Текст книги "Сімурґ"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

Для Numo це миттєвий всеохопний спалах, відчуття світла, якби вона, будучи цим світлом завжди, усвідомила єдино це і нічого більше, то вона б не стояла зараз в осерді мінливих і різнобарвних форм свого світу, відбиваючись мечем своєї впертості й самозначущості від батальйонів думок про форми, що наповнюють місце і час, де полчища «я» атакують тебе звідусіль, і ця виснажлива битва триває доти, доки ти, Numo, не опустиш свого меча, не заховаєш його отам під горіхом у землю, бо воюєш ти сама із собою, ніде не знаходячи «самої себе», бо воїн і битва – нероз’ємні, вони суть одне… хто і що і від чого, де і куди отямлюється? Numo – це знову усього лише Numo, дівчинка, в якій поволі вщухає переживання світла, і вона знову говорить про себе «я». Numo стовбичить в осерді «цього всього» і є цим всім. І немає ніякого «скільки часу» вона так стоїть і рухається, міниться, спливає, перетворюється, перевтілюється, залишається незмінною, освітлюється і затьмарюється, висвітлюється і захмарюється, захмарюється і розвиднюється – Є. Просто є. Без віку і досвіду завжди є.

Але «щось» же ж таки «через деякий» «час» «хоче» кави і сигарети, «щось» «усвідомлює», як «воно» «піднімається» сходинками до кімнати, падає на ліжко і починає писати. «Щось» «бачить» «перед» «собою» руку, яка виводить кульковою ручкою на папері неслухняні знаки, «слова»… Нумо, Numo, пригадай, що «ти» – це ти, а «довкола» – це кімната, котра знаходиться в будинку, котрий стоїть на захаращеній рослинами ділянці, а довкола – там, за стінами, і далі вітер жене хмари і сонце руслом часу. І що «гирло» – це не топографічна метафора, а конкретне місце, де ти влітку живеш. І що час є, бо є літо – кому б це знати з такою хворобливою виразністю, як не тобі. А ще є берег, пляж – твердь земна, річка – вода і небо з хмарами, комахами, птахами, літаками, зірками, кометами, метеоритами, супутниками і космічними кораблями. І щонайменше один з цих умовно розмежованих просторів для тебе є фізично недосяжним. І не прикидайся, що здатна осягнути безмежну єдність єдиного простору, окрім як інтелектуально (просто подумати у такий спосіб, хоч це нічого й не змінить, навіть якщо «ти» «собі» – о скільки ж «вас»?! – скажеш: «Я вже і так Є. І на небі і всюди водночас»).

Коли Numo з чоловіком, мозгойобка з тими всіма ніби «я» «всередині» форми Numo тільки ускладнюється. Бо коли всі вони – його та її «я» – кохаються, спочатку нібито дійсно нарешті спрощуючись до двох тіл, які задовольняють одне одного, то все здається таким простим: ось «ти», а ось «я», і «це» «зараз» – «ми», майже одне «воно», андрогін… Але тут «Numo» розчиняється, взагалі щезає… Та незабаром «щось» («хтось») вмикається в мережу осяжного простору і починає думати – збирати докупи розсотану форму, нанизувати, мов хребці на спинний мозок, всі ці «я», і, виявляється, Numo нікуди не дівалася, не «розчинялася» – ось вона! (Вони – воно – оце.) Малює слова. Писання, як і будь-яка людська побутова дія, зміцнює, цементує форму «того», «хто» пише. Ну і хто це? Хто?! «Я» просто йобнусь зараз, думає Numo. Хто – «я»? Що за «я»? І так до оскаженіння-виснаження-змаразміння, по колу… То ж дамо бідолашній дівчинці спокій, бо нічого цікавого з «нею» вже не відбувається.

Але Numo… стовбичить посеред ґанку. В осерді літа. Невідомо, хто піднімався сходами, хто з них пив каву, хто курив, а хто читав, бо принаймні постать Numo і далі незворушно стоїть собі в небі, мов у річці, пропускаючи крізь себе хмари, комах, птахів, літаки, зірки, комети, метеорити, супутники, космічні кораблі, павутинки і маленький мандрівний листочок з водяної верби. Numo нуль шістнадцять цілих сімдесят п’ять двадцять один тридцять «років» за людським відліком часу. Годинник в кухні показує 16:45, випереджуючи таймер на мобілці (звірений з верховною телефонною жрицею Точного Людського Часу в цьому часовому поясі) майже на дві години. Світло засліплює світ очей… рано чи пізно Numo зійде зі свого зачудованого місця, припиняючи свій втик, почне «робити» «щось»… тому давайте домовимось: «завтра» існує! Воно є завжди і, менше з тим, все одно настане завтра. Це буде ультрамариново-золотий, ясний і чистий серпневий день, коли вода вже по-осінньому свіжа й прозора, небо лагідне і пронизливо-глибоке, повітря сповнене запахів, не притуплених задухою, а сонце не несе нищівної спеки – лише тепло і цупку, останню цього літа засмагу. Обидва далеких Міста на зелених пагорбах здаватимуться емалево-білозубими посмішками або картинками на щойновимитій порцеляні, а чайки – також.

Пісок вже не обпікатиме ніг, але буде ще теплим і незайманим, як чистий аркуш – лише з подряпинками хмизу і пташиних слідів. Все це станеться завтра, принаймні для всіх нас – воїнів своєї битви, – і довіку буде там, де воно вже і так є!

Світлана Поваляєва (сама про себе):

Очевидно, що народилася, бо ж якщо три книжки під моїм прізвищем не є містифікацією, то я, значить, живу і помирати не збираюся. Ніколи…

Нині я нарешті знов дорвалася до тележурналістики, до монтажу і до штатива (камеру оператор мені ще не довіряє, і правильно робить!). Одним словом, людина я цілком щаслива, бо всі мої мрії збуваються. Інколи мені навіть аж страшно))). Три книжки вже вийшли, четверту ви зараз тримаєте в руках. Голос мій можна почути на 5-му каналі майже щодня у програмі Романа Чайки «Новий Час». А іноді і мармизу можна побачити. На стенд-апах. Якщо пощастить.

Казка – вампір, Марк – художник снігу, Арсен – загиблий журналіст, Мара навіть серед примар собі не знаходить місця, Терренс Маккена виявляється Чорним П’єро, а Ленні Ріффенштайль – клепсидрою… Всі неприкаяні привиди збираються у старому бюветі, й пробуджена артезіанська вода перетворює їх на Сімурґ… Словом, це готичний роман, або роман-хорор, хоча й софт, бо в кінці на вас чекає який не який, а гепі-енд.