Текст книги "Країна розваг"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– Принаймні… я знаю… щось там є, – сказав він. – Я бачив… сам… того літа. У Хатинці-спішинці. – Я вирішив його не виправляти, бо зрозумів, про що йому йдеться. – Ти… пам’ятаєш?

– Пам’ятаю, – підтвердив я.

– Але я не знаю… це щось… воно хороше… чи погане. – Його ослаблий голос був сповнений жаху. – Як вона… Дев, як вона простягала руки…

Так.

Як вона простягала руки.

* * *

Наступний повний вихідний я мав ближче до середини серпня, коли приплив ховрашків потроху спадав. Мені більше не доводилося петляти по Джойленд-авеню, щоб уникнути зіткнення з відвідувачами, коли я біг до «Колеса Кароліни»… та будки Мадам Фортуни, що стояла в його обертовій тіні.

Лейн і Фортуна (сьогодні вона була при повному циганському параді) розмовляли біля пункту керування колесом. Помітивши мене, Лейн повернув котелок проти годинникової стрілки. То був його спосіб зі мною привітатися.

– Глянь, що нам кицька притягла, – сказав він. – Джонсі, як ся маєш?

– Добре, – відповів я, хоча то була не зовсім правда. Тепер, коли я натягав шкуру лише чотири-п’ять разів на день, повернулися безсонні ночі. Я лежав у ліжку, чекаючи світанку, з відчиненим вікном, щоб чути шум прибою, і думав про Венді та її нового бойфренда. А ще про дівчину, яку Том побачив біля колії в «Домі жаху», у тунелі, обкладеному фальшивою цеглою, між темницею і кімнатою тортур.

Я повернувся обличчям до Фортуни.

– Ми можемо поговорити?

Без зайвих запитань вона повела мене до своєї будки, відхилила фіолетову завісу, що затуляла двері, й завела всередину. Там стояв круглий стіл, накритий рожевою скатертиною. На ньому під шматом тканини вгадувалася кришталева куля Фортуни. Один навпроти одного стояли два прості складані стільці, щоб ворожка і клієнт могли дивитися одне одному в очі над кулею (як мені стало відомо, її підсвічувала маленька лампочка, котру Мадам Фортуна могла вмикати ногою). На задній стіні висіло велетенське зображення руки на шовковому трафареті, з розчепіреними пальцями, долонею вперед. На ньому було дбайливо нанесено «сімку»: лінії життя, серця, розуму, любові (також відому як пагорб Венери), щастя, долі, здоров’я.

Підібравши спідниці, Мадам Фортуна всілася на свій стілець. Жестом показала, щоб я теж сідав. Тканину з кришталевої кулі вона не зняла, і ручку позолотити, щоб дізнатися майбутнє, не запропонувала.

– Питай, що хотів, – сказала натомість.

– Я хочу знати, що то було з тією дівчинкою. Ви просто здогадалися, спираючись на багатий досвід, чи справді щось знали? Бачили щось.

Мадам Фортуна змірила мене довгим уважним поглядом. У її робочому приміщенні витав слабкий запах ладану, а не попкорну і смаженого тіста. І попри те, що стіни були тонкі й хисткі, звуки музики, тріскотнява ховрашків і гуркіт атракціонів сюди майже не проникали. Я хотів опустити погляд, але мені це не вдалося.

– Насправді ти хочеш знати, чи я не шарлатанка. Так?

– Я… мем, чесно кажучи, я сам не знаю, чого я хочу.

Почувши це, вона всміхнулася. Я вдало підібрав слова – і наче іспит якийсь склав.

– Джонсі, ти хороший хлопчик, але брехун з тебе ніякий, утім, як і з більшості хороших хлопчиків.

Я розтулив був рота, щоб відповісти, але помахом важкої від перснів правої руки вона наказала мовчати. Потім засунула руку під стіл і витягла звідти коробку для грошей. Долю Мадам Фортуна віщувала безкоштовно (це входило у вартість квитка, леді та джентльмени, хлопчики та дівчатка), але чайові схвалювалися. Усе за законом, згідно з законодавством Північної Кароліни. Коли вона відкрила коробку, я побачив купку зіжмаканих купюр, здебільшого одиничок, щось підозріло схоже на дошку для гри в лото (не законну, згідно з законодавством Північної Кароліни) і маленький конверт, один-єдиний. На ньому друкованими літерами було написано моє ім’я. Мадам Фортуна простягнула його мені. Повагавшись спершу, я взяв.

– Ти сьогодні прийшов у «Джойленд» не лише для того, щоб спитати мене про це, – сказала вона.

– Ну…

І знову вона від мене відмахнулася.

– Ти точно знаєш, чого хочеш. Принаймні в нетривалій перспективі. А оскільки нетривала перспектива – це все, що більшість з нас має, хто така Роззі… Роззі Ґолд, якщо вже на те пішло… щоб із тобою сперечатися? А тепер іди. Зроби те, для чого прийшов. А коли справу буде завершено, відкрий конверт і прочитай те, що я написала. – Вона всміхнулась. – Для працівників безкоштовно. Особливо для таких хороших хлопців, як ти.

– Я не…

Вона підвелася, здійнявши вихор спідниць і брязкіт біжутерії.

– Іди, Джонсі. Ми вже поговорили.

* * *

З її тісної маленької ятки я виходив у якомусь заціпенінні. В обличчя мені кількома суперечливими потоками вітру вдарила музика з двох десятків будок і атракціонів, кувалдою приголомшило сонце. Я рушив навпростець до адміністративної будівлі (за яку правив спарений трейлер), ввічливо постукав, зайшов і привітався з Брендою Раферті, котра курсувала од розгорнутої бухгалтерської книги до свого вірного калькулятора і назад.

– Здрастуй, Девіне, – відповіла вона. – Ти піклуєшся про свою голівудську кралечку?

– Так, мем, ми всі за нею наглядаємо.

– Дейна Елкхарт, здається?

– Ерін Кук, мем.

– Авжеж. Ерін. Команда «Біґль». Рудоволоса. Я можу чимось тобі допомогти?

– Я хотів спитати, чи можу я поговорити з містером Істербруком.

– Він відпочиває, а я не люблю порушувати його спокій. Йому сьогодні довелося зробити дуже багато телефонних дзвінків, і нам ще треба звірити чимало рахунків, хоч мені і дуже не хотілося б його з цим турбувати. Він останнім часом дуже втомлюється.

– Я не заберу в нього багато часу.

Вона зітхнула.

– Добре, тоді подивлюся, чи він прокинувся. А про що саме ти хотів поговорити, можеш сказати?

– Про послугу, – пояснив я. – Він зрозуміє.

* * *

Містер Істербрук справді зрозумів, і запитань у нього виникло всього два. Перше – чи я певен. А друге…

– Джонсі, а батькам ти вже сказав?

– Містере Істербрук, ми з татом лишилися самі. Я повідомлю йому сьогодні ввечері.

– Що ж, добре. Перш ніж поїхати, введи Бренду в курс справи. Вона підготує всі необхідні документи, щоб ти їх заповнив… – Не встиг він договорити, як його рот розтулився і він широко позіхнув, показуючи кінські зуби. – Пробач, синку. Важкий був день, я втомився. Усе літо було важке.

– Дякую, містере Істербрук.

Він заперечно помахав рукою.

– Завжди, будь ласка. Певен, ти будеш чудовим здобутком. Але якщо ти це зробиш без згоди батька, то дуже мене цим засмутиш. Коли виходитимеш, зачини, будь ласка, двері.

Я намагався не помічати, як насупилася Бренда, шукаючи в шафках потрібні анкети, обов’язкові для постійного працевлаштування в корпорації «Джойленд». Проте це було марно, бо її несхвалення я однаково відчував. Я згорнув папірці, запхав їх у задню кишеню джинсів і вийшов.

За рядом донікерів у глибині заднього подвір’я росла невеличка діброва евкаліптів. Зайшовши під дерева, я сів, сперся спиною на одне з них і відкрив конверт, який вручила мені Мадам Фортуна. Записка була короткою і посутньою:

Ти збираєшся до містера Істербрука, спитати, чи можна тобі лишитися в парку після Дня праці. Ти знаєш, що він не відмовиться задовольнити твоє прохання.

Вона мала рацію: я хотів знати, чи вона шарлатанка. І ось у мене в руках була її відповідь. І так, я вже визначився з тим, що відбуватиметься в житті Девіна Джонса найближчим часом. Щодо цього вона теж не помилялася.

Але в записці був ще один рядок.

Ти врятував ту дівчинку, але хлопчику мій! Усіх тобі не врятувати.

* * *

Коли я сказав татові, що не повернуся в УНГ, що мені потрібен рік академічної відпустки і я планую провести її в «Джойленді», на тому кінці дроту в південній частині Мену запала довга мовчанка. Я думав, що він накричить на мене, але цього не сталося. Голос у нього був втомлений.

– Це через ту дівчину?

Майже два місяці тому я сказав йому, що ми з Венді «беремо тайм-аут», але тато все зрозумів правильно. Відтоді він ні разу за всі наші щотижневі розмови не згадав її імені. Тепер вона була лише та дівчина.Після того як він назвав її так перші кілька разів, я спробував віджартуватися і спитав, чи не має він на увазі, що я зустрічаюся з Марло Томас [38]38
  Американська актриса, продюсер і державний діяч (нар. 1937 р.). Грала головну роль у комедійному серіалі «Та дівчина», який ішов на каналі ABC з 1966 до 1971 р.


[Закрыть]. Його це не розвеселило. Спроби я не повторив.

– Частково через Венді, – зізнався я, – але не повністю. Мені просто потрібно перепочити. Відновити дихання. А тут мені подобається.

Тато зітхнув.

– Може, й правда. Тобі потрібен відпочинок. Принаймні ти працюватимеш, а не їздитимеш автостопом по Європі, як дочка Дьюї Мішо. Чотирнадцять місяців у хостелах! Чотирнадцять, і ще кінця-краю не видно! О боги! Вона, мабуть, вернеться зі стригучим лишаєм і булкою в пічці!

– Ну… Я спробую уникнути обох цих нещасть. Якщо буду досить обережним.

– Краще уникай ураганів. Кажуть, цієї осені їх буде багато.

– Тату, ти точно не проти?

– А що? Невже ти хочеш, щоб я заперечував? Спробував тебе відговорити? Якщо хочеш, то я можу тебе підтримати. І знаю, що б сказала твоя мати: «Якщо він досить дорослий, що може купувати собі законно випивку, то вирішувати, яким бути його життю, може й поготів».

Я всміхнувся.

– Ага. На неї це схоже.

– Що ж до мене, я не хочу, щоб ти повертався в університет, якщо там ти тільки те й робитимеш, що страждатимеш через ту дівчину і геть з’їдеш у навчанні. Якщо фарбувати атракціони й ремонтувати ятки допоможе тобі викинути її з голови й серця, то це, мабуть, добре. Але що ж буде з твоєю стипендією і позикою на навчання, якщо повернутися ти хочеш восени сімдесят четвертого?

– З цим проблем не буде. У мене середній бал три і два – це доволі переконливо.

– Та дівчина… – тоном безмежного презирства промовив батько, і ми змінили тему.

* * *

Тато не помилявся – я все ще був засмучений і пригнічений через те, як усе вийшло з Венді, – але вже почав непростий шлях ( мандрівку, як кажуть нині в групах самодопомоги) від заперечення до прийняття. До справжнього душевного спокою було ще як до неба пішки, проте я більше не вважав (як тоді, у ті довгі болісні дні та ночі в червні), що душевного спокою мені вже не бачити ніколи.

Рішення лишитися в «Джойленді» було пов’язане з іншими речами, з якими я не міг навіть почати розбиратися, бо вони були абияк звалені в неохайну купу й перев’язані грубою мотузкою інтуїції. Серед них була Голлі Стенсфілд. Також був Бредлі Істербрук, який ще на початку літа казав: «Ми продаємо веселощі». Ще були звуки нічого океану і тихий спів сильного прибережного вітру в каркасі «Колеса Кароліни». І прохолодні тунелі під парком теж там були. І говірка – таємна мова, яку більшість зелених забудуть ще до різдвяних канікул. Але я не хотів її забувати, надто цікавою і багатою вона була. Я відчував, що «Джойленд» має для мене ще кілька сюрпризів. Не знав, яких саме, просто думав, що отримаю… ще щось.

Та основна причина (дивно: я й так і сяк крутив свої спогади з того періоду, щоб пересвідчитися, що вони справжні, і начебто такими вони й були) крилася в тому, що наш Фома Невіруючий побачив примару Лінди Ґрей. І це змінило його, потроху, але суттєво. Хоча навряд чи Том хотів змінюватися (по-моєму, він був цілком собою задоволений). А от я хотів.

А ще мені хотілося її побачити.

* * *

Протягом другої половини серпня дехто зі старожилів (Батя Аллен перший і Дотті Лассен друга) часто казали мені: «Молися, щоб у День праці пішов дощ». Дощу не було, і вже в другій половині суботнього дня я зрозумів, що вони мали на увазі. Ховрашки зчинили масове повернення, то було їхнє останнє перед закриттям сезону тріумфальне нашестя, і «Джойленд» був нахняблений – яблуку ніде впасти. Погіршувало ситуацію те, що половина сезонних працівників на той час уже роз’їхалися по своїх університетах. Тож ті, що залишилися, мусили бігати з висолопленими язиками, як собаки.

Та дехто з нас працював не лише як собака, а собакою. Одним собакою зокрема. Більшу частину того святкового вікенду я бачив крізь сітчасті очі веселого песика Гові. У неділю я з десяток разів влазив у той клятий кудлатий костюм. Після передостаннього виступу я вже був подолав три чверті Бульвару під Джойленд-авеню, коли світ поплив перед очима у відтінках сірого. «Відтінках Лінди Ґрей [39]39
  Гра слів: сірий (gray) і прізвище Ґрей (Gray).


[Закрыть]», – пам’ятаю, ще подумав тоді я.

Я саме вів маленький електрокар, опустивши шкуру до пояса, щоб відчувати шкірою спітнілих грудей повітря від кондиціонерів, а коли зрозумів, що свідомість мене полишає, мав достатньо кебети, щоб під’їхати до стіни й зняти ногу з гумової кнопки, що слугувала педаллю газу. Так сталося, що на лежбищі відпочивав Товстун Воллі Шмідт, який керував точкою «Вгадай свою вагу». Побачивши, як криво я припаркувався і обвис на кермі кара, він витяг з холодильника графин з холодною водою, перевальцем підбіг до мене і пухкою рукою взяв за підборіддя.

– Гей, зелений. У тебе є ще один костюм чи це в тебе єдиний підходящий?

– Є шеодин, – прошамкав я, наче п’яний. – У коссюмерній. Розміру іксель.

– О, це добре, – сказав він і вилив воду з графина мені на голову. Мої крики подиву відбилися від стін Бульвару і змусили кількох людей зірватися на ноги та побігти.

– Товстуне Воллі, якого хріна?!

Він розплився в усмішці.

– Зразу до тями приходиш, скажи? Ще б пак. Вихідні Дня праці, зелений. Це означає – ти працюєш. І на роботі не спиш. Скажи спасибі своїй щасливій зірці, шо надворі не сто десять градусів [40]40
  43 °С.


[Закрыть].

Якби надворі справді було сто десять градусів, я б зараз цієї історії не розказував, бо помер би від перегріву мозку ще посеред танцю песика Гові на казковій сцені Виляй-Крути. Але сам День праці видався хмарним, віяв приємний морський бриз. Тому я більш-менш нормально почувався.

Близько четвертої години того понеділка, коли я залазив у запасну шкуру перед останнім виступом того літа, у костюмерну зайшов Том Кеннеді. Кудись поділись його собакепка і брудні кросівки. На ньому були відпрасовані слакси («Де ж ти їх тримав?» – подумав я), охайно заправлена в штани сорочка Ліги плюща і шкіряні мокасини. Рожевощокий сучий син навіть примудрився підстригтися. Він мав вигляд стовідсоткового перспективного студента університету, чию увагу вже привернув світ бізнесу. Нізащо ви б не здогадалися, що лише два дні тому він у брудних «лівайсах» показував щонайменше два дюйми западинки між сідницями, коли залазив під «Змійку» з відром мастила і на чім світ стоїть кляв Батю Аллена, нашого безстрашного керівника команди, щоразу, коли вдарявся головою об каркас.

– Ти вже їдеш? – спитав я.

– Так, брателло. Завтра о восьмій ранку в мене поїзд до Філадельфії. Побуду тиждень удома, потім назад у м’ясорубку.

– Молодець.

– Ерін має закінчити деякі справи, та ввечері ми зустрічаємося у Вілмінґтоні. Я замовив нам номер у готельчику на ніч.

Почувши це, я відчув, як у душі ворушиться хробак заздрощів.

– Хороше діло.

– Вона справжня.

– Я знаю.

– Ти теж, Дев. Будемо на зв’язку. Люди таке постійно кажуть, просто так, але я серйозно. Ми будемо спілкуватися. – І він простягнув руку.

Я взяв її й потиснув.

– Точно будемо. Ти молодець, Том. А Ерін взагалі супер-пупер. Піклуйся про неї.

– Обов’язково. – Він широко всміхнувся. – У весняному семестрі вона переводиться в Ратґерський. Я вже навчив її співати командний гімн «Червоних лицарів». Ну знаєш, цю: «Потоком угору, загоне червоний, загоне червоний, потоком угору…»

– Дуже складні слова, – сказав я.

Він погрозив мені пальцем.

– Сарказм, хлопчику мій, тебе до добра не доведе. Хіба що ти націлився отримати роботу писаки в журналі «Сказ».

– А можна скоротити прощання і звести сльози до мінімуму? – гукнула Дотті Лассен. – Джонсі, у тебе, між іншим, виступ.

Том повернувся до неї і розпростер обійми.

– Дотті, як же я вас люблю! Як мені вас бракуватиме!

Щоб продемонструвати, як їй дошкуляють його слова, вона ляснула себе по сідницях і відвернулася до костюма, який треба було зашити.

Том простягнув мені шмат паперу.

– Моя домашня адреса, адреса універу, номери телефонів. Я розраховую на те, що ти ними скористаєшся.

– Неодмінно.

– Ти серйозно збираєшся відмовитися від цілого року, який міг би провести, цмулячи пиво й гуляючи з бабами, аби обшкрібати фарбу тут, у «Джойленді»?

– Угу.

– Ти збожеволів?

Я замислився над цим питанням.

– Можливо. Трішки. Але потроху одужую.

Я був пітний, а Томів одяг сяяв чистотою, але він однаково на мить притис мене до себе. Потім розвернувся і пішов до дверей, зупинившись біля Дотті, щоб цьомнути її у зморшкувату щоку. Висварити його вона не могла, бо саме тримала в роті купу шпильок, але кишнула помахом руки.

Уже біля дверей він розвернувся до мене.

– Дев, хочеш поради? Тримайся подалі від… – Замість слів він смикнув головою, і я чудово зрозумів, що він має на увазі: «Дім жаху». Том пішов, мабуть, думаючи про те, як з’їздить додому, і про Ерін, про машину, яку сподівався купити, і про Ерін, про наступний навчальний рік і про Ерін. «Потоком угору, загоне червоний, загоне червоний, потоком угору». Уже у весняному семестрі вони виспівуватимуть це разом. Чорт, та вони зможуть виспівувати це щоночі, якщо захочуть. У Вілмінґтоні. У ліжку. Разом.

* * *

Табельного годинника в парку не було, за початком і закінченням робочого дня стежили керівники команд. Того першого понеділка вересня після мого останнього виступу в ролі Гові Батя Аллен сказав, щоб я приніс йому свою табельну картку.

– Мені ще годину працювати, – запротестував я.

– Нє, там тебе біля воріт дехто жде, щоб додому провести. – І я зрозумів, ким міг бути той «дехто». Не вірилося, що в зморщеній родзинці серця Баті Аллена ще залишилося для когось місце, але так і було, і того літа воно неподільно належало міс Ерін Кук. – На завтра розклад знаєш?

– З пів на восьму до шостої, – сказав я. І без шкури. Яке щастя.

– Я ганятиму тебе перші кілька тижнів, а потім поїду в сонячну Флориду. Після цього ти будеш у розпорядженні Лейна Гарді. І, напевно, Фредді Діна, якщо він взагалі помітить, що ти лишився.

– Зрозумів.

– Добре. Я підпишу твій табель, і все, десять сорок два. – Що говіркою означало те саме, що й на радіохвилях, які були такі популярні в той час: «кінець передачі». – А ще, Джонсі. Скажи тій дівчинці, хай час від часу присилає мені листівки. Я скучатиму за нею.

Він був не один такий.

* * *

Ерін також почала перехід від джойлендівського до реального життя. Десь поділися вилинялі джинси й футболка з зухвало підкоченими на плече рукавами, так само, як і зелена суконька голівудської кралечки та капелюх із Шервудського лісу. Дівчина, що стояла в криваво-червоному потоці неонового світла за воротами, була вдягнена в шовкову блузку-безрукавку, заправлену в спідницю-трапецію з поясом, волосся зібране на потилиці – вона мала казковий вигляд.

– Проведи мене по пляжу, – попрохала вона. – У мене є час, щоб встигнути на автобус до Вілмінґтона. Я там зустрічаюся з Томом.

– Він мені казав. Але нащо тобі автобус? Я тебе відвезу.

– Що, правда?

– Звісно.

Ми пішли по дрібному білому піску. У небі зійшла половинка місяця, і водою пролягла срібляста доріжка. На півдорозі до Гевенз-Бей (це сталося недалеко від великого зеленого будинку в вікторіанському стилі, який тієї осені відіграє в моєму житті таку велику роль) вона взяла мене за руку, і так ми пішли далі. Майже не розмовляли, аж поки не дісталися сходинок, які вели нагору, до паркувального майданчика на узбережжі. Там Ерін повернулася до мене обличчям.

– Ти забудеш її. – Вона дивилася мені в очі. Того вечора на ній зовсім не було косметики, та її обличчя цього й не потребувало. За косметику їй правило місячне сяйво.

– Так, – відказав я, знаючи, що то правда, і в глибині душі шкодуючи. Відпускати й забувати нелегко. Навіть коли тримаєшся за щось болісно-шпичасте. Особливоколи за таке тримаєшся.

– І поки що тут для тебе найкраще місце. Я це відчуваю.

– А Том теж так вважає?

– Ні, але він ніколи не ставився до «Джойленду» так, як ти… і так, як я цього літа. А після того, що сталося того дня в кімнаті страху… після того, що він побачив…

– А ви між собою це обговорювали?

– Я намагалася. Але потім облишила. Це не вписується в його філософію того, які закони діють у світі, тому він старається забути про все. Але я думаю, він переживає за тебе.

– А ти переживаєш?

– Про тебе й примару Лінди Ґрей – ні. Про тебе й примару тієї Венді – трішки так.

Я розплився в усмішці.

– Мій батько більше не називає її на ім’я. Називає її просто «та дівчина». Ерін, коли повернешся в університет, можеш зробити для мене дещо? Якщо в тебе, звісно, буде час.

– Авжеж. Що саме?

І я розповів.

* * *

Вона попросила висадити її на автовокзалі Вілмінґтона замість везти до готельчику, де Том забронював номер. Сказала, що краще візьме таксі. Я хотів був заперечити, що то марнування грошей, та потім передумав. Вигляд у неї був схвильований, трохи збентежений, і я подумав, що це якось пов’язано з бажанням вибратися з моєї машини, а через дві хвилини скинути одяг і стрибнути в ліжко до Тома Кеннеді.

Коли я припаркувався перед стоянкою таксі, вона взяла моє обличчя в долоні й поцілувала в губи. То був довгий і дуже значущий поцілунок.

– Якби не було Тома, я б сама змусила тебе забути ту дурну дівку.

– Але він є.

– Так. Він є. Не зникай, Деве.

– Пам’ятай, про що я тебе просив. Якщо, звісно, буде можливість.

– Я пам’ятатиму. Ти класний хлопець.

Не знаю, чому, але від цих слів я мало не розплакався. Та натомість усміхнувся.

– А ще з мене був незлецький Гові, визнай це.

– Це точно. Девін Джонс – рятівник маленьких дівчаток.

Я чомусь подумав, що Ерін знову мене поцілує, але цього не сталося. Вона вийшла з машини й побігла через вулицю до таксі. Спідницю розвіював вітер. Я дочекався, щоб вона сіла на заднє сидіння жовтої машини і водій рушив з місця. І тільки тоді поїхав сам, назад до Гевенз-Біч, і місіс Шопло, і осені в «Джойленді» – найкращої та найгіршої в моєму житті.

* * *

Чи сиділи Енні та Майк Рос того вівторка після Дня праці у кінці дерев’яної доріжки перед зеленим вікторіанським будинком, коли я крокував по пляжу в бік парку? Пригадую теплі круасани – я жував їх на ходу, – і чайки кружляли, але щодо цих я не певен. Вони стали такою важливою частиною ландшафту, прикметною його частиною, що я не можу сказати точно, коли по-справжньому помітив їхню присутність. Ніщо так не псує пам’ять, як постійні повтори.

Через десять років після тих подій, про які я вам розповідаю, я працював (за свої гріхи, мабуть) штатним письменником у журналі «Клівленд». Чернетки своєї писанини я робив здебільшого на жовтому розлінованому папері у кав’ярні на Вест-Серд-стрит, біля стадіону «Лейкфрант», який у ті часи був улюбленим місцем індіанців. Щодня о десятій у кав’ярню заходила молода жінка, замовляла чотири чи п’ять порцій кави та несла їх у сусідній офіс агенції нерухомості. Коли я побачив її вперше, я вам теж не скажу. Знаю тільки, що одного дня я її справді побачив і зрозумів, що вже біля виходу вона часом кидає на мене погляди скоса. Настав день, коли я теж на неї подивився, а коли вона всміхнулася, відповів усмішкою. Через вісім місяців ми побралися.

З Енні та Майком теж було так. Одного дня вони проявилися в моєму світі, стали реальною його частиною. Я завжди махав рукою, хлопчик у візку махав у відповідь, і собака сидів та дивився на мене з нашорошеними вухами, а вітер ворушив йому шерсть. Жінка була білява і вродлива – високі вилиці, широко посаджені блакитні очі, повні губи, з тих, які завжди здаються трохи припухлими. На голові у хлопчика в інвалідному візку була бейсболка «Вайт сокс», завелика, бо затуляла йому вуха. На вигляд він здавався дуже хворим. А от усмішка в нього, навпаки, була доволі здоровою. Завжди, коли я йшов на роботу чи з роботи, він дарував її мені, таку осяйну. Раз чи два навіть показав мені знак «мир», і я відповів йому тим самим. Я став для нього частиною ландшафту, так само, як і він для мене. Думаю, навіть Майло, джек-рассел-тер’єр, став вважати мене неодмінною складовою краєвиду. Тільки мама трималася осторонь. Часто, коли я проходив повз них, вона навіть очей не підводила від книжки, яку читала. А коли й підводила, то не махала рукою і знаків «мир» не показувала.

* * *

У «Джойленді» мені було чим зайнятися. Нехай ця робота й не була такою різноманітною та цікавою, як улітку, та принаймні не ставалося авралів і працювалося менш виснажливо. Я навіть мав шанс показати репризу в переможній ролі Гові і заспівати кілька куплетів пісеньки «З днем народження» у селі Виляй-Крути, бо перші три тижні вересня «Джойленд» ще був відкритий для відвідувачів. Проте наплив суттєво зменшився, і жодного нахнябленого атракціону в мене не було. Навіть на «Колесі Кароліни», котре за популярністю в нас поступалося лише каруселі.

– На півночі, у Новій Англії, більшість парків не закривається до Геловіну, – одного дня сказав мені Фред Дін. Ми сиділи на лавці й поглинали поживний та багатий на вітаміни обід з чилі-бургерів і шкварок. – На півдні, у Флориді, вони відкриті цілий рік. А ми ніби в сірій зоні. Ще в шістдесяті містер Істербрук спробував продовжити сезон восени, витратив чималенько на велику рекламу, але нічого особливого не вийшло. На той час, коли ночі стають морозними, народ надає перевагу сільським ярмаркам. А ще багато наших ветеранів зимувати їдуть на південь чи на захід. – Він окинув поглядом порожню широчезну Дорогу Гінчаків і зітхнув. – О цій порі року тут стає трохи самотньо.

– А мені подобається, – сказав я цілком серйозно.

Для мене то був рік осягнення самотності. Часом я ходив у кіно в Ламбертоні чи Міртл-Біч з місіс Шопло та Тіною Екерлі, бібліотекаркою з очима, які за товстими скельцями окулярів вражали своєю курячою витрішкуватістю. Але більшість вечорів минали у моїй кімнаті. Я перечитував «Володаря перснів» і писав листи Ерін, Тому і татові. А ще я написав чимало віршів, про які мені тепер навіть згадувати соромно. Слава Богу, що я їх спалив. До своєї невеличкої колекції я додав новий і втішно похмурий запис – «Темний бік Місяця». У Приповістях сказано: «Як вертається пес до своєї блювотини, так глупоту свою повторяє глупак». Тієї осені я повертався до «Темного боку» знову і знову і давав спокій «Флойду» тільки для того, щоб зрідка послухати, як Джим Моррісон співає «Це кінець, прекрасний друже». Такий от важкий випадок хвороби двадцятиоднорічних, знаю, знаю.

Принаймні вдень я мав достатньо роботи в «Джойленді». Перші кілька тижнів, поки парк ще частково працював, ми присвятили осінньому прибиранню. Фред Дін поставив мене керувати групкою ґазуні, і на той час, коли на ворота парку повісили табличку «ЗАЧИНЕНО НА ЗИМУ», ми почистили граблями і підстригли кожен газон, підготували до зими кожну клумбу та вишарували всі будки і ятки. Збили на задньому дворі сарай із профнастилу і поставили туди на зиму продуктові візки (що їх говіркою називали хавковозиками), кожен візок для попкорну, сніжків-ріжків і цуциколиків дбайливо вкривши шматком зеленого брезенту.

Коли ґазуні вирушили на північ збирати яблука, я, Лейн Гарді та Едді Паркс (малоприємний старожил, який протягом сезону керував «Домом жаху» та командою «Доберман») розпочали процес підготовки до зими. Ми осушили фонтан на перехресті Джойленд-авеню і Дороги Гінчаків і вже перейшли до «Плюсь-Хрясь капітана Немо» (значно масштабнішої роботи), коли до нас підійшов Бредлі Істербрук, одягнений у чорний костюм для поїздки.

– Сьогодні ввечері я від’їжджаю в Сарасоту, – повідомив він нам. – Бренда Раферті традиційно зі мною. – Він усміхнувся, показуючи свої кінські зуби. – Оце обходжу парк і висловлюю подяку. Тим, хто залишився.

– Гарної вам зими, містере Істербрук, – побажав йому Лейн.

Едді пробуркотів щось доволі схоже на «вдарити й погризти», але, мабуть, то було «вдалої поїздки».

– Спасибі за все, – сказав я.

Він потис нам усім трьом руки. Останнім був я.

– Джонсі, я дуже надіюся побачити тебе наступного року. Я думаю, ви, юначе, маєте в душі щось таке, що робить із вас справжнього карні.

Але наступного року він мене не побачив, та й ніхто не побачив його. Містер Істербрук помер на Новий рік, у своїй квартирі в кондомініумі на бульварі Джона Рінґлінга, менш ніж за півмилі від того місця, де стає на зимівлю знаменитий цирк [41]41
  Цирк-шапіто братів Джона і Чарльза Рінґлінгів у Сарасоті (штат Флорида).


[Закрыть].

– Дурний старий перець, – висловився Едді, проводжаючи Істербрука поглядом до машини, де на нього чекала Бренда, щоб допомогти сісти.

Лейн подивився на нього довгим і пильним поглядом, а тоді сказав:

– Едді, стули пельку.

І Едді послухався. Мудро вчинив, напевно.

* * *

Якось уранці, коли я йшов пляжем у «Джойленд» із круасанами, джек-рассел-тер’єр нарешті підбіг до мене, щоб обнюхати.

– Майло, вернися! – гукнула жінка.

Майло розвернувся, глянув на неї, а тоді знову звернув погляд своїх блискучих чорних очей до мене. Піддавшись імпульсу, я відірвав шматочок від випічки, присів і простягнув йому. Майло налетів, як ураган.

– Не годуйте його! – суворо закричала жінка.

– Ай, мам, та ну, – сказав хлопчик.

Почувши її тон, Майло не став брати круасан… але сів переді мною, піднявши догори передні лапи. Я все-таки дав йому шматочок.

– Я більше його не годуватиму, – сказав я. – Просто не хотів, щоб хороший трюк пропав даремно.

Жінка пирхнула і знову вткнулася носом у книжку – товсту й серйозну на вигляд.

– Ми його весь час підгодовуємо! – крикнув мені хлопчик. – Він не товстіє, бо багато бігає!

– Майк-О, а що ми знаємо про розмови з незнайомцями? – спитала мама, не відриваючи погляду від книги.

– Ми його щодня бачимо, отже, він не незнайомець, – резюмував хлопчик. Доволі розсудливо, принаймні як на мій погляд.

– Я Девін Джонс, – назвався я. – Живу трохи далі звідси. Працюю в «Джойленді».

– Тоді вам краще не спізнюватись. – Очей вона не підвела.

Хлопчик подивився на мене і знизав плечима («Що тут поробиш», – промовляло те знизування). Він був блідий і згорблений, мов старигань, але той порух плечима і погляд видавали в ньому здорове почуття гумору. Я так само стенув плечима і пішов далі. Наступного ранку я постарався доїсти круасани до того, як підійшов до великого зеленого вікторіанського будинку, щоб не спокушати Майло. Але помахав. Хлопчик, Майк, помахав у відповідь. Жінка сиділа на звичному місці під зеленою парасолею, і книжки перед нею не було, проте (за звичкою) мені не помахала. Її миле личко здавалося непривітним. «Тобі тут ловити нема чого, – наче промовляло воно. – Іди собі у свій парк дешевих розваг, а нам дай спокій».

Так я і вчинив. Але в наступні дні махати не перестав, і малий завжди мені відповідав. Вранці та ввечері малий махав у відповідь.

* * *

У той понеділок, коли Ґері «Батя» Аллен поїхав у Флориду (а точніше на Олстонський зірковий ярмарок у Джексонвілі, де його чекала робота начальника будки), я, прийшовши у «Джойленд», застав Едді Паркса, найменш улюбленого старожила, перед «Домом жаху». Він сидів на ящику з-під яблук. Курити в парку було verboten [42]42
  Заборонено ( нім.).


[Закрыть], але містер Істербрук поїхав, а Фредді Діна ніде не було видно, тому Едді відчув, що на правило можна й начхати. Курив він у рукавичках, що могло б викликати подив, якби він узагалі коли-небудь їх знімав, але я такого за ним не помічав.