаражів, дерева навкруги порипують, немов щогли з подертими вітрилами корабля-привида, Казка мовби сама себе закляла сновидством. Недогризок схудлого Місяця – гнотик свічечки, що потонув у стопленому воску – неухильно йде на Повню, тягнучи за собою припливи, вітри і вовкулак, витріщається крізь фасеткові очі лускокрилих нічних комахохмар, поволі роззирається довкола і таки помічає Марка, який дряпається пожежною драбиною, не відриваючи погляду від Казки. Місяць раптом обливає Марка нестерпним сріблисто-блакитним неоновим світлом, створюючи обабіч декорації плаского і штучного марення, час поводиться дуже химерно: не плине, а мовби стрибає із засідки хижими стрибками гепарда, виринає сам із себе, наче дельфін або кит, і летить, розганяючи хмари. Казка не бачить Марка, вона силкується перекинутися березневою кішкою, проте всі коти або мають собі пари вже поночі, або порпаються по смітниках. Забряжчало у вухах і… знову павучі запони суворого іспанського мережива. Знову кухня. Потяги волають, чисті їхні голоси чутно вночі крізь вікна, залізниця за якийсь кілометр від будинку, це кричать потяги Маркового, західного напрямку, їх несе, куди вітер дме, і коли впаде на Місто дощ тихий, висадить сніги і зрушить з місця абриси ночі, затамувавши темряву, як подих, Казка знатиме, що тінь з цигарковим вогником – то лише тінь, і промине її без вагань, промине увагою пастку мереживних фіранок, не застрягне у виснажливому, достеменному, вічному вивченні цього скам’янілого павутиння. Збоку – між стіною і чорним мереживом є шпарка, біля неї Казка зупиняється і чекає на Марка, і той приходить, виснажений, вимоклий, викачаний у снігу, перемащений гаривом, попелом, іржею, і вони вдвох пірнають у вікно крізь ту шпарку, не відчуваючи константи шкла, сподіваючись, що константою є шкло, а не їхні «я», і сподівання їхні виправдовуються.

8
Помста-помсти-помсті

Кхххппшшшшцццшшшшшссссссссссссккккхх хххххххцццццшшшшшш цей вечір, шановні глядачі, особливий, втім, як і кожна мить нашого безглуздого перебування на цій планеті. Якщо ви ще не попустилися від натужного вигадування чогось небуденного, свіжих фраз та неологізмів, ніколи не вживаних подій і не вимовлених діалогів, то ми попустимо вас прямо зараз – у нас на сьогодні є для вас чудовий відео-палп, де кожне слово і кожен образ пережовані мільйонами ротів і висрані мільярдом мозків. Мжичка. Тепло і хмарно. Жовтень. Надвечір’я. В очікуванні датського кіна Фес курсує між двома барєвічами. Мізерна й навіть не варта уваги сума грошей неухильно зменшується, а Фес ніяк не сп’яніє. А до кіна ще півтори години. Фес вкотре проглядає програмку фестивалю. Аби якось вбити час, починає переписувати в рядок назви фільмів… Кхххппшшшшцццшшшшшссссссссссссккккхххххххххцццццшшшшшш… просунутий стиль в суч. укр. літ. Актуально. Нібиновела, нібитекст, нібилітература, нібипотіксвідомости, ніби ніхто ніколи навіть не чув про Джойса. Радіо моделює простір від нестерпного до прийнятного, гамір формує ставлення до радіопростору від «нічого не чую» до тихого п’яного кайфу, прорізуваного улазливим дзижчанням мобільних телефонів. Знайомі, спонсори і навіть хороше кіно виникають у цьому просторі тоді, коли у Фес є гроші. У «мертві дні» між переглядами Фес тільки й залишається, що грати у «Хто наступний?». Це проста гра, дивіться: Фес знаходить вільне місце. Цього разу вільним виявляється цілий загиджений недоїдками і порожніми горнятами столик. Фес всідається і фундаментально розкладає на столі, посунувши брудне начиння, сигарети, запальничку, блокнот, мобілку, ручку, каталог фестивалю, старенький бронебійний диктофон-мікрокасетник «Соні», програмку, підсуває до себе чийсь келишок з недопитим мартіні, переписує з каталогу: літо моєї дефлорації я можу бути твоєю смаженою ковбаскою після меси слони ніколи не забувають грузинський виноград і червону підв’язку хто перемагає богиню, фанатів, бридкого Орланда і французький канкан, зветься Олександр я помер у дитинстві порнократія oh, shit! диявольська освіта малювати кров’ю ігри дорослих дівчат італійська для початківців ранок понеділка людина звір вже мертвий музика натхнення ще якісь питання убий кого кохаєш а я залишаюсь колісниця кохання доброго ранку, ніч! жили собі ангели, молоді боги танго цукерки Іван Хуан Самболіто найпрекрасніша монгольська Жанна д’Арк пофарбуйте це в чорне мій будинок – галерея, дозвольте бути четвертим… Або так: Світанок. Окупація. Примруж очі. Містерії. Іоселіані без назви. Святкування зимової спеки (погода на ранок: голова у хмарах). Не чіпай здобич. Ніч Світла. Кава і сигарети. Кревні зв’язки. Доріан Ґрей у дзеркалі жовтої преси. Розплата. Вигнанці. День починається. Перед обличчям дитини побачити інші часи по інший бік вулиці. Бензозаправка. Кухонні байки. Пісня Серця. Хлор, аміак і кава. Анжела догори дриґом. Моя мати – провокатор. Моє ім’я Бах. Украдене щастя. Сидячи на білій смузі головою об стіну. Чому б нам не зайнятися цим на дорозі? Два обличчя бога. Ярмарок Див. Контроль. У сузір’ї бика. Без звуку. Листопад. Дім з піску і туману. Свідки далеко від вікна. Довге прощання. Я залишаюсь. Двері у хмарах. Кімната чекань. Erotic tales pom.com Техаські розборки. Бензопилка. Ти там. Двері. Я не піду. А ще так: Ти коли-небудь… один чарівний вечір, час мовчання… найтаємничіша глибинь твоєї шкіри… маленький шанс в твоїх руках, канатоходко… відверті зізнання: моє ім’я клоун… загадки давнини – волога – доторкнись до мене – вруум-вруум-вруум – голосніше від бомб – порнографія… мій Гоголь, Феміда – експерт, гордість, квиток в один бік – не вірю в золоту рибку!., кохання по-турецькому, фантазія номер одинадцять, реванш, сон художника, хор глухонімих… ніч напередодні: бог грає на саксофоні, а диявол – на скрипці, до пари, тінь проти сонця, настрій – пересохла земля, ательє – білявка вмирає двічі… ІНША ВІЙНА з єдиною метою: менше курити, бо сигарети закінчуються. Періодично Фес відправляє есемеси потенційним спонсорам, без жодної надії на їхній вільний час, але збоку Фес у такий спосіб не вирізняється серед решти, добре, що хоч на трубі ще не закінчуються гроші, натомість, щоправда, сідає батарея, вже майже сіла – порожняки і обломи завжди ходять косяками, це всім відомо. Підходить якийсь бородатий дід богемного вигляду, ритуал він знає добре, тому запитує, чи біля Фес місце вільне, або, чи можна взяти стілець, якщо на ньому ніхто не сидить. Фес усміхається (мабуть, це виглядає як вишкір мавпи в зоопарку), хвилин зо двадцять спостерігає, як богемний дідуган зі своїм не менш бородатим, богемним і підстаркуватим колегою сьорбають чай, поїдають з пластмасового контейнера домашню картоплю зі шкварками (яка зворушлива завбачливість бронтозаврів безгрошівної богеми!), бундючно обговорюючи потенціал режисерів проглянутих стрічок, з радіо над головою казиться тогорічний гіт, розпилюючи своїми електронними скрипками череп навхрест, просвердлюючи довкруж макітри дірочки. Наступні за богемними бороданями – виховані ґламурні дівчатка. Вони діловито притарабанюють з шинквасу каву, тістечка, червоне вино, довго вмощуються, зосереджено вивчають вміст своїх сумочок і потім, делікатно відсьорбуючи свої напої, виважено пасують одна одній незначущі фрази. Поруч, за сусіднім столиком бухають якісь англомовці, мабуть, якась знімальна група, гості фестивалю, серед них – як фурункул на носі – жахлива тітка, вона безперестанку повискує і верескливо вигукує: «Вау! Рашшійяа! Вау-вау-вау! Хей! Ітс б’ютіфул! Вау!». Дівчатка звалюють. Періодично на есемески Фес дзвониками відповідають потенційні спонсори, ясна річ, тільки для того, аби висловити шкодування з приводу своєї зайнятості-завантаженості-затраханості-от-чорт-це-ж-треба-саме-сьогодні-вибач-кицю-ти-тільки-не-зникай-дзвони-якось-підемо-на-каву-ну-бувай, люба… і от на фіга Фес те «якось», коли їй треба саме сьогодні!., і чому всі весь час кажуть їй «не зникай», можна подумати, вона привид, здається, вона тільки те й робить, що вламується в чиєсь життя і влаштовує там гармидер, а вони – «не зникай»!., хотіла б вона дійсно зникнути! Не дотримуючись ритуалів, біля Фес нагло всідається масна тітка, розставляючи довкола велетенського бюста тарілки з салатами, і починає жерти. До початку данського кіна залишається хвилин двадцять. З радіва на всі боки штирить «Я нікагдаааа тібяаа нізабуууду», не відомо, хто це співає, від англійської (особливо від «вау» і «б’ютіфул») вже болить голова, десять хвилин до початку данського кіна, тьотка дожерла свій салат й відчалює, Фес закурює чергову сигарету, чорт, мертвий день, докурити і можна вже йти до залу… У ВАС ВІЛЬНО? ого, який красень! Такі бандераси завжди займають місця для цілої компанії. Красень п’є горілку і каву. Компанії нема. Фес залишається дві затяжки. Фес вперто вивчає програмку. Я перепрошую, ви – журналістка, щось пишете про фестиваль?., ніби щось такого, мрячно кидає Фес (от же ж коза, ну, давай, покажи йому, ніби насправді ти тільки й чекала на спілкування з таким макдоналдсом… тьпу!!! бандерасом, як він!), але ні! Фес продовжує зосереджено писати («бєссканєєєєчнаяааа іграааа» – розривається радіо), ледве встигає за читачем, бо написати – довше, ніж прочитати, бандерас допиває свою каву, перехиляє залишки горілки, і, замість піти собі геть, відкидається на спинку стільця і закурює. З-за сусіднього столика за Фес відсторонено спостерігає один з організаторів фестивалю, Фес тут персона нон ґрата, але вони всі настільки виховані і чемні, ці організатори, або просто такі сноби, що вдають, ніби не впізнають її. Ну, давай, дуся, зроби смааааайл, і мяу, і мурррр! Я ПЕРЕПРОШУЮ, чи не могли б Ви дати мені на хвильку запрошення? Я тільки проведу одну людину і одразу Вам поверну, через півгодини! Ну от. Фес до таких ситуацій не пристосована, відмовляти вона не вміє, бо всі люди – брати, мабуть, тому у неї весь час хтось шкуляє останні сигарети, останні десять гривень, останній ковток пива, єдине запрошення, бо ж скільки разів її так само підігрівали найрізноманітніші незнайомі люди! Фес, із внутрішнім рипом і схлипом, вже прощаючись з наступними кінопоказами, простягає бандерасу запрошення, і чвалає на датський фільм, щоби бандерас не подумав, що вона за це чогось хоче (наприклад, коньяку, уродко-здохни-з-погорди!). Під час перегляду Фес, сидячи на долівці, обережно, щоб не розґвезьґати косметику, плаче – після такого фільму дійсно усвідомлюєш обсяг безглуздя всіх своїх пиятик, титри сунуть під the R.E.M. Loosing my religion, Фес мовчки виходить на світло, почуваючись манюнім зимовим лиликом, згадує про бандераса, котрого, ясна річ, ніде немає, і розуміє, що для неї цей день фестиваля – останній. Фес знову йде до прокуреного бару і сидить там, самотня, засмучена, без грошей і запрошення, пригадуючи сцени з датського фільма. Он і творці цього самого фільма, знімальна група, ґелґочуть і п’ють пиво, а он Фома, а он – Вадим Львович Чубасов зі своєю кавою… Фес пригадує, що сьогодні їй снилися сонні риби. Не мертві, але сонні, анабіозні. Фес ворушила їх, і вони коливалися разом з крижаною водою… От чому все припливає до тебе звідусіль тоді, коли ти і так все маєш? Коли тобі фігово – ніхто навіть нитки з одягу для тебе не висмикне. Можна ще востаннє в цьому сезоні сходити на Іоселіані, й спробувати забути про голод і мігрень. Людина людині вовк, зек, хуй і дуля, запам’ятай це, сновидо-Фес, на майбутнє! Від твоєї посмішки люди мають миттєво відлущуватися зі своїми проханнями од тебе, як накладні нігті! О! Знайшовся бандерас! Віддав запрошення – саме тоді, коли Фес вислуховувала одкровення якогось схибленого митця. Той безуспішно намагався нашкуляти на каву з водкою, демонструючи картини-з-торби. Картин було три: невимовно жахливий осінній краєвид (як виявилося, дуби на Биковні), ще жахливіша за дуби гола баба в позі морського котика, воскладена пензлем творця на строкатий туркменський коц (митець стверджував, що це Тарас Григорович Шевченко), і якась міська вуличка з вохряно-синьою мексиканською енергетикою (єдина пристойна річ, якщо не копія, Фес не спиталася, а мужик якось замнув тєму, як і всі творчі люди, він, мабуть, вихваляв зі своєї творчості саме те, чого б не слід було не те що вихваляти, тим більше намагатися продати, а взагалі навіть показувати комусь, ну та вже). Очі цього монструозного. типа з гіпнотизуючою швидкістю оберталися за грубезними лінзами окулярів, він впевнено штовхав відпрацьовані роками тєлєги. Пункт перший: ви, напевно, студентка театрального вузу! Ні?! То ви актриса?! Я хочу вам подарувати (тут Фес ледве не впадає в гомеричну істерику) запрошення на виставку-ярмарок промислових товарів у Палаці Спорту! (Фес обережно кладе флаєр, такі сотнями роздає біля входів до метрополітену найбезнадійніша третина нації). Пункт другий: це мої роботи (далі – випорпування з торби шедеврів та детальна розповідь історії створення кожного), а ще я пишу вірші! Поема спеціально для вас! (спроба зачитати поему і швидкий з’їзд на пункт номер три). Пункт третій: безпосередньо аск, ясна річ, невдалий, бо Фес і сама не проти впасти комусь на хвіст. Я не куплю вам водку, бо я її навіть собі не можу купити. Ті, кому дійсно дуже хочеться асканути грошей, завжди обирають неправильну жертву, зазвичай, таке ж саме голодне зжебріле закремповане з відсутності грошей нещастячко, як і вони самі. Пункт четвертий (це вже від безнадії, мабуть): спроба перетворити колишню жертву на спільника і залучити до аску «ооооон того китайця, чи корейця, котрий белькоче по-французьки». Пункт п’ятий (шокуючо-нетривіальний): «Я завтра іду на військовий парад (той самий, спантеличено думає Фес, на честь таварісча Пуціна, котрий особисто припхався кинути наглядацьким оком на президентські вибори у НАШІЙ, сука, у МОЇЙ країні, блять, воно приїхало сюди, як додому, в МОЮ КРАЇНУ!!!) я колишній військовий, у мене є квиток, окрім того, я маю ще один квиток…», і тут вираз обличчя Фес, мабуть, змінюється настільки разючо і стрімко, що миттєво настає черга пункту номер шість: військовий творець оголеного Кобзаря знервовано відчалює на тлі скривленої мармизи Фес. Саме на цьому тлі до Фес повертається її запрошення на фестиваль. Також око Фес реєструє неодмінного Депутятіна, котрий, як відомо, не терпить сигаретного диму і вкотре безрезультатно запрошує Фес на свої виступи, Поля, п’яного, але не мрячного, як завжди, а просвітленого Рєпіка, Довжика, Томенка-Ткаченка, словом, тих завсідників, які за всі ці роки перетворилися на обов’язкові деталі цього інтер’єру, навіть не деталі інтер’єру, а опорні конструкції всієї тусівкової будівлі. Також Фес згадує про цукорки в наплічнику – терносливи з горіхами в шоколаді (sic!), Фес приходить один важливий есемес і дзвонять приємні знайомі. Життя прекрасне. Перед походом на Іоселіані (не останнього в цьому сезоні!) дуже хочеться принаймні чаю, а так загалом – життя прекрасне! І тут знову поруч із Фес вигулькує бандерас: я ПЕРЕПРОШУЮ, прекрасна панно, врятуйте мене, будь ласка, ще раз! мені терміново треба подзвонити, а у мене розрядився мобільний телефон, можна я вставлю свою картку до вашого і перетелефоную? Фес відчуває щось, не теє, забуває, що її мобільний так само майже розряджений, говорить, що йде на Іоселіані, та бандерас швидко пропонує піти разом з нею і передзвонити вже з зали, бо, дійсно, якщо не піти прямо зараз, то потім не пропхаєшся, і вони йдуть.