Текст книги "Приказки"

Автор книги: Степан Руданський

ЦИГАНСЬКИЙ КІНЬ

 
Вивів циган на ярмарок
Коня продавати…
Посходились ярмаркові,
Стали оглядати…
Оглядають – кінь, як сокіл,
І ганчі не має!
А сам циган кругом ходить
Та все примовляє:
«Що конина, то конина!..
А щоб язик мала,
То вона б вам, люди добрі,
Всю правду сказала!»
Купив якийсь ту конину,
Дома оглядає!..
Аж конина його справді
Язика не має…
 

СПАСИБІ

 
Сидить циган на городі
Темненької ночки,
До блискавки вибирає
Чужі огірочки.
Та все собі промовляє:
«Блисни, боже, блисни!»
А господар його ззаду
Як вилами свисне!..
«А сто бісів в твого батька
Та у твої груди,
Розкрадати мою працю!..
А що тепер буде?..»
«Ой батечку, голубчику,
Чиніте, що знайте,
Тільки прошу вас, панотче,
За пліт не кидайте!»
«Оже ж кину!»– «Бійтесь бога!..»
«Кину, бісів сину!»
Підняв цигана на руки
Та й через пліт кинув.
Тоді циган підійнявся
Та як зарегоче:
«Мені того й бракувало…
Спасибі, панотче!»
 

ЩО ДО КОГО

 
«Хто йде їсти?» – пан питає.
«Я йду!» – циган каже.
«Хто йде жати?» – пан питає.
«То громада скаже!»
 

ЦИГАНСЬКИЙ ПОХОРОН

 
У цигана вмерла мати,
Нічого діяти!..
Іде циган до батюшки,
Просить поховати.
«А як хочеш поховати?
Може, по-циганськи?»
«Ні, батюшка, прошу таки
Вже по-християнськи!»
«Та то буде рублів десять
Тебе коштувати!»
«О, нічого то, панотче!
В нас дорожча мати!»
Поховав піп циганиху,
За гроші питає…
Аж тут йому сороківку
Циган витягає.
«Сороківку? – піп питає. -
А то ж твоя мати!
А ти ж за ню рублів десять
Обіцявся дати!»
«Рублів десять!.. – циган каже.
За трупа гнилого!..
Та вона не варта була
І живою того!..»
 

ВОЛИ

 
Їде москаль серед літа
Нашими волами.
«Гей, валы, – кричить веселий, -
Чтоб бог ездил вами».
Їде москаль серед зими
Нашими волами.
«Гей, валы, – кричить сердитий,-
Чтоб черт ездил вами!»
 

ПОЛОТНО

 
Кричить баба, репетує,
Пукає в вікно,
А москаль припав до плоту,
Тягне полотно.
Стягнув собі. «Прощай, бабка!
Злом не поминай!»
Стара баба у погоню:
«Служба, почекай!»
Москалеві то й байдуже,
Баба вже й клене:
«Нехай тебе, препоганий,
Куля не мине!»
«Пусть себе, – москаль говорить,
Баба паареть,
Вить добраво чаловека
Пуля не вазьметь…»
«Та богдай же тебе господь
Щастям обминув,
Богдай же ти, препоганий,
Дзвона не почув!»
«Что мне, бабка, тваи звоны,
Эка не видал?..
Кабы я лишь ва паходе
Барабан слыхал!»
«Богдай же ти світа-сонця
Більше не видав!
Богдай же ти зозуленьки
Більше не чував!..»
«Что мне слушать, как зазуля
Вашая поеть,
Меня в матушке Рассеи
Й одуд закуеть!..»
 

ІКРА

 
Сидить москаль коло лави,
Порох насипає.
Аж підходить стара баба.
«А що то?» – питає.
«А что ж? Икра салдацкая,
Став москаль брехати. -
Вить с энтаво у нас, бабка,
Выходют салдаты!..»
«Почекай же, бісів сину, -
Стара собі каже, -
В мене живо ікра ваша
У печі поляже!»
І йно лихе москалину
З хати одвинуло,
Баба порох та до печі -
Печі як не було!..
«Чи ж не диво з москалями, -
Баба промовляє,-
І в ікрі ще москалина,
А що виробляє?!»
 

«ВАРЕНИКИ-ВАРЕНИКИ!»

 
Сидить москаль на прилавку,
Прищурює очі…
Так і знати: москалина
Вареників хоче.
Хоче бідний вареників,
То й ніщо питати!
Та тільки їх по-нашому
Не вміє назвати.
«Хазяюшка, галубушка! -
Став він говорити. -
Свари-ка мне вот энтаво!..»
«Та чого зварити?..»
«Да энтаво… как, бишь, ево
У вас называют?..
Вот, что, знаешь… берут тесто,
Сыром накладают…»
«Та бог його святий знає,
Що вам, служба, гоже!..
Тісто сиром накладають…
То галушки, може?..»
«Не галушки, не галушки,
Я галушки знаю…
Свари-ка мне, галубушка…
Все, бишь, забываю…
Уж с глаз долой, так с памяти!..
Вот энтакой бес-то!..
Да знаешь ли, энтак сыр-то,
А на сыре тесто!..»
«Та бог його святий знає
І добрії люди!..
Сир у тісті?.. Хіба, може,
Чи не пиріг буде?»
«Да не пирог, голубушка…
Экая досада!..
Да знаешь ли, туда масла
Да сметаны надо!..»
А вона-то добре знає,
Чого москаль хоче…
Та чекає барабана,
Заким затуркоче.
Як почула барабана…
Слава тобі, боже!
Та й говорить москалеві:
«Вареників, може?..»
Аж підскочив москалина…
Та ніколи ждати.
«Вареники-вареники!»
Та й пішов із хати.
 

ДОЧКА – СИН

 
Пан то хоче сина мати,
Не спить цілі ночки,
Але пані, як на збитки,
Вповиває дочки.
Що півроку, то й повненька,
Що рік, то й дитина…
Отак-отак рада б хлопця,
А вийде дівчина…
П'ятеро вповила пані,
Ще надію має;
Але дідич за границю
З горя виїжджає.
І говорить своїй пані:
«Я хрестом клянуся,
Тільки ще буде не хлопець -
Я вже не вернуся».
Сів на бричку та й поїхав,
Півроку минає…
Але пані, як на теє ж,
Дочку вповиває.
Зажурилась, світ немилий,
І жити не хоче…
«Не побачу, – каже, – більше
Свого пана в очі».
Аж приходить якось Мошко,
Паню оглядає.
«Чи ви, пані, нездорова?» -
Дідичку питає.
Та і каже своє лихо.
«Не журіться, пані,
Та лиш мені, – каже, -дайте
Коня, що на стані,
А я вже вам пана верну…»
Та йому дарує
Їде Мошко за границю
І в пейси не дує.
Найшов пана, поклонився…
«А що?» – пан питає.
«А що ж, пане? Дав бог сина!»
Мошко відвічає.
Дає дідич сто червоних
Жидюкові тому.
Казав коні заложити,
Рушав додому.
Приїжджає, привітався.
«Де моя дитина»
Бере її, розкриває…
Аж воно – дівчина!
«Ах ти ж, шельмо, псяча віро,
Казав – сина маю.
Та я тебе обезвічу,
Живцем закопаю!..»
«Стійте, пане, їдно слово!-
Мошко промовляє -
Ви дивитесь, що дитина
Ще того не має,
Але я дам пейси втяти -
Свідок пан і люди,
Як через шістнадцять років,
І той там не буде!..»
Розсміявся пан із лиха.
«Що, – каже, – діяти?
Коли сина не дождуся,
Треба зятя ждати…»
 

15 апреля

ЗАПОРОЖЦІ У КОРОЛЯ

 
Приїхали запорожці,
Короля вітають,
Король просить їх сідати,
Козаки сідають.
Сидять собі. В них жупани
Все кармазинові,
І самі такі храбренні,
Вуса прездорові.
Задивились на ті вуса
Ляхи-мосціпани.
«Що б їм, – кажуть, – дати їсти?
Даймо їм сметани!»
Поставили їм сметани,
Їсти припрошають,
Але наші запорожці
Разом відмовляють:
«Славная у вас сметана…
Тілько вибачайте,
А перше нам, запорожцям,
Щільник меду дайте!»
Дали й меду запорожцям…
Вони як поїли,
Так ті вуса прездорові
Вгору й завертіли.
Тоді й кажуть королеві:
«А що, ясний пане!
Нехай тепер запорожцям
Подають сметани!»
 

ПАН І ІВАН В ДОРОЗІ

 
Ізійшлися пан з Іваном,
По світі мандрують…
Разом їдять, розмовляють.
Разом і ночують…
На кождому через плечі
Висить по торбині…
Лиш пан таки у чемерці,
Іван – у свитині…
Ідуть вони дорогою,
Стали ночувати,
Аж пан собі задумує
Хлопа ошукати…
Та й говорить до Івана:
«Знаєш, що, Іване?
Годилося б попоїсти!..»
«То що ж? Їжмо, пане!..»
«Але знаєш, що, Іване?
Починаймо з твої!
Як твоя буде порожня,
То тогді до мої!»
«Добре, пане!» – Іван каже,
Зняв свою торбину,
На травиці зеленії
Постелив свитину…
Попоїли таки добре;
Комара здушили…
Рано встали, до снідання
Торбину кінчили.
Прийшов вечір. Знов у полі
Стали ночувати.
Вже панові оце б торбу
Треба починати.
Але пан собі ні слова…
На землі лягає,
Кладе торбу під голови,
Хлопа замовляє:
«Що би ти робив, Іване,-
Пан зачав питати,-
Якби тобі довелося
Таке поле мати?..»
«А що ж, пане, я орав би,
Хлібом засівав би
Та ходив [би] до Адесу,
Сіль і гроші мав би…»
«А що я – не так зробив би, -
Пан почав казати.-
Я б казав би на сім полі
Місто збудувати…
Там би в мене стояв палац,
Там підряд крамниці,
Там перекупки з булками,
А тут дві різниці…
Отогді приходь, Іване,
В мене балувати!..»
«Ет, спасибі, – Іван каже, -
Лучче будем спати!..»
Незабаром коло пана
Став Іван хропіти,
Незабаром коло него
Став і пан сопіти…
Тілько що пан заснув добре,
Іван підійнявся
Та до панської торбини
Як сам присотався…
То і курку, і печеню,
І кавалок кишки -
Все, що було у торбині,
Стеребив до кришки.
Пробудився пан раненько.
Пропаща година!
Хоче їсти, сіромаха,
Та пуста торбина…
Розбуджує він Івана
Та й його питає.
А Іван стиснув плечима
Та й одповідає:
«А що ж, пане, таж ви вчера
Місто будували:
Тут стояло дві різниці,
Там булки стояли!..
А по місті, звісне діло,
Собаки ходили!..
То вони ж то вашу торбу,
Певне, стеребили?»
Посвистав пан по торбині,
Нічого діяти!..
«Вставай, – каже, – вже, Іване!
Підем мандрувати…»
Пішли вони, ідуть степом,
Тяженько зморились…
Аж насилу перед вечір
До села прибились.
Ідуть вони в коловорот,
Аж блукає гуска…
Іван гуску – та в торбину -
Є вже і закуска!..
Бракувало тілько хати
Переночувати…
Але вони завернули
До пустої хати…
Прийшли собі, відпочили,
Гуску спорядили…
Спорядили, як годиться,
У піч посадили…
Аж пан знову замишляє
Хлопа ошукати…
Та й говорить: «Що ж, Іване!
Ми лягаймо спати!
Та кому із нас присниться
Кращая закуска,
То вже ціла тому взавтра
Достанеться гуска!…»
«Та як спати, то і спати
Нічого діяти!»
Постелив Іван свитину
Та й лягає спати…
Серед-ночі захропів пан,
Іван пробудився,
Із’їв собі цілу гуску
Та й знов положився.
Рано будить пан Івана
Та давай казати,
Як то бог його до себе
Просив балувати,
Та якії там потрави
Йому подавали,
Та як його всі святії
Їсти припрошали…
«Ані слова! – Іван каже.-
Ваша правда, пане!
Я сам бачив, як ви їли
Якісь марципани…
Та дивлюсь, що не голодні,
Маєте закуску,
Та й сів собі коло печі
Та й стеребив гуску!..»
«Чи ж то правда? – пан питає,
Всю із’їв, Іване?»
«Та аби я так здоров був,
Як всю із’їв, пане!..»
Димом здимів пан голодний,
А Іван озвався:
Хтів когось пан ошукати
Та й сам ошукався!..»
 

ЩО КОМУ ГОДИТЬСЯ

 
«Jak wy, chlopie, tego popa
Calujecie w reke?
Ja bym jego nie calowal,
Zeb brali na meke,
Juz bym wolal psa calowac!» [1]1
  – Як ви, хлопе, того попа
  Цілуєте в руку?
  Я б його не цілував,
  Щоб брали на муки.
  Вже б волів пса цілувати!


[Закрыть]
Мужик злиться, злиться:
«Та так,– каже,– ясний пане,
Що кому годиться!»
 

ПЕРЕКУСІТЬ, ПАНЕ!

 
Обсунулась стара гребля,
Місток похилився,
Спала річка невеличка,
Млинок завалився.
На камінні кілька хлопців
Черепками грає,
Аж ступою через греблю
Панок проїжджає.
«Помагайбіг,– каже,– хлопці!»
«Помагайбіг, пане!»
«А що, у вас млинок меле?»
«Таже меле, пане!»
«А говна змолоти можна!»
«Перекусіть, пане!
Як сухеє воно тілько,
То змелеться, пане!»
 

ОЙ ПИТОНЬКИ-ПИТОНЬКИ

 
Лежить дідич на постелі,
Як барило, грубий…
Його локай сухощавий
Заснув коло груби…
Заснув локай коло груби,
Води не напився…
Як захтілось йому пити -
Бідний пробудився…
«Ой питоньки,ой питоньки» -
Зачав промовляти,
Та лінується псяюха
За водою встати…
Аж тут дідич із постелі:
«Роdaj wody, Janie» [2]2
  – Подай води, Джені (польськ.)


[Закрыть]
Локай раптом ісхватився
«Зараз, – каже, – пане!..»
Дає пану води склянку:
«Проше, ясний пане!..»
«То dlа сіеbіе! [3]3
  – То для себе (польськ.)


[Закрыть] – пан говорить,-
Napij sie galganie»! [4]4
  – Випий галгані (польськ.)


[Закрыть]
 

ПІП НА ПУЩІ

 
Начитався піп удовий,
Як святії жили,
Як то вони по пустинях
Господа молили…
Та й задумав і сам, грішний,
З світом попрощатись,
Зайти куди межі пущі
Та й собі спасатись.
І зібрав усю громаду,
З нею розпростився;
Взяв з собою молитовник,
В пущу віддалився…
Але де йому до пущі!
Привик до ковбаски,
До чарочки горілочки,
До борщу та кашки…
Привик собі як часами
То й дечого вжити…
Та де йому серед пущі
Корінцями жити!
Пробув в пущі одні сутки;
Ба щось не прядеться…
Пробув другі піп удовий -
Ба вже й нитка рветься…
Взяв добродій молитовник,
Назад повертає.
«А що ж то ви не на пущі?» -
Громада питає.
«Не питайте, добрі люди! -
Став піп говорити. -
Не з такими животами
Серед пущі жити!..»
 

СПОВІДЬ

 
Хто не знає, що попи все
Звикли на дурницю!
Сповідав раз їден попик
Грішну молодицю…
Молодиця молодая,
Тлуста, уродлива;
Груди білі – як збанята;
Сама чорнобрива.
Піп накрив ї патрахілем,
Ніби сповідає,
А сам мало не прилипне,
Її промовляє:
«Чи не можна, молодичко,
В тебе поживитись?
Буду за тя господеві
День і ніч молитись.
Я ще здавна тебе люблю!..» -
Піп її туркоче…
Молодиця й собі каже:
«А я вас, панотче!»
Дзвонять дзвони на «Достойно»,
Дзвонять – і по всьому.
Йде чорнява молодиця
Із церкви додому.
Тілько двері відхилила -
Чоловік озвався:
«Чого тебе на сповіді
Батюшка питався?»
«Ет! Чого він не питався!
Чи все спам’ятаю?..
Хотів муки на проскури,
Питав, чи не маю».
«Ні, псяюхо!.. Не до шмиги!
Не муки він хоче!
Чув я добре, як казала-сь:
«А я вас, панотче!»
Стережися, коли хочеш!..
А то як почую,
То й тобі муки намелю,
Й йому напетлюю!»
 

17 апреля

СХОВАЛАСЬ

 
По ордані, [5]5
  – після церковного свята водохреща (богоявлення, Йордана, яке відзначається 19 січня).


[Закрыть] як звичайне
У людей буває,
Ходить батюшка з кропилом
Хати окропляє.
І, звичайне, як батюшка, -
Чого ж тут боятись?
Але одна молодиця -
Ні, таки ховатись…
Ставить діти на припічку,
Каже їм казати,
Що матері нема вдома,
На ярмарку мати.
Сама живо під постелю,
Ноги підгинає.
Аж приходить і батюшка,
«В Ордані» співає.
І співає, окропляє
Образи й пороги,
Далі стелю і постелю -
Та й заглянув ноги.
По «Ордані» дає дітям
Хреста цілувати
Та й питає, мов не знає:
«А де ж ваша мати!»
«Пішла мати на ярмарок!
Нема вдома мами!..» -
Запищали малі діти
Різно голосами.
«То скажіть же своїй мамі, -
Й показав рукою, -
Нехай бере на ярмарок
І ноги з собою».
 

ПІП НА ЯРМАРКУ

 
Шиє собі по ярмарку
Молодчина жвавий,
Підглядає, що в батюшки
Гроші у халяві.
Та і гроші ж то хороші -
Самії дукати.
«Будь що буде, – промовляє, -
А треба дістати…»
Сюда-туда повернувся -
Вже й видумав штуку,
Підступає до батюшки -
Цмок його у руку.
«Батюшечко,– став казати,-
Вчиніть мою волю!..
Потрудіться на часочок
До краму зо мною.
Я – най богу невимовно -
Ризи вибираю,
Та сам бачу, що ні міри,
Ні пуття не знаю…»
Пішов батюшка до краму,
Ризи вибирає;
Вибрав самі щонайкращі,
На себе вбирає.
А той присів коло нього,
Ніби поправляє,
А тут тілько від калитки
Ремінці збирає.
Шарп калитку – та у ноги…
Піп до нього хоче,
А купець його за ризи:
«Пагади, панотче!»
Заким отець повернувся,
З себе ризи скинув -
Молодчина з його грішми
Десь, як вітер, згинув.
 

ЧОРТ

 
Приглянувся ксьондз-добродій
До чужої жінки.
Що день божий посилає
Фіги та родзинки…
Посилає, все питає,
Коли згода буде.
Коли її чоловіка
Удома не буде…
Але жінка не [з] тих жінок:
Подарунки брала,
А ксьондзові усе-таки
Слова не давала…
Далі видить – треба дати,
Нічого робити!
Тілько собі замишляє
Ксьондза підголити…
Каже мужу. Муж навмисне
Зрання виїжджає,
А вона тут повну скриню
Сажі насипає…
Насипала, зачинила,
В печі розпалила
Та нібито на вечерю
Ксьондза запросила,
Ксьондз приходить, габіт з себе!..
Жарти починає…
Помаленьку-помаленьку -
Ба вже й обіймає…
Помаленьку-помаленьку -
Ба вже і за діло…
Аж тут раптом коло хати
Щось загуркотіло!..
«Ах, нещастя! – жінка каже,-
Кінець мого віка!
Чи ж не лихе притащило
Мого чоловіка!
Іскидайте живо шмаття,
Голі розбирайтесь,
Та от скриня коло лави,
У скриню ховайтесь!..»
Ксьондз скидає, й помагав
Сама господиня,
І в минуті з голим ксьондзом
Зачинилась скриня.
Входить в хату і господар,
Нібито не знає;
Стелиться собі на скрині
Та й спати лягає…
Лежить собі на тій скрині
Та й почав казати:
«А що, жінко, завтра, – каже, -
Тра скриню продати.
Коло нас тут недалеко
Торговиця буде.
Повезу її до лиха,
Може, куплять люди!»
«Нащо тобі продавати? -
Каже молодиця.-
Нехай собі буде вдома,
Може, пригодиться!»
«Пригодиться-пригодиться…
А знаєш мовчати?
Та ж не твоя, моя скриня!
Я хочу продати!»
І обоє господарі
Разом замовчали;
Замовчали, помирились
Та й позасипали…
Устав рано пан господар,
Коні запрягає,
Вивалює на віз скриню,
Коні поганяє.
Їде собі на ярмарок
Скриню продавати…
Але їде й пан з жоною
До костьолу, знати…
Оглядає та й питає:
«Що везеш, Іване?»
«Везу скриню, – Іван каже, -
В скрині чорта, пане!»
А тут пані обернулась
Та й панові каже:
«Рорros, duszko, tego chloра,
Niechaj on pokaze» [6]6
  – Попроси, голубе, цього хлопа,
  Хай покаже! (польськ.)


[Закрыть]
«А який то чорт у тебе?
Покажи, Іване!»
«Дайте хіба рублів копу,
То покажу, пане!»
Вилічив пан йому гроші,
Іван ізлізає,
Кладе гроші у кишеню,
Скриню відмикає.
Як вискочить ксьондз із сажі!.
Боже, твоя воле!
Світу божого не бачить,
Біжить через поле!..
А тут пані у долоні:
«Аch, moje serduszко!
Рораtrzaj sie, popatrzaj sіe!
Jeszcze j samiec, duszко!» [7]7
  – Ой, моє серденько!..
  Подивися-подивися!
  Ще й самець, голубе!.. (польськ.)


[Закрыть]
 

ЩО КОГО БОЛИТЬ

 
Плачуть діти коло тіла!
«Мати ж наша, мати!
А хто ж тепер нас без тебе
Буде годувати?
Хто нас буде голубити,
Доглядати вдома?»
Мужик стоїть, підіперся,
Хлипає, сірома!..
«З ким же татко будуть спати?..»
Він аж похилився:
«Але ж, але ж, мої дітки!..» -
І слізьми залився…
 

ТОЙ, ЩО НАД НАМИ

 
Стоїть козак коло груші
Дівку підмовляє.
А дівчина, як калина,
Полум’ям палає.
Зчервоніло повне личко,
Відскочили груди…
Отак дала б, та боїться,
Що то послі буде.
«А що, – каже, – як я буду
Дитиноньку мати?
Хто пригорне сиротину,
Буде доглядати?»
Козак жваво обіймає
Дівчину руками.
«Не журись, дівчино, – каже, -
А той, що над нами!..»
А із груші старий батько:
«О бісова мати!..
То ви будете робити,
А я годувати?!»
Як почули молодята -
Та від батька в ноги:
Дівча в хату з переляку,
Козак – за пороги…
 

18 апреля

САМА УЧИТЬ

 
Біжить дівка; в руках курка,
Сито під пахвою.
Аж дивиться – спочиває
Козак під вербою.
Розпалилася дівчина,
Гвалтом чогось хоче:
То підійде, то загляне
Козакові в очі.
То пуститься утікати,
То знов підступає.
«Та чого ж ти утікаєш?» -
Козак промовляє,
«Який змисний!.. Утікаєш!..
Еге!.. Не втікати?!
Я вже бачу, що ти хочеш!
Бодай не казати!..»
«Та дурна ти! Втекла б курка!
Як тут що зробити?»
«Який змисний!.. Втекла б курка?!
А ситом накрити!..»
Не знав козак, що робити, -
Сама научає…
Козак живо видер курку,
Ситом накриває.
Кладе дівку під вербою,
Зміряв, як годиться…
Пішла дівка дорогою -
І не нахвалиться…
 

18 апреля

УКАЗ

 
Їде козак дорогою,
Дівку надибає;
Вийняв папір з-за пазухи
Та й її читає:
«І прочая, і прочая…
По сему указу
Кожна дівка козакові
Довжна дать по разу!»
«Чуєш, дівко, що в указі?»
«Та чую, козаче».
І вже ж рада-то, псяюха,
Аж мало не скаче!
Ізліз козак, покріпився,
На коня сідає,
А дівчина підійнялась
Та й ще забагає:
«А приглянься-но, козаче,
До того указу:
Чи нема там написано,
Щоб іще по разу?»
 

18 апреля

ЧИ ДАЛЕКО ДО КИЄВА

 
Питаються якось хлопця
Подорожні люди:
«Чи багато верстов, сину,
До Києва буде?»
«А не знаю, – хлопець каже, -
Було вісімнадцять,
Тепер менше, либонь, стало,
Здається, сімнадцять!»
«Що ж то, сину, за пригода
Така прилучилась?»
«Та пригода не пригода -
Верства повалилась!»
 

НА КАЛИТКУ

 
Прийшов мужик до крамниці,
Сукно оглядає…
Перекинув штук зо двадцять -
Все не добирає…
Аж заглянув десь кармазин:
«Дай-но, жидку, того!..»
Розвертає, оглядає:
«Се хіба нічого!..»
Виміряє середину:
«А ходи-но, жидку!..
Ото звідси мені, жидку,
Виріж на калитку!»
 

ДОПИТАЛАСЬ

 
Прийшов мужик із празника,
Празник добре вдався:
Посиніла кругом шия,
І чуб підійнявся.
Прийшов в хату – ані слова…
На лаві сідає.
Аж підходить молодиця,
Мужа оглядає:
«А чого то в тебе шия
Вкрита синяками?»
«Та то, мабуть, од вишнівки,
Що пив із попами!»
«А хто ж тобі, чоловіче,
Чуба мав намняти?»
А той з лави та до неї:
«А знаєш мовчати?!»
 

ТРЕБА ВСЮДИ ПРИЯТЕЛЯ МАТИ

 
Прийшла в церкву стара баба,
Свічок накупила;
Де була яка ікона,
Всюди поліпила.
Іще пара остається,
Де їх приліпити?..
«Ага! – каже.– Пошукаю
Святого Микити!»
Найшла баба і Микиту -
Святий чорта ціпить!..
Бере одну йому ставить,
Другу чорту ліпить!..
Видять люди й розважають,
Щоб там не ліпила.
«Що ти, бабо,– кажуть,– робиш?
Та ж то вража сила!..»
Але баба обернулась:
«Не судіте, люди!
Ніхто того не відає,
Де по смерті буде!..
Чи у небі, чи у пеклі
Скажуть вікувати;
Треба всюди, добрі люди,
Приятеля мати!..»
 

ЧУЖАЯ ДИТИНА НЕ ТО, ЩО РІДНА

 
Ой не тая, мій синоньку,
Година настала,
Щоб чужая дитинонька
За рідную стала.
Нар[одна] пісня
Журилися муж з жоною,
Що дітей не мали;
Далі взяли та й під старість
Сироту прийняли.
Росте тая сиротина,
Так їм помагає!
Але старий, як чужому,
Все не довіряє.
Та вже, мабуть, недаремне
Примовляють люди,
Що дитинонька чужая
За рідну не буде!..
Доростає літ дитина,
Вже пора б женити,
Пора б уже господарство
З сином поділити.
Але старий дуже хоче
Щирість його знати
І задумує, як сина
На спробунок взяти.
Повертає раз від пана
Та й став говорити:
«Жінко мила, сину милий,
Годі мені жити!
Розгнівався пан на мене,
Повішати хоче!
І я взавтра, як той злодій,
Сплющу свої очі.
Достань, жінко, з скрині гроші,
Треба поділити…
Треба свою остатнюю
Волю учинити».
Стара, бідна, як дитина,
Плаче і ридає;
Бере ключі у старого,
Скриню відмикає.
А у скрині казан грошей -
Самії дукати!..
Ледве-ледве старий з сином
Здужали підняти.
Висипали на підлогу,
От старий сідає
І з дукатів штири купи
Рівних нагортає.
І говорить: «Перша купа
На похорон буде,
Щоби мене, як годиться,
Спом’янули люди!..
Друга купа тобі, жінко,
Тобі, моя мила!
Бо ти ж мене, як матінка,
Старого любила!..
Третя купа нехай буде
Тобі, милий сину,-
Ти був мені, милий сину,
За рідну дитину.
А четверта купа грошей
Най буде для того,
Хто да шибеницю взавтра
Потягне старого!..»
А синочок ісхопився,
За гроші рукою:
«Я потягну вас, татуню!
Най будуть за мною!»
Здихнув старий, підійнявся
Та й почав казати:
«Іди, хлопче препоганий,
Іди з мої хати!
Прийняв тебе я до себе
Малим сиротою,
Побивався дні і ночі,
Не спав над тобою…
Тілько й думав, що із тебе
Буду поміч мати…
А ти сам готов на мене
Руку підійняти…
Іди ж собі, препоганий,
Звідки ти узявся,
Та й не згадуй, що ти в мене
Сином називався!»
Хлопець вийшов. Старий плаче:
«Правда, добрі люди,
Що дитинонька чужая
За рідну не буде!..»
 

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І ПАНИ

 
Стали колись Хмельницького
Ляхи підмовляти,
Щоби нашу Україну
З Польщею з’єднати.
А Хмельницький їм говорить:
«Сядьте, добрі люди!
Послухайте мої байки,
Чи правдива буде?..
Ото був собі господар,
Мав їдного сина,
І любив він його щиро -
Сказано, дитина…
Любив його, як дитину,
Годив, як паняті;
Але в того чоловіка
Був і вуж при хаті.
І, бувало, як дитина
За обід сідає,
В тую пору із-під печі
І вуж вилізає…
І що дитя йому кине,
Що само упаде,
Вуж полізе позбирає,
Вуж і тому радий!..
Але раз дитя почало
Із вужем дрочитись,
Дрочилося-дрочилося,
Далі стало битись.
Вуж до піни розізлився,
Укусив дитину;
Аж надходить і господар
В ту лиху годину…
Як ударив по вужеві,
То хвіст і остався,
А вуж, живий, та безхвостий,
У нору сховався…
Нема в хаті вже дитини,
І вужа не стало;
А тим часом господарство,
Як вода, спливало.
В рік ісплила вся маєтність,
Всі його пожитки,
Ба вже й на нім не осталось
Ні рубця, ні нитки.
Іде, бідний, до ворожки;
Світить вона свічі,
Посиділа-погадала,
Каже: «Чоловіче!
Мав-ись,– каже,– чоловіче,-
Ти вужа хатнього!
Все багатство, вся маєтность -
Все було від нього.
А як ти з ним посварився,
А може, й побився,
То ото ж ти через теє
Усього лишився!..»
Повертається господар
До своєї хати,
Прислонився коло печі
Та й став вужа звати…
Вилізає вуж безхвостий
Та й став говорити:
«Ні вже,– каже,– чоловіче,
Разом нам не жити!
Скілько ти на мене глянеш -
Зараз пригадаєш,
Що довіку через мене
Ти сина не маєш!
Скілько я на тебе гляну,
Зараз пригадаю,
Що довіку через тебе
Я хвоста не маю.
Буду тобі, чоловіче,
Все добро робити,
Але разом із тобою
Я не буду жити!..»
Отак воно, добрі люди!
Польща – то дитина,
Король польський – то господар,
А вуж – Україна!..»