Текст книги "Сімурґ"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

11
Мить NUMO

Крихітний, щемкий і теплий світ, щільний нерозмежований простір, світ без часу – тут і тепер – ось він! Бурштин. Якщо впритул наблизитись і уважно придивитись до його волокон і порожнинок – ти побачиш себе-мурашку. І все, що довкола тебе відбувається – без жодної кінцевої мети, без сенсу та сюжетної схеми, але з настирливістю електронних листів щастя і тому подібного спаму, просто відбувається, ніби в кумедних американських трилерах по теліку:

– Ти поводишся як божевільний!

– Я просто роблю, що мушу!

– Що ти мусиш?

– Всюди прибульці!

– Ти кажеш правду?

– Після того як на мене напала риба, мене викрали!

– Так, ти правий! Так більше тривати не може!

– Ми повинні знайти цих вишкребків!

– Ми мусимо врятувати себе і всіх, хто залишився!

– Ми не можемо цього дозволити!

– Так! Тепер я бачу, що ти не божевільний!

– Ти зі мною?

– Ми команда!

– Візьми ще чіпсів!

Ти береш іще чіпсів, бо що ще робити в нічному супермаркеті, після епохального діалогу, коли всюди – прибульці, зомбі та андроїди? Подивуватись, чому всі ці твари досі не захопили супермаркет і не зжерли всі чіпси, ти виходиш на спустошену монтажними склейками вулицю і йдеш додому. Тебе звуть Numo (ім’я цілком адекватно вписується в довколишній абсурд, особливо з огляду на прибульців і зомбі), ти перукарка, натурниця, офіціянтка, диспетчер служби таксі, дівчинка-на-телефоні або репортер нікчемного молодіжного ґламурного журнальчика, яка різниця, ким себе називати, тим більше, ніхто не знає, скільки тобі років, навіть ти сама. Ти – пасажир. Нестямний пасажир машини швидкої допомоги, котра ганяє по всьому місту, по всьому світу, без водія, наче привид Арізонської мрії. Ти весь час перебуваєш в комі, й тому збоку видається, що ти дуже веселий пасажир. Просто трохи схиблений.

Numo, ти лежиш впоперек широчезного ліжка, гортаєш телефонний довідник і смокчеш олівець. Намагаєшся видмухнути дим, презирливо (насправді страшенно кумедно) скривившись. На ліжку, обабіч тебе, Numo, у зворушливо-попсовому хаосі перебувають: попільничка з недопалками, висипані з пачки сигарети, три мобілки різних модифікацій (на двох – купа непрочитаних есемесів та пропущених викликів), дві з них подаровані однією трохи дивакуватою знайомою, і таке враження, що до неї ці телефони потрапили якимось сумнівним шляхом, так, ще там поруч є один звичайний телефон на дротику (наче песик), пухкі розхристані записники, яблуко, грецькі горіхи, пошарпаний мікрокасетник, фісташки на всіх стадіях розпаду, заколки-невидимки (котрим не вдається замаскуватися на чорному пледі, бо вони золотаво-сріблясті), волосини, баночка з червоною гуашшю, зіжмаканий махровий синій рушник, розпластані догори палітуркою зашмуляні книжки, яскраві компакт-диски в коробочках і окремо, крихти і дрібки, шкаралупки і сіль, плямки і бризки. Мандрувати в цьому локальному гармидері можна до безконечності, якщо ти – мурашка, блощиця або сонечко. Ти розпростуєш крильця і зі смаком виконуєш потягусі. Висолоплюєш язика, мружишся, нявчиш, судомно позіхаєш, огладжуючи вздовж своє тіло. Солодко зіщулюєшся у клубочок, затиснувши в міжніжжі руки. Телефонний довідник зачудовано мимрить імена, прізвища і цифри – ніби повторює мантру божественного безглуздя. За вікном тихо і пухнасто-сіро дощить. А довідник і далі гадає, що то він шепоче. Тобто, ти ж бачиш, ранок вдалий, просто чудовий. Ти дрімаєш, ти бачиш мурашку Numo на ліжку і переплутані волокна священного побутового безладу довкола неї, і заспокоєно відлітаєш, перетворюючись на бурштин. Світ – прекрасний.

І життя теж.

Деренчить дзвоник. Numo стає цапки на ліжку – до заглибин від колінок та ліктів сповзають лушпайки і скочуються сигарети. Numo сповзає з ліжка, однією ногою потрапляючи в капця, а другою – ні. Вільна пантофля здушено похихикує під ліжком в оточенні бульбочок пороху і дрібних анемічних павучків. Чорт, мимрить Numo і йде на дзвоник. У передпокої далі наполегливо деренчить допотопний дисковий телефонний апарат. Уздрівши Numo, він аж починає тупцювати від нетерплячки на своїх коротких ніжках. Ну? – каже Numo в ебонітову слухавку, соваючи пальчиком вільної руки по залиплому хатнім брудом диску. Коли? Прямо зараз? Він всох, там нема води, я вчора ввечері туди заходила. Нє, ну драстуйте! А кавці сьорбнути?! От же ж дзиґа в сраці! У мене шину спустило. Мені влом пішки. Ну та вже… за п’ятнадцять біля культури, вел. Угу…

Numo пожбурює з ноги капця і мчить до балкона, хапаючись на повороті коридора за кут. На балконі вона, губу викопиливши, суворо і впритул дивиться на свій велосипед. Той винувато і знічено відвертає ріжки, наче сором’язливий равлик, в якого поцупили мушлю, доки він підглядав за любощами одноплемінників. Не буде тобі нової камери сьогодні, басом кидає до нього Numo і рвучко вилітає геть з балкона. В кімнаті, куди Numo вдирається по хвильці, всі вдають, ніби ніхто нічого не казав. Numo стягує з себе білі трусики, плутаючись в них, переступає вздовж ліжка, наче стриножений кінь, випорпує з-під подушки червоні, міцно тримаючи їх, як тримають шкідливе кошеня, стягує через голову майку – та миттю переплутується з трусиками. Numo гамселить ними об ліжко, ніби вибиває порох, і ті нарешті розчіплюються. На ліжку – локальне заворушення, під ліжком розбігаються навсібіч ошелешені павучки. Далі одягання Numo перебігає в тому ж життєствердному дусі, поки вона, захекана, не зупиняється нарешті перед люстром. Короткі пасмечка Нуминого нещадно сто разів перефарбованого волосся кумедно стирчать навсібіч. На підборідді – якісь крихти, дрібки, чи то сіль з фісташок. Numo обома руками куйовдить волосся, обтирає підборіддя та вибалушує на себе очі. Пу! – ніби дмухає вона у позадзеркальну себе. Бе. Баба. Ги… Numo підстрибує на місці, вилітає з кімнати, хапає з долівки наплічника і вискакує за двері.

На дворі розсотується сірість і лагідний Передспадень розвиднює умитий трохи заспаний світ. Numo в цей час тисне на кнопку ліфта, і, коли той з черевним гурчанням заходиться дряпатися вгору (примовляючи, мовляв, оххххх, крижі мої-дроти-двері, і чого їй в хаті не сидиться!), підривається до чорних сходів, вискакує на балкон (за спиною сухо й роздратовано траскають стулки пошарпаних дверей)…. падаєш, мовби в обійми, грудьми на бильця, судомно втягуєш повітря всіма отворами. Передспадень продирається крізь попелясте рядно хмарної вовни, спливаючи в шиби далеких багатоповерхівок ніжним вулканічним медом. Задираєш лице до неба і видаєш переможне вовче завивання – пісня любові до цього маленького неохопного світу. Мить зворушено дивишся на далекі вогненні шиби Міста, Мить зворушено дивиться на тебе, відштовхуєшся від перетинки балкона, зрушуєш, наче злива, чорними сходами вниз. По слідах Numo зі стогонами та прокльонами суне викликаний тобою ліфт.

На дворі того сакрального відчуття явлення спадню вже нема, хоч і фламінгові бліки поплямували дитячий майданчик, липи та припарковані іномарки. Numo, наче спринтер, мчить геть від будинку, минаючи кіоск. Але знов рвучко гальмує, підбігає до кіоску та, запопадливо порпаючись у наплічнику, бубонить у віконечко: Джорж Карелліас звичайні, літру кампай, гумки зі смородиною і цеї… все! – видихає, випорпавши нарешті гаманця, звідки ледь не вивалюються запхані аби як пожмакані гривні. Муаеоооооооууууууврррмруоооуввррррррфффффффффффщщщщщщщ мааау уаау розлунюється раптом десь за спиною Numo, й вона завмирає на мить, впізнавши голос свого кота Шум(ахер)а, а тоді зацікавлено повертається на звуки цих котячих розборок, їй завжди стає смішно, коли вони отак гурчать і завивають, гіпнотизуючи одне одного поглядами. Numo потихеньку просувається ближче до місця імовірної битви, відчайдушно стримуючи регіт, адже котячі стосунки – це дуже серйозно, мабуть, Шум знову дерібанить з кимсь ареал прогулянок і полювання, або попускає якогось зайду, можна лише здогадуватись і припускати, що у них там… і тут ніби щось перемикається всередині Numo, щось клацає чи то в голові, чи то у шлунку, і вона починає достеменно розуміти, про що говорять коти, виявляється, що це не тупа й агресивна суперечка двох відбитих боксерів крузервейта у передрингових прес-конференціях, котрі словесними образами суперника намагаються підняти свій бойовий дух, а просто дещо напружена розмова двох незнайомих чоловіків, котрих доля звела на вже поділеній території, й вони обмінюються світоглядними концепціями, аби з’ясувати свої ієрархічні перспективи і відбутися малою кров’ю: ну, і як ти виживав? – намагається приховати свою зацікавленість зеленкувато-сірий гицель з подертим вухом, ааа, виважено розказує Шум, влітку там – рай, мене всі пси знали звідколи я подер того дога, мишей і птахів там неміряно, всі рибалки пригощають плотвицями або бичками, я їх, до слова, терпіти не можу, ці бички, вони мулом відгонять, всі дачники мають або собак, або котів – біля кожного будинку – миски з їдлом, ніштяків після туристів повно по всьому пляжу, навіть шашлики недогризені, тільки ворони там стірвозні, можуть і башку тобі продзьобати наскрізь, але з ними нормально можна домовитись, якщо знати, як… природа, простір – підходиш до людей разом з вітром, і запаху їхнього тоді майже не чується, єдине, що у вас тут, в Місті, доброго – то це підвали взимку теплі…

І що, ти ніколи у людей не жив?.. Було, злапали мене біля річки люденята, коли я ще був кошеням, притягли до хати, а вони якраз на машині в Місто їхали, якось вже там умовили мамашу мене взяти, і тут почалося! поки довезли (авто – це пекло, скажу тобі), поки в хаті пакунки свої розгрібали, я вже ледь кров’ю не харкав, то, слава Небу, їхня матуся злякалася, що в мене якась зараза, і витурила прямо у цей двір, а то б так і подох молодим, не дочекавшись ні сексу, ні рок-н-ролу, мнда, я їх тут здалека часто бачу… Ти б трави погриз… Мааааауррно, не помагає, та то біда не велика, велика біда, що людей з кожним роком більшає, боюся, місця, де не тхне людом, переведуться швидше, ніж я вріжу дуба від старості… Дивно, людей, ти кажеш, все більшає, а коту зачепитися за них все важче, ніхто до себе на харч не бере… У половини людей алергія на котів: вони задихаються від нашої шерсті… Та ну!.. Мені один ґламурррний, з паспортом і родоводом, клубний мазунчик розповідав, що його взяли кошеням, аби запустити на щастя першим до нової хати молодят, то з нареченою сталося те саме, що зі мною від тих люденят, дівка мало коні не двинула просто першої шлюбної ночі, поки в’їхали, що справа не в сексі, а в коті, то встигли вже і швидку, і мало не літака до Швейцарської клініки викликати… Нє, мужик, щось тут не зростається: ти ж у тої дівчинки живеш, хоч і страшний, як смертний гріх, а ще кажуть, нема котячого щастя… То ти натякаєш, що я тобі дуру жену? Кіса, ку-ку, – Шум загрозливо підвищив тон, притис вуха і роздратовано заметляв хвостом, – мене автом збило, коли я у тій стоматології валер’янки набухався, думав, я вже труп, а Numo підібрала мене, виявилося, тільки лапу потрощило… я себе коли в хаті побачив, всьо, думаю, гаплик! рухатись не можу, то й подохну тут від анафілактичного шоку… Сірий з подертим вухом аж похлинувся: що-що? який шок?., а-на-фі-лак-тич-ний, гордо і зверхньо повторив Шум, явно відвойовуючи собі ще одну, хоч і сумнівну, ієрархічну щаблину… от, а потім дивлюся, людського запаху майже не чую, ну всьо, думаю, або я точно помер, або мені відбило нюх, але виявилося, що та Numo не пахне, від неї взагалі не тхне людиною!.. Як це?! Так не буває!.. Все в цьому світі буває, друже… «Дррруууужжжже»?! Та ти, брехло, мені пацюків тут вішаєш вже півдня, кіт засичав, ніби десь прорвало парову трубу, і настовбурчився, мов дикобраз, але Шум чомусь не зреагував на це як належить, а просто повторив: вона не пахне, от її мужик смердить так, що я б собі всі легені вихаркав, якби лишався з ним в хаті, та він рідко ночує, за добу того смороду вже нема… За добу? – знову недовірливо засичав Шумів візаві…

У Numo така хата, що за добу любий людський сморід розвіюється, одразу видно, хто там хазяйка, от взимку – хоч мороз, хоч тобі що, а тусуйся, де собі знаєш, поки той Грек не піде… А вона взагалі людина, твоя Numo?.. Та людина, людина, – заспокоїв Шум… Numo зачудовано нюхає свою долоню (риба), пальці (попільничка, цибуля і сира риба), передпліччя (ваніль, смажена з цибулею риба, залишки хвойного парфуму), свою одежу, присідає навпочіпки і нюхає коліна, – все пахне тканиною, пральним порошком, смаженою рибою, кількома різними парфумами, котрі закінчувалися поступово протягом року, міським пилом і бензином, травою, тютюном. Numo не знає, як мусить пахнути людина, звісно, якщо піт не враховувати, проте сама Numo пітніє погано і рідко, навіть коли сексом займається, можна сказати, взагалі майже не пітніє, не знає вона, що це таке, людський запах, і де його на собі ловити, може, це і є суміш запахів одягу, їжі й усілякої хімози? але Numo дивує те, що вона взагалі, маючи дуже слабкий нюх, відчула і розрізнила на собі всі ці ледь вловні часові нашарування запахів. До всього, вона ж курить, це остаточно відбило їй залишки нюху, довести її якимось смородом до зомління од відрази неможливо, от нашатир Numo, звичайно, почує, або, скажімо, жахливий солодкавий шлейф парфуму від арабів чи якихось фіф, це ще гірше за нашатир, особливо у ліфті… хммм, виявляється, я не пахну, думає Numo, пришвидшуючи кроки, коту, мабуть, краще знати, хм, а Грек смердить, дивно, ніколи не помічала нічого такого… Numo відчуває механічну роботу всіх своїх суглобів-сухожмутів-сажотрусів-зв’язок, ніби вона – біоробот, ось вона обганяє цокання хитких шпильок метушливої пані в пончо, яка щойно дріботіла попереду, але це перемога сумнівна, жінки на підборах такі самі калічні й недолугі, як і суглобні післяопераційники на реабілітації, щоправда, свого коліна Numo давно вже не чула, хіба що коли доводилося спускатися слизьким схилом, неприродно вивертаючи стопи і напружуючи всі м’язи ніг, буває, правда, і зараз щось ніби глипне під меніском, чи знагла хрусьне, і на мить перехоплює подих: ну, все! знову наркоз! але швидко минає…

На зупинці тролейбуса – жодних ознак потрібного транспорту. Numo не любить чекати – вистрибує на трасу й рвучко піднімає руку. Авта байдужо минають тебе на швидкості щось біля ста кілометрів на годину, а ти тупцюєш на місці, як буратіна, нетерплячо смикаючи в повітрі рукою. Десь за спиною лунає деренчання двигуна, що заводиться. Numo обертається, бачить файнющого байкера, котрий наготувався вже рвонути з місця, й кидається до нього, навперейми, розмахуючи руками, наче млин, еееееей! егей! стій! ффуух, блін… підкинь мене до клубу КПІ, пліііііз. Хлоп здивовано завмирає. Впритул пацан видається не таким вже і гарним, але ж ніщо так не прикрашає мужика, як хороший байк! Цікаво, що роблять у світі негарні жінки і чоловіки? Адже вони не викликають жодного бажання… (даруйте, але в цю мить Numo ще нема двадцяти). Байкер посміхається Numo й подає їй шолом, що висів на кермі. Numo відчайдушно мотиляє головою, ніби їй запропонували скуштувати котячого лайна, і вмощується на байк, охопивши хлопця ззаду, наче мавпеня. Обхоплене тіло виявляється приємним: м’язистим, але не затвердлим – гнучким і якось по-юнацькому теплим.

Numo полегшено зітхає. Вони мчать крізь Місто, розпорюючи простір – бліц-екскурсія місцями пізнього Бабушкіна, великого містоненависника, тотальний пиздець, що колись був Містом, розкраяний байком, зростається за плечима, мов плащ. Байкер гальмує біля парку КПІ.

– Дійдеш далі пішки?

– Угу, дякую, – відлипає від нього Numo й стягує наплічника з відвертим наміром розрахуватися.

– Та не тре, все одно по дорозі.

– А, нула’. Дякую! – кидає Numo й зривається з місця. Обертається за кілька метрів і махає рукою, але байк вже ледь вирізняється на тлі надвечірнього Міста.

Ти вже не біжиш – ти йдеш у бік Дому Культури КПІ. З наплічника раптом горлає бридким електронним голосом «уже сьогодні середааааа-А.-аа!». Ти сповільнюєшся ще, бо Numo вирішує не брати мобілки: за три хвилини той, хто дзвонить, побачить тебе-її-всіх вас біля бювета. Так воно і відбувається, але за мить перед тим твій шлях перетинає хлопчик на триколісному велосипедику з різноманітними яскравими блямбочками і пугукавками, під колесом хруськає смугастий виноградний равлик, а хтось десь зголює собі все волосся, і навіть брови, а хтось цьому комусь лікує порізи, і це там, у місті зед…

…що би не робив Арсен, це виглядає як втеча, цей вчинок – тільки шизофренійне скаламучення, незначний збій у програмі, просто істерика, просто пінкфлойд, та все одно, з порізів точиться кров, і Мара змащує якимось густезним зіллям ці смішні порізи, Арсен почувається власним прапрадідом у дитинстві, котрий вперто розгойдується на дерев’яній конячці, доки не беркицнеться на холодний мармур неосяжної кухні, точно: замість скляних дверей вокзалу, Арсен бачить суцільне шкло, не розмежоване стулками, розуміє, що він – піщинка, притиснена масою піщаних голосів до стінки клепсидри, підбита прибоєм неприкаяних душ до мембрани між світами, у пастці, з якої виходу, мабуть, нема, як у аксолотля в акваріумі – всі ці піщинки притискаються чолами до холодних шиб у потягах, будівлях, авто і літаках, намагаючись роздивитися потойбіччя, котре видається іншим світом. Арсен раптом згадує про молоток у своїй кишені, цей молоток йому подарував Терренс Маккена, коли вони пили текілу в барі «Страх і Огида», без вагань Арсен, плутаючись у тканині підкладки, видирає з кишені подарунок демона-блазня і вперіщує у шкло, скалки висаджують простір, засліплюючи, мов хуртовина, клепсидра перегортається, пісок ринув і тече крізь вузьку горлянку до нижнього резервуару, де шкло виглядає незайманим! втрату однієї піщинки годі помітити навіть у жмені піску, навряд чи клепсидра схибить у часі через втрату однієї піщинки, десь поза дахами пробуджуються тролейбуси, з підкачаних холош джинсів, з кишень рясно із сичанням сіється сріблистий річковий пісок, останній день маніяка, він же перший день самодостатнього екстраверта без прописки та записів про сімейний стан.

– ффууууу… ну шо? привіт? – Зупиняється Numo біля сходинок до бювета.

– Привіт. – Цьомкає Numo істотно старший за неї чоловік, помітно доглянутий, проте без підарських перебільшень: просто зрозуміло, що він свідомий своєї привабливости, котра його тішить і викликає здорову дбайливість. Це Грек, він міцно тримає Numo в колі своїх приятелів, а то – люди, котрим є про що поговорити й чим зайнятися, окрім як перейматися питаннями, що Грек знайшов у цій кумедній дівчинці й чому він з нею вже так довго.

Потроху оживають ліхтарі на алеях, а сутінь випускає з себе, мов дим, кілька постатей: непоказну білявку спортивного вигляду з туго забраним у хвіст волоссям (це (С-)Казка), неймовірної статури монструозного чувака з потужним пивним черевцем, переплутаною хвилястою гривою та пропірсінґованого, де тільки можливо, Numo його не знає, Фес – дівчину з гарним, але похмурим лицем і якимось відсторонено-загальмованим поглядом, саме ту дивакувату знайому, котра дарувала Numo мобілки, а з нею – зовсім юного, тендітного і свіжого, мов розквітлий за ніч ясмин, хлопця, мабуть, першокурсника якогось гуманітарного вузу. Numo, Андрій, – знайомить Грек, чомусь оминаючи монстра з пірсінґом, Numo приязно мружиться, тисне простягнуту Андрієм руку, намагаючись приховати усталені штрих-коди спілкування з рештою, аби він не почувався новачком серед присутніх, чи, не дай боже, зайвим. Ти сьогодні пунктуальна, усміхається Казка, мене байкер підкинув, чіхрає потилицю Numo, куйовдячи свою кумедну зачіску. Ого! – вигукує монстр, – і де ж ти встигла підчепити байкера? це ж Numo, на неї все звалюється прямо з космосу, – стримано, але доброзичливо жартує Грек. Ну що? чекаємо ще три хвилини, куримо, і, якщо Оксанич не з’являється… Фес випорпує піжонського портсигара з внутрішньої кишені шкіряного плаща, Андрій поспіхом підносить їй запальничку, Фес підкурює з заплющеними очима, Numo шкіриться, дивлячись на них, Грек несхвально притискає Numo до себе, але чмокає її за вушком, Андрій в цей час посміхається до апатичної Фес, беручи нарешті її за руку. Всі, окрім Грека, мовчки курять, Фес спідлоба позирає на Андрія, Грек відпускає Numo і зникає десь за її спиною. Швидко сутеніє, і ліхтарі поступово перетворюються на розмиті помаранчеві плями.

– А ось і я! – вихоплюється раптом з повітря важкий густий баритон, це часто трапляється, коли отакі от чудікі в окулярах і картатих ковбойках (і зріст метр з кашкетом, і ніжки, мов у коника) мають такий розкішний сексапільний голос, що, поки ти їх не побачиш, то казна-якого мачо можеш собі намріяти, а виявляється, якийсь хімік-ботанік (щоправда, зазвичай, розумнющий як чорт).

– Знайомтеся. Альона.

Ну, і всі, природно, прутеніють, бо Альона виявляється розкачаним приземкуватим мужиком в тугих джинсах, чорній глибоко вирізаній майці, котра відкриває оптимальні засмаглі м’язи, стриженим під їжачок, з погідним обличчям гопніка: яскраві карі очі, правильні пухкі губи, поламаний ніс. Мужик, німало не знітившись, простягує всім по черзі руку: Арсен. І тут поволі намальовуються ще і ще люди, когось з них Numo знає, когось – ні, всі стиха вітаються між собою, обмінюються рукостисканнями, ого, думає Numo, цілий натовп…

– Ти багатьох не знаєш, але зі своєю дружиною я тебе познайомлю. Валерія, – вигулькує перед Numo Грек, Numo не встигає навіть роззявити рота (Грек одружений?!), бачить перед собою охайну чорняву жінку: коротке ідеальне каре, тонюні зморшки довкруж сяйливий карих очей, ластовиння, під яким ці зморшки намагаються заховатися, погідна, трохи насторожена посмішка, Грек про вас ніколи не розповідав, по-ідіотськи приязно ляпає Numo, Грек? – дивується Валерія, переводячи погляд на чоловіка, зараз це вже не має значення і часу нема, усміхається Грек, ми нарешті Сімурґ, тільки не птах, як це трактувалося за канонічною легендою, а риба. Кит. Риби, що нарешті зібралися у зграю… В косяк! – регоче монстр з пірсінґом, угу, в косяк, просто погоджується Грек, і косяк цей, коли пливе за своєю течією, стає велетенським китом… до відплиття залишилося зовсім мало часу, але я не майстер виголошувати урочисті промови, давайте, блукальці, готуйтеся, голосно звертається Грек до всіх, скажіть цій землі, в якій – ваші могили, все, що не встигли сказати, ми досі тут, бо ніхто з нас не попрощався – хто з упертості, а хто просто не встиг, але це не важливо, ну?

Numo захоплено завмирає в очікуванні, темрява довкола неї зіткана з людей, чи привидів, яка різниця, але всі напружено мовчать, ліхтарі згасають один за одним, тільки один, найдальший, самотньо завмирає у власній світловій плямі… Я… я б хотіла повернути цьому світові все, що поцупила моя тінь, зсілість крові, густину її, смак, наче винного каменя, пружність нічного склепіння, ніби чорне холодне гумове дно рибальського човна, рукавички хірурга, пустку знічев’я прочиненої каналізації, моя тінь відсувала нишком важкі чавунні люки, схожі на круглі торти з андрутиків, робила пастки і засідки, полювала в кущах, я прошу вибачення у всіх жертв, у всіх комах, котів і чоловіків, я хочу їм сказати: обходьте несвідомими петлями ласо кроків отвори каналізацій, озер і неба, і хай береже вас Дощ! я дякую Землі, яка прихищала мене, і деревам, які складали для мене дрова, і вогню ватри, і прошу вибачення у своєї тіні за те, що відлучила її від себе і прирекла на жалюгідне існування хижака! – мов уві сні одноманітно і несподівано дзвінко вимовляє Казка, мамо, тато, ридає Оксанич, я вас дуже люблю, і завжди любила, навіть вашу непробивність і ваш тоталітарний ідіотизм, пробачте мені, будь ласка, пробачте, Марк, Валерія, Арсен, Грек, Мара, Ориська з дитинкою на собі, у «кенгурушці», Андрій, сорі за те, що намагалися привласнити і ув’язнити любов, ми були егоїстами, Фес, Меганом, Мангуп, Ланцет Маккена з вогненним поглядом, Чатердаг, Джанкой, Ялта, Жан Фуй, Равлик, тіні, привиди, птахи, риби, євнухи, кажани, віверни, жінка в капелюшку, гідри, єдинороги, варани, кельнерки і стюардеси, тапіри, вомбати і білочки, клоуни, скелети і чаклуни, продавці повітряних кульок і морозівники, кельнери і кельнерки, гарпії, революціонери, буддисти і п’яні бомжі, старушенції з хоругвами і помаранчевими прапорами з незрозумілою абревіатурою «БО», сніговики і снігові баби з папіросками у писках, міліціонери, верблюди, мавпи, військові, скаути, обкурені духи міста, обдовбані анархісти, мізантропи і невротики з розпанаханими венами, пелікани з підрізаними крилами, поні, зебри, письменники, журналісти, вольтижери, клоуни, редактори, натурниці, всі неприкаяні привиди людей, тварин, почвар і галюцинацій починають говорити водночас, щось бурмотіти, вигукувати, прощатися, просити вибачення, відпускати когось і щось на волю, освідчуватися у коханні, позбавлятися привласненого і ув’язненого, сміятися, схлипувати, шепотіти й вигукувати, голоси зливаються в одне, мов риб’яча ікра із зародками звуків дійсного світла і волі, Numo вихоплює тільки окремі фрази, котрі швидко втрачають сенс, ніби вона опиняється всередині океанської мушлі, над якою кружляє, шурхаючи інколи по дну, зграя скатів-манта, проносяться зграї інших якихось риб, дельфінів, китів, весь океан мовби треться черевом об її мушлю, поволі стишуючи гудіння і бурмотіння, бо привиди, проказавши свої слова, проспівавши свої пісні, молитви і мантри, рухаються до бювета, і врешті Numo залишається останньою, хто ще нічого не сказав, я не знаю, що говорити, розгублено шепоче вона, знизуючи в темряві плечима, всі вже зайшли до скляної альтанки, і Numo, шморгнувши носом, йде до них, мов баранець, навіть не намагаючись усвідомити, що відбувається – сьогодні весь день вона блукає у просторі, розгубивши думки, почуваючись акваріумною рибкою, або равликом. Сам бювет всередині скляної альтанки схожий на трансформаторну будку чи якесь технічне приміщення, облицьоване мармуром з трьох боків, а з четвертого – залізні двері, щільно помальовані графіті: КИСЕНЬ! Свобода, Анархія, іди на хуй, якісь патріотичні гасла, констатації присутності і кохання, пентаграми, назви реп-гуртів, анархістські заклики, чоловіки і жінки, знайомі і незнайомі, мовчки і зосереджено скупчилися довкола кам’яного, схожого на гробівець, куба в центрі павільйону, з мармуру стирчать мідні люфи всохлих кранів, порожнеча з них, мовби з перископів, визирає і вдивляється у кам’яний жолоб по периметру. І раптом щось схлипує десь у кам’яному нутрі, відрижка з глибин свердловини, і крани, здригнувшись і просурмивши ґвалт, вибухають чистою крижаною водою з ледь відчутним мулистим запахом. Світ захлинається, захлинається у нуртовищі Numo, теліпається і судомиться серед щільної маси переляканих риб, склизько видряпується у цьому конвульсійному сріблистому, чорному, страшному, холодному, мокрому тріпотінні, битті, пульсах смерті, зблискують очі риб, Numo здається, що у цьому місиві вона теж вкривається лускою, чужою лускою, втрачає повітря, помирає, стиснена незліченною кількістю в’юнких агонізуючих тіл, котрі мовби тягне тралом крізь затоплений всесвіт чийсь пронизливий і ніжний, мов ультразвук, піщаний голос…

Numo стоїть тут і тепер на ганку всередині миті, всередині вітру, всередині сліпучого плину сонця – в самому осерді цього крихітного, щемкого і теплого світу, щільного нерозмежованого простору без часу – тут і тепер. В осерді неба і подощових хмар, і відчуває, як лущиться… Так вона стоятиме тут і зараз, коли їй буде байдуже до зморшок і сивини, – буде, як була і є – простором, що не має виокремлених і обмежених формою часток. НЕОСЯЖНИЙ ПРОСТІР! Швидше за все, змужніють дерева, постаріють кущі, а Numo забуде свої імена, бо нема ніякої Numo. Це батьки окреслили простір лінійкою й транспортиром, ніби склали казочку – розповіли, що вона є: от, мовляв, є ти і є все, що довкола тебе – є Numo і є простір за межами Numo як окрема умова існування, довколоплідна субстанція для існування форми Numo (якось інакше вони ту форму називали, але це не суттєво – яка різниця, як називати те, чого нема?). Numo не випадає нічого кращого, як накрити мидницю з черепахами напівздутим надувним матрацом, аби не періщила їм на голови перша в їхньому житті нічна злива. Злива як константа склянисто-шмаркатого зачудованого простору. Ну і літо!.. і дощ і сонце водночас… Numo згадує всі свої імена: жодне з них вже навіть не дихає, пульс не вимацується, звідки приходять імена взагалі? Хто їх вигадує? Хто висилає на Землю компактними діловими імейлами? Можливо, ті самі прибульці і зомбі, котрі вживлюють в нашу ноосферу анекдоти… Звідки припливло наймення Numo? Припливло з водоочищувальної або зрошувальної системи космосу, наче велетенська здохла риба-титанік – Дніпропетровськ – Москва – париж – Кассіопея – глибинно-рибинний труп вжитого-прожитого-зужитого часу, мандруючий небесними потоками і водами каналізаційно-юрського періоду напіврозпаду есересер, риба-есер… і всі ці дивні образи, події, думки і форми, що напливають, насуваються на Numo звідусіль, ніби атакують невпинно, навіщо вони, який у цьому зміст і сенс, яке місце в сюжетній структурі одного конкретного життя посідає, наприклад, той сон Numo про повітряні кульки над мостом, звідки ковзнули в річку хлопець і дівчина, залишивши по собі засвічений геловінівський гарбуз? або звідки і навіщо нав’язливі спогади про чоловіка, зсередини холодного, мов крига – ні наступити, ні обпертися, а зовні теплого і сяйливого, мов свічка, – навіть якщо торкнешся, то сильного опіку не буде, про чоловіка, що горнеться до Нуминого похмурого хаосу і залишає решті її сексуальну привабливість, без нагляду, погляду чи дотику, – тільки словами окреслює порожнечу Нуминої жіночості? всі ці невпинні й перемішані, мов пазли в коробці, вистави абсурду, з яких, звичайно, можна скласти картину світу – півжиття копіткої роботи, але тоді тобі точно гаплик, хай краще ці пазли просто рояться, зникають і виникають, пропливаючи повз очі, як все, що рухається, все рухається, і Numo знову ловить думки про чиюсь загибель в руїнах, про свою зубну пасту, котра закінчується, уявляє себе вбраною у шкіряний корсет та шнуровані до коліна шкари, цієї ж миті Numo атакують кпини якихось незнайомців, прибульців, андроїдів, зомбі та одноядерних хламідомонад щодо її готичності, Numo пригадує мантру проти гніву, чи це мантра з’являється на знак гніву, між усім цим немає перетинок і меж, тут знову згадуєш про те, що зійшли нанівець всі харчі в хаті, мовби вони зі снігу, і гроші зі снігу, ага, напливає думка: часу нема і нема ніякого «я», і цієї ж миті уявляєш найближче майбутнє Numo, людини, яка мріє про якесь цунамі, про смерть і безсмертя, хтось промовляє, що це одне і те саме, Numo пригадує, як погано в лікарні, думає про свою бабусю, зринає відчуття її присутності в кімнаті, що накрило Numo як хвиля, з головою, коли ти робила уроки, а тоді вже десять років минуло, як бабусю поховали, але її присутність була з тобою чимось одним, і зараз Numo розуміє, що в її спогаді всі ми і вони присутні тут і є всюди і завжди, навіть спливши з поля зору її мислення, ти хочеш піти в дім, щоб записати все це, ти, Numo, пригадуєш раптом, хто ти: клоун! амнезія після черепно-мозкової травми на дитячому автодромі, Numo лежить в реанімації, смерть присутня довкола, але тебе не торкає – тільки пронизує наскрізно, ти живеш в одній хаті зі своїм котом і чиїмось чоловіком, і цей чоловік прямо зараз, коЛи стрімко наповнюється водою чорна роЗколина ПлаТо і на мить з’являються тіНі, але швидко вОгшають і затоплЮютЬся, і плАто вихоДить З берегів і звільнений водОспад пеРевалюєТься ЧерЕз край Плато Й зрушуЄ з розламаних гір, зникАють неПрикаЯні тіні – зринАє сРібЛистИй косяк РиБ мовби вСі тіні повиринали з дна і БавляТься вистрибують ПОВЕРНУЛИСЯ велетенСЬка сУцільна бРилА З теМної воДи постає горОю, вибухає переможним стрибком прямо в небо, КИТ на мить затинає собою сонце і гепається, висаджуючи бризки і струмені, назад у водоспад, народжуються і зникають веселки і хмари, Сімурґ занурюється у перпендикулярний потік – аж гудуть і кришаться горииииииииии – він є течііііія, риби, безліч риб, він є й вода, бездоганно-прекрасний Сімурґ, він пливе, летить, падає разом з водяним потоком, стрибаючи разом з водою, цунамі, небачене серед існуючого на землі, накриває собою територію сонних Будд, водоспад несе незбагненну велич Сімурґ далі геть з гір – до неосяжної рівнини внизу, поверхні, порожнечі, де стрімко утворюється океан, і Numo знає, що кожна тінь – це риба, і кожна риба – це кит, і Numo є тінню, рибою, всіма рибами безмежного всесвітнього океану, китом – вона і є Сімурґ, і океан, і просто є!.. СсссссВввввввІіііііііТтптЛлллллОоооооооооОвсеЦеСВІТЛОзавжди!