Текст книги "Країна розваг"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– А це не розіграш? Не якась туфта, яку ви підкидаєте всім новоприбулим?

– Хіба схоже, що я жартую?

Не схоже було, однак я бачив, що йому весело. Він навіть мені підморгнув.

– Що за парк розваг без власної примари? Може, ти сам її побачиш. Лохам вона не показується, це точно. Добре, біжи, малий. Застовпи собі кімнату, перш ніж сядеш на автобус до Вілмінґтона. Ти ще мені подякуєш.

* * *

Ім’я Еммаліна Шопло створювало в уяві образ рожевощокої хазяйки готелю з якогось роману Чарльза Діккенса, котра скрізь шелестіла своїм пишним бюстом і приказувала щось на зразок «Хай береже нас Господь». Вона б подавала чай і ячмінні коржики під схвальними поглядами добродушних ексцентриків. Вона могла б навіть ущипнути мене за щоку, поки ми сиділи біля вогнища, яке потріскувало, і смажили на ньому каштани.

Але в цьому світі ми нечасто маємо те, що малює нам уява, тому дама, яка відчинила двері, коли я подзвонив, була висока, мала років п’ятдесят з гаком, пласкі груди і була бліда, мов укрита інеєм шибка. В одній руці вона тримала старомодну приплескану попільничку, в іншій – запалену сигарету. Мишаче каштанове волосся було завите великими локонами і прикривало вуха. Це робило її схожою на пристаркувату принцесу з казки братів Гримм. Я пояснив, для чого прийшов.

– Працюватимете у «Джойленді»? Ну, тоді заходьте. Якісь рекомендації маєте?

– Від власників житла – ні, я живу в гуртожитку. Але в мене є робоча рекомендація від начальника в «Комонзі». «Комонз» – це їдальня університету Нью-Гемпшира, де я…

– Я знаю, що таке «Комонз». Я народилася вночі, але не вчора вночі. – Вона провела мене в парадну вітальню, кімнату завдовжки з сам будинок, набиту розпарованими меблями, де одразу привертав до себе увагу телевізор з великим екраном. Хазяйка показала на нього. – Кольоровий. Мої квартиранти можуть його дивитися і користуватися вітальнею до десятої години вечора в будні та до півночі у вихідні. Іноді я разом із дітлахами дивлюсь якесь кіно чи в суботу ввечері бейсбол. Ми їмо піцу чи я роблю попкорн. Це така забава.

«Забава, – подумав я. – Мабуть, це весело».

– Скажіть, містере Джонс, буває таке, що ви напиваєтеся й буяните? Я вважаю, що така поведінка суперечить суспільним нормам, хоча багато хто заплющує на неї очі.

– Ні, мем. – Іноді я міг трохи хильнути, але не буянив. Насправді після однієї-двох пляшок пива мене одразу клонило на сон.

– Питати, чи вживаєте ви наркотики, безглуздо, бо ви однаково не скажете, правда ж? Хоча, звісно, з часом таке завжди випливає, і коли це стається, я прошу своїх квартирантів знайти собі інше помешкання. Травички це теж стосується, зрозуміло?

– Так.

Вона уважно на мене подивилася.

– На курця трави ви не схожий.

– Бо я її не курю.

– У мене є місця для чотирьох пожильців, і лише одне з них уже зайняте. Міс Екерлі. Вона бібліотекар. Я здаю по одній кімнаті, проте вони набагато кращі, ніж у мотелі. Та, яку я вам запропоную, – на другому поверсі. У ній є свій туалет і душ, кімнати на третьому поверсі таких вигод позбавлені. Ще там є сходи на зовнішній стіні – зручно, якщо надумаєте привести милу подругу. Проти подруг я нічого не маю, бо сама доволі мила і дружньо налаштована. У вас є мила подруга, містере Джонс?

– Так, але цього літа вона працює в Бостоні.

– Що ж, може, ви з кимось познайомитеся. Знаєте, як у пісні співається? Кохання навколо нас.

Почувши це, я тільки всміхнувся. Навесні сімдесят третього думка про те, щоб покохати когось, крім Венді Кіґан, була мені цілковито чужа.

– Думаю, у вас буде машина. Паркувальних місць для чотирьох квартирантів на задньому дворі лише два, тому щоліта в нас незмінне правило – хто перший приїхав, того й місце. Ви приїхали першим, тож, напевно, і місцем скористаєтесь. Якщо ваша поведінка мене не влаштує, вам доведеться шукати собі інше місце. Справедливо?

– Так, мем.

– Добре, бо такі в мене правила. Платите, як завжди: за перший місяць, за останній, завдаток на компенсацію збитків. – Вона назвала суму, яка теж здалася мені справедливою, проте мала завдати відчутного удару по моєму рахунку в Першому Нью-Гемпширському трасті.

– Ви приймете чек?

– А його можна буде перевести в готівку?

– Так, мем, думаю, так.

Місіс Шопло закинула голову назад і розсміялася.

– Тоді я його прийму, звісно, за умови, що ви схочете жити в тій кімнаті після того, як її побачите. – Вона загасила цигарку і підвелася. – До речі, нагорі курити не можна – це через страхування. Тут, коли з’їдуться квартиранти, теж курити не можна буде. Це пов’язано з чемним ставленням до ближнього. Ви знаєте, що старий Істербрук запроваджує заборону куріння в парку?

– Я про це чув. Думаю, він втратить багато грошей.

– Попервах, може, й так. Та потім усе надолужить з лишком. Я на Бреда готова поставити. Він тямущий дядько, карні-від-карні. – Я хотів був спитати, що це означає, та вона вже пішла вперед. – Глянемо одним оком на кімнату?

Погляду одним оком було достатньо, щоб зрозуміти, – кімната мене влаштує. Ліжко було великим (чудово), вікно виходило на океан (ще краще). Ванна була якоюсь несерйозною: такою крихітною, що, коли сідав на унітаз, ноги опинялися в душі, але студентам коледжів із крихтами заощаджень перебирати не доводиться. Проте вирішальним аргументом став краєвид. Такий, що навіть багатії, які володіли літніми будиночками на Гевенз-Біч, навряд чи мали кращий. Я уявляв, як привезу сюди Венді, ми з нею милуємося океаном, а потім… на тому великому ліжку під постійний сонний ритм прибою…

«Це». Нарешті «це».

– Я хочу, – сказав я і відчув, як щоки вкриває рум’янець. Бо говорив не про кімнату.

– Я знаю. У тебе це на обличчі написано, чорт забирай. – Місіс Шопло неначе мої думки прочитала. А може, так і було. Вона широко всміхнулася, і ця усмішка все-таки зробила її схожою на діккенсівську героїню, незважаючи на пласкі груди та бліду шкіру. – Твоє власне гніздечко. Звісно, не Версаль, але твоє власне. Це тобі не кімната в гуртязі, правда? Хай навіть «одиничка».

– Так, – підтвердив я. А сам уже думав про те, як вмовлю тата покласти ще п’ятсот баксів на мій банківський рахунок, щоб вистачило грошей, поки не почну отримувати зарплатні чеки. Він побурчить, але зрештою погодиться. Я сподівався лише, що не доведеться розігрувати «карту покійної матусі». Вона померла майже чотири роки тому, але тато досі носив у гаманці півдесятка її фотографій і не знімав обручки.

– Власна робота і власне житло, – трохи замріяно сказала місіс Шопло. – Це чудово, Девіне. Ти не проти, якщо я називатиму тебе на ім’я?

– Кажіть мені Дев.

– Домовились. – Вона роззирнулася по кімнаті під крутим похилом даху і зітхнула: – Захват швидко вивітриться, однак доти відчуття приємне. Смак незалежності. Я думаю, ти станеш тут своїм. У тобі є щось карнавальне.

– Ви вже друга людина, яка мені це каже. – Я згадав розмову з Лейном Гарді на паркувальному майданчику. – Третя, якщо бути точним.

– І я точно знаю, ким були ті перші двоє. Що ще показати? Ванна не фонтан, я знаю, але це краще, ніж спорожнятися у спільному туалеті в гуртожитку, поки біля пісуарів пердять хлопці й патякають про дівок, з якими лизалися напередодні увечері.

Я розреготався, і місіс Еммаліна Шопло мене в цьому підтримала.

* * *

Ми спустилися зовнішніми сходами.

– Як там Лейн Гарді? – спитала хазяйка вже внизу. – Досі носить свій дурнуватий ковпак?

– Мені здалося, що то котелок.

Вона знизала плечима.

– Котелок, ковпак – яка різниця?

– З ним усе добре. Але він мені дещо розказав…

Вона примружила око і нахилила голову. На її губах грала примарна усмішка.

– Він сказав, що в кімнаті страху в Джойленді – він назвав її «Домом жаху» – водиться примара. Я спитав, чи він мене розігрує, а він похитав головою. Сказав, що ви знаєте більше.

– Так і сказав?

– Так. Каже, що про «Джойленд» вам відомо більше, ніж йому самому.

– Що ж. – Вона полізла в задню кишеню штанів і витягла пачку «Вінстона». – Я чимало знаю. Мій чоловік працював там головним інженером, поки з ним не стався інфаркт і він віддав Богу душу. Коли виявилося, що його страхування життя нічого не варте, та ще й позики під нього він брав чималі, я стала здавати горішні два поверхи будинку. А що мені лишалося? Дитина в нас була тільки одна, а тепер вона в Нью-Йорку, працює в рекламній агенції. – Вона підкурила сигарету, затяглася і пирхнула димом від сміху. – І над собою працює, щоб здихатись свого паскудного південного акценту, але це зовсім інша історія. Цей завеликий будинок-монстр був іграшкою Гові, та я ніколи йому не дорікала. Принаймні він окупився. Мені подобається мати зв’язок із парком, бо так мені здається, що я досі маю зв’язок із ним самим. Ти розумієш?

– Авжеж.

Місіс Шопло пильно подивилася на мене крізь димок від сигарети, всміхнулася і похитала головою.

– Нє. Ти так кажеш від доброти. Але ти ще замолодий, щоб розуміти.

– Чотири роки тому я втратив маму. Тато досі горює. Він каже, що слова «жінка» і «жити» недарма починаються на одну літеру. У мене принаймні є навчання й дівчина. А тато тиняється завеликим для нього будинком на півночі Кіттері. Він розуміє, що треба його продати й переїхати в якийсь менший, поближче до роботи, – ми обидва це розуміємо, – але він лишається на місці. Тому я вас чудово розумію.

– Співчуваю. Коли-небудь я розтулю рота занадто широко і випаду в дірку. Твій автобус, він о п’ятій десять приходить?

– Так.

– Тоді ходімо на кухню. Зроблю тобі гарячий бутерброд з сиром і розігрію в мікрохвилівці миску томатного супу. Час іще є. А поки їстимеш, розкажу сумну історію про джойлендську примару. Якщо схочеш послухати.

– То історія з примараю – не вигадка?

– Я в тій клятій кімнаті страху ніколи не була, тому напевно не скажу. Але вбивство точно було. У цьому я впевнена на сто відсотків.

* * *

Суп був із бляшанки, «Кемпбелз», зате розтоплений сир на тості виявився мюнстерським (моїм улюбленим) і на смак був божественним. Місіс Шопло налила мені склянку молока й наполягла, щоб я випив. «Ти ростеш», – сказала вона. Потім сіла навпроти мене з власною мискою супу, але без сендвіча («Бережу дівочу фігуру»), і розповіла історію. Частково вона реконструювала її за газетами й телевізійними репортажами. Втім, найсоковитіші шматки отримала від знайомих із «Джойленду», котрих у неї було сила-силенна.

– Це сталося чотири роки тому, тобто десь приблизно тоді, коли померла твоя мама. Знаєш, що мені завжди першим спадає на думку, коли я згадую цю історію? Сорочка того типа. І рукавички. Від самої думки про ті речі мене пересмикує. Бо це означає, що він усе спланував.

– По-моєму, ви почали зсередини, – зауважив я.

Місіс Шопло засміялася.

– Ага, напевно. Звуть твою примару Лінда Ґрей, і була вона з Флоренс. Це у Південній Кароліні. Вона зі своїм хлопцем – якщо то був її хлопець, поліція перевірила все, що так чи інакше було пов’язано з її життям, але не знайшла й натяку на нього, – провела свою останню на цьому світі ніч у «Луна-Інн» – це мотель за півмилі на південь звідси на узбережжі. У «Джойленд» вони зайшли близько одинадцятої ранку наступного дня. Він купив їм денні перепустки, розрахувався готівкою. Вони покаталися на атракціонах, потім пообідали в «Печерному лобстері» – рибному ресторані біля концертної зали. То було щойно по першій. Що стосується часу смерті, ти, мабуть, знаєш, як його визначають… за вмістом шлунка і таке інше…

– Ага. – Сендвіча вже не було, і я перейшов до супу. Мого апетиту ця історія нітрохи не зіпсувала. Не забувайте, що мені був двадцять один рік, і у душі я був переконаний, що ніколи не помру, хоч уголос цього б і не сказав. Навіть смерть матері не змогла похитнути цю мою основоположну віру.

– Він погодував її, потім покатав на «Колесі Кароліни», а це повільний атракціон, сприятливий для травлення, а потім повів у «Дім жаху». Зайшли вони разом, а вийшов він сам. Десь на середині маршруту, який займає хвилин дев’ять, він перетяв їй горло і викинув тіло біля монорейки, по якій ходять вагончики. Викинув, як зіжмакане сміття. Напевно, він знав, що крові буде багато, бо на собі мав дві сорочки й заздалегідь надів жовті робочі рукавички. Верхню сорочку – ту, на якій було найбільше крові, – знайшли за сто ярдів від тіла. Рукавички валялися трохи далі.

Перед моїм внутрішнім зором постала дуже чітка картина: спершу тіло, досі тепле й пульсуюче, далі сорочка, далі рукавички. А вбивця тимчасом сидить спокійно і їде до кінця. Місіс Шопло мала рацію: було моторошно.

– Коли поїздка скінчилася, падлючий син просто вийшов і пішов собі геть. У вагончику він усе повитирав – сорочка, яку знайшли, була мокрюща, – але трохи крові все одно лишилося. Один із помічників помітив її на сидінні перед наступним заїздом і, не подумавши, витер. Кров на атракціонах у парку розваг – не таке вже й незвичне явище. У дітлахів од надмірного хвилювання часом іде кров носом. Сам побачиш. Тільки рукавички надівай, коли прибиратимеш, щоб уберегтися від хвороб. Вони є на станціях невідкладної допомоги, а станції невідкладної допомоги є по всьому парку.

– І ніхто не помітив, що він вийшов з атракціону без дівчини?

– Нєа. То була середина липня, розпал сезону, у парку була сила-силенна відвідувачів. Тіло знайшли тільки о першій годині ночі, після того як парк зачинили і ввімкнули робоче освітлення «Дому жаху». Ну, для нічної зміни. У тебе ще буде нагода дізнатися, що це таке. Усі команди привітних помічників раз на місяць отримують завдання протягом тижня прибирати вночі. Краще відіспись наперед, бо працювати у дві зміни – це гаплик.

– Люди проїжджали повз неї, аж поки парк не зачинився, і не бачили тіла?

– Навіть якщо бачили, то думали, що це експонат. Проте я думаю, що труп не помічали. Не забувай, що «Дім жаху» – це темний атракціон. Єдиний у «Джойленді», до речі. В інших парках таких більше.

«Темний атракціон» .Від цих слів щось здригнулося всередині, проте навіть це не завадило мені доїсти суп.

– А як щодо опису його зовнішності? Може, офіціанти, які їх обслуговували в ресторані, змогли його описати?

– У них було дещо краще. Знімки. Повір мені, поліція зробила все необхідне, щоб вони з’явилися на телебаченні та в газетах.

– Але звідки?

– Голівудські кралечки, – сказала місіс Шопло. – У парку їх завжди працює з півдесятка, коли сезон розкручується на повну. Ніяких салонів розпусти у «Джойленді» ніколи й близько не було, але старий Істербрук не даремно стільки років провів, мандруючи з ярмарками. Він знає, що на додачу до атракціонів і сосисок у тісті люди хочуть бачити щось сексуально привабливе. У кожній команді помічників є одна кралечка. У вас теж своя буде, і вашим, хлопці, обов’язком буде наглядати за нею по-братському, щоб ніхто, бува, не скривдив. Вони бігають у коротеньких зелених суконьках, зелених туфельках на високих підборах і симпатичних капелюшках, які завжди мені нагадували Робін Гуда і його веселих друзів. Тільки це веселі ціпоньки. Вони тягають із собою фотоапарати «спід-ґрафік», такі, як ото в старих фільмах показують, і знімають лохів. – Місіс Шопло замовкла на мить. – Хоча я тобі не раджу так називати відвідувачів.

– Про це мене містер Дін попередив.

– Я мала б здогадатися. Отже, голівудським кралечкам кажуть основну увагу приділяти родинам і парочкам, яким на вигляд більше двадцять одного року. Молодших зазвичай не цікавлять фото на пам’ять, вони радше витратять гроші на їжу й атракціони. Сценарій такий – спочатку дівчина клацає, потім підходить. – Вона заговорила голосом Мерилін Монро з придихом. – «Вітаю, ласкаво просимо у „Джойленд“, я Карен! Якщо ви захочете отримати фотографію, яку я щойно зробила, назвіть мені своє ім’я і зазирніть у намет Голівудське фото на Дорозі Гончаків, коли йтимете на вихід із парку». Десь так.

Одна з дівчат сфотографувала Лінду Ґрей та її кавалера в тирі імені Енні Оуклі, та коли підійшла, чоловік грубо її відшив. Дуже грубо. Пізніше вона повідомила поліції, що вигляд у нього був такий, наче він хотів схопити її фотоапарат і розтрощити об землю, якби знав, що йому це зійде з рук. Сказала, що від його погляду в неї мороз пробіг поза шкірою. «Холодні сірі очі», сказала вона. – Місіс Шопло всміхнулася і знизала плечима. – Та тільки потім виявилося, що на ньому були окуляри від сонця. Ти ж знаєш, як дівчата люблять драматизувати.

Про це я знав не з чуток. Подруга Венді Рене могла банальний візит до стоматолога перетворити на сценарій фільму жаху.

– То був найкращий знімок, проте не єдиний. Копи переглянули всі фото, зроблені голівудськими кралечками того дня, і знайшли Ґрей та її друга на тлі як мінімум чотирьох із них. Найчіткіше їх було видно там, де вони стояли в черзі до «Чашок-кружляшок» і він тримав руку в неї на дупці. Досить розкуто він себе почував як на людину, якої ніколи не бачили ні її сім’я, ні друзі.

– Шкода, що в парку нема таких камер, які б знімали відвідувачів, – зауважив я. – Моя мила подруга цього літа працюватиме в універмазі «Філінз» у Бостоні, то вона казала, що там уже є кілька таких камер і планують встановити ще. Щоб ловити злодюжок.

– Настане день, коли цих камер скрізь буде як собак нерізаних, – сказала вона. – Як у тій науково-фантастичній книжці про Поліцію думки [14]14
  Ідеться про роман-антиутопію Джорджа Орвела «1984».


[Закрыть]. Особливого ентузіазму я щодо них не відчуваю, звісно. Але на таких атракціонах, як «Дім жаху», їх не ставитимуть ніколи. Навіть інфрачервоних, які бачать у темряві.

– Ні?

– Ні. У «Джойленді» нема тунелю кохання, але «Дім жаху» – це сто процентів тунель обійманнячок. Чоловік якось сказав: ті дні, коли команда нічних прибиральників не знаходила біля колії щонайменше три пари трусиків, були для парку якимись неприбутковими. Але принаймні одне чітке фото цього типа в тирі поліція мала. Майже портрет. Його тиждень показували по телевізору й друкували в газетах. Як він притискався стегном до її стегна, показував, як тримати гвинтівку, так, як це завше роблять хлопці. Напевно, це бачили всі жителі обох Каролін. Вона всміхнена, а в нього кам’яне лице, без натяку на усмішку.

– Бо в кишенях у нього лежали рукавички й ніж. – Сама думка про це мене вражала.

– Бритва.

– Га?

– Він скористався небезпечною бритвою чи схожим інструментом. Це визначив патологоанатом. Хай там як, у слідчих було його фото, включно з дуже чітким знімком, і знаєш що? На жодному з них не можна роздивитися його лице.

– Через сонцезахисні окуляри.

– Частково так. А ще його підборіддя ховалося за борідкою-еспаньйолкою, а на голові була бейсболка, її довгий козирок затуляв ту дещицю його обличчя, якої не прикривали окуляри та борідка. То міг бути хто завгодно. Міг бути й ти, та тільки ти шатен, а не блондин, і татуювання у вигляді пташиної голови в тебе на руці нема. А в того типа було. Орел чи, може, яструб. На знімку з тиру його добре видно. Збільшене зображення татуювання друкували в газеті п’ять днів поспіль, у надії, що хтось побачить і впізнає. Але не судилося.

– А в мотелі, де вони зупинялися за ніч до вбивства, зачіпок не було?

– Ні. Він, коли реєструвалися, показав посвідчення водія з Південної Кароліни, але згодом виявилося, що те посвідчення вкрали рік тому. А її ніхто навіть не бачив. Мабуть, у машині чекала. Майже тиждень вона лишалася невпізнаним трупом, та потім поліція опублікувала фото її обличчя. Її зробили такою, наче вона спить, розрізу на горлі не показували. Хтось її побачив і впізнав (здається, приятелька з тих, з ким вона в дитячий садочок ходила разом). Ця дівчина розказала батькам загиблої. Не уявляю, що вони відчували, поки їхали сюди на машині і без надії сподівалися, що, коли приїдуть у морг, там виявиться, що то чиясь чужа кохана дитина. – Місіс Шопло повільно похитала головою. – Деве, мати дітей – великий ризик. Тобі це ніколи на думку не спадало?

– Напевно.

– Отже, не спадало. Я… думаю, якби, відгорнувши простирадло, я побачила, що там лежить моя донька, я б збожеволіла.

– Ви справді думаєте, що Лінда Ґрей являється у кімнаті страху?

– На це запитання я тобі не відповім, бо про загробне життя – існує воно чи ні – в мене чіткої думки нема. Думаю, я про все дізнаюся, коли туди потраплю, і це мене цілком влаштовує. Знаю лише, що багато працівників «Джойленду» стверджували, ніби бачили її на власні очі – стояла біля рейки у тому одязі, у якому була, коли її знайшли: синя спідниця і синя кофтинка без рукавів. На фотографіях, які показували в газетах і на телебаченні, цього видно не було, бо «спід-ґрафіки» голівудських кралечок робили тільки чорно-білі знімки. Мабуть, їх легше й дешевше проявляти.

– Може, колір одягу згадували в статтях.

Вона знизала плечима.

– Можливо. Тепер уже не пригадаю. Але кілька людей також сказали, що в дівчини, яка, за їхніми словами, стояла біля колії, на голові була блакитна стрічка Аліси. Цього в новинах точно не було. Від публіки це приховували майже рік, сподіваючись перевірити за допомогою цієї інформації найімовірнішого підозрюваного, якщо такий буде.

– Лейн сказав, що лохам вона ніколи не показується.

– Так, вона з’являється, лише коли день у парку закінчиться. Її бачать переважно привітні помічники, які працюють у нічну зміну. Але я знаю одного інспектора техніки безпеки з Рейлі… випивала з ним у барі «Піщаний долар»… так от він стверджує, що бачив її. Каже, коли його вагончик проїжджав, вона стояла біля колії. Він думав, що то просто манекен, аж поки вона не простягнула до нього руки. Отак.

Місіс Шопло благально здійняла руки долонями догори.

– Він сказав, що стало холодно, температура наче на двадцять градусів упала. Мов у холодильнику стало – от як він це охарактеризував. А коли він озирнувся, її вже не було.

Я згадав Лейна в його тісних джинсах, потертих чоботах і хвацько заломленому котелку. «Правда чи туфта? – спитав би він. – Наживо чи „Меморекс“?» Я вважав, що примара Лінди Ґрей – це майже напевно туфта, однак у душі сподівався, що це не так. Я плекав надію, що побачу її. Потім буде що розказати Венді, а в ті дні всі мої думки так чи інакше приводили до неї. Якщо я куплю цю сорочку, чи схвалить її Венді? Якщо я напишу оповідання про дівчину, яка вперше цілувалася з хлопцем верхи на коні, чи сподобається воно Венді? Якщо я побачу привид убитої дівчини, чи здивує це Венді? Може, її здивування буде таке велике, що вона схоче приїхати й побачити на власні очі?

– Десь через півроку після вбивства у чарльстонській газеті «Ньюз енд Кур’єр» надрукували продовження, – повела далі місіс Шопло. – Виявилося, що з тисяча дев’ятсот шістдесят першого року в штаті Джорджія та обох Каролінах було скоєно чотири схожі вбивства. Усі жертви – молоді дівчата. Одну зарізали, іншим трьом розітнули горло. Журналіст розшукав щонайменше одного копа, який сказав, що їх усіх міг убити той самий тип, який порішив Лінду Ґрей.

– Стережіться вбивці з кімнати страху! – загробним голосом промовив я.

– Саме так його й називали у пресі. А ти, бачу, голодний був. З’їв усе, крім миски. А тепер виписуй мені чек і бігом на автобусну станцію, бо доведеться тобі ночувати в мене на дивані.

Доволі зручному, як мені здалося. Але я хотів якнайшвидше потрапити на північ. До кінця канікул лишалося два дні, а тоді я знову мав повернутися в університет і обійняти за талію Венді Кіґан.

Я витяг чекову книжку, нашкрябав у ній суму і відтак став орендарем однокімнатної квартири з мальовничим океанським краєвидом з вікна, що його Венді Кіґан – моя подруга мила, – так і не матиме нагоди гідно оцінити. У тій кімнаті я просиджував деякі ночі, притишивши звук у магнітофоні й слухаючи Джиммі Гендрикса та «Дорз», і плекав скороминущі думки про самогубство. Вони були дуже незрілі, просто фантазії юнака з занадто розвиненою уявою і зболілим серцем… принаймні я кажу це собі після всіх цих років. Але хто його знає насправді?

Коли йдеться про минуле, усіпишуть художню літературу.

* * *

Я спробував зв’язатися з Венді з автомата на автобусній станції, проте її мачуха сказала, що Венді пішла гуляти з Рене. Коли автобус приїхав у Вілмінґтон, я повторив спробу, але вона все ще гуляла з Рене. Я спитав у Надін (так звали мачуху), чи не знає вона часом, де вони. Надін не знала. Голос у неї був такий, наче я найнудніший з усіх, хто їй дзвонив за той день. А може, й за той рік. А може, й за все її життя. Ми добре ладнали з татом Венді, та Надін Кіґан ніколи не належала до моїх найбільших прихильниць.

Та зрештою (я вже був у Бостоні) до телефону підійшла Венді. Голос у неї був сонний, хоч і була всього-на-всього одинадцята вечора, а для більшості студентів у пору весняних канікул це розпал вечора. Я повідомив їй, що отримав роботу.

– Ура, я за тебе рада. Ти вже вертаєшся додому?

– Так, коли заберу машину. – І якщо в неї не спустить колесо. У ті дні я завжди їздив на лисій гумі, і одна шина обов’язково спускала. А запаска, спитаєте ви? Дуже смішно, сеньйоре. – Я, може, переночую в Портсмуті замість того, щоб їхати прямо додому, і побачуся з тобою завтра, якщо…

– Однаково нічого не вийшло б. У мене Рене на ніч залишається, а більше Надін нікого не прийме. Ти ж знаєш, як вона ставиться до гостей.

До деяких гостей – можливо, але Надін і Рене, на мою думку, завжди ладнали між собою, як дрова з вогнем: нескінченними чашками дудлили каву й базікали про улюблених кінозірок, наче то були їхні близькі друзі. Але казати про це Венді було б нерозумно.

– В інші дні я б з тобою залюбки потеревенила, Дев, але вже збиралася лягати. У нас із Рен був насичений день. Шопінґ і… все таке.

Про «все таке» вона детально розповідати не стала, а я зрозумів, що не хочу питати. Ще один тривожний дзвіночок.

– Я кохаю тебе, Венді.

– Я тебе теж. – Слова прозвучали як відбувайлівка, без жодного ентузіазму. «Вона просто втомилася», – сказав я собі.

На північ із Бостона я виїхав із виразним відчуттям неспокою. Щось у її голосі розбурхало його в мені? Той рівний безбарвний тон. Я не знав. І не певен був, що хочу знати. Та все ж ця думка не давала мені спокою. Часом навіть тепер, після всіх цих років, вона непокоїть мене. Венді перестала для мене будь-що означати, вона лише шрам і спогад, жінка, яка завдала мені болю, як це іноді роблять молоді жінки з молодими чоловіками. Молода жінка з іншого життя. Та все ж я нічого не можу з собою вдіяти: іноді думаю, де вона була того дня. Що вона мала на увазі під «усім таким». І чи справді вона була з Рене Сент-Клер.

Можна довго сперечатися про те, який рядок із поп-пісень є найбільш моторошним, але для мене це ранні «Бітлз», власне, Джон Леннон, – та оце їхнє «Дівчинко, я радше побачу тебе мертвою, ніж з іншим чоловіком». Я міг би сказати вам, що ніколи не відчував такого щодо Венді після розриву, але то брехня. Почуття були мінливі, та чи плекав я лихі думки про неї після того, як ми розійшлися? Так. Іноді довгими безсонними ночами я думав, що вона заслуговує, щоб із нею сталося щось погане – навіть дуже погане, – за те, як боляче вона мені зробила. Ці думки мене самого вганяли в ступор, але іноді вони таки зринали в моїй голові. А потім я думав про чоловіка у двох сорочках, який зайшов у «Дім жаху», обіймаючи Лінду Ґрей. Чоловіка з птахом на руці й небезпечною бритвою в кишені.

* * *

Навесні тисяча дев’ятсот сімдесят третього (останнього року мого дитинства, якщо озирнутися назад) я бачив майбутнє, у якому Венді Кіґан була Венді Джонс… чи, може, Венді Кіґан-Джонс, якби вона схотіла бути сучасною і зберегти дівоче прізвище. У нас був би будинок на озері в Мені чи Нью-Гемпширі (а може, на заході Массачусетсу), де лунали б крики й сміх пари маленьких Кіґанів-Джонсів, будинок, де я писав би книжки, які б хай і не стали бестселерами, але здобули достатню популярність, щоб у нас завжди було на хліб із маслом і щоб їх (і це дуже важливо) прихильно сприйняли критики. Венді б здійснила свою мрію і відкрила маленький бутик одягу (і його теж прихильно оцінили), а я б вів кілька семінарів з літературної творчості, таких, щоб на них шикувалася черга з обдарованих студентів. Звісно, жодна з цих мрій не справдилася, тож цілком показово, що востаннє ми з Венді зустрічались як хлопець і дівчина в офісі професора Джорджа Б. Нако, людини, котрої ніколи не існувало.

Восени тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого студенти, які повернулися до університету Нью-Гемпширу, знайшли під сходами в підвалі корпусу Гамілтона Сміта «кабінет» професора Нако. Стіни там було обклеєно фальшивими дипломами, дивними акварелями з підписами «албанське мистецтво» та списками студентів, де у квадрати було вписано олівцем такі імена, як Елізабет Тейлор, Роберт Ціммерман [15]15
  Справжнє ім'я співака й композитора Боба Ділана.


[Закрыть]та Ліндон Бінз Джонсон. Ще вивісили теми робіт студентів, яких ніколи не існувало. Одна з них, пригадую, звучала так: «Секс-зірки Сходу». Інша: «Аналіз ранньої поезії Ктулху». У «кабінеті» стояло три високі попільнички на ніжках. До нижнього боку сходів хтось приліпив скотчем табличку: «ПРОФЕСОР НАКО КАЖЕ: КУРИТИ ЗАВЖДИ ДОЗВОЛЕНО!» Також там стояла пара пошарпаних м’яких крісел і не менш пошарпаний диван, знахідка для студентів, які шукали темний закапелок для обійманців.

Середа перед моєю останньою контрольною видалася не за сезоном жаркою і вологою. Близько першої години дня на небі стали громадитися грозові хмари, а десь о четвертій, коли Венді погодилася зустрітися зі мною в підвальному «кабінеті» професора Джорджа Б. Нако, небеса розверзлися й полило, як з відра. Я прибіг першим. Венді з’явилася через п’ять хвилин, мокра, як хлющ, але в дуже доброму гуморі. У волоссі в неї зблискували краплинки води. Вона кинулася в мої обійми й, сміючись, потерлась об мене. Прогримів грім, декілька лампочок у похмурому підвалі заблимали.

– Обійми мене, обійми, обійми, – попросила вона. – Дощ такий холодний.

Я зігрів її, а вона мене. Невдовзі ми вже притискалися одне до одного на пошарпаному дивані. Моя ліва долоня лежала на її груді, не скутій ліфчиком, а права рука залізла під спідницю, поближче до шовку й мережива. Вона дозволила цій руці хвилину чи дві побути там, та потім сіла, відсунулася від мене і розпушила волосся.

– Ми занадто захопилися, – сказала вона. – А що, як зайде професор Нако?

– Я думаю, це малоймовірно. А ти? – Я всміхався, та під поясом уже відчував знайоме пульсування крові. Часом Венді допомагала мені полегшити це пульсування (вона стала вже спецом у тому, що ми називали «насолодою крізь штани»), однак я відчував, що того дня мені це не світить.

– А тоді хтось із його студентів, – викрутилася Венді. – Благатиме, щоб йому все-таки поставили залік. «Будь ласка, професоре Нако, будь ласка-ласка-ласочка, я зроблю все, що завгодно».

Таке теж навряд чи могло статися, проте шанси, що нам завадять, були чималі, щодо цього вона не помилялася. Студенти сюди забігали постійно – то вигадані теми приліпити, то свіжі витвори албанського мистецтва. Диван був підходящим місцем для поцілунків і обіймів, та місце аж ніяк не сприяло. Колись, може, воно й було зручним, та перестало бути таким, відколи закапелок під сходами перетворився для студентів Коледжу гуманітарних наук на місцину, оповиту міфічним серпанком.