Текст книги "Країна розваг"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Я (разом з іншими привітними помічниками) навчився блискавично перебігати з одного кінця «Джойленду» в інший – або завулками за будками, павільйонами, атракціонами й кіосками, або одним із трьох службових тунелів: Нижнім Джойлендом, Нижньою Дорогою Гінчаків та Бульваром. Я тоннами вивозив сміття, зазвичай на електромобілі по Бульвару, затемненій і зловісній магістралі, яку освітлювали флуоресцентні лампи-трубки, що сичали й блимали. Кілька разів я навіть працював так званим роуді – вивантажував апаратуру: підсилювачі й монітори, коли один виконавець прибув пізно й без своєї команди.

Я навчився говорити говіркою. Деякі слова й фрази (наприклад, шаром – для безкоштовного шоу чи зійшов на покидь – про атракціон, який зламався) були суто карнавальними й старими, як світ. Інші ж, приміром, кнопки – про гарненьких дівчат і фумпи – про хронічних скигліїв, були суто джойлендівським жаргоном. Я думаю, в інших парках є свої варіанти говірки, проте переважно вони завжди карні-від-карні. Молоточавка – це ховрашок (зазвичай фумп), який ниє, коли доводиться стояти в черзі. Остання година дня (у «Джойленді» з десятої до одинадцятої вечора) називалася здувом. Ховрашок, який програвав у котрійсь будці й вимагав назад свої бабки, був баблочавом. Донікер – це туалет. Наприклад: «Гей, Джонсі, збігай-но в донікер біля „Ракети на Місяць“, там якийсь тупий фумп наригав у раковину».

Усі ми легко навчилися продавати різні товари («стояти на точках»), бо штовхати візок з попкорном чи працювати за прилавком сувенірної крамнички може кожен, хто вміє видати покупцеві решту. Керувати атракціонами було не набагато важче, проте попервах лячно, бо від тебе залежали життя, і серед них чимало дитячих.

* * *

– На урок прийшов? – поцікавився Лейн Гарді, коли я підійшов до «Колеса Кароліни». – Це добре. Саме вчасно. Парк відчиняється за двадцять хвилин. Ми робимо все так, як на флоті, – побачив, зробив, навчив товариша. Той пухкий парубійко, біля якого ти стояв…

– Том Кеннеді.

– Так. Оце саме Том Кеннеді вивчає «Диявольські вагончики». Скоро – може, навіть сьогодні вдень, – він передасть тобі свої знання, а ти навчиш його керувати колесом. До речі, це австралійське колесо, тобто повертається воно проти годинникової стрілки.

– А це важливо? – спитав я.

– Нє. Але я подумав, що тобі буде цікаво. Їх таких декілька штук усього на всі Штати лишилося. У нього є дві швидкості: повільно і дужеповільно.

– Бо це старенький атракціон.

– В яблучко. – Він продемонстрував, як працює довгий важіль, який пересував у мене на очах того дня, коли я отримав роботу, а потім сказав, щоб я взявся за гумову ручку важеля. – Відчуваєш, як він клацає, коли перемикається?

– Так.

– А так зупиняєш. – Він накрив мою руку своєю і перевів важіль уперед до кінця. Цього разу клацнуло відчутніше, і велетенське колесо одразу ж зупинилося. Кабінки легенько гойдалися. – Поки що все зрозуміло.

– Здається, так. Слухайте, а мені не потрібен дозвіл чи якась ліцензія, щоб керувати цією махиною?

– Але ж права в тебе є?

– Так, видані штатом Мен, але…

– У Південній Кароліні від тебе не вимагається нічого, крім чинних водійських прав. Згодом введуть якісь обмеження, так завжди буває, але цього року принаймні достатньо і прав. А тепер будь уважний, бо я розказуватиму про найважливіше. Бачиш ту жовту смугу на боці корпуса?

Я бачив. Вона була якраз праворуч від пандуса, що вів до атракціону.

– На дверцятах кожної кабінки є перевідна картинка з зображенням веселого песика. Коли побачиш, що песик порівнявся з жовтою смугою, зупиняй, і кабінка стане так, щоб люди могли зійти. – Він знову пересунув важіль вперед. – Бачиш?

Я підтвердив.

– Поки колесо не нахнябиться…

– Що?

– Не заповниться. «Нахняблений» означає повний. Не питай чому. Так от, поки колесо не нахнябиться, ти перемикаєш з «дуже повільно» на «стоп». А коли в усі кабінки наб’ється люду – а так воно й буде, якщо літо виявиться хорошим, – переводь важіль на звичайну повільну швидкість. У них є чотири хвилини. – Він показав на радіоприймач у валізі. – Це мій брехунець, але правило таке: коли керуєш атракціоном, контролюєш музику. Дивись тільки, щоб не було гучного року – ну там, «Ху», «Зеп», «Стоунз», – поки сонце не сяде.

– Зрозуміло. А як їх висаджувати?

– Так само. Дуже повільно, стоп. Дуже повільно, стоп. Завжди вирівнюй жовту смужку з веселим песиком, і кабінка опинятиметься чітко навпроти пандуса. У тебе повинно виходити десять повних обертів на годину. Якщо колесо щоразу буде повне, це майже сімсот відвідувачів, тобто майже д-нота.

– А по-нашому?

– П’ятсот.

Я невпевнено подивився на нього.

– Мені ж не доведеться тут стояти, правда? Тобто це ваш атракціон.

– Малий, це атракціон Бредлі Істербрука. Як і решта. А я лише працівник, хоч і служу тут уже кілька років. В основному цим підйомником керуватиму я, але не весь час. Слухай, не парся ти так. Є парки, де колесом правлять напівп’яні байкери, з ніг до голови вкриті татуюваннями, і якщо вони на це здатні, то ти й поготів.

– Якщо ви так вважаєте.

Лейн махнув рукою.

– Ворота вже відчинені, от-от ховрашки юрбою ринуть по Джойленд-авеню. Перші три заїзди ти побудеш коло мене. Потім навчиш решту своєї команди, з голівудською кралечкою включно. Добре?

Нічого доброго я навіть близько не бачив – я мусив відправляти людей на висоту сто сімдесят футів [27]27
  51 м.


[Закрыть]після п’ятихвилинного навчання? То було божевілля.

Гарді взяв мене за плече.

– Джонсі, у тебе все вийде. Тому ніяких «якщо ви так вважаєте». Скажи «добре».

– Добре, – сказав я.

– Хороший хлопчик. – Він увімкнув радіо, під’єднане до гучномовця на корпусі колеса. Під акомпанемент пісні «Висока показна жінка в чорній сукні» гурту «Холліз» Гарді витяг із задньої кишені джинсів рукавички із сирицевої шкіри. – І візьми собі пару таких – знадобляться. А ще вже вчися зазивати народ. – Він схилився, витяг із всюдисущого помаранчевого ящика мікрофон, поставив ногу на ящик і заходився розігрівати натовп.

– Підходьте, не журіться, на колесі прокотіться, бігом-бігом, поки літо кругом, підніміться нагору, де повітря прозоре, веселощів не цурайтесь, на колесо всідайтесь.

Гарді опустив мікрофон і підморгнув мені.

– Отакий у мене типу заклик. Налий мені чарку-дві, і він стане набагато кращим. А ти придумай собі свій.

Першого разу, коли я керував колесом сам, у мене від жаху трусилися руки. Та вже наприкінці того першого тижня я крутив його, як профі (хоч Лейн і сказав, що над закликом мені ще працювати і працювати). Також я навчився керувати «Чашками-кружляшками» і «Диявольськими вагончиками»… хоча у випадку останніх усе управління зводилося до того, щоб натискати зелену кнопку «ПУСК», червону кнопку «СТОП» і відчіпляти машинки одна від одної, коли лохи зіштовхувалися гумовими бамперами, тобто щонайменше чотири рази за чотирихвилинне катання. Та тільки розваги на машинках не називалися катанням – кожен заїзд називали «бумом».

Я вивчив говірку, вивчив географію (як під-, так і надземну), навчився стояти на точках, управлятися в будці й нагороджувати плюшевими іграшками симпатичних кнопок. Щоб засвоїти це все, мені знадобилося близько тижня, ще два тижні пішло на те, щоб я почувся більш-менш комфортно. Одначе, що таке «носити шкуру», я дізнався десь о пів на першу в перший же робочий день. З моїм щастям (у прямому чи переносному сенсі) саме тоді у Виляй-Крути нагодився Бредлі Істербрук. Він сидів на лавці та їв свій звичний обід із зародків квасолі й тофу (не зовсім характерний для парку розваг хавчик, проте не слід забувати, що травна система в Істербрука перестала бути новою ще в часи самогону і першої хвилі фемінізму [28]28
  Ідеться про 1920-ті роки.


[Закрыть]).

Після свого першого експромту в ролі веселого песика Гові я досить часто носив шкуру. Бо, бачте, мені це добре вдавалося. І містер Істербрук знав, що мені це добре вдається. Я саме був у шкурі, коли приблизно через місяць зустрів на Джойленд-авеню дівчинку в червоній кепці.

* * *

Так, першого дня я почувався, мов у психлікарні. До десятої правив колесом разом із Лейном Гарді, потім наступні дев’яносто хвилин – сам-один, бо він бігав парком і гасив вогні, які запалили на честь дня відкриття. На той час я вже перестав боятися, що колесо зламається й вийде з-під контролю, мов та карусель у старому фільмі Альфреда Гічкока. Найстрашнішим було те, як беззастережно довіряли мені люди. Жоден батько, що привів дітлахів на мій заклик, не запитав мене, чи я знаю, що роблю. Потрібної кількості обертів колесо в мене не зробило – я так сильно зосереджувався на тій клятій жовтій смузі, що голова розболілася, але всі мої оберти були нахняблені.

Одного разу до мене підійшла Ерін, гарна, як на картинці, у зеленій суконьці голівудської кралечки, й сфотографувала кілька сімейних груп, які чекали в черзі. Мене вона теж зняла – досі та картка десь лежить. Коли повне колесо почало обертатися, вона вхопила мене за руку. На лобі в неї виступили бісерини поту, губи розійшлися в усмішці, очі сяяли.

– Скажи, класно? – спитала вона.

– Поки я нікого не вбив, то так, класно.

– Якщо раптом якесь мале випаде з кабінки, обов’язково злови його. – І побігла геть у пошуках нових жертв для фото, залишивши мене наодинці з новим страхом. Людей, охочих позувати вродливій рудій літнього ранку, не бракувало. І насправді вона мала рацію. Відчуття було класне.

Десь о пів на дванадцяту повернувся Лейн. На той час я вже доволі вправно обходився з колесом, але передав йому рудиментарний пульт управління з певним полегшенням.

– Джонсі, хто в тебе керівник команди? Ґері Аллен?

– Саме так.

– Тоді йди до його бам-будки й спитай, які в нього є для тебе завдання. Як пощастить, він відправить тебе на лежбище пообідати.

– Що таке лежбище?

– Місце, куди йде обслуга, коли випадає вільний час. У більшості парків це парковка чи взагалі місце за воротами позаду вантажівок. Але в «Джойленді» все люкс. На перетині Бульвару й Нижньої Дороги гінчаків є гарна кімната відпочинку. Спустися сходами між надуванням кульок і метанням ножів. Тобі там сподобається, але йти на перекус можна, лише коли Батя дозволить. Я з тим старим покидьком заїдатися не стану. У нього своя команда, у мене – своя. У тебе є обіднє відерце?

– Я не знав, що треба було щось таке з собою брати.

Він усміхнувся на всі тридцять два.

– По ходу навчишся. А поки що забіжи до Ерні – на ту точку, де продають смажену курятину, з великим пластмасовим півнем угорі. Покажи йому своє посвідчення працівника «Джойленду», і він дасть тобі знижку для своїх.

Смажену курятину в Ерні я таки скуштував того дня, але тільки о другій годині. У Баті були для мене інші плани.

– Іди в костюмерну – це трейлер між офісом паркових послуг і столяркою. Скажи Дотті Лассен, що це я тебе прислав. Чортова баба шнурує свій корсет.

– Хочете, я спершу допоможу вам перезарядити? – Тир теж був нахняблений, біля стійки юрмилися школярі, котрим не терпілося виграти ексклюзивні плюшеві іграшки. Позаду стрільців уже вишикувалися в три ряди інші лохи (так я їх уже подумки називав). Розмовляючи зі мною, Батя Аллен ні на мить не облишив перезаряджати.

– Чого я хочу, то це щоб ти сів на свого поні й поїхав. Я цю хрінь робив ще задовго до твого народження. До речі, ти хто, Джонсі чи Кеннеді? Я знаю, що ти не довбень у студентській кепці, але поза тим згадати не можу.

– Я Джонсі.

– Що ж, Джонсі, ти проведеш у Виляй-Крути пізнавальну годину. Принаймні для дітлахів пізнавальну. Для тебе, може, й не надто. – Він вишкірив жовті ікла у фірмовій усмішці Баті Аллена, тій, що робила його схожим на акулу в літах. – Насолоджуйся хутряним костюмчиком.

* * *

У костюмерній теж була філія психлікарні. В усі боки бігали якісь жінки. Дотті Лассен, сухорлява дамочка, якій корсет був потрібен, як мені черевики на підборах, налетіла на мене, щойно я зайшов у двері. Запустивши пальці з довгими нігтями мені під пахву, вона потягла мене повз костюми клоунів, ковбоїв, велетенський костюм дядька Сема (ходулі стояли поряд біля стіни), кілька суконь принцеси, вішак з суконьками голівудських кралечок і вішак старомодних купальників у стилі пустотливих дев’яностих… котрі, як я дізнався згодом, ми приречені були вдягати, виконуючи обов’язки рятувальників. У глибині її захаращеної маленької імперії виднілося з десяток сплощених костюмів собаки. Собаки Гові, веселого песика, якщо бути точним, з його радісною усмішкою я-кретин-і-щасливий-від-цього, великими блакитними очима й пелехатими нашорошеними вухами. По спинах костюмів від шиї до основи хвоста бігли змійки.

– Господи, який ти велетень, – зітхнула Дотті. – Слава Богу, що минулого тижня я забрала з ремонту один надвеликого розміру. Хлопець, що надягав його останнім, порвав під обома пахвами. Під хвостом теж була дірка. Мабуть, мексиканське їдло споживав. – Вона зняла Гові розміру XL з вішака й рвучким рухом притулила його мені до рук. Хвіст огорнув мою ногу, мов пітон. – Ти підеш у Виляй-Крути, тобто побіжиш, чорт забирай. Цим повинен був займатися Бутч Гедлі з команди «Корґі» – принаймні я так думала, – але він каже, що вся його команда зайнята ключем до парку. – Я зеленого поняття не мав, що б це могло означати, а Дотті не дала мені змоги розпитати. Вона картинно закотила очі (це могло означати одне з двох: або добрий гумор, або божевілля) і повела далі: – Ти скажеш: «А що в цьому такого?» А я скажу тобі, що такого, зелений: там часто обідає містер Істербрук, він завжди там обідає у перший день, коли ми відкриваємося, і якщо там не буде Гові, він страшенно засмутиться.

– І хтось втратить роботу?

– Ні, просто страшенно засмутиться. От попрацюєш тут трохи й дізнаєшся, чому вже це дуже погано. Ніхто не хоче його розчаровувати, бо він велика людина. Мабуть, це чудово, але важливіше те, що він хороший. У цьому бізнесі хороші люди трапляються рідше, ніж зуби в курки. – Вона обміряла мене поглядом і заскімлила, наче тваринка, що втрапила лапою в пастку. – Господи Ісусе, який же ти великий. І новачок – зелений, мов та трава. Але тут уже нічого не вдієш.

У мене був мільярд запитань, але язик мов заціпило. Усе, що я міг, – мовчки дивитися на здутого Гові, котрий у відповідь витріщався на мене. Знаєте, ким я почувався тієї миті? Джеймсом Бондом, у тому фільмі, де його прив’язують до якогось дивного приладдя для вправ. «Ви сподіваєтеся, що я заговорю? – питає він у Ґолдфінґера, і той відповідає з гумором, від якого мороз продирає по шкірі: – Ні, містере Бонд! Я сподіваюся, що ви помрете». Я був прив’язаний до машини для щастя замість машини для вправ, але принцип був той самий, ага. Байдуже, скільки зусиль я докладав, щоб усе встигати того дня, клята штука однаково крутилася швидше.

– Синку, візьми костюм із собою на лежбище. Сподіваюся, де це, пояснювати не треба.

– Не треба, я знаю. – Слава Богу, Лейн просвітив.

– Ну, хай там як, це місце для всіх своїх одне. Коли будеш там, роздягнися до трусів. Якщо на тобі під шкурою буде щось іще, ти зваришся. А ще… малий, тобі вже казали, яке перше правило карні?

Я подумав, що й сам знаю, але здалося, що краще тримати язика на припоні.

– Стеж за своїм гаманцем. У цьому парку і близько не стільки злодюжок, як у тих, де я працювала в пору своєї юності – і слава Богу, – та все ж перше правило є перше правило. Давай гаманець мені, я постережу.

Я без зайвих заперечень простягнув їй гаманець.

– А тепер іди. Та перед тим, як роздягтися, випий багато води. І нічого не їж, навіть якщо ти страшенно голодний. Бувало, діти зазнавали теплових ударів і їх нудило в костюмах Гові. Хорошого мало. Майже завжди після цього костюм доводиться викидати. Напийся води, роздягнися, натягни шкуру, попроси когось застібнути змійку й біжи Бульваром до Виляй-Крути. Там є знак, ти його одразу помітиш.

Я з сумнівом подивився на блакитні очі Гові.

– Там сітка, – пояснила Дотті. – Не бійся, бачитимеш добре.

– Але що я маю робити?

Вона подивилася на мене, спершу серйозно, не усміхаючись. Та потім її обличчя (не лише губи й очі, а все обличчя) розпливлося в усмішці. А сміх, яким ця усмішка супроводжувалася, прозвучав як сигнал клаксона і, здавалося, йшов із носа.

– Ти не пропадеш, – сказала вона. Чомусь мені всі це кажуть. – На місці зорієнтуєшся, синку. Просто віднайди свого внутрішнього собаку.

* * *

Коли я прийшов на лежбище, там обідали з десяток новачків і жменька старожилів. Серед зелених були дві голівудські кралечки, але часу на те, щоб соромитися, я не мав. Надудлившись води з фонтанчика, я скинув з себе все, крім трусів і кросівок. Стріпнув костюмом Гові й ступив у нього, повільно, щоб ноги до кінця увійшли в задні лапи.

– Шкура! – заволав один зі старожилів і грюкнув кулаком по столі. – Шкура! Шкура! Шкура!

До нього долучилися інші, й лежбище задзвеніло від хору голосів, а я так і застиг у білизні, зі спущеним костюмом довкола щиколоток. Відчуття було таке, ніби я опинився в епіцентрі тюремного заколоту. Нечасто мені доводилось почуватися таким винятковим дурнем… чи, на диво, героєм. Зрештою, то був розважальний бізнес, а я погодився виручити іншу людину. Мені було байдуже, що я найменшої гадки не мав, що, нахрін, роблю.

– Шкура! Шкура! ШКУРА! ШКУРА!

– Хто-небудь, застебніть, блін, змійку! – заволав я. – Мені треба дуже швидко дістатися до Виляй-Крути!

Мені допомогла одна з дівчат, і я миттєво зрозумів, чому носити шкуру було такою великою подією. На лежбищі працювали кондиціонери (втім, як і скрізь у «Джойленді»), проте я одразу вкрився рясним потом.

До мене підійшов один зі старожилів і по-доброму попестив собачку Гові по голові.

– Синку, я тебе підкину. Моя машинка он там. Застрибуй.

– Дякую. – Мій голос лунав приглушено.

– Гав-гав, Баузере! – гукнув хтось, і всі розреготалися.

Ми покотили по Бульвару з його примарним блиманням світла: сивий старий у зеленому костюмі прибиральника з велетенською синьоокою німецькою вівчаркою поряд. Зупинившись біля сходів, де на шлакобетонних блоках було намальовано стрілку й написано фарбою «ВИЛКРУТИ», він сказав:

– Не розмовляй. Гові не говорить, тільки обіймає і пестить їх по голівках. Хай щастить. Коли відчуєш, що все пливе, забирайся звідти до дідька. Діткам не треба бачити, як Гові валиться на землю від теплового удару.

– Я гадки не маю, що повинен робити, – сказав я. – Ніхто мені не сказав.

Не знаю, чи той дідок був карні-від-карні, але щось про «Джойленд» він таки знав.

– Це не має значення. Дітлахи люблять Гові. Вонизнатимуть, що робити.

Я вибрався з електрокара, мало не перечепився через власний хвіст, узявся за мотузку в лівій передній лапі та смикнув, щоб клята штука забралася з-під ніг. Потім побрів сходами нагору і навпомацки пововтузився з ручкою дверей. Знадвору долинала музика, щось дуже знайоме з часів раннього дитинства. Нарешті ручка піддалася. Двері відчинилися, і крізь запнуті сіткою очі Гові ринув потік яскравого червневого світла, вмить мене засліпивши.

Музика тут лунала гучніше, линула з гучномовців угорі, і я нарешті збагнув, що то була за пісня: «Гокі-Покі» – дитсадковий хіт усіх часів. Я побачив гойдалки, гірки, ретельно сконструйовані гімнастичні снаряди і карусель, яку штовхав зелений новачок із довгими пухнастими заячими вухами та хвостом-пушком, причепленим ззаду до джинсів. Повз пропахкав іграшковий поїзд, здатний розвивати космічну швидкість до чотирьох миль на годину, – Чух-Чух Виляй, навантажений маленькими дітками, які сумлінно махали рученятами в об’єктиви фотоапаратів батькам. Довкола юрмилося сто тисяч мільярдів дітлахів, за ними наглядало багато сезонних працівників і двійко штатних, що, напевно, таки мали дозволи працювати з дітьми. На цих двох (на чоловікові й жінці) були кофти з написами «МИ ЛЮБИМО ДІТЕЙ». Попереду стояла довга будівля під назвою «Привітний дім Гові».

А ще я побачив містера Істербрука. Він сидів на лавці під джойлендівською парасолькою у костюмі трунаря та їв паличками свій обід. Спершу він мене не помітив, бо дивився на чергу-змійку дітей, яких вели до «Привітного дому» двоє зелених. Там дітлахів можна було залишити (про це я довідався згодом), щонайбільше на дві години, поки батьки водили старших дітей по атракціонах чи обідали в «Печерному лобстері», висококласному парковому ресторані.

Згодом я дізнався, що у «Привітний дім» допускали дітей від трьох до семи років. Багато з тих, що тепер наближалися до входу, були досить-такі веселі. Певно, давалося взнаки те, що вони вже були ветеранами дитсадків, бо обоє батьків у їхніх сім’ях працювали. Решта ж дітей сприймали все не так легко. Може, попервах їм і вдавалося зберігати спокій, поки мама з татом розказували їм, що вони повернуться щонайбільше через годину-дві (неначе чотирирічний малюк розумів, що таке година), та тепер вони опинилися самі, у галасливому дивному місці, де було повно незнайомців, а мами з татом не видно. Дехто плакав. Закопаний у костюм Гові, визираючи крізь сітку, яка слугувала очима, вже весь пітний, мов свиня, я став свідком винятково американського знущання над дітьми. Навіщо приводити дитину (ясельного віку, Боже милий) у галасливий величезний парк розваг, якщо ти збираєшся спихнути її на руки нянькам-незнайомцям, навіть якщо це ненадовго?

Зелені, які були в няньках, бачили сльози, що наверталися на дитячі очі (малечий страх, їй-бо, був хворобою, ніби кір), але на їхніх обличчях читалася розгубленість: няньки не знали, що робити. Та й звідки їм було знати? Для них то був День Перший, їх без підготовки закинули в самісіньку гущавину подій, як мене, коли Лейн Гарді пішов і залишив мене керувати величезним чортовим колесом. «Та принаймні діти, яким менше за вісім років, не можуть сідати на колесо без дорослих, – подумав я. – А ці малі шпиндики по суті покинуті на самих себе».

Я так само не знав, що робити, але відчував, що мушу щось спробувати. Я рушив до дітлахів, скинувши догори передні лапи й шалено метляючи хвостом (його я не бачив, зате відчував). І щойно перші двоє чи троє помітили й показали на мене пальцями, я відчув натхнення. Це сталося завдяки музиці. Я зупинився на перехресті Цукеркової дороги й Льодяникового авеню – прямісінько під двома гучномовцями, з яких гриміла музика. Випроставшись на весь свій зріст (майже сім футів від лап до кудлатих вух), я, напевно, справляв надзвичайне враження. Я вклонився малим, а ті дивилися на мене широко розплющеними очима, порозтулявши роти. Під їхніми поглядами я затанцював «Гокі-Покі».

Жах і смуток через відсутність батьків забувся, принаймні на якийсь час. Вони сміялися, дехто – крізь сльози, які ще блищали на очах. Підійти вони не наважувались, принаймні поки я виконував свій невеличкий незграбний танець, але скупчилися поблизу. У їхніх очах був подив, але не було страху. Гові знали всі: ті, хто був з обох Каролін, дивилися вдень серіал про нього, а ті, хто приїхав із віддалених екзотичних місцин на зразок Сент-Луїса й Омахи, бачили брошури й рекламу в суботніх ранкових мультиках. Вони розуміли: Гові – він хоч і великий пес, проте хороший. Він не кусається. Він їхній друг.

Я виставив уперед ліву лапу, прийняв ліву лапу. Знову виставив уперед ліву лапу і потрусив нею. Я зробив «Гокі-Покі» і повернувся довкола себе, тому що майже кожна дитина в Америці знає – це танець такий. Я геть забув про те, що мені жарко й некомфортно. Я не думав про те, що труси залізли в щілину між сідницями. Згодом мене мучитиме пекельний головний біль від перегріву, але тієї миті мені було добре – насправді дуже добре. І знаєте що? Жодного разу під час того танцю я не згадав Венді Кіґан.

А потім, коли пісня закінчилася і з гучномовців полинула головна тема «Вулиці Сезам», я припинив танцювати, впав на м’яке поролонове коліно і простягнув руки, як Ел Джолсон.

– ГОВВВІ!– вереснула маленька дівчинка. І досі, хоч минуло вже стільки років, я чую ту непередавану нотку захвату, яка прозвучала в її голосі. Вона побігла вперед, і рожева спідничка замайоріла довкола її пухкеньких колін. І враз діло було зроблено. Впорядкована черга-змійка розсипалася.

«Діти знатимуть, що робити», – сказав мені старожил, і він не помилявся. Спочатку вони роєм налетіли на мене, потім повалили з ніг, потім скупчилися довкола, обіймаючи та сміючись. Дівчинка в рожевій сукні все цілувала мене в ніс і примовляла: «Гові, Гові, Гові!»

До нас, так само зачаровані, підходили батьки, хто забрів у Виляй-Крути, щоб зробити декілька знімків. Я обережно помахав лапами, щоб звільнити трохи місця, перекотився на живіт і скочив на ноги, перш ніж малі розчавили мене своєю любов’ю. Хоча тієї миті наша любов була цілковито взаємною. Як не крути, а круто.

Я не помітив, як містер Істербрук засунув руку в кишеню костюма трунаря, витяг звідти рацію й коротко щось у неї сказав. До мене дійшло тільки те, що музика з «Вулиці Сезам» зненацька урвалася і знову залунало «Гокі-Покі». Я виставив праву лапу вперед, прийняв праву лапу. Діти миттю долучилися – вони не зводили з мене очей, щоб, бува, не проґавити наступного руху і не відстати.

Невдовзі ми всі танцювали «Гокі-Покі» на перехресті Цукеркової дороги й Льодяникового авеню. Зелені-доглядальники теж приєдналися. І хай мені грець, якщо дехто з батьків теж не танцював. Я навіть виставляв уперед і приймав свого довгого хвоста. Діти, шалено сміючись, крутнулися в інший бік і теж повторювали за мною, тільки з невидимими хвостами.

Коли пісня вже наближалася до кінця, я зробив лівою лапою недоладний жест «Діти, за мною!» (ненароком так сильно смикнувши за хвоста, що мало не відірвав ту надокучливу херовину) і повів їх у «Привітний дім». І вони рушили слідом так охоче, як діти з Гамельна – за щуроловом, і жодне з них не плакало. То, звісно, був не найкращий день моєї блискучої (якби я так вважав, а я вважаю) кар’єри собаки Гові, але до успіху лишався один крок.

* * *

Коли діти опинилися всередині «Привітного дому» (дівчинка в рожевій сукні трохи постояла в дверях і помахала мені ручкою), я розвернувся, та коли зупинився, світ не зупинився разом зі мною, а наче й далі обертався. Піт заливав мені очі, Виляй-Крути, і все в ньому двоїлося. Я похитнувся на задніх лапах. Уся та вистава: від перших моїх рухів «Гокі-Покі» до того, як маленька дівчинка помахала мені на прощання, – тривала лише сім хвилин (ну щонайбільше дев’ять), а я вже був геть ніякий. Не знаючи, що робити далі, я знесилено поплентався назад тим шляхом, яким прийшов.

– Синку, – гукнув мене хтось. – Сюди.

То був містер Істербрук. Він тримав відчиненими двері чорного ходу закусочної «Криниця бажань». Може, то були двері, через які я вийшов (напевно, так і було), та я цього не помітив, бо був надто схвильований і збуджений.

Він провів мене всередину, зачинив за нами двері й потягнув униз змійку костюма. Напрочуд важка голова Гові звалилася з моєї голови, і волога шкіра жадібно всотала благословенне кондиціоноване повітря. По шкірі, ще білій після зими (та недовго їй було лишатися такою), одразу побігли сироти. Я дихав глибокими ковтками.

– Сядь на сходи, – сказав хазяїн. – Через хвилину я викличу когось, щоб тебе відвезли, але тепер тобі потрібно відновити дихання. Перші кілька виступів у ролі Гові завжди важкі, а ти постарався на славу. Це було щось надзвичайне.

– Дякую, – все, що спромігся видушити з себе я. Тільки опинившись у тихій прохолоді, я збагнув, що перегрівся й будь-якої миті міг знепритомніти. – Велике вам спасибі.

– Якщо млосно, опусти голову.

– Не млосно. Але голова болить. – Я визволив одну руку з Гові й витер мокре від поту обличчя. – Здається, ви мене врятували.

– Максимальний час перебування в костюмі Гові жаркої днини – я маю на увазі в липні й серпні, коли висока вологість і температура піднімається до дев’яноста градусів [29]29
  Понад 32 °С.


[Закрыть]і вище – п’ятнадцять хвилин, – сказав містер Істербрук. – Якщо хтось наполягатиме на іншому, відправляй їх навпростець до мене. І раджу тобі ковтати по кілька сольових таблеток. Ми хочемо, щоб ви, літні дітки, працювали багато, але вбивати вас не хочемо.

Він витяг рацію і коротко й тихо щось у неї сказав. Через п’ять хвилин знову з’явився старожил на електрокарі з кількома таблетками «Анацину» і пляшкою прохолодної води. А містер Істербрук тимчасом сів коло мене на горішню сходинку сходів, що вели вниз, до Бульвару, сів обережно, наче боявся розбитися, і тепер я почувався трохи гірше.

– Синку, як тебе звати?

– Девін Джонс, сер.

– Тебе називають Джонсі? – Моєї відповіді він не дочекався. – Звісно, так. Це по-карнавальному, а весь «Джойленд» таким і є – не дуже добре замаскованим карнавалом. Таким паркам недовго лишилося. Світом розваг невдовзі правитимуть діснеї та нотс-беррі-фарми [30]30
  Нотс-Беррі-Фарм – тематичний парк у місті Буена-Парк, штат Каліфорнія.


[Закрыть], якщо, звісно, тутешні південні місця ця доля не обмине. Скажи-но мені, якщо забути про спеку, як тобі перше носіння шкури?

– Мені сподобалось.

– Чому?

– Тому що деякі діти плакали. Мабуть, так.

Він усміхнувся.

– І?

– Невдовзі вони б усі ревли, а я це зупинив.

– Так. Ти станцював «Гокі-Покі». Іскра генія. Звідки ти знав, що це спрацює?

– Я не знав. – Хоча насправді… знав. На якомусь рівні я знав.

Він усміхнувся.

– Ми в «Джойленді» маємо звичку кидати новобранців, наших зелених, у вир подій без підготовки, бо в деяких людей, обдарованих людей, прокидається спонтанність, така особлива і така цінна, як для нас, так і для наших відвідувачів. Ти щось дізнався про себе оце щойно?

– Ну, я не знаю. Можливо. Але… сер, можна щось спитати?

– Питай сміливо.

Спочатку я вагався, та потім вирішив зловити його на слові.

– Здавати цих дітей нянькам – нянькам у парку розваг, – мені це здається, ну не знаю, якоюсь жорстокістю чи що. Хоча у Виляй-Крути малим дуже добре. Весело, – поспіхом додав я.

– Синку, ти повинен дещо зрозуміти. «Джойленд» дає от стільки прибутку. – Він зовсім трішки відставив вказівний палець від великого. – Коли батьки знають, що за їхніми крихітками наглянуть – навіть якщо йдеться про кілька годин, – вони привезуть усю сім’ю. Якщо ж їм потрібно буде наймати няньку вдома, то можуть не поїхати взагалі й тоді наш прибуток впаде до нуля. Я розумію, про що тобі йдеться, але в мене є свої міркування. Більша частина цієї малечі ніколи ще не бували в такому парку. Вони запам’ятають його так само, як перше кіно чи перший день у школі. Завдяки тобі вони не пам’ятатимуть, що плакали, бо батьки їх покинули, хай навіть і ненадовго. У їхній пам’яті відкладеться, що вони танцювали «Гокі-Покі» з веселим песиком Гові, який з’явився, мов за помахом чарівної палички.

– Напевно.

Містер Істербрук простягнув руку, але не до мене, а до Гові. І заговорив, погладжуючи шкуру вузлуватими пальцями:

– У парках Діснея все за сценарієм, а я це ненавиджу. Ненавиджу. Як на мене, то в Орландо веселощі роздмухують. Я прихильник невимушеності й часом бачу, коли хтось – геній невимушеності. У тобі є ця іскра. Казати щось ще зарано, але так, у тобі це є. – Він поклав долоні на поперек і потягнувся. Я почув чергу тривожно гучного хрускоту. – Не проти, якщо я складу тобі компанію в карі дорогою назад на лежбище? Здається, сонця з мене на сьогодні досить.