Текст книги "Приказки"

Автор книги: Степан Руданський

Руданський С. В.
ПРИКАЗКИ
ПРЕСЛІВ’Я

Вір не вір, а не кажи: «Брешеш».

I

 
Народився я на світ,
Як їдного рання
Моя ненька забагла
Шпаків на снідання.
А я, хлопець-молодець,
Пожалував мами,
Серед лісу відпитав
Дупло зі шпаками.
В дупло руку – не іде,
Голови не впхаю,
Сюди-туди край дупла -
Та й сам улізаю.
Ходжу голий по дуплі…
Шпаченят до ката!
Я в пазуху й загорнув
Тії шпаченята.
Вилізати б, так не то!..
Я й домудрувався,
Лиш сокиру притащив,
З дупла прорубався.
Гиц із дуба на коня!
Кінь собі брикає,
А сокира моя все
Зад йому рубає.
Нагадався за сім миль,
Назад подивився,
А у коня, як на сміх,
Лиш перед лишився.
Я і взявся йому зад
З верби підправляти,
І підправив, та й заліг
На годинку спати.
А кінь ходить по траві,
І перед пасеться,
А зад росте та й росте,
Аж до неба пнеться.
А для моїх шпаченят
Того було й треба -
Додряпались по вербі
До самого неба.
Пробудився – до шпаків -
Та де вже до ката!..
Аж на небі половив
Свої шпаченята!..
Ото знову до верби!
А верба й пропала,
Бо коняка напаслась
Та й, знать, побрикала.
Щастя тілько, що святі
Не горшки ліпили,
Але якось на той час
Гречку молотили.
Розказав я їм біду,
Випросив полови
Та з полови ізсукав
Мотуз прездоровий.
Вп’яв до неба та й униз!
Мені й горя мало!..
Аж до низу на сім миль
Мотуза не стало.
Згори й кажуть, що скачи!
Але я не хочу,
Що вгорі собі урву,
То внизу надточу.
І спускаюсь собі вниз,
Мало й остається,
Ще б урвати кілька раз,
А мотуз не рветься.
І висів я кілька літ,
Мамина дитина,
І висохла, як дупло,
Уся середина.
А рій якось пролітав
Та туда й забрався,
Наніс меду, щільників,
Розхазяювався.
Наніс меду кілька пуд,
Ну його з бідою!..
Мотуз рветься – я в багно
Чуть не з головою.
А тут якось по багні
І качка ходила,
На чуприну набрела,
Гніздо собі звила.
Яєць много нанесла.
За дітей помовка,
Аж нечистая несе
Голодного вовка.
Та фурнула з голови,
А той завинувся,
Поїв яйця та й на чуб
Хвостом обернувся.
А я за хвіст: «Гуттю-га!»
А вовк налякався
Та як скочить – я і – гоп!
На світ показався!
 

II

 
І ото вже я підріс,
Літ десяток було;
Дід ходив ще без штанів,
А батька й не було.
То, бувало, коли хто
В гості запрошає,
То дід сяде на полу
Та мене й питає:
«А хто ж, сину, піде з нас?»
То я його гладжу:
«Та хто б, – кажу, – не пішов,
Все то їдно, – кажу. -
Або я піду туди,
А ви сидіть, діду;
Або ви собі сидіть,
А я туди піду».
А зимою холодно,
Нічим затопити,
То й питається дідунь:
«Що, сину, робити?»
А що ж, – кажу, – тра комусь
Їхати в дубину!»
То, бувало, й каже дід:
«Хто ж поїде, сину?»
То я й кажу: «Хоч сидіть,
А я не поїду!
Хоч посиджу я за вас,
А ви їдьте, діду!»
То, бувало, й їде дід…
А раз таки, в біса,
Потягнувся вже і я
За дідом до ліса.
Тілько входимо у ліс,
Аж купа ломаччя!
Я сокирою гу-гуп! -
Заєць з-під ломаччя.
А ми собі не страшкі!..
«Гуттю-га!» – на зайця!
Та живенько до ломач -
Аж там сиві яйця.
«Заберімо!» – «Заберім!»
Зважили дрючками,
То насилу що згорнув
У шапку руками.
Ото я їх і приніс,
А в нас на ту пору
Розквокталася свиня,
Квокче коло двору.
«Пійміть, діду!» Дід пійняв,
Посадив на яйця…
То ми мали шість волів,
Як орлів, від зайця.
Зараз таки й запрягли,
Припічок зорали,
То такого ж, кажу, ми
Того хліба мали!..
Що як то вже нам женців
Прийшлося збирати,
То безрукая якась
Сама прийшла жати.
І нажала ж вона нам
Та кіп наскладала,
І стебла вже не було,
А та іще жала.
«А що, сину? – каже дід. -
Треба спогадати,
А де-то ми ті стирти
Будем закладати?»
То, бувало, я сиджу
Та й дідові раджу:
«Адже у нас комин е,
На комині! – кажу. -
На комині як складем,
То й не тра сушити,
А на печі, як бог дасть,
Будем молотити!»
То, бувало,святий хліб
Аж комин колише!..
Їдна тілько нам біда,
Що вклюнулись миші.
А кіт якось на полу
Із дідунем грався,
Від дідуня гиць на піч,
В закутку закрався…
Та як хвостом замахнув -
Жиди б його з’їли! -
То в помийницю стирти
Так і полетіли!
 

III

 
А ото вже дід підріс
Та й і одубився;
Після нього через рік
І батько родився.
Та ото вже тра було
Батька мені вчити;
Але зато, як навчив, -
То-то було жити!
Все було у нас їдно:
Здатність і заможність,
І хазяйство, й ремество,
І смак, і набожність.
Мати любить все парне,
А ми з батьком кисле,
Мати парить по селу,
А ми собі киснем.
Мати ходить цілий день,
Тілько оглядає,
А ми з батьком уночі
Вудку закидаєм.
То, бувало, таки так
В добрую годину,
Як не клюнеться кожух,
То тягнем свитину.
Купувати коли що -
То рука дрижала,
Зато купим, то по нас
Аж земля движала.
А набожні що були,
То сохрани, боже!
Як до церкви серед дня
І не пустять, може,
То, бувало, уночі
Церкву підкопаєм,
Помолитись хоч на час
Таки повлізаєм.
То так собі розжились,
Що й світлицю мали,
Світилося, куди глянь,
Лиш стовпи стояли!
А одежі що було!
Боже, твоя воле!
Вісім було свит бери,
А все тіло голе.
Та й хазяйство таки ми
Поряднеє мали,
Бо сусіди навкруги
В два плуги орали.
Та й воли які були!
Рога не дістати,
Бо то чорт його і мав
Кому доставати.
А як поле ізорем,
То вже чиє краще?
То.не наше, а чуже,
То чуже, не наше.
А раз мати таки нам
Збитка ізробила:
Взяла батьковий кожух
Та й гречку накрила.
А худоби було шмат,
Гречка лиш біліла,
Та з кожуха як пішла -
Чисто гречку з’їла.
А було й таке у нас,
Що ми й лавки мали,
Та все-таки через ню
І то позбували.
Як умерла – де було
Домовини взяти?
Мусили вже для біди
І лавки віддати.
Та ще потім по біді
І обід справляли,
Взяли собі понад став
Людей поскликали.
Та й просимо їх удвох:
«Пийте юшку, люди!
Як вип’єте теє все -
То там рибка буде!»
А тепер ми розійшлись -
Батько шинк тримати,
А я не так до шинка,
Як люблю орати.
Батько п’яний все держить
За шинок рукою,
А я орю, як уп’юсь,
Носом за корчмою.
 

ГУМЕННИЙ

 
Їздив дідич за границю,
Назад повертає -
От гуменний на границі
Пана і вітає.
Поклонився, привітався.
«А що там, Іване?»
А гуменний йому каже:
«Та все гаразд, пане.
Одно тілько…» – «А що тілько?»
Дідич обізвався.
«Та то, пане, що ваш ножик
Складаний зламався».
«Ну! Зламався, так зламався,
Що там споминати.
Певне, хлопці мали гратись
Та й мали зламати?»
«Таки правда, ясний пане!
Хлопці ізламали,
Лиш не грались, а сивого
Коня білували».
«А з чого ж то сивий згинув?»
«Пані хорували,
За лікарством як погнали,
То і підірвали».
«То і пані хорувала?
Ах, боже мій, боже!
Що ж? Здорова моя пані?
Говори, небоже».
«Помоліться, пане, богу!
День лиш хорували,
А на другий од пожару
Богу й душу дали!»
«Од пожару?.. Що такеє?..»
«Просте, пане, діло:
Як зайнявся тік у пана,
То все погоріло!»
«Пані вмерла, все згоріло…
Будь здоров, Іване!..»
«А ще ж панна ваша вдома,
Поверніться, пане!»
«Що ж там, голубе Іване?
Як там бідна дочка?»
«А нічого, уповила
Хлопця, як линочка!»
Спом’янув тут бідний дідич
Чорта і чортицю,
Плюнув з лиха, сів на бричку:
«Рушай за границю!»
 

ДОБРЕ ТОРГУВАЛОСЬ

 
Чи в Києві, чи в Полтаві,
Чи в самій столиці
З мазницею мужик ходить
Помежи крамниці…
У крамницях, куди глянеш,
Сріблом-злотом сяє,
Мужикові то й байдуже:
Він дьогтю питає.
У десятії крамниці
Два купці сиділо…
І в десяту мужик двері
Відхиляє сміло.
Відхилив: «Добридень, люди!» -
І й зачав питати,
Чи нема у них принаймні
Дьогтю де продати.
А купці переглянулись,
Стихача сміються;
«Здесь не деготь, – йому кажуть, -
Дурні продаються!..»
«Добре ж у вас торгувалось,
Що все розійшлося
І на продаж тілько два вас
В склепу зосталося!..»
 

ЛОШАК

 
Напосілися злодії
Раз на мужика
І, чи з поля, чи із стайні
Вкрали лошака.
Мужик ходить, ломить руки,
На святе дає;
Коли чує – аж у стану
Лошак його є.
Поклонився асесорам
Мужик-неборак;
Асесори йому кажуть!
«Пашол вон, дурак!
На слово ему поверить!
Экой дуралей!
Приведи для показанья
Восемь душ людей!»
Мужик ходить, просить, поїть,
Восьмеро найшов,
Дав попові на молебень
Та й у стан пішов.
Поклонився асесорам
Знову неборак.
Асесори знов говорять:
«Пашол вон, дурак!
Экой чорт сюда приносит
Этаво хахла!
Суется с сваей кабылай!..
Есть важней дела!
Придешь после!» Через тиждень
Знов мужик іде,
Вибирає, поїть свідків
І у стан веде.
Діла знову в асесорів,
Гонять мужика.
Став хазяїн, стали люди -
Нема лошака!
Аж піднявся і говорить
Іден з-межи них:
«Не відіб’єш ти коня[ки]
Від тих станових!
А як ще нас разів кілька
Сюда поведеш,
То будь певний, що й корову
З дому ізведеш…
Подаруй їм ту коняку
І не голоси…
А скажи, мов, що вклепався,
Ще й перепроси!»
І послухав мужик ради,
Іде до панів:
«Вибачайте, я вклепався!»
Бух панам до ніг!
«Как же ты, дурак, не знаешь,
Что было твое,
Да к чужому привязался,
Выдал за свое?..»
«Вибачайте, благороддя,
За вину мою!
Маю жінку і із нею
Років сім жию,
А щоб її який злодій
В стан запакував,
Мусив би-м панам сказати,
Що єй не впізнав!»
 

СТАНОВИЙ

 
Гнався постом засідатель
На чиюсь біду.
Серед річки заламався
На тонкім льоду.
Б’ються соцькі й розсильнії,
Б’ються рибаки.
Водять шнури край пролому,
Ості і гаки.
Але йде жидок убогий,
Пейсами потряс.
«Гирсти-гирсти, – став питати,
Що таке у вас?»
«Засідатель утопився,
Господи прости!..
Ходи, жидку, хоть поможеш
Шнура завести».
«Гирсти! Нащо то шукати
Людської біди?
Лиш карбованець наставте -
Вийде сам з води!»
 

ГУСАК

 
Раз у баби перехідний
Москаль ночував,
Устав рано до походу
Та й гуску украв.
Доганяє його баба:
«Служба! Почекай!»
«А что, бабушка, мне скажешь?»
«Та гуску оддай».
«Ах ты, бог мой! Это гуска?..
Экой я дурак!..
Вазьми, бабка, ей-ей думал,
Что зто гусак!»
 

ПОЧОМУ ДУРНІ

 
«Де бував-пробував?
Розкажи, Іване!»
«Та вже де не бував,
Всюди бував, пане!
Був не раз у Криму,
Бував і в Полтаві,
Ходив раз у Москву,
Бував і в Варшаві».
«А почім у Москві
Дурні продаються?»
«Та навгад не скажу,
Які попадуться:
Як мужик – так мужик, його й не питають,
А пани – все пани,
З ціни не спадають!»
 

ЧИ ГОЛОСНА ЦЕРКВА

 
Став у церкві батько з сином.
Церкву вже кінчали:
Засклепили, побілили,
Олтар прибивали.
«Слава богу, – каже батько, -
Спомоглися люди.
Лиш не знати, як то вона -
Чи голосна буде?
Постій хіба, – каже, – сину,
Перед образами,
А я піду та для проби
Свисну за вратами…»
Пішов свиснув разів кілька,
Назад повертає.
«А що, сину, голосная?» -
Хлопчину питає.
«Голосная!.. – хлопець каже, -
Так і б’є луною!..»
«Ану ж, – каже, – піди свисни,
А тут я постою…»
«Оце але! – каже хлопець. -
Найшли що сказати!..
А чи ж я то який дурень
У церкві свистати!»
 

ДЕ СПІЙНЯЛИ?

 
«А чи знаєш ти, Романе,
Батько під судом:
Іспійняли неборака
Над чужим добром…»
«Мого батька?.. Де спійняли?»
Циганчук спитав.
«Таки в нашії ж коморі -
Бодню розбивав».
«Та в коморі й горобцеві
Крила одшибеш…
Ні! Пусти-но батька в поле!
Чи тогді піймеш?»
 

НЕ ВЧОРАШНІЙ

 
Везе в місто мужик сіно
Якось проти свята
Та й годує в капелюсі
Малі шпаченята…
Але їде пан багатий
До костьолу, знати,
Та вже в них натура, мабуть,
Щоб покепкувати…
Іде звольна та й питає:
«Со wieziesz, Іване?»
Мужик пану поклонився:
«А що ж? Дрова, пане…»
«Lzesz, galganie! Wieziesz siano!» «То ж пан самі знають,
Що се сіно, а не дрова,
Нащо ж пан питають?»
Закусив пан тлусті губи:
«Z jakej wsi?» – питає…
Мужик підняв шпаченята
Та й одповідає:
«Всі не всі, вельможний пане,
Старі повтікали…
Молоді лиш половив я,
Бо ще не літали!..»
«Kto najstarszy u was we wsi?» «Баба Терпелиха:
Пережила стара баба
Всіх дідів до лиха!..»
«Galgan jeste! Kto was bije?» «А хто ж? Бугай, пане!
То так і б’є напропале,
Кого лиш достане!..»
Хтів пан чогось допитати,
Та й не допитався…
«Со z galganem! Ruszaj predzej!» І вперед погнався…
Привіз в місто мужик сіно…
Продав його зрання,
Купив собі добру миску
Драглів на снідання!..
І сидить собі на возі,
Драглі уплітає…
Аж той самий пан надходить
Та й його питає:
«Сzy nie slychac do spzedania
Owsa tu, Іване?» Мужик встав, кругом обнюхав…
«Ні, не чути, пане!»
І сів знову на драбині,
Драглі уплітає…
«Czy ty, chlopie, nie wczorajszy?» Пан його питає.
«Де вам, пане, я вчорашній?
Гляньте на всі боки:
То мені вже оце буде
Тридцять і два роки!»
 

КОЗАЦЬКА МІРА

 
Зайшов козак до коршомки.
«Здоров, орендарю!
А налий-но мені,– каже,-
Горілачі чару!»
Налив Мошко одну чару,
Козак вихиляє.
Вихиляє, не ковтає,
Іще підставляє.
Налив другу, козак хилить,
Разом дві ковтає
Та й жидові коло шинку
Трояка кидає.
Підійняв жид, подивився…
«Гирсти, як то буде?!
В мене кожну по три гроші
Пили добрі люди!»
«Мовчи, жиде бородатий,
Тебе не питають.
У нас,– каже,– запорожці
Свою міру мають.
Не першина нашим пити,
Пили ми немало,
А у губу за три гроші
Більше не влізало!..»
 

РАБИН І ЗАПОРОЖЕЦЬ

 
Читав рабин свої книги
Двадцять і сім років,
Перечитав всіх талмудів
І усіх пророків…
Читав двадцять і сім років,
Ні з ким ані слова!..
З ним не сміла говорити
Й сама рабинова.
І чи то він свою мову
За той час забувся,
Чи з великої науки
З розуму схибнувся,
А як вийшов уже на світ
Жидову учити,
Він зачав уже на мигах
З нею говорити!..
Чудуються, дивуються
Жиди бородаті -
І давай по цілім світі
Гонців розсилати!
Ганяються гонці всюди,
Мудрих зволікають;
Та щось мови його й мудрі
Не дуже втинають.
Але іде запорожець
Та й почав питати:
«А що у вас, жиденята,
Доброго чувати?..»
Жиди й кажуть козакові:
«Таке й таке діло!..»
«Ет! Дурні ви, жиденята! -
Козак каже сміло.-
А скажіть-но,– каже,– тому
Величному пану,
Що я із ним хоть і зараз
До розмови стану!..»
Пішли жиди до рабина,
Разом повклякали,
Доткнулися його капців,
З страхом запитали,
Чи звелить він козакові
Мовити з собою…
Рабин тільки подивився,
Махнув бородою…
І вернулись жиденята
Козака просити,
Щоби козак із рабином
Ішов говорити…
Прийшов козак, поклонився,
Рабина вітає…
Але рабин встає з крісла,
Палець наставляє…
Наставляє – біс то знає,
Чого рабин хоче!..
Але козак йому сунув
Аж два перед очі!..
Кивнув рабин головою,
Махнув бородою;
Показує йому вгору
Правою рукою!..
«Він угору! Тра донизу!» -
Козак розважає
І нагнувся і рукою
В землю утикає!..
Махнув рабин головою,
Подивився всюди
І складає собі руки
Наохрест на груди!..
Тогді козак приступився -
Як заїде в пику!..
Ціле місто зворухнулось
З галасу та крику!..
Але рабин знов спокійно
Махнув бородою!
Поклонився козакові,
Пішов з жидовою.
Приступили жиденята,
Рабина питали:
«Що пан рабин з запорожцем
Розмовляти мали?»
І сів рабин коло школи
Та й став говорити:
«Я питався: хто б тебе мав
Такий сотворити?..»
А він мало так казати:
«Що питати много?
Той мене мав сотворити,
Хто тебе самого!..»
Я, герехт! Що правда, правда!
Я ще був питати:
Хто б то був, що мав над нами
Небо збудувати?
А воно пак так розумно
Мені відказало:
«Той і небо, хто і землю
Сотворити мало!..»
Я ще був йому казати,
Що бог не гнівливий,
А воно мені сказало,
Що і справедливий!..»
Підступили й наші люди,
Козака питали:
«А що то ви із рабином
Розмовляти мали?..»
«А що ж, люди? Та жид жидом!
Я лиш показався,
А він пальцем вже до ока
Мені добирався…
Та мене-то не схитрити,
Знаю чого хоче,
Та йому аж два козацьких
Сунув перед очі!..
Видить рабин – не злякає!
«Повішаю!» – каже.
А я тебе, йому кажу,
Закопаю, враже!
А він каже: «Зв’яжу руки!»
Чи чули огиду?..
А я його за то в пику:
«Брешеш, скурвий жиду!..»
 

ЩО РАБИН РОБИТЬ?

 
Випив мужик півкватирки,
Хлібом заїдає.
А жид ходить коло шинку,
Борухи співає.
«Чи є, Мошку, у вас рабин?» -
Став мужик питати.
А жид: «Гирсти! А чому ж нам
Рабина не мати?»
«А розумний у вас рабин?»
Жид аж вийшов з себе:
«Та вже ж,– каже,– розумніший,
Мужику, за тебе!..»
«А що ж рабин у вас робить?
Що він поробляє?»
«Що він робить? Все читає…
Читає… читає».
«А коли ж він спочиває,
Як все коло книжки?»
«Спочиває дуже мало
Або ані кришки.
Он привик, бач, коло книжки
День і ніч сидіти».
«А як же ж то, орендарю,
У рабина діти?»
«Та тим глупством у нас рабин
Себе не займає:
Єсть такий там у рабина,
Що за дітей дбає».
 

МОШКО І СУРА

 
«Щоб ти мені, Сура,
Здоровенька була!..»
«А ти ж, Мошку, як?»
«Я вже буду й так!..»
 

ДВА РАБИНИ

 
Два рабини на коршомці
Зашабашували,
Одправили борухати,
За стіл посідали.
На кождому лапсардаки,
Шапка шабашкова,
Сидять собі коло столу,
Жоден – ані слова.
Аж приходить чоловік наш,
Кварту набирає.
«А хто то в вас, орендарю?» -
Шинкаря питає.
«І то рабин, і то рабин!» -
Шинкар обізвався.
«Чому ж вони не говорять?» -
Чоловік спитався.
«Ет, Іванцю,– жидок каже,-
Нащо то питати!
Що розумні такі люди
Мають розмовляти?
Що один з них добре знає,
То і другий знає,
А чого один не знає -
І другий не знає».
 

БОРОДАТИЙ ХУСИТ

 
На підсінні в малій хаті
Сидить старий хусит,
Вопівночі над талмудом
Бородою трусить.
І, як рабин, зачитався,
Читає, читає!..
А з підсіння запорожець
В вікно заглядає…
Заглядає та гадає,
Чим би поживитись;
Але в жида всюди голо,
Куди подивитись.
Тілько сам він бородатий,
Борода до пупа,
Та книжок його поганих
Кругом ціла купа…
Замишляє запорожець
Жида підголити
І що раз, то голосніше
Почав говорити:
«Хто-но тілько великую
Бороду кохає,
Той ніколи великого
Розуму не має!»
Чує хусит бородатий,
Перестав читати…
А тут йому голосніше
Хтось почав казати:
«Хто-но тілько великую
Бороду кохає,
Той ніколи великого
Розуму не має!..»
Подивився жид на себе,
Бородою трусить:
«Гирсти? Як то? То я дурень?
Дурень старий хусит?»
І до свічки бородою!..
Спалив половину…
Але знов він чує голос
В ту ж саму годину!..
Знов борода над свічкою
Запалахкотіла
І в минуті щезла з димом
До самого тіла!..
Засміявся запорожець,
Пішов собі спати…
Але хусит сидить, бідний,
Та й став розважати:
«Правду воно говорило,
Правду пак казало,
Бо й я з своїм бородою
Розуму не мало!..
Борода такого мати,
Так його любити…
І над свічком, над тим свічком
До губа спалити!..
Ах, веймир! Що Сура скаже?
Що всі люди скажуть?..
Ото дурень старий хусит!
Ще й з руком покажуть…»
 

АРШИН

 
Іде Мошко через ліс,
Аж вовк вибігає;
Мошко скочив на пеньок,
Аршин підіймає.
І аршином навісний
До вовка цілиться -
Аж тут – трах! – із-за корчів
Бахнула рушниця.
Бідний Мошко як стояв,
Так і затрусився
Та із пеньку сторчака
В рів і покотився.
От ті вовка потягли,
Покинули жида…
Але якось у рові
Одійшла огида.
І зводиться стихача,
Аршин підіймає,
Оглядає здалеки
Та й сам промовляє:
«Вісім,– каже,– літ ходив
Я з тобою шити,
А все-таки я не знав,
Що ти був набитий».
 

МАСЛО

 
Вивіз Лейба горщик масла
В місто продавати
Та й пішов собі на ринок
Купця відпитати.
А чоловік коло воза
Чекає, чекає.
Далі випив півкватирки,
Масло добуває…
Добув масла, достав хліба,
Засів та й балує.
Де побачить христянина -
Просить та й годує.
З’їли масло добрі люди,
Що тоді робити?..
Б’є він горщик коло воза,
А сам іде пити.
Підпив собі, як годиться,
Назад повертає.
Коли гляне – коло воза
Лейба умліває.
Умліває, ломить руки
І плечима ниже,
А собачка невеличка
Черепочки лиже.
«Лихо мамі твому, гицлю!
Де ся масло діло?»
«Лихо мамі!.. Таже бачиш,
Що песеня з’їло!»
«Брешеш, гицлю, десять фунтів
Було в масла мого.
Гицлю ти!.. Й само собачку
Не заважить того!»
І пійняв жид ту собачку,
На ваги чіпляє,
А собачка десять фунтів
Ледве дотягає.
«Видиш, гицлю? То собачка!
Де ж ся масло діло?»
«Де ж ся масло його діло?
Таж песеня з’їло!»
«Ну нехай собачку – масло!..
Де ж собачку буде?..»
«Де ж собачка – таже онде!
Видять добрі люди!»
«Ну нехай воно собачку!
Де ж ся масло діло?»
«Все де масло та де масло!
Таж песеня з’їло!..»
«Що з тобою говорити?
Лихо мамі твому!
Сідай уже, сідай, гицлю,
Та вези додому!..»
 

КУЦИЙ

 
Ходить піп коло крамниці
Та й чогось питає.
Аж до нього такий хитрий
Жидок підбігає:
«Добродзею, добродзею!» -
Просить почекати
Та й новому ножикові
Ім’я яке дати.
А той, довго не гадавши,
Казав ножик дати,
Зламав його та й каже:
«Куцим будеш звати!..»
 

ЦИГАН З ХРОНОМ

 
З копійкою циганчук
По ярмарку ходить
І купив би, може, що,
Та все не знаходить.
Усе таке дороге,
А в нього копійка,
По копійці тільки хрін
Продає жидівка.
Мнявся бідний циганчук,
Далі, що робити?
Без гостинця ж не іти,
Треба щось купити!
До жидівки і побіг,
Купив того хрону,
За пазуху положив
Та й пішов додому.
От удома циганчук
Свіжий хрін смакує,
В носі крутить та вертить,
Сльози не вгамує.
А все-таки неборак
Хрону не кидає,
Іскривився, плаче, їсть
Та все примовляє:
«Плачте, очі навісні,
Щоб повилізали!..
Таже ж бачили самі,
Що ви купували!..»
 

А НЕ ХАЛАСУЙ!

 
«Ото, тату, маєм воду,-
Каже циганчук,-
А якби нам іще сиру
Та муки до рук -
Наварили б вареників,
Сіли край стола…»
Тут старому вже по горлі
Слинка потекла…
«А якби нам іще масла,
Отоді балуй!»
Тут старий його фандою:
«А не халасуй!»
 

МІСЯЦЬ

 
Нічка тиха, зорі світять,
А мороз крепить;
Циган сина до місяця
Лицем становить.
«Отак, сину мій Романе!
Отак, дурню, стій
Та з пазухи вийми руки,
До місяця грій!..»
Стоїть бідне циганятко,
Холод каменить,
А старий пішов до хати
Людей туманить.
Витуманив кусок сала,
Хліба бохунець,
Вийшов з хати та до сина -
Син як камінець.
«Ой місяцю! – циган каже.
Жаль твої краси!
Ти лиш світиш, а не грієш,
Дармо хліб їси».
 

ЦИГАН НА ТОЛОЦІ

 
Вийшов циган на толоку,
Косить, бідний, косить -
А господар обідати
Цигана не просить,
А дав чарки понюхати,
Хліба закусити
Та й знов таки заставляє
Цигана косити.
І скривився циганюга,
Косить, бідний, косить,
А господар полуднати
Цигана не просить.
А знов чарки понюхати,
Хліба закусити
Та й знов таки заставляє
Цигана косити.
Ізнемігся бідний циган,
Косить і не косить,
Аж під вечір пан господар
Вечеряти просить.
Просить його до світлиці,
Садить на посаді,
Наливає чарку, другу…
Такий циган радий!..
От подали сироватку,
Циган уплітає,
Аж тут кума вареники
З печі висуває.
Кинув циган сироватку,
До другого взявся.
Лигав-лигав вареники,
Аж розперезався.
Далі годі! Сидить циган,
Тільки поглядає,
Аж тут кума поросятко
З печі висуває.
Гекнув циган – та й із хати,
Не хоче і ждати:
«Вміли, – каже, – наварити -
Не вміли подати!»