Текст книги "Країна розваг"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Як твій іспит з соціології? – спитав я.

– Нормально. Навряд чи я написала на відмінно з плюсом, але залік буде, і то добре. А ще краще, що той іспит був останнім. – Вона потягнулася, і пальці торкнулися зигзага сходів над нашими головами, а груди звабливо припіднялися. – Я тікаю звідси за… – Вона глянула на свій годинник. – …годину і десять хвилин.

– З Рене? – Я недолюблював сусідку Венді, та мав достатньо клепки, щоб не згадувати про це вголос. Якось раз я мав необережність таке сказати, і ми з Венді посварилися. Сварка тривала недовго, була запеклою, і Венді звинуватила мене в тому, що я намагаюся керувати її життям.

– Саме так, сер. Вона підкине мене додому до батька й мачухи. А через тиждень ми станемо офіційними працівницями «Філінз».

Вона промовила це таким тоном, наче їм двом пощастило здобути посади дрібних службовців у Білому домі, але тут я теж прикусив язика. Мене турбувало інше.

– Але ж у суботу ти приїдеш у Бервік? – Ми планували, що вона приїде вранці, проведе з нами день і залишиться ночувати. Звісно, поклали б ми її в кімнаті для гостей, але до неї лише з десяток кроків по коридору. А враховуючи те, що до осені ми вже могли й не побачитися, я думав, що ймовірність зробити «це» була дуже великою. Авжеж, маленькі дітки вірять у Санта-Клауса, а деякі першокурсники в УНГ могли протягом цілого семестру свято вірити в те, що Джордж Б. Нако – реальний професор і читає реальні курси англійської мови та літератури.

– Сто пудів. – Вона роззирнулася навколо, нікого не побачила і ковзнула рукою вгору по моєму стегну. А діставшись до паху, ніжно стиснула те, що там знайшла. – Ану йди сюди.

Отже, зрештою свою втіху через штани я дістав. То була одна з її найкращих спроб, повільна й ритмічна. Гримів грим, і певної миті зітхання зливи переросло в глухий гуркіт граду. Наприкінці Венді міцно стиснула, посилюючи та подовжуючи мою насолоду від оргазму.

– Коли повернешся в гуртожиток, гарненько випери все, бо інакше весь світ дізнається, чим ми тут займалися. – Вона скочила на ноги. – Дев, я маю бігти. Треба ще речі зібрати.

– Я заберу тебе в суботу по обіді. Тато готує на вечерю своє знамените куряче рагу.

Венді знову повторила «сто пудів», піднялася навшпиньки, щоб поцілувати мене (то був фірмовий поцілунок Венді Кіґан). І лише в п’ятницю ввечері подзвонила мені, щоб повідомити – в Рене помінялися плани і в Бостон вони їдуть на два дні раніше.

– Мені шкода, Дев, але ж вона мене везе.

– Ще є автобус, – нагадав я, наперед знаючи, що цей аргумент не подіє.

– Сонечко, я обіцяла. А ще в нас квитки на «Піпіна» [16]16
  Відомий мюзикл.


[Закрыть]в «Імперіалі». Нам їх тато Рене подарував, такий сюрприз був. – Вона ненадовго замовкла. – Ну порадій за мене. От ти аж у Північну Кароліну їдеш, і я за тебе рада.

– Радію, – сказав я. – Вас зрозумів.

– Отак уже краще. – Венді стишила голос до інтимного шепоту. – Наступного разу, коли залишимось удвох, я тобі все компенсую. Обіцяю.

Обіцянки своєї вона так і не виконала, але й не порушила, бо після того дня в «кабінеті» професора Нако я Венді Кіґан більше не бачив. Не було навіть останнього телефонного дзвінка, сповненого сліз та звинувачень. Так порадив мені Том Кеннеді (невдовзі ви з ним познайомитеся), і, напевно, то було на краще. Мабуть, Венді чекала такого дзвінка, може, навіть, хотіла, щоб він пролунав. Якщо так, то я її розчарував.

Дуже на це сподіваюся. Після стількох років, коли всі лихоманки й марення давно позаду, я все ще на це сподіваюся.

Кохання залишає по собі шрами.

* * *

Я так і не написав книжок, про які мріяв, усіх тих майже-бестселерів, які так схвально прийняла б критика, але в ролі письменника мені живеться непогано, і я вдячний за це долі. Тисячам інших пощастило значно менше. Мої заробітки стабільно зростали, і зрештою я перейшов працювати у «Комершіал Флайт», періодичне видання, про яке ви, напевно, ніколи не чули.

За рік по тому, як я обійняв посаду головного редактора, доля знову привела мене в університетське містечко УНГ. Я приїхав на дводенний симпозіум, присвячений майбутньому спеціалізованих журналів у двадцять першому столітті. У другий день під час перерви я несподівано для себе самого вирішив прогулятися до Гамілтон-Сміт-Холу і зазирнути під сходи в підвалі. Теми робіт, схеми розташування студентів з іменами знаменитостей, албанське мистецтво – все зникло. Так само, як і стільці, диван і високі попільнички. Та все ж хтось ще пам’ятав. Скотчем до внутрішнього боку сходів, де колись була табличка з написом «курити завжди дозволено», приліпили смужку паперу з надрукованим на ній одним-єдиним рядком, та таким дрібним шрифтом, що я мусив нахилитися ближче і зіп’ястися навшпиньки, щоб його прочитати:

Професор Нако тепер викладає у Гоґвортській школі чарів та чаклунства

Ну що ж, а чому б і ні?

Чому, бляха, ні?

Що ж до Венді, мені про неї відомо не більше, ніж вам. Напевно, я міг би скористатися Ґуґлом, цією чарівною кулькою [17]17
  Пластмасова іграшка у вигляді більярдної кулі з намальованою на ній вісімкою. Якщо потрусити, відповідає на поставлене запитання словами «так» чи «ні».


[Закрыть]двадцять першого століття, – розшукати її й довідатися, чи змогла вона втілити своюмрію й відкрити ексклюзивний маленький бутік. Але навіщо? Що було, те загуло. Минулого не повернеш. А після «Джойленду» (північніше по узбережжю від містечка з райською назвою Гевенз-Бей, не забуваймо про це) розбите серце перестало здаватися мені чимось дуже важливим. І велику роль у цьому відіграли Майк та Енні Рос.

* * *

Зрештою ми з татом їли його знамените куряче рагу самі, без жодних гостей (що, цілком імовірно, влаштовувало Тімоті Джонса, хоч він з поваги до мене й намагався це приховати, але я знав, що до Венді він ставився десь приблизно так само, як я – до її подруги Рене). Тоді я думав, що він трохи ревнує, бо Венді посіла в моєму житті таке велике місце. Та тепер розумію, що він просто бачив її більш чітко, ніж я. Хоча стверджувати не стану, бо ми з ним ніколи про це не говорили. Мені взагалі здається, що чоловіки не вміють вести значущі розмови про жінок.

Повечерявши й вимивши посуд, ми посідали на канапі, пили пиво, їли попкорн і дивилися фільм з Джином Гекменом [18]18
  Джин Гекмен (нар. 1930) – американський актор і письменник.


[Закрыть]у головній ролі, де він грав крутого поліцейського – фут-фетишиста. Мені бракувало Венді (котра, мабуть, тієї миті слухала, як у «Піпіні» співають «Трохи сонячного сяйва»), але в чоловічій компанії є свої переваги – принаймні можна не криючись відригувати й пердіти.

Наступного дня (то був мій останній день удома) ми пішли прогулятися уздовж закинутих залізничних колій, що тяглися крізь ліс за будинком, у якому я виріс. У мами було непорушне правило – щоб ми з друзями трималися якнайдалі від тих колій. Останній вантажний потяг компанії GS&WM прогуркотів по них десять років тому, іржаві шпали позаростали бур’янами, але мама на це не зважала. Вона була свято переконана – якщо ми там гратимемося, зненацька звідкись вигулькне останній поїзд (назвімо його Дітожерчим експресом), кулею промчить по рейках і розчавить нас усіх на пасту. Та тільки поїзд, що пройшов не за розкладом, першою збив її – метастатичний рак грудей у сорок сім років. Чортів знавіснілий експрес.

– Сумно мені буде без тебе влітку, – сказав тато.

– Мені без тебе теж.

– О! Поки не забув. – Він засунув руку в нагрудну кишеню і витяг звідти чек. – Обов’язково відкрий рахунок і поклади туди ці гроші. Попроси, щоб прискорили кліринг, якщо це можливо.

Я глянув на суму – не п’ятсот доларів, як я просив, а тисяча.

– Тату, а ти можеш собі це дозволити?

– Так. Здебільшого тому, що ти працював у «Комонзі» й це дало мені змогу заощадити. Вважай це преміальними.

Я поцілував його в колючу щоку. Того ранку він не голився.

– Спасибі.

– Синку, ти навіть не уявляєш, який я радий тобі допомогти. – Він витяг з кишені хустинку і спокійно, без найменшого збентеження промокнув очі. – Вибач, що пустив сльозу. Важко, коли діти тебе покидають. Колись ти сам це зрозумієш. Та сподіваюся, якась хороша жінка складе тобі компанію після їхнього від’їзду.

Я згадав слова місіс Шопло: «Мати дітей – великий ризик».

– Тату, з тобою все буде в порядку?

Він поклав хустинку назад у кишеню і всміхнувся мені, широко й невимушено.

– Дзвони мені час від часу, і тоді точно буде. А ще не дозволяй, щоб тебе примушували лазити по тих клятих американських гірках.

Мені ця думка здалася доволі привабливою, але я пообіцяв йому, що не дозволю.

– І… – Але я так і не почув того, що батько хотів сказати далі – щось порадити чи застерегти, – бо він показав кудись пальцем. – Ти диви!

За п’ятдесят ярдів попереду з лісу вийшла лань. Вона обережно переступила через іржаву залізничну рейку і стала на зарослі шпали, де бур’ян і золотушник діставав їй до боків. Там вона зупинилася й спокійно дивилася на нас, нашорошивши вуха. Що мені запам’яталося тієї миті, то це тиша. Жоден птах не співав, жоден літак не дзижчав у височіні. Якби мама була з нами, вона б уже вхопила фотоапарат і несамовито фотографувала. Від думки про це моє серце пройняла така туга, якої я не відчував уже багато років.

Я обійняв тата і на мить міцно притиснув до себе.

– Тату, я люблю тебе.

– Я знаю, – сказав він. – Я знаю.

Коли я озирнувся, лані вже не було. А за день поїхав і я.

* * *

Коли я повернувся в Гевенз-Бей, у великий сірий будинок у кінці Мейн-стрит, табличку, викладену з мушель, уже зняли й поклали в комору, бо всі кімнати у місіс Шопло були зайняті на літо. Я подумки подякував Лейну Гарді за пораду застовпити собі житло. Літні загони робітників «Джойленду» вже прибули, і всі будинки в місті, де здавали в оренду житло, були залюднені.

На другому поверсі, крім мене, мешкала Тіна Екерлі, бібліотекарка. Кімнати на третьому поверсі місіс Шопло здала гнучкій, мов тростина, рудоволосій студентці факультету мистецтв Ерін Кук та дебелому четвертокурснику з Ратґерського універу Тому Кеннеді. Ерін, котра слухала курси фотографії в старших класах та в Барді [19]19
  Коледж вільних мистецтв у штаті Нью-Йорк.


[Закрыть], найняли на роботу голівудською кралечкою. Що ж до нас із Томом…

– Привітні помічники, – сказав він. – Інакше кажучи, загальне працевлаштування. Ось який рядок той Фред Дін позначив галочкою на моїй анкеті. А в тебе?

– Те саме, – відповів я. – Здається, це означає, що ми прибиральники.

– Сумніваюся.

– Справді? Чому?

– Бо ми білі. – І хоча свою частку прибирання нам таки довелося вигребти, зрештою виявилося, що в цілому Том мав рацію. Команда прибиральників (двадцять чоловіків і понад тридцять жінок, одягнених у комбінезони з нашивками веселого песика Гові на нагрудних кишенях) всуціль складалася з гаїтянців і домініканців, і майже напевно в них не було документів. Вони жили окремо, у селі за десять миль углиб материка, а на роботу їх привозили й відвозили на двох списаних шкільних автобусах. Ми з Томом заробляли по чотири долари за годину, Ерін – трохи більше. Бог його знає, скільки платили прибиральникам. Звісно, їх експлуатували в хвіст і в гриву, і те, що на всьому півдні було повно нелегальних робітників, яким жилося набагато гірше, нікого не виправдовує, так само, як і те, що це було сорок років тому. Хоча одна маленька деталь: їм ніколи не доводилося носити шкуру. Як і Ерін.

Не те, що нам із Томом.

* * *

У вечір перед першим робочим днем ми втрьох сиділи у вітальні « Maison [20]20
  Дім, особняк (спотворене фр.).


[Закрыть]Шопло», знайомилися ближче й розмірковували вголос, яким буде літо. Поки ми розмовляли, над Атлантикою зійшов місяць, такий самий спокійний і прекрасний, як і лань, котру ми з батьком бачили на старій залізничній колії.

– Та це ж парк розваг, – сказала Ерін. – Що там може бути важкого?

– Легко тобі казати, – заперечив Том. – Не ти ж митимеш зі шланга «Чашки-кружляшки» після того, як цілий загін малих бойскаутів десь у середині поїздки покаже, що їв на обід.

– Я підключатимусь, коли буде необхідно. Якщо доведеться не тільки робити знімки, а й блювотиння витирати, то так і буде. Мені потрібна ця робота. Наступного року мені в потилицю дихає магістратура, а грошей катма.

– Нам усім треба постаратися потрапити в одну команду, – сказав Том.

Зрештою так і вийшло. Усі робочі загони в «Джойленді» називалися собачими іменами. У нас була команда «Біґль».

Саме тоді у вітальню зайшла Еммаліна Шопло з тацею, на якій стояло п’ять келихів. Поряд ішла міс Екерлі, каланча з величезними очима за скельцями окулярів, що робили її схожою на Джойс Керол Оутс [21]21
  Джойс Керол Оутс (нар. 1938 р.) – американська письменниця, прозаїк, поет, драматург, критик.


[Закрыть], несучи пляшку. Том Кеннеді просяяв.

– Це, якщо я не помиляюся, французький імбирний ель? Трішечки занадто елегантно, щоб бути шипучкою з супермаркету.

– Це шампанське, – відказала місіс Шопло. – Проте, якщо ви сподіваєтеся на «Моет-е-Шандон», юний містере Кеннеді, то будете розчаровані. Це не «Колд Дак» [22]22
  «Холодна качка» (англ.) – марка недорогого шампанського.


[Закрыть], але й не дорогезний вишуканий напій.

– За своїх нових колег не скажу, – промовив Том, – але як людина, чиї смакові пристрасті формувалися під впливом вина з пакетів, я навряд чи буду розчарований.

Місіс Шопло всміхнулася.

– Я завжди так відзначаю початок літа. На удачу. Наче працює. Досі я ще не втратила жодного сезонного пожильця. Беріть по келиху. – Ми зробили так, як нам було сказано. – Тіно, наллєш?

Коли фужери були повні, місіс Шопло піднесла свій догори, ми наслідували її приклад.

– За Ерін, Тома й Девіна, – проголосила вона. – Нехай їхнє літо буде чудовим, а шкура носиться лише в прохолодні дні.

Ми цокнулися й випили. Нехай то було й не дороге шампанське, та смакувало воно збіса добре і його лишалося достатньо, щоб ми зробили ще по ковтку. Наступний тост запропонував Том.

– За місіс Шопло, яка дає нам прихисток від бурі!

– Ой, дякую, Томе, мені дуже приємно. Але знижки за оренду не сподівайся.

Ми випили. Я поставив келих, відчуваючи, що трохи сп’янів.

– А що то за шкура, яку треба носити? – спитав я.

Місіс Шопло і міс Екерлі перезирнулися і всміхнулися. Відповіла бібліотекарка, хоча навряд чи це можна було вважати відповіддю.

– Побачиш, – сказала вона.

– Діти, допізна не сидіть, – порадила місіс Шопло. – Вам рано вставати. Вас чекає кар’єра в розважальному бізнесі.

* * *

Підйом справді був ранній: о сьомій, за дві години до того, як парк відчинить ворота в нове літо. Ми втрьох пішли пішки пляжем. Говорив переважно Том. Він був дуже балакучий, і це могло б діставати, якби не його весела вдача і невтомне бажання всіх розважати. Я бачив, що Ерін (вона йшла по хвилях прибою боса, кросівки тримаючи в лівій руці) дивилася на нього зачаровано. Я заздрив цій Томовій здатності. Він був дебелий, і красивим його аж ніяк не можна було назвати, проте з нього ключем била енергія, а ще даром балаканини він був наділений від природи. (А я, відповідно, обділений. Пам’ятаєте бородатий анекдот про молоду актрису, котра була такою нетямущою, що трахалася з письменником?)

– Блін, як ви думаєте, скільки бабла в людей, яким належать ці хатинки? – Він махнув рукою на будинки Біч-роу. Ми саме проминали великий зелений, схожий на замок, але того дня жінки й хлопчика на візку біля нього не було. Енні та Майк Рос з’явилися пізніше.

– Мабуть, мільйони, – відповіла Ерін. – Це, звісно, не Гемптонз [23]23
  Група сіл і селищ у районах Саутгемптон та Іст-Гемптон на Лонг-Айленді, штат Нью-Йорк. Там розташовані одні з найдорожчих резиденцій у США.


[Закрыть], але й не чізбургери, як каже мій батько.

– Думаю, парк розваг трохи збиває ціну нерухомості, – зауважив я. На тлі блакитного ранкового неба випиналися три найпомітніші принади «Джойленду»: «Громовиця», «Скажена трясучка», «Колесо Кароліни».

– Нє, ти не розумієш, що на умі в багатіїв, – сказав Том. – Це типу як вони проходять повз волоцюг із простягнутими руками на вулицях. Вони просто стирають їх зі свого поля зору. Волоцюги? Які волоцюги? З тим парком так само. Який парк? Люди, яким належать ці будинки, живуть ніби на іншій планеті. – Він зупинився і склав руки дашком над очима, щоб роздивитися зелений вікторіанський особняк, який відіграє в моєму житті таку велику роль тієї осені, коли Том та Ерін (на той час вони вже стануть парою) поїдуть на навчання. – Оцей буде моїм. Сподіваюся вступити у володіння… ммм… першого червня тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомого року.

– Я привезу шампанське, – пообіцяла Ерін, і ми всі розсміялися.

* * *

Того ранку я вперше й востаннє за все літо побачив команду працівників «Джойленду» в повному складі. Нас зібрали в «Серф-Аудиторіум», концертній залі, де виступали всі ті маловідомі співаки кантрі й літні рокери. Було нас близько двохсот (переважно студенти, ладні працювати за їжу, як і ми з Томом та Ерін). Але були тут і штатні працівники. Я побачив Роззі Ґолд. Того дня вона вже вбралася в робочий одяг – циганські лахи й великі сережки-кільця. На сцені Лейн Гарді встановлював на трибуні мікрофон, а тоді перевіряв його, гучно постукуючи пальцем. Незмінний котелок був зсунутий під звичним недбалим кутом. Не знаю, як він вичепив мене поглядом з юрми тих дітей, але коротко відсалютував від заломленого капелюха. Я відповів тим самим жестом.

Закінчивши роботу, він кивнув, зіскочив зі сцени й зайняв місце, яке йому притримала Роззі. З-за лаштунків бадьорою ходою вийшов Фред Дін.

– Будь ласка, сідайте всі, сідайте. Перш ніж ви почуєте завдання для команд, власник «Джойленду» – і ваш роботодавець – хоче сказати кілька слів. Поаплодуймо містерові Бредлі Істербруку.

Ми всі заплескали в долоні, й з-за лаштунків показався старий чолов’яга. Він ішов обережно, високо піднімаючи ноги, як людина, в якої хворі стегнові суглоби, хвора спина чи те й те одночасно. Був він високий, навдивовижу худий, вбраний у чорний костюм, який робив його більше схожим на трунаря, ніж на власника парку розваг. Обличчя мав довгасте, бліде, всіяне родимками і горбками. Кожне гоління для нього, мабуть, перетворювалося на справжню муку, проте щоки й підборіддя були чисто вибриті. Вугільно-чорне волосся, що напевно завдячувало кольором вмісту якогось флакончика, було зачесане назад і відкривало чоло, пооране глибокими зморшками. Він став біля трибуни, склавши на грудях руки-лопати (такі вузлуваті, що, здавалося, на них не було нічого, крім суглобів). Під глибоко запалими очима проступали мішки.

Похилий вік дивився на молодість, і оплески молодості спершу ослабли, а потім і взагалі вщухли.

Я не знаю, чого ми чекали: можливо, журливого голосу-сирени, який би повідомив нам, що Червона смерть [24]24
  «Маска червоної смерті» – оповідання Едґара Алана По.


[Закрыть]невдовзі запанує над усім. Та раптом він усміхнувся і від цього весь засяяв, немов музичний автомат. Рядами сезонних найманих працівників мало не віддих полегкості пробіг. Згодом я дізнався, що того літа Бредлі Істербруку виповнилося дев’яносто три.

– Друзі, – мовив він. – Ласкаво просимо у «Джойленд».

І перед тим як ступити за трибуну, по-справжньому нам вклонився. Кілька секунд потім налаштовував мікрофон, той гучно сичав і повискував. Та погляд глибоко запалих очей ні на мить не покидав глядацької зали.

– Я бачу багато знайомих облич, а це завжди мене страшенно тішить. Сподіваюся, що для вас, зелені новачки, це літо стане найкращим у житті, тим аршином, яким ви надалі мірятимете всі свої роботи. Поза сумнівом, це бажання екстравагантне, однак той, хто роками керує таким парком, просто мусить бути екстравагантним. Напевно я знаю одне – такої роботи у вас не буде більше ніколи.

Він обвів нас поглядом і знову крутонув бідолашний мікрофон на шарнірній шиї.

– За кілька хвилин містер Дін і місіс Бренда Раферті, королева адміністрації, роздадуть вашим командам завдання. У кожній команді вас буде по семеро. Від вас очікують, що ви працюватимете злагоджено, як одна команда, і діятимете злагоджено. Завдання, котрі вам даватимуть очільники команд, різнитимуться з тижня на тиждень, а часом і з дня на день. Якщо розмаїття – це гостринка життя, то наступні три місяці будуть для вас дуже гострими на смак. Але сподіваюся, юні леді та джентльмени, що ви ніколи не забуватимете про одне. Обіцяєте?

Він замовк, ніби чекав нашої відповіді, однак ніхто не зронив і звуку. Ми просто дивилися на нього, на дуже старого чоловіка в чорному костюмі й білій сорочці, розстебнутій біля коміра. Коли Бредлі Істербрук знову заговорив, здавалося, що говорить він сам до себе, принаймні на початку:

– Цей світ схиблений. Він повен жорстокості, воєн і беззмістовних трагедій. Кожній людині, що в ньому живе, випала своя частка горя й безсонних ночей. Ті з вас, хто цього ще не знає, мають невдовзі спізнати. Враховуючи ці сумні, проте незаперечні факти людського існування, вам цього літа випала безцінна нагода: ви тут, щоб продавати веселощі. Діти повертатимуться додому, і їм снитимуться сни про те, що вони тут бачили і що робили. Маю надію, ви про це пам’ятатимете, коли робота видаватиметься нестерпно важкою (а часом так воно і буде) чи коли люди будуть вам грубіянити (а вони це дуже часто роблять), чи коли у вас виникатиме відчуття, що ви дуже старалися, але ваших зусиль ніхто не оцінив належно. Тут інший світ, зі своїми звичаями та своєю мовою, яку ми називаємо просто говіркою. Ви почнете її вивчати сьогодні. Поступово, навчаючись говорити говіркою, ви навчитеся й ходити ходою. Цього я вам не пояснюватиму, бо це пояснити не можна, це можна тільки засвоїти.

Том нахилився до мене і прошепотів:

– Говорити говіркою? Ходити ходою? Ми що, на зборах анонімних алкоголіків?

Я цитьнув на нього. На ті збори я йшов, щоб почути список наказів, здебільшого різних «не дозволяється», та натомість почув щось на кшталт грубої поезії, а заразом – велике задоволення. Бредлі Істербрук подивився на нас і зненацька ще раз оголив свої великі зуби у кінській усмішці. Цього разу вона була така широка, що могла проковтнути світ. Ерін Кук дивилася на нього із захватом. Так само, як і більшість сезонних працівників. Так учні дивляться на вчителя, котрий пропонує їм по-новому поглянути на дійсність, і від цього вона видається дивовижною.

– Сподіваюся, ви матимете втіху від цієї роботи, та коли вона здаватиметься обтяжливою – наприклад, коли підходитиме ваша черга носити шкуру, – згадайте, яким привілеєм вас наділено. Ми маленький острівець щастя в сумному й темному світі. Багато хто з вас уже має плани на життя. Ви сподіваєтеся стати лікарями, юристами, не знаю, може, політиками…

– О-ГОС-ПОДИ-НІ! – вигукнув хтось, і всі засміялися.

Я навіть думки не припускав, що усмішка Бредлі Істербрука могла поширшати, але це сталося. Том похитав головою, але й він здався.

– Я зрозумів, – прошепотів він мені на вухо. – Цей дядько – Ісус розваг.

– У вас, мої юні друзі, буде цікаве, насичене життя. Згодом ви ще робитимете чимало корисного і здобудете великий досвід. Але я сподіваюся, що час, проведений у «Джойленді», назавжди закарбується у вашій пам’яті як особливий. Ми не продаємо меблів. Не продаємо машин. Не продаємо земель, будинків чи пенсійних фондів. У нас нема політичних задумів. Ми продаємо веселощі. Ніколи про це не забувайте. Дякую за увагу. Ідіть і починайте.

Він одійшов від трибуни, знову вклонився і пішов зі сцени тією самою зболеною ходою, високо піднімаючи ноги. Почалися оплески, та його вже не було. Та промова була однією з найкращих, які я чув у житті, бо в ній усе було правдою, а не хернею собачою. Ні, слухайте, серйозно: скільки лохів можуть похвалитися рядком у резюме типу «три місяці тисяча дев’ятсот сімдесят третього року продавав веселощі»?

* * *

Усі керівники команд віддавна були штатними працівниками «Джойленду» і в мертвий сезон працювали на ярмаркових розважальних шоу. Більшість із них також входили до комітету паркових послуг, а це означало, що їм доводилося мати справу з дотриманням державних й федеральних норм права (котрі тисяча дев’ятсот сімдесят третього року були ще доволі м’якими), а також скаргами відвідувачів на місці. Того літа найбільше нарікань було на нову політику заборони куріння.

Нашою командою керував енергійний коротун, якого звали Ґері Аллен. Років він мав сімдесят із гаком і працював у тирі імені Енні Оуклі [25]25
  Енні Оуклі (1860—1926) – жінка-стрілець, яка прославилася влучністю на шоу Буффало Білла.


[Закрыть]. Тільки після першого дня роботи ніхто з нас більше його так не називав. Говіркою на тир казали бам-будка, а сам Ґері звав себе бам-будковим агентом. Наша команда «Біґль», що складалася з сімох людей, зустрілася з ним біля палатки, де він саме викладав гвинтівки на ланцюгах. Моїм першим офіційним завданням у «Джойленді» (так само, як і для Ерін, Тома та ще чотирьох) було розкласти призи на полицях. Почесне місце в тирі віддавалося великим пухнатим м’яким звірям, але їх рідко хто вигравав… хоча Ґері, як він стверджував, обов’язково дарував щонайменше одну таку іграшку щовечора, коли відвідувачі були щедрі на чайові.

– Я люблю лохів, – казав він. – А найбільше серед лохів люблю кнопок, тобто гарнюніх дівчаток, а серед гарнюніх дівчаток найкращі ті, які вдягають майки з глибокими вирізами і нахиляються вперед, щоб постріляти. Отак. – Він узяв гвинтівку двадцять другого калібру, модифіковану, щоб стріляти пластмасовими кульками (ще вона була модифікована, щоб після кожного натискання на гачок видавати гучний і милий серцю «бах»), та нахилився вперед, щоб продемонструвати.

– Коли це робить хлопець, я йому кажу, що він залазить за контрольну лінію. А коли кнопка – ніколи.

– Містере Аллен, але я не бачу тут жодної контрольної лінії, – завважив Ронні Г’юстон, стривожений на вигляд молодий чоловік в окулярах і бейсболці державного університету Флориди.

Ґері подивився на нього уважно. Стиснуті в кулаки руки він тримав на стегнах, яких наче не існувало, – здавалося, його джинси тримаються вертикально всупереч закону земного тяжіння.

– Послухай мене, синку. Скажу тобі три речі. Готовий?

Ронні кивнув. Вигляд у нього був такий, наче все почуте він хоче законспектувати.

– По-перше. Ви можете звати мене Ґері, Батя чи «йди сюди, старий ти сучий сину», але я вам не шкільний вчитель, тому ніяких містерів. По-друге. Я більше не хочу бачити на твоїй довбешці цю підарську шкільну кепку. І по-третє. Контрольна лінія буде завжди там, де я скажу. Тому що вона в моїй уяяяяяяві. – Щоб унаочнити свою думку, він постукав по запалій, вкритій опуклими венами скроні, а потім махнув рукою на призи, мішені та стійку, на яку спиралися ховрашки – лохи.

– Усе це – в моїй уяві. Будка уявна. Второпав?

Ронні не второпав, але енергійно закивав.

– А тепер скинь цю гівнявкувату кепку. Візьми собі козирок із написом «Джойленд» чи собакепку з веселим песиком Гові. Хай це буде твоїм завданням номер один.

Ронні зірвав з голови свою університетську бейсболку й сховав у задню кишеню штанів. Пізніше того ж дня (здається, протягом години) я побачив на ньому кепку з Гові, що її на говірці називали собакепкою. А після того як його три дні брали на кпини й називали зеленим, він відніс свою нову собакепку на паркувальний майданчик, знайшов місце, де розлилося мастило, і кілька хвилин по ній топтався. А коли знову надів на голову, кепка вже мала такий, як треба, вигляд. Ну, майже. Цілковитотакого як треба вигляду Ронні Г’юстон не мав ніколи. Деяким людям просто-таки судилося довіку лишатися зеленими. Я згадав, як одного дня до нього підкотив Том і порадив трохи подзюрити на ту кепку – мовляв, то був би останній штрих, якого їй так бракувало. Та побачивши, що Ронні ладен це зробити, Том здав назад і сказав, що для досягнення того самого ефекту достатньо вимочити її в Атлантичному океані.

А тимчасом нас пильно розглядав Батя.

– До речі, про гарнюніх дамочок. Бачу, серед нас одна така є.

Ерін скромно всміхнулася.

– Голівудська кралечка, кицю?

– Так, містер Дін сказав, що я нею буду.

– Тоді тобі до Бренди Раферті. Вона тут заступник начальника і Мама для паркових дівчаток. Вона розпорядиться, щоб тобі видали гарнюню зелену суконьку. Скажи, що хочеш найкоротшу.

– Чорта з два, старий ви розпусник, – сказала Ерін і, коли він закинув голову і розреготався, одразу ж переливчасто розсміялася в унісон.

– Нахабна! Гостра на язик! А чи подобається це мені? Ще б пак! Коли не клацатимеш ховрашків, приходь до старого Баті, я знайду тобі якусь робітку… тільки спершу перевдягнися. Щоб мастилом чи тирсою не запацьоритися. Яволь?

– Так, – знову діловим тоном відповіла Ерін.

Батя Аллен глянув на свій годинник.

– Парк відчиняється за годину, дітки, будете вчитися і заробляти одночасно. Почніть з атракціонів. – Він по черзі показав пальцем на атракціони й назвав їх. Я зрадів, бо мені дісталося «Колесо Кароліни». – Можу відповісти на одне-два запитання, на більше часу нема. Хтось хоче щось спитати чи вже підете?

Я підняв руку. Він кивнув і запитав, як мене звати.

– Девін Джонс, сер.

– Хлопче, ще раз я почую, що ти мене так назвав, – вилетиш звідси.

– Девін Джонс, Батя. – Називати його «йди сюди, старий сучий сину» я ще був морально не готовий. Може, згодом, коли ми роззнайомимося ближче.

– Отак, – кивнув він. – Що в тебе на думці, Джонсі? Окрім цієї кучми рудого волосся?

– А що означає «карні-від-карні»?

– Це означає, що ти як старий Істербрук. Його батько працював на «карнавалах» – масових ярмаркових розвагах з атракціонами ще в часи Запорошеного казана [26]26
  Низка катастрофічних пилових бур, що сталися в преріях США та Канади протягом 1930—1936 рр. Інша назва – Брудні тридцяті.


[Закрыть], а його дід – ще тоді, коли показували шоу з фальшивими індіанцями і Великим вождем Йоулатча.

– Та ви приколюєтесь! – екзальтовано вигукнув Том.

Від холодного погляду, яким зміряв його Батя, Том трохи притих, хоча вгамувати його було в принципі непросто.

– Синку, ти знаєш, що таке історія?

– Е-е… Те, що було в минулому?

– Нє. – Він затягнув шнурівку на брезенті. – Історія – це колективне і предковічне лайно людської раси, величезна і щораз більша купа лайна. Ми стоїмо на її верхівці, але вже зовсім скоро нас накриють какашки прийдешніх поколінь. Ось чому одяг ваших батьків такий дивний на старих фотографіях, і це лише один приклад. Тому раджу вам, як людям, котрим судилося бути похованими під гівном дітей і правнуків, дарувати трошечки більше прощення.

Том розтулив рота (мабуть, хотів дотепно відповісти), та таки вирішив за краще помовчати.

Озвався Джордж Престон, ще один учасник команди «Біґль».

– А ви карні-від-карні?

– Нє. Мій батько розводив худобу на ранчо в Ореґоні, а тепер брати переганяють стада. Я в сім’ї паршива вівця і, чорт забирай, пишаюся цим. Усе, якщо запитань більше нема, пора облишити дурниці й переходити до справ.

– А можна ще одне-єдине? – спитала Ерін.

– Лише тому, що ти красунька.

– А що означає «носити шкуру»?

Батя Аллен розплився в усмішці й сперся руками на стійку своєї будки.

– Скажіть мені, юна леді, а ви маєте здогади, що це може бути?

– Ну… так.

Усмішка стала ще ширшою, у роті керівника нашої нової команди показалися обидва жовтуваті ікла.

– Тоді ви, мабуть, на правильному шляху.

* * *

Що я робив у «Джойленді» того літа? Та все. Продавав квитки. Штовхав тачку з попкорном. Продавав порції торта «Мурашник», цукрову вату, видав трильйон хот-доґів (які ми називали веселими догами – та ви, мабуть, здогадувалися про це). Власне, саме веселий дог і призвів до того, що моє фото з’явилося в газеті, хоча той злощасний цуциколик продав не я. То був Джордж Престон. Я працював рятувальником, як на пляжі, так і на Озері щастя – басейні, в який спускалася гірка «Плюсь-Хрясь». Я танцював у лінію в селі Виляй-Крути з іншими учасниками команди «Біґль» під «Пташиний біт», «Чи втратить твоя жувальна гумка свій смак на стовпчику ліжка за ніч», «Ріппі-Реппі, Зіппі-Зеппі» та купу інших безглуздих пісеньок. А ще я відпрацював (здебільшого з радістю) нянькою без ліцензії. У Виляй-Крути існував ухвалений бойовий клич для зустрічі з зарюмсаною дитиною: «Ти оце всміхаєшся губами донизу, а треба губами догори!» – і я не лише обожнював це казати, я досяг у цьому певної майстерності. Саме у Виляй-Крути я вирішив, що мати дітей у майбутньому – це хороша ідея, а не мрія, приправлена смаком Венді.