Текст книги "Сімурґ"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Мара, всідаючись мені на коліна, заводить мою руку собі до розстібнутої ширіньки, поступливо відкидається назад, спираючись на мене спиною, і шепоче на вухо: дивись на сцену і розмовляй зі мною, про що завгодно, але руку не забирай, чим швидше я скінчу, тим швидше закінчиться вистава.

Мені гуде в голові, на сцені двоє людей про щось розмовляють, я остаточно п’янію, і мені здається, що десь я вже все це не просто чув, а навіть говорив сам. Говори! – роздратовано сичить мені на вухо Мара, і мої губи ворушаться, хоч здається, що замість мене Мару запитує Терренс Маккена: як я тут опинився?

– Послухай, ти сам мене виманив… ніби я вийшла на полювання (здається, приблизно таким словом цей стан називається), але ніби мене виманив той, кого я маю вполювати. Щось вивело мене саме тієї ночі після трьох місяців споглядання Терренса Маккени… ти мене виманив… ти втік зі свого міста у пошуках утопічної плісняви на стінах. Для тебе так багато важать архітектурні декорації?

… оооооо, який же я п’яний, в серці мого Міста, там, де колись росли наймасніші коноплі, а по кущах чаїлися поіржавілі рештки Жигулі, будують щось на кшталт Голлівудського знімального майданчика з декорацій різних куточків Європи. Не можу на це дивитися. Людей та машин стало стільки, що легше взагалі не виходити з хати, аніж намагатися кудись дістатися. Місто більше не тримає мене. Хіба що навесні, у травні. Але травень проноситься, як гроза, а улюблені місця вимирають, немов пам’ять про вампірів і домових.

– Га?

– Нічо’, продовжуй.

Я трохи помовчав, відшуковуючи втрачену десь у її горнятку зі скепсисом думку, та, навіть не посміхнувшись, продовжую свою пафосну промову, наче поет на авторському вечорі:

– …робокопи і термінатори не зачіпають моєї захитаної свідомості, моєї похиленої душі, яка ховається від часу…

…а моя рука, ніби сама собою, ковзає у ніжній жіночій волозі, пальці пробираються углиб теплих складок, пелюсток і западин, друга моя рука ставить на стіл келишок з якоюсь рідиною та шукає під фраком груди Мари, у неї маленькі пружні груди з твердими пипками, та я не страждаю на цінепімастію, мені подобається, зрозуміло-зарозуміло, муркоче Мара, на цьому місці читач повинен відірвати погляд від рядка та з урочисто-серйозним виразом на обличчі (цей вираз має виникнути зненацька), знагла зволоживши очі пафосною скупою сльозою, втупити погляд в одну точку, кудись «у далечінь», ніби його, читача, раптом торкнулася Вічність, відкривши структуру, суть і життя Всесвіту, і було б непогано, якби хтось третій заскочив у цю мить читача з невидющим поглядом, обвислими руками та зроненою на долівку під ноги книжкою… аааххххх… який іще читач? – думаю я, що вона верзе? шизонутий привид… я стою на сцені біля вікна, спершись чолом об цю холодну мембрану, що боронить маленький внутрішньоклітинний простір цього приміщення, довкола навшпиньки кружляють євнухи, я раз у раз відлипаю від холодної шиби, щоб зробити черговий ковток кави, а на захмареному шклі від мого тепла залишається чорна, мов роззявлений круглий отвір, пляма кольору зовнішньої моторошної ночі. У мене таке враження, що за вікном… тисяча ротів, мільйон ротів, сонм роззявлених ротів, вогкий шар гнилого листя у парку, кожен лист – як рот, немов прірва, опале листя – це пащі, роти, м’язисті гортані, пульсуючі голодні отвори, кажу я Марі, так і є, сонно відповідає вона, і я, рвучко повертаючись до неї, знову за столиком, і розхлюпую каву собі на светр, на джинси, на коліна Мари.

– Місто, куди ти приїхав, ти обрав з чистого мазохізму. Ти хотів опинитися тут, бо й сам не помітив, як поступово переніс саме сюди хворобливу прив’язаність до свого Міста.

– Як таке могло статися?

– Н-ну… якби ти мені це пояснював, ти сказав би так: у часопросторі існують такі западини, чи складки… моя домівка – саме таке місце. Воно просто існує, наче без якоря, не прикріплене жорстко до конкретної архітектурної реальності. Цей театр, моя хата, вони можуть опинитися де завгодно… точніше, вони існують де завгодно, а де їм виринути – вирішую я… або ти… можеш вийти назовні й пройтися вулицями, переконатися…

тисяча ротів, пульсуючі голодні отвори… аааааа

уууууфффсссс строго кажучи, їх нема взагалі ніде, окрім тебе самого.

– Тобі це щось пояснило б? – Мій палець вже всередині пащі, роту, м’язистої гортані, пульсуючого голодного отвору, сідниці Мари стискаються, втискаються у мою ерекцію.

– Ні. Але мені не потрібні пояснення. Марна справа, згаяний час і зусилля.

– І як тобі без пояснень?

– Нормально. Я просто знаю і все.

Мара схожа зараз на «любительку абсенту», рука її мимохіть зісковзує у міжніжжя, але нічого особливого там не робить, навіть не керує моєю рукою, просто зісковзує і повисає, наче якась деталь гардеробу, наприклад шалик.

– Я можу місяцями споглядати і вивчати спектри Т’Маккени. Він у якомусь сенсі – квінтесенція чоловічих образів, скажімо, у літературі… або у кіно… він – повітряний змій, стробоскоп чоловічих фантазій та рефлексій.

– А що, жінки тебе не цікавлять? Як на мене, природніше вивчати те, що ближче до твоєї сутності.

– Моїй сутності байдуже. Не залежить на статі. Але з боку того, про що говориш ти, чоловіки мене цікавлять більше. Жінки зараз стали передбачуваними, як телевізор, і прагматичними, як праска, як полиця з університетськими підручниками. Для чоловіків зараз одвічне чоловіче «розкладання усього сущого по полицях» знівелювалося до простої ширми, рудиментного способу існування у самозахисті. Насправді, чоловіки у розрізі нагального часу – це хаос саморефлексій, мішанина передбачуваних вчинків з непередбачуваною мотивацією, а це змінює не лише кінцевий результат, а й суть справи.

– Зараз, зараз… ти весь час кажеш «зараз».

– Так. Все змінилося. Але не так кардинально, як тобі тепер здається. Просто якісь певні ознаки набули переваги.

– Зрозуміло… але… мені здається, ти у це не вписуєшся… ти ніби дивишся на все… навіть не збоку… ну, ніби як знизу нагору з глибини колодязя, коли на дворі ясний день, а з глибини колодязя видно зорі на небі…

– Я не з часу, це точно… та й ти вже – також…

– А звідки?!

– Нн-ну, не знаю… за рисами зовнішності ми з тобою, напевно, майже однолітки, десь так… але так склалося, що я можу існувати у ширших часових межах, аніж ти: здебільшого це – лабіринти, коридори, драбини і сходи, кімнати, завулки, западини, тупики… тобі я це можу пояснити лише через просторові категорії. Ти існуєш у прямій лінії, тобі моє існування здається якимось дивом, що зрозуміло для людини, яка жила у вузькому тунелі, просуваючись лише вперед, тобто її просувають, проштовхують помалу м’язи цього тунелю, цієї кишки, немов удав свою запогликовтану жертву, сам знаєш, до чого… насправді від цього «дива» – жодної користі… та ні! не користі… ну, насолоди…

не знаю… для тебе це – шоу, а для мене… незбагненна властивість моєї сутності. Я можу подорожувати, вчворяти якісь фокуси без найменшого сенсу, без жодної мети, а буває й гірше… ЦЕ починає керувати мною попри мої власні наміри, попри моє бажання… як от з тобою.

Голос Мари стає натужним і здушеним, але я продовжую її пестити, і це якимось чином пов’язане з невпинним потоком слів, що виливається, вихлюпується з мене, Маккена свердлить мене поглядом, я вже навіть не усвідомлюю, де я, а хіба я взагалі хоч раз усвідомив, де я? я ув отворі Мари, я на сцені, я розказую Терренсу Маккені, засмаглому демонові, що сидить за столиком навпроти мене: ти знаєш, що таке мексиканський телесеріал, або, скажімо, рубрики у газетах, що ті їх у свою чергу нещадно тягнуть з інтернету, на штиб «Светская жизнь», «КазусЫ» або «Вот ето да!»?.. ну от… тепер уяви собі: вона вагітніє від нього за якісь півтори години до його загибелі. Правда, круто? Вони мають секс, коли їй «не можна», але вона каже, що «можна», й він, підозрюючи, що таки «не можна», ясна річ, миттєво втрачає самоконтроль… незабаром його кудись викликають по мобілці (хто, куди – не суттєво). Вона, розімліла, чекатиме його повернення у ліжку. А він, ідучи до машини, несучись в машині крізь дрібну мжичку слизьким нічним шосеєм, відчуває усім єством, бачить, неначе у фантастичному кіно, як його сперматозоїд дістається її яйцеклітини, – переживає весь процес у спалахах магнію, котрий у фотосправі, здається, вже років сто не використовується. Й за-за чергового сліпучого спалаху, немов розриваючи паперовий рекламний барабан, просторову мембрану, вигулькує, вдирається потужна вантажівка з фірою…

Мара стогне, жодна сила мене вже не зупинить, навіть покійна мати з її зубною пастою і нагальними запитаннями, слухай далі, кажу я, облизуючи вухо Мари: у його гаманці знаходять її фотокартку, на звороті якої нашкрябано олівцем домашню адресу, номери домашнього та робочого телефонів, ім’я, прізвище. Колись він поцупив цей паперовий надгробок особистості, цей трофей фетишиста у відділі кадрів на їхній спільній роботі. Інших зачіпок немає. Ані його особистих документів, ані візитівок, ані навіть прав на машину, від якої мало що залишилося. Під ранок її будить телефонний дзвінок з моргу лікарні швидкої допомоги, та ні, хіба вони здатні на таку оперативність?! до слухавки довго ніхто не підходив, але щодалі мене проймало дивовижне відчуття, а трохи згодом воно переросло у впевненість, що там, куди я телефоную, не хочуть підходити до телефону, вагаються, чим наполегливіше той дзвонить, стоять над апаратом, чекаючи, поки він замовкне, а я не кладу слухавки, і нарешті: «Так», ну, говоріть… не буду я нічого казати! вони не здатні до такої оперативності! ніхто не телефонуватиме суботнім ранком дощу мряки савану снів мумії часу посеред посивілого від вологи прілого листя у лісопарку… Мара вигинається, моя долоня вже повна її соку…

– І далі що?

– Далі? Далі… він зникає з моргу.

– Мгмм… і невідомо за які башлі тікає з Міста залізницею, скориставшись шалено слушною – і, найголовніше, неповторною, єдиною в житті й на мільйон життів – нагодою!

– Ти що, подумала, що я про себе розповів?

– А про кого ж?!

– …у мене в джинсах є внутрішня потаємна кишенька, де я зазвичай тримав ті бабки, які в жодному випадку, за жодних обставин не можна розтринькувати. Поки їх звідтам видобудеш – перехочеш і дівки, і пива, і будь-чого, у якому б не був куражі. Зрозуміло, все, що було у гаманці, по кишенях, шкірянка дуже кльова…

– Зрозуміло.

– Ну от.

– Заспокойся. Вона зробить аборт, щойно помітить свою вагітність.

– Звідки ти знаєш!

– Звідусіль. З тебе. З Всесвіту. Не знаю… знаю, та й усе.

Я спливаю кудись, у якусь каламуть, ніби заливають мене струмені води, але на дотик ця вода зовсім не відчувається, я чую Мару всім своїм тілом, я прагну кінця, Мара волає і перетворюється на Дж. Гендрікса… Порожньо й боляче десь поза межами психологічних збочень витонченої жорстокості видуманого кохання не хочеться жодних садомазохістських уточнень нема на одужання й найменшого сподівання якщо навіть нас рознесе по світу хвороба мозку невиліковна під ногами судомить в агонії брудні затоптані квіти хоч який би воно вигляд не мало зовні всередині розхристаний карнавальний бубон крізь дірки проглядають зорі та хмари о Амок ми не будемо більше ми більше не будемо більше вже неможливо йдемо здавати тару вітер здмухує карткові будиночки Таро… й до наших крилатих мов у Меркурія ніг кружляє й плавко падає біла карта повний місяць поміж козячих грудей ночі – диявольський оберіг вибрязкує вар’яцькими цяцьками страченого кілька століть тому барда… King Crimzon… ми покарали себе собою так що не скоро позбудемося непритомності світанкового попелу випорожнених очей роздерті троянди вуст тремтять коліна порожнеча переповнює спрагле горло поламані пальці загорнуті у пергаментний саван диму зіжмакані випорожнені тіла на лаві охлялі маріонетки дроти щільно обкручують мляві шиї порожні зіниці мертвих будинків Подолу мовчки всотують залишки почуттів Місто бавилося нами всю ніч жорстоко немов чаклунська дитина а на світанні виплюнуло мов виноградні бубки – приречені на асфальтову смерть вони запопадливо на поливальні машини очікують пияк-морозівник підбирає недопалки в першому сонці вени відчувають як літаки збиваються з траєкторій ранкові рейси до Амстердама… карнавальне лахміття нічних фантасмагорій…Так просто?! Це так просто?! Я прийшов, а Він – зник?! І все?! І ЩО я тепер? Я ніби стою, впираючись чолом в холодну шибу, котра чомусь не гріється від мого притуленого чола, мені здається, що це умовне місце умовного дотику чола до умовної шиби – то моя єдина точка опори, до якої я прилип, присмоктався, ніби якась дивовижна рибка-прилипайло, відчуваю тільки чоло і шибу, решти мене наче і нема, єдине, що є «мною» – чуже, крижане, щільне, всеохопне бажання заподіяти смерть всьому, що би не зустрілося – байдуже, живе воно чи не живе з погляду людей. Все живе. І тінь, і камінь, і хмари, і дощові краплі, і вітер, і ґрунт, і померле дерево, і шкло… пісок…

– Ну, дорогенький, може, закуриш? Стара кнайпа і Ленні! Ленні, котра невловно нагадує клепсидру. Вона стоїть на голові! Але не це мене вражає, а те, що НЕМА І НЕ БУЛО НІЧОГО, ОКРІМ ЦІЄЇ СЦЕНИ. Але ця сцена, здається, була завжди – не застиглою у часопросторі, а нескінченно повторюваною, ніби я – запис на короткому відтинку плівки, що весь час перемотується на початок і знов програється до кінця. Так. Стоп! Коли плівка перемотується, ЩО відбувається? Зосередитись і не проґавити! Зачекати кінця і не проґавити час перемотки! Хто тисне на REWINT? Де я тоді, коли плівка мотається?! Хто тисне на PLAY? Тоді з’являюся я. Тут. В цій кнайпі. З Ленні. «Закурити»? Про що це вона?

– О-о! Нарешті! На кількатисячній пачці сигарет наш Обраний второпав, що він тута застряг! Ти не куриш, отже тебе нема! Тебе нема – і ти є! І як це тобі, сновидо?!

– Хто перемотує плівку і тисне на PLAY?! Хто зробив один-єдиний – перший – раз RECORD?!

– Ой, лишечко! Не кричи так, бо я зараз розсиплюся! Ану, добре подумай, хлопчику, хто б то міг бути? Її насмішкуватий злинялий мертвотний драглистий погляд раптом скліє од жаху.

– Я!!! – кричу я – і вона блякне, прозорішає, її зображення брижиться і розтікається, тане…

…я знищую цей світ?..

– Я знищую цей світ!!! Я знищую цей світ!!! – відлуння мого крику розбиває десь павутиння отворів, позв’язуваного вузлами каналізаційних люків. Павутиння з чорними ротами – пульсуючими пащами – м’язистими гортанями – голодними отворами – роззявленими пустками – декоративними пастками – всепоглинаючими роззівами – просторовими мухами – конвульсивними жертвами – агонізуючими просторами – бездонними вікнами – гнилими тунелями – безконечними дверима – дірками у часовій гумі з німо горлаючими віками трун – колодязями нескінченних шляхів…

Темрява. Нічого нема. Все.

Країна У. Місто-столиця. День. Дощ. Цвинтар. Прощання з тілом. Мовчазна робота гробарів. Вагітна молода жінка повертається додому. Її сліз ніхто не бачить – лице заливає дощ, ховаючи її сльози у Світовій воді назавжди.

P.S. Отак і закінчується світ:-) ти помираєш.

Все.

7
Мовчки beyond

…а ні фіга! думаєш, померти – це так просто? Домашня робота з української літератури учня (нерозбірливо) класу Марецького Арсена, твір на тему «Моя сім’я» – це, часом, не твоє, нє? «… моя мама розбилася на дуже класному байку в районі селища депортованих самураїв Кодаки Уманської області. Мого тата – Юду Марецького ліквідували громадяни країни У. Я маю кота Лемура і вужика Воццека. Моя бабуся скоро помре від целюліту…»Дівчинка роздивляється слайд (шкільний коридор, на підвіконні сидить учень у шкільній формі й дивиться у двір крізь свій палець, крізь чорну наскрізну круглу дірочку, поруч стоїть вазонок з якимось фікусом чи фуксією, за вікном – промальовуються безлисті дерева), дівчинка тримає на колінах величезну мидницю, заповнену зіжмаканим синім шовком, дівчинка відкладає слайд набік, мабуть, він її не зацікавив, бере наступний, око на плечі дівчинки розплющується і уважно придивляється до відкладеного слайда…таак, а це що? Гарний портрет, фактурний, глибоко сповнений світла: учениця за письмовим столом задумливо дивиться кудись крізь простір, може, у вікно, накривши руками зошит… щоденник загиблої ластівки Фес? ну-ну:

…число…року.

Я відчуваю кожний порух ночі. Важко прикидатися дитиною, маленькою дівчинкою. Коли я лежу в ліжку і вдаю, що сплю, я відчуваю, як мама з татом граються нашими іграшками. Арсен – кретин. Я завжди мріяла про брата, а не про кретина. Він не уміє прикидатися.

…число…року.

Тато й мама – безсмертні.

…число…року.

Хтось помре завтра.

Те саме число…року, вечір.

Для мене це – завтра. Для тата й мами – позавчора. Для Арсенових шкільних друзів – випускний вечір. Хтось нап ’ється через нещасне кохання й випаде з вікна четвертого поверху, з кабінету хімії, на шкільне подвір’я – точнісінько в ту калюжу, куди Арсен з друзями жбурнули кавалок металевого натра й налякали вибухом хімічку, яка йшла до школи.

…число…року.

Вибух під ногами ви ваше життя це вибух під ногами…

…так, мене цікавлять всі колекції гудзиків до вісімдесятого року, але, як ви розумієте, багато заплатити… – чується в телефонній слухавці голос Казки, з недоречних пауз, іноді навіть на півслові, зрозуміло, що вона, розмовляючи, курить, також лунає і чоловічий голос, відповідаючи Казці, я чув про ваші роботи, каже голос, ви малюєте сніговиків як вони є, так, затягуючись погоджується Казка, у мене теж своєрідна колекція зібралася, ці картини не часто купують, ви розумієте, так-так, я розумію, особливо ті, де сніговик втрачає форму, а замість носа у нього стирчить недокурок… ага, радіє Казка, дійсно, мало хто бачить, що ці – найпривабливіші, мало хто бачить красу нествореною, а єдинонародженою, додає чоловік, обоє сміються, я хочу зробити вам ділову пропозицію, говорить він, давайте просто обміняємо наші колекції, в еквіваленті, зрозуміло… Дівчинка нічого не чує – вона роздивляється по черзі кілька слайдів, на всіх зображено сніговиків і нема двох однакових, навіть віддалено схожих… на останньому слайді погляд дівчинки затримується надовго, ніби вона ніяк не второпає, що там зображено, вона перевертає його і так і сяк… нічого не виходить! якби Казка знала про існування дівчинки, вона б неодмінно підКаЗала їй, бо Казці відомо, що це таке: це сніговик на подвір’ї Казчиного будинку, цього сніговика Казка малювала всю зиму, намагаючись зафіксувати найменші зміни, і, врешті-решт, переглянувши кілька десятків полотен, зрозуміла, що всі вони тотожні, тобто сніговик зовсім не міняв форми протягом зими, а через два тижні, коли стрімко і раптово станув весь сніг, виявилося, що ніякий це був не сніговик, а обмерзле кригою і запорошене снігом гроно замерзлої колонії ластівок, птахи впереміж із гніздами.

Казка має зустрітися з Гикаром. Цікаво, яким виявиться його друг-художник? Настрій такий самий, як і день: мовби на дні колодязя, а десь там високо на поверхні сіро і дрібно дощить. Все завмерло всередині. Тільки не базікай, не виставляйся – слухай, спостерігай, мовчи, – не вимахуйся! – сама до себе мимрить Казка, в метро на величезних екранах демонструється документальний фільм про життя електричних скатів, здуріти можна! глибоководне ширяння океанського зяброптаха-велета, цілі зграї підводних кондорів, шиза якась, скати-манта у метрополітені, скати-мантра… по вагону іде – від дверей до дверей (від зупинки до зупинки, від суботи до суботи) бородата й вусата черниця, хилитається і співає якісь ці… як їх… псалми? гімни? молитви? «…двааадцять роооків я ширялася маріуааааною, вени мої скурені, очі мої сколоті, і тут ісус прийшов і вирішив усі мої проблеми, слава йому!..», грошей черниці ніхто чомусь не дає… з протилежного боку вагона черниці назустріч просуваються два скінгеда, принаймні виглядають вони як скіни, обоє голені, кремезні, але один з гітарою, на грифі теліпається поліетиленовий пакет для грошей, у другого на шиї висить арабський барабан, і ця парочка приємним і чистим, як у харківської «П’ятниці», двоголоссям, у стилі реґґей, виводить «Групу крові» Цоя, блін! – думає Казка, воістину все у цьому світі існує водночас тут і зараз як нероз’ємне ціле! покаянна християнська мантра алкоголічки, котра агітує пасажирів не проти наркотиків, не за алкоголь, і навіть не за ісуса, а за сумнівне милосердя до халявщиків, змішується, мов рідина, зі скінгедівським реґґей про групу крові на рукаві, і, мабуть, це взагалі персонажі однієї милої і зворушливої секти Халявної Милості, супер, думає Казка, милосердя, любов, світло, співчуття, це все ще й досі є сакральною халявою, бо просто досі ще жоден жид не спромігся вигадати, як на цьому заробляти, Казка, звичайно ж думає не про синтетичні замінники, а про те, що просто є, три андеґраундні примари байдужо розминаються у проході, мов кораблі, риби, літаки, птахи, потяги, коні, крижини, хмари, повітряні кульки, іграшкові автомобілі, зупиняючись перед розсувними дверима своєї персональної сансари, щоби перейти на зупинці до іншого вагона метро, майже через всю планету пролітають над головами пасажирів казарки і сірі гуси, зграї пінгвінів мігрують у потоках океанських течій, інколи їм, виявляється, по дорозі з дельфінами і ставридою, танкерами, паромами і баржами, літаками і альбатросами, супутниками і космічним сміттям, уздовж берегової лінії десь пропалюють у земній шкірі паралелі табуни коней, потяги і колони трейлерів, і весь цей рух – це тисячі кілометрів людського виміру, ці незбагненні міграції, пересування, невпинний рух усього сущого, і тільки люди гадають, що зупинки можуть існувати ще десь, окрім їхньої декларації про реальність і сценографію, ось і потрібна станція метро – Казка терпіти її не може!

Він весь час ніби опиняється попереду Казки, незмінно маячить на крок перед Казкою його спина у чорній футболці з білим написом «DON’T PANIC!», великі такі літери, не панікуй! ніби ісус по водах цього людського моря, загнаного у підземний перехід, він йде, мов хоругва для Казки, наче несе на своїй спині важкий гірський наплічник з посланням для Казки «Не панікуй!», я і не панікую, думає Казка, принаймні поки нам по дорозі і можна без шкоди для своєї траєкторії та кінцевого пункту пересувань, зачудовано і безтямно втикати у писало «DON’T PANIC!», не думати ні про що і, відповідно, не панікувати, мовляв, що я для нього (не для ісуса) – усього лише одна з багатьох скриньок з його незбагненним струнким натхненням! вимагаєш для себе статусу винятковості, брило? DON’T PANIC! просто забудь про все… всередині Казки якісь драглі. Серед них дрімає, ніби зародок змії, згорнута пружина. Тільки не дай їй вистрелити й розметати драглі, Казко: феєрверк зі шмарків – дуже гарно! Казка спиняється, а чорна футболка з персональним посланням до мегабайтів персональної Казчиної сансари віддаляється, входить у розфокус, а коли повертається фокус, футболки вже нема. DON’T PANIC! Ніби Гикар не мав спізнитись. Нічого, покури Camel без фільтру, Казко. Дрібки тютюну липнуть до губів, але не курити ж через довжелезний дамський цибух серед оцієї людської протоплазми, котра вихлюпується зі шкляних дверей до переходу, досить звинувачувано у декадентстві, та навіть не в цьому справа, можна ж і око ненавмисне комусь виколоти, або пропекти чиюсь повітряну кульку… Темно, стумно, моторошно – мабуть, через дощ десь замкнуло світло. Пам’ятаєш, як убило струмом продавця компактів? Скільки він так плавав у брудному аргеродінесі підземного переходу, поки його не виловили і не відвезли до моргу? Люди сунуть щільним потоком – певно, там, глибоко внизу, щойно підійшов потяг з черговою порцією одноплемінників. Налазять, штовхаються, лиця мертві. Виходить, що випускаєш дим прямо у ці мертві обличчя, що неприємно бентежить, але якось цьому запобігти неможливо, до того ж, всім, здається, по цимбалах – ніхто навіть не кривиться. Рот повен тютюнових дрібок – хай з нею, з цигаркою, – пожуй гумку. А, он іде Гикар. Тільки б не цьомав у щічку. Привіт! Будь ласка, вибач, я запізнився!., цьом в щічку… навіть Казчина нерухомість не перешкоджає, та ладно, все гаразд, швидше ходім звідси.

Нагорі повітря нагадує губку. Люди в сірому і брунатному одязі товчуться біля маршруток. Казка з Гикаром сідають в одну з них, швидко пересідають до іншої, бо Гикар переплутав – нервується, кремпується, можливо, він завжди такий напружений. Казці через внутрішню завмерлість (ніби годинник став) легше подолати напади огиди від його доторків, коли подає руку чи розпрямлює шкіряну вилогу її старенької косухи, звукове тлоговоріння не припиняється, про що ви лише не говорите, перебиваючи одне одного, кожен про своє, ні про що, зрештою, говорите… Гикар: брунатне-зелене-сіре-фіолетове-квадратне-я-я-я-люди-я-робота-я-лінії-геометричніфігури-я-те-се-плітки-я-колєжанки-компліменти-сіре-брунатне-продруга-художникадоякогоїдете-я – я -требащосьвзятивгастрономі…

Казка: сіре-червоне-сіре-прозоре-чорне-я-я-я-чорне-я-сіре-нехочу-нелюблю-пофіґ-я-червоне-про-сіре-коньяк-курити… Гикар: прийшли. Казка: о.

Зі своєї волі Казка нізащо звідси не піде! Піде за кілька годин, але то буде не її воля! Негайно подякуй тому, хто привів тебе до цієї мушлі, курво!

Казка – вмерзла у кригу риба. Але крига тепла.

З чого б ти мала кремпуватися, Казко? Усмішка Чеширського кота на асфальті, уламком рудої цегли намальована, спливає у ніжний день, чіпляючись за вузлувате гілля дикої груші, де зі струхлявілих дощок збудували щаблисту схованку діти, мабуть діти, майстерня Марка – це сад, Казка лежить на траві під грушею і розмовляє так, ніби тримає в роті воду і боїться, що та витече крізь кутики вуст, а Марк розмовляє так, наче тримає поміж зубів і обережно, щоб не розчавити, пересуває язиком малу зморщену чорну перчинку, ніби танцює повільно, збираючи груші… Казка і Марк, мабуть, цілувалися б так, аби його перчинка мляво плавала у її воді й вони обоє боялися б випустити з рота перцеву настоянку, яку б створювали… але вони не цілуються, нічого нема і не має бути, по той бік тварини є тільки спокій споглядання і світло, або каламутні візії нашарувань, що розшифровуються тільки згодом, та і взагалі, що це з тобою, Казко, ви ж уперше одне одного бачите, тебе щойно привів до Марка Гикар… нема ні радіо, ні телевізора, відповідно, у цьому просторі щільність соціального калу зведено до мінімуму… Гикар ніяк не йде, розказує щось, щось говорить, говорить, Марк забирає волосся круглою гумкою, відірваною від презерватива, мабуть, презервативи він взагалі використовує тільки у такий спосіб, відриває собі ґумки на волосся, що твориться у нього в черепі? старожитності образів, рептилії та велетенські лускокрилі, а що може бути в голові у художника, на якого щомиті ялово дивиться дійсність, чи ростуть у цьому саду посутенілі дерева, оперезані сонячною міддю, чи мідь цього спадню, згасаючих його променів і плям, лежить на вогкій землі, на кленовому листі, на посохлих рослинах, готових до життя в гербаріях? ну, не Шишкін, да… і не Далі, на щастя… і не кислотний вар’ят Куїнджі… але свідомий того, що час перетворить на антикварну коштовність любу попсу:

немає бруду, є досвід, поцілунки з масками, секс із шекспіром, я користуватимусь твоєю щелепою, коли ти помреш, я нізащо не дозволю поховати цю купу грошей, бачиш, довколажиттєвий шар незбагненного забито порожніми пляшками, ніби всі ми живемо у скляному будинку, схожому на орган, у чиїх трубах гуде вітер неосяжних просторів! віддай мені ненамальоване – легше дотягнутись крізь сновидіння, ніж крізь в’язкі драглі наступного дня, з його людьми, сміттям, автами і деревами… в голові у Казки – гаос, каша, вона тане, як сніговик від коньяку, що пробирається манівцями у її мозок, до її серця, вона дивиться зі своєї канапи на волосся, очі, руки Марка, навіть не дослухаючись до сліпого базікання, сама не добираючи слів, коли доводиться щось верзти, в осерді цього всього – мовчання. Так з-під води чуєш чиїсь голоси на березі. Нагла, незбагненна Казчина хіть, нездало закамуфльована незакінченими реченнями… уууууууу і нарешті Гикар прощається і йде, і Казка лишається з Марком, котрий поводиться делікатно і професійно, і Казка спокійно роздягається, а він простягує їй свою кофту і свої величезні пантофлі, щоб вона трохи звикла до оголеності, щоб не змерзла часом… бажання підступно тече з Казки, щойно скинуто лахи, бажання щільно охоплює, коли Марк загортає Казку в тонку пакувальну плівку, торкаючись обережними долонями Казчиного тіла. Казка позує, загорнута у прозору плівку, – у простраційній залежності від бачення художника, та від свого бажання, над яким Казка не владна. Марк ліпить з Казки якусь мадонну, жанну д’арк, драпірує її тіло якимись тканинами, синім шовком, фотоапарат реагує на розширення Маркової зіниці, Казка дивиться у лінзу об’єктива, і їй також передається це відчуття тотальної статики, дедалі потужніше, мов прибій, набігає прагнення вивільнитися з цих штучностей у щось природніше, у власні вистави, мабуть… тому Казка знаходить ледь помітну шпарку у Марковій зосередженості й просить, може, поставити щось інше, може, щось важкіше, що могло б якось змінити ауру цього гламуру… Марк усміхається й знаходить на поличці серед компактів однойменний альбом Metallica, да, ага, і тут з Казки вихмарюється і концентрується на чорних драпіровках, фокусуючись перед живою лінзою фотоапарата, образ недолугої понівеченої ляльки у воєнних шкарах, подертих сітках на голе тіло, з чорними сльозами на похмурому обличчі, такий неоковирний, але дуже відвертий і щирий підлітковий gothic, така блек-німфетка для (зважаючи на високу Маркову собівартість комерційного художника) заможних збоченців, Марк захоплюється, він, можливо, навіть не стільки фотохудожник і художник, скільки скульптор, він ліпить з простору все водночас, а чому почав з Казки ліпити святу? мабуть, просто з делікатності, він же не знає Казку, а раптом вона образилася б на щось, ну, як жінка б образилась, ніби на репортажну істину власної щемної потворності можна образитись! все одно, що образитись на дзеркало! Казка хоче віддатись цьому художнику і сміятися потім з розбитого посуду їхніх снів, Казка позує і снить водночас: їй сниться, як Марк повільно обходить штатив з фотоапаратом, незмигно на неї дивлячись, простягає до неї руки, загортає її тіло у свою грубу строкату затишну кофту і несе до білої канапи під стіною, тієї, де кілька годин тому вони втрьох, Гикар, Казка і Марк, пили каву, Казка воліла б днями лежати на тій канапі та прокволо і зосереджено, так, щоби світ не зреагував на розширення її зіниці й не спотворився, не викривився раптом, роздивлятися бронзове «Мовчання» на скляному столикові поруч з канапою, повільно-повільно зосереджуватися то на рибі, то на богомолі, то на цвірконикові, то на зморшкуватих руках… а тоді перевертатися на спину, не запинаючи на голому тілі розлізлу на боки кофту, і дивитися на голови з прищепками на очах, губах і вухах, виходити до кухні курити, тягнучи за собою, мов шлейф, мов клей павутиння, химерність спижевої тканини часу і думок художника, тканини, що вмить застигає на повітрі, коритися художникові, варити каву на захаращеній його полотнами кухні, човгати його громіздкими пантофлями, забувати свої майтки серед його золотих подушок… з чого б то Марк усе це мав дозволити Казці?! та тому, що Казка несподівано заснула, і Марк продовжує її фотографувати, то розкладає на її тілі іржаві ключі, мушлі, то накидає синій шовк, а Казка знає уві сні, схожому на злиняле графіті, що все у цьому світі створене винятково для неї, що соло на саксофоні, імпровізація розлитої по шкляному столикові кави, спижева скульптура-погруддя, мовчання, штатив, схожий на чорного богомола, пильне око лінзи, вічні негативи, слайди, дагеротипи Казчиної оголеності, соків її бажання, котре так і не вщухло, навіть уві сні, усі відбитки на клітинних плівках всесвіту, все це, а головне, теплі Маркові руки, і його очі, і його рот, і його велике тіло, і хаєр, вхоплений гумкою від кондома, все це створене з неї, для неї і навіки-віків казка!.. ще тому, що у Казки нема пупка, ніби народилася вона з нічого, на місті пупка Казка носить грубий кульчик з сердоліком, щоб ніхто нічого не помітив… і просто тому, що Казка росла по чужих хатах і виросла чужою річчю, і замість пупка носила кульчик просто на гладенькому животі – так не було помітно відсутності цієї найсакральнішої людської ямки…