Текст книги "Крізь час. Темна Вежа II"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

23

Роланду вдалося присісти навпочіпки, і, прицілившись у першого з чоловіків, що поспішали на підмогу й уже заходили в двері, він натиснув на спусковий гачок. Перед цим він перекрутив барабан, викинув ужиті гільзи і патрони, що не вистрелили, на килим, і зарядив револьвер єдиним новим набоєм. Все це він проробив зубами. Балтазар тримав Едді на мушці. Якщо цей патрон осічеться, гадаю, нам кінець.

Цього не сталося. Постріл прогримів, рука відчула оддачу, і Джиммі Гаспіо відлетів убік, а пістолет сорок п'ятого калібру випав із пальців трупа.

Роланд помітив іншого, що швидко пригнувся і поповз від дверей по скіпках дерева й уламках скла, якими була всіяна підлога. Стрілець опустив револьвер назад у кобуру. Думка про те, щоби перезарядити його знову без двох пальців на правій руці, здалася йому кумедною.

Едді тримався добре. Той факт, що він відстрілювався голим, був для стрільця незаперечним свідченням того, наскільки чудово він тримався. Для чоловіка це було непросто. Часом навіть неможливо.

Стрілець ухопив один із автоматичних пістолетів, які впустив Клаудіо Андоліні.

– Та чого ви всі чекаєте? – волав Балазар. – Господи! Порвіть цих мудаків!

Великий Джордж Бйонді та інший чоловік із комори стрімко рвонули у двері. Чоловік із комори щось белькотів італійською.

Роланд підповз до рогу письмового столу. Едді підвівся, націливши револьвера на двері й людей, що рвалися до кабінету. «Він знає, що Балазар зачаївся і вичікує, але вважає, що тепер із нас двох тільки у нього є зброя, – подумав Роланд. – Ось іще один готовий померти за тебе, Роланде. Чим же ти так сильно завинив, що тепер надихаєш стількох людей на таку надзвичайну відданість?»

Балазар звівся на ноги, не помітивши, що збоку за ним спостерігає стрілець. Зараз він мав на думці лише одне: прикінчити нарешті проклятого наркаша, через якого на його голову звалилося все це лихо.

– Ні, – сказав стрілець, і Балазар озирнувся. На його обличчі проступило щире здивування.

– Та пішов т… – почав Балазар, наставляючи на нього маґнум. Стрілець зробив чотири постріли з пістолета Клаудіо. То була маленька дешевка – іграшка, не більше. Власна рука здавалася йому брудною від того, що тримала таке, але для знищення мерзотника, мабуть, годиться тільки мерзенна зброя.

Енріко Балазар помер з виразом безмежного здивування на рештках обличчя.

– Здоров, Джордже! – сказав Едді й натиснув на гачок стрільцевого револьвера. Приємний для вуха постріл пролунав знову. «У цій крихітці нема негодящих, – ошаліло подумав Едді. – Мабуть, мені дістався той, що з нормальними патронами». Перш ніж куля Едді відкинула Джорджа назад, на чоловіка, що кричав, і перевернула його, наче кеглю, він устиг вистрелити один раз, але куля пройшла мимо. Едді охопило ірраціональне, але вкрай переконливе відчуття: відчуття, що Роландів револьвер володів якоюсь магічною силою оберега. Поки револьвер у нього в руках, його не поранять і не вб'ють.

А потім запала тиша, затишшя, у якому Едді чув лише стогони чоловіка, якого привалило Великим Джорджем (впавши на Руді Веккіо – а саме так звали цього нещасного, – Джордж поламав йому три ребра), і гучний дзвін у власних вухах. Він і сам не знав, чи повернеться до нього коли-небудь нормальний слух. У порівнянні з цим веселеньким гармидером, який, схоже, вже закінчився, найгучніший рок-концерт, на якому був Едді, здавався тепер не гучнішим за радіо, що грає десь там, за два квартали.

Кабінет Балазара тепер важко було взагалі назвати кімнатою. Функція, яку він виконував раніше, більше не мала значення. Едді огледівся довкола широко розплющеними очима зовсім юного хлопця, що бачить таке вперше, дивується і не йме віри. Роландові був знайомий цей погляд: завжди такий самий. Однаковий незалежно від того, було це на відкритому полі битви, де тисячі помирали від артилерійських гармат, рушниць, мечів і галябард, чи у маленькій кімнатці, де п'ятеро чи шестеро перестріляли одне одного. І місце наприкінці було аналогічним, завжди подібним: чергова трупарня, у якій тхне порохом і сирим м'ясом.

Від стіни між туалетом і офісом лишилася тільки пара-трійка підпорок. Скрізь виблискувало розбите скло. Стеля, зрешечена страхопудним, але геть ні до чого не придатним Фігляревим генератором феєрверків М-16, звисала шматками, наче відлущена шкіра.

Едді сухо кашлянув. Зараз до його вух доносилися й інші звуки – збуджений гул голосів, крики на вулиці біля бару, а десь на віддалі аж заходилися сирени.

– Скільки їх? – спитав у Едді стрілець. – Ми їх усіх поклали?

– Гадаю, так…

– Едді, у мене для тебе сюрприз, – сказав Кевін Блейк із коридора. – Я подумав, що тобі захочеться його мати, на пам'ять, типу сувеніра. – І те, що Балазарові не вдалося зробити з молодшим Діном, Кевін зробив зі старшим. Відтята голова Генрі Діна покотилася в двері.

Побачивши, що це таке, Едді закричав не своїм голосом. Він побіг до дверей, не зважаючи на гострі скалки дерева і скла, що впивалися в голі ступні. По дорозі кричав і стріляв, і розстріляв останні п'ять патронів, що лишалися у великому револьвері.

– Едді, ні! – заволав Роланд, але Едді не чув. Він ніби оглух.

У шостому гнізді виявився зіпсований патрон, але на той момент Едді не розумів нічого, крім того, що Генрі мертвий, Генрі, вони відрізали йому голову, якийсь паскудний недоносок відрізав голову Генрі, і той сучий виблядок заплатить за це, о так, сто пудів.

Тому він побіг до дверей, знову і знову тиснучи на гачок, не розуміючи, що револьвер не стріляє, не усвідомлюючи, що його ноги геть закривавлені, а Кевін Блейк, низько пригнувши голову, переступив через поріг і йде йому назустріч з автоматичним пістолетом «Лама» тридцять восьмого калібру в руці. Руді кучеряві патли Кевіна стали сторч, і Кевін усміхався.

24

«Він промаже, куля пролетить нижче», – подумав стрілець, знаючи, що, навіть якщо його здогад правильний, йому знадобиться неабияке везіння, щоби влучити в ціль цією ненадійною пукалкою.

Коли Роланд побачив, яку штуку встругнув Балазарів блазень, аби виманити Едді за двері, він звівся на коліна і підпер ліву руку кулаком правої для рівноваги, рішуче ігноруючи зойк від болю, що пронизав його, коли рука стислася в кулак. У нього буде тільки один шанс. Тут не до болю.

А потім рудоволосий, криво всміхаючись, ступив у дверний прохід, і, як завжди, Роландова свідомість відключилася. Око побачило – рука вистрілила, і за мить рудоголовий лежав, привалившись до стіни коридору, з розплющеними очима і маленькою синьою дірочкою в лобі. Над ним стояв Едді, захлинаючись від крику і схлипуючи, марно натискаючи на гашетку великого револьвера з рукоятками сандалового дерева знову і знову, так, наче рудоволосий ще не достатньо мертвий і його треба було добивати й добивати.

Стрілець чекав перехресного вогню смерті, що переріже Едді навпіл, але ніхто не вистрілив, і Роланд зрозумів, що все скінчено. Якщо й були інші солдати, то вони показали спину.

Він втомлено звівся на ноги, похитнувся і повільно рушив до місця, де стояв Едді Дін.

– Припини, – наказав він.

Не звертаючи на нього жодної уваги, Едді продовжував марно натискати на гашетку великого Роландового револьвера, дуло якого було спрямоване на мертвого чоловіка.

– Припини, Едді, він мертвий. Вони всі мертві. У тебе з ніг кров тече.

Едді знову його проігнорував і продовжував натискати на гачок револьвера. Гамір схвильованих голосів надворі все наближався. Як і сирени.

Стрілець взявся за револьвер і потягнув його до себе. Едді повернувся до нього, і перш ніж Роланд зрозумів, що діється, той ударив його по голові збоку його ж револьвером. Роланд відчув на щоці теплу цівку крові й прихилився до стіни. Він відчайдушно намагався встояти на ногах, бо їм з Едді треба було вибиратися звідти, і до того ж негайно. Але, попри всі його зусилля, відчув, що сповзає стіною вниз, а потім світ ненадовго заволокло сірою пеленою.

25

Він пролежав у відрубі не більше двох хвилин, а потім спромігся зосередитися й підвестися на ноги. Едді в коридорі не було. Роландів револьвер лежав на грудях мертвого рудоволосого чоловіка. Що було сили змагаючись із запамороченням, стрілець нахилився, підняв револьвер і незграбним перехресним рухом поклав його в кобуру.

«Я хочу назад свої трикляті пальці», – втомлено подумав він і зітхнув.

Він хотів нормальним кроком повернутися назад у кабінет, що лежав тепер у руїнах, але не зміг: надто вже сильно його хитало. Зупинившись, він нахилився і позбирав увесь одяг Едді, який зміг втримати зігнутою лівою рукою. Виття сирен звучало вже майже поряд. Роланд вирішив, що наближається поліція, озброєний загін шерифа чи щось подібне… але все одно існувала ймовірність, що це Балазарові люди поспішали на підмогу.

– Едді, – прохрипів він. – Горло знову пульсувало й боліло, навіть сильніше, ніж ґуля на потилиці, куди Едді втрапив рукояткою револьвера.

Едді не відреагував. Він сидів на підлозі, ніжно притискаючи до живота голову брата, весь тремтів і схлипував. Стрілець пошукав поглядом двері, не знайшов їх і відчув огидний поштовх, що межував із жахом. А потім згадав. Коли вони обидва перебувають на цьому боці, єдина можливість відчинити двері – встановити фізичний контакт із Едді.

Він потягнувся до нього рукою, але Едді сахнувся. З його очей весь час котилися сльози.

– Не чіпай мене, – сказав він.

– Едді, все скінчено. Вони всі мертві, і твій брат теж мертвий.

– Тільки не вплутуй у це мого брата! – наче дитина, заверещав Едді, і його тіло охопила чергова судома. Він притис відрізану голову до грудей і почав її заколисувати. А потім підняв заплакане обличчя до стрільця.

– Він завжди про мене дбав, розумієш, – сказав він, схлипуючи так голосно, що стрілець ледве розбирав слова. – Завжди. То чому я не можу подбати про нього хоча б один раз, після всього того, що він для мене зробив?

«Аякже ж, дбав він про тебе, – похмуро подумав Роланд. – Глянь-но на себе: сидиш тут і тремтиш, наче з'їв яблуко з лихоманкового дерева. Гарно ж він про тебе дбав».

– Нам треба йти.

– Іти? – На обличчі Едді вперше за весь час з'явився невиразний натяк на розуміння, слідом за яким негайно проступила тривога. – Я нікуди не піду. Особливо туди, де ті великі краби чи що воно таке зжерли Джека.

Хтось грюкав кулаком у двері, голосно вимагаючи відчинити.

– То ти хочеш залишитися тут і пояснювати, звідки всі ці трупи? – спитав стрілець.

– Мені по цимбалах, – сказав Едді. – Без Генрі мені все по барабану. Все.

– Можливо, для тебе це не має значення, але, крім тебе, є й інші, в'язню, – сказав Роланд.

– Не смій мене так називати! – заволав Едді.

– Я називатиму тебе так доти, доки ти не покажеш мені, що здатен вийти за грати своєї клітки! – закричав Роланд у відповідь. Від крику горло боліло, але він кричав, не звертаючи на біль уваги. – Викинь той гнилий шматок м'яса і перестань скиглити!

Едді подивився на нього: щоки мокрі, очі широко розплющені, а в них – страх.

– ЦЕ ВАШ ОСТАННІЙ ШАНС! – прокричав хтось у гучномовець надворі. Едді той голос здався зловісним, наче голос ведучого телевікторини. – ПРИБУВ ЗАГІН ШВИДКОГО РЕАГУВАННЯ! ПОВТОРЮЮ: ПРИБУВ ЗАГІН ШВИДКОГО РЕАГУВАННЯ!

– А що мене чекає по той бік дверей? – тихо спитав Едді у стрільця. – Валяй, розкажи мені. Якщо зумієш переконати, то так і бути, може, я й піду. А якщо збрешеш, я це зрозумію.

– Можливо, смерть, – відповів стрілець. – Але перш ніж це тебе спіткає, гадаю, нудьгувати тобі не доведеться. Я хочу, щоб ти склав мені компанію в моїй подорожі. Ясна річ, вона може закінчитися смертю – смертю для нас чотирьох у якомусь дивному місці. Але якщо нам пощастить пробитися… – Його очі засяяли. – Якщо ми прорвемося, Едді, ти побачиш щось таке, що перевершить усі твої сподівання.

– І що ж воно таке?

– Темна Вежа.

– Де ця Вежа?

– Далеко від того узбережжя, на якому ти мене знайшов. А наскільки далеко – це мені не відомо.

– А що це таке – Темна Вежа?

– І цього я не знаю… це може бути щось на кшталт… осі. Центральної опори, завдяки якій тримається вся світобудова. Все життя, в усі часи і на всьому нескінченному просторі.

– Ти сказав, що нас четверо. А ще двоє хто?

– Я з ними не знайомий, бо їх ще треба видобути.

– Так само, як мене. Чи так само, як тобі хотілося б видобути мене.

– Так.

Надворі пролунав вибух, схожий на кашель, наче почався обстріл із міномета. Вітрина «Похилої вежі» розлетілася на друзки. Бар почав заповнюватися задушливими клубами сльозогінного газу.

– Ну? – спитав Роланд. Він міг би примусово схопити Едді, щоби від їхнього контакту з'явився дверний отвір, а потім протиснутися разом із ним у прохід. Але він бачив, що Едді заради нього ризикував життям, бачив, з якою гідністю природженого стрільця поводився цей чоловік, осідланий злими духами, незважаючи на свою згубну залежність від наркотиків і те, що він був змушений битися голим, в чому мати народила. Тому він хотів, щоб Едді вирішував за себе сам.

– Подорожі, пригоди, Вежі, світи, які треба завоювати, – сказав Едді й силувано посміхнувся. У вітрину влетіли нові шашки зі сльозогінним газом і зі свистом вибухнули на підлозі, але жоден з них не озирнувся. Перші ядучі щупальця газу вже дісталися до кабінету Балазара. – Все це звучить привабливіше, ніж у тій книжці Едгара Райса Берроуза, яку Генрі часом читав мені в дитинстві. Ти не згадав лише одну річ.

– Яку?

– Вродливих дівчат із оголеними грудьми.

Стрілець посміхнувся.

– На шляху до Вежі може трапитися все, що завгодно, – відповів він.

Тіло Едді знову пройняла дрож. Він підняв голову Генрі, поцілував у холодну попільно-сіру щоку і обережно поклав вкриту згустками крові реліквію на підлогу. А потім звівся на ноги.

– Гаразд, – сказав він. – У мене все одно ніяких планів на вечір.

– Ось, візьми, – сказав Роланд і кинув йому одяг. – Взуй хоча б черевики. Ти поранив собі ноги.

Надворі, на тротуарі, двоє копів у масках із оргскла і подвійних бронежилетах вибивали парадні двері «Похилої вежі». У туалеті Едді (у самих трусах і кросівках «Адідас») по одному передав пробники «Кефлексу» Роланду, а той повкладав їх у кишені джинсів Едді. Коли всі ліки були надійно сховані в кишені, Роланд знову обхопив правою рукою шию Едді, а Едді взяв Роланда за ліву руку. 1 прямокутником пітьми перед ним раптом постали двері. Едді відчув, як повів вітру з іншого світу відкинув йому з чола просякле потом волосся. Почув, як на каменисте узбережжя накочують хвилі. Вдихнув вологий солоний запах моря. І попри все на світі, попри весь біль і все горе, раптом захотів побачити цю Вежу, про яку говорив Роланд. Дуже сильно зажадав цього. Генрі мертвий, а що ще тримало його в цьому світі? Ї хні батьки померли, постійної дівчини відтоді, як три роки тому він серйозно підсів на наркоту, у нього не було – тільки безперестанна зміна шльондр, ширялок і нюхалок. 1 жодної порядної. До дідька таке життя.

Вони переступили через поріг, Едді навіть ішов трохи попереду.

На тому боці його зненацька охопили корчі, знову дрож і агонія, що зсудомлює м'язи, – перші ознаки тривалого утримання від героїну. А разом з ними з'явилися й перші тривожні думки.

– Зажди! – закричав він. – Мені треба повернутися, всього лише на хвилину! Це в його столі! В його столі чи в тій, іншій кімнаті! Наркотики! Якщо вони накачували Генрі наркотою, то там мусить бути гера! Героїн! Він мені потрібен! Потрібен!

Він благально поглянув на Роланда, але стрільцеве обличчя наче скам'яніло.

– Едді, та частина твого життя закінчилася, – сказав він і простягнув ліву руку.

– Ні! – пронизливо закричав Едді, вчепившись в нього. – Ні, ти не доганяєш, мені треба! ТРЕБА!

З тим самим успіхом він міг би вчепитися в камінь.

Стрілець захряснув двері.

Із глухим звуком «клац», що свідчив про невблаганну скінченність, двері зачинилися і впали на пісок, здійнявши невеличкі хмарки куряви. За дверима не було нічого, та й слва зникли з їхньої поверхні. Цей портал між світами зачинився навіки.

– НІ! – крикнув Едді, й чайки озвалися криком, наче глузуючи з нього. Омаромонстри питали його про щось, мабуть, натякаючи, що він зрозуміє їх краще, якщо підійде трошечки ближче. А Едді впав на бік, плачучи й тремтячи, й здригаючись від судом.

– Твоя залежність минеться, – сказав стрілець і спромігся видобути одну з пробних упаковок, що лежали в кишенях джинсів Едді, які були так схожі на його власні джинси. Він зміг прочитати тільки деякі з літер, але не всі. Здається, написано «Чифлет».

Чифлет.

Ліки з того, іншого світу.

– Смерть або одужання, – пробурмотів Роланд і проковтнув дві капсули, не запиваючи. Потім прийняв ще три пігулки астину, ліг біля Едді й обійняв його, наскільки це було в його силах. А потім, трохи промучившись, обидва заснули.

Тасуються карти

Після тієї ночі ціла смуга життя Роланда спливла намарне, цей проміжок часу для нього насправді не існував. Єдине, що він пам'ятав, – ряд розрізнених картинок, моментів, уривки розмов без контексту. Повз нього проносилися якісь карти: одноокі валети, трійки, дев'ятки, Кривава Чорна Сука – Дама Павуків – які швидко-швидко тасує шулер.

Пізніше він поцікавився в Едді, як довго це тривало, але Едді теж не знав. Вони обоє жили поза часом. У пеклі часу немає, а кожен тепер перебував у власному пеклі: Роланд – у пекельному полум'ї лихоманки й зараження крові, а Едді – в геєні наркотичної ламки.

– Точно менше тижня, – відповів Едді. – Це все, що я можу сказати напевне.

– А звідки ти можеш це знати?

– Пігулок для тебе було рівно на тиждень. Після цього з тобою сталося б як не те, то інше.

– Одужання чи смерть.

– Точно.

тасуються карти

На зміну сутінкам вже приходить темрява, і лунає постріл, сухий тріск, що накладається на безперестанний, невідворотний шум прибою, які розбиваються об безлюдний берег: БА-БАХ! Він відчуває запах пороху. «Небезпека, – знесилено думає стрілець і тягнеться до револьверів, але їх немає. – О ні, це кінець, це…» Але пострілів більше не чути, натомість крізь пітьму доноситься приємний запах

тасуються карти

смачного. Це аромат їжі, яку готують, після тривалого безрадісного гаяння часу нарешті готують. І річ не просто в цьому ароматі. Він чує потріскування гілочок, бачить слабкий помаранчевий проблиск розкладеного багаття. Час від часу, коли налітає морський вітерець, він відчуває ароматний димок і той, інший запах, від якого рот наповнюється слиною. «їжа, – думає він. – Господи, невже я голодний? Якщо хочеться їсти, то, мабуть, я одужую».

«Едді, – намагається покликати він, але у нього пропав голос. Болить горло, дуже болить. – Треба було взяти з собою ще й астину», —думає він, і тут його розбирає сміх: всі ліки для нього, а для Едді – жодних.

З'являється Едді. В руках у нього металева тарілка, яку стрілець впізнав би за будь-яких обставин: зрештою, її дістали з його кошеля. На ній димляться шматочки білувато-рожевого м'яса.

«Що це?» – силкується спитати він, але видушує тільки ледь чутний писклявий звук, схожий на пукання.

Едді читає у нього по губах.

– Не знаю, – роздратовано відповідає він. – Знаю тільки, що я від цього не здох. Їж, щоб тебе чорти взяли.

Стрілець бачить, що Едді дуже блідий, він весь тремтить і від нього йде якийсь запах, тхне чи то лайном, чи то смертю, і Роланд розуміє, що Едді дуже зле. Він простягає руку, прагнучи втішити його. Едді сердито відкидає її назад.

– Я тебе годуватиму, – гнівно каже він. – Хер його знає чому. По-нормальному я мусив тебе вбити. Я б так і зробив, якби вчасно не подумав, що коли вже тобі вдалося пробратися у мій світ один раз, то, може, ти зможеш зробити це ще раз.

Едді оглядається довкола.

– І якби мені не було так самотньо. Про них я вже мовчу.

Його погляд повертається до Роланда, і тут з ним стається напад корчів – такий сильний, що він мало не скидає шматки м'яса з тарілки. Нарешті дрож минається.

– їж, хай тобі грець.

Стрілець їсть. М'ясо не просто непогане: воно смачнюче. Він з'їдає три шматки, а потім все застилає пеленою, і знову

тасуються карти

він намагається щось сказати, але може тільки шепотіти. Едді притис вухо до його губ, тільки час від часу, коли Едді скрючується в черговому спазмі, воно здригається і відсувається вбік. Стрілець повторює:

– На північ. Угору… вгору узбережжям.

– Звідки ти знаєш?

– Просто знаю, – шепоче він.

Едді дивиться на нього.

– Ти шизонутий, – каже він.

Стрілець посміхається і пробує вирубатися, але Едді дає йому ляпаса, боляче плеще по щоці. Блакитні очі Роланда різко розплющуються, і на якусь мить у них з'являється стільки життя й збудження, що Едді стає якось не по собі. Потім його губи розходяться в усмішці, що більше схожа на вишкір.

– Добре, можеш покімарити, – каже він, – але спершу тобі треба прийняти свою дозу. Саме час. Судячи з того, де сонце. Мені так здається. Бойскаутом я ніколи не був, тому й знати напевно не можу. Але, здається, воно вже близько до того, щоб уряд розпочав роботу. Відкривай рота широко, Роланде. Доктор Едді каже, щоби ти ширше відкрив рота, ти, викрадач довбаний.

Стрілець розтуляє вуста, наче малюк, що тягнеться до маминих грудей. Едді вкладає йому до рота дві пігулки, а потім недбало заливає їх прісною водою. Роланд думає, що він, мабуть, взяв цю воду зі струмка на пагорбі десь на сході. Вона може бути отруйною – Едді не відрізнить добру воду від поганої. З іншого боку, з самим Едді наче все гаразд, а вибору в нього немає, чи ж не так? Абсолютно ніякого.

Він ковтає, заходиться кашлем і мало не давиться, а Едді байдуже за ним спостерігає.

Роланд простягає до нього руку.

Едді намагається відсторонитися.

Тяжкий гіпнотичний погляд стрільця змушує його підкоритися.

Роланд притягує його до себе, так близько, що відчуває сморід хвороби Едді, а Едді – його сморід. Від злиття огидних запахів їх обох нудить, але в той самий час це їх і поєднує.

– Тут є тільки дві можливості вибору, – шепоче Роланд. – Не знаю, як це відбувається в твоєму світі, але тут лише дві можливості. Або ти стоїш і, можливо, лишаєшся в живих, або помираєш навколішках, опустивши голову й засунувши носа собі під смердючі пахви. Для мене… – Він сильно закашлюється. – Для мене вибору нема.

– Та хто ти такий? – пронизливо кричить на нього Едді.

– Твоя доля, Едді, – шепоче стрілець.

– Най би ти вдавився лайном і здох, – огризається Едді. Стрілець намагається відповісти, але не встигає – його свідомість кудись лине, поки

тасуються карти

БА-БАХ!

Роланд розплющує очі, споглядає міріади зірок, що пливуть крізь морок, і знову заплющує їх.

Він не знає, що відбувається, але гадає, що все гаразд. Колода карт все ще зсовується, і досі

тасуються карти

Знову солодкі, смачні шматочки м'яса. Йому вже ліпше. Едді також уже краще виглядає. Aie вигляд у нього стурбований.

– Вони підбираються все ближче і ближче, – каже він. – Може, вони й потвори, але не зовсім тупі. Вони знають, що я робив і продовжую робити. Якось їм стало це відомо, і їх це зовсім не пре. Щоночі вони потроху скорочують відстань. Тож якщо ти в змозі, краще нам на світанку рушати. Інакше цей світанок стане останнім у нашому житті.

– Що? – Шепіт уже більше нагадує хрипіння – щось середнє між шепотом і нормальною мовою.

– Вони, – каже Едді, жестом показуючи на узбережжя. – Дед-е-чек, дум-е-чум і тому подібна хрінь собача. По-моєму, вони такі самі, як ми, Роланде, – люблять їсти самі й терпіти не можуть, коли їдять їх.

Раптом Роланд із жахом усвідомлює, що то були за білувато-рожеві шматочки м'яса, яким годував його Едді. Він не може говорити – огида позбавляє його навіть тих зачатків голосу, які він спромігся собі повернути. Але те, що він хоче сказати, написане в нього на обличчі, й Едді це бачить.

– А що, по-твоєму, мені залишалося робити? – Едді такий сердитий, що мало не гарчить. – Подзвонити в ресторан «Червоний омар» і замовити обід?

– Вони отруйні, – шепоче Роланд. – Ось чому…

– Еге ж, ось чому ти зараз hors de combat. [16]16
  Hors de combat – букв,поза битвою, перен.виведений з ладу (фр.).


[Закрыть]A я, друже мій Роланде, намагаюся не допустити, щоби ти став ще й hors d'oeuvres. [17]17
  Hors d'oeuvres – закуска, пожива (фр.).


[Закрыть]A щодо отрути, то гримучі змії теж отруйні, а люди ж їх їдять. М'ясо гримучої змії дуже добре на смак. Наче курятина. Я десь про це читав. Ці тварюки нагадали мені омарів, і я вирішив скористатися шансом. А що нам ще лишалося жерти? Землю? Я застрелив одну з потвор і варив її до повної готовності. Більше нічого не було. Але вони реально дуже смачні. От я і відстрілюю по одній гадині, як тільки почне сідати сонце. Поки не настане повна темрява, вони якісь в'ялі і не опираються. Я ще ні разу не бачив, щоб ти відмовився їсти.

Едді посміхається.

– Мені приємно думати, що я міг підстрелити одного з тих, що зжерли Джека. Я в захваті від того, що їм цю мерзоту. Від цього наче легшає на душі. Розумієш?

– Одне з них і мені дещо відгризло, – сичить стрілець. – Два пальці на руці, один на нозі.

– Це теж круто, – не перестає посміхатися Едді. Його обличчя бліде, схоже на акуляче… але його вигляд вже начебто не такий хворобливий, і сморід лайна та смерті, що окутував Едді саваном, теж наче починає зникати.

– Та пішов ти, – хрипко огризається стрілець.

– Що ми бачимо: Роланд демонструє бойовий запал! – кричить Едді. – Може, врешті-решт, ти і виживеш! Дог'огенький! По-моєму, це пг'ечудово!

– Виживу, – каже Роланд. Хрип знову переходить у шепіт. В горло, як і раніше, впиваються риболовні гачки.

– Точно? – Едді дивиться на нього, потім киває і відповідає на своє власне питання. – Стопудняк. Здається, ти серйозно на це налаштувався. Один раз я подумав, що ти вмираєш, а іншого разу мені здалося, що тобі вже гаплик. А тепер, схоже, ти помалу одужуєш. Антибіотики, звісно, допомагають, але мені здається, що переважно ти просто сам, власними силами видряпуєшся. Навіщо? Якого хера ти так чіпляєшся за життя на цьому сучому узбережжі?

«Вежа», – промовляє він самими губами, бо більше навіть хрипіти не подужає.

– А щоб вам пусто було – тобі й твоїй сраній Вежі, – каже Едді, повертається, щоб іти, а потім здивовано обертається знову, бо відчуває мертву хватку Роланда на своїй руці, ніби на зап'ястя наділи наручник.

Деякий час вони дивляться один одному у вічі, а потім Едді каже:

– Ну добре. Нехай!

«На північ, – самими губами промовляє стрілець. – Я ж казав тобі, на північ». А чи казав насправді? Йому здається, що так і було, але пам'ять підводить, все губиться. Губиться, бо тасуються карти.

– Звідки ти знаєш? – раптово, розлютившись від власного безсилля, кричить на нього Едді. Він піднімає кулаки, неначе наміряючись вдарити Роланда, а потім опускає їх.

«Просто знаю, і крапка. То навіщо ти марнуєш мій час і сили своїми дурними питаннями?» – хоче відповісти він, але не встигає, бо

тасуються карти

його кудись тягнуть, тіло підстрибує і б'ється, голова безсило мотиляється з боку в бік, він прив'язаний до якоїсь химерної волокуші власними кобурами, і лунає голос Едді Діна: він співає моторошно знайому пісню, настільки знайому, що йому спочатку здається, ніби це якесь марення:

«Гей, Юдо… не мудруй… якусь сумнууууу пісню… до ладу припасуй…»

«Де ти це почув? – хоче спитати він. – Ти чув, як я її співаю, так, Едді? І взагалі, де це ми?»

Але не встигає він щось запитати, як

тасуються карти

«Корт би відірвав хлопцеві голову, якби побачив цю хитромудру штуку», – думає Роланд, роздивляючись волокушу, на якій він провів весь день, і сміється. Розсміятися вдається не дуже. Звук такий, наче великою хвилею на берег вивалило купу каміння. Він не знає, як далеко вони вже зайшли, але, мабуть, далеко, бо Едді геть змучений. Він сидить на камені в світлі дня, що вже згасає, тримає один із стрільцевих револьверів на колінах, а наполовину повний бурдюк із водою – збоку. Його нагрудна кишеня трохи випинається. Там кулі із задньої частини патронташа – запас «хороших» куль, що стрімко зменшується. Едді зав'язав їх у вузол, зроблений зі шматка власної сорочки. Основна причина швидкого зменшення кількості «хороших» куль полягає в тому, що кожна четверта-п'ята дає осічку.

Едді, який уже клював носом, підводить голову.

– Чому тобі так смішно? – питає він.

Стрілець заперечно махає рукою і хитає головою. Бо розуміє, що помилився. Корт не став би відривати Едді голову за чудернацький винахід – волокушу, навіть попри її дивний і жалюгідний вигляд. Роланд вважає, що Корт міг би навіть пробурчати щось на кшталт компліменту – це була така рідкість, що хлопець, з яким це траплялося, навіть не знав, як реагувати, а просто стояв, роззявивши рота, мов риба, витягнута з кошика кухаря.

Дві гілки тополі приблизно однакової довжини і товщини слугували для каркаса. Мабуть, їх відламало вітром, вирішив стрілець. Едді використав також і менші гілки, присобачивши їх до двох головних усім підряд, що трапилося йому під руку: кобурами, клейкою стрічкою, яка кріпила чортів порошок у нього на грудях, навіть ремінцем із сиром'ятної шкіри, витягнутим із капелюха стрільця, та шнурками з кросівок самого Едді. На цьому каркасі він розклав стрільцеву постіть зі скатки.

Корт не вдарив би його, бо, незважаючи на свою недугу, Едді не склавши руки сидів навпочіпки, оплакуючи долю: він щось робив. Він діяв. Намагався щось зробити.

І Корт міг би похвалити його: грубо, майже бурчливо (такою вже була його манера), – тому що, попри весь свій химерний вигляд, ця штуковина була дієвою. Доказом цьому були довгі паралельні сліди, що тягнулися узбережжям до точки на краю перспективи, у якій вони сходилися.

– Ти хоч одне з них бачиш? – питає Едді. Сонце сідає, простилаючи по воді помаранчеву стежку, і стрілець розуміє, що цього разу був у відключці понад шість годин. Він почувається сильнішим. Піднявшись і сівши, він дивиться вниз, на воду.

Ні саме узбережжя, ні земля, що простирається до західного схилу гір, майже не змінилися. Він бачить, що трохи інакшими стали ландшафт і те, що трапляється під ногами (наприклад, ярдів за двадцять ліворуч і ярдів на тридцять ближче до води купкою пір'я, яке роздмухує вітер, лежить мертва чайка), але якби не ці дрібниці, то місце, де вони перебувають зараз, нічим би не відрізнялося від того, звідки вони починали свою путь.

– Ні, – каже стрілець. А потім: – Так. Он там один.

Він показує, де саме. Примружившись, Едді киває. Сонце опускається нижче, помаранчева стежка дедалі сильніше забарвлюється в колір крові, а з хвиль, спотикаючись, виходять перші потвори і лізуть вгору узбережжям.

Двоє з них незграбно мчать до мертвої чайки. Переможець забігу хапає її клешнею, розриває і починає напихати в пащу гнилі останки.

– Дид-е-чик? – питає він.

– Дум-е-чум? – відповідає переможений. – Дод-е…

БА – БАХ!Роландів револьвер ставить крапку в питаннях другої потвори. Едді спускається і хапає її за спину, не випускаючи з поля зору її приятеля. Однак той не становить загрози – він зайнятий пожиранням чайки. Едді приносить здобич. Вона досі смикається, піднімаючи й опускаючи клешні, але невдовзі перестає ворушитися. Хвіст востаннє вигинається дугою, а потім, замість того щоб розігнутися вниз, просто опадає. Боксерські клешні безсило повисають.