Текст книги "Сімурґ"

Автор книги: Светлана Поваляева

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

2
Листи на осінньому листі

Дорогий мій таємний друже! Вже осінь, і твоя Реона плаче за тобою дзвінкопрозорими сльозами.

Ті сльози – ніби шкло улюбленого келишка моєї прабабці. Я вчора його розбила. Випадково. Кожна моя сльозинка – скляна літера. Або навпаки: кожна моя літера до тебе – сльозинка розбитого на друзочки прабабчиного келишка. Келишок був з фіолетово-зеленкуватого шкла. Друзочки я не стала замітати. Вчора я пішла купатися і купалася майже до ранку. А сьогодні вранці я бачу, що розсіяне підлогою бите шкло почервоніло, мовби то – зернята стиглого граната, котрий так і лежить на підвіконні – їсти його мені розхотілося. Я не люблю чистити гранати, ти знав? Цей великий стиглий гранат лежить на підвіконні, ніби лист до тебе. Слова складені щільно, мов ікра, – прозорі і червоні, як сльози, бубки. Холодні, як шкло. З білими, як у скелета, кісточками всередині. І не лише як у скелета. Я бачила свою кістку – вона також біла.

Біла в червоній м’якоті. Але потім червоне гоїться дуже довго, нерви не зростаються, і шкіра втрачає чутливість довкола шраму. І ще треба кілька років, аби шрам став гарним, бо шрами не старіють, а навпаки… спочатку вони жалюгідні… Кістки вже не видно, але я знаю, що вона там, всередині. Біла, як молоко з цукром. Я вчора пила молоко з цукром зі свого улюбленого червоного горнятка. У світі дуже багато білого і червоного. Всередині кожного з нас взагалі тільки біле і червоне.

* * *

Дві години я не писала до тебе, бо стояла перед люстром і ретельно (повільно-повільно) обводила очі своєю чорною тушшю для таємних листів. А потім я так само обвела пипки на грудях, і вони стали схожі на очі. На твої, коли ти вдаєш, ніби дивуєшся!

У мене місячне. Червоне на білому, котре шкода викидати. Тому я довго сиджу у ванні і навіть ліплю там свої сни – у теплій воді, щоби зелена вода взяла у мене червоне. Я почуваюся черепахою. Я завжди ховаю залишки червоного на білому в землю під горіхом в саду.

Мені наснився сон, ніби я подорожую навколо Світу з прозорим наплічником-акваріумом за плечима, а в ньому – водяна черепашка. А Світ такий маленький, що його по екватору можна обійти за тиждень, і я – ніби дівчинка на кулі: бачу перед собою «край Землі». Як у фільмі «Напевне, боги збожеволіли».

P.S.Я купила собі капелюшок, як у Мері Попліне, уявляєш?!

Нда, слайди зі скарбнички віртуального клептомана, home video 35 mm: відбиток масною червоною шмінкою на папері (смачний цьомчик пухкими губенятами), поряд нашкробано сердечко, пробите стрілою. Під ногами – засушений осінній листок канадського клена, все ще яскравий. Він випав з конверта, коли Валерія витягала цього незбагненного листа від незнайомки. Валерія заціпеніло дивиться на «поцілунок», довкола якого жовтувато змаснів папір, ніби його підкладали під канапку. Валерія чудово усвідомлює, як був би шокований її чоловік, дізнавшись, що вона нишпорить по його приватних речах і читає його кореспонденцію. Але наразі шокована вона. Навіть не змістом цього неоковирного листа, а тим охайним каліграфічним дитячим почерком, яким його написано, дивним і небезпечним поєднанням інфантильності та зрілої жіночності, пафосу і простоти, кітчу і витонченості, мармулядної бабської банальності та живої відьомської непересічности. Хто така Реона? «Таємний друже»… ха! Настільки таємний, що їй, Валерії, за півтора роки жодного разу ніде нічого навіть не тьохнуло! Паскуда! Курва! Скільки ж їй років? Не більше як двадцять, мабуть. А Валерії майже сорок. Забути про це дедалі важче, бо, хоч вона все ще молодо виглядає, всередині вже – розладнаний депресіями механізм. Нишпорення по речах чоловіка може засмоктати, як паління, комп’ютерні ігри, мастурбація та вичавлювання прищів. А що, як буде ще один лист? Вона спустить його в унітаз, не читаючи, але й адресату нічого не скаже? Надвечір повалить раптовий сніг, від землі йтиме пара, біла мжичка клубуватиметься за вікном, а в тій мжичці ховатиметься, наче велетенський кит, нічний морок. Потихеньку ллятиме червоне – зсередини, вибулькуючись порціями, мов із зіпсутого кавного автомата, густо-червоне. Чорна кава з каламутною хмаркою білих вершків чекатиме у червоному горняткові на повернення чоловіка, але той вперше за стільки років затримуватиметься так пізно. А під ранок з’ясується, що він зник. Безвісти.

Валерія повільно опускає руку з цим безглуздим листом і повільно наступає на яскравий осінній листок канадського клена. Літо її дефлорації – котре? Спроквола одним твістовим порухом стопи розтирає сухий багряновий листок на комашиний порох. Шкода, що і з листом не можна так – наступити і розтерти на порох, ніби його і не було. Бридливість цією тупою жіночою злобою душить за горло так, що аж погідний осінній світ посеред покою починає плавати, брижитись, мерехтіти, хитатися, гойдатися, крутитися, ковзати по діагоналі, танцювати в очах. Зараз він повертається з роботи, зайде до міні-маркету по туалетний папір, серветки, пиво, зелений чай, каву, гумку, блок сигарет напровсяк, хліб з висівками, ґелеву ручку, мінералку, точно не забуде фарбу для волосся саме того відтінку за саме тим номером, який назвала йому Валерія, і тільки вдома згадає, що сіль закінчилася ще позавчора… Завжди, коли він цілує її на ніч – вже уві сні, – на її губах утворюється наступний, завтрашній день, це ніби запорука того, що день настане, стане сьогоднішнім і буде вже. Синя мишка… Хто зна, коли вона знесе пурпурове яєчко світанку і чи відкладе солону ікру спадню посеред глибоконебесної омели. І навіщо ці чорні сни у переддень? Ці чорні-чорні, як волосся і очі японки, сни.

Погляд Реони у напівтемряві: очна рогівка, підбілена матовим відблиском подушки, вогко зблискує, ніби лезо ножа. Всередині у неї все червоне, а рогівка – біла, вона мовби розтинає все до кісток, вивільняє біле з простору, бо подушка – чорна. Чорний напірник, чорне простирадло, чорна ковдра з не більшою за хруща вишивкою в кутку.

– Твою дружину звуть Мальвазія? – Голос у Реони глухий, вуркотливо-сиплуватий, лінивий, такий, ніби в нього піску натрусили, і той скрегоче на зубах, або такий, цей її голос, ніби на ранковому асфальті гулюкають голуби, а глибоко під ними прокволо гуркоче підземна ріка – брунатні ґрунтові води, тлустий і чорний, як сон, каналізаційний потік. Сон як вистава тіней на споді повік, слова як тіні на білому папері очної рогівки.

– Мальва. У мене все дитинство спливло серед мальв, я досі їх люблю, але купую чомусь завжди жовті айстри.

Цілий сон я блукаю між полицями велетенського супермаркету (а я і наяву завжди гублюся посеред безглуздя вибору), мене оточують найрізноманітніші предмети, чий сенс і призначення вислизає з моєї уваги і мого глузду. Проте я цілеспрямовано блукаю поміж колготками, копченими вуграми, довжелезними шеренгами шампунів, фарб для волосся, гелів для душу, пральних порошків та миючих засобів, блукаю, доки не вивітриться з мене запах Реони. Її запах – осіннє листя, горіхи, мед, латаття, глиця, дим ватри, сухі водорості, шкіряний портсигар, пачулі, полірована акацієва дощечка під кавник, болотяна вода, перестигла калина, осінній дощ, вогке каміння, пухкі гриби – залишається у відділі пральних порошків, гублячись серед їдкого запаморочливого хімічного смороду, котрий просотується в мене, як вірус грипу.

– Чому ти називаєш мене Мальвою? Хто така Мальва? – запитує Валерія у напівтемряві, підвівшись на лікті з подушки. Білий напірник не вступає в реакцію з її очною рогівкою.

– Хіба? – сонно муркоче лагідний, вдоволено-розслаблений чоловік. Його гнучкі й пружні м’язи плавають під шкірою, немов повільні хижі риби. Червоні підшкірні акули і скати, білі глибинні дельфіни, мурени, вугри. Невже його скелет, там, всередині, цілковито білий, мов сніг?

– Ти мене з кимсь плутаєш, – мстиво править своєї Валерія й самій себе бридко. Що затягує Валерію в цю траншею неконтрольовано-ідіотської примітивно-бабської поведінки? Невже це неуникно?

– Дивна фантазія. Якщо хочеш, будь Любою Валерією. – Голос його вже зі сну.

Чорний сон виринає, мов кит, що ковтає мою свідомість. Всередині пащі все червоне, а ікла білі, а хіба у китів бувають ікла? У китів, принце, буває все, кит – це світ і всесвіт, сутність існування в неіснуванні, кит – це все, що ти можеш собі уявити, і все, що тобі навіть не насниться, кит – це неосяжний пра-сон у безмежності… Червона пульсація всередині Реони з кожним поштовхом вкладає до мого напруженого єства її слова, транслює чорні й білі слова якоюсь заспокійливо-океанською морзянкою. Я – телеграфний стовп. Червона і чорна порожнина-пустка-пастка-середина – внутрішній вакуум-осердя нестерпної насолоди. Всесвіт втискає інформацію в мене з кожною конвульсією. Все густіше, щільніше насичену собою, свідомість м’якне. Спілкування всередині кита. Біле полум’я випалює мій мозок. Десь на дні морському, на березі, у прибої, на мілині, весь цей час незворушно лежать наші білі з темними трикутниками тіла. Чорне підкоряє червоне, чарне, черне, чворне. Золоте сяйво світання натирає до блиску мокру шкіру велетенського кита. Сон крізь солону блакить. Тепер ми з тобою і зовні і всередині – одне незворушне тіло зі сміливо заштрихованим міжніжжям. Реона мовчить, і її незбагненна замшева квітка мовчить також, стікаючи білими струмочками клею, роси, молока молочаю. Я – повалений стовп, обірваний дріт. Полиски світання. Іскри електричних розрядів розсіяно лискучою шкірою цього величного і неосяжного сну. Гроза і злива за шибою – з дерев невпинно ллється змішане з водою листя. Солодка тепла липкість швидко холоне, пробуджуючи непевними спогадами про дитячий енурез. Знову дрочив уві сні. Валерія відчуває, напевне. Навіть якщо не прокидається. Бідна моя, кохана забетонована дівчинка…

Клацає дверний замок. Валерія з листом в руці повільно (тепер все довкруж повільне-повільне, загальмоване, затоплене прозорим гліцерином зухвалої миті) й непевно рухається в цьому затишному вереснево-медвяному світі (як там в листі? Вона «повільно-повільно малювала очі»?) до передпокою, зачудована власною прозорістю: ніби страх її осклів, а відчуття всохли, наче осінній гербарій у грубих бібліотечних волюмах.

– Лєрочко, люба моя, сонечко, це все тобі! – вигукує неприродно привабливий чоловік у довгополому чорному пальті. У нього родимка біля кутика вуст. Лівого. Це Грек. Виявляється, Грек одружений! Космічна Дівчинка не пробачить йому Numo. Або дружину…

«Така щира усмішка, такі щирі очі, руки… такий привабливий, веселий, відкритий… чому він весь час кличе мене Лєрочкою?..» – ховаючи від шелестких пакунків та оберемка манюсіньких жовтих айстрочок руки (у правій – лист) за спину, паморозиться Валерія. Потім поволі витягає правицю з листом з-за спини, зводить очі на чоловіка.

– Хто така Реона?

Валерія стежить пильно, впритул, проте не впольовує жодного нещирого мікропоруху. Чоловік направду здивований, і зрозуміло, що він, поглянувши на вистромленого, мов кухонний ніж, листа, навіть і не второпав одразу, що то таке. Він все ще простягає Валерії квіти і подарунки. Пауза утворюється на диво нейтральною, безбарвною, наче порожнина у горіховій шкаралупці.

– Хто така Реона, котра пише тобі листи? Зокрема оцей лист, – запитує голос Валерії, а сама вона лежить горілиць на дні гірського струмка й очі її бачать крізь воду стелю своєї смерті – блакитне вересневе небо.

– Лєрочко, яка Реона? Що сталося? – Грек трусить головою, навіть всім лицем, мов басет мордою, так, що перед очима Валерії аж заметалася, наче агонізуюча рибка в акваріумі, його сексапільна родимка. Валерія отямлюється і тепер вже буденно, хоч і вперто, простягує чоловікові листа з ідеальними чорними рядками та плямкою шмінки. Грек, притиснувши до грудей пакети і квіти, двома пальцями, наче ножицями, бере папірець і втуплюється в нього, пробігає рядки поглядом. Заусміхався.

– Де ти це взяла?

– В нашій поштовій скриньці, – проартикульовує Валерія і відчуває, що з очей поповзли сльози. Плакати вона не вміє, тому їй здається, що вона лежить на дні гірського струмка і ніщо вже не має значення, бо нічого більше нема. Навіть вішака з її рудим шкіряним пальто у передпокої нема. І чорно-білого перемикача на стіні біля одвірка нема.

– Можливо, якась закохана в нашого сусіду однокласниця випадково вкинула не в ту скриньку?

– Закохані ніколи не вкидають листи не в ту скриньку. А на конверті стояла наша адреса і твоє ім’я.

Подружжя так само і далі стоїть у передпокої біля вхідних дверей – ніби на краю рампи, що мала б обірватися до оркестрової ями. Але Валерія вже забула про свій страх, що чоловік викриє її втручання в його приватний світ, а Грек не вміє повертати ситуацію на свою користь дріб’язковими жіночими методами. Йому це зараз навіть не спало б на думку. Він – саме здивування, сама щирість. Врешті йде до кухні.

Валерія слідом. Грек звалює на стіл все, що притискав до грудей, і з листом в руках опускається на ослінчик. Поли його елегантного пальта вкладаються на підлогу біля ніг, мов дві чорні кицьки. Валерія стоїть перед столом і водить нігтем по голівках айстрочок, ніби вичісуючи з них різкий, трохи мильний запах. Грек повільно перечитує листа.

– Лєро, я не можу собі навіть уявити, хто ця дівчина, але це відгонить серйозною шизою. Кажу як психіатр.

– От, власне, як психіатр і скажи: звідки цей лист взявся? Там ще був засушений листок, але я випадково наступила на нього.

– Де?! Ти його прибрала?!

– Ні ще. А що таке? Там, у покої. Що таке?

Грек метнувся до покою і закляк на порозі, уважно вивчаючи долівку. Помітив іржу розлізлої мертвої тканини листка перш, ніж Валерія встигає показати. Край рампи, ніби пересувна стрічка, рухається за подружжям по хаті. Грек, присівши навпочіпки, починає обережно збирати порох на пучку пальця, струшуючи на списаний папірець.

– Де конверт?

Не може такого бути, щоби Лєра остаточно збожеволіла, почувши її ім’я під час моїх нічних вивержень, і почала сама писати ці листи, аби мене викрити. Може, вона розшукує її, потихеньку з’їжджаючи з глузду, коли ж навіть я сам не маю жодної гадки, де і кого шукати. Я весь час знаходжу на підвіконні осіннє листя, але нічого прочитати на ньому не можу. Я не вмію ані читати, ані писати, ані говорити, я – телеграфний стовп всередині кита.

У мене сталося роздвоєння твоєї особистості, любий, я вірю в твоє тепло, це як віра в янгола, у цій любові нема нічого статевого і особистого. І я щойно полюбила чоловіка на твоє ім’я, котрий також видається мені лагідним янголом, настільки відстороненим, делікатним, недолугим і довершеним водночас, що ніби я весь час наступаю йому на крила (легені), а він проживає то як день, і правильно робить, янголи не мусять діяти, вони не мусять структурувати простір, янголи Живуть і Спостерігають, може, є десь у Просторі якась точка, де існує один-єдиний цілісний Ти, але він також янгол, тому запросто може огорнути крилами (легенями) і сказати «ятебелюблю», ну, бо це його суть, це означає: «Я люблю цей світ. Я люблю життя. Я люблю тебе, як все решту, бо ти невиокремлювана, невід’ємна частка цього світу, цього життя», і так воно і є, це допомагає усвідомити свою громіздкість: янголи існують для того, щоби своєю присутністю, наче світловим колом кишенькового ліхтарика, виявляти на мить застиглу огрядність інших, їхнє невміння текти, ковзати, літати, іронізувати без зла, сміятися, жити і любити… а ще я не вмію пекти пляцки, вправно ховати зуби, коли відсмоктую… і неуважна до життя: то МЕНІ смішно, то МЕНІ рве дах, то МЕНІ по цимбалах, то МЕНІ кортить чогось хоч сонце не світи, – все решта не має жодного значення… ти знаєш, якесь особливо відчутне кужеління протоплазми в точці умовної розбіжності пересічного у громадському транспорті та завуальовано пересічного на різних заходах, бо там – «народ», а тут – «багєма», а взагалі-то «люде в нас хороші»… кентаври на контролі соціального «підсвідомого», фублятьдкхцш, недбало зібраний калейдоскоп – скельця випадають то тут, то там і – впадають в око, я надмірно серйозна, важка, занудна, я в курсі, почуваюся якимось танком, Бабою-Родіною (монументом), Командором – громіздкою почварою, котра, мов туля до порцелянової крамнички, вдерлася до хижки обкуреного янгола і трощить все довкруж, навіть не зваживши на янголячу параною щодо рипучих паркетин та голосного п’яного матюкання й реготу, янгол з тим змирився, на то він і янгол, щоби заколисувати неспокій минущістю усього сущого, на те він і янгол, Щоби терпіти такі от кострубаті агресивні людські конструкції, щедро насичуючи їхню неоковирність димом зі своїх великих, наче крила, янгольських легенів. Легені замінюють янголам крила, «душу», серце і «розум». Вони мов коралі. Вони мов хмари. Вони чоловічої статі.

Погляд Валерії ллється, мов листя з дерев під час дощу. Грек помічає конверт на ліжку перш, ніж Валерія встигає ворухнутись, обережно зсипає до нього рослинні рештки, вкладає слідом листа. Тепло і міцно бере Валерію за руку, веде до вхідних дверей, відпускає, знімає з вішака її руде шкіряне пальто. Валерія мовчки пірнає в подану одіж.

Всі речі, вчеплені серед нездалих і випадкових шопінґів, Валерія носить як є. Ніколи не переробляє їх під себе – жодної деталі не змінить, наче не має власного стилю, а має лише одяг. Або стиль саме і полягає в такому носінні одягу, коли немає ані декорацій довкола, ані вистав, які вимагали б декорацій. Її одяг – ніби світлове коло, услід за яким слухняно рухається у нашому сприйнятті рампа.

Пара виходить з хати – ніби потрапляє у сонячний простір порожнього під час уроків, такого затишного, світлого і таємничого шкільного актового залу, де полуденне сяйво кружляє і ковзає, відлунюючи від паркету, небо дихає на повні груди прозорою стратосферою, легені дахів надимають ребра пір’ястих хмар, схожих на літаючі кістки в каньйоні семи небес, на косяки риб-чехоней, на велетенський скелет прадавнього кита посеред пронизливої блакиті, терпкий, невловний, всеохопний запах останнього сонця, конаючого листя, мокрого граніту і схолоднілої річкової води, запах валування далеких димів з парку, де палять купи старого одягу і волосся дерев, запах деревної кори, горіхів, всіяної осінніми пелюстками землі, земля муркоче і позіхає, прогулянкові пароплавчики у прозорій духмяній блаженній осінній тиші схожі на білих метеликів-капустянок, що перелітають річку, на розі поїдженого часом будинка біля вузлуватих кодол розпатланої виноградної лози, серед рубінового виноградного листя гріється на сонці триплямний кіт – біло-чорно-рудий, з каналізації відсунуто люк, крізь шпару прокволо переливається й розтікається по асфальту окріп, валить молочна пара, мабуть, це і є фабрика хмар, безпосередньо поєднана з небесним океаном… Мій шовковий Князю, як я картаюся власною стриманістю! Я не змогла розповісти тобі про кита, що розливає своє молоко – чоловіче і жіноче – довкола себе у прозорій воді білою каламутною хмарою. Він ховається так від страху! Червоний спрут викидає чорне чорнило і тікає, а кит ховається всередині білої хмари. Адже той, хто тікає, забирає з собою і свій страх, вони тікають разом, але страх спритніший, швидший, тому втеча – це завжди червона агонія.

Я сиджу на підвіконні, гола, а між пальцями ніг у мене кленові листки – вісім по одному на кожну порожнинку. Так я заважаю своїм стопам перетворюватися на плавці. Це останні теплі дні індіанського літа, така сонячна океанська блакить і таке червоне і золоте листя у білих хмарах. Пробач мені те, що я так банально описую нестерпну і пронизливу красу, яка мене оточує. Я не поет, я просто відчуваю, як світ прощається зі мною, а вода у ванні розчиняє моє тіло. Від мене тільки й лишається, що вісім осінніх листочків на поверхні води. І червоне і чорне розчиняються у прозорості. І навіть біле. Твоя Реона.

Грек і Валерія мовчки йдуть вздовж набережної, спускаються кам’яними східцями до чорної міської води, на поверхні якої нестерпно-жовте листя кружляє і ковзає, ніби жучки-водомірки. Над головами Грека і Валерії, спершись попереком об гранітовий бордюр, замріяно жує канапку зі шпондером сухенький сивий чоловічок, до його пояса прив’язане за ниточки величезне гроно повітряних кульок. Його спину вклеєно в осінній колаж, углиб танцівної перспективи Міста – листя, листя, листя: на прозорому дашку автобусної зупинівки, на асфальті, на хідниках, на шибі нічного з-від учора трамваю (спогад про щоденний шлях домів), Небо, дай цій Країні Щастя (не шанс, ні, бо скільки вже їх було, тих шансів, країна У шансів не помічає, одразу – Щастя!) понад усіма її засіяними осіннім листям водами!

Грек обережно нахиляється до мозаїчної річкової мембрани і пускає по воді листа Реони, мов човник, ледь помітно прогинається веселкова стінка мильної бульбашки, ріка погоджується взяти цей лист, вода розважливо несе яскраве листя і білий лист, по якому зачудовано розтікаються літери, ієрогліфи снів, малюнки зітхань, до пірсів нікому не відомого приморського містечка, аби суворий метранпаж похвалив її, мудру воду, і погладив її, наче кішку. Чоловік і жінка повертаються назад, повільно піднімаються сходами до набережної, так, ніби дійсно вийдуть прямо у небо, стариган з повітряними кульками байдужо зиркнув на них і, задерши до неба зморшкувате лице з розкуйовдженим сірим пасмом волосся над скронями й сталевою густою щетиною аж до адамова яблука, задивився у щось, то зажурено похитуючи головою, то замріяно усміхаючись, але, в будь-якому разі, демонстративно відсторонюючись від земного світу жінок, чоловіків, котів, голубів, машин і пароплавів. Грек мовчки простягує чоловічкові купюру, номінал якої значно перевищує вартість яскравого скарбу з гелію і кольорової гуми, й чоловічок, німало не знітившись і не здивувавшись, запихає останній шматочок своєї канапки до рота, обтрушує долоні, діловито відв’язує величезне гроно повітряних кульок від свого пояса і урочисто подає цьому штивному й анітрохи не дивному добродію. Грек жестом пропонує Валерії також взятися за жмуток ниточок, і – величезне гроно повітряних кульок тягне їх вгору, чоловік і жінка повільно, не відриваючи поглядів одне від одного, лицем до лиця, затоплюючись ніжною усміхненою бездумністю, піднімаються над закутою в граніт і бетон річкою, ніби їх всмоктує пронизане вересневим сонцем ультрамаринове небо, а звільнений продавець повітряних кульок, задерши свою сиву поскубану голову, щиро маше їм рукою на прощання, на щастя і просто з радості.