Текст книги "Країна розваг"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

А ось іще трохи везіння в дії: я не лише знав, що з нею, я знав, що потрібно робити. Думаю, ви не до кінця розумієте, яке то було щастя. Не забувайте, ми говоримо про тисяча дев’ятсот сімдесят третій рік і статтю, завдяки якій спосіб Гаймліха здобуде свою назву, Генріх Гаймліх опублікує лише через рік. Утім, то завжди був найрозумніший спосіб усувати задушення – нас навчили цього на перших і єдиних організаційних зборах перед тим, як ми почали працювати в їдальні УНГ. Навчав нас старий загартований ветеран ресторанних воєн, якому довелося закрити свою кав’яреньку в містечку Нашуа через рік після того, як неподалік звели «Макдональдз».

– Запам’ятайте: якщо натискати слабо, це не допоможе, – сказав він нам. – Не бійтеся зламати ребро, коли на ваших очах помирає людина.

Я бачив, що обличчя в дівчинки багряніє, і навіть не думав про її ребра. Я вхопив її в широкі волохаті обійми, поклав ліву лапу, котрою смикав за хвоста, посередині живота, де сходяться ребра, і один раз дуже сильно натиснув. Вимащений жовтим шматок хот-доґа завдовжки мало не два дюйми вискочив у неї з рота, мов корок із пляшки, і пролетів майже чотири фути. Але ні, ребер я їй не поламав. У дітей, хай їх Бог благословить, гнучкі кістки.

Я навіть не усвідомлював, що нас із Голлі Стенсфілд (так її звали) оточили колом дорослі і коло все ширшало. І, безперечно, я не усвідомлював, що нас дуже активно фотографують, у тому числі Ерін Кук, чий знімок потім потрапить у газету «Гевенз-Бей віклі» та ще кілька більших газет, зокрема «Вілмінґтон стар-ньюз». Те фото у рамці досі зберігається в коробці десь у мене на горищі. На ньому маленька дівчинка сидить на руках у напівлюдини-напівсобаки з двома головами, одна з яких звисає на плече. Дівчинка простягає руки до матері, і «спід-ґрафік» Ерін Кук зафіксував саме той момент, коли в мами підламуються перед нами ноги.

Усі ці спогади для мене – одна велика розмита пляма, але я пригадую, як мати згребла малу в обійми, а батько сказав:

– Хлопчику, ти врятував їй життя.

А ще пам’ятаю (цей спогад кришталево ясний), що Голлі подивилася на мене великими блакитними оченятами і сказала:

– Бідний Гові, у тебе відпала голова.

* * *

Класичний газетний заголовок усіх часів, як усім відомо, – «ЛЮДИНА ПОКУСАЛА СОБАКУ». До такого «Стар-ньюз», звісно, дорівнятися не могла, але заголовок над фотографією Ерін теж довів, що журналісти не дурно хліб їдять. «СОБАКА ВРЯТУВАВ ДІВЧИНКУ В ПАРКУ РОЗВАГ».

Знаєте, яким було моє перше ядуче бажання? Вирізати статтю і надіслати її Венді Кіґан. Може, я б і зробив це, якби не скидався на фото Ерін на нутрію, яку дохлою витягли з води. Але батькові я все-таки статтю надіслав, і він подзвонив, щоб сказати, як мною пишається. Голос у нього тремтів, наче він от-от розплачеться.

– Дев, Господь зробив так, щоб ти опинився в потрібному місці в потрібний час, – сказав він.

Може, Господь. А може, Роззі Ґолд, також відома як Мадам Фортуна. А може, обоє потроху.

Наступного дня мене викликали в кабінет містера Істербрука, кімнату, обшиту сосновим деревом, де стіни були всуціль обвішані старими плакатами з ярмарків і фотографіями. Особливу увагу привернуло фото працівника в солом’яному брилі та з охайними вусами, який стояв біля атракціону «Перевір свою силу». Рукава білої сорочки були закасані, а на кувалду він спирався так, наче то був ціпок: ну чистий мачо. На верхівці стовпа, поряд із дзвінком, була табличка з написом: «ПОЦІЛУЙТЕ ЙОГО, ДАМОЧКО, ВІН МУЖИК!»

– Цей хлопець – ви? – спитав я.

– Так, але на цьому атракціоні я працював лише один сезон. Мені не сподобалося. Не люблю розваг, де піддурюють людей. Завжди поважав чесну гру. Сідай, Джонсі. Хочеш кóли чи ще чогось випити?

– Ні, сер. Дякую, не хочу. – У шлунку в мене досі хлюпотів уранішній молочний коктейль.

– Скажу прямо і як є. Учора ввечері ти заробив нашому парку двісті тисяч доларів хорошої реклами, а я однаково не можу собі дозволити виписати тобі премію. Якби ти знав… але не зважай. – Він нахилився вперед. – Єдине, що я можу, – бути твоїм боржником. Якщо тобі знадобиться послуга, можеш на мене розраховувати, зроблю все, що буде в моїх силах. Влаштує тебе таке?

– Авжеж.

– Добре. І ще одне – чи не погодишся ти ще раз показатися в костюмі Гові з тією дівчинкою? Її батьки хочуть подякувати тобі особисто, але публічний вихід був би чудовою підмогою для «Джойленду». Звісно, це твоє рішення.

– Коли?

– У суботу, після полуденного параду. Ми поставимо платформу на перетині Джойленд-авеню і Дороги Гінчаків. Запросимо репортерів.

– З радістю.

Мушу визнати, мені самому подобалася думка про те, щоб знову з’явитися в газеті. Того літа моєму еґо та самоповазі завдали нищівного удару, і я хотів якнайшвидше подолати цю кризу.

Бредлі Істербрук підвівся, як завжди, повільно й невпевнено, і простягнув мені руку.

– Ще раз тобі дякую. Від імені тієї дівчинки, але також від імені «Джойленду». Бухгалтери, які керують моїм проклятущим життям, будуть дуже задоволені.

* * *

Коли я вийшов із будівлі офісу, яка разом з іншими адміністративними спорудами розташовувалася на задньому дворі, як ми його називали, то побачив, що перед нею зібралася вся моя команда. Прийшов навіть Батя Аллен. Ерін, одягнена в зелену суконьку голівудської кралечки, виступила вперед, тримаючи в руках блискучий металевий вінок із лаврового листя, вирізаного з бляшанок супу «Кемпбел». Вона опустилася на одне коліно.

– Тобі, мій герою.

– Рятівнику маленьких дівчаток, – додав Том Кеннеді. – Не кажучи вже «рятівнику нашого місця працевлаштування, якому загрожує закриття через судові позови».

Ерін скочила на ноги, поклала сміховинний вінок мені на голову і смачно цьомнула в щоку. Уся команда «Біґль» радісно заплескала в долоні.

– Добре, – сказав Батя, коли шум ущух. – Усі ми, Джонсі, згодні, що ти лицар в осяйних обладунках. А ще ти не перший, хто спас ховрашка від раптової смерті на центральній алеї. Тому йдімо вже всі працювати.

Мене це влаштовувало. Слава – це приємно, але попередження не надиматися від гордощів, на яке натякав бляшаний лавровий вінок, я вловив дуже добре.

* * *

Тієї суботи я у шкурі стояв на збитій нашвидкуруч платформі посеред нашої центральної алеї. Мені було приємно тримати на руках Голлі, та й вона помітно раділа такій можливості. Здогадуюся, що репортери спалили десь миль із дев’ять плівки, поки вона освідчувалася в любові до свого улюбленого песика та знову і знову цілувала його на камеру.

Якийсь час Ерін зі своїм фотоапаратом трималася в першому ряду, але фотографи-новинарі були кремезні й усі, як один, чоловіки. Невдовзі вони відтіснили її на менш вигідну позицію, а що їм було потрібно? Те, що Ерін уже мала, – фотографію, на якій голова Гові звисала в мене набік. То було єдине, чого я не погоджувався робити на прохання фотографів, хоча я певен, що за це мене б не покарали ні Фред, ні Лейн, ні містер Істербрук. Я не погоджувався, бо це йшло врозріз із парковою традицією: Гові ніколине знімав шкури на публіці, бо це було приблизно те саме, що викрити Зубну фею. Я зняв «голову», коли Голлі Стенсфілд задихалась, але то був необхідний виняток. А навмисно порушувати правило я не хотів. Напевно, я все-таки був карні (хоч і не карні-від-карні, це вже точно ні).

Пізніше, вже вдягнений у власні лахи, я зустрівся з Голлі та її батьками в центрі обслуговування відвідувачів «Джойленду». Зблизька стало помітно, що мама вагітна номером два, проте в неї ще було попереду місяців зо три-чотири поїдання солоних огірків та морозива. Вона обійняла мене і ще трохи поплакала. Сама Голлі, здавалося, не надто переймалася своїм порятунком. Вона сиділа у пластмасовому кріслі, теліпала ногами, дивилася на старі примірники «Скрін тайм» і виголошувала імена різних знаменитостей голосом придворного пажа, котрий сповіщає про прибуття королівської особи. Я поплескав маму по плечу й сказав «ну-ну». Тато не плакав, проте в очах у нього, коли він підійшов до мене й простягнув чек на п’ятсот доларів, виписаний на моє ім’я, стояли сльози. Коли я спитав, чим він заробляє на життя, він відповів, що рік тому заснував власну фірму-підрядника – і тепер мало-помалу, але впевнено стає на ноги. Я це обміркував, мимохідь врахувавши одну дитину і ще одну, яку чекали, і порвав чек. А йому сказав, що не можу брати гроші за те, що входить у мої службові обов’язки.

Не забувайте, мені був усього двадцять один рік.

* * *

Вікендів як таких у сезонних працівників «Джойленду» не було. Через кожні дев’ять дня ми отримували півтора вихідного, тобто на одні й ті самі дні вони не припадали. Існував аркуш реєстрації, тому ми з Томом та Ерін майже завжди примудрялися отримати півтора дні відпочинку в один час. Ось чому ми були разом того вечора в середу на початку серпня – сиділи довкола багаття на пляжі й вечеряли тим, що можуть вважати їжею тільки дуже молоді: пивом, бургерами, картопляними чіпсами зі смаком барбекю і капустяним салатом. На десерт у нас були смори [35]35
  Традиційні американські ласощі – підсмажений над вогнем маршмелоу (зефір) з печивом.


[Закрыть], які Ерін приготувала над вогнем на позиченій на точці «Вафлі та морозиво від пірата Піта» решітці. Вийшло непогано.

Нам було видно інші вогні – величезні багаття і невеличкі вогнища для приготування їжі – уздовж усього узбережжя аж до мерехтливого моря вогників у «Джойленді». Разом вони утворювали дуже милу низку вогненного намиста. Здається, у двадцять першому столітті такі багаття вже заборонені, влада має схильність оголошувати поза законом чимало прекрасного з того, що роблять пересічні люди. Чому так, я не знаю, знаю лише, що це так.

За вечерею я розповів друзям про те, як Мадам Фортуна мені навіщувала, що зустріну хлопчика з собакою і маленьку дівчинку з лялькою в червоній кепці.

– Одне вже справдилося, черга за другим, – на завершення розповіді додав я.

– Ого, – зачудовано промовила Ерін. – Може, вона й направду екстрасенс. Мені багато хто про це казав, але я не дуже…

– Наприклад? – перебив Том.

– Ну… По-перше, Дотті Лассен у костюмерній. По-друге, Тіна Екерлі. Ну, знаєш, та бібліотекарка, до якої Дев прокрадається під покровом ночі?

Я показав їй середній палець. Ерін захихотіла.

– Двоє – це не так багато, – своїм розумацько-професорським тоном промовив Том.

– Лейн Гарді третій, – втрутився я. – Він каже, що вона людям таке казала, від чого в них волосся ставало сторч. – Але, щоб інформація була повною, я відчув себе зобов’язаним додати: – Хоча він ще сказав, що дев’яносто відсотків її віщувань – повна фігня.

– Бери вище – дев’яносто п’ять, – зауважив Розумака-Професор. – Ворожба – це шахрайство, хлопчики й дівчатка. Говіркою – Айкі Гейман. Візьмімо, наприклад, кепку. У «Джойленді» собакепки продаються лише трьох кольорів – червоного, синього і жовтого. Червоний, безсумнівно, найпопулярніший. Що ж до ляльки… та ну. Скільки малих дітей беруть із собою в парк розваг іграшки? Це незнайоме місце, а улюблена іграшка заспокоює. Якби вона не вдавилася хот-доґом у тебе на очах, якби вона просто міцно обійняла Гові, як усі діти, й пішла далі, ти побачив би якусь іншу дівчинку з лялькою та в червоній собакепці і сказав би: «Ага, Мадам Фортуна справді бачить майбутнє, піду позолочу їй ручку, може, ще щось мені скаже».

– Ти такий цинік. – Ерін ткнула його ліктем. – Роззі Ґолд зі своїх ніколи грошей не бере.

– Вона не просила грошей, – сказав я, але сам подумав, що в Томових словах є сенс. Так, правда, вона знала (чи здавалося, що знає), що темноволоса дівчина була в моєму минулому, а не в майбутньому, але то міг бути звичайний здогад, заснований на процентному співвідношенні… чи на виразі мого обличчя, з яким я її спитав.

– Ну звісно, – кивнув Том, беручи ще один смор. – Вона лиш практикувалася на тобі. Відточувала майстерність. Зуб даю, іншим зеленим вона теж щось казала.

– А тобі? – спитав я.

– Ну… ні. Але це нічого не означає.

Я подивився на Ерін, і вона похитала головою.

– А ще вона думає, що в «Домі жаху» водиться примара, – додав я.

– Я про це теж чула, – сказала Ерін. – Привид дівчини, яку там убили.

– Чухня! – заволав Том. – А далі ви мені скажете, що то був капітан Гак і він досі ховається за Верескучим черепом.

– Убивство справді було – це факт, – сказав я. – Убили дівчину на ім’я Лінда Ґрей. Вона була з Флоренс, це в Південній Кароліні. Є фотографії, на яких вона з типом, що її вбив, стоять у тирі і в черзі до колеса. Гака не було, зате на руці він мав татуювання у вигляді птаха. Яструба чи орла.

Почувши це, Том замовк. Принаймні ненадовго.

– Лейн Ґарді каже, що Роз думає, начебто в «Домі жаху» живе примара, бо сама туди заходити й перевіряти не хоче – навіть близько до нього підходити. Лейн вважає, що це іронія долі, бо примара, за його словами, там справді є.

Ерін вилупила очі й присунулася поближче до вогню – радше картинно і щоб Том міг обійняти її за плечі, так я собі думаю.

– А він бачив?..

– Не знаю. Сказав, щоб я попитав у місіс Шопло, а вона розповіла мені всю історію.

Я стисло переказав її друзям. То була оповідка з тих, які розказують уночі, під зорями, під шум прибою, коли догоряє багаття на пляжі. Навіть Том слухав зачаровано.

– А сама вона що каже? Бачила Лінду Ґрей? – запитав він, коли я нарешті замовк. – Ла Шопло?

Я подумки прокрутив хазяйчину розповідь того дня, коли орендував кімнату на другому поверсі.

– Здається, ні. Нічого такого вона не казала.

Том вдоволено кивнув.

– Прекрасна ілюстрація того, як усе це працює. Усі знають когось, хто бачив НЛО, і всі знають когось, хто бачив примару. Свідчення з чужих слів у суді не приймаються. Так, я Фома Невіруючий. Шарите? Том Кеннеді, Невіруючий Фома [36]36
  Каламбур базується на однаковому написанні в англійській мові імен «Фома» і похідного від нього «Томас» – Thomas.


[Закрыть].

Цього разу Ерін уже значно серйозніше тицьнула його ліктем.

– Ми зрозуміли. – І задумливо подивилася у багаття. – Знаєте що? Минуло вже дві чверті літа, а я досі не була в крикобудці «Джойленду», навіть у її передній, дитячій частині. Там заборонено фотографувати. Бренда Раферті каже, це тому, що багато парочок туди ходять, щоб лизатися. – Вона скоса глянула на мене. – А чого ти шкіришся?

– Та нічого. – Я згадав покійного чоловіка Ла Шопло, котрий після Останніх воріт ішов маршрутом і підбирав викинуті трусики.

– А ви, хлопці, теж там не були?

Ми обидва похитали головами.

– ДЖ – парафія команди «Добі», – зауважив Том.

– А сходімо завтра. Утрьох вмостимося в одному вагончику. Може, й побачимо її.

– Іти в «Джойленд» у свій вихідний, коли можна повалятися на пляжі? – уточнив Том. – Це межа мазохізму.

Тепер, замість тикати ліктем у руку, Ерін штрикнула його під ребра. Я не знав, чи вони вже тоді спали разом, але схоже було на те, бо стосунки перейшли на стадію постійних доторків.

– Клала я на це! Як працівники, ми маємо право кататися безкоштовно, і скільки забере ця поїздка? Хвилин п’ять?

– Я думаю, більше, – сказав я. – Дев’ять-десять. А ще якийсь час у дитячій частині. Загалом, напевно, п’ятнадцять хвилин.

Том притулився підборіддям до голови Ерін і подивився на мене крізь тонку хмаринку її волосся.

– Клала я на це, каже вона. Одразу видно молоду жінку з прекрасною університетською освітою. Перед тим, як стусуватися з дівками з сестринства, вона б сказала «какашка» і цим би все обмежилося.

– Той день, коли я почну тусуватися з тими анорексичними шльондрами, які цілими днями тільки те й роблять, що комбінують різні варіанти одного й того самого одягу, стане днем, коли я залізу до себе в сраку і здохну! – Чомусь ця вульгарність безмежно мене потішила. Може, тому, що Венді була ветераном руху комбінаторок одягу. – Ти, Томасе Патріку Кеннеді, просто боїшся, що ми справді її побачимо і тобі доведеться взяти назад усі свої слова про Мадам Фортуну, і примар, і НЛО, і…

Том здійняв руки догори.

– Я здаюся. Станемо в чергу з рештою лохів… тобто ховрашків… і вирушимо оглядати «Дім жаху». Єдине, на чому я наполягаю, – щоб це було вдень. Мені потрібно відіспатися, щоб бути красивим.

– Це точно, – сказав я.

– Чути це від людини на вигляд такої, як ти, щонайменше кумедно. Джонсі, передай пиво.

Я передав йому пиво.

– Розкажи, як усе пройшло зі Стенсфілдами, – попросила мене Ерін. – Вони тебе всього залили сльозами й назвали своїм героєм?

Описана картина доволі близько відтворювала правду, але я не хотів цього казати.

– Батьки поводилися нормально. Мала сиділа в куточку, читала «Скрін тайм» і казала, що своїми маленькими оченятами бачить Діна Мартіна.

– Місцевий колорит можеш опустити, одразу переходь до суті, – сказав Том. – Грошей тобі дали?

Я саме замислився над тим, що дівчинка, яка з такою пошаною називала імена знаменитостей, могла в той час лежати в комі. Або в труні. Тому, заскочений зненацька, я відповів чесно.

– Батько пропонував мені п’ятсот доларів, але я не взяв.

Том вирячив на мене очі.

– Що-що?

Я подивився на залишки смора в руці. Маршмелоу потік на пальці, тому я викинув його в багаття. Я був уже ситий. А ще збентежений і сердитий через те, що так почуваюся.

– Цей чоловік намагається підняти свій бізнес, і судячи з того, як він мені про нього розказував, справи його можуть або піти вгору, або покотитися вниз. А ще в нього вагітна дружина і дитина. Навряд чи він може собі дозволити розкидатися грішми.

– Він не може? А ти можеш?

Я кліпнув очима.

– А що я?

Я й досі не знаю, чи Том тоді справді розсердився, чи просто вдав сердитого. Думаю, починалося все з гри, та потім він розійшовся не на жарт, бо до нього дійшло, що я зробив. Мені достеменно не відомо, яка там у нього вдома ситуація, але я знаю точно, що він жив від зарплатні до зарплатні й не мав машини. Коли хотів повезти Ерін на побачення, брав мою… і завжди чітко – я б навіть сказав, педантично, – сплачував за використаний бензин. Гроші мали для нього значення. Такого відчуття, що вони мають над ним повну владу, не було, проте так, вони мали для нього велике значення.

– Ти вчишся в університеті на чесному слові, так само, як Ерін і я, а робота в «Джойленді» нікому з нас не простелить дорогу в лімузин. Ти що, здурів? Тебе мати на долівку впустила в дитинстві?

– Заспокойся, – сказала йому Ерін.

Але Том не звернув на неї уваги.

– Тобі так хочеться весь осінній семестр наступного року вставати рано, щоб знімати брудні після сніданку тарілки з конвеєра в «Комонзі»? Напевно, так, бо п’ятсот баксів – це саме семестр навчання в Ратґерському. Я в курсі, бо вступив до того, як пощастило знайти репетиторство. Знаєш, як я протримався перший рік навчання? Писав реферати для багатеньких братчиків, чиєю спеціалізацією була професійна пивологія. Якби мене зловили на цьому, то усунули б від занять на семестр, а то і взагалі вигнали б. Я тобі скажу, до чого призвів твій широкий жест: ти викинув на вітер двадцять годин на тиждень, які міг би присвятити навчанню.

Тут він зрозумів, що читає нотації, облишив це діло і широко всміхнувся.

– Або заграванню зі стрункими дівчатками.

– Я тобі покажу струнких. – З цими словами Ерін накинулася на нього, і разом вони покотилися по піску, Ерін лоскотала Тома, він репетував (але не надто переконливо), щоб вона з нього злізла. Мене це влаштовувало, бо не хотілося продовжувати тему, яку він порушив. Я сам, схоже, прийняв уже деякі рішення, і все, що лишалося, – почекати, щоб моя свідомість сприйняла новину.

* * *

Наступного дня, о чверть на четверту, ми стояли в черзі перед «Домом жаху». Квитки перевіряв хлопець, якого звали Брейді Вотермен. Я пам’ятаю його, бо він теж добре виконував роль Гові. (Але, суто заради справедливості мушу додати, не настільки добре, як я.) Брейді, ще на початку літа доволі повний, тепер був стрункий і підтягнутий. Носіння шкури могло заткнути за пояс будь-яку програму здорового харчування.

– Народ, ви що тут робите? – спитав він. – Я думав, у вас вихідний.

– Ми мусили побачити один-єдиний темний атракціон «Джойленду», – сказав Том, – і я вже відчуваю втіху від цього драматичного поєднання – Бред Вотермен і «Дім жаху». Ідеальна пара.

Брейді скривився.

– Я так думаю, ви всі полізете в один вагончик?

– У нас немає іншого виходу, – відповіла Ерін. Нахилилася ближче до відстовбурченого вуха Брейді та інтимно прошепотіла: – У нас гра на бажання.

Поки Бред міркував над цим, кінчик його язика торкнувся середини верхньої губи. Я буквально бачив, як він розраховує можливості.

– Діти, не затримуйте черги, – заговорив чоловік із черги за нами. – Я так розумію, там всередині кондиціонери, і мені дуже хотілося б швидше туди потрапити.

– Ідіть, – сказав нам Бред. – Руки в ноги й чухайте звідси. – У виконанні Бреда то був просто-таки раблезіанський дотеп.

– А там є примари? – спитав я.

– Сотні. Хай вони всі вас там за дупи хапають.

* * *

Ми почали з «Дзеркального особняка Містеріо». Ненадовго зупинилися, щоб подивитись, як наші постаті то видовжуються, то приплющуються. Трохи для порядку похихотівши, ми по крихітних червоних точках внизу деяких дзеркал вийшли прямісінько до «Музею воскових фігур». Завдяки цій таємній карті ми прибули на місце набагато раніше, ніж інші учасники нашої групи, котрі блукали дзеркальною залою, сміялися і стукалися лобами в дзеркала, нахилені під різними кутами.

На Томове розчарування, у «Музеї воскових фігур» не було вбивць, самі політики й знаменитості. Обабіч дверей відвідувачів зустрічали усміхнений Джон Ф. Кеннеді та Елвіс Преслі у спортивному костюмі. Проігнорувавши табличку «РУКАМИ НЕ ЧІПАТИ», Ерін бринькнула на Елвісовій гітарі.

– Ненастроє… – почала вона і сахнулася, бо зненацька Елвіс ожив і заспівав «Не можу не закохуватися в тебе».

– Піймалася! – радісно вигукнув Том і пригорнув її до себе.

Двері у глибині «Музею воскових фігур» вели в «Кімнату діжки та моста», де двигтіла машинерія, небезпечна на вигляд (хоча так тільки здавалося), і блимали стробоскопічні світильники кольорів, які ніяк між собою не поєднувалися. Ерін перейшла на той бік по трясучому перехиленому мосту Козла, тоді як хоробрі мачо, що її супроводжували, наважилися ступити на «Діжку». Я невпевнено протупцяв свій шлях, хитаючись, мов п’яний, але впав лише раз. Том зупинився посередині, виставив уперед руки й ноги, ставши схожим на паперову ляльку, і рвучко розвернувся на всі триста шістдесят градусів.

– Годі, дурнику, ти в’язи собі скрутиш! – вигукнула Ерін.

– Не скрутить, навіть якщо впаде. Там м’яко.

Том приєднався до нас, усміхнений і почервонілий до коренів волосся.

– Це розбудило клітини мозку, які спали, відколи мені було три роки.

– Так, але як щодо тих, які щойно загинули? – підколола його Ерін.

Далі була «Похила кімната», а за нею – ігрова галерея, в якій багато підлітків грали в пінбол та скібол [37]37
  Міні-боулінг.


[Закрыть]. Ерін трохи поспостерігала за грою в скібол, склавши руки на грудях. На її обличчі читався осуд.

– Невже вони не знають, що це повна обдирайлівка?

– Люди приходять сюди для того, щоб їх обдерли, – зауважив я. – Це теж свого роду атракціон.

– А я думала, це Том у нас цинік, – зітхнула Ерін.

На дальньому боці пасажу, під освітленим зеленим черепом, висіла табличка з написом: «ДАЛІ – „ДІМ ЖАХУ“! СТЕРЕЖІТЬСЯ! ВАГІТНІ ЖІНКИ Й ЖІНКИ З МАЛИМИ ДІТЬМИ МОЖУТЬ ВИЙТИ ЛІВОРУЧ».

Ми зайшли в хол, яким розлягалося відлуння записаних на плівку зловісних смішків та пронизливих криків. Єдину сталеву рейку і чорну пащу тунелю трохи віддалік освітлювало пульсування червоного світла. З глибини долинав гуркіт, там спалахувало світло і лунали крики. Не записані – справжні. Здалеку вони не здавалися особливо радісними, але, напевно, то було хибне враження. Деякі з них, принаймні, були веселими.

До нас підійшов Едді Паркс, господар «Дому жаху» та бос команди «Доберман». На руках у нього були сирицеві рукавички, а на голові – собакепка, така стара, що вже втратила колір (хоча щоразу, коли пульсувало червоне світло, вона забарвлювалася в криваво-червоний). Едді зневажливо пхикнув:

– Мабуть, у вас збіса нудний вихідний.

– Хотіли глянути, як живе інша половина людства, – сказав Том.

Ерін обдарувала Едді найсліпучішою усмішкою. Але марно старалася.

– Троє в одному вагончику, я так собі думаю. Цього хочете?

– Так, – підтвердив я.

– Я не проти. Тільки пам’ятайте, що правила для всіх одні, вас це теж стосується. Тримайте свої кляті руки у вагончику.

– Так, сер! – вигукнув Том і легенько відсалютував. Едді глянув на нього так, наче перед ним був новий, досі не відомий підвид жука, і пішов до свого пульту керування, що складався з трьох ручок перемикання, які стирчали з трибуни по пояс заввишки, та ще кількох кнопок, підсвічуваних лампою на шарнірному кронштейні, яку нахилили низенько, щоб вона відкидала якомога менше не надто примарного білого світла.

– Приємний дядько, – промимрив Том.

Ерін узяла під праву руку Тома, під ліву – мене і притягла нас поближче.

– Цікаво, він хоч комусь подобається? – і собі пробурмотіла вона.

– Ні, – відповів Том. – Навіть у його команді. Двох він уже попер з роботи.

Решта нашої групи підтягнулася, коли прибув поїзд, повен ховрашків. Усі сміялися, крім кількох дітлахів, які плакали. Їхнім батькам, певно, треба було взяти до уваги попередження й вийти з галереї. Ерін запитала в однієї дівчини, чи було страшно.

– Найстрашніше було втримати його, щоб не розпускав руки, – відповіла та й радісно вереснула, коли хлопець спершу поцілував її в шию, а тоді потягнув у бік галереї.

Ми сіли у поїзд. Трьом у вагончику, спроектованому для двох, було надзвичайно тісно, і я дуже відчував, як стегно Ерін притискається до мого, а груди труться об мою руку. І зненацька відчув дуже навіть приємний дрож унизу. Я міг би впевнено стверджувати, що (не беручи до уваги фантазії) більшість чоловіків від підборіддя й вище моногамні. Проте нижче пряжки пояса в них розгнузданий коняка, якому на це насрати.

– Руки у вагооончики! – кричав Едді Паркс до-смерті-знудженим монотонним голосом, повною протилежністю до радісного заклику Лейна Гарді. – Руки у вагооончики! Дітей, нижчих за три фути, садіть на коліна чи вилазьте з вагооончика! Сидіть спокійно, опускається штааанга!

Опустилися й брязнули запобіжні перекладини, і кілька дівчаток підготовчо скрикнули. Прочищали голосові зв’язки перед аріями у темних коридорах, так би мовити.

Поїзд смикнувся, рушаючи, і ми поїхали у «Дім жаху».

* * *

Через дев’ять хвилин ми вилізли з вагончика й вийшли через галерею з рештою відвідувачів атракціону. За спинами в нас Едді так само монотонно інструктував наступну групу тримати руки у вагооончику і стерегтися штааанги. На нас він навіть не глянув.

– У темниці було зовсім не страшно, – сказала Ерін, – бо всі в’язні були з «Доберманів». А в піратському прикиді був Біллі Руґґеріо. – На щоках у неї вигравав рум’янець, волосся скуйовдив вітерець від повітродувок, і я подумав, що вона ще ніколи не була такою гарненькою. – Але Верескучий череп реально мене злякав, а кімната тортур… Господи!

– Огидно, – погодився я. У старших класах я передивився чимало різних жахастиків і вважав, що до всього вже звик, та коли похилим жолобом з гільйотини скотилася голова з вибалушеними очима, я підскочив, мов ужалений. Губи у голови все ще ворушилися.

Вийшовши на Джойленд-авеню, ми помітили, що Кем Йорґенсен з команди «Хортів» продає лимонад.

– Хто хоче? – спитала Ерін. Її збудження досі не вивітрилося. – Я пригощаю!

– Так, – сказав я.

– Том?

Він знизав плечима, виражаючи згоду. Ерін глянула на нього трохи здивовано та й побігла по напої. Я скоса подивився на Тома, проте він уважно спостерігав, як обертається «Ракета». Чи дивився крізь неї.

Повернулась Ерін, несучи три високі паперові стаканчики з напоями, на поверхні яких плавали маленькі часточки лимона. Ми віднесли їх до лавочок у Джойленд-парку, прямо на північ від Виляй-Крути, та посідали у затінку. Ерін теревенила про кажанів, які вилетіли наприкінці поїздки: вона знала, що це механічні іграшки на дротах, але кажанів завжди боялася до смерті, і…

Та раптом вона затнулася.

– Томе, що з тобою? Мовчиш, наче води в рот набрав. Тобі що, зі шлунком погано після поворотів на «Діжці»?

– Мій шлунок у повному порядку. – Він надпив лимонаду, наче хотів їй довести. – Дев, а в чому вона була? У якому одязі, знаєш?

– Га?

– Дівчина, яку вбили. Лорі Ґрей.

– ЛіндаҐрей.

– Лорі, Ларкін, Лінда – яка різниця? Що на ній було? Спідниця, довга, до щиколоток, і блузка-безрукавка?

Я уважно на нього подивився. Ерін теж, бо ми обоє подумали, що то ще один прикол Тома Кеннеді. Та тільки вигляд у нього був не як у людини, що дуркує. Тепер, коли я ближче до нього придивився, стало помітно, що він наляканий до півсмерті.

– Томе? – Ерін торкнулася його плеча. – Ти її бачив? Тільки не відбувайся жартиками.

Він прикрив долонею її руку, але в очі не глянув. Бо дивився на мене.

– Так, – сказав він. – Довга спідниця і блузка без рукавів. Ти знаєш, бо тобі казала Ла Шопло.

– Якого кольору? – спитав я.

– Важко сказати, там весь час міняється світло, але я думаю, синього. І блузка, і спідниця.

І тут до Ерін дійшло.

– Холера, – напіввимовила, напіввидихнула вона. Рум’янець дуже швидко зійшов з її щічок.

Була ще одна деталь. Деталь, яку, за словами місіс Шопло, поліція дуже довго приховувала від громадськості.

– Томе, а як щодо зачіски? Хвостик, так?

Він похитав головою. Зробив маленький ковток лимонаду. Витер губи тильним боком долоні. Волосся в нього не посивіло, очі не вилізли з орбіт, руки не трусилися, та він уже не був схожий на того хлопця, котрий жартував усю дорогу через «Дзеркальний особняк» і «Кімнату діжки та моста». Він був схожий на хлопця, який отримав клізму з реальністю, що вимила з його організму всю дурню, притаманну для другокурсника на сезонній роботі.

– Не хвостик. Волосся в неї довге, так, але на голові в неї була така штука, щоб воно не лізло в очі. Я сто разів такі бачив, але не можу згадати, як їх називають дівчата.

– Стрічка Аліси, – підказала Ерін.

– Ага. Здається, вона теж була синя. Вона простягала вперед руки. – Він показав, як саме це було. Точнісінько так усе зображала Еммаліна Шопло того дня, коли розповідала мені цю історію. – Наче допомоги просила.

– Та ти вже чув цю оповідку від місіс Шопло, – сказав я. – Правда ж? Можеш сказати, ми не будемо сердитися. Правда, Ерін, не будемо?

– Не будемо, ні.

Але Том похитав головою.

– Я розказую те, що сам бачив. Невже ніхто з вас її не помітив?

Ми чесно зізналися, що примару не бачили.

– Чому я? – жалібно спитав Том. – Там, усередині, я навіть не думав про неї. Мені просто було весело. То чому саме я?

* * *

Поки я віз усіх назад у Гевенз-Бей на своїй тарадайці, Ерін намагалася витягти з Тома більше подробиць. Той відповів на перші два чи три її запитання, потім сказав, що більше не хоче про це говорити. Навіть не сказав, а грубо відрізав. Я ще ніколи не чув, щоб він так розмовляв з Ерін. Та й вона, мабуть, теж, бо притихла й до кінця поїздки сиділа, мов миша. Між собою вони, може, потім і обговорювали цю подію, але мені він точно нічого не казав і заговорив про це лише за місяць до своєї смерті, та й то дуже коротко, вже ближче до кінця телефонної розмови – важкої, бо він затинався й говорив у ніс, а часом плутав слова.